Текст книги "220 днів на зорельоті"

Автор книги: Георгий Мартынов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

СТАРТ

3 липня 19… року.

18 годин за московським часом.

Тридцять дві години польоту…

Минула перша доба. Іде друга. Я знаю про це з годинника. На нашому кораблі зміни дня і ночі немає і не буде. Сонце безперервно освітлює правий борт, і корабель регулярно плавно обертається, щоб рівномірно нагрівалася вся поверхня його корпусу.

Двигуни давно перестали працювати, і ми летимо по інерції з швидкістю двадцять вісім з половиною кілометрів на секунду. Ми не відчуваємо цього. Здається, що корабель непорушно висить на одному місці. Земля лишилася далеко позаду.

Зорі скрізь. З усіх боків нас оточують незліченні світні точки. Млечна Путь видна вся, як велетенське кільце. Сонце сяє нестерпно яскраво, але поблизу нього видно зорі. Дивне видовище! Сонце і зорі на чорному фоні. Із Землі небо ніколи не здається таким чорним. Неозброєним оком видно, що та зірка далі, а ця ближче, але як вони всі далеко!..

Корабель висить в центрі нескінченного простору…

Та сама картина, яка так лякала мене на Землі, тут не викликає страху. Немає відчуття, що під нами безодня, бо така сама безодня з усіх боків, а поняття «верх» і «низ» давно вже сплуталися. Як тільки перестали працювати двигуни і корабель полетів по інерції з постійною швидкістю, вага зникла, а разом з нею зникли звичайні уявлення. За звичкою вважаю, що під ногами «низ», а над головою «верх», але мені дуже легко повернути своє тіло на сто вісімдесят градусів, і тоді те, що було верхом, стає низом і навпаки. Для цього досить зробити невеличке зусилля, використовуючи як точку опору який-небудь нерухомо закріплений предмет або просто стіну.

Я нічого не важу!..

Відчуття невагомості, про яке я так багато думав перед польотом і якого трохи боявся, насправді було зовсім не страшне і навіть приємне. За одну добу я цілком призвичаївся до нього.

Оце зараз я пишу за столом. Мені зручно, але який це має вигляд збоку?..

Наша каюта невелика. Одна стіна півкругла – це борт корабля. В ній кругле вікно. Коли в нього не дивляться, воно закрите зовні важкою стальною плитою (важкою на Землі, але тут вона нічого не важить). Задня стіна пряма і проходить від одного борту до другого. В ній «двері» – круглий отвір діаметром один метр. Якщо мені потрібно вийти з каюти, я, трохи відштовхнувшись від чого-небудь, пропливаю в них, як риба. Дві бокові стіни являють собою правильні півкола і не мають отворів. На одній з них пригвинчений наглухо стіл, і я сиджу біля нього просто в повітрі. Ліва рука лежить на столі і притримує зошит, в якому я пишу. Якщо я зніму руку, то від мого дихання зошит зараз же полетить. Він полетів би навіть тоді, коли б важив півтонни (на Землі), бо тут всі предмети однак нічого не важать. Мускульного зусилля, яким я притискую зошит до стола, досить, щоб удержувати мене самого на місці.

Крім стола, в каюті є шафа, в якій лежать інструменти, прилади і наші особисті речі.. Вона зроблена з алюмінію і займає всю стіну напроти стола. Коли я «сиджу» за столом, то шафа по відношенню до мене – «на стелі», а якщо я повернусь ногами до неї, то на стелі опиниться стіл.

Ніяких ліжок в каюті немає. По обидва боки вікна висять дві сітки з металевими пряжками. В них ми повинні спати. Робиться це так: трохи відштовхуєшся од чого-небудь, підпливаєш в повітрі до сітки і, влаштувавшись в ній, застібаєш пряжки. Невагоме тіло ні на що не тисне, і спати можна в будь-якому положенні, як на найм'якшому пуховику. Сітка не дає змоги моєму тілу рухатися по каюті під час сну. Справа в тому, що в нашому невагомому світі час від часу виникає ледве помітна сила ваги. Це відбувається тоді, коли корабель обертається навколо своєї поздовжньої осі. Хоч яка мала ця сила, але її досить, щоб я прокинувся зовсім не там, де «ліг». Точніше кажучи, це не вага, а відцентровий ефект. Коли відбувається поворот, усі незакріплені предмети починають рухатися.

Ця сама причина викликає красиву ілюзію, якою ми можемо милуватися крізь вікно. В момент повороту створюється враження, що весь світ зрушується з місця і повільно обертається навколо корабля. Видовище невимовне!

Як я згадував, відсутність ваги стала такою звичною, що ми її просто не помічаємо. Але я добре пам'ятаю, скільки розмов викликала ця особливість зорельота, яку Камов змушений був залишити в інтересах астрономічних спостережень. Створення штучної ваги шляхом швидкого обертання утруднювало б роботу з телескопом; і урядова комісія кінець кінцем погодилася, що цією зручністю треба пожертвувати, тим більше, що найвидатніші лікарі Радянського Союзу рішуче висловлювалися за цілковиту нешкідливість для людини тривалого невагомого стану. З цих самих міркувань Камов відмовився від регулювання температури всередині корабля зміною корпусу за допомогою зсувної лускоподібної оболонки – способу, запропонованого ще К. Е. Ціолковським. Повороти зорельота навколо поздовжньої осі давали можливість легко спрямувати телескоп в будь-який бік.

Слід згадати про одну важливу деталь. Круглі двері завжди зачинені герметично. Переходячи з одного приміщення в інше, ми повинні зачиняти за собою всі двері, що робиться простим натисканням кнопки.

Річ у тому, що міжпланетний простір не порожній. В ньому рухаються незліченні частки матерії розміром від порошинки і до величезних мас. Зустріч корабля з такими мандрівними тілами, на думку Камова, майже неможлива, але все ж таки не виключена. Якщо один з таких каменів або навіть малюсінький шматочок налетить на корабель, то при величезній швидкості обох тіл це викличе більш-менш сильний вибух. В борту корабля утвориться пробоїна, а оскільки зовні повітря нема, то в цю пробоїну з силою рине повітря, яке є всередині корабля. За кілька секунд весь екіпаж зорельота загине. Та оскільки корабель розділено на герметично зачинені відсіки, то такий випадок стає малоймовірним.

Якщо борт буде пробитий в ту мить, коли в каюті хто-небудь перебуватиме, і вибух не буде надто сильний, то можна врятуватися, приклавши до пробоїни пластир. Такі пластири розкладено скрізь. Вони різних розмірів і мусять щільно закрити отвір, бо повітря всередині корабля тисне на всі предмети з такою ж силою, як і на Землі, тобто з силою одного кілограма на кожний квадратний сантиметр, а зовні, повторюю, тиснення немає. Але при цьому, звичайно, треба діяти з блискавичною швидкістю.

Зараз в каюту «входив» Пайчадзе. Щоб відчинити дверці шафи, він став так, що повис над моєю головою під прямим кутом.

Я знав, що як він, так і предмети в шафі не можуть упасти на мене, але сила «земних» звичок заставила зробити рух вбік. Зошит одразу ж відлетів у протилежний.

Арсен Георгійович помітив це і розсміявся. Він витяг із шафи якийсь прилад і, спритно повернувшись у повітрі, опинився в такому ж положенні, як і я. Водночас він встиг спіймати мій зошит.

– Можна прочитати? – спитав він.

Я хитнув головою. Він уважно читав останні сторінки.

– Фізичні явища на кораблі, – сказав він, повертаючи мені зошит, – описані добре, але чому ви нічого не написали про старт польоту?

– Обов'язково напишу.

– Треба дотримуватися хронологічної послідовності.

– Цей щоденник, – відповів я, – тільки сирий матеріал. Я пишу його як прийдеться.

– Ніколи не треба робити «як прийдеться», – він поклав руку на моє плече, і від цього я одразу ж опустився вниз. – Не ображайтеся!

– Що ви, Арсене Георгійовичу! Звичайно, не ображаюсь.

Він пішов, зачинивши за собою двері, а я знову «сів» до стола і уважно прочитав усе написане.

Звичайно, Пайчадзе мав рацію. Мої записи сумбурні. Треба писати послідовно…

В ніч перед стартом я, всупереч своїм сподіванням, спав добре. Рівно о сьомій годині за мною заїхав Пайчадзе. Взявши з собою невеличкий чемодан, який супроводжував мене у всіх моїх поїздках, я сів у машину з почуттям, схожим на полегшення.

Закінчилося чекання… Дороги назад немає!

Арсен Георгійович був мовчазний. Я розумів його стан і не турбував розмовою. В Москві Пайчадзе залишав дружину і шестирічну дочку. Він дуже любив їх, і розлука була для нього важкою. Він тільки що попрощався з ними, бо проводжаючих не допускали на місце старту. Машина проминула стадіон «Динамо» і помчала по Ленінградському шосе. Наш космічний корабель має вирушити в дорогу з берега Клязьми. Звідти ж Камов починав і обидва перші польоти.

Була дев'ята година ранку, коли ми прибули на місце.

Ракетодром, обгороджений високим парканом, являв собою величезне поле діаметром п'ятнадцять кілометрів. Вхід за цю огорожу був суворо заборонений будь-кому. В центрі поля був наш. корабель, готовий до польоту. Він висів за тридцять метрів од землі, підтримуваний ажурним переплетенням стартової площадки.

У великому двоповерховому будинку, який жартома називали «Міжпланетним вокзалом» і де були майстерні та лабораторії, що обслуговували корабель, ми застали Камова, Бєлопольського і членів урядової комісії. Ми з Пайчадзе прибули останніми. Камов розмовляв з головою комісії – академіком Волошиним, а Бєлопольський, привітавшись з нами, через кілька хвилин сів у машину і поїхав до корабля.

Камов покликав Пайчадзе, і я залишився сам. До мене підійшов єдиний допущений на старт представник преси – кореспондент ТАРС Семенов, якого я добре знав. Він запитав мене про самопочуття і передав привіт від працівників ТАРС. Я розгублено подякував йому. О пів на десяту Камов устав і міцно потиснув руку

Волошину.

– Час! – сказав він.

Старий академік, видно дуже схвильований, обняв його.

– Від усього серця бажаємо вам успіху! – сказав він. – 3 величезним нетерпінням чекатимемо вашого повернення.

Він обняв Пайчадзе і мене.

Ми попрощалися з іншими членами комісії. Всі були дуже схвильовані. Тільки Камов здавався незворушно спокійним. Коли ми сідали в автомобіль, він подивився на мене і посміхнувся.

– Ну як? Спали? – запитав він.

Я тільки міг мовчки кивнути головою.

Останні потиски рук, останні побажання, і машина рушила. Через вісім хвилин ми були біля корабля.

Бєлопольський чекав нас біля підйомної машини. Поруч з ним стояв інженер Ларін – керівник робіт по підготовці корабля до польоту. Крім нього, всі працівники ракетодрому вже залишили місце старту. Над ними, на висоті десятиповерхового будинку, сяяв на сонці білий корпус зорельота. Він мав двадцять сім метрів у довжину при ширині шість метрів і формою нагадував величезну диню. Внутрішня його будова була мені вже добре знайома.

На передній частині виблискувала золотом назва корабля – СРСР-ЛС2.

Камов поговорив з Ларіним. Попрощавшись з нами, інженер сів у машину. Було без п'ятнадцяти хвилин десять. З його від'їздом порвався останній наш зв'язок з людьми.

– В дорогу! – промовив Камов.

Підйомна машина швидко підняла нас на площадку. Зблизька я побачив, що корабель висить не строго вертикально, а під невеликим кутом до заходу. Круглий вхідний отвір зорельота був вузький, і потрапити всередину можна було тільки поповзом. Першим зник всередині корабля Бєлопольський, за ним Пайчадзе. Настала моя черга.

З цієї висоти було видно весь ракетодром. Я помітив машину Ларіна, яка віддалялася з великою швидкістю, і помахав їй рукою. Останнє, що я побачив, пролізаючи в отвір, була червона ракета, що злетіла далеко на горизонті.

– Швидше! – сказав Камов.

Він пройшов за мною, і ми, натиснувши кнопку, герметично закрили кришку.

– Що це за ракета? – спитав я Камова.

– Нагадування, що до старту залишилося десять хвилин, – відповів він.

Ми опинились у верхній, вірніше, передній частині корабля, в якій були розташовані обсерваторія і командний пункт. Приміщення було залите яскравим електричним світлом.

Пайчадзе подав нам великі шкіряні шоломи.

Я спитав його, навіщо вони.

– Щоб поберегти вуха, – відповів він. – Надіньте шолом, затягніть ремені тугіше і лягайте.

Він показав на широкий матрац, що лежав на підлозі.

– Прискорення – двадцять метрів. Це небагато, але краще переносити його лежачи. Воно триватиме майже півгодини.

– Виходить, ми нічого не побачимо? – розчаровано спитав я.

– Так. Вікна відчинимо, коли робота двигунів припиниться.

Він надів шолом і ліг поруч з Бєлопольським. Мені нічого не лишалося, як зробити те саме.

Камов, у такому ж шоломі, як і ми, сів у шкіряне крісло біля пульта керування, не зводячи очей з секундоміра.

Це крісло, що становило з пультом одне ціле, могло разом з ним обертатися у всіх напрямках, залежно від положення корабля. Воно потрібне тільки під час старту і польотів над планетами. В дорозі, коли всередині зорельота зникне вага, потреба в ньому, звичайно, відпаде.

Я подивився на свій годинник. Було без двох хвилин десять…

Важко описати, що я відчував у цю мить. Це було вже не хвилювання, а щось набагато сильніше, майже нестерпне…

Залишилося півтори хвилини… Одна хвилина…

Я мигцем глянув на товаришів, що лежали поруч. У Бєлопольського очі були заплющені і обличчя спокійне. Пайчадзе, трохи піднявши руку, дивився на годинник. Я згадав, що він вдруге готується залишити Землю. А Камов?.. Він відчуває це вже втретє…

Тридцять секунд… Двадцять… Десять…

Камов повернув одну рукоятку на пульті, потім другу.

Крізь шолом, який щільно закривав вуха, почувся наростаючий стугін. Він ставав усе дужчим. Я відчув, як здригається корпус корабля…

Потім якась м'яка сила притиснула мене до підлоги. Рука з годинником мимоволі опустилася. Я спробував знову підняти її. Рука була помітно важча, ніж звичайно.

Одна хвилина на одинадцяту.

Отже, ми вже летимо.

Стугін не збільшувався, але він був настільки сильний, що я зрозумів: без спеціального шолома неможливо було б переносити його.

Корабель летів усе далі й далі, кожної секунди збільшуючи швидкість на двадцять метрів.

Я шкодував, що не міг зняти на плівку Землю, яка віддалялася. Це були б винятково ефектні кадри. Навіть автоматичні кіноапарати, вмонтовані в стінки корабля, Камов не дозволив мені використати. Їхні об'єктиви були закриті зовні металевими кришками.

Лежати було нестерпно: мені хотілося швидше побачити все, що нас оточує. Я заздрив Камову. Він мав можливість користуватися для цього двома перископами, окуляри яких були перед ним на пульті. Час від часу він дивився в них, контролюючи політ корабля.

«Скільки часу треба, щоб проминути атмосферу, – подумав я, – якщо вважати, що вона простягається на тисячу кілометрів? За першу секунду корабель пролетів двадцять метрів, за другу – сорок і так далі. Отже, ми проминули її трохи більше ніж через п'ять хвилин після старту».

Обчислюючи це в думці, я звернув увагу, що, незважаючи на збільшену вдвоє силу ваги, мозок працює цілком нормально. Щоб якось скоротити час вимушеного неробства, я почав вираховувати, на якій відстані ми будемо від Землі, коли робота двигунів припиниться. Я запам'ятав, що вони повинні працювати двадцять три хвилини сорок шість секунд. Розв'язали цю задачу в умі я не зміг. Діставши записну книжку, я почав робити обчислення на папері. Бєлопольський несхвально подивився на мене. Я написав на аркуші: «Скільки кілометрів ми пролетимо з працюючими двигунами?» – і подав йому книжку й олівець. Він подумав з хвилину і, написавши відповідь, повернув мені. Я прочитав: «20320,5 км. Лежіть спокійно!»

Час минав. З моменту старту пройшло вже близько п'ятнадцяти хвилин. Ми були далеко за межами атмосфери і летіли в безповітряному просторі. Мене охопило страшенне нетерпіння. Лежати ставало все неприємніше. Страшенний стугін наших атомно-реактивних двигунів дратував нерви і викликав нездоланне бажання хоч на хвилину припинити його. Всередині корабля навіть крізь шолом він був нестерпно гучний. Що ж робиться там, біля корми корабля? Яке це, мабуть, надзвичайне видовище! Велетенська ракета, з довгим вогняним хвостом за кормою, з нечуваною швидкістю летить у чорній порожнечі.

Я заздрив цілковитому спокоєві, з яким Бєлопольський терпляче чекав кінця цих тортур. Пайчадзе, більш нервовий, часто дивився на годинник.

Приблизно через двадцять хвилин після початку польоту Камов, несподівано для мене, встав і підійшов до одного з вікон. Він рухався, очевидно, легко. Трохи відсунувши плиту, що закривала вікно, він подивився крізь вузеньку щілину. Я б багато дав, щоб бути на його місці.

Останні хвилини минали неймовірно повільно. Стрілки годинника неначе зупинилися зовсім. Залишилося три хвилини… потім дві… Швидкість нашого корабля наближалася до дивовижної цифри – двадцять вісім з половиною кілометрів на секунду. Коли двигуни замовкнуть, ми летітимемо з цією швидкістю сімдесят чотири дні, аж поки не досягнемо Венери.

Коли залишилася одна хвилина, я заплющив очі і приготувався до тієї величезної зміни, яка мала відбутися, – від подвоєної ваги до цілковитої невагомості. Я знав, що ворушитися треба буде дуже обережно, поки організм не пристосується до цього.

Раптом щось трапилося. У вухах гуло, як і раніше, але я всім тілом відчув зміну. Настало легке запаморочення, та воно майже одразу пройшло. Матрац, на якому я лежав, став несподівано дуже м'який. Я відчув себе так, неначе лежав на поверхні води. Гул швидко стихав, і я зрозумів, що він тільки в мене у вухах. Навколо була тиша. Двигуни припинили роботу.

Розплющивши очі, я побачив Камова, який стояв біля пульта.

Стояв… але його ноги не торкалися підлоги. Він непорушно висів у повітрі без будь-якої опори.

Ця, вперше побачена, фантастична картина вразила мене, хоча я знав, що так і повинно бути. Корабель перетворився в маленький відокремлений світ, в якому була зовсім відсутня вага.

Я лежав, не наважуючись навіть поворушитись.

Пайчадзе зняв шолом і встав. Жоден акробат на Землі не зміг би це так зробити. Він зігнув ногу, поставив ступню на підлогу і плавно випростався на весь зріст.

Бєлопольський сів і якимись дивними, невправними рухами теж зняв шолом. По його губах я бачив, що він щось говорить. Пайчадзе простягнув йому руку, і Костянтин Євгенійович несподівано опинився в повітрі. Вперше я побачив на його незворушному обличчі хвилювання. Він спробував стати на ноги, але раптом повернувся головою вниз. Пайчадзе, сміючись, допоміг йому зайняти попереднє положення. Він щось говорив, але крізь шолом я нічогісінько не чув. Мене оточувала мертва тиша.

Обидва астрономи попрямували до вікна. Вірніше, попрямував Пайчадзе, а Бєлопольський рухався за ним, учепившись за його руку. Добувшись до стіни, він схопився за один з багатьох ременів, прикріплених скрізь, і, мабуть, знайшов рівновагу. Пайчадзе натиснув кнопку – і металева віконниця поповзла вбік.

Цікавість змусила мене залишити рятівний матрац. Я повільно відстебнув ремені і зняв шолом. Дивно було відчувати свої невагомі руки. Я кинув шолом на матрац, але він не впав, а повис у повітрі.

Обережно, намагаючись різко не рухатись, я почав підводитися на ноги. Все було добре, і я самовдоволено думав, що не зроблю так, як Бєлопольський, та раптом, помітивши, що повис в повітрі, зробив мимовільний рух схопитися за що-небудь. Мої ноги на якусь мить торкнулися підлоги, і я, мов пушинка, злетів до стелі, – вірніше, до тієї частини приміщення, котра досі сприймалася як стеля.

Корабель неначе миттю перевернувся. «Підлога» і все, що на ній було, опинилося «нагорі». Камов, Пайчадзе і Бєлопольський повисли вниз головою.

Моє серце страшенно калатало від хвилювання, і я мало не закричав. Камов подивився на мене.

– Не робіть різких рухів, – сказав він. – Ви зараз нічого не важите. Згадайте, що я вам казав на Землі. Плавайте в повітрі, як у воді. Відштовхніться од стіни, та тільки не дуже, і рухайтеся до мене.

Я зробив, як він порадив, але не зумів розрахувати силу поштовху і швидко пролетів мимо Камова, досить сильно вдарившись об стіну.

Не варто описувати докладно всі пригоди, що траплялися в ці перші години майже весь час зі мною і Бєлопольським. Коли б усі оті мимовільні польоти і перевертання ми проробили на Землі, то давно зламали б собі шию, але в цьому неймовірному світі все минуло безкарно, якщо не вважати кількох синців.

Камов і Пайчадзе, які пройшли вже школу попереднього польоту, вчили нас рухатись, але й вони не уникли помилок.

Цікаво було стежити при цьому за виразом облич моїх супутників. Пайчадзе, зробивши невправний рух, весело сміявся, і було видно, що він анітрохи не боїться здатися смішним. Камов нахмурював свої густі брови і сердився на самого себе за виявлену невправність. Бєлопольський після кожного мимоволі зробленого «трюку» крадькома поглядав на нас, і на його серйозному зморшкуватому обличчі з'являвся вираз страху. Це був страх перед насмішкою, але навіть Пайчадзе, який нещадно глузував з мене, ні разу не усміхнувся, коли якусь невправність виявляв Костянтин Євгенійович.

Щодо мене, то я, не звертаючи уваги на кепкування Пайчадзе, навмисне робив різні рухи, щоб швидше навчитися «плавати в повітрі».

Загалом ми призвичаїлись досить швидко. Не минуло і трьох годин, як я вже міг рухатися, куди хотів, довільно змінюючи напрям, користуючись для цього ременями, стінами, всякими предметами, що потрапляли під руку.

Вільне ширяння в повітрі викликало невимовне відчуття, яке нагадувало далеке дитинство, коли я уві сні так само вільно літав з місця на місце, прокидаючись завжди з почуттям жалю, що сон закінчився.

Ми пробули декілька годин біля вікна обсерваторії. Воно було не дуже велике, приблизно метр в діаметрі, але надзвичайно прозоре, незважаючи на чималу товщину скла.

Зоряний світ справляв незвичайне враження своєю грандіозністю. Але особливо захоплюючий, ні з чим незрівнянний вигляд мали в ці перші години польоту Земля і Місяць. Ми були на такій віддалі, що обидва небесні тіла здавалися нам приблизно однакових розмірів. Дві величезних кулі, одна жовта, а друга блідоголуба, висіли в просторі позаду і трохи ліворуч від шляху корабля. Сонце освітлювало значно більше половини їх видимої поверхні, але й неосвітлена частина легко вгадувалася на чорному фоні неба. Як мені і говорив Камов під час нашої першої розмови два місяці тому, ми бачили той бік Місяця, який не видно з Землі. Здавалося, що це не добре відомий, звичний з дитинства супутник Землі, а якесь інше, незнайоме небесне тіло.

Можливо, тільки зараз, дивлячись на рідну планету, що була так далеко, я вперше відчув тугу розлуки. Мені пригадалися друзі, з якими я попрощався напередодні старту, товариші по роботі. Що вони роблять в цю хвилину? В Москві зараз день. Ясне голубе небо розкинулося над ними, і за цією блакиттю не видно малесенької точки – нашого зорельота, який все далі й далі мчить у чорну безодню світу.

Я поглянув на своїх товаришів. У Камова і Пайчадзе обличчя були спокійні, як завжди. Порізане зморшками обличчя Бєлопольського було сумне, і мені здалося, що на його очах блищать сльози. Підкоряючись мимовільному поривові, я взяв його руку і потиснув. Він відповів на мій потиск, але не обернувся до мене.

Мені стало тяжко на серці, і я одвернувся. Зовнішній спокій Камова і Пайчадзе в цю мить був мені неприємний, але я розумів, що вони тільки краще володіють собою, ніж ми, а відчувають, мабуть, те ж саме.

Я подумав: «Ці двоє людей залишають Землю не вперше. Мабуть, коли вони вдвох летіли до Місяця, то не були такі спокійні».

Близько години на борту корабля панувала цілковита мовчанка. Всі дивилися на далеку Землю. На її диску я не розрізняв майже ніяких деталей, і вона зовсім не була схожа на шкільний глобус.

– Мабуть, – сказав я, – на всій поверхні Землі густа хмарність.

– Чому ви так думаєте? – запитав Пайчадзе.

– Майже нічого не видно.

– Хмари тут ні до чого, – сказав він. – Навіть коли їх зовсім не буде, деталі земної поверхні теж погано видно. Атмосфера відбиває сонячні промені дужче, ніж темні частини материків. Коли б була зима, ми бачили б Європу значно краще. Хочете переконатися, – погляньте на південну півкулю.

Справді, я виразно бачив силует Австралії. Азія ледве проступала крізь білястий серпанок.

За ті години, що ми сиділи біля вікна, Земля і Місяць, здавалося, були весь час на одному місці. Корабель неначе не віддалявся від них.

– Вам це тільки здається, – сказав Сергій Олександрович, коли я звернув його увагу на цю обставину. – Віддаль безперервно збільшується на шістдесят кілометрів за секунду.

– На п'ятдесят вісім з половиною, – поправив Бєлопольський.

– Я назвав цифру приблизно, – сказав Камов, – але Костянтин Євгенійович, звичайно, правий. Якщо хочете ще точнішу цифру, то на п'ятдесят вісім кілометрів двісті шістдесят метрів.

Я не міг стримати посмішки, побачивши, як Бєлопольський стулив свої тонкі губи при цих словах, сказаних найбезневиннішим тоном. Посміхнувся і Пайчадзе.

Костянтин Євгенійович мав маленьку ваду: він не завжди був досить тактовний, і Камов, як ніхто, умів лагідно вказати йому на це. Остання названа ним цифра була абсолютно точна.

Дивлячись з вікна зорельота на вільно висячу в просторі кулю Землі, я подумав про довгі віки, коли люди вважали свою маленьку планету центром світу. Мене потягло до апарата. Хотілося відбити на плівці цю захоплюючу картину. Хай мільйони людей побачать те, що бачимо ми – чотири щасливці, чотири посланці радянської науки.

– Погляньте! – сказав Камов. – Ось блищить вдалині невелике небесне тіло. Це наша батьківщина – планета Земля. Вона здається зараз більшою від усіх зірок, крім Сонця, а все-таки яка вона мала! Минуть тижні, і ви ледве знайдете її серед просторів всесвіту. А коли ми досягнемо орбіти Марса, Земля здаватиметься тільки великою зіркою. Але ми самі будемо знаходитися все ще в самій середині планетної системи, що оточує звичайну, нічим не примітну, рядову зірку, яку ми називаємо Сонцем. А навкруги ви бачите безліч таких же сонць, як наше. Щоб добратися до найближчого з них, нашому кораблеві потрібно було б тридцять чотири тисячі років безперервного польоту. Звідти ми побачили б Сонце малесенькою зірочкою, а Землю не змогли б побачити в найкращий з існуючих телескопів. Бєлопольський обернувся до нас.

– Картину, змальовану Сергієм Олександровичем, – сказав він, – можна доповнити. Всі зорі, які ви бачите навкруги, і ще незліченна кількість інших, яких ви не бачите через слабкість людського зору, – це єдина зоряна система, що називається Галактикою. Щоб звідси долетіти до найближчого краю нашої Галактики з тією швидкістю, яку має зараз корабель, потрібно дев'яносто мільйонів років, а якщо вирушити до протилежного її краю, то ми добралися б до нього тільки через сімсот мільйонів років безперервного польоту. Але наша Галактика не єдина у всесвіті. Тепер відомо понад сто мільйонів таких же Галактик, як і наша. Вважають, що всі вони входять в єдину систему, яка називається Метагалактикою. Немає ніяких підстав вважати, що існує тільки одна Метагалактика. Певно, їх також незліченна кількість…

– Згляньтеся, Костянтине Євгенійовичу! – жартома сказав Камов. – Цього більш ніж досить.

Я був приголомшений словами Бєлопольського. Наша грандіозна експедиція після всього почутого здалася мені чимсь на зразок невеличкої прогулянки.

– Чи зможуть люди коли-небудь, – спитав я, – до кінця збагнути розумом весь неосяжний всесвіт, розкрити всі його таємниці?

– Ніхто неосяжне осягти не може. – відповів Пайчадзе. – Я, звичайно, жартую. Зможуть, Борисе Миколайовичу! Зможуть тоді, коли наука і техніка будуть в багато разів могутнішими, ніж тепер. Адже відомо: немає в світі непізнаванних речей, а є тільки речі ще не пізнані, які будуть розкриті і пізнані силами науки і практики. Знову на борту корабля настала тривала мовчанка,

Її несподівано порушив Бєлопольський. Він раптом глянув на годинника і, ні до кого не звертаючись, сказав:

– Скільки часу змарновано! Треба починати спостереження.

Пайчадзе подивився на нього з щирим здивуванням.

– Ви спроможні зараз зайнятися науковою роботою? – спитав він.

Костянтин Євгенійович навіть не відповів. Він злегка знизав плечима і, невправно чіпляючись за ремені, рушив до телескопа. На губах Камова промайнула ледве помітна усмішка.

– Я не можу працювати, – сказав Пайчадзе. – Я дивитимусь на Землю, поки вона близько.

Поведінка Бєлопольського здалася мені дивною. Невже він такий байдужий до всього, що залишив на Землі? Не відчуває ніякої туги від розлуки? Я сам не міг одвести очей від планети, де народився і виріс, від планети, що, як мені тепер здавалося, швидко ставала все меншою І меншою.

Камов і Пайчадзе, так само, як і я, не відходили од вікна.

Так минуло години дві.

А Костянтин Євгенійович за весь час ні разу не відійшов від телескопа, спрямованого у протилежний від Землі бік.

«Може, – подумав я, – він дужче, ніж усі ми, переживає відліт із Землі і багато працює, щоб заглушити тяжкі думки».

Чи правильно я вгадав причину, яка примусила нашого товариша відвернутися од вікна, чи ні, – не знаю. Можливо, Бєлопольський зробив так через властивий йому педантизм, але мені мимоволі хотілося, щоб мій перший здогад був правильний.