Текст книги "220 днів на зорельоті"

Автор книги: Георгий Мартынов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

НА МАРСІ

27 грудня 19… року.

Марс!..

Яким далеким і недосяжним здавався він там, на Землі!

І ось ми на Марсі!

Марс!..

Хочеться без кінця повторювати це слово!

За вікнами корабля розкинулася ніч. Перша ніч для нас за шість місяців!.

Сонця не видно. Воно зайшло за лінію горизонту точнісінько так, як це буває на Землі.

Захід сонця!..

Таке просте, таке знайоме явище здалося нам незвичайним і сповненим таємничого змісту. Невелике і холодне, в порівнянні з нашим, «земним» Сонцем, воно кинуло останні промені на нерухомий зореліт і сховалося… Алмазний розсип зірок у звичних поєднаннях знайомих з дитинства сузір'їв вкрив не по-земному темне небо… Піщана пустеля, зарості голубуватосірих рослин і нерухомі води озера, на березі якого сів корабель, поринули в темряву.

Завтра зі сходом сонця ми вийдемо із зорельота.

Завтра!..

Камов наказав нам відпочивати. Арсен Георгійович спить у гамаку, підвішеному між вікном і дверима. Я сиджу на своєму ліжку. Сну немає! Збуджені нерви треба чимось заспокоїти.

Щоденник – давній, випробуваний засіб.

Опишу прибуття на Марс…

Наш чудовий зореліт прилетів на ту точку простору, де була призначена зустріч в точно розрахований час.

Наближаючись, ми бачили яскраво освітлений сонцем Марс майже прямо поперед себе і могли день за днем спостерігати його поступове збільшення. Планета була не така оранжовочервона, якою я звик бачити її з Землі. За вікном корабля вона здавалася оранжовожовтою.

Спочатку я вважав, що причиною цього є швидкість нашого корабля, але Пайчадзе пояснив мені, що ця швидкість недостатня, щоб викликати помітне скорочення світлових хвиль які, йдуть нам назустріч.

– Щоб червоне світло могло здатися жовтим, – сказав він, – швидкість корабля повинна бути в п'ятсот разів більшою. Тоді довжина хвилі червоного кольору скоротиться, стане довжиною хвилі жовтого і викличе в оці відповідне сприйняття. Це може статися з поодинокою спектральною лінією, а Марс дає безперервний спектр.

– Але чому ж його колір так змінився? – спитав я.

– Це запитання виникло і в мене, – відповів він. – Мабуть, тому, що немає атмосфери за вікнами корабля. Коли я з'ясую це, – скажу вам.

Ми були в обсерваторії вдвох. Камов і Бєлопольський відпочивали.

Я пильно вдивлявся в маленький, але вже виразно окреслений диск планети.

Маленька кулька, як мені здавалося, помітно наближалася. Що чекає нас там, коли ми досягнемо кінцевої мети нашої тривалої подорожі?

– Як ви думаєте, – запитав я, – чи є на Марсі розумні істоти?

– На таке запитання можна відповісти тільки одне: наука не займається гаданням. Ніяких ознак розумних істот не помічено.

– А як же канали? Він знизав плечима.

– Скіапареллі, який відкрив на Марсі тонкі прямі лінії, назвав їх «каналь». По-італійському це означає: «протока», яка не обов'язково має штучне походження. Звідси це непорозуміння. Тонкі прямі лінії видно з землі. Ми їх фотографуємо. Немає підстав вважати, що це – результат свідомої діяльності. Зараз, близько від Марса, я цих каналів зовсім не бачу.

– Як це?

– Дуже просто. Спочатку їх було видно в телескоп корабля все ясніше й виразніше. А коли ми наблизилися, то тонкі лінії почали розпливатися, стали тьмяніти, Потім вони зовсім зникли.

– Виходить, що це тільки обман зору?

– Швидше не зору, а відстані. Але мусить бути причина такої ілюзії. Супротивники Скіапареллі і Лоуелла вважали, що канали – обман зору, викликаний відстанню. Можливо, вони мали рацію.

Мені здалося, що для Арсена Георгійовича ця тема неприємна, і я перевів розмову на інше. Може, вдасться це розгадати, коли ми будемо на Марсі.

Спуск нічим не відрізнявся від спуску на Венеру. Тільки не було хмар, які тоді закривали від нас поверхню планети. Атмосфера Марса була чиста і прозора.

Так само, як і сто чотири дні тому, ввімкнули двигуни для гальмування. Екіпаж був на своїх місцях – Пайчадзе і Бєлопольський біля приладів, я коло свого вікна, Камов біля пульта.

Марс швидко збільшувався, і здавалося, що він стрімко насувається на корабель. Кульова поверхня планети поступово перетворювалась у ввігнуту, наче велетенська чаша. В міру наближення краї цієї чаші опускалися, розсуваючись дедалі ширше й ширше, і, коли корабель був на висоті тисячі кілометрів, сховалися за лінією далекого горизонту.

Ми летіли над безкраєю рівниною. Ніде не було помітно ніяких височин. Рівна жовтуватобура поверхня і зрідка – темні плями.

– Пустеля! – сказав Камов.

Я був неприємно розчарований.

Чому?.. Чого я чекав?..

Висновки сучасної науки не залишали місця для ілюзій. Я це знав… 1 все-таки був глибоко розчарований.

Дивно створена людина! У всіх куточках всесвіту їй хочеться поселити розумних істот, схожих на неї…

Зазнавши невдачі з Венерою, я переніс свої сподівання на Марс. Населеність планети здавалася мені безсумнівною.

В думці поставали всі істоти – від потворних павуків Уеллса до високорозвинених жителів Марса Олексія Толстого, – всі образи, якими населила цю загадкову «червону планету» уява численних авторів фантастичних романів.

І ось корабель, випроставши широкі крила, летить над мертвою похмурою пустелею…

Який контраст із Венерою!

Там, на «сестрі Землі», мчать високі вали океану. Грозові хмари падають вниз могутніми потоками злив. Сліпучі блискавки борознять небо. Гігантські ліси, високі гори і життя… життя… воно ще несвідоме, сліпе, але з юною силою пробиває собі шлях у майбутнє. А тут?..

Корабель знизився на висоту один кілометр, і в бінокль добре було видно. Пісок… пісок… і зрідка голубуватосірі плями якихось рослин.

Ми летіли в бік, протилежний обертанню планети, тобто на захід, із швидкістю шістсот кілометрів на годину. Характер місцевості поступово змінювався. Дедалі частіше з'являлися широкі плями рослинності. Грунт поступово опускався, і незабаром м опинилися на висоті близько трьох кілометрів. Піщана пустеля зникла. Під нами був суцільний килим невідомих рослин. Жодного дерева, жодного великого куша.

Несподівано блиснуло невелике озеро. Потім вони з'являлися все частіше. Невже ми летимо до моря?.. Та ні! Через дві години грунт знову почав підніматися, і ми вдруге побачили вже знайому піщану пустелю.

– Сергію Олександровичу! – сказав Бєлопольський. – По-моєму, треба повернутись і сісти де-небудь в районі озер.

– Побачимо, що буде далі. Ми бачили тільки незначну частину місцевості. Такі западини повинні ще зустрітися.

Слова нашого капітана справдилися тільки через чотири години. Весь цей час ми бачили одноманітну картину – безкраю похмуру пустелю. Очевидно, на Марсі зовсім не було ні гір, ні навіть горбів. Западина, яку ми бачили, мала завширшки понад тисячу кілометрів, але була дуже неглибока і тому не могла змінити враження, що поверхня планети гладенька, як більярдна куля. Можливо, в давні часи на Марсі були гори, але безнастанна робота вітрів і дощів колись згладила і вирівняла їх так, що до цього часу не лишилося і найменшого сліду колишніх височин.

Сонце повільно опускалося до горизонту. Скоро настане ніч. Перша ніч для нас за шість місяців. Ніч на чужій планеті…

Чужій?!. Але кому ж належить вона?..

Ні найменших ознак живих істот ми не бачили.

А може, там, де низько по «землі» стеляться ще незнайомі нам рослини, ховається від наших очей життя мешканців Марса? Про це ми довідаємося, коли корабель сяде на поверхню Марса.

– Ми повинні сісти ще завидна, – сказав Камов.

Наприкінці сьомої години польоту з'явилися ознаки близькості нової западини. Дедалі більше траплялося рослинних оазисів на жовтобурому фоні пустелі. Потім місцевість почала знижуватись, появилися озера.

Сонце стояло вже зовсім низько над горизонтом, коли Камов вирішив припинити політ.

Швидкість почала зменшуватися. Корабель описував широкі кола над обраним місцем, поступово спускаючись все нижче і нижче. Стугін двигунів ставав усе тихішим. Ми відчували, як здригався корпус корабля.

Настала вирішальна і найнебезпечніша хвилина польоту. Зореліт вагою в десятки тонн, на малій швидкості, ледве тримався в розрідженій атмосфері Марса. Кожної секунди він міг рухнути вниз.

Камов не відводив очей від перископа. Його руки впевнено керували рукоятками і кнопками пульта.

Ось ми вже за п'ятдесят метрів від поверхні.

Несподівано швидкість збільшилася. Притягання планети перебороло інерцію польоту. Планіруючи на крилах, корабель плавно пішов униз. Двигуни перестали працювати.

Пролунав скреготливий звук.

За шибками вікон заклубочилися хмари піщаного пилу, і космічний корабель, який пролетів понад чотириста сорок мільйонів кілометрів міжпланетного простору, зупинився.

Ми досягли мети. Ми на Марсі!..

В єдиному пориві ми всі кинулися один до одного і щиро обнялися.

– Сергію Олександровичу, коли ви думаєте вийти із зорельота? – запитав Пайчадзе.

– Коли настане ранок, – відповів Камов.

– На якій широті ми знаходимося?

– Приблизно на екваторі.

Отже, ніч триватиме повних дванадцять годин ⁶ 6
  Доба Марса тільки на тридцять сім з половиною хвилин довша, ніж на Землі.


[Закрыть]. Хоч як важко було чекати так довго, але нікому з нас не спало на думку сперечатися з командиром. Всі розуміли, що ним керує почуття відповідальності за нас і за долю всієї експедиції. Хтозна, що чекає нас за стінами корабля, на чужій землі? Можливо, під низькими рослинами повзають якісь тварини – ящіри або зовсім невідомі нашій планеті плазуни. Виходити з корабля темної ночі, яка таїть в собі небезпеку, було нерозумно.

А вона вже настала. Швидко, як буває в тропіках, ніч змінила день.

– Це доказ того, що ми справді перебуваємо недалеко від екватора, – сказав Пайчадзе.

– Найкраще, – зауважив Камов, – піти кожному в каюту й відпочити до ранку. Завтра на нас чекає нелегка робота. Щоправда, сила ваги на Марсі менша, ніж на Землі, фізична праця буде легшою, але всі ми вже встигли відвикнути од неї.

Я пішов за Пайчадзе в нашу каюту. Рухи були легкі, і в усьому тілі відчувалася якась незвичайна сила. Причиною цієї ілюзії було слабке притягання Марса. Рухатися в кораблі було дуже незручно. Його переходи і невеликі круглі люки-двері не були пристосовані для «вагомих умов».

В каюті тільки шафа займала відповідно до нас природне, «земне» положення. Дивлячись на стіл, прикріплений ніжками до бокової стінки, важко було повірити, що зовсім недавно я сидів біля нього з повним комфортом. Наші ліжка-сітки, в яких було так зручно і м'яко спати, висіли по обидва боки вікна; недосяжні і некорисні для нас, вони стали такі важкі і незграбні. Замість них у каюті було два гамаки, в які ми ледве залізли, кепкуючи один з одного.

Арсен Георгійович зовсім замовк і, влаштувавшись якнайзручніше, одразу ж заплющив очі.

Зараз він міцно спить, а я закінчую свій запис. Він вийшов дуже короткий, але все основне записано.

Завтра приступимо до роботи. Програма складена ще на Землі і має три варіанти, залежно від того, що ми знайдемо на цій планеті. Цілком можливо, що доведеться скоротити навіть останній варіант, розрахований на той випадок, якщо Марс виявиться зовсім безлюдним. Судячи з того, що ми бачили крізь вікна корабля, планета – суцільна пустеля. Зібрати зразки рослин недовго. Завтра цілий день готуватимемося, а потім зробимо чотири екскурсії з метою дослідження місцевості в радіусі сто кілометрів від стоянки зорельота. Першими вирушать Камов і Пайчадзе, а потім Бєлопольський і я. Такий порядок було встановлено тому, що на кораблі завжди повинен залишатися Камов або Бєлопольський, обов'язково хто-небудь з наших астрономів на випадок, якщо інші учасники екскурсії загинуть. Корабель за всяких обставин мусить повернутися на Землю.

Це наш обов'язок перед наукою!

Дві третини нашого шляху минули благополучно. Сподіватимемося, що й остання третина мине так самої

В ТЕМРЯВІ НОЧІ

10 липня 19… року зореліт Чарльза Хепгуда, готовий стартувати, стояв на спеціально збудованій для нього площадці в центрі великого поля, обраного Хепгудом для ракетодрому.

Останніми днями перед стартом американська преса зчинила великий галас навколо польоту на Марс. Хепгуд насилу рятувався від безлічі кореспондентів.

Бейсон у своїх численних статтях, присвячених польотові, всю шану віддавав Хепгуду, і честолюбний конструктор за це йому дуже симпатизував. Він тільки посміювався з Ральфа, який з властивим йому апломбом не соромився писати про науку зореплавання, підсовуючи читачеві таку нісенітницю, що Хепгуд здивовано знизував плечима, не розуміючи, як могли редактори пропускати такі дурниці.

– Наш політ зараз у моді, – відказував Бейсон на глузування інженера. – Чому ви самі не пишете? Публіка хоче читати про зореплавання.

– У мене немає часу, – відповідав Хепгуд.

Він з головою поринув у роботу, готуючи рейс. Чим ближче був призначений день, тим дужче захоплювала його суто спортивна «передстартова лихоманка».

10 липня величезний натовп народу щільною стіною оточив поле зранку. Місцевість навколо ракетодрому була мало заселена, і переважну більшість цього натовпу становили ті, хто приїхав з різних міст країни, не виключаючи навіть Нью-Йорка і Вашінгтона, щоб бути присутнім під час старту зорельота.

В багатьох місцях майоріли американські прапори, привезені патріотично настроєними глядачами. Кінна поліція стежила за порядком, не підпускаючи дуже цікавих до корабля.

Старт було призначено на восьму годину ранку.

Спортивні комісари, спеціально запрошені Бейсоном, востаннє оглянули печаті, накладені на прилади пульта керування, і, попрощавшись з обома зореплавцями, вийшли з корабля.

Хепгуд і Бейсон залишилися самі. Обидва були одягнуті в гумові костюми, бо треба було зануритися в воду, щоб зменшити шкідливий вплив на організм п'ятиразового збільшення ваги під час зльоту, прискорення якого мало становити п'ятдесят метрів на секунду.

Хепгуд наглухо зачинив вхідні двері. Вони були в єдиній тісній каюті, заставленій ящиками з провізією, балонами, резервуарами рідкого кисню та іншими речами експедиції. Вільного місця майже не лишалося.

Хепгуд подивився на годинник.

– Лягайте! – сказав він.

Бейсон нерішуче підніс до голови гумову маску, з острахом дивлячись на довгий алюмінійовий ящик, який викликав неприємне почуття: він був схожий на труну.

– А коли з вами що-небудь трапиться, – спитав він, – як я вилізу звідти?

– Коли зі мною щось трапиться, то вам не треба буде й вилазити з ящика, – відповів Хепгуд. – Хіба не однаково, як умерти? Без мене ви все одно загинете, бо керувати зорельотом не вмієте.

Бейсон важко зітхнув і покірно надів маску. З усіх сил намагаючись перебороти страх, він з допомогою Хепгуда заліз в ящик. Він чув, як Хепгуд з'єднав шланги подачі повітря, загвинтив кришку ящика, відчув, як вода наповнила його «труну».

Отже, він замурований і не зможе вибратися звідси. Повітря, як він знав, вистачить на сорок хвилин, і якщо його не витягнуть до того часу, то він неминуче задихнеться.

А хіба мало що може статися з Хепгудом! Раптом він втратить свідомість або просто забуде про нього…

Бейсон в думці лаяв сам себе найгіршими словами. Навіщо він встряв у цей політ? Правда, космічний рейс обіцяє йому великі гроші, але зараз він з радістю відмовився б від них, аби тільки вийти з проклятої ракети, не перебувати в такому безпомічному становищі, під цілковитою владою Хепгуда…

А що як ця людина навмисне захоче знищити його? Адже так легко, повернувшись на Землю, придумати яку-небудь історію, щоб пояснити причину його смерті. Хто зможе перевірити? І вся честь польоту, всі привілеї випадуть на долю одного Хепгуда. Як він раніше не подумав про це? Звичайно, саме так і станеться! Чому Хепгуд не стукає об кришку ящика, щоб довідатися, чи все гаразд, як вони про це домовилися? Варто закрити кран повітропроводу – і все одразу скінчиться…

Ось уже дихати стає важче…

Бейсон почув три чітких удари об кришку ящика…

Умовний стукіт!.. Ні, повітря добре проходить… Дихати легко…

Стук повторився. Бейсон підняв руку і відповів трьома ударами.

Переконавшись, що його супутник почуває себе добре, Хепгуд перевірив, чи щільно прилягає кришка, і відійшов од ящика.

Поглянувши у вікно, він побачив, що на величезному полі ракетодрому бігали кореспонденти з кіноапаратами і фотокамерами, намагаючись бути якомога ближче до зорельота. Кінні поліцаї ганялися за ними, відтісняючи їх за встановлену кілометрову зону.

Хепгуд подивився на годинник і вилаявся. До початку старту лишалося менше десяти хвилин.

Невже ці люди не розуміють, на яку небезпеку вони наражаються, перебуваючи так близько біля ракети? Ну що ж, хай нарікають самі на себе! Зореліт не затримається через них.

Він почав поспішно готуватися до старту: ще раз перевірив, чи справні шланги, які подають повітря в ящик, де лежав Бейсон, і в його власний, що стояв поряд; оглянув проводи, за допомогою яких пустить в дію атомно-реактивний двигун.

Переконавшись, що все гаразд, надів маску і з'єднав її з гумовим костюмом, щільно затягнув герметичний комір. Потім вліз у ящик і з'єднав шланги повітроподачі. Загвинтивши зсередини кришку, впустив воду.

Все було готове до відльоту.

Крізь окуляри маски він бачив світний циферблат годинника на своїй руці. Залишалося ще дві хвилини.

Хепгуд був цілком спокійний. Хоч він добре знав, що створений ним зореліт далеко не досконалий, але не боявся тих небезпек, які загрожували під час старту. Він просто не хотів про них думати. Мета, якій він присвятив своє життя, була досягнута. Він вирушав у міжпланетний політ. Все інше зникло з його свідомості. Якщо станеться катастрофа, він не хотів залишатися живим. Перемога або смерть! Третього виходу для нього не було.

Залишилася одна хвилина…

Він згадав про Камова. Його супротивник летить зараз далеко від Землі, не підозрюючи, що зореліт Хепгуда ринеться за ним, що цей зореліт буде на Марсі раніше від нього…

Думки Хепгуда перервала секундна стрілка.

Час!..

Він зловтішно подумав про тих безтурботних кореспондентів, які, не слухаючи ніяких попереджень, в погоні за сенсаційними знімками, товпляться десь поблизу зорельота, і впевнено натиснув кнопку.

Нестерпно повільно минав час… Сто сімдесят днів дороги, днів, які нічим не відрізняються один від одного, сповнених томливого неробства, минали з одурманюючою монотонністю.

Усвідомлення незвичайності становища, відсутність ваги, грандіозна картина всесвіту, що постала за вікнами ракети, швидко втратили гостроту новизни.

Робити було абсолютно нічого.

Ракета летіла за одвічними законами небесної механіки і повинна домчати їх до мети, якщо не станеться зустрічі з яким-небудь небесним тілом, котрого він не встигне помітити. А втім, Хепгуд не вірив, що така зустріч можлива.

Відносини з Ральфом Бейсоном різко й непоправно зіпсувалися. Причина полягала в тому, що журналіст весь час пив віскі і був безперервно п'яний.

Коли обговорювалося питання, що брати з продуктів харчування, Бейсон погодився з Хепгудом на тому, що спиртні напої не варто брати з собою, але на другий же день після відльоту несподівано сказав:

– Нудьга страшенна! Давайте вип'ємо, Чарльз!

– Що ви маєте на увазі? – запитав насторожений Хепгуд.

Він не міг зрозуміти, звідки у Бейсона можуть бути спиртні напої. Весь вантаж зорельота він сам пильно перевірив перед стартом.

«Якщо він потай від мене проніс дві-три пляшки, то це ще невелика біда», подумав він.

Та виявилося значно гірше.

З величезним обуренням Хепгуд довідався, що Бейсон, таємно домовившись з поставщиком, навантажив на зореліт один резервуар не з рідким киснем, а з віскі.

– Ідіот! – кричав, не тямлячи себе від гніву, Хепгуд. – Чим ви думаєте дихати наприкінці дороги? Вашим проклятим спиртом?

Вчинок Бейсона загрожував найтяжчими наслідками. На кораблі було дванадцять резервуарів з киснем. Втрата одного з них ставила експедицію під загрозу.

– Ви самі говорили, – байдуже сказав Бейсон, не звертаючи уваги на лайку свого супутника, – що повітря вистачить нам на весь шлях, аж до повернення на Землю. Навіщо такий запас! Ми наповнимо наші резервуари на Марсі.

– Чим?!

– Як чим? Повітрям Марса, звичайно. У нас же є насос.

Кілька секунд Хепгуд дивився на Бейсона, неспроможний сказати ні слова.

– Звідки вам відомо, – сказав він нарешті, – що повітря Марса придатне для дихання? Невже ви не знаєте, що наші резервуари наповнені не повітрям, а рідким киснем? Ми не маємо ніякої змоги виділити кисень з атмосфери Марса.

– Що ж тепер робити? – запитав розгублений Бейсон. – Я не думав, що так, стоїть справа. Повернімося на Землю.

– Я не можу повернутися. Ось вам моє рішення, як командира зорельота: за свій злочин ви заплатите життям. Якщо кисню невистачить, я викину вас з ракети.

– Треба менше дихати! – пробурмотів зляканий журналіст. – Давайте економити кисень.

– Можете хоч зовсім не дихати, – відповів Хепгуд, вже заспокоївшись. – Це мене не стосується.

Він одвернувся від Бейсона і почав дивитися крізь вузьке вікно.

З цього дня журналіст почав пити безперестанку. Тіло п'яного зореплавця металося в тісному приміщенні, отруюючи повітря важким запахом спиртного перегару;

Хепгуд хотів спочатку знищити віскі, але після тривалого обдумування дав можливість Бейсону пити скільки йому хочеться. Він вирішив, що коли загроза нестачі кисню стане реальною, то він залишить свого супутника на Марсі, бо розумів, що здійснити свою погрозу – викинути його із зорельота на зворотному шляху – навряд чи зможе. Журналіст був молодший і дужчий від нього. Вони загинуть обидва.

Вирішивши так, Хепгуд терпляче зносив пияцтво Ральфа. Він переконався, що в резервуарі було не менше двохсот літрів міцного віскі. Цього цілком досить Бейсону на всі п'ять місяців. А якщо він помре від такого тривалого пияцтва, то тим краще. Це був би непоганий вихід. Повернувшись на Землю, Хепгуд порушить кримінальну справу проти поставщика, який замінив кисень спиртом.

Яка злочинна дурниця! Краще було б замінити ящик з консервами. Вони відбулися б тільки тим, що поголодували б трохи, а тепер Хепгуд змушений вбити свого супутника. Все-таки він почав якомога рідше і менше поновлювати повітря всередині зорельота. Невелику кількість кисню було взято понад норму, і Хепгуд обманював себе думкою, що кисню може вистачити і йому не доведеться здійснювати свій намір. Але в глибині душі він знав, що надії немає.

Коли до Марса лишилося десять днів шляху, Хепгуд категорично зажадав, щоб Бейсон припинив пити.

– Посадка небезпечна, – сказав він. – Можливо, мені потрібна буде ваша допомога, а для цього треба, щоб ваша голова працювала нормально.

На його подив, журналіст беззаперечно підкорився.

Він змарнів, схуд, почорнів, заріс бородою і став схожий на діда. Повсякчасне пияцтво, відсутність свіжого повітря і хоч би якої фізичної роботи знесилили його.

Хепгуд почував себе не краще. Незважаючи на те, що він день у день у певний час займався гімнастикою, акуратно брився і дотримувався суворого режиму харчування, все-таки він дуже ослаб. Причиною цього був неспокійний і нервовий сон. Присутність Бейсона, який під час отверезіння похмуро мовчав і стежив за кожним його рухом, сповненим ненависті поглядом, а напившись, лаяв і погрожував, до краю напружила його нерви.

Побоюючись, щоб п'яний супутник в нападі буйства не вбив його, Хепгуд заховав усе, що могло правити за зброю, а сам ні на мить не розлучався з револьвером. Багато разів у нього виникала велика спокуса пристрілити Бейсона і цим припинити свої муки, але в нього невистачило сили підняти руку на беззбройну людину. «Я зроблю це перед відльотом з Марса», вирішив він.

– Не думайте, – якось сказав йому Бейсон, – що вам удасться вбити мене і повернутися на Землю самому. Якщо я повинен загинути, то й ви загинете зі мною.

– Не говоріть дурниць! – відповів Хепгуд, вирішивши вдатися до хитрощів. – Я, скільки міг, економив кисень і думаю, що його все-таки вистачить для нас обох.

Йому здалося, що Бейсон повірив у його слова, але це було не так. Журналіст прекрасно усвідомлював своє становище і бачив, що Хепгуд обдурює його.

«Коли б він хотів убити мене до того, як ми досягнемо мети, – думав Ральф, – то міг би це зробити десятки разів. Очевидно, він хоче покінчити зі мною на Марсі. Отже, треба перестати пити і бути готовим відбити напад. Або ми повернемося на Землю обидва, або обидва ж не повернемося. Я не дозволю йому пожертвувати мною».

Він знав, що Хепгуд має револьвер, але це його не бентежило. У внутрішній кишені комбінезона Бейсон ховав маленький браунінг, про який Хепгуд і підозри не мав.

«Він думає, що я без зброї. Тим краще! На моєму боці перевага несподіваного нападу. Під загрозою зброї я примушу його вилетіти назад на Землю, зв'яжу і залишу зв'язаним до кінця подорожі. А коли ракета буде біля самої Землі, він дістане свободу і зробить посадку. Нападати на мене йому вже не буде рації. А якщо кисню все-таки невистачить, то ми загинемо разом».

Так думав Бейсон, і це рішення було причиною того, що він справді перестав пити, В дні, які залишилися до прибуття на Марс, він енергійно намагався привести себе до нормального стану.

Хепгуд занепокоєно стежив за ним. Він бачив, що молодий і здоровий організм Бейсона швидко відновлював сили. «Чи зумію я справитися з ним? – думав він. – Ральф набагато сильніший від мене. Якщо я не вб'ю його з першого ж пострілу, він легко обеззброїть мене».

Коли б Хепгуд знав, що Бейсон озброєний, то зрозумів би: його плани приречені на провал, але він не знав цього і сподівався, що револьвер зробить його господарем становища.

Настав останній день польоту. Ракета наближалася до мети. Хепгуд пояснив Бейсону, що він повинен робити під час спуску.

– Коли гальмування припиниться, ви за моєю командою відкриєте парашут.

– Добре! – відповів Бейсон. – Але як ви будете гальмувати ракету?

Запитуючи про це, він дуже хвилювався. Тривожна думка, що доведеться знову лягати в ящик з водою і опинитися в повній владі Хепгуда, давно вже непокоїла його. Бейсон не мав сумніву, що його супутник скористається з цього і не випустить його з алюмінійової труни. Але Хепгуд і не думав про це.

– Оскільки у нас один двигун, – сказав він, – ми не маємо змоги загальмувати. Доведеться гальмувати ракету тертям об атмосферу планети. Якщо мої розрахунки правильні, а я в них не маю сумніву, то це забере дванадцять годин і потребуватиме величезних моїх зусиль.

Бейсон полегшено зітхнув. Найстрашніша небезпека минула, а за подальше він не дуже турбувався, певний того, що у відкритій боротьбі їхні шанси однакові.

Ракета пролетіла мимо Марса, трохи доторкнувшись до його атмосфери, точно о другій годині 28 грудня, як це і було розраховано Хепгудом, зробила півколо і знову проминула планету, але вже з іншого боку. Раз по раз, заходячи в атмосферу по дуже витягнутій спіралі все глибше й глибше, Хепгуд гасив тертям космічну швидкість зорельота. Останні кола ракета вже й не вилітала з газової оболонки Марса. Коли швидкість зменшилася до тисячі кілометрів на хвилину, Хепгуд вирішив припинити політ. Нагрітий корпус підвищив температуру всередині корабля до п'ятдесяти градусів, і обидва зореплавці відчували, що більше терпіти таку спеку вони не в силі. Побоюючись, що він може втратити свідомість і цим погубити їх обох, Хепгуд спрямував ракету на поверхню планети, до якої було близько п'яти кілометрів. Він розраховував встигнути сісти до заходу сонця, яке в цей час було вже низько над горизонтом. – Парашут! – крикнув він Бейсону. Настала вирішальна хвилина. Чи витримає парашут? Хепгуд відчув різкий поштовх. Над ракетою розкрився величезний шовковий зонт. Швидкість одразу зменшилася. Парашут витримав.

Обливаючись потом, до болю зціпивши зуби, Хепгуд з величезним напруженням стримував зореліт від вертикального зниження, використовуючи все своє мистецтво пілотування.

Коли до «землі» залишалося не більше півкілометра, раптом настала темрява. Сонце зникло за лінією горизонту, і від того, з якою швидкістю настала ніч, Хепгуд зрозумів, що вони на марсіанських «тропіках».

Доводилося сідати наосліп. Загрожувала небезпека потрапити в одне з озер, про глибину яких Хепгуд не мав ніякого уявлення. Але вибирати було нічого. Ракета швидко спускалася… Сильний поштовх… дзенькіт розбитого приладу на щитку управління… зляканий крик Бейсона… і зореліт зупинився. Вони були на Марсі.

Хепгуд інстинктивно подивився на годинник. Тринадцята година тридцять чотири хвилини. Він обернувся до Бейсона.

– Запишіть! – сказав він хрипким від хвилювання голосом. – О тринадцятій годині тридцять чотири хвилини за вашінгтонським ⁷ 7
  Читачеві не слід забувати, що різниця між вашінгтонським і московським часом становить сім годин. 13 година у Вашінгтоні відповідає 20 годині в Москві.


[Закрыть]часом двадцять восьмого грудня тисяча дев'ятсот… року американський зореліт конструкції Чарльза Альджернона Хепгуда, ним же керований, досягнув планети Марс.

– З екіпажем, що складається із згаданого Чарльза Хепгуда і кореспондента газети «Нью-Йорк таймс» Ральфа Бейсона, – додав журналіст. – Але це ще пів-справи. Треба вийти з ракети і ступити ногою на грунт планети, щоб закріпити за нами першість. Російський зореліт може появитися кожної хвилини.

– Якщо він ще не появився, – прошепотів Хепгуд, але так, щоб Бейсон не міг його почути.

– Швидше, Чарльз!

Журналіст з гарячковою швидкістю діставав фотоапарат.

Хепгуд знав, що він хоче робити. Вони якомога швидше зняли з щита годинник. Він був запечатаний на Землі спеціальною комісією. Циферблат, який показував не тільки час, але й числа місяця, треба було сфотографувати за межами зорельота, щоб привезти з собою безперечний доказ часу прибуття ракети на Марс. Фотоапарат теж був опечатаний.

Взявши з собою маски з киснем, годинник, фотоапарат і потужну магнійову лампу, обидва пролізли у вузьку вихідну камеру зорельота.

Коли внутрішні двері були ще герметично зачинені, Хепгуд сказав:

– Виходити з ракети на незнайомий грунт, в цілковитій темряві, дуже нерозсудливо.

– Залишайтеся! – відповів Бейсон. – Я вийду сам. Я не хочу через ваше боягузтво втрачати всі плоди польоту.

В цю мить, захоплений спортивним азартом, він зовсім забув, що в них дуже мало шансів повернутися на Землю.

– Відчиняйте! – владно крикнув він, побачивши, що Хепгуд вагається.

Клацнули замки. Холодне повітря ввірвалося в камеру, відразу охолодивши їхні розгарячені тіла. Двері відчинилися.

Перше, що побачив Хепгуд, – це знайоме сузір'я Великої Ведмедиці, яке розкинуло свій ківш низько над горизонтом. У розрідженій атмосфері Марса зорі сяяли не по-земному яскраво.

– Виходьте! – сказав Бейсон. – По справедливості, ви маєте право першим ступити на грунт планети.

Зореліт сів на піщану площадку на самісінькому березі невеликого озера. Від дверей до «землі» було понад два метри. Зусиллям волі затамувавши несвідомий страх, Хепгуд стрибнув. Слабке притягання Марса зробило стрибок дуже легким, неначе він стрибнув із стільця. Бейсон передав йому годинник, лампу і апарат і теж стрибнув.