Текст книги "220 днів на зорельоті"

Автор книги: Георгий Мартынов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

Відкрутивши кран одного із сталевих резервуарів, він виявив у ньому спирт.

«Дивна ідея, – подумав він. – взяти стільки спирту в космічний рейс, та ще використати для цього таку важку посудину!»

В інших резервуарах був рідкий кисень. Багато було порожніх.

У великому алюмінійовому балоні він знайшов воду. Вона дуже тхнула металом і, як здалося Камову, гумою. Від балона йшли гнучкі трубки до двох ящиків довгастої форми, схожих на труни. Вода явно призначалася не для пиття.

Нарешті він знайшов декілька балонів з апельсиновим соком. «Ну, що ж! Це не так погано!» вирішив Камов.

Наївшись і напившись, Камов почав шукати папір, його ніде не було.

«Хепгуд був ученим, – думав Камов. – Він мав провадити спостереження і записувати їх. Зошити з його записами повинні бути».

Біля пульта управління лежав великий чемодан з жовтої шкіри. Він був замкнений. Ключа не було.

«Це чемодан Хепгуда. Мабуть, у ньому лежать записи. Неприємно, але доведеться якось відімкнути. Іншого виходу немає».

Щоб не витрачати часу на розшуки ключа, Камов пішов до всюдихода і приніс звідти необхідний інструмент. Замки були міцні, і він довго морочився з ними.

Та ось чемодан відкрито.

Два товсті зошити лежали зверху. Побіжно переглянувши, Камов відклав їх убік. Вони були заповнені записами астрономічних спостережень. Кілька пар білизни, флакони з одеколоном, приладдя для бриття. Паперу або хоча б чистих зошитів не було. На самому споді чемодана він знайшов шкіряний портфель і пакунок якихось креслень.

Камов відкрив портфель. У ньому лежали дрібно списані аркуші паперу. Навіть побіжного погляду було досить, щоб зрозуміти, що це таке.

Відчуваючи, як від несподіваного болісного хвилювання у нього захопило дух, Камов схопив пакунок і розгорнув його.

О, коли б він знав!.. Коли б одразу поїхав сюди! Те, що було перед його очима, могло б врятувати його.

Перед ним лежав проект американського зорельота.

Як він опинився тут? Навіщо Хепгуд узяв його з собою?

Мабуть, для того, щоб на випадок загибелі ніхто не зміг скористатися його працею. Неймовірно, але іншого пояснення не було.

Яка зла насмішка долі – ця знахідка, тепер уже зовсім непотрібна йому! Надто багато втрачено часу…

Камов машинально переглядав записи Хепгуда, підсвідомо сподіваючись відшукати цифру швидкості корабля.

«29,5  кмв сек».

– А Земля рухається з швидкістю двадцять дев'ять і сімдесят шість сотих, – голосно сказав він.

Аркуші випали з його рук.

Надто пізно!

Зайвий кілометр в секунду не міг компенсувати втраченого часу. Він давав можливість зекономити тільки тридцять годин, а для докладного ознайомлення із зорельотом трьох годин, що залишилися в розпорядженні Камова, було явно недосить.

Іскра надії спалахнула і згасла.

Знову невмолима смерть близько підступила до людини, зовсім самотньої на просторах чужої планети. Кілька хвилин Камов сидів нерухомо, ні про що не думаючи, потім встав і бережно зібрав розсипані по підлозі аркуші.

Приступ відчаю минув.

Загартована воля допомогла справитися з ним, і Камов уже спокійно почав читати записи Хепгуда. Його цікавило суто технічне питання: як американський конструктор зумів добитися більшої швидкості, ніж він. Двадцять вісім з половиною кілометрів на секунду Камов вважав, при сучасному стані техніки, межею. Хепгуд писав дрібним, але чітким почерком, а Камов добре знав англійську мову. Ретельно виконані креслення доповнювали сухий математичний текст. Власний досвід конструктора допомагав розібратися в деталях.

Коли б на місці Камова був навіть Бєлопольський, то, незважаючи на весь його математичний розум, він спасував би. Треба самому бути конструктором зорельота, щоб зрозуміти зміст коротких формул без будь-яких пояснень: Хепгуд писав для себе.

Близько двох годин Камов уважно вивчав Проект. Заглибившись у світ техніки, він зовсім забув про своє відчайдушне становище. Час перестав існувати для нього. Несподівано він здригнувся і вп'явся очима в коротку формулу, яка раптом розрослася, закривши собою все, що він читав досі.

Ну, звичайно! Як він міг забути про це? Як міг хоч на секунду припустити, що американець добився того, чого не міг добитися радянський інженер! Таким способом, який застосував Хепгуд, він – Камов – міг довести швидкість корабля до сімдесяти кілометрів на секунду! Але радянській людині така річ не могла на думку спасти. П'ятдесят метрів! Прискорення, яке в п'ять разів перевищує нормальну вагу! Як міг Хепгуд піти на це?! Приректи себе і свого супутника на десять хвилин такого випробування означало завдати непоправної шкоди здоров'ю. Навіть при бажанні Камов не міг би так зробити, бо урядова комісія ніколи не дозволила б йому збудувати такий корабель.

Тепер стало зрозумілим призначення алюмінійових ящиків і сполученого з ними резервуара з водою, хоч Камов і не вірив, що занурення у воду може зменшити шкоду, якої завдає організмові підвищення прискорення.

Та коли Хепгуд не був зв'язаний умовою нешкідливості прискорення, то, може, його двигун має достатній запас потужності, щоб іще збільшити цю цифру…

Втретє за добу перед Камовим постала надія на врятування.

Відшукавши технічні характеристики двигуна, він легко переконався, що може довести прискорення до п'ятдесяти п'яти метрів.

Це вирішувало питання.

Правда, таке прискорення загрожувало йому смертю в перші ж хвилини польоту, але інакше він не міг наздогнати Землю.

Крім старту, смертельна небезпека загрожувала і на фініші. За розрахунками Хепгуда, його двигун після відльоту з Марса не міг більше працювати, і американець розраховував спуститися з допомогою парашута, а у Камова не було цієї можливості. Скласти парашут одній людині не під силу. Він сподівався тільки на те, що Хепгуд надто песимістично дивився на свій двигун. Можливо, він зможе ще працювати. В усякому разі вибору не було ніякого. Або рискнути, або примиритися з неминучою і близькою смертю.

«Краще вмерти під час старту або розбитися об рідну Землю», вирішив Камов.

ЗЕМЛЯ!

12 лютого 19… року.

10 година за московським часом.

Нарешті я можу з повним правом написати: «за московським часом!»

Я в Москві!

Сьогодні якось особливо гостро відчувається щастя повернення. Вчорашній день пройшов як у тумані, але я ніколи не забуду і найменшої подробиці!

Я хочу описати під свіжим враженням останній день нашого космічного рейсу. Це буде останній запис у моєму щоденнику. Багато подій я заніс на його сторінки. Я писав їх у Москві, на борту зорельота, писав на Марсі. І ось закінчую його за тим же столом у моїй кімнаті, де почав у пам'ятну ніч на друге липня.

Перед очима проходить все бачене…

Пригадується все пережите…

Старт із Землі…

Чудова планета з поетичним ім'ям – Венера!

Безформна похмура громада астероїда. Вона промайнула за короткі секунди, але назавжди залишиться в пам'яті…

Пустельні рівнини Марса…

Постріл Бейсона… Американський зореліт, що лякливо притиснувся до землі…

Моторошна піщана буря…

Я бачу зеленуватосірі, котячі очі і широко роззявлену пашу, усіяну гострими зубами трикутної форми… Незбагненно сильний, рвучкий стрибок сріблястого тіла…

Я бачу поставлений нами пам'ятник. На маленькій полянці, увінчаний рубіновою зіркою, блищить сталлю і золотом триметровий обеліск…

Останні проводи. «Не скучайте!»…

Відліт з Марса…

Півтора місяця тужливого повернення…

Бєлопольський зробив усе, щоб зореліт повернувся на Землю точно в призначену Камовим хвилину. «Я повинен це зробити на пам'ять про Сергія Олександровича», говорив він.

І він зробив!

За планом експедиції, фініш зорельота мав відбутися одинадцятого лютого між дванадцятою і чотирнадцятою годинами. Ми затрималися на Марсі на тридцять шість хвилин, але все ж колеса корабля доторкнулися ракетодрому о дванадцятій годині тридцять дві хвилини.

Чого ще вимагати?

Велика заслуга Костянтина Євгенійовича: він привів корабель, що втратив свого командира, безповітряними шляхами всесвіту, як по рейках залізниці, прямо до перону станції.

Честь і слава йому – гідному наступникові Камова біля пульта управління зорельота!

О восьмій годині ранку одинадцятого лютого ми всі зібралися в приміщенні обсерваторії. Настали останні години польоту. Земля була зовсім близько.

На кораблі все було готове до спуску. Як і завжди, я приготував свої апарати і був біля «вікна ТАРС». Пайчадзе возився з своїми астрономічними приладами, готуючись до потрібних йому спостережень. За ці тижні він дуже схуд і змарнів. Арсен Георгійович більше від нас усіх переживав втрату. Вони були друзями з Камовим. Їх назавжди зв'язали незабутні години історичного польоту на Місяць. Весь час зворотного рейсу він ні на хвилину не залишав своєї роботи, скоротивши до мінімуму години відпочинку. Наполегливою працею намагався затамувати своє горе.

Бєлопольський біля пульта управління, поклавши на коліно зошит, щось обчислював, швидко списуючи математичними формулами сторінку за сторінкою.

Бейсон похмуро дивився у бокове вікно. Півтора місяця він просидів у своїй каюті, відмовляючись вийти з неї. Попереду його чекали ганьба суду і сувора кара. Безславне повернення!

Зараз він був з нами за наказом Бєлопольського.

Землю закривав величезний диск Місяця, біля якого ми повинні були пролетіти. Він наближався з кожною секундою, затуляючи собою все попереду корабля. Я фотографував його без кінця. Обидва кіноапарати, повернені до нього, працювали безперервно. Невидна із Землі половина її супутника була обернена до нас, але, на жаль, сонце освітлювало тільки трохи більше четвертої частини цієї, найцікавішої для нас половини.

О восьмій годині тридцять хвилин зореліт порівнявся з супутником Землі. Ми пролетіли на віддалі близько двохсот кілометрів від його поверхні. І одразу ж побачили рідну планету.

Серце забилося тривожно і радісно… Гарячий клубок підступив до горла.

Земля!..

Вона сяяла на чорному фоні простору голубуватим диском, оточена тонким ореолом сяючої атмосфери.

Зореліт летів прямо до неї.

Помітно відходила назад чорна порожнеча. Між нею і нами, мов зачинені двері в безмежний простір світу, висів Місяць – останній роз'їзд нашого довгого мандрування по шляхах всесвіту.

Мені здавалося, що я ясно відчуваю нетерпляче дрижання стального корпусу. Білосніжний птах мчав до рідного гнізда, з величезною швидкістю пролітаючи останні кілометри.

Все ближче й ближче…

Земля наближалася, збільшуючись з кожною секундою.

В ці радісні хвилини ми особливо гостро відчували всю гіркоту нашої втрати. От коли б Камов був з нами!

Якось Пайчадзе сказав: «От коли б він міг скористатися американським зорельотом!» Він тоді не додав більше нічого; але, залишившись зі мною наодинці, Бєлопольський доповнив його слова. Він докладно пояснив мені, що коли б Сергій Олександрович і залишився живий, то все одно не зміг би вилетіти на Землю на кораблі Хепгуда, не знаючи його конструкції. Я зрозумів тоді: надії немає і на це.

Так само як і на Венеру, зореліт повинен був спускатися на Землю сорок сім хвилин, почавши цей спуск за сорок одну тисячу кілометрів від її поверхні. Цієї віддалі було якраз досить для того, щоб зменшити нашу космічну швидкість, яка, уповільнюючись на десять метрів за секунду, за ці сорок сім хвилин впаде від 28,5 кілометрів до нуля.

Коли почалася гальмова робота двигунів, ми були вже настільки близько, що я без великих зусиль розпізнав Азію, яскраво освітлену сонцем. Європа ще ховалася в нічній тіні. На всій видимій половині земної кулі зовсім не було великих хмарних мас. Поверхня планети з кожною секундою ставала яснішою, ніби вона сама, радіючи з повернення своїх дітей, з відкритим обличчям простягала назустріч зорельоту материнські обійми.

Ми непомітно занурювались в атмосферу. Повітря було надзвичайно прозоре; рідна країна розкинулася під нами у всій своїй красі. Ми бачили в сильні біноклі і нестерпно блискучу гладінь Тихого океану, і ледве помітну лінію Уральського хребта. На півночі у молочному тумані вгадувалися льоди Арктики.

Зореліт спускався вниз…

На висоті ста кілометрів він розправив свої могутні крила.

Космічний рейс закінчився!

Реактивний літак летів у стратосфері. Мені здавалося, що він опуститься безпосередньо над Москвою, але коли на висоті тридцяти кілометрів він перейшов у горизонтальний політ, я побачив під нами гори Уралу.

Бєлопольський вів корабель на захід, поступово все більше і більше знижуючись…

Ось у скельцях бінокля промайнуло внизу місто Горький.

Через двадцять хвилин, зовсім уже близько, під крилом машини проплив назад стародавній Владимир…

Ми наближалися до Москви.

Корабель був на висоті одного кілометра, коли з-за горизонту виплила панорама столиці.

Над самою Москвою ми не пролетіли. Зореліт прямо пішов на ракетодром.

Все нижче й нижче… Стихає стугін двигунів… Широкими колами закінчує корабель свій семимісячний політ…

Внизу величезне поле. З нього ми вирушили в дорогу. До нього повернулися знову.

Воно пустинне, біліє рівним сніговим покривом.

На високій огорожі, по всій її довжині, – безліч прапорів…

Маленькими крапками витягнулась у кілька рядів низка автомобілів. Я не бачу, але знаю, що на пласкому даху «міжпланетного вокзалу» багато людей. Нас чекають. Нас вийшли зустрічати численні друзі.

Я не певний, що Пайчадзе сказав голосно; можливо, ми почули його думку: «Серафима Петрівна теж тут».

Серафима Петрівна – дружина і вірний друг Камова. Вона стоїть зараз на даху вокзалу, жадібно вдивляючись у білого птаха, який несе до неї рідну людину. Вона нічого не знає…

Останній захід.

Замовкають "двигуни. М'яко доторкуються до землі величезні колеса…

Я бачу крізь серпанок радісних сліз, як від вокзалу поспішають до корабля, що вже зупинився, шість автомобілів.

Бєлопольський прямо з пульта відчиняє обоє дверей вихідної камери. Нічого побоюватися, – зовні рідне повітря Землі.

Падають на сніг алюмінійові сходи. Тут не зіскочиш прямо на землю, як ми це робили на Марсі. Один за одним залишаємо зореліт.

З автомобіля виходить голова урядової комісії – академік Волошин – і йде до нас. За ним ідуть інші члени комісії.

Декілька кінооператорів крутять ручки своїх апаратів.

Я багато фотографував під час польоту. Тепер моя роль закінчена. Тепер їхня черга.

Бєлопольський виходить назустріч Волошину. В цю мить, порушуючи урочистий церемоніал зустрічі, з-за спини академіка швидко вибігає Марина і кидається на шию батькові.

Пайчадзе бере дочку на руки.

Бєлопольський підносить руку до шолома.

Зараз він доповість Волошину про виконання завдання, сухою мовою рапорта скаже про загибель командира зорельота, а за три кроки стоїть Серафима Петрівна Камова, радісна, весела, з величезним букетом у руках.

Та невже вона не бачить, що її чоловіка немає серед нас? Чому Волошин не виявляє ні найменшого здивування, що йому рапортує Бєлопольський, а не Камов?

Жахливі слова сказані, але на обличчі Серафими Петрівни, як і раніше, сяє посмішка.

Рапорт закінчено. Волошин обіймає командира корабля.

– Поздоровляю вас, – голосно каже він, – з блискучим закінченням першого космічного рейсу. Своїм благополучним поверненням ви зробили величезний подарунок Батьківщині. Прийміть же і наш вам подарунок.

Члени комісії розступилися. З квітами в руках до нас швидко підійшла людина, думка про яку не давала нам спокою всі ці шість тижнів.

Живий, веселий, з блискучими від радощів очима, перед нами був Сергій Олександрович Камов.

Я не пам'ятаю, як у мене на руках опинилася Марина…

– Сергію!..

– Арсене!..

Камов і Пайчадзе кинулись в обійми один одному.

* * *

Затамувавши подих, боячись пропустити хоч одне слово, слухали ми через кілька годин розповідь Сергія Олександровича про перебування на Марсі і про обставини його чудесного врятування.

Він говорив коротко і стисло, жодним словом не згадуючи про свої почуття іпереживання, але із цієї сухої розповіді переді мною чітко вимальовувався героїчний характер цієї людини, для якої її справа була дорожча за життя.

– П'ятдесят п'ять метрів прискорення дали мені можливість не тільки врятуватися, – закінчив Камов, – але й досягти Землі на двадцять одну годину раніше від вас. Швидкість корабля після десяти хвилин роботи двигуна становила тридцять два кілометри чотириста п'ятдесят метрів на секунду. В момент старту я знепритомнів і прийшов до пам'яті, коли корабель уже летів по інерції. У воду, я звичайно, не лягав, бо не вірю в рятівність цього засобу. Надавши зорельоту потрібного напряму, я у всьому іншому поклався на закони механіки і на своє щастя, – він злегка усміхнувся, сказавши не. – Ви самі можете зрозуміти, як мені було скучно одному. Наблизившись до землі, я повністю оцінив скарб, який мав Хепгуд у своєму розпорядженні і не зумів його використати. Я кажу про двигун його корабля. Це дуже надійний, добрий механізм, який не поступається перед нашими. Гальмувати зореліт тертям об атмосферу я не хотів. Двигун блискуче справився із завданням. Повернувши корабель на сто вісімдесят градусів, я почав гальмувати його саме цим двигуном, і на час занурення в атмосферу була майже нульова швидкість. Зореліт почав падати. Парашута у мене не було. Він залишився на Марсі разом з нашим всюдиходом. Я почав вмикати двигун короткими поштовхами. Не можу сказати, що це було приємне відчуття, але своєї мети я досягнув. Корабель перестав безладно падати і перейшов на планіруючий політ…

Камов замовк. У великій, гарно обставленій їдальні було тихо. Всі чекали продовження. Волошин машинально колотив ложкою чай, що давно захолов. Ніна Арчиллівна, дружина Пайчадзе, ледве чутним шепотом умовляла Марину сидіти спокійно. Бєлопольський, Пайчадзе і я не зводили очей із свого знову знайденого командира.

– Взагалі, – говорив Камов, – можна сказати лише одне: з моменту, коли СРСР-ЛС2 розігнав звірів, і до спуску на Землю мені щастило весь час. Видно, моїй дружині ще рано ставати вдовою, – він ласкаво погладив руку Серафими Петрівни. – Зореліт летів у стратосфері. Внизу був Сибір. Поступово знижуючись, я проминув Уральський хребет і сів на околиці міста Саранська. Удар був дуже великий, але, як бачите, я не ушкоджений, чого не можна сказати про корабель. Ну, а далі розповідати нічого. Я надіслав телеграму і мене на літаку доставили в Москву. Там мені пощастило бути присутнім на тріумфальному фініші нашого зорельота.

Він простягнув руку Бєлопольському.

– Залишається подякувати Костянтинові Євгенійовичу за його вправність. Зореліт, як ви знаєте, сів на ракетодромі наче за графіком. Перший великий космічний рейс пройшов точно у визначені строки. Це величезна перемога!

– Куди ви гадаєте полетіти наступного разу? – запитав Волошин.

– Звичайно, на Марс. Загадки цієї планети повинні бути розгадані до кінця. Тільки цей політ зроблю не я.

– Чому не ви?

– Боюсь, що політ, який щойно закінчився, був для мене останнім, – з сумом у голосі сказав Камов. – Навантаження, що його довелося мені зазнати під час старту з Марса, не могло не позначитися на здоров'ї.

Ми троє з жахом переглянулися.

– Невже ти говориш правду? – прошепотів Пайчадзе.

– Боюсь, що так, – відповів Камов.

– Ми вас вилікуємо, – рішуче сказав Волошин. – Цього не можна допустити. Найкращі лікарі Радянського Союзу візьмуться за вас.

Настало тяжке мовчання. Серафима Петрівна ніжно обняла чоловіка і поклала голову йому на плече.

– Нічого, друзі! – сказав Камов. – В особі Костянтина Євгенійовича ми маємо чудового командира для майбутнього зорельота, який я йому збудую. Сподіваюсь, що й інші мої супутники не відмовляться від цієї ролі. Я буду цілком задоволений. А серед нашої молоді знайдуться сотні майбутніх «зоряних капітанів». Ще буде не один космічний рейс.

– Один з цих капітанів сидить біля мене, – сказала Ніна Арчиллівна, намагаючись жартом розігнати похмурий настрій, що охопив усіх. – Боюсь, що моя Марина – теж майбутній зореплавець: тільки про зорі і говорить.

– Обов'язково буду! – сказала дівчинка і вперто хитнула голівкою.

Всі розсміялися.

– Вирішено! – весело сказав Камов.

– Коли ж відбудеться другий політ на Марс? – запитав Бєлопольський.

– Років через два, – відповів Камов. – Корабель треба удосконалити або збудувати новий. Швидкість – двадцять вісім з половиною кілометрів на секунду надто мала.

– А Венера? – запитав Волошин.

Погляди Бєлопольського і Пайчадзе потеплішали, коли зайшла мова про «сестру Землі».

– Венера, – сказав Камов, – чудова. Ця планета сповнена сил і життя, але загадок на ній, мабуть, немає. Вона іде тим же шляхом, яким ішла наша Земля. Венера тільки починає жити. Наука Землі повинна допомогти їй, спрямувати її перші кроки. Але це буде нескоро. Це справа наших далеких нащадків, і я не маю сумніву, що вони зроблять це. Допомогти роботі природи можна і треба, але насильно змінювати цю роботу не можна.

– Так і буде, – сказав старий академік.

Космічний рейс закінчено.

Перша спроба міжпланетних сполучень закінчилася блискучим успіхом.

За сім з половиною місяців зореліт СРСР-ЛС2 відвідав дві планети сонячної системи і, пролетівши понад півмільярда кілометрів, повернувся на Землю.

Величезний вклад внесено в радянську науку.

Будемо готуватися до наступних рейсів.

Їх планується багато. Радянські зорельоти вкриють міжпланетні простори десятками трас своїх перельотів.

Вони розгадають усі таємниці, які старанно охороняє природа. Допитливий погляд людини проникне у найвіддаленіші кінці нашого світу – системи Сонця.

Коли-небудь їм стане тісно і тут. Тоді вони вирвуться за межі цієї системи.

Нема меж, немає кінця-краю дерзанню вільного людського розуму!

Немає меж пізнанню!..