Текст книги "220 днів на зорельоті"

Автор книги: Георгий Мартынов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

ПАМ'ЯТНИК

Вийти із всюдихода виявилося не так просто. Ураган звалював з ніг, не даючи ступити й кроку. Як тільки всюдихід зупинився, його миттю засипало піском до самих вікон. Зореліт, що був зовсім близько, ледве виднівся. Тільки прожектор своїм яскравим світлом давав змогу трохи орієнтуватися.

Камов під'їхав на машині впритул до корабля, поставивши її під захист його лівого борту. На його прохання,

Бєлопольський трохи висунув крило – І тепер всюдихід був прикритий зверху.

Двері вихідної камери були прямо напроти дверцят машини. Перехід на корабель в цих умовах був уже безпечний, і мандрівники один за одним залишили всюдихід.

Корабель лежав на землі.

Колеса, так само як і крила, прибрали всередину, щоб зменшити площу опору вітрові. Двері були низько над землею, – не довелося навіть скористатися сходами.

Опинившись всередині і знявши маску, Камов одразу ж підійшов до Пайчадзе. За всю подорож він ні разу не говорив про нього, та Мельников догадувався, що лікар весь час думав про свого пацієнта. Поранений почував себе добре. Змінивши перев'язку, Камов примусив Пайчадзе поміряти температуру і тільки тоді заспокоївся.

– Здається, все закінчиться благополучно, – сказав він. – Післязавтра на час старту ви вже будете здорові.

– З таким пораненням, – відповів астроном, – на війні я не покинув би бою.

– Це інша річ, – сказав Камов. – Війна з природою повинна відбуватися без жертв.

Буря тривала ще півтори години і вщухла так само несподівано, як почалася. Піщана стіна промчала мимо зорельота і швидко зникла за горизонтом. Кілька хвилин ще дув вітер, але скоро і він перестав. Місцевість навколо корабля набула такого ж вигляду, як і вранці.

– Дивно! – сказав Бєлопольський. – Коли б ми проспали цю бурю, то нізащо не повірили б, що вона взагалі була.

Справді, навкруги не видно було навіть найменших слідів урагану. Шар піску, що вкривав грунт, здавався непорушним. Густі зарості рослин стояли, як і раніше, і навіть біля їхнього коріння не було піщаних наносів. Тільки біля правого борта зорельота височів величезний горб, що закрив усі вікна з цього боку.

– Піднімайте корабель! – сказав Камов.

Мельников натиснув кнопку на пульті. Почав працювати мотор, і колеса вийшли із своїх гнізд. Зореліт повільно піднявся. Пісок, навіяний на борт, розсипався, і вікна стали вільними.

І з цього боку все було, як і раніше. Так само блищала нерухома поверхня озера. Здавалося, що не вода, а ртуть наповнювала його низькі береги.

– Вітер зовсім стих, – сказав Камов. – Природа Марса примусить наших вчених-метеорологів поморочити собі голову.

– Ботанікам теж буде багато роботи, – зауважив Бєлопольський. – Очевидно, рослини притиснулися до землі під час бурі. Але як могли зігнутися такі товсті стовбури? Їхня будова, мабуть, інша, ніж у земних рослин.

– Все тут інше, – сказав Камов, – Тільки зовнішнім виглядом природа Марса нагадує Землю, а насправді її еволюція йшла, мабуть, зовсім не таким шляхом, як на Землі. Для вченого будь-якої спеціальності тут надзвичайно широке поле для досліджень.

– А наша рослина?! – вигукнув раптом Мельников, кидаючись до вікна.

– Невже доведеться втретє їхати за цим клятим кущем? – хвилювався Камов.

Але тривога була марна. Рослина, про яку вони зовсім забули під час бурі, лишилася на місці. Через декілька хвилин її, очищену від піску, поклали в холодильник.

Сонце мало зайти ще нескоро. Решту дня присвятили встановленню пам'ятника, який, за планом експедиції, треба було поставити там, де сів корабель. Ця робота забрала кілька годин, працювали всі члени екіпажу, крім Пайчадзе, якому Камов категорично заборонив виходити із зорельота. Бейсон сидів замкнений в каюті; було вирішено, що він вийде з неї тільки тоді, коли корабель залишить Марс.

Для пам'ятника обрали місце поряд із зорельотом, на невеликій полянці, оточеній з усіх боків густими заростями. Від середини поляни до найближчих кущів було понад двадцять метрів, так що поява стрибаючої ящірки не могла лишитися непоміченою. Всі, хто працював, були добре озброєні.

Пайчадзе настояв на тому, щоб йому дозволили влаштуватися у вихідній камері біля відчинених дверей. З цієї висоти добре видно було місцевість, і поява такого великого звіра не могла випасти з його уваги. А його самого захищав всюдихід, що стояв напроти дверей.

Тепер зореплавці могли спокійно працювати. Несподіване утруднення виникло під час вивантажування з корабля тонких стальних паль, які треба було забити в землю, щоб пам'ятник на піщаному грунті планети стояв міцно. Кожна з них була завдовжки дванадцять з половиною метрів; винести їх через вихідну камеру не можна, бо у вузькому коридорі ніяк було розвернутися. Довелося скористатися люком у приміщенні обсерваторії. Через цей люк учасники польоту пройшли в зореліт на Землі, коли вихідна камера була закрита конструкціями стартової площадки.

Чотири палі були перенесені в обсерваторію, а круглі двері у внутрішні приміщення щільно зачинені. Колеса сховали всередину, і люк опинився низько над землею. Камов, залишившись в обсерваторії, передав товаришам один за одним важкі сталеві стержні. Зачинивши люк, він відновив повітря в приміщенні і, знову піднявши корпус зорельота, вийшов з нього.

– Недогляд! – сказав він. – Під час конструювання корабля треба було передбачити цю обставину.

Забивати палі навіть тут було нелегко. На Землі ця робота взагалі була б не під силу трьом чоловікам. Але менша сила ваги на Марсі допомогла справитися з усіма труднощами.

За допомогою електролебідки першу палю підняли і встановили вертикально. Стоячи на легких алюмінійових драбинках, Мельников і Бєлопольський закріпили на її кінці важкий молот. Так само, як і лебідка, він приводився в дію електричним струмом, що подавався від акумуляторів всюдихода. Молот важив на Землі майже триста кілограмів, але тут його вага зменшилася до ста десяти. Та й цього було досить; тільки напруживши всі сили, вони вдвох підняли його на таку висоту.

Забивати палю мусили дуже обережно. В піщаний грунт вона входила після кожного удару на півметра. Удержувати молот за таких умов було дуже важко. Камов вмикав струм, даючи молоту зробити один-два удари, і одразу ж вимикав його, після чого Мельников і Бєлопольський опускалися на декілька східців нижче. Так тривало доти, поки весь стержень не заглибився в пісок.

Після короткого відпочинку почали забивати другу палю. Нарешті забили й останню, четверту. На палі поклали товсту стальну плиту і міцно загвинтили болти. Фундамент пам'ятника готовий. Зробити все інше було вже легше.

На восьму годину вечора роботу закінчили.

На піщаній площадці, серед химерних сіросиніх рослин, піднявся на довгі роки триметровий обеліск із нержавіючої сталі. На його вершині в променях призахідного сонця сяяла рубінова зірка в золотій оправі.

Схвильовано і гордо дивилися на пам'ятник його будівники. Подих Вітчизни долинув до них через безкраї простори, які подолав їхній корабель, щоб тут, на далекій планеті, залишити цей символ великої наукової перемоги.

СКЕЛЯ

На північ і схід від зорельота місцевість нічим не відрізнялася від оглянутої раніше західної сторони. Створювалося враження, що природа Марса скрізь однакова, принаймні в тій частині планети, де сів корабель. Порівнюючи це з тим, що вони бачили з вікон під час польоту над Марсом, радянські вчені прийшли до висновку, що планета – майже суцільна пустеля. «Стрибаючі ящірки» і «зайці» були, очевидно, єдиними представниками тваринного світу.

Таким здавався Марс першим людям, що прибули на нього з Землі.

Та чи був він таким насправді? На це запитання могло відповісти тільки майбутнє.

«Для розвитку життя, – сказав якось Бєлопольський, – вирішальне значення має кількість енергії, яку дістає планета від центрального світила – Сонця. Процес еволюції цілком залежить від цього фактора. Зовсім не обов'язково вважати, що на всіх планетах, на яких виникло життя, цей процес повинен привести до появи істоти, подібної до людини. Марс завжди діставав сонячної енергії значно менше, ніж Земля. Цілком логічно припустити, що на ньому еволюція йшла набагато повільніше, ніж на Землі, і не привела до появи високо-розвинутої істоти. На Землі, де умови кращі, ніж на Марсі, бо вона дістає більше сонячної енергії, цей процес ішов швидше. На Венері, яка перебуває в ще кращих умовах, він повинен піти ще швидше; і цілком можливо, що життя на Венері випередить земне життя. Природа нескінченно різноманітна і, як ми бачимо на прикладі Марса, пристосовується до всяких умов».

Камов згадав ці слова Костянтина Євгенійовича, коли з вікна всюдихода бачив одну й ту ж картину марсіанської рівнини.

Всюдихід ішов на південь, в краї, ще не оглянуті ними. Сьогодні вранці Мельников і Бєлопольський зробили тригодинну подорож на північ і схід, але не знайшли нічого нового. Камов вирішив завершити намічену програму і сам подався в останню екскурсію.

– Ця подорож, – сказав він своїм друзям, – має більше формальний характер. Я їду просто для очистки совісті, щоб ніхто не міг сказати, що ми не виконали свого плану. Робота на Марсі закінчена. Нема чого даремно рискувати двома членами екіпажу.

– Одним також, – сказав Пайчадзе.

– Нічого зі мною не станеться, – відповів Камов. – Я не поспішаючи проїду кілометрів сто і повернуся назад. Треба ж дізнатися, що знаходиться на південь від нас. А коли щось трапиться, – додав він, – то Борис Миколайович добре допоможе Костянтинові Євгенійовичу. Одному буде важко, оскільки Арсен Георгійович вибув із строю.

Ніякі докази не допомогли: Камов стояв на своєму. Його товариші зрозуміли, що сперечатися марно, і знехотя погодилися відпустити свого командира самого.

Бєлопольський тільки взяв з нього слово, що ні за яких обставин Камов не вийде з машини.

Всюдихід рухався з середньою швидкістю сорок кілометрів на годину, і Камов пильно вдивлявся вперед, щоб не прогавити «болото». Місцевість поступово, але помітно знижувалася. Частіше траплялися озера, і рослини здавалися тут вищими, ніж поблизу стоянки зорельота. Камов помітив, що зарості ставали дедалі густішими і більшими. Якщо далі вони стануть суцільною стіною, то доведеться повернути назад. Продиратися крізь них – необережно. Поки що піщані проміжки між рослинами досить великі, і всюдихід міг, маневруючи, іти вперед. Поле зору було широке, і Камов не боявся несподіваного нападу ящірки. Слідів цих звірів він ніде не помічав.

Минула ще година. Всюдихід уже відійшов од зорельота на сімдесят кілометрів. Час повертати назад. Дві години потрібно для того, щоб розібрати і повантажити всюдихід. Рівно о 8 годині зореліт залишить Марс. Мабуть, і ця остання подорож не дасть нічого нового.

Камов зупинив машину і озирнувся навкруги. Одне й те саме.

Ввімкнувши мікрофон, він повідомив на корабель, що вирушає назад.

– Я поїду іншою дорогою, – сказав він. – Через годину дайте маяк.

Він повернув всюдихід на схід. Обстеживши місцевість в цьому напрямку на двадцять кілометрів і не побачивши нічого, вартого уваги, Камов рішуче повернув на північ, «додому».

Як і раніше, уважно, але вже без будь-якої надії побачити щось нове, відмінне од баченого пейзажу, Камов спостерігав, як перед вікнами всюдихода змінювалися добре знайомі, одноманітні картини марсіанської пустелі.

Ось промайнуло невелике озеро, оточене пишними великими кущами сіросиніх рослин. Само по собі воно дуже красиве, але погляд не зупиняється на ньому. Десятки точнісінько таких самих озер вже траплялися на шляху. Ось невелика галявина, як дві краплі води схожа на ту, де вони поставили пам'ятник. Поєднання жовтого, сірого і синього кольорів теж красиве, але вони бачили сотні таких галявин.

Паралельно з шляхом всюдихода з'явився довгий ланцюжок виразно окреслених слідів. Камов зменшив швидкість і уважно роздивився їх. Це сліди стрибків «ящірки» – огидного волохатого звіра з мордою крокодила – владики Марса. Чи давно пройшов тут звір? Це визначити неможливо. Може, добу тому, а може, за кілька хвилин до появи всюдихода. На твердому піску сліди зберігаються довго. Можливо, що десь зовсім близько котячі очі стежать за машиною і довгі, зігнуті, як у коника, задні ноги напружились, готові до стрибка.

Скільки загадок ховає в собі організм тварини! Як улаштований її дихальний апарат? Вона дихає розрідженим повітрям, з дуже невеликим вмістом кисню. Жодна земна тварина не могла б жити тут. Величезні стрибки звіра, що кидають його тіло на дванадцять метрів, потребують великої енергії. Звідки він бере цю енергію?

А загадка «болота»? Грузька трясовина, на якій однак ростуть рослини і незрозуміло як тримається пісок.

Багато, дуже багато загадок має розв'язати наука на цій планеті, життя якої пройшло своїми, відмінними од життя Землі шляхами.

Камов згадав Венеру. Там, мабуть, менше загадкового. З усього, що вони бачили за час короткого перельоту над планетою, можна зробити висновок, що її розвиток іде паралельно з розвитком Землі.

Недарма астрономи назвали Венеру «сестрою Землі», а Марс – «загадковою планетою».

Думки Камова були перервані появою праворуч від його шляху, на відстані близько кілометра, невеликого пасма чи то скель, чи то горбів. Він так звик до рівної місцевості, що мозок не одразу сприйняв незвичну картину. Горби на Марсі! Вони не могли бути піщаними. Вітри давно б зрівняли їх. Отже, це скелі. Досі на, планеті не зустрічалося жодного каменя.

Всюдихід швидко подолав невелику відстань. Камова все дужче і дужче охоплювало хвилювання.

Нарешті! Нарешті перед ним щось відмінне від того, що вони бачили досі!

У розташуванні кам'яних виступів (він уже ясно бачив, що вони зовсім голі, без піску) Камов вбачав якийсь поки що невловимий порядок. Може, це залишки якої-небудь споруди розумних мешканців планети?

Всюдихід наблизився до скель, що мали висоту від п'яти до п'ятнадцяти метрів. Їх було кілька десятків, розташованих на площі близько одного гектара. Камов уважно роздивлявся найближчий до нього камінь. Схоже на біотитовий граніт. Ось чому він подумав спочатку, що це піщані горби! Бурий колір каміння зливався з кольором пустелі. Можливо, що це останні залишки гірського хребта, який колись височів над цією місцевістю. Треба якнайретельніше зафіксувати фотоапаратом кожну скелю. Це має величезне значення для науки. Можливо, це допоможе земним ученим розгадати, що являли собою ці скелі у далекому минулому. І, звичайно, необхідно взяти з собою зразки цього граніту.

Він повільно вів всюдихід уздовж зовнішньої межі гранітного пасма, по кілька разів фотографуючи кожну скелю. Вони стояли так близько одна коло одної, що всюдихід не міг проїхати між ними. Чи був у їхньому розташуванні якийсь порядок, як це спочатку йому здалося, чи вони розкидані з властивою природі хаотичністю, Камов визначити не міг. А відповідь на це питання мала величезне значення. Що це – природне утворення чи до невпізнання зруйнована часом невідома споруда зниклих мешканців планети?

«Я мушу з'ясувати це питання що б там не було! – думав Камов. – Якщо вилізти на одну із скель, розташованих посередині, то можна сфотографувати все зверху, у плані. Це дуже допоможе розібратись у загальному розташуванні гранітних виступів і, можливо, дати відповідь».

Він подивився на годинник. Часу залишалося в обріз.

«Нічого! – вирішив він. – Я можу вернутися по старому сліду. Знайомою дорогою можна розвинути повну швидкість. Це зекономить мені принаймні годину. Цей час можна використати».

Клацнув приймач, і почувся голос Бєлопольського:

– Говорить зореліт.

– Слухаю!

– На ваше прохання включаю маяк.

– Не треба! – сказав Камов. – Я вирішив повернутися старим шляхом.

– Чому?

– Всюдихід стоїть біля підніжжя гранітних скель. Мені довелося витратити багато часу, оглядаючи їх.

У гучномовець ясно було чути здивовані вигуки.

– Скель? – перепитав Бєлопольський. – Де ви їх виявили, Сергію Олександровичу?

– Приблизно за вісімдесят кілометрів од зорельота, на південь. Я сфотографував їх майже всі, але необхідно вияснити, що це таке – природне утворення чи рештки споруди. Для цього мені треба проникнути всередину зайнятої скелями площі. На всюдиході це неможливо.

– Значить, ви хочете вийти з машини? – запитав Бєлопольський.

– Це цілком необхідно. Крім того, треба зібрати зразки.

Декілька секунд радіо мовчало.

– Будьте обережні, Сергію Олександровичу! – це сказав Пайчадзе.

– Звичайно! – відповів Камов. – Але немає ніяких підстав турбуватися. Місцевість абсолютно мертва. Ждіть мене через дві години.

«Чи не роблю я помилку? – подумав він, але одразу ж відігнав цю думку. – Що може мені загрожувати? Звірі? Але чому вони мусять появитися саме зараз, якщо досі їх не було? З усього видно, що ми з Мельниковим зовсім випадково зустріли «стрибаючу ящірку» вдень. Очевидно, ці небезпечні звірі виходять полювати тільки ночами».

Камов добре пам'ятав, що очі тварини мають характерну будову зіниці, типову для нічного хижака.

Що ж іще може йому загрожувати? Очевидно, нічого.

Уважно перевіривши зброю, Камов ретельно закріпив на спині резервуар з киснем, міцно затягнувши ременя, щоб він не заважав під час підйому на скелю. Ця скеля стояла метрів за п'ятдесят від всюдихода і була не менше десяти метрів заввишки. З її вершини мав відкритися широкий круговид. Скеля була дуже зруйнована часом, але це могло тільки допомогти справитися з крутим підйомом. На всякий випадок, Камов узяв з собою довгу вірьовку.

«Невистачає тільки альпенштока, – подумав він. – Але альпінізм на Марсі має бути легшим, ніж на Землі».

Він надів маску і вийшов з машини, щільно зачинивши за собою двері.

Підійшовши до наміченої скелі, Камов зблизька побачив, що підйом на вершину цілком можливий, хоч скеля і дуже крута. Час зруйнував її, вкривши глибокими тріщинами. В багатьох місцях відкололися великі куски граніту. Майже на самій вершині утворився виступ, на який можна було спробувати накинути петлю вірьовки. Це значно полегшить підйом.

З другого кидка спроба закінчилася вдало. Петля міцно зачепилася за виступ. Камов почав підніматися вгору. Його тіло важило тут тільки близько тридцяти кілограмів, але все ж він не думав, що підйом, який здавався дуже важким, насправді виявиться таким легким. За кілька хвилин Камов досяг вершини. Стояти тут було неможливо, і він ліг, упираючись ногами в той самий виступ, на який накинув свою петлю.

З цієї висоти добре було видно всю панораму скель. Камов одразу зрозумів, що ніякого порядку в їх розташуванні немає. Це було природне утворення. Поборовши своє розчарування, він зробив кілька знімків і обережно повернувся, щоб сфотографувати другий бік. Біля підніжжя скелі, на яку він виліз, був пустий простір поперечником у двадцять – двадцять п'ять метрів. Подивившись униз, Камов відчув, як неприємний холодок пробіг по його спині. На всьому просторі цього вільного від скель місця тьмяно блищало знайоме йому сріблясте хутро.

«Ящірки»!

Їх було дуже багато. Щільно, одна біля одної, вони лежали на піску і, мабуть, спали.

Дивно, що вони не почули його присутності. Адже він зовсім поруч з ними стояв біля підніжжя скелі. Може, ці марсіанські хижаки не мають нюху, який так високо розвинений у їхніх земних родичів? Треба якомога швидше тікати звідси, поки вони сплять. Сам того не підозрюючи, Камов потрапив у їхнє лігво, на місце, де ці тварини ховаються вдень. Варто прокинутися одній з них, побачити його – і шлях униз буде відрізаний.

Камов швидко зробив кілька знімків. Він не стримався, щоб не сфотографувати і сплячих ящірок. Коли б унизу були земні звірі і все це сталося на Землі, клацання затвора фотоапарата негайно розбудило б їх, але на Марсі завдяки розрідженості повітря звуки розходяться погано. «Ящірки» весь час лежали нерухомо.

Сховавши апарат, Камов обережно спустився нижче, до вірьовки. От тільки б звірі не прокинулися ще три-чотири хвилини, і він потрапить у всюдихід.

Він взяв у руки вірьовку і подивився вниз.

Серце тривожно забилося частими ударами. Неначе хвиля ознобу пройшла по тілу.

Прямо під ним, на тому місці, де він мав спуститися на землю, видно було довге, виблискуюче сріблом тіло. Камов бачив зеленуватосірі котячі очі, які пильно стерегли кожний його рух. Звір притиснувся до землі, готовий стрибнути.

Чи може він зробити десятиметровий стрибок вгору?

Камов дістав з кишені револьвер і, не зводячи очей з хижака, виліз знову на вершину. Шкода, що він не взяв з собою гвинтівки. З такої відстані постріл був би без

промаху, а з револьвера він може тільки поранити звіра. До того ж звук пострілу, звичайно, розбудить сплячих «ящірок». Ні, стріляти не можна.

Він притиснувся до скелі і, намагаючись не робити ніяких рухів, стежив за своїм супротивником.

Хижак не пробував стрибати. Він лежав на піску, дивлячись на людину некліпаючим поглядом.

Якщо звір не відійде, становище буде дуже серйозним. Злізти вниз на очах хижака зовсім неможливо. Чекати? Але скільки часу може тривати це чекання?

Камов зовсім не знав звичок цих «ящірок». На скільки вистачить терпіння у звіра? Який рівень його кмітливості? Чи розуміє він, що людині треба зійти вниз? Що він взагалі думає про ніколи не бачену істоту, що з'явилася в його володіннях?

Камов вирішив чекати, нічого не роблячи, півгодини. Якщо «ящірка» не відійде, то він спробує застрілити чи хоча б злякати її звуком пострілу. Може, слабкий тут, звук не потривожить сплячих звірів…

Хвилина минала за хвилиною…

Якби залишити всюдихід на Марсі, то в розпорядженні Камова було б кілька годин. За цей час багато що може трапитися.

Незважаючи на трагічність становища, звичайна розсудливість не залишала Камова. Він спокійно обдумував, як вирватися з несподіваного полону.

Якщо витягти вірьовку наверх, то можна з її допомогою перебратися на сусідній камінь. До нього не більше п'яти метрів, і на його вершині є гострий виступ, на який легко накинути петлю. Закріпивши вірьовку, він, як по повітряному мосту, перебереться на цей виступ.

Вірьовка має п'ятдесят метрів завдовжки. У нього залишиться досить, щоб повторити маневр і перебратися ще далі.

Так він наблизиться до всюдихода якомога ближче, а потім спробує вбити звіра, якщо той подасться за ним, і, поки встигнуть наблизитися інші, кинеться до машини.

Камов почав обережно витягати вірьовку до себе. Її кінець лежав недалеко від тварини, і він з цікавістю чекав, як поводитиметься звір.

Рух вірьовки, що ворушилася так близько, не міг не привернути уваги хижака. «Ящірка» повернула голову, але зараз же знову спрямувала очі на людину. Вона, мабуть, здавалася їй цікавішою.

Та от уся вірьовка в руках Камова. Перш ніж виконати свій рискований план, він вирішив підождати, поки закінчаться визначені ним півгодини. Можливо, звір усе-таки полізе собі геть.

Одну мить Камову здалося, що його наді» справдиться. Ящірка перестала дивитися на нього. Вона повільно пересувалася вперед і назад біля підніжжя скелі і начебто не звертала більше уваги на людину.

Може, вона забула про нього? Це було цілком можливо!

Та ні! Походивши трохи, звір знову ліг і спрямував на вершину скелі пильний погляд.

«Вперта тварюка!» подумав Камов.

Призначений час минув.

Камов обережно підвівся і став на коліна. Розмахнувшись петлею, кинув її. Він ніколи раніше не вправлявся в цьому мистецтві, але, на його подив, петля слухняно лягла на намічений виступ. «Ось як виявляєш у собі таланти, про які й не гадав», з усмішкою подумав він.

Впершись ногою в тріщину граніту, він сильно потягнув вірьовку, випробовуючи міцність свого містка.

Вірьовка несподівано легко піддалася. Кам'яний виступ, що здавався таким міцним, похитнувся і рухнув. Камов ледве не втратив рівноваги. Неймовірним зусиллям м'язів удержався від падіння з десятиметрової висоти прямо на звірів, які лежали внизу.

Скинутий ним гранітний виступ упав на пісок кроків за п'ять від ящірки. Вона, видно, дуже злякалась, і одним стрибком проскочила між двома скелями прямо поміж своїми сплячими родичами.

Серед тварин піднялося хвилювання. Сріблястий килим внизу заколихався, заворушився.

Проклинаючи камінь, що полетів униз, і свою власну необережність, Камов бачив, як звірі один за одним залишали місце свого відпочинку і прямували у середні проходи між скелями. Незабаром скрізь, куди б Камов не подивився, він бачив їхнє сріблясте хутро. Він налічив їх понад п'ятдесят. Нічого було й думати спускатися вниз. Всі шляхи до втечі відрізані. Доки тварини будуть тут, він змушений сидіти на своїй скелі. Камов прекрасно розумів, що розповзуться вони, мабуть, тільки тоді, коли настане темрява. Сонце заходить тут о восьмій годині двадцять хвилин за «московським часом». Отже, залишилося чотири години до його заходу. Кисню в балоні повинно вистачити на цей час. Про те, що звірі можуть добратися до нього, Камов не турбувався. Вони не робили ні найменшої спроби стрибнути на скелю, що неодмінно зробили б земні хижаки. На цій недоступній скелі він у повній безпеці і міг би спокійно дочекатися, поки тварини вирушать на нічне полювання, коли б… зореліт не повинен був покинути Марс рівно о восьмій. Не пізніше сьомої години він мусить будь-що звільнитися, інакше не залишиться ніякої надії дістатися до корабля вчасно. Тоді смерть. Камов примусив Бєлопольського дати слово, що незалежно ні від чого старт на Землю буде взято точно в строк. «Навіть якщо ви затримаєтесь?» запитав Костянтин Євгенійович. «Навіть і в цьому випадку», відповів він.

Бєлопольський додержить свого слова. Він добре знає, які наслідки може викликати затримка.

Час минав…

Звірі, як і раніше, бродили по всіх проходах. То один, то інший інколи зупинялися біля підніжжя скелі і, притиснувшись до землі, ніби готуючись плигнути, дивилися на Камова нерухомими зеленосірими котячими очима.

Незважаючи на свій безнадійний стан, Камов відчував дивний спокій. Незалежно від його свідомості, у нього виникла впевненість що все обійдеться благополучно. Він ніяк не міг би пояснити, на чому грунтувалася ця не зрозуміла йому самому впевненість, але вона була.

Хвилинна стрілка рівномірно рухалася по циферблату, відлічуючи час, який у нього залишився.

Секунди бігли.

Життя – смерть!.. Життя – смерть!

Становище не змінювалося…

Камов згадав про друзів, які чекали його. Як сильно вони хвилюються зараз!

Він ясно уявив собі всіх трьох. Бєлопольський, похмуріший, ніж завжди, ходить по обсерваторії – від пульта управління до дверей і назад.

Мельников стоїть біля вікна, тривожно вдивляючись в горизонт, – чи не з'явиться раптом знайома біла машина?

Пайчадзе, зовні спокійний, щохвилини дивиться на годинник. Його ніколи не зраджує звична витримка, але Камов знає, що ніхто так не хвилюється за нього, як цей вірний, випробуваний друг.

Шоста година… Залишилася одна тільки година…

Камов схиляє голову на руку. У втомленому мозку настирливо звучать, як гіркий докір, останні почуті слова: «Будьте обережні, Сергію Олександровичу!»