Текст книги "220 днів на зорельоті"

Автор книги: Георгий Мартынов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

ПОСТРІЛ

Всюдихід швидко і легко йшов по щільно утрамбованому часом піску.

Широкі гусениці залишали за собою виразний слід. Білий корпус добре відбивав сонячне проміння, і всередині всюдихода було нежарко.

Сидячи у м'яких зручних кріслах, Камов і Пайчадзе ночували себе чудово. Трохи втомлива була одноманітність навколишньої місцевості, але вони не втрачали надії побачити, нарешті, що-небудь цікаве і пильно дивилися навкруги. Іноді доводилося об'їжджати озера, і один раз вони мало не застряли в сипучому піску. Гусениці раптом провалилися, але Пайчадзе з блискавичною швидкістю дав задній хід – і машина щасливо вибралася з несподіваної пастки.

– Справжнє болото, – сказав Камов. – Тільки піщане. Треба буде дослідити це місце.

Від зорельота їх відділяло вже понад сто кілометрів, але ця обставина їх аніскільки не бентежила; і всюдихід з тією ж швидкістю рухався вперед і вперед.

Камов був певний, що потужний мотор, любовно зроблений спеціально для них уральським моторобудівним заводом, не підведе. За дві години роботи він навіть не нагрівся і був такий холодний, як і на початку дороги. Здавалося, що сила, яку він має, жартома несе маленький всюдихід, і гусениці з рівномірним м'яким шелестом безперервною стрічкою без напруження переливалися через ведуче колесо.

– Добре змайстрували, – похвалив Пайчадзе. —

І швидко!

– Недарма ж ми тричі складали його на Землі, – сказав Камов. – Пригадуєте, як бурчав Костянтин Євгенійович, коли я зажадав втретє скласти?

Пайчадзе засміявся.

– А пригадуєте, – сказав він, – як Матвій Іванович лаяв вас, коли зламали гаєчний ключ?

Камов згадав старого уральського майстра, який учив їх збирати всюдихід, і посміхнувся.

– «З інструментом, юначе, треба поводитися дбайливо, акуратно, з любов'ю!» Так, здається, він сказав, Арсене Георгійовичу?

– Так.

Камов подивився на годинник.

– Пів на дванадцяту.

– Проїхали сто сорок кілометрів. Час повертати. Ми обстежимо місцевість на південь кілометрів на п'ятдесят, а потім вирушимо до зорельота.

– Повертаємо?

Камов трохи підвівся і уважно оглянув у бінокль місцевість попереду всюдихода.

Скрізь одне й те ж: зарості й пісок.

Він збирався опустити руку і дозволити повернути на дев'яносто градусів, та раптом різко нахилився вперед.

– Що це таке? – сказав він. – Подивіться, Арсене Георгійовичу!

Пайчадзе підніс бінокль до очей.

Кілометрів за два, праворуч від шляху всюдихода, над синім килимом рослин, видно було якесь довге тьмяноблискуче тіло. Воно підносилось на рівній місцевості, чітко відрізняючись своїм виглядом від форм марсіанської рівнини, які вже стали для них звичними.

– Неначе металеве, – сказав Камов.

Не чекаючи команди, Пайчадзе повернув до поміченого предмета. Нетерпляча цікавість змусила його збільшити швидкість.

Коли всюдихід наблизився на відстань півкілометра, Камов, не опускаючи бінокля, сказав:

– Я знаю, що це таке. Це зореліт, але значно менший від нашого.

– Зореліт?.. Ми не самі на Марсі?

– Очевидно. Найімовірніше, що це американський зореліт Чарльза Хепгуда.

– Цікава зустріч! – розчаровано сказав Пайчадзе. – А я думав, побачимо щось варте уваги. Повідомити Бєлопольського?

– Встигнемо. Розмова призначена на тринадцяту годину. Немає підстав порушувати графік, тим більше, над ми через півхвилини будемо на місці.

Всюдихід пройшов прямо через густі зарості і опинився на піщаній площадці такого ж озера, як те, де вони залишили свій корабель. Місцевість була настільки схожа, що їм на секунду здалося, ніби вони вернулися «додому». Але це враження швидко зникло.

Всюдихід зупинився за десять кроків від американського зорельота, який лежав на піску, немов казковий крилатий кит. Він був сріблястого кольору і мав не більше дванадцяти метрів завдовжки і два з половиною метри завширшки. Довгі загострені крила, розміщені в нижній частині фюзеляжа, надавали йому вигляду транспортного літака. Коліс не було. Камов відзначив сам собі, що крила не вбираються під час польоту. Вся задня частина закрита була товстою шовковою тканиною.

– Дуже цікаво! – сказав Камов. – Зореліт, який опускається на планету за допомогою парашута. Таке мені й на думку не спадало. Адже крил цілком досить для плавного спуску. Намудрував щось містер Хепгуд.

– Де американці? – запитав Пайчадзе. Справді, біля зорельота нікого не було видно.

– Вони або сплять, або кудись пішли, – відповів Камов.

Він уважно подивився навкруги і раптом різко схопив за плече свого супутника.

– Дивіться! – сказав він тремтячим голосом.

За кілька кроків від них на піску темніла велика пляма. Великий поламаний годинник валявся рядом з відірваною людською ногою, взутою в черевик на товстій підошві. Недалеко лежала розбита магнійова лампа.

– Погана історія! – сказав Камов. – Тут сталася трагедія! Невже весь екіпаж загинув? Залишайтеся на місці, – додав він, одягаючи кисневу маску. – Я вийду. Треба з'ясувати це питання.

– Будьте обережні, Сергію Олександровичу! – Пайчадзе теж одягнув маску. – Це – «вовки», яких ми ще не бачили. Це їхня робота.

Камов витягнув револьвер із кобури і засунув його за пояс. Пайчадзе взяв у руки гвинтівку і, натиснувши на кнопку, опустив шибки всіх вікон.

– Не залишайте всюдихода ні за яких обставин! – сказав Камов і, відчинивши двері, вийшов назовні.

Підійшовши до темної плями, він нахилився й уважно оглянув людську ногу, відірвану трохи нижче коліна. Ніяких інших решток тіла не було видно.

«Чому тут годинник? – подумав він. – Як він тут опинився? Навіщо магнійова лампа? Одна людина чи кілька загинуло тут? Як довідатися про це?»

Звук замка, що клацнув, змусив його швидко випростатися.

У корпусі зорельота відчинилися двері. Камов машинально відзначив про себе, що двері відчиняються на завісах, а не зсуваються, як у них. «Незручно!» майнула думка.

З'явилася людина, одягнута в темносиній комбінезон. Киснева маска закривала обличчя американця.

Він, неначе в роздумі, зупинився на порозі дверей, потім стрибнув униз і попрямував до Камова. Хода була нерівна.

– Здрастуйте! Ви російські зореплавці? – голос звучав глухо з-під щільної маски.

– Так, – відповів Камов. – Хто ви такий? Бейсон здригнувся від несподівано голосної відповід!. Камов (він пізнав його) говорив англійською мовою.

– Я член екіпажу американського зорельота, – відповів він.

– Ми так і подумали, коли побачили ваш корабель. Як на зріст, то ви не Чарльз Хепгуд, а я думаю, що цей зореліт прилетів сюди під його керуванням. А де він сам?

– Оце все, що від нього залишилося, – Бейсон показав на відірвану ногу. – Сьогодні вночі на нас напав невідомий звір. Він розтерзав Чарльза Хепгуда. Я сам ледве врятувався, вистрілявши всі патрони, але врятувати товариша не міг.

– Який вигляд має цей звір? – швидко запитав Камов.

– Це була товста волохата змія сріблястого кольору. Я бачив її тільки під час короткого спалаху магнію і не міг як слід роздивитися.

– Тоді не дивно, що ви не вбили звіра, вистрілявши всі патрони, – сказав Камов, – оскільки стріляли в суцільній темряві.

Бейсон густо почервонів, але Камов не помітив цього.

– Хто ще є з вами? – запитав він.

– Нікого. Ми були вдвох.

– Як вас звати?

– Ральф Бейсон, кореспондент «Нью-Йорк таймс».

– Значить, ваша експедиція не мала ніякої наукової мети?

– Хепгуд провадив спостереження.

– Правда, він був великий вчений. Шкода, що він загинув, – і, раптово осяяний здогадом, Камов подивився в очі американцеві. – Ви сказали, що звір напав на вас сьогодні вночі. Коли ви прилетіли?

– Вчора пізно ввечері. А ви?

– Чого ж ви вийшли із зорельота вночі? В невідому темряву, що таїть небезпеки? Чому ви не зачекали світанку, як зробили це ми? Я знаю, навіщо це ви зробили. Цей годинник і ця лампа свідчать про вашу мету краще за всякі слова. Але дозвольте вам сказати, містер Бейсон, що ви з Хепгудом поводилися як хлопчаки.

Камов був глибоко обурений. Йому було шкода, що Чарльз Хепгуд загинув так безглуздо.

– Ми прилетіли на Марс, – говорив він далі, побачивши, що Бейсон не відповідає, – на двадцять чотири години раніше, ніж ви, але вийшли із зорельота тільки учора вранці. І ніякого годинника не фотографували. Нам не потрібні безглузді рекорди.

– Ми хотіли бути першими, – сказав Бейсон. – Ми боялися, що ви, містер Камов, нас випередите.

– Ви мене знаєте?

– Хто не знає «Місячного Колумба»! Ви і містер Пайчадзе досить знамениті, щоб пізнати вас, особливо на

Марсі.

– Що ж ви думали робити після загибелі Хепгуда? – запитав Камов. – Умієте ви керувати зорельотом?

– Ні, – просто відповів Бейсон. – Я думав покінчити з собою і зробив би це, коли б ви не прибули в останню хвилину.

Камову стало шкода цієї людини.

– Вибачте мені, – сказав він, – якщо я говорив різко. Мені боляче, що Чарльз Хепгуд даремно загинув, і це вивело мене з рівноваги. Вам зовсім нема чого накладати на себе руки. Ви повернетесь на Землю з нами.

Камов підійшов до всюдихода і переказав Пайчадзе розмову з Бейсоном.

– Вони обидва дорого заплатили за свою легковажність, – сказав він. – Цей кореспондент ще молодий, але вже посивів. Мабуть, за одну цю ніч.

Поки Камов говорив з Пайчадзе, Бейсон напружено обдумував своє становище. Лаври першості вислизнули: росіяни випередили їх. Поразка була цілковита. Мало того, що вони не перші прибули на Марс, – він, Бейсон, змушений повернутися на Землю, врятований російськими зореплавцями, як цуценя, витягнуте за шкірку з калюжі. Попереду нічого, крім глузувань з безталанного зореплавця. Бейсон краще від інших знав, яка нещадна американська преса.

«От якби було навпаки, – думав він. – Якби на Землю повернувся американський зореліт, а російський загинув. Я став би мільйонером».

Він здригнувся від того, що йому несподівано спало на думку… Камов тут… Він уміє керувати зорельотом. Захопити його… Примусити летіти на Землю! Російський корабель без Камова і Пайчадзе загине. Хто повірить, що було не так, як розповість він, Бейсон, який врятував російського вченого. А якщо в Радянському Союзі й повірять Камову, то все одно в Америці прославлятимуть його– Бейсона. Багатство тоді твердо забезпечене!

Ослаблий від тривалого пияцтва і жахливих подій минулої ночі, мозок Бейсона ледве працював. Він ясно не усвідомлював того, що задумав. Для нього було очевидним одне: прийняти пропозицію Камова – це значить зганьбити себе і втратити все. Треба спробувати.

Камов знову підійшов до нього.

– Ми повинні вирушити назад, – сказав він. – До нашого зорельота майже сто п'ятдесят кілометрів. Візьміть із собою свої особисті речі. Їх, мабуть, не дуже багато?

– Зовсім не багато, – відповів Бейсон. – Я швидко зберуся. Ходімо зі мною в наш зореліт і огляньте його. Шкода залишати його тут, але доведеться, оскільки його командир загинув. А на вашому кораблі вистачить місця для мене?

– Вистачить, – засміявся Камов. – Наш зореліт може вмістити ще десять чоловік.

– Стривайте, я скину вам сходи, – сказав Бейсон, коли вони підійшли до корабля.

Замість відповіді, Камов, схопившись руками за нижній край рами, підтягнувся і легко стрибнув всередину. Американець виліз так само і зачинив двері. У вузькій камері було незручно стояти вдвох, тим більше, що внутрішні двері відчинялися теж на завісах.

Камова здивувала тіснота приміщення. Вільного місця було дуже мало. Очевидно, зореліт мав тільки одну каюту, в якій жив його екіпаж і містилися прилади та все устаткування.

Знявши з себе кисневу маску, він одразу ж відчув, що повітря давно не відновлювалося: було жарко і душно. Давній, застояний запах спиртного перегару вразив його. Він хотів запитати Бейсона, але, поглянувши на обличчя американця, який теж зняв маску, зрозумів усе і без запитання. Опухле обличчя, червоні повіки очей, мутний погляд краще, ніж слова, говорили про тривале пияцтво.

Камову стало гидко. Він одвернувся від Бейсона і, підійшовши до пульта управління, оглянув його.

– Покваптеся! – сказав він. – Ми не можемо довго чекати. Зберіть те, що хочете взяти з собою, але зважте, що спиртні напої у нас заборонені.

Він хотів обернутися, але раптом відчув, як його тіло обвила ремінна петля і щільно притисла руки до боків. Ремінь ще раз обвився круг нього, і тепер Камов був міцно зв'язаний. Не втрачаючи самовладання, він спокійно повернув голову.

– Що це означає, містер Бейсон?

Американець нічого не відповів і, одягнувши маску, швидко вийшов. Двері вихідної камери захлопнулися за ним. Камов напружив м'язи, але міцний ремінь не піддавався його зусиллям.

«Бейсон пішов до Пайчадзе. Що задумала ця людина? Яка мета цього незрозумілого нападу?»

Тривога за товариша, який нічого не підозрював, охоплювала його все дужче. Камов спробував підійти до вікна, але прикріплений під вікном сталевий резервуар заважав йому. Без рук він не міг дотягнутися до вузького отвору…

Вийшовши із зорельота, американець попрямував до всюдихода. План дій був уже твердо вироблений. Він уб'є Пайчадзе і забере весь кисень, який мав бути на всюдиході. Камову нічого не лишиться, як летіти на Землю на американському зорельоті. Мета буде досягнута. Ні про що більше Бейсон не думав. Все одно відступати було вже пізно. Росіяни не пробачать йому нападу на Камова.

Пайчадзе сидів у машині і терпляче ждав Камова. Наближався призначений час зв'язку із зорельотом, і він був певний, що його товариш і командир не пропустить цієї хвилини. Зараз він вийде, і, повідомивши друзів про несподівану подію, вони вирушать назад.

Він побачив, що відчинилися двері і на землю стрибнув Бейсон. Камов не з'являвся.

Бейсон підійшов ближче і зупинився. Вираз його обличчя не сподобався Пайчадзе. Він відчув якусь тривогу і трохи підвівся.

– В чому справа? – запитав він.

Бейсон швидко підняв руку. В розрідженому повітрі стиха пролунав постріл.

Від натиску падаючого тіла відчинилися дверцята – і Пайчадзе важко впав на пісок. «Все!» подумав Бейсон.

Він тремтів від хвилювання. Нудота знову підступила до горла і душила його. Намагаючись не дивитися на вбитого, він підійшов ближче. Треба було кінчати справу. Щоб Камов не мав ніякої можливості втекти, необхідно вивести всюдихід з ладу.

Револьвер ще був у руці, і Бейсон сховав його в кишеню. Мотор містився' під металевим кожухом, прикріпленим болтами; журналіст почав шукати ключ, який мав бути в інструментальному ящику. Але де він, цей ящик? Мабуть, під сидінням…

Бейсон нахилився.

– Не ворушіться! – почувся позад нього чийсь голос.

Американець рвучко обернувся. Пайчадзе стояв за два кроки. Він тримав у лівій руці револьвер, націлений в голову Бейсона.

– Де Камов? Якщо з ним трапилося нещастя, я застрілю вас, як собаку. Відповідайте!

– Я тільки зв'язав його.

– Коли так, ваше щастя! – Пайчадзе полегшено зітхнув. – Поверніться спиною, витягніть револьвер і киньте його на землю!

Бейсон підкорився. Його недавнє збудження зникло. Воля була зломлена.

Пайчадзе наступив ногою на кинуту зброю. Після секундного вагання він засунув револьвер за пояс і лівою рукою обмацав кишені американця.

– Поверніться! – сказав він. – Ідіть на свій корабель. Я йду за вами. При найменшій підозрі я вистрілю. Я не схиблю, як ви.

– Залиште мене тут, – мляво сказав Бейсон. – Я не хочу повертатися на Землю.

– Про це говоріть з Камовим. Я із задоволенням виконав би ваше прохання.

Опустивши голову, Бейсон рушив до корабля. Він не бачив, як Пайчадзе похитнувся і схопився лівою рукою за дверцята машини, щоб не впасти. Зусиллям волі перемігши біль, він повільно пішов за американцем. Права рука астронома, мов нежива, висіла вздовж тіла.

– Скиньте мені сходи! – сказав він. Бейсон мовчки виконав і цей наказ.

Камов стояв, прихилившись до щита управління, і, коли Бейсон ввійшов, подивився на нього запитливим поглядом. Помітивши позаду американця Пайчадзе, він усміхнувся і кивнув головою, ніби бажаючи сказати: «Я знав, що так буде».

Бейсон розв'язав ремені.

– Спасибі, Арсене Георгійовичу! – Камов простягнув руку і тільки тепер помітив блідість свого товариша. – Що з вами? Ви поранені?

Пайчадзе коротко розповів про все, що сталося.

– Куля потрапила в праве плече, – сказав він. – Нічого страшного немає. Не дуже болить. Тільки кволість.

– Це ми зараз побачимо! – сказав Камов і, повернувшись до Бейсона, запитав, ледве стримуючи свою лють: – Де тут перев'язочні матеріали?

Журналіст показав на невеличкий ящик з червоним хрестом на кришці.

– Допоможіть роздягнутися пораненому! Відкривши ящик, Камов переконався, що там було все, що потрібно. Вхідний отвір кулі був трохи нижче правої ключиці. Але, повернувши пораненого до себе спиною, він побачив, що куля залишилася в тілі. Це було вже значно гірше.

– Боюсь, що ми не обійдемося без операції, – скакав він. – У всякому разі, треба якомога швидше повертатися на зореліт.

Він швидко і вміло наклав пов'язку.

– Ну, тепер усе гаразд! Посидьте спокійно хвилин п'ятнадцять. Все-таки падати на землю з такою раною в плечі було дуже рисковано.

– Напад був несподіваний, – сказав Пайчадзе. – Я не міг зробити інакше. Він вистрілив би знову, більш вдало. Звичайно, примітивні хитрощі, але я був певний, що він не має досвіду в таких справах. Що він хотів зробити, мені не зрозуміло. Яка мета нападу?

– Гадаю, що я вже зрозумів мету нападу, – відповів Камов і, обернувшись до Бейсона, говорив далі англійською мовою: – Невже ви могли подумати, що я погодився б летіти з вами, залишивши своїх товаришів? Не думайте, що всі люди такі, як ви, містер Бейсон. Все, що трапилося, я пояснюю розладом ваших нервів. Коли ви заспокоїтеся, то вам буде соромно за вашу поведінку.

– Здається, ви самі вважаєте, що всі люди такі, як ви, – зауважив Пайчадзе.

– Поспішайте! – сказав Камов. – Беріть свої речі і рушаймо.

– Він просить залишити його тут. Він сказав, що не хоче повертатися на Землю. Я його розумію.

– Дурниці! Бейсон слухняно дістав свій невеликий чемодан. Він відчував тупу байдужість до всього, що б з ним не сталося. Тепер уже остаточно все загинуло. Попереду незмивна ганьба.

«Треба було вистрілити ще раз, коли ця людина лежала на землі, – думав він. – Як можна було допустити, щоб росіянин так спритно обдурив мене!.. Промахнутися з трьох кроків… Непростимо! Камов каже, що все одно не полетів би, та це тільки слова. Під загрозою неминучої смерті він заспівав би інакше…»

Особистих речей у Бейсона майже не було, і він швидко вклав чемодан.

– Час вирушати! – сказав Камов. Він нахилився до Пайчадзе. – Як ви себе почуваєте, Арсене Георгійовичу?

– Непогано, – Пайчадзе підвівся, але похитнувся і мало не впав на підлогу. Камов підхопив його. – В голові паморочиться.

– Обніміть мене за шию, – сказав Камов. – Найважче – добратися до всюдихода, а там я швидко довезу вас додому. Ідіть вперед! – наказав він Бейсону,

Американець мовчки послухався. Стрибнувши на землю, він допоміг Камову спустити пораненого.

– Я дуже шкодую, містер Камов, – сказав він, – що вчинив цей безглуздий напад. Не знаю, як це могло статися. Я, мабуть, не при своєму розумі. Загибель Чарльза Хепгуда помутила мій розум.

– Це не дивно, – відповів Камов. – А до того ж ви багато пили останнім часом. Думаю, що суд візьме це до уваги. Покладіть всередину корабля ногу Хепгуда. Він взяв Пайчадзе на руки.

– Вам важко, Сергію Олександровичу?

– Нітрохи! Хіба ви забули, що ми на Марсі?

Він одніс товариша до всюдихода і зручно влаштував його на задньому сидінні.

Бейсон стояв біля дверей. Останні слова Камова вразили його, мов грім. Досі йому здавалося, що командир, радянського зорельота не надає великого значення всьому, що трапилося. Він зрозумів, як глибоко помилився. Те, що він сприйняв за поблажливість, було тільки виявом витримки і виняткового самовладання. Камов обернувся до Бейсона.

– Не затримуйте нас, – роздратовано сказав він. – В чому річ?

Бейсон не відповів. Він мовчки підняв останки свого супутника і, поклавши їх на підлогу вихідної камери, замкнув двері. Так само мовчки він сів на вказане йому місце в машині. Камов сів поруч.

Перш ніж рушити з місця, він ввімкнув передавач.

– Нарешті! – почувся голос Бєлопольського. – Що у вас трапилося, Сергію Олександровичу?

– Все розкажу, коли повернемось, – сказав Камов. – А тепер слухайте уважно. Арсен Георгійович поранений. Приготуйте зручне ліжко. Коли побачите всюдихід, нехай Борис Миколайович вийде допомогти мені перенести пораненого. Крім того, ми веземо з собою ще одну людину. Для неї підготуйте резервну каюту.

– Яку людину?.. Звідки?!

– Це член екіпажу американського зорельота. Пояснювати ніколи. Почекайте трохи. Всюдихід йтиме на повну швидкість. Розмовляти на ходу не будемо. Через півтори години будемо дома. Все ясно?

– Ні, поки що зовсім не ясно, – відповів Бєлопольський. – Але ваш наказ буде виконано.

– До побачення! Припиняю зв'язок.

Вимкнувши мікрофон, Камов повернувся до Пайчадзе:

– Вам зручно, Арсене Георгійовичу? – Дуже добре, не турбуйтеся!

– Дозвольте, – несподівано сказав Бейсон, – затриматись на одну хвилину.

– Навіщо?

– Мені хотілося б повернутися на зореліт. Там є американський прапор. Я хочу прикріпити його на кораблі. Нехай він майорить тут на пам'ять про наше відвідування Марса.

– Ні! – різко відповів Камов. – Не дозволяю! Він ввімкнув мотор.

– Я пущу всюдихід з максимальною швидкістю, Арсене Георгійовичу. Дорога нам знайома і безпечна. Якщо через швидкість ви почуватимете себе погано, – скажіть.

– Нічого не трапиться, – відповів Пайчадзе. – Я почуваю себе добре.

Зворотний шлях тривав менш ніж півтори години. Всюдихід ішов з швидкістю сто десять кілометрів, точно тримаючись свого ж сліду, який виразно видно було на рівному твердому грунті. Міцні ресори пасажирської кабіни і м'які крісла дозволяли зручно влаштувати пораненого, і Камов сподівався, що переїзд не викличе ніяких ускладнень. На щастя, рана була легка. Правда, доведеться виймати кулю, але це не турбувало лікаря. На зорельоті було все, що необхідно для будь-якої операції. Якби рана була небезпечнішою, довелося б не менше доби залишатися на американському кораблі, де важко було покласти пораненого досить зручно. Крім того, виникло б ще одне неприємне ускладнення. Старт зорельота з Марса відбудеться через три дні. Прискорення при зльоті викличе подвійну силу ваги, а це для тяжкопораненого може бути небезпечним. Камов добре знав, що коли б навіть це загрожувало смертю Пайчадзе, він всеодно змушений був би вилетіти, щоб не погубити всіх інших членів екіпажу.

До цього дня експедиція проходила дуже добре. Старт із Землі, переліт до Венери, огляд планети, зустріч з астероїдом відбулися надзвичайно вдало. Найважчий спуск на Марс, якого він, потай від супутників, дуже боявся, так само закінчився цілком благополучно. Зореліт сів, мов на земному ракетодромі. Здавалося, що космічний рейс закінчиться, над усі сподівання, без будь-яких утруднень.

І ось зустріч з американцями мало не закінчилася катастрофою.

Камов дуже шкодував, що дозволив Бейсону заманити себе в цю пастку. Хто міг подумати, що цей виродок задумав таку безмірну підлоту?

Тупість і невдячність американця дратували Камова.

На що розраховувала ця людина?

Якщо навіть припустити, що його план вдало закінчився б, то що сталося б далі? Радянський зореліт все одно повернувся б на Землю. А кораблем Хепгуда можна було б скористатися тільки в тому разі, коли журналіст зумів би дати всі вказівки відносно конструкції корабля, його двигунів, їх потужності, швидкості, яку вони розвивають, та багато інших відомостей, без яких політ на космічному кораблі неможливий. Чи знав американець усе це? Найімовірніше, що ні. Але припустимо, що він це знає. Зореліт, керований радянським вченим, сів би, звичайно, на території Радянського Союзу. Невже Бейсон міг припустити, що. він зумів би примусити Камова летіти до Америки? Очевидно, саме на це й розраховував журналіст. Він міряв по собі.

Близьке сусідство американця, що займав крісло, на якому так недавно сидів Пайчадзе, було фізично неприємне Камову, і він нетерпляче ждав закінчення довгого шляху. Кілька разів він обертався назад.

Пайчадзе, очевидно, було дуже боляче. Про це свідчили помутнілі очі й зціплені зуби астронома. Краплі поту виступали на лобі, і поранений млявим рухом витирав їх хусточкою. Було ясно, що для нього дорога не була такою рівною, як це здавалося здоровій людині. Зустрічаючи тривожний погляд Камова, Пайчадзе ледь помітно усміхався і, насилу ворушачи губами, говорив одну і ту ж фразу: «Нічого, все гаразд!» Коли б тільки він не знепритомнів! Лишилося зовсім небагато.

Рослини, як блискавки, проносились повз вікна всюдихода. Камов до кінця відвів ручку реостата, витискуючи з мотора все, що він міг дати.

Він не боявся такої швидкості. Сліди гусениць виразно виднілися попереду, і на знайомій дорозі боятися було нічого. «Болото», де всюдиходу довелося уповільнити хід, залишилося далеко позаду. Зореліт був уже близько. Кожної миті Камов чекав, що попереду з'явиться силует рідного корабля.

Та все ж він появився несподівано. Білосніжний корпус з широко розпластаними крилами гордо височів над низькими марсіанськими кущами, всім своїм виглядом уособлюючи силу народу, який послав його сюди.

Камов замилувався своїм кораблем. Який контраст з маленьким тьмяносірим американським зорельотом, що лякливо притиснувся до землі, ніби боявся невідомої планети, куди він потрапив і де йому судилося тепер залишитися назавжди!

Всюдихід, уповільнюючи швидкість, наближався до корабля.

Камов побачив, як відчинилися двері і на землю стрибнув Мельников. В руках він тримав якийсь довгий предмет.

«Носилки», догадався Камов.

Він побіжно глянув на Бейсона, перевіряючи, яке враження справив їхній корабель. Обличчя американця було похмуре.

«Ото ж бо!» подумав Камов. Всюдихід зупинився.

Обернувшись до Пайчадзе, Камов побачив, що астроном знепритомнів. Непомітна, але неминуча тряска зробила своє діло. Обличчя пораненого здавалося мертвим. Камов схвильовано помацав пульс. Ні, це звичайна непритомність. Не можна гаяти часу! Від того, як швидко буде зроблена операція, багато залежало. Він квапливо одягнув на Пайчадзе маску і відкрив кран повітроподачі. Знаком наказав американцеві зробити те саме, відчинив двері і вийшов із всюдихода.

– Що з Арсеном Георгійовичем? Як сталося, що він поранений?

Навіть під маскою було видно, яке схвильоване обличчя у Мельникова. Він дивився на нерухоме тіло товариша, не звертаючи уваги на Бейсона. Він просто забув про нього.

Розгорнувши носилки, вони поклали на них пораненого. Пайчадзе не прийшов до пам'яті.

– Це навіть краще, – сказав Камов. – Він не відчуватиме болю при перенесенні.

– Як це трапилося? – повторив Мельников. Інстинктивно він подивився на американця. Той мовчки стояв поруч.

– Здрастуйте! – він простягнув руку Бейсону.

– Відставити! – твердо сказав Камов. – Убивцям руки не подають.

Мельников злякано відсмикнув руку.

– Вбивцям?!

– Арсен Георгійович поранений кулею цього американського бандита, – навмисне англійською мовою сказав Камов. Він знав, що Мельников розуміє цю мову. – Вбивства не сталося тільки випадково. Ви приготували для нього каюту?

– Так, вона готова.

– Замкніть його в ній.

Мельников з огидою подивився на несподіваного гостя. У нього на язиці крутилося запитання: чому Камов не застрелив цю людину, яка намагалася вбити Пайчадзе, але він промовчав. Через декілька хвилин він про все дізнається. Вони мовчки перенесли пораненого всередину Зорельота, де їх зустрів схвильований Белопольський. Бейсон, опустивши голову, йшов за ними. Помітивши, що Костянтин Євгенійович зробив рух до американця, Мельников переказав йому слова Камова. – Ідіть за мною! – сказав він, звертаючись до Бейсона.

Одвівши американця в запасну каюту і замкнувши за ним круглі двері, він повернувся в обсерваторію, де Камов спішно готувався до операції. Пайчадзе і досі був непритомний, і він вирішив не вдаватися до наркозу. Операція виймання кулі не повинна тривати більш як п'ять хвилин. І справді, через п'ять хвилин все було закінчено.

– Тепер тільки спокій і догляд, – сказав Камов.

– Ви вважаєте, що йому не загрожує небезпека?

– Безумовно. Рана не тяжка. Непритомність викликана переїздом. Я гадаю, що через три дні, на час нашого старту, Арсен Георгійович почуватиме себе добре.

Розмовляючи, він закінчив перев'язку і почав енергійно приводити пораненого до пам'яті. Хвилин через три Пайчадзе розплющив очі.

– Як ви себе почуваєте? – запитав Камов.

– Добре.

– Намагайтесь якнайменше рухатись.

– Дозвольте мені доглядати пораненого, – попросив Мельников.

– Біля Арсена Георгійовича буде безперервне чергування, – сказав Камов. – По черзі.

– Це зірве план, – Пайчадзе благально подивився на товаришів. – Мені не потрібно ретельного догляду. Нічого серйозного немає. Ви це знаєте, Сергію Олександровичу.

Камов усміхнувся:

– В цьому питанні ви не маєте права голосу. Буде так, як я сказав. Ваше здоров'я найдорожче. А тепер лежіть і мовчіть. Сьогодні я не дозволяю вам розмовляти.

– Ви так і не розказали, як це все сталося, – нагадав Мельников.

– Розкажу.

Вислухавши докладну розповідь про події дня, Бєлопольський задумливо промовив:

– Виходить, що навіть на Марсі ділки вірні собі.

– Інакше не може бути, – відповів Пайчадзе.

– Я, здається, заборонив вам розмовляти, – зауважив Камов. – Чому ви не слухаєтеся лікаря?

Пайчадзе усміхнувся і затулив рот лівою рукою.