Текст книги "220 днів на зорельоті"

Автор книги: Георгий Мартынов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

СТРИБАЮЧА ЯЩІРКА

Наступного дня, як тільки зійшло сонце, всюдихід знову рушив у дорогу.

– Ми повернемося приблизно через шість-сім годин, – сказав Камов Бєлопольському, який їх проводжав. – Усі розпорядження, які я давав учора на випадок, якщо всюдихід не повернеться, залишаються в силі й сьогодні.

– Все буде гаразд! Щасливої дороги! – відповів Бєлопольський.

Камов сів за кермо машини, а Мельников – поруч. Він поклав кіноапарат собі на коліна, щоб запобігти випадковому поштовху в дорозі. Позаду були складені лопати, кирки, мотузки, троси і електролебідка…

Камов зачинив двері і завів мотор. Мельников у цей час наповнив кабіну киснем.

Знявши маски, вони жестом попрощалися з товаришем, що стояв на дверях зорельота, і всюдихід пішов по своєму вчорашньому сліду. Повернувши в прохід між рослинами, Камов ввімкнув максимальну швидкість. Машина рвонулась і помчала вперед.

– Сто десять кілометрів, – вигукнув Мельников, поглянувши на покажчик.

– Добра машина! – відповів Камов. – Дороги на Марсі дуже зручні: ні ям, ні косогорів. Ніяких нерівностей. Грунт гладенький, як стіл. Та все ж з такою швидкістю можна їхати тільки знайомою дорогою.

Одноманітна марсіанська рівнина здавалася мертвою. Жоден «заєць» не показався на шляху всюдихода, який швидко і рівномірно залишав позаду кілометр за кілометром.

Обидва зореплавці мовчали. Мельников дуже хвилювався, усвідомлюючи всю незвичайність цієї подорожі по поверхні планети, що її він часто бачив із Землі як невелику червонувату зірочку. Камов, звідавши це почуття вчора, був спокійний.

– Увага! – сказав він раптом. – Дивіться вперед! Мельников підніс до очей бінокль, але нічого вартого

уваги не побачив.

– Нічого не бачите?

– Нічого, Сергію Олександровичу.

– Ото ж бо! – сказав Камов. – Попереду «болото». Воно так мало помітне, що являє собою справжню пастку. Вчора ми з Арсеном Георгійовичем його не помітили. Добре, що швидкість була невелика. Довелося давати задній хід. Бачите, попереду слід повертає?..

Всюдихід зупинився.

«Болото» майже нічим не відрізнялося від навколишньої місцевості. Тільки пісок був трохи темніший і рослини трохи вищі, ніж на «сухих» місцях.

– На невеликій швидкості помітити болото можна, – сказав Камов. – Але навіть при тридцяти кілометрах такі болота можуть бути небезпечні. Звідки знати, яка, їхня глибина?

Вони наділи кисневі маски і вийшли з машини.

– Якнайчастіше дивіться навкруги, – сказав Камов. – Якщо ми прогавимо появу «змії», про яку говорив Бейсон, справа може закінчитися погано.

Тут було відкрите місце, та все ж рослин було досить багато, і вони обмежували видимість. Звиклий до природних умов Марса хижак міг непомітно підкрастися до людей.

– Треба якомога швидше кінчати, – сказав Камов.

Він говорив тихо, але в його голосі відчувалося стримуване хвилювання.

На Землі завжди можна почути який-небудь звук – шепіт вітру, шарудіння піску, віддалений шум. Тут була непорушна тиша. Земля, повітря, рослини здавалися нерухомими, завмерлими під променями нежаркого сонця. Зорі, що сяяли де-не-де на темносиньому небі, надавали пейзажеві ще більш дивовижного, неправдоподібного вигляду. Німа тиша гнітила. Грунт, на який ступала нога, немов розступався під вагою непроханого захожого. Природа здавалася ворожою і ніби насторожено стежила за кожним рухом людей Землі. Вона вичікувала, готова знищити чужих і незрозумілих для неї істот, що вдерлися в її володіння, як уже знищила одну з них.

Мельников міцніше стиснув рукоятку револьвера, пильно вдивляючись у найближчу до них групу рослин. Йому здалося, що під довгим листям щось ворушиться. Він інстинктивно посунувся ближче до Камова.

– Там щось є, – сказав він.

Камов пильно подивився в напрямі, куди показувала рука його супутника, потім несподівано підняв руку з пістолетом і вистрілив.

– Як бачите, нічого немає, – сказав він. – Стримуйте свої нерви. Тут справді моторошно.

Звук пострілу якось заспокійливо вплинув на Мельникова. Стало соромно за свою малодушність. Він засунув револьвер за пояс комбінезона і почав допомагати Камову.

Вони витягли із всюдихода лебідку і встановили її, з'єднавши двигун з акумуляторами машини гнучкими проводами. Камов узяв стальну жердину, загострену на кінці, і повільно пішов уперед, прощупуючи пісок. Грунт був грузький.

– Це не звичайне болото, як на Землі, – сказав він, – а щось інше.

Він ступив тільки п'ять чи шість кроків, як раптом жердина вислизнула з його руки і зникла в піску. Камов завмер на місці.

– Скидається на те, що під шаром піску є вода, – сказав він, – але ж на воді не може триматися пісок. Наше щастя, що вчора ми не потрапили на це місце. Всюдихід міг провалитися так само, як жердина. – Він відступив на крок. – Перевіримо, яка тут глибина. Давайте щось важке.

Мельников витягнув з машини довгий стальний стержень з гострим кінцем і кількома наскрізними отворами. До стержня прикріпили кінець троса і, обережно поставивши його на те місце, де зникла жердина, випустили з рук. Стержень швидко пішов униз. Трос, розмотуючись з барабана, заковзав по піску, зникаючи в безодні. По швидкості, з якою він опускався вниз, видно було, що стержень не зустрічає перешкод і падає вільно. Трос від лебідки до того місця, де був спущений стержень, поступово вгрузав у пісок, і, щоб стежити за ним, Камов і Мельников наблизилися до лебідки, яка стояла біля самого всюдихода. Через хвилину тисячометровий трос розмотався весь.

– Тут справжня безодня, – промовив Камов.

Він ввімкнув мотор – і барабан закрутився в зворотний бік, намотуючи на себе трос. В отворах стального стержня був такий же пісок, як і на поверхні.

– Він міг набитися в перші ж секунди, – сказав Камов. – Це не доводить, що пісок має кілометрову глибину. Але стержень зовсім сухий. Значить, під верхнім шаром води немає. Чому ж стержень падав так вільно? Спробуємо з іншим тросом.

Повторили спробу. На глибині тисяча триста двадцять метрів стержень зупинився. Витягнутий на поверхню, він приніс такий самий пісок.

Камов зв'язався по радіо з Бєлопольським і розказав йому все.

– Спробуйте в інших місцях, – порадив Костянтин Євгенійович.

«Болото» мало площу близько гектара. Ще три години Камов і Мельников виміряли його глибину, переходячи з місця на місце «берегом», не рискуючи проробити дослід на середині. Результати скрізь вийшли однакові. Створилося враження, що в цьому місці на поверхні Марса є глибокий колодязь, наповнений сипучим піском, який з невідомих причин ніде не має великої щільності. Вимірювання глибини з допомогою ехолота дало той же результат – 1320 метрів. Весь витягнутий пісок був ретельна упакований в металеві банки.

– З тим обладнанням, яке ми маємо, – сказав Камов, – нічого більше зробити не можна. Цю загадку розгадають наступні експедиції.

Вони вирішили взяти на «болоті» одну з рослин, які тут були набагато вищі, ніж біля зорельота, і могли мати іншу будову. Над усяке сподівання, це виявилося дуже важкою справою. Насамперед Камов прощупав грунт навколо обраної рослини і, переконавшись, що тут вони не рискують провалитися, почав відкопувати коріння. Мельников вартував, стежачи за місцевістю. Кілька разів вони мінялися місцями. Рослина мала безліч переплутаних між собою коренів, і це дуже їх втомлювало. Мельников запропонував вирвати рослину із землі за допомогою лебідки, але Камов рішуче відмовився від цього.

– Ми повинні доставити цю рослину на Землю цілою, – сказав він. – Лебідка може обірвати корені.

Через дві години напруженої роботи мета була досягнута. Марсіанську рослину обережно витягли і поклали на плоский дах всюдихода. Щоб вона не впала, її прив'язали широким ременем, який не врізався в стовбур і не міг його зім'яти. Корені були обережно складені. На зорельоті цей цінний вантаж покладуть в спеціально призначений холодильник, у якому доставлять на Землю, щоб там в лабораторіях ботанічного інституту старанно вивчити.

Кілька таких холодильників чекали на кораблі зразків марсіанської флори і фауни.

– Їдьмо далі! – сказав Камов. Він подивився на годинник. – Ми затрималися тут дуже довго. Треба поспішати.

Всюдихід, як і раніше, швидко помчав вчорашнім слідом.

– На цій планеті так багато загадок, – сказав Камов, – що наступні експедиції матимуть вдосталь роботи.

– Чому ми так мало пробудемо тут, Сергію Олександровичу?

– Я вже пояснював вам, чому. Ми повинні зустрітись із Землею у визначеній точці.

– Можна було інакше розрахувати маршрут.

– Ми тільки піонери, – сказав Камов. – Наша справа – скласти загальну картину того, що являють собою Венера і Марс. Докладне ознайомлення з ними…

Він не договорив. Попереду, метрів за п'ятдесят, прямо на дорогу вискочив з кущів величезний звір. Обидва мандрівники встигли помітити сріблясте хутро, що вкривало все тіло тварини, і довгу, схожу на пащу крокодила, морду.

Несподівано побачивши перед собою всюдихід, що швидко наближався, звір на мить притиснувся до землі і раптом гігантським стрибком зник у заростях.

Камов на повному ходу натиснув на гальмо правої гусениці. Круто розвернувшись, всюдихід врізався в кущі і, підминаючи їх під себе, помчав у погоню.

– Надіньте маску! – схвильовано крикнув Камов. – Тримайте апарат напоготові! Треба будь-що сфотографувати його!

Він несподівано і так різко загальмував всюдихід, що Мельников ударився головою об оглядове скло. – Ось він!

За двадцять кроків на березі озера притиснулась до землі тварина, яку вони переслідували. Вода заступила їй дорогу, примусивши зупинитися.

Мельников крутив ручку апарата. Камов швидко надів на нього і на себе кисневі маски.

Декілька секунд звір був нерухомий. Потім величезна паща широко і загрозливо розкрилася, оголивши кілька рядів гострих зубів трикутної форми. Від голови до кінчика волохатого хвоста тварина була завдовжки три– три з половиною метри. Тулуб, не товщий від тіла земного крокодила, спирався на три пари ніг, з яких передні дві пари були короткі, близько розташовані одна біля одної і мали гострі пазури, а задні, в багато разів довші, були зігнуті, як у коника. Мабуть, саме за допомогою їх звір міг робити такі величезні стрибки.

Він дивився на всюдихід круглими зеленуватосірими очима, з вузькими, як у кота, зіницями і несподівано, з силою розпрямивши задні ноги, стрибнув на нього з віддалі дванадцяти метрів. Мельников відкинувся назад під час цього несподіваного нападу.

Камов не розгубився. В самий момент стрибка він ввімкнув швидкість – і всюдихід рвонувся вперед, водночас повертаючи праворуч, щоб не попасти в озеро. Тіло звіра пронеслося над ним і впало на пісок ззаду.

Видно, розлютований невдачею, він блискавично повернувся на місці і стрибнув удруге. Цього разу стрибок досягнув мети. Всюдихід здригнувся від поштовху, Камов вимкнув мотор.

Звір був зверху, і вони чули, як його пазури, а можливо, і зуби, скреготіли об метал. З такими труднощами здобута рослина впала на землю, поламана і зім'ята.

– Приготуватися! – сказав Камов.

Мельников відклав набік кіноапарат і взяв у руки гвинтівку.

Всюдихід повільно пішов уперед. Але звір не стрибав з верху. Можливо, він був переляканий ніколи не пережитим почуттям руху. Хвіст звисав, досягаючи кінцем землі. Скрегіт зубів об метал припинився.

– Треба примусити його сплигнути, – сказав Камов.

Він натиснув на кнопку сигналу.

Ревіння сирени розітнуло німу тишу пустелі. Звір, видно, злякався і спробував зіскочити, але його пазури ковзнули по металу, і він важко впав на спину біля самої гусениці. Якусь мить Мельников бачив зовсім близько від себе світле хутро на череві тварини і її шість лап, які безпорадно ворушилися в повітрі. Звір вигнувся всім тілом, перевернувся і довгими, десятиметровими стрибками кинувся геть.

Камов збільшив швидкість – і всюдихід скоро наздогнав звіра. Ревіння сирени не припинялося, примушуючи марсіанську тварину, яка ніколи не чула такого звуку, мчати вперед не обертаючись, Камов відчинив переднє вікно.

– Стріляйте тільки без промаху, – наказав він. – Намагайтеся попасти в голову.

Мельников уважно стежив за кожним рухом тварини. Поривчасті стрибки звіра не давали можливості прицілитися.

– Так нічого не вийде, – сказав він.

– Коли-небудь він же втомиться, – відповів Камов.

– Невідомо, коли це буде. Ми можемо врізатися в друге болото.

– Гаразд! Спробуємо інший спосіб.

Камов вимкнув сирену. Раптова тиша примусила звіра зупинитися і повернути голову. Всюдихід зупинився за три кроки від нього. Промахнутися було неможливо, і Мельников вистрілив.

– Здається, влучив, – сказав Камов. Обидва пильно стежили за звіром.

– Я цілив йому межи очі, – сказав Мельников. Вони почекали кілька хвилин, потім обережно підійшли, тримаючи зброю напоготові.

Та звір був мертвий: куля попала точно межи очі.

– Це доводить, – сказав Камов, – що у марсіанських тварин мозок розташований так само, як у земних.

– Якщо у них взагалі є мозок, – зауважив Мельников.

– Про це ми дізнаємося, коли доставимо його на Землю.

– Вдало все це вийшло.

– А рослина загинула.

– Так, доведеться діставати нову.

Вони говорили уривчасто від хвилювання, що їх охопило. Біля їхніх ніг лежала тварина, яка народилася і виросла на Марсі, результат, мабуть, довгого розвитку життя на цій планеті, розвитку, що пройшов невідомими шляхами. Що є спільного у цього звіра з тваринами Землі? У чому відмінність його організму від організму таких схожих на нього зовні земних звірів, які живуть зовсім в інших умовах? Які таємниці природи відкриває вченим дослідження цієї істоти, убитої земною кулею?

– Чи зможемо ми удвох витягти її на дах всюдихода?

– Спробуємо!

Але й менша сила ваги на Марсі не допомогла справитися з тушею. Звір був дуже важкий для двох чоловік. Лебідка не могла допомогти, бо в них не було нічого придатного для влаштування похилого помосту.

– Доведеться тягти його до зорельота волоком, – сказав Камов.

– Пісок обдере шкуру. А чи не краще з'їздити за дошками.

– Небезпечно залишати його тут. Може, забредуть його родичі, а ми не знаємо, їдять вони своїх чи ні. Не можна допустити, щоб цей щасливий випадок закінчився невдачею.

– Їдьте самі, – сказав Мельников. – А я залишусь стерегти його.

Камов навіть не відповів. Він глянув на свого товариша і злегка знизав плечима.

– Нічого іншого не залишається, як тільки тягти волоком, – сказав він. – Вживемо всіх заходів, щоб не зіпсувати шкуру.

Камов увійшов у машину і довго говорив з Бєлопольським.

– Костянтин Євгенійович згоден зі мною, – сказав він. – Якщо ми підкладемо під нього сидіння машини, то на тихому ходу все буде добре.

Так і зробили. Чотири сидіння всюдихода були скріплені між собою, і на цей м'який шкіряний поміст з допомогою лебідки витягли тушу. Ця операція тривала понад годину.

– До американського корабля сьогодні не встигнемо, – сказав Мельников.

– Встигнемо завтра.

Зворотний шлях забрав шість годин. Всюдихід ішов з найменшою швидкістю. Часто доводилось зупинятися, скріплювати частини імпровізованого причепа, які розходилися, поправляти на ньому сповзаючу тушу звіра.

Сонце хилилося до заходу, коли змучені мисливці добралися, нарешті, до корабля. Перенести вбиту тварину в холодильник теж було нелегко. Камов рішуче відмовився покликати на допомогу Бейсона, і вони втрьох мучилися, аж поки не стемніло.

– З п'яти днів минуло три, – сказав Камов, коли важка операція була закінчена, – а ми зробили дуже мало.

– Надолужимо як слід в останні два дні, – відповів Бєлопольський. – По суті зроблено не так вже й мало. Привезти на Землю цю ящірку – велика перемога.

– Як ви сказали? Ящірки?

– Так. Стрибаюча ящірка. По-моєму, така назва найбільше пасує цій тварині.

ПІЩАНА БУРЯ

На четвертий день перебування зорельота на Марсі Бєлопольський і Мельников встали за годину до схід сонця. Було помічено, що кожного ранку біля корабля з'являлися маленькі звірята, схожі на земних зайців. Камов наказав будь-що застрілити хоча б одного з них. Озброївшись гвинтівками із снайперськими прицілами, обидва товариші, як тільки показався краєчок сонця, вилізли на крило зорельота. Чекати довелося недовго. Як і напередодні, «зайці» з'явилися з першими променями денного світила. П'ятеро звірят довгими стрибками підскочили до берега озера.

Два постріли пролунали одночасно – і два «зайці» стали здобиччю мисливців.

Задоволені собою, Бєлопольський і Мельников повернулися на корабель; і другий холодильник прийняв на зберігання ще двох представників марсіанської фауни.

Камов квапив із сніданком. Треба було з'їздити до американського зорельота і по дорозі дістати другу болотну рослину замість поламаної ящіркою.

– На це можна витратити не більше п'яти годин, – сказав він.

– Як вийде, – зауважив Бєлопольський. – Досі ні один день не минув без марсіанських сюрпризів.

Він був похмурий і сердився. Четвертий день він мав залишатися на кораблі. Обставини склалися так, що Камову доводилося щодня робити подорожі на всюдиході, а Костянтинові Євгенійовичу дуже хотілося побачити своїми очима природу Марса.

– Скрізь те саме, – потішав його Камов. – Природа Марса скрізь однакова.

– Так не буває, – відповідав Бєлопольський. – Природа нескінченно різноманітна.

– Завтра, – пообіцяв Камов, – ви з Борисом Миколайовичем обстежите місцевість на північ і на схід від корабля. Ввечері ми вилетимо з Марса.

Ці слова заспокоїли Бєлопольського, і він вийшов провести своїх товаришів у третю подорож в звичайному настрої.

– Не затримуйтеся! – сказав він на прощання. Всюдихід швидко пройшов п'ятдесят кілометрів, що відділяли зореліт від «болота». Камов і Мельников весь час розмовляли про вбиту вчора «ящірку».

– Цікава тварина, правда, Борисе Миколайовичу? – говорив Камов. – Тіло як у ящірки, задні ноги – коника, паща – крокодила, очі – кота, а хутро, як у білого ведмедя. Коли-небудь одна з наступних експедицій зловить таке чудовисько живим і доставить на Землю.

– Ця тварина не зможе дихати нашим повітрям, густішим, ніж на Марсі.

– Зроблять спеціальний ящик з розрідженим повітрям, а годувати її можна хоча б кроликами.

– Я хотів би взяти участь у такому полюванні, – сказав Мельников.

– Ви погодилися б ще раз летіти на Марс?

– Не тільки на Марс, а куди завгодно.

– Це добре! Нагода буде ще не раз. Космічні рейси тільки починаються. Але, щоб ваша участь в них була корисною, треба наполегливо вчитися.

– Я саме так і збираюся зробити, – відповів Мельников.

– Правильно. Коли-небудь ви станете справжнім «зоряним капітаном». – Камов усміхнувся, пригадавши титул, що його дали американські газети Хепгуду.

Чи то завдяки вчорашній практиці, чи, може, тому, що трапилася «легка» рослина, але вони затрималися на «болоті» менше години і, навантаживши на дах всюдихода свою здобич, помчали далі по шляху, перерваному вчора появою стрибаючої ящірки.

Годинник всюдихода показував десяту годину ранку, коли на горизонті появився силует американського зорельота. Через дві хвилини вони були коло нього. Камов зупинив всюдихід на тому ж місці де й першого разу.

– Який він маленький! – сказав Мельников, з цікавістю розглядаючи корабель.

– Невеликий! Камов уважно подивився навкруги. На перший погляд, нічого не змінилося за ці два дні. Рештки годинника і розбита лампа лежали на тому ж місці. Двері зорельота були зачинені. Але, придивившись, він помітив численні сліди на піску, а ще більше – на крилі корабля, яке було дуже подряпане.

– Тут були звірі, – сказав він. – І гадаю, що не один, а декілька. Треба дуже оберігатися. Вони можуть бути десь поблизу. Ці волохаті стрибаючі ящірки дуже небезпечні. – Він замислився. – Шукати останки тіла Хепгуда будемо, не виходячи з машини. Вікна доведеться відчинити. Зброю тримати напоготові. Якими кулями вона заряджена?

– Розривними.

– Тоді все гаразд. їдьмо.

Всюдихід повільно рушив уперед. Старанний огляд місцевості поблизу зорельота тривав майже годину. Навколо все було спокійно. Жоден звір не появлявся, хоч на піску часто видно було сліди.

Розшуки не дали ніяких наслідків.

Вони повернулися до корабля. Треба було поспішати.

По черзі виходячи з машини, вони викопали лопатами глибоку яму. Кирки не довелося пускати в хід.

Камов підібрав рештки годинника і лампу. Потім він зайшов у зореліт і поклав біля пульта управління великий конверт з сургучною печаткою. У ньому був акт про приліт американців на Марс і опис загибелі командира корабля – Чарльза Хепгуда. Акт написав Камов російською і англійською мовами і підписав його він сам і Бейсон.

Розшукавши американський прапор, про який говорив Бейсон, Камов узяв невеликий металевий ящик і, поклавши в нього останки Хепгуда, вийшов з корабля, зачинивши за собою двері.

Загорнуту в зоряний прапор «труну» опустили в яму і засипали, зробивши над нею невеличкий горбок.

Більше тут нічого було робити, і Камов зайняв своє місце біля руля всюдихода. Було близько години дня. Через півтори години вони будуть дома.

Всюдихід рушив з місця.

Оглянувшись на американський корабель, Мельников помітив, що позаду нього поверхня озера потемнішала і на ній з'явилися великі брижі.

– Починається вітер, – сказав він.

Камов подивився на небо. Воно було, як завжди, темносинє з виблискуючими де-не-де зорями. Майже в зеніті, недалеко від Сонця, блищав Деймос – другий супутник Марса. Жодної хмарки не було видно.

– Три дні було безвітряно, – сказав він. – Нічого дивного немає, якщо це затишшя припинилося. На Марсі повинні бути вітри.

Почулося клацання у гучномовці і голос Бєлопольського:

– Сергію Олександровичу, ви мене чуєте?

– Добре чуємо, – відповів Камов.

– Де ви зараз?

– Біля американського зорельота. Тільки що від'їхали од нього.

– Яка у вас погода?

– Піднявся невеликий вітер.

Було чутно, як Бєлопольський про щось запитав Пайчадзе.

– Ми просимо вас їхати якнайшвидше. За всіма ознаками має бути піщана буря.

– Гаразд, Костянтине Євгенійовичу.

– Арсен Георгійович запитує, чи не вважаєте ви, що безпечніше повернутися на американський корабель і перечекати в ньому?

– Ні, – відповів Камов. – Невідомо, скільки часу триватиме ця буря. Якщо ми залишимо всюдихід, його що-небудь може пошкодити або засипле піском. Це викличе великі ускладнення. Я вірю в машину. Доберемося благополучно.

Всюдихід швидко помчав уперед. Шипи гусениць злилися в сяючі смуги. Вітер дув прямо назустріч, але потужна машина, здавалося, «не помічала» цього.

– Ці бурі небезпечні? – запитав Мельников і, бачачи, що Камов не відповідає, напружено вдивляючись вперед, говорив далі: – Костянтин Євгенійович казав мені, що піщані бурі Марса не можуть завдати шкоди всюдиходу. До того ж бурі може й не бути.

– Бєлопольський рідко помиляється, – промовив Камов.

Вітер поступово дужчав. Легкий піщаний пил піднявся у повітрі, закривши горизонт туманним серпанком.

– Буря зовсім близько, – застеріг Камов.

І, ніби на підтвердження його слів, різкий порив вітру здійняв попереду всюдихода цілу хмару піску і кинув у вікна.

Знову клацнуло радіо.

– Говорить Бєлопольський.

– Слухаємо вас.

– До зорельота наближається із сходу величезна піщана стіна. Вона рухається швидко. Ми побоюємося, що ви не встигнете добратися до корабля. Чи проминули ви болото?

– Ні ще.

– Далеко від нього?

– Кілометрів за двадцять.

– Добре було б проминути його до бурі. Арсен Георгійович каже, що це найнебезпечніше місце.

– Я гадаю, що встигнемо. Хвилин через дванадцять будемо біля болота.

– Думаю, що буря пронесеться швидко, – сказав Бєлопольський.

– У всякому разі не швидше, ніж через дві-три години. Пригадайте, що ви самі писали у своїй книзі про бурі на Марсі. – Камов засміявся. – Ось тепер ми перевіримо ваші обчислення.

– Я був би радий, коли б помилився.

– Боюсь, що ви не помилилися. Далі говоритиме з вами Борис Миколайович.

– Далеко ще до болота?

– Кілометрів з десять.

– Хмара за один кілометр від корабля, – сказав Бєлопольський. – Вона рухається з дивовижною швидкістю. – І за мить додав: – Крізь вікна вже нічого не видно. Стало зовсім темно.

Ні Камов, ні Мельников нічого не відповіли. Потім Мельников швидко кинув у мікрофон:

– Бачимо хмару. До болота три кілометри.

На горизонті, від краю до краю, швидко піднімалася велетенська стіна. Це була суцільна маса піску, яку вітер підняв і ніс з неймовірною швидкістю прямо назустріч всюдиходу. До цієї зустрічі лишилися лічені секунди.

Камов добре розумів, що коли всюдиходу вдасться проминути болото, небезпека значно зменшиться. В темряві, яка мала зараз настати, болото являло жахливу загрозу.

Хмара швидко наближалася. Було видно, як попереду неї шалено крутилися піщані смерчі.

Камов уже бачив слід, що огинав болото.

Ще!.. Ще трохи!

Мельников усім тілом нахилився вперед, наче цим рухом міг допомогти потужному моторові.

Всюдихід був від місця повороту на такій же віддалі, як і зловісна стіна бурі. Хто швидше домчить до болота? Це могло вирішити питання життя або смерті.

– Спасибі, друзі! – голосно сказав Камов, коли всюдихід, блискавично зробивши широке півколо, вилетів на пряму дорогу до зорельота, прокладену його ж гусеницями.

– Кому ви? – запитав Мельников.

– Уральським робітникам. Тим, хто зробив наш чудовий мотор.

Страшне місце залишилося позаду. Тепер тільки б не збитися з дороги в темряві.

І, немов помщаючись за цю перемогу, страшенний вихор налетів на всюдихід. Швидкість одразу ж упала до сорока кілометрів на годину. Непроникна темрява оповила все навкруги. Важкі маси піску, б'ючись об вікна всюдихода, скрипіли на шибках, неначе хтось тер їх наждачним порошком.

– Попросіть дати маяк, Борисе Миколайовичу.

І, наче почувши його прохання, на щитку спалахнуло тьмяне зелене коло з виразною чорною смугою посередині.

– Молодець! Сам догадався, – сказав Камов. Тепер тільки потрібно дотримуватися напрямку, щоб чорна смужка не розширювалася, не ставала тьмяною. Це означатиме, що всюдихід ухилився від прямого шляху. Решту зроблять мотор і міцні стінки машини.

– Як справи, Борисе Миколайовичу? – запитав він.

– Все гаразд, Сергію Олександровичу! Шкода, що не можна сфотографувати цю бурю.

– Кому що! – засміявся Камов. – Боюсь, що при такому «яскравому» освітленні плівка зіпсується.

Буря шаленіла навколо них. Неначе природа Марса лютувала, що не може справитися з маленькою сміливою машиною, яка прибула сюди з далекої Землі і вперто рухається вперед наперекір стихії.

Непроглядна чорна ніч оточувала їх. Дивно було усвідомлювати, що десь за межами бурі сяє сонце, що все це відбувається серед дня. Мельников спробував ввімкнути прожектор, встановлений зверху на всюдиході, але переконавшись, що промінь світла не в силі пробити щільну завісу піску, вимкнув його.

Прилади, що світилися голубуватим світлом на щитку управління, були єдиним місцем, на якому могло відпочити око в цій гнітючій темряві.

– Ви не боїтеся, що пісок наб'ється у підшипники ведучих коліс? – запитав Мельников.

– Ні, – відповів Камов. – Не боюся. За вказівкою Бєлопольського і під його безпосереднім наглядом під час випробування на заводському стенді всюдихід спеціально піддавали тривалій дії сильного струменя найдрібнішого піску. Пильний огляд після цього показав, що жодна піщинка не потрапила у ведучі частини.

Минуло майже півгодини.

Попереду, у чорній темряві, несподівано спалахнула малесенька яскрава точка.

– Прожектор! – вигукнув Камов. – Значить, ми зовсім близько від зорельота.

– Дивно, що прожектор видно в таку бурю.

– Чотириста кіловат. Це ж мало не авіаційний маяк.

Мельников ввімкнув мікрофон.

– Бачу прожектор, – сказав він.

– Чудово! – відповів Бєлопольський. – Ми засвітили його п'ятнадцять хвилин тому. Отже, ви зовсім близько. Добре бачите?

– Абсолютно все.

– Як працює всюдихід?

– Чудово! Сергій Олександрович просить вимкнути радіомаяк.

– Вимикаю!

Машина сповільнила хід. Корабель був десь зовсім близько.

Прожектор горів яскравою зіркою, і в його світлі було невиразно видно піщинки, що кружляли за вікном.

Буря не тільки не стихала, а ставала ще лютішою. Але вони були вже поза небезпекою. Всюдихід підходив до зорельота.

Промінь світла невловимою ниткою зв'язав його з зорельотом, з друзями, які нетерпляче ждали за міцними стінами.