Текст книги "220 днів на зорельоті"

Автор книги: Георгий Мартынов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

За кілька метрів темніли зарості невідомих рослин. В темряві ночі, освітлені тільки сяйвом зірок, вони здавалися грізно загадковими, сповненими нерозгаданих таємниць.

– Треба відійти од ракети, щоб вона вийшла на знімку, – крикнув Бейсон, і його голос крізь кисневу маску прозвучав в розрідженому повітрі, як жалібний писк. Навкруги панувала нічим не порушувана тиша. Ні найменшого вітру не було у застиглому, холодному повітрі. Яскравим, майже не мигаючим блиском сяяли незліченні зорі, такі ж холодні, як і повітря. Низько над горизонтом голубуватим світлом горіла велика зірка. – Земля! – прошепотів Хепгуд. Вони відійшли кроків на десять од ракети і зупинилися. Хепгуд взяв годинника в руки, а Бейсон, відступивши ще два кроки, високо підняв магнійову лампу, другою рукою відкривши затвор апарата.

Осліплюючий спалах світла на коротку мить осяяв густі зарості, площадку, озеро, нерухому ракету на його березі і постать Хепгуда з годинником на витягнутій руці.

У кисневій масці, що закривала його обличчя, Хепгуд здавався якоюсь фантастичною істотою – мешканцем цієї чужої, невідомої планети…

Таким до кінця свого життя судилося Бейсону запам'ятати його!

Він швидко перевів перемикач на лампі, щоб повторити спалах і тільки встиг підняти її над головою для другого знімка, як почув тонкий шиплячий свист…

Довге темне тіло майнуло на фоні світлішої лінії горизонту зовсім рядом з ним. До вух Бейсона долинув розпачливий крик. Мимовільним рухом він натиснув на кнопку.

Молочнобілий спалах магнію вирвав з темряви картину, від якої липкий піт миттю вкрив усе його тіло.

За два кроки, на тому місці, де тільки що стояв Хепгуд, блищало сріблясте хутро якоїсь довгої, схожої на велетенську товсту змію, тварини.

Заціпенівши від жаху, Бейсон побачив ноги Чарльза, які стирчали з-під туші невідомого звіра, що навалився на нього.

Наступної миті лампа погасла. Настала темрява, яка здавалася ще непрогляднішою після яскравого світла. Вона сповнила серце Бейсона смертельним страхом. Дико і пронизливо крикнувши, він шпурнув лампу і, нічого не усвідомлюючи, кинувся до зорельота. На смерть переляканий, забувши про те, що в його кишені лежить револьвер, він одним стрибком влетів у відчинені двері вихідної камери і захлопнув їх за собою.

Його трусив дрібний гидкий дрож. Спазми нудоти вивертали всі нутрощі. Без сил, без думок він лежав на підлозі камери у цілковитій темряві. Перед очима невідступно стояла картина загибелі супутника. Велетенська волохата змія і нерухомі ноги, що стирчали з-під неї. Нерухомі…

«Отже, він був мертвий», з'явилася перша свідома думка.

Нудота поступово пройшла. Дрож перестав його мучити. Бейсон сів і прислухався. Навкруги тихо. Ні звуку не чути було зовні. Він чув тільки часті удари свого серця, яке ще не заспокоїлося.

«Може, я міг би його врятувати? – майнула боязка думка. – Ні, він був уже мертвий», поспішив він заспокоїти себе.

Він встав і ввімкнув світло. Зовнішні двері були щільно зачинені. Він забув, що сам же захлопнув їх, і здригнувся від несподіванки. Потім зняв із себе кисневу маску, яка була ще на ньому, і пробрався всередину ракети. Його раптом охопила непереборна сонливість. Не розбираючи куди, Бейсон важко опустився на підлогу і миттю заснув.

Він не міг би сказати, скільки годин він спав, але, коли розплющив очі, крізь вузькі вікна проникало денне світло. Він сів і, обхопивши голову руками, задумався. Хепгуд загинув. Він один на Марсі в ракеті, яку він все одно не зможе використати. Попереду неминуча смерть. Ніщо не може його врятувати. Ніщо, крім… Але як можна сподіватися, що радянський зореліт опуститься саме тут? Планета величезна. Камов може посадити свій корабель у будь-якій точці ста п'ятдесяти мільйонів квадратних кілометрів поверхні Марса. Не можна навіть сподіватися… Скільки часу триватиме його агонія. Повітря вистачить на три місяці для нього самого. На три місяці… він згадав, як через це саме повітря вони замишляли вбити один одного. Чи варто зволікати так довго?..

Бейсон намацав браунінг, якого так старанно приховував від Хепгуда. Куля, що він її призначав своєму супутникові, тепер дістанеться йому самому.

Він підійшов до вікна. Чи там ще жахливий мешканець Марса? У Бейсона майнула думка, що добре було б сфотографувати звіра. «Це був би сенсаційний знімок», подумав він і одразу ж мимоволі посміхнувся. Хто побачить цей знімок?..

За вікном був день. Освітлені сонцем зарості сіруватосиніх рослин і піщана площадка, на якій лежав зореліт, були пустинні. Він помітив відкинуту ним лампу, що валялася на піску. Тіла Хепгуда ніде не було видно.

Погляд Бейсона раптом зупинився на темній плямі в тому місці, де вони стояли вночі.

Він побачив людську ногу в добре знайомому черевику і з рештками синіх штанів комбінезона. Тут же лежав роздавлений годинник.

Бейсон зрозумів, що пляма – це кров, а шматок ноги – це все, що залишилося від його супутника, роздертого марсіанською змією. Він затремтів усім тілом. Кволість у ногах примусила його прихилитися до стінки.

Ні, геть з цього жахливого світу!.. Кінчати… кінчати негайно!..

Він стиснув у руці холодну сталь і повільно підніс револьвер до рота.

Але раптом здригнувся і опустив руку.

На віддалі не більше як триста метрів від ракети рухався якийсь блискучий предмет, швидко наближаючись. Сонце вигравало блискотливими бліками на його, очевидно, металевій поверхні. Рослини приховували його форми, і Бейсон не міг зрозуміти, що це таке. Він припав до скла вікна, стежачи за загадковим предметом, що рухався прямо до ракети.

– Схоже на верх автомобіля, – голосно сказав він.

Але звідки міг взятися автомобіль на Марсі? Невже на планеті є люди і до зорельота наближаються марсіани? Невже це порятунок, що прийшов в останню хвилину?

Серце Бейсона прискорено забилося від несподіваної надії. Якщо марсіани могли створити рухливий екіпаж, подібний до земного автомобіля, то їхня техніка перебуває на високому рівні розвитку.

«А може, це блищить панцир іншого марсіанського звіра? – думав Бейсон. – Хтозна, які істоти населяють цю планету?»

Блискучий предмет наближався з великою швидкістю. Він мчав прямо до американського зорельота.

Через кілька секунд Бейсон переконався, що перед ним не тварина, а предмет, зроблений руками людини або істоти, подібної до неї. Він ясно бачив, що верх таємничого автомобіля вкрито блискучим білим лаком.

До ракети наближалися розумні істоти.

Минуло ще кілька томливих для Бейсона секунд, і, підгортаючи під себе стеблини рослин, на піщану площадку вискочив і різко зупинився невеликий сліпучо-білий вагон на гусеничному ходу. За дзеркальними шибками його вікон видно було людей.

Людина, яка сиділа за кермом машини, нахилилася вперед, і Бейсон відсахнувся, глухо скрикнувши.

Він пізнав добре відоме з фотографій обличчя Пайчадзе.

РАНОК

З усіх планет сонячної системи, безперечно, найбільш відома серед неастрономів планета, що названа стародавніми людьми іменем бога війни – Марс. Цю назву планета дістала через оранжовочервоний, «кривавий» колір, яким вона чітко відрізняється від інших «мандрівних зірок» – планет.

У старогрецькій міфології бог війни Марс мав інше ім'я – Арес. Тому наука, що вивчає поверхню Марса, називається ареографією. Ця наука виникла після того, як у 1659 році видатний голландський астроном Хрістіан Гюйгенс, спостерігаючи Марс, вперше помітив на ньому невиразні обриси темнуватих плям.

Жодне небесне тіло не викликало стільки суперечок, припущень і здогадів, як Марс. І ніяка інша планета не відіграла такої величезної ролі в розвитку астрономії. Геніальний Кеплер відкрив закони руху планет, спостерігаючи саме Марс.

Популярність «Червоної планети» стала особливо великою з 1895 року, коли італійський астроном Скіапареллі висловив припущення, що тонкі прямі лінії, ним же виявлені на диску планети, являють собою штучно створені канали, величезну зрошувальну систему, збудовану розумними жителями Марса. Ця ідея мала великий успіх серед широкої публіки, але в колах астрономів викликала переконливі заперечення. Саме існування «каналів», не кажучи вже про їх штучне походження, бралося під сумнів. Висловлювалися припущення, що випадково розкидані темні плями можуть на величезній віддалі здаватися прямими лініями. Великі протистояння Марса, що відбуваються через кожні п'ятнадцять – сімнадцять років, коли планета найближче підходить до Землі, не дали відповіді і не припинили великої суперечки. Питання лишилося відкритим.

Марс – невелика планета. Її діаметр вдвоє менший за діаметр Землі ⁸ 8
  Діаметр Землі має 12757  км.Діаметр Марса – 6770  км.


[Закрыть]. Через невелику силу тяжіння атмосфера планети дуже розріджена, і густина її наближається до тієї, яка існує на Землі на межі стратосфери. Марс у півтора раза далі від Сонця, ніж Земля, і дістає тепла й енергії значно менше.

Планета має два супутники. За розмірами вони дуже малі і з поверхні Марса схожі на великі зірки. Астрономи назвали їх – Фобос, що означає «страх», і Деймос ⁹ 9
  Діаметр Фобоса – 16  км.Діаметр Деймоса – 8  км.


[Закрыть]– «жах». У грізного бога війни Марса і не могло бути інших супутників.

Через велику відстань від Сонця орбіта Марса набагато довша, ніж орбіта Землі, та й сама планета рухається повільніше. На повний оберт їй потрібно 687 земних діб. Та оскільки вісь Марса нахилена майже під тим же кутом, що й вісь Землі, на ньому змінюються пори року так само, як і на Землі, але тільки тривають вони вдвоє довше.

Зміна дня і ночі відбувається так само, як і на Землі і майже з тією ж тривалістю. Час повного обертання навколо осі тільки на тридцять сім з половиною хвилин довший, ніж у Землі.

До відвідання зорельотом Камова планети Венери, Марс був єдиним небесним тілом, на якому астрономи припускали наявність життя. Сезонні зміни забарвлення деяких частин планети дуже нагадували відповідні зміни забарвлення земних рослин весною і восени. Питання про наявність на ньому тварин лишалося спірним; і саме завдяки великій цікавості, яку воно викликало у населення Землі, перший космічний рейс і мав своєю метою цю загадкову планету.

Для екіпажу зорельота питання про «канали» було розв'язане зовсім не на користь тих, хто висловлювався за їхнє штучне походження. Навіть більше, – саме існування на Марсі довгих прямих ліній, розташованих у певному порядку, виявилося ілюзією, викликаною, як казав Пайчадзе, відстанню.

* * *

29 грудня 19.. року на ареографічному меридіані Марса, на якому сів радянський зореліт, настав черговий ранок; Сонце, що здавалося майже вдвоє менше, ніж на Землі, повільно піднялося на темносиньому з фіолетовим відтінком небі, на якому все ще сяяли найбільші зірки.

На озерах, яких навколо було розкидано досить багато, пройшов легкий рух. Це розтавав лід, що вкрив за ніч їхню поверхню. Він швидко розтанув. Вода знову стала нерухомою. Рослини розкрили своє листя, повернувши його до сонця.

Химерний вигляд цих рослин вражав земне око поєднанням голубуватосірого і синього кольорів. Заввишки вони були не більш як сто – сто тридцять сантиметрів. Товсті стебла росли прямо, як молоді ялини. Від них, рідке внизу і густе зверху, тягнулося до метра завдовжки пряме, довгастої форми листя, із зубчастими гострими краями. Яскравосіре, з голубим відтінком в середині і сіре на краях, воно було тверде і гнучке. Коли наставала ніч, листя складалося, як крила метелика, і тоді видно було, що воно знизу вкрите темноголубими волосинками. Вдень листя розкривалося, обертаючись до сонця, синя смужка збільшувалась і опівдні доходила майже до половини листка. І вся рослина, якщо дивитися на неї зверху, ставала синьою. Від полудня до заходу сонця весь процес відбувався в зворотному порядку, і надвечір рослинність набувала сіроголубого забарвлення.

Сонце піднялося вище, і його промені сліпучими блоками заграли на білосніжному корпусі зорельота, що завмер на самому березі озера.

Двометрові колеса корабля глибоко врізалися у піщаний грунт. Широкі крила кидали густу тінь. Поруч з ним, майже біля самої води, стояв низький, обтічної форми гусеничний вагон, пофарбований також в білий колір. Він здавався зовсім маленьким проти величезного зорельота. Довгі вузькі вікна, розміщені з усіх чотирьох боків, відбивали в своїх товстих шибках марсіанський пейзаж.

З густих заростей вискочив невеличкий волохатий звірок. Своїми поривчастими рухами, розмірами та довгими вухами він трохи нагадував земного зайця. Все тіло звірка було вкрите довгою шерстю голубуватосірого кольору, який добре гармонував із забарвленням рослин. Великі матовочорні круглі очі сиділи досить близько одне від одного, що, безперечно, звужувало поле зору.

Довгими стрибками звірок досягнув піщаної смуги біля самого озера і раптом присів на задні лапки. Вуха опустились і притиснулися до спинки, тільце зіщулилося, готове до швидкої втечі. Але предмет, який його злякав, був нерухомий, і звірок поволі заспокоївся. Вуха піднялися, голівка трохи нахилилася вбік. Здавалося, що він до чогось прислухається. Та навколо було тихо. З кущів вискочили ще два таких самих звірки і приєдналися до першого.

Несподівано пролунав різкий звук. Клацнула невидима пружина – і в корпусі корабля, легко дзенькнувши, відсунулися вбік важкі двері. Вийшов чоловік у шоломі і хутряному комбінезоні.

З шумом упали на землю металеві східці.

Звірки схопилися з місця і миттю зникли в кущах.

Чоловік, який їх злякав, не користуючись сходами, легко стрибнув на землю з двометрової висоти. За ним вийшов другий, одягнений так само.

– Ці звірки, – сказав він, – злякалися не нас, а шуму. Вони ще ніколи не бачили людини і не навчилися її боятися. Але забарвлення їхнього хутра, подібне до забарвлення рослин, серед яких вони живуть, свідчить і про те, що на Марсі є тварини, від яких вони повинні ховатися. Інакше захисний колір не міг би виробитися.

– Ви маєте рацію. Ці «зайці» не єдині мешканці планети. Ми повинні відшукати їхніх ворогів.

– Треба бути обережним. Хтозна, які істоти тут живуть.

– Протягом вчорашнього дня ми нікого не бачили, Сергію Олександровичу.

– Звірів лякав шум, який ми зчинили, складаючи всюдихід, – відповів Камов. – Але там, де є такі «зайчики», повинні бути й «вовки», а що вони собою являють, ще невідомо.

– Обережність не завадить, – погодився Пайчадзе. Кисневі маски щільно закривали нижню частину облич, але вмонтовані туди підсилювачі звуку давали змогу розмовляти, не підвищуючи голос.

Камов зійшов по східцях. За ним із зорельота вийшов Мельников з кіноапаратом у руках. За плечима в нього висіли дві самозарядні гвинтівки, які він передав Пайчадзе. Крім гвинтівок, учасники експедиції мали ще й револьвери. На грудях у кожного висіли бінокль і фотоапарат у шкіряному чохлі.

– Як тільки знімете наш від'їзд, – сказав Камов, – повертайтесь на корабель і нагадайте Костянтинові Євгенійовичу мої вказівки. Повторюю: з зорельота не виходити без доконечної потреби. Якщо така потреба виникне, то можете вийти тільки ви самі. Бєлопольський не повинен залишати корабель ні на одну секунду. Якщо ми не повернемося до вечора, ніяких заходів не вживайте. В разі припинення зв'язку ввімкніть радіомаяк, і хай; він працює весь час, аж поки всюдихід не повернеться. А якщо він зовсім не повернеться, – вилітайте на Землю точно у визначений час.

– Буде виконано, Сергію Олександровичу! Щасливої дороги!

– Коли настане темрява, ввімкніть прожектор, – додав Камов. – Ми можемо затриматися, а знайти зореліт за світлом прожектора буде легше. Ну, до побачення!

Він потиснув руку Мельникову і попрямував до всюдихода. Пайчадзе вже сидів за кермом машини.

– Ще одне, – обернувся Камов. – Проявіть сьогодні ж плівку. Мене дуже цікавить, чи добре вийшли ці маленькі звірки.

– Добре, Сергію Олександровичу!

Мельников усміхнувся під маскою. Він був певній, що так вдало зняті з вікна зорельота «зайці» вийшли чудово. Ця невеличка цікава сценка, безперечно, викличе великий інтерес, коли демонструватиметься на екранах Землі: марсіанські звірки в природній обстановці!..

Камов сів у машину і, зачинивши герметичні двері, відкрив кран кисневого балона. Коли склад і тиск повітря всередині всюдихода стали нормальні, він зняв із себе маску. Те саме зробив Пайчадзе.

Мельников стояв за п'ять кроків і крутив ручку апарата. У вікні корабля видно було обличчя Бєлопольського.

Пайчадзе повернув рукоятку. Тільки ледь-ледь помітне дрижання всюдихода показало, що його потужний мотор почав свою беззвучну роботу.

– Рушаймо, Арсене Георгійовичу! – сказав Камов.

Всюдихід повільно підійшов до суцільної стіни рослин, яка оточувала зореліт. Пайчадзе не наважувався ламати їх.

– Шкода, Сергію Олександровичу!

– Візьміть ліворуч! – сказав Камов. – Здається, там є просвіт. Псувати місцевість біля зорельота неварто. Буде некрасивий вид з вікна. – Він засміявся.

Пайчадзе повернув ліворуч. Там справді був прохід, що йшов якраз у потрібному напрямку. Піщана дорога ніби сама запрошувала їхати по ній.

Всюдихід розвернувся і, набираючи швидкість, помчав на захід.

Мельников, припинивши зйомку, дивився йому вслід. Слова Камова – «якщо всюдихід не повернеться, вилітайте на Землю» – і досі звучали у нього в вухах.

«Якщо не повернеться… Ні, цього не може бути! Повернеться… Мусить повернутися!»

Він зітхнув і повільно пішов до корабля. Ввійшов у вихідну камеру, підняв за собою східці і натиснув на кнопку. Зовнішні двері зачинилися. Через десять секунд автоматично відкрилися внутрішні і, пропустивши Мельникова, знову зачинилися. Він зняв маску і пішов до обсерваторії. Йому здавалося, що корабель порожній. Двох найулюбленіших товаришів не було в ньому. Вони мчали зараз назустріч невідомому, в таємничу далину чужого, незнайомого світу.

Бєлопольський все ще стояв біля вікна.

– Їх ще видно, – сказав він.

Далеко над верхів'ями кущів було видно білосніжний верх всюдихода, який швидко зменшувався. Ось майнув на мить весь його корпус і сховався.

– Тепер ждатимемо, – сказав Бєлопольський. – Завтра наша черга.

«Завтра? Швидше б воно настало те завтра!» подумав Мельников, підходячи до радіостанції корабля.

Слабке потріскування розрядника і червона точка контрольної лампочки заспокійливо показували, що рація всюдихода працює. Перше повідомлення Камов обіцяв передати через півгодини. За цей час всюдихід встигне пройти значну відстань.

Він сів біля апарата. Бєлопольський, безцільно походивши по обсерваторії, сів поруч нього. Обидва почали нетерпляче ждати. Вони могли в будь-яку хвилину самі викликати Камова, але не хотіли порушувати встановлений начальником експедиції порядок радіозв'язку.

Тридцять хвилин, нарешті, минули. У гучномовці почулося різке поклацування. Це Камов ввімкнув мікрофон.

– Говорить Камов, – пролунав знайомий голос. – Як ви мене чуєте?

– Чуємо добре, – відповів Бєлопольський.

– Я вас теж добре чую. Новин поки що немає ніяких. Всюдихід йде по місцевості, яка нічим не відрізняється, від тієї, що навколо зорельота. Бачили кількох «зайців». Одного мало не роздавили. Стрибнув прямо під гусеницю, але Арсен Георгійович зумів обійти його. Їх, мабуть, тут дуже багато, але інших тварин не видно. Ми рухатимемося весь час прямо. Які новини у вас?

– Ніяких немає. Все, як і раніше.

– Спостерігайте навколишню місцевість. Наступна розмова буде рівно через годину. Повторіть!

– Наступна розмова через годину.

– Припиняю зв'язок.

Голос замовк. Клацнув вимкнений мікрофон.

– Ви будете тут, Костянтине Євгенійовичу? – запитав Мельников.

– Так.

– Я піду в лабораторію. Сергій Олександрович просив проявити сьогоднішню плівку. Я скоро повернуся.

– Ідіть.

Бєлопольський уважно подивився на свого молодого товариша

– Ідіть, – повторив він, – і не хвилюйтеся! Вони повернуться вчасно. Немає ніяких підстав для хвилювання. Якщо навіть на Марсі є великі тварини, вони не насміляться напасти на всюдихід.

– Я побоююсь не нападу, – відповів Мельников. – Але уявіть собі такий випадок, що кисневий балон почне протікати і вони залишаться без повітря. Або поламається мотор чи сам всюдихід. Може розірватися гусениця – і вони не зможуть відремонтувати її. Якщо це трапиться на великій відстані від зорельота, вони загинуть.

– Борисе Миколайовичу, – сказав Бєлопольський, – ви вже могли, по-моєму, переконатися, що все на нашому кораблі найвищої якості. Всюдихід не виняток. А щодо кисневого балона, то він не один на всюдиході і не картонний. І протікати він ніяк не може. Згадайте, як Сергій Олександрович під час приймання наказав скинути один такий балон з десятиметрової висоти, і він після цього залишився цілісінький.

– Пам'ятаю, але все-таки…

– Мене б на вашому місці турбувало інше, – говорив далі Бєлопольський. – Є одна теоретична небезпека. Підкреслюю – тільки теоретична. На Марсі бувають піщані бурі. Вони настільки сильні і захоплюють таку величезну площу, що ми спостерігаємо їх із Землі в наші телескопи. На гладенькій і рівній поверхні Марса повинні бути сильні вітри, що виникають від нерівномірного нагрівання повітря в різних частинах планети. Спокій атмосфери, який ми спостерігаємо ці два дні, мене дуже дивує. Вітри піднімають величезні маси піску і несуть його з великою швидкістю. Ось де небезпека. Але, повторюю, це небезпека теоретична. Всюдихід розрахований на такий випадок. Його мотор повинен справитись, а курс можна держати за радіомаяком. Крім того, бурі особливо сильні не тут, а в тих пустелях, які ми бачили. Не забудьте, що ми зараз на дні глибокої западини. Навряд чи всюдихід вийде за її межі. Отже, не турбуйтеся, – наші друзі повернуться цілі і неушкоджені.

Бєлопольський говорив спокійним, рівним голосом. Його доводи були логічні й обгрунтовані, але Мельникова не обманув його вдаваний спокій. Він відзначив про себе надто вже довгу розповідь, таку невластиву для Костянтина Євгенійовича. Взявши апарат, він проліз у люк і попрямував до своєї фотолабораторії.

Бєлопольський провів його співчутливим поглядом. Він добре розумів його стан.

«Ми перебрали з ним всі небезпеки, які нам відомі, – подумав він. – А скільки може бути інших, про які ми й уявлення не маємо!»

Він зітхнув і повернувся до радіостанції. Червона точка, як і раніше, горіла рівним, заспокійливим світлом. Тонкий промінь її безмовно свідчив, що на всюдиході все благополучно. «Ми побоюємося за них; вони, напевно, турбуються за нас. Що ж, так і повинно бути. І так буде всі чотири дні», сказав він сам собі.

Минула година, і між всюдиходом і зорельотом знову відбулася коротка розмова. Нічого нового не було. Всюдихід ішов по такій же місцевості, як і раніше. Все було гаразд.

Для Мельникова і Бєлопольського цей ранок тривав нескінченно довго. Сонце повільно котилося до зеніту. Термометр, що був назовні, показував п'ятнадцять градусів тепла.

– І це на екваторі! – зауважив Мельников.

– Так, холодна планета.

Судячи з висоти сонця, було близько одинадцятої години «за місцевим часом», як висловився Бєлопольський, коли Камов повідомив, що вони проїхали сто кілометрів.

– Мотор працює чудово, – сказав він. – Ми пройдемо ще кілометрів п'ятдесят, а потім повернемо на південь.

Минуло дві години після цієї розмови. Настав час чергового зв'язку, а рація мовчала. Стрілка годинника давно проминула призначену хвилину, індикаторна лампочка, як і раніше, показувала, що радіостанція всюдихода працює; слабке потріскування в гучномовці свідчило, що з рацією зорельота теж все гаразд; але зв'язку не було.

Бєлопольський рішуче ввімкнув мікрофон.

– Чому мовчите? – голосно промовив він. – Відповідайте!.. Відповідайте!..

Він підождав і знову повторив ті самі слова. Мельников, затамувавши подих, напружено прислухався.

– З всюдиходом нічого не трапилося, – сказав Бєлопольський, з усієї сили намагаючись говорити спокійно. – Його станція працює. Може, вони вийшли з нього.

– Обидва?

Це питання змусило Бєлопольського здригнутися. Камов говорив, що ні за яких обставин вони не залишать всюдихід одночасно. Хтось мав залишитися в ньому. Але чому ж вони не відповідають?

– Сергію Олександровичу!.. Арсене Георгійовичу!.. Чому мовчите?.. Відповідайте!.. Відповідайте!..

Відповіді не було.

В обсерваторії настала тяжка мовчанка.

Мельников і Бєлопольський, приховуючи один від одного болісне хвилювання, не зводили очей з червоної точки індикатора.

Обидва боялися, що лампочка раптом погасне. Ледве чутне потріскування здавалося їм дуже гучним, і вони щосекунди сприймали його за очікуване клацання ввімкненого мікрофона.

Та минали хвилини за хвилинами, а рація вперто мовчала…