Текст книги "220 днів на зорельоті"

Автор книги: Георгий Мартынов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

ЗОРЯНИЙ КАПІТАН

Ральф Бейсон, співробітник газети «Нью-Йорк таймс», вбіг до кабінету Чарльза Хепгуда, задихаючись від хвилювання. Він не сів, а впав у крісло біля письмового стола хазяїна і, важко дихаючи, сказав тільки одне слово:

– Полетіли!..

Хепгуд поклав перо і, зсунувши брови, пильно подивився на Бейсона.

– Як ви сказали? – повільно запитав він.

– Вони полетіли. Я тільки що чув по радіо. Сьогодні о десятій годині за московським часом зореліт Камова взяв старт!

Хепгуд вийняв хусточку і витер лоб.

– Куди? – спитав він охриплим голосом.

– На Марс. Нас випередили.

– На Марс? – Хепгуд кілька хвилин дивився на Бейсона, щось розмірковуючи. – Це дивно, Ральф! – сказав він. – Що Камов збирався на Марс, я знаю, але ця планета тепер в незручному положенні для польоту на неї з тією швидкістю, яку повинен мати, по-моєму, зореліт Камова. Тут щось не так! А не було сказано, коли вони думають повернутися?

– На початку лютого наступного року і навіть більш точно – 11 лютого. Крім того, передавали, що Камов має намір оглянути по дорозі Венеру.

Хепгуд підвів брови.

– Он як! Навіть Венеру?.. Побачимо!

Він узяв циркуль, логарифмічну лінійку, аркуш паперу і, розстеливши його на столі, почав креслити схему сонячної системи. Бейсон, вставши з крісла, стежив за його рукою.

– Ось положення Землі, Марса, Венери на сьогодні,– сказав Хепгуд. – А отут, дивіться, Ральф, буде Земля в день їхнього повернення, тобто 11 лютого. Не торкаючись поки що питання про швидкість їхнього зорельота, можна припустити таку найекономічнішу траєкторію польоту. – Хепгуд провів на аркуші пунктирну лінію. – А звідси виходить…

Він замовк і поринув у обчислення.

Бейсон терпляче ждав результатів. Щоб не заважати Хепгуду, він знову сів у крісло і взяв у руки тільки що зроблене креслення. Позбавлений фантазії, він не міг збагнути всієї грандіозної величі того, що було зображено на цьому невеличкому аркуші паперу. Йому здавалося дуже простим здійснити шлях, намічений тонкою пунктирною лінією, по якому, з кожною секундою віддаляючись од Землі, летить зараз російський зореліт. Він пригадав почуте по радіо прізвище журналіста, який бере участь у польоті, – Мельников – і ледве стримав бажання розірвати креслення.

Все пропало… Всі плани загинули… Гроші і слава, які були, здавалося, твердо забезпечені, безповоротно втрачено…

Він тупо дивився на білий аркуш, не підозріваючи, що тримає в руках майже точну копію рисунка, зробленого Камовим два місяці тому в Москві.

Минуло півтори години.

– Звідси випливає, – сказав Хепгуд, продовжуючи фразу, неначе не було ніякої паузи, – що їхня швидкість повинна бути не менше двадцяти восьми кілометрів на секунду, при умові – не спускатися на поверхню ні Венери, ні Марса. Більше ніяк їхній маршрут здійснити не можна, а іншого я не можу собі уявити. Не думав, що вони зуміють добитися такої швидкості.

– Ви багато чого не думали, Чарльз! – Бейсон не приховував злості. – Камов не вперше пошив вас у дурні.

– Не журіться, Ральф! Ще не все втрачено! Ми ще можемо боротися з ними. Ще є надія!

– Яка? Я її не бачу. Ваш зореліт, швидкість якого менша…

– Двадцять чотири кілометри.

– Не може догнати Камова, – закінчив Бейсон.

– Догнати не може, – спокійно сказав Хепгуд, – але перегнати, я думаю, зможе.

Бейсон розгублено подивився на нього.

– Я вас не розумію! – сказав він.

– А тимчасом це дуже просто, – відповів Хепгуд. – Двигун мого корабля може працювати десять хвилин і при прискоренні сорок метрів в секунду за секунду дає нам швидкість двадцять чотири кілометри, точніше – двадцять три і вісім десятих. Збільшивши прискорення під час зльоту до п'ятдесяти метрів, ми дістанемо кінцеву швидкість двадцять дев'ять з половиною кілометрів. А цього цілком досить, щоб перегнати Камова, тим більше, коли ми не робитимемо гака, щоб оглянути Венеру.

– Ви впевнені в цьому? – запитав Бейсон, в серце якого слова Хепгуда посіяли надію.

– Впевнений, але тільки в тому разі, коли ми почнемо політ не пізніше десятого липня.

– Важко встигнути закінчити всю підготовку так швидко.

– Я зроблю все, щоб встигнути, – сказав Хепгуд. – В нашому розпорядженні сім днів. Якщо енергійно взятися за діло, ми встигнемо. Приїздіть до мене завтра о дев'ятій годині.

Коли журналіст пішов, Хепгуд довго сидів, глибоко задумавшись. Він добре розумів, що прийняте ним рішення довести прискорення до п'ятдесяти метрів загрожує надзвичайно тяжкими наслідками для здоров'я. Вже попередня цифра – сорок метрів – перевищувала допустиме навантаження на організм майже в півтора раза. Медициною встановлено, що людина може без шкоди для себе перенести прискорення тридцять метрів в секунду за секунду, але й то при умові, що це прискорення діятиме не більше однієї хвилини. А він збирався піддати себе і свого супутника п'ятиразовому збільшенню сили ваги на протязі десяти хвилин. Правда, він мав намір застосувати занурення у воду, але не був певний, що це дасть позитивний результат. Риск був дуже великий, вибору не залишалося. Або рискнути або відмовитися від боротьби і бути свідком цілковитої перемоги свого суперника.

Перед очима Хепгуда одна за одною промайнули кар тини цієї багаторічної боротьби між ним і російським конструктором. Досі Камову вдавалося бути першим. Тепер Хепгуд мав останню можливість узяти реванш за всі минулі поразки. То невже відмовитися від цієї можливості, побоюючись пошкодити своє здоров'я!

«Нехай я на все життя залишуся інвалідом, – подумав він, – але спочатку переможу вас, містер Камов!»

Про свого молодого супутника Хепгуд в цю хвилину навіть не згадав.

* * *

Ім'я Чарльза Альджернона Хепгуда було дуже популярне в Сполучених Штатах. Талановитий інженер і відомий теоретик зореплавання, він був конструктором першої в світі стратосферної ракети з атомним реактивним двигуном.

Зробивши на ній переліт через Атлантичний океан і відразу ж залишивши далеко позаду всі досягнуті до цього рекорди швидкості (переліт тривав тільки одну годину п'ятнадцять хвилин), він прославився на весь світ. В інтерв'ю після цього перельоту Хепгуд заявив, що наступний політ буде за межі Землі.

Американські газети прозвали Хепгуда «Зоряним капітаном». На це нікому ще не відомий радянський інженер Камов у статті, що вітала успіх американського конструктора, зауважив, що такий титул трохи передчасний.

– Формально Камов правий, – сказав Хепгуд в розмові з кореспондентом газети, який запитав, що він думає про цю фразу, – але переліт через океан і політ, наприклад, до Місяця, мало чим відрізняються один від одного. Від стратосферної ракети до зорельота – один крок, і я незабаром зроблю цей крок.

Так думав Чарльз Хепгуд, але насправді вийшло інакше, і перший крок на шляху завоювання міжпланетних просторів зробив не він, а той самий радянський інженер Камов, скромне зауваження якого, потонувши в потоці хвалебних статей, добре запам'яталося Хепгуду.

З цього часу почалася між ними вперта боротьба за першість у міжпланетних перельотах.

Уряд Сполучених Штатів всіляко підтримував Хепгуда.

Намір Хепгуда першим досягти Місяця, а потім Венери і Марса припав також до душі багатьом фінансовим магнатам, які сподівалися прибрати до рук розробки цінних копалин, що могли там виявитися. Вони не шкодували грошей, щоб здійснити цей проект.

Першою метою Хепгуда був Місяць, бо Камов тільки облетів його, не спустившись на поверхню.

Хепгуд енергійно будував свій зореліт, розраховуючи, що раніше ніж через два роки Камову не вдасться здійснити другий політ.

Корабель був уже готовий, коли прийшла звістка, що Камов і Пайчадзе досягли Місяця.

Удар був дуже тяжкий для Хепгуда.

Дві поразки підряд підірвали віру до нього у тих, від кого залежала його доля. Американські газети відвернулися від нього і почали звеличувати його суперника. Титул «Місячний Колумб», що його дали Камову охочі до гучних прізвиськ журналісти, був останньою краплею, яка переповнила келих його терпіння.

Хепгуд всією душею зненавидів російського інженера і поклявся випередити його в польоті на планету, чого б це не коштувало. Його авторитет був ще досить високий, і кошти на будування нового корабля були одержані, хоч і не стільки, як хотілося б. Але Хепгуд не звертав на це уваги. Його цілком захопила ідея реваншу. Він дивився на космічний політ як на засіб поквитатися з своїм ворогом. Наукове значення польоту стало для нього другорядним.

Він уважно стежив за всім, що потрапляло в технічні журнали про підготовку Камовим третього польоту, намагаючись уявити собі корабель свого суперника, але Камов був дуже обережний, і до останнього дня Хепгуд не знав таких важливих речей, як швидкість і розміри російського зорельота. Із властивою йому самовпевненістю, яку не похитнули навіть поразки, Хепгуд недооцінював сили і можливості противника і переоцінював свої власні. Все ж він вирішив довести прискорення до сорока метрів, вважаючи, що це вже гарантія цілковитого успіху. Він знав, що Камов ніколи не піде цим шляхом. Граничною цифрою, яку міг взяти радянський інженер, Хепгуд вважав тридцять метрів, а це не могло дати швидкості більшої, ніж матиме його зореліт. Робота двигуна протягом десяти хвилин також здава лася йому межею, бо атомні реактивні двигуни розвивали таку високу температуру, що їхні корпуси треба було виготовляти з особливо тугоплавких матеріалів, – вірніше, сплавів.

Хепгуд не міг не визнати технічної переваги Радянського Союзу, але вважав, що в цьому виробництві він не йде попереду Америки, яка у всьому, що стосувалося атомної техніки, щосили намагалася не відставати від інших країн. Внаслідок всіх цих міркувань він був цілком певний в успіхові й будував свій зореліт спокійно, але, пам'ятаючи про те, як швидко Камов організував свій другий політ, уникав всіляких затримок.

Не бажаючи ні з ким ділити свою майбутню славу, Хепгуд навмисно зробив свій корабель невеликий за розміром, щоб у ньому могло вміститись тільки двоє людей, бо летіти одному було абсолютно неможливо. На всі пропозиції американських учених, які висловлювали бажання взяти участь в польоті, він відповідав категоричною відмовою, рішуче заявивши, що в перший рейс візьме тільки представника преси.

Коли корабель був готовий, Хепгуд звернувся з відкритим листом до журналістів Америки, але довго ніхто не виявляв бажання летіти з ним. Нарешті, коли його почала вже турбувати ця обставина, до нього прийшов Бейсон.

– Що спонукало вас прийти до мене? – запитав Хепгуд молодого кореспондента газети «Нью-Йорк таймс».

– Я буду з вами відвертий, – відповів Бейсон. – Я дуже хочу розбагатіти, а в наш час це страшенно важко. Крім того, я честолюбний. Слава Стенлі ⁵ 5
  Генрі Мортон Стенлі– американський журналіст, який вирушив у 1871 році на розшуки славетного дослідника Африки – доктора Лівінгстона. Згодом став одним з найвидатніших дослідників Центральної Африки.


[Закрыть]не дає мені спокою!

– Он як! Значить, ви честолюбний? А про небезпеку, яка на вас чигає, ви подумали? Замість слави вас, може, чекає смерть.

– Хто не рискує, той не перемагає, – відповів Бейсон.

Він був високий на зріст, широкоплечий, з рисами обличчя хоч і не красивими, але привабливими. Типовий молодий американець із середніх верств, який захоплюється спортом і не має особливих розумових здібностей. Хепгуд лишився задоволений. Саме такий товариш йому потрібен.

– Я теж буду з вами відвертий, – сказав він. – Моя головна мета – перемогти Камова. (Бейсон хитнув головою.) Щоб напевно добитися цього, я був змушений довести прискорення зорельота до сорока метрів на секунду. Не приховаю від вас, що це небезпечно для екіпажу.

На обличчі журналіста не з'явилося жодної ознаки занепокоєння при цьому повідомленні.

– Я мало розуміюся на цьому, – з привабливою відвертістю відповів він. – Ви кажете, що це небезпечно. Я вам вірю. Але якщо ви йдете на цю небезпеку, то чому б і мені не зробити так само?

– Ну, коли так, – весело сказав Хепгуд, – то я дуже радий мати такого супутника.

Він міцно потиснув руку Бейсона.

– Коли ви думаєте почати політ? – запитав журналіст.

– В кінці серпня цього року.

– А чому не раніше?

– Тому, що треба дочекатися сприятливого положення планети Марс, на яку я хочу летіти, – відповів Хепгуд.

– Ну що ж, почекаємо! Це не дуже довго! – відповів Бейсон.

ВЕНЕРА

16 вересня 19.. року.

(У Москві зараз близько п'ятої години ранку).

День 15 вересня назавжди залишиться в нашій пам'яті: цього дня ми проникли під хмаровий покрив Венери.

Завіса таємниці, яка ховала поверхню планети, трохи піднялася.

Те, що таїлося під густими хмарами і ще недавно здавалося неприступним земному поглядові, постало перед нашими очима, а байдужа кіноплівка відбила все побачене…

Ми наблизилися до Венери 14 вересня біля дванадцятої години. Диск планети, що мав спочатку вигляд вузького серпа, швидко розширявся і на дванадцяту годину постав перед нами у повній фазі.

Освітлена Сонцем Венера блищала, мов снігова шапка гори в ясний, сонячний день на Землі.

В цей час до неї було близько двох мільйонів кілометрів, і її видимий поперечник був майже такий самий, яким ми бачимо Місяць у повній його фазі. Простим оком було видно, що поверхня планети суцільно закрита білими хмарами.

На фоні чорного неба, всіяного безліччю зірок, білосніжна «сестра Землі» була казково прекрасна…

Я припав до свого вікна, не маючи сили відірватися од цієї картини, і весь час фотографував її на кольорову плівку.

Забув раніше сказати, що на кораблі влаштовані спеціальні вікна з шибками із особливого сорту гірського кварцу, який не заважає під час зйомок об'єктів, що знаходяться зовні. Ці вікна менші від інших і віддані в цілковите моє розпорядження. Пайчадзе називає їх «вікнами ТАРС».

О сьомій годині ранку п'ятнадцятого вересня Камов запропонував нам надіти шоломи, які були вже приготовлені заздалегідь, а потім ввімкнув двигуни, призначені для гальмування корабля.

Пролунав знайомий стугін, але не такий гучний, як вперше.

Крізь вікна проник відблиск полум'я.

Досі ми всі перебували в найрізноманітніших положеннях, а тепер опустилися на передню стінку, яка стала нашою підлогою. Сила ваги, що виникла з пуском двигунів, одразу визначила, де верх, а де низ. Політ корабля набув певного напряму – вниз, на Венеру, яка опинилася у нас під ногами.

Відчути знову свою нормальну вагу було приємно, але, як і говорив Камов, рухи були утруднені і тіло здавалося дуже важким. Сімдесятичотириденна звичка до повної невагомості давалася взнаки.

Я перейшов до другого вікна і влаштувався біля нього лежачи. Пайчадзе і Бєлопольський, які вже більше доби не залишали обсерваторії, не відходили од астрономічних приладів, захоплені своєю працею. Їхнє вікно було в кілька разів більше від мого, і вони могли не залишаючи своїх справ спостерігати планету, що помітно наближалася.

Камов сидів біля пульта управління. На цьому посту він мав пробути багато часу. Взявшись за рукоятку, він припав до окуляра перископа. Я непомітно сфотографував його. Венера, диск якої за цей час став разів у десять більший від повного Місяця, була прямо під нами, і корабель з височини сорок тисяч шістсот кілометрів падав на неї з неймовірною швидкістю, що становила двадцять вісім кілометрів на секунду. Гальмуюча робота двигунів повільно, але неухильно зменшувала цю швидкість.

Коли б не було гальмування, то ми врізалися б в атмосферу планети менш ніж через двадцять хвилин і згоріли б, як метеор. Та потужна сила наших двигунів, переборюючи притягання планети, рівномірно зменшувала швидкість на десять метрів в секунду.

Спуск тривав сорок сім хвилин, і протягом цього часу я відходив од свого вікна тільки для того, щоб перевірити роботу автоматичних кіноапаратів, які знімали планету, що наближалася, і замінити плівку.

Чотири фотоапарати, а також багато негативних матеріалів були поруч. Все це було наготовлено заздалегідь, бо ходити з обсерваторії в інші приміщення корабля було дуже важко. Двері опинилися зараз на «стелі», і до них вела прикріплена декілька годин тому легка алюмінійова драбина. Щоб добратися до моєї лабораторії, розташованої в середній частині, довелося б підніматися на височину чотириповерхового будинку. Це було і довго і стомливо. Ми заздалегідь вжили всіх заходів, щоб якнайменше виходити з обсерваторії, поки корабель не залишить Венеру і життя не ввійде знов у «невагому фазу», що стала для нас вже звичною.

Планета наближалася.

Через двадцять хвилин швидкість корабля зменшилася до шістнадцяти з половиною кілометрів на секунду, тепер ми були за чотирнадцять тисяч кілометрів від неї.

Венера закривала собою майже весь видимий горизонт. З цієї близької відстані вона здавалася сліпучобілою, однак ясно було видно тіні між окремими масивами хмар. Я уважно шукав у сильний бінокль хоч невеличкого розриву в цій густій рухливій масі, яка клубочилася, але не знаходив ні одного. Товщина хмар була, мабуть, дуже велика.

«Невже, – думав я, – побоювання Камова виправдаються, невже хмари простягаються до самої поверхні планети? Як буде прикро, коли ми нічого не побачимо! А що ми взагалі можемо побачити? Бєлопольський казав, що на Венері, як припускають учені, існують тільки океани і заболочені простори суші. Тепер майже напевно з'ясувалося, що там є рослинність. Можливо, зазирнувши під хмаровий покрив, ми побачимо квітуче життя населеної країни, великі міста, оброблені поля, кораблі в океані. Що побачать наші очі через декілька хвилин?»

Я дуже хвилювався. В такому ж стані були і мої товариші. Навіть завжди незворушний Камов признався мені потім, що і в нього виникали такі ж думки, як у мене. Вперше за всю свою історію люди готувалися проникнути в таємницю іншого світу. Правда, вони були на Місяці, але тоді всі заздалегідь знали, що це – позбавлений життя, мертвий світ, а тут все було загадкою. Тоді був добре вивчений маленький супутник Землі, а тут велика таємнича планета, майже така за розміром, як і наша.

Минуло ще п'ятнадцять хвилин, і відстань, або, вірніше сказати, висота стала близько п'яти тисяч кілометрів. Швидкість корабля зменшилася до семи з половиною кілометрів на секунду і далі невпинно знижувалася.

Ще через десять хвилин корабель був уже так близько, що я не міг осягнути оком всієї поверхні хмарового покриву.

В цей час Камов порушив мовчанку, яка за весь час спуску ні разу не переривалася.

– Костянтине Євгенійовичу, визначте віддаль до верхнього шару хмар.

– Сто шістдесят п'ять кілометрів, – майже одразу відповів Бєлопольський.

– За радіопрожектором віддаль до поверхні планети сто сімдесят сім кілометрів, – сказав Камов. – Отже, верхня межа хмарового покриву знаходиться на висоті дванадцяти-тринадцяти кілометрів.

Наближалася вирішальна хвилина. Швидкість корабля настільки зменшилася, що віддаль у сто шістдесят кілометрів, яку ми зовсім недавно пролітали за п'ять з половиною секунд, була достатньою для маневрування.

Камов натиснув кнопку, і мені було видно з мого вікна, як із борта корабля повільно висунулося широке крило. Таке ж крило з'явилося і з другого боку.

Ще кілька секунд, і хмаровий покрив планети зімкнувся навколо нас. Ми опинилися в густому тумані. Я виразно почув, як двигуни на мить змовкли і потім знову почали працювати, але вже набагато тихше. Гальмування припинилося, змінившись поступальним рухом.

Космічний корабель, який перетворився в реактивний літак, поринав усе глибше і глибше.

Бєлопольський залишив своє місце і став біля пульта. Камов не відривався від перископа, і Костянтин Євгенійович почав уголос називати висоту польоту за показниками радіопрожектора.

– Дев'ять кілометрів!.. Вісім з половиною! Вісім!.. Сім з половиною!

Молочний туман був, як і раніше, густий.

– Сім… Шість з половиною!.. Шість!

Моє серце страшенно билося. Шість кілометрів відділяло нас від поверхні іншої планети, на яку ще ні разу не вдавалося глянути жодній людині. Чи закінчаться коли-небудь ці прокляті хмари?!

– П'ять з половиною!.. П'ять!..

Я відчув, що корабель змінив напрямок. Із вертикального його політ перетворився в майже горизонтальний.

– Безконечність! – сказав Бєлопольський. Значить, попереду нас не було високих гір.

– Поверніть прожектор до Венери, – сказав Камов. Я на його місці мимоволі сказав би «до Землі», але він не міг так помилитися. Камов, очевидно, зберігав цілковитий спокій.

– Чотири! – сказав Бєлопольський. – Три з половиною!.. Три!

Саме в цей час пролунав дзвоник кіноапарата, який повідомляв мене, що плівка закінчується. Схопитися, замінити стрічку – потрібно хвилину, але я пропустив ту мить, коли ми виринули з хмар.

Бєлопольський тільки-но повідомив: «Півтора!», коли Камов повернув голову і неголосно сказав:

– Венера!

Я кинувся до вікна. Бєлопольський – до іншого.

Під нами, наскільки було видно, розстилалася бурхлива поверхня води. З висоти півтора кілометра ясно було видно довгі ряди хвиль з яскравобілими гребенями піни. Очевидно був сильний вітер. І ні найменших ознак суші. Чи це було море, чи великий океан і чи є де-небудь взагалі тверда поверхня, – ми, звичайно, не знали. Зверху нависало густе покривало хмар. Темносвинцева вода внизу, свинцеве небо над головою в якомусь тьмяному півсвітлі. Ми були на денній половині Венери, але освітлення скоріше нагадувало вечір. Десятикілометровий шар хмар скупо пропускав світло Сонця, і тільки близькість до нього планети давала змогу все-таки бачити. У нас на Землі за таких умов було б зовсім темно.

Над нами і з усіх боків до самого горизонту раз по раз спалахували яскраві блискавки. Навіть крізь стінки корабля чути було страшенний гуркіт грому. Чорні стіни зливи з'єднували небо і море, захоплюючи величезні простори.

А все разом – непривітне море із сліпучобілими смугами піни, чорні хмари, вкриті зигзагами блискавок, – справляло враження дикої і зловісної краси.

Корабель летів тепер горизонтально із швидкістю близько семисот кілометрів на годину, дотримуючись висоти один кілометр. Камову доводилося щохвилини змінювати напрямок, обходячи могутні грозові фронти, які один за одним виникали на нашому шляху.

Через сорок хвилин такого польоту ми були змушені пройти крізь край одного з цих фронтів і змогли наочно переконатися, що такої грози, як на Венері, ніколи не буває на Землі.

Корабель немов занурився в море. Суцільна маса води закрила все навколо. Стало зовсім темно. Блискавки спалахували так часто, що зливалися одна з одною, але крізь щільну стіну води здавалися тьмяними. Грім гримів безупинно, і в цьому гуркоті не стало чути, як працює наш двигун.

На щастя, це тривало тільки одну хвилину. Корабель минув смугу грози, і вона лишилася позаду, як похмура, чорна стіна.

Я помітив, що висота польоту значно зменшилася. Нас відділяло від поверхні моря не більше трьохсот метрів.

Поглянувши на Камова, я зрозумів з виразу його обличчя, що ця обставина його турбує.

Чужа планета зустрічала непроханих гостей не дуже люб'язно. Важка маса води, що обрушилася на корабель, примусила його втратити цілих сімсот метрів висоти. Коли б ми не проминули грозовий фронт так швидко, то легко могли опинитися в морі.

– Сергію Олександровичу! – звернувся Бєлопольський. – Чи не вважаєте ви, що залишатися тут небезпечно?

– Що ж ви пропонуєте? – у голосі Камова мені почулися насмішкуваті ноти.

– Я нічого не пропоную, – сухо відповів Бєлопольський. – Я просто запитую.

– Так, звичайно, небезпечно, – відповів Камов, – але залишити Венеру, не з'ясувавши того, що ми повинні з'ясувати, я не вважаю можливим.

Бєлопольський нічого не відповів. Корабель і далі летів на тій висоті, на яку його скинула гроза.

Стало трохи світліше, видимість поліпшилась, і я скористався з цього, щоб зробити кілька знімків океану Венери.

Що це був океан, а не море, ставало очевидним. Ми летіли вже близько двох годин, але ніде не видно було ні найменшої ознаки берега.

Мою увагу притягли якісь червоні бліки на хвилях. Вони спалахували й гасли внизу, прямо під нами. З боків їх не видно було. Я хотів звернути на них увагу Камова, але в цю ж мить сам догадався, що це таке.

Це був відблиск полум'я з дюзів корабля.

Схопивши апарат, заряджений кольоровою плівкою, я зафіксував цей незвичайний і разючий ефект – відображення земного вогню на хвилях океану іншої планети.

Попереду по курсу знову виникла широка чорна смуга. Грозовий фронт був такий величезний, що обійти його ми не могли. Невже Камов наважився знову рискувати? Та ні! Корабель різко пішов угору. Через хвилину ми знову летіли в молочнобілому тумані. Гроза шалено лютувала вже внизу.

– Надзвичайна картина! – сказав Пайчадзе. – Планета, сповнена юних, не розтрачених сил. Такі величезні грози були на Землі за часів її молодості, багато мільйонів років тому. Тепер я вірю, – на Венері будуть живі істоти.

Ми давно вже зняли шоломи, атмосферний двигун працював відносно тихо, і розмовляти було цілком можливо.

– Тільки будуть? – запитав я.

Потай для себе я все ще сподівався, що ми знайдемо життя тепер, та Арсен Георгійович говорив про далеке майбутнє.

– Вам хочеться, щоб на чудовій планеті життя вже існувало? – запитав він. – Ладен зробити поступку. Можливо, що у водах океану виникли найпростіші організми. Через мільйони років з них розвинуться різноманітні форми тваринного світу.

– Чому найпростіші? – не здавався я. – Можливо, вже з'явилися які-небудь іхтіозаври чи бронтозаври.

– Шукайте! – сказав він. – Спіймайте їх в об'єктив апарата.

– Я постараюся це зробити, як тільки Сергій Олександрович спуститься.

Тимчасом Камов декілька разів спускався і знову набирав висоту, переконавшись, що ми ще не проминули грозу. Так минуло півтори години. Нарешті, ми знову побачили поверхню планети. Під нами, як і раніше, був океан.

Смуга грози, яку ми обминули і яка мала завширшки більше ніж тисячу кілометрів, мабуть, охоплювала величезну площу. Стало ясно, що грози – звичайне і повсюдне явище на Венері. Близькість до Сонця викликала велике випаровування води, і, збираючись у хмари, вона падала назад страшенними зливами.

Та чи має океан, який розіслався під нами, де-небудь кінець чи, може, він вкриває всю поверхню планети?

– Материки або острови повинні бути, – зауважив Бєлопольський. – На планеті, безумовно, є рослинність, інакше наявність вільного кисню пояснити не можна. Ми обов'язково побачимо сушу.

Години минали за годинами, але океан був усе таким же. Корабель летів то в один, то в другий бік, піднімався вгору і знову опускався. Камов маневрував, намагаючись не потрапити під безперервні зливи, страшенної сили яких ми вже зазнали.

Я пильно вдивлявся в пінисту поверхню океану, сподіваючись помітити в бінокль хоч найменшу ознаку життя, але марно. І вода і повітря були пустинні.

Поставивши на апарат найбільший з моїх об'єктивів, я фотографував океан Венери десятки разів. Можливо, те, чого я не помітив, виявиться на знімку.

Ми пролетіли майже п'ять тисяч кілометрів, і тільки наприкінці восьмої години польоту корабель пройшов, нарешті, над береговою смугою.

Воду змінив ліс.

Він був так само безкраїй, як і океан. Густий рослинний килим простягався у всі боки до самого горизонту. Але він був не зелений, як на Землі, а оранжовочервоний.

Наукове передбачення пулковського астронома Г. А. Тихова блискуче справдилось. У 1945 році він висловив припущення, що внаслідок жаркого клімату рослини Венери, якщо вони існують, повинні відбивати оранжові і червоні промені Сонця, які несуть зайвий для них запас теплової енергії. Через протилежну причину рослини Марса повинні бути голубуватого кольору. Дуже скоро ми зможемо переконатися, чи це так.

Камов спустився ще нижче.

Ми бачили величезні дерева. Вони стояли так щільно, що роздивитися їх було зовсім неможливо при швидкості корабля двісті метрів на секунду.

Я ввімкнув кіноапарат на максимальну швидкість зйомки і спрямував його об'єктив вертикально вниз. Крім того, я зробив близько сотні знімків з найкоротшою експозицією, яку тільки дозволяв затвор апарата. Більше нічого не можна було зробити. Камов не міг зменшити швидкість без риску врізатися в «землю».

– Шкода, що ми не спустимося на поверхню Венери, – сказав я.

– Де? – коротко запитав Сергій Олександрович. Справді, спуститися було ніде. Суцільна стіна лісу не мала жодного просвіту, жодної галявини. Це був одвічний ліс. Такі ліси, мабуть, росли і на Землі в кам'яновугільний період. Які породи росли у ньому? Чи схожі вони на земні? Я сподівався, що мої знімки допоможуть з'ясувати це.

Наприкінці дев'ятої години ми побачили величезну річку. Вона текла між вкритими суцільним лісом берегами і, мабуть, впадала в океан, над яким ми недавно летіли.

Камов повернув уздовж її русла і, користуючись тим, що грози дали нам перепочинок, опустився на висоту не більш як сто метрів.

Пайчадзе приєднався до мене, і ми вдвох почали фотографувати близький берег. Якщо на планеті є які-небудь представники тваринного світу, то вони повинні бути тут.

Річка була близько чотирьох кілометрів завширшки, і на її дзеркально гладенькій поверхні пливло багато дерев, мабуть, вирваних бурями. Спочатку мені здавалося, що це пливуть якісь тварини, але потім я зрозумів, що помилився.

У водах річки виразно відбивався весь наш крилатий корабель з яскравочервоним вогненним хвостом за кормою.

Іноді ми помічали притоки, що витікали з лісного масиву, але вони були не широкі. Тільки раз трапилася річка з кілометр завширшки. Ніяких ознак життя ми не бачили.

– Мабуть, на Венері життя тільки рослинне, – сказав Арсен Георгійович.

– Але, може, там… – запитав я, – в глибині лісу?.. Пайчадзе похитав головою.

– Це питання, – сказав він, – вирішить наступна експедиція, яка буде організована для обслідування Венери. А зараз ми можемо твердити: тваринного життя на планеті ще немає.

– Дуже шкода, але, мабуть, це так, – озвався Бєлопольський.

Що я міг заперечити обом ученим, авторитет яких був для мене непохитний?

Річка поступово вужчала. Незабаром ми побачили, що підлітаємо до високого гірського хребта. Його вершини ховалися в хмарах, і за допомогою радіопрожектора ми визначили, що висота гір досягає семи кілометрів. Який вигляд мають ці вершини, залишилося таємницею. Корабель перелетів їх на висоті десяти кілометрів.

Перелітаючи через хребет, ми побачили несподіване і надзвичайно красиве видовище. Вже звичний молочнобілий туман раптом зник. Ми опинилися між двома вершинами хмарових мас. Над кораблем розкинулося темносинє небо, і на ньому сліпучояскраве Сонце, значно більше, ніж на Землі. Нестерпно сяяли навколо і під нами білосніжні хмари.

Ми всі четверо мимоволі скрикнули від захвату, але виняткова своєю красою картина зникла так само швидко, як і з'явилася. Корабель знову влетів у хмару. Знову за шибками вікон заклубочився туман. Ми почали спускатися вниз.

Гори лишилися далеко позаду. Під нами знову був океан.

Корабель пролетів віддаль майже вісім тисяч кілометрів, коли ми помітили, що стає все темніше і темніше. Мабуть, ми проминули ту половину Венери, на якій був день, і ми летіли туди, де стояла ніч.