Текст книги "220 днів на зорельоті"

Автор книги: Георгий Мартынов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

Камов звернувся до обох астрономів.

– Як ідуть справи з вашою програмою? – запитав він.

– Виконана.

– Проби повітря?

– Взято чотири.

Справді, ми везли з собою повітря Венери.

У стінці корабля були вмонтовані невеликі герметично закриті ящики, зроблені з платини. Ще на Землі у них був створений цілковитий вакуум. За допомогою електричного струму можна було відкрити маленький отвір і знову закрити його. Чотири ящики були наповнені повітрям Венери. На Землі це повітря піддадуть аналізові.

– Як у вас, Борисе Миколайовичу? – запитав Камов,

– Зроблено майже триста знімків, крім кіноплівки. Камов хвилини зо дві мовчав. Потім схвильованим голосом тихо сказав:

– Корабель залишає Венеру!

Як швидко пролетіли ці незабутні години!.. Я востаннє поглянув на планету, яку ми залишали.

Ти сувора, прекрасна, «сестро Землі»!.. Твої грози жахливі! Але життя вже з'явилося!..

Минуть тисячоліття, пройдуть, може, мільйони років, і всеперемагаюча сила цього життя наповнить твої ліси, води й повітря невідомими тепер істотами.

Крізь довгі віки повільний шлях еволюції приведе до появи могутнього розуму. В якій формі проявиться він?..

І тоді під гарячим промінням сонця почнеться твоя історія.

Я хочу вірити, що вона буде менш болісна, менш кривава, ніж на твоїй далекій сестрі.

Якщо колись на тобі з'явиться істота, подібна до людини, я від усього серця бажаю їй жити щасливо на її чудовій батьківщині!

Людина Землі відвідала тебе і не раз відвідає в майбутньому. Як старший брат, вона допоможе твоїм дітям добитися цього щастя!..

Прощай, Венеро!..

Камов зупинив працюючий двигун і ввімкнув інші.

Потужний стугін почувся за кормою. Ввібравши крила, космічний корабель з наростаючою швидкістю полинув угору.

ЗУСТРІЧ

8 листопада 19… року.

Майже два місяці я не брався за свій щоденник. За цей час не трапилося нічого, гідного особливої уваги. Життя на кораблі йшло спокійним, розміреним темпом.

Вилетівши з Венери, ми довгий чає були під враженням усього побаченого. Її могутні сили, дике шаленство стихій, величний спокій природи змусили повірити в чудове майбутнє цієї планети.

Покинувши Венеру, ми цілими годинами жваво і якось радісно говорили про неї, обговорювали все бачене і навіть трохи фантазували.

У мене залишилося палке бажання відвідати ще раз «сестру Землі», що промайнула перед вікнами корабля, мов незабутній сон.

Віддаляючись од неї, ми переживали сумне почуття розлуки з чимсь, що стало вже близьким і дорогим, І довго не могли відійти од вікон.

Знову ми бачили білосніжну красуню на фоні чорної завіси, всіяної численними світними крапками.

Але не було загадкової таємниці: ми знали, що ховається під хмаровим покровом, і скоро, дуже скоро все людство Землі знатиме це…

В час нашого відльоту з Венери її віддаль від Марса дорівнювала по прямій лінії трьомстам сімдесяти мільйонам кілометрів, але Марс рухається по орбіті назустріч нам, і кораблеві треба пролетіти тільки двісті п'ятдесят мільйонів кілометрів, щоб зустрітися з ним. На це потрібно дві тисячі п'ятсот годин, або сто чотири дні. П'ятдесят чотири з них уже минули.

Як я вже писав, ніяких особливих подій не відбулося. Зате вчорашній день – 7 листопада – назавжди запам'ятається. В цей день, котрий ми звикли вважати найбільшим святом, сталася подія, яка, за словами Пайчадзе, могла трапитися один раз на тисячоліття.

День почався незвичайно: вперше за весь переліт Пайчадзе і Бєлопольський відпочивали одночасно. Численні астрономічні інструменти здавалися покинутими і осиротілими. Обсерваторія була незвично безлюдна.

Я чергував біля пульта сам, бо Камов перевіряв якісь обчислення і був у каюті.

Нічим не порушувана, мертва тиша панувала на кораблі. Тільки рівномірне цокання годинника, вмонтованого в пульт управління, порушувало німу тишу. Як і всі годинники на зорельоті, він показував московський час.

Була шоста година ранку.

Мені стало дуже сумно. Я пригадав своїх друзів і товаришів, які були зараз так далеко, пригадав, з яким хвилюванням прокидався завжди цього ранку, як поспішав на вулицю, щоб не спізнитися до початку параду. Уперше в житті я зустрічаю свято не тільки не в Москві, але навіть за межами Землі, за десятки мільйонів кілометрів від неї. І все ж я на Батьківщині. Цей корабель, збудований руками радянських людей, який з неймовірною швидкістю мчить зараз у темних просторах, – невіддільна часточка Радянського Союзу. Де б він не перебував, ми дихаємо повітрям Батьківщини…

Мої думки перервали своїм приходом Камов і Бєлопольський. Поздоровивши з наступаючим святом, Сергій Олександрович попросив мене розбудити Пайчадзе.

Вже за дверима я почув, як Камов сказав:

– Перевіримо ще раз.

– Усе правильно, Сергію Олександровичу, – відповів Бєлопольський. – Рівно в дві хвилини на восьму.

Пайчадзе міцно спав у своїй сітці, і мені було шкода його будити.

Але прохання командира корабля – це наказ. Я злегка доторкнувся до плеча Арсена Георгійовича. Він одразу розплющив очі.

– Вибачте! – сказав я. – Сергій Олександрович запрошує вас до обсерваторії.

– Що трапилося? – тривожно запитав він.

– Наче нічого.

– Де Бєлопольський?

– В обсерваторії.

Пайчадзе стривожився законно. Ще не було випадку, щоб у нас на кораблі порушували чий-небудь відпочинок. Ні мені, ні моєму товаришеві на думку не спадало, який чудовий сюрприз приготували для нас наші друзі.

– Поздоровляю вас із святом! – сказав я.

Коли ми один за одним пройшли крізь круглі двері обсерваторії, Камов і Бєлопольський стояли коло пульта. Перед ними висіли в повітрі банки і кілька посудин, очевидно, для сніданку. Звичайно ми снідали о дев'ятій годині. Нічого тривожного не було на їхніх обличчях. Обидва зустріли нас поздоровленнями.

– Що трапилося, Сергію Олександровичу? – спитав Пайчадзе.

– Свято, – відповів Камов. – Я пропоную випити коньяку на честь річниці Жовтневої революції.

Мене вразили ці слова і тон, яким вони були сказані. Як це не схоже на Сергія Олександровича! Розбудити людину на дві години раніше ніж треба, неначе не можна було відзначити святковий день трохи пізніше. Що з ним трапилося?!

Пайчадзе був теж здивований не менш від мене.

– Значить, – сказав він, – нічого поганого не трапилося? А я перелякався, коли Борис Миколайович розбудив мене.

– Залишилося три хвилини, – замість відповіді сказав Камов. – Швидше, Костянтине Євгенійовичу, – звернувся він до Бєлопольського, який відкорковував пляшку з коньяком.

Знову щось незрозуміле! Я пригадав почуті слова: «Рівно в дві хвилини на восьму» – і мимоволі поглянув на годиник. Було без однієї хвилини сім. Що ж має бути?

Бєлопольський подав пляшку Камову.

– Друзі! – сказав Сергій Олександрович. – Вибачте, але доведеться пити з одної пляшки, по черзі. Як ви знаєте, на нашому кораблі вин майже немає. Тільки для екстрених випадків. Ми вип'ємо по два-три ковтки в той знаменний момент, який вже настає. Через півхвилини наш корабель перетне орбіту Землі.

Пайчадзе і я мимоволі скрикнули від несподіванки.

– Цей сам по собі прекрасний для нас момент збігся з днем нашого великого свята, – говорив далі Камов. – Оце причина того, що ми зібралися в незвичний час. Вип'ємо ж, мої дорогі друзі, за успішне закінчення першого великого космічного рейсу!

Безшумно і швидко летить у простір радянський зореліт. Кожної секунди залишається позаду двадцять вісім з половиною кілометрів шляху. Невидимий і невідчутний «шлях Землі» промайнув, як блискавка, але пильне око нашого командира побачило його, а серце радянської людини підказало чудову думку – відсвяткувати велике свято саме в цій точці. Сюрприз був великий і радісний. І я і Пайчадзе палко дякували Камову.

– Подякуйте також і Костянтинові Євгенійовичу. Він допоміг мені точно розрахувати момент і приховати його від вас, щоб сюрприз був приємніший.

– Тепер розумію, – сказав Пайчадзе, – чому так туманно відповіли мені, коли я запитував, в який момент ми досягнемо орбіти Землі. Сказати правду, я подумав, що ви байдужі.

Камов засміявся.

– Я ще на Землі знав, що ми перетнемо її орбіту саме сьомого листопада, і хотів поки що приховати це від вас усіх, але Костянтин Євгенійович, побіжно, сам обчислив усе і «порадував» мене своїм відкриттям. Довелося готувати сюрприз вдвох і приховувати такий прекрасний збіг від обох вас.

– Як дивно, – промовив я, – що ми перебуваємо далеко від Землі і все-таки почуваємо себе наче на ній.

– Я не зовсім розумію вашу думку, – сказав Камов.

– Я теж не розумію, – засміявся я, – а, проте, мені здається це дивним.

– А мені, – сказав Бєлопольський, – це здається цілком нормальним. Люди завжди жили тільки на Землі. Усвідомлення її постійної присутності так глибоко вкоренилося в нас, що дуже важко за короткий час одвикнути від думки, що вона тут, під нами. Це не думка, – повернувся він до Камова, – а швидше відчуття.

– У всякому разі, – відповів Камов, – у мене такого відчуття немає.

– У мене теж, – додав Пайчадзе.

– Це тому, що ви залишили Землю не вперше. Але, безперечно, під час польоту на Місяць у вас було таке відчуття.

Камов заперечливо похитав головою.

– Я не пам'ятаю, щоб у мене воно було, – сказав він. – А втім, під час цього польоту нам ніколи було аналізувати наші відчуття. Він був дуже короткий.

– До речі, – зауважив я, – ви ніколи не розповідали нам про політ на Місяць.

– І я, і Арсен Георгійович, – відповів Камов, – розповіли все на сторінках газет і журналів. Я думав, що ви читали про цей політ.

– Звичайно, читав, але, може, ви могли б розповісти що-небудь таке, про що не писали раніше?

– Ми все розповіли, – сказав Пайчадзе. Камов подивився на нього і посміхнувся.

– Відверто кажучи, ми приховали один епізод.

– Розкажіть! – попросив я.

– Не варт, – не здавався Пайчадзе. – Нічого цікавого.

– Дозвольте нам судити про це.

– З приємністю розповім, – сказав Камов. – Арсен Георгійович скромничає. Опустившись на поверхню Місяця, ми змушені були виходити з корабля, щоб зібрати зразки місячних порід. Виходили по черзі, бо вийти вдвох було дуже рисковано.

– Чому? – запитав я.

– Тому, що на Місяці немає атмосфери.

– Все-таки не розумію. Я читав, що ви були одягнені в костюми, подібні до водолазних.

– Не в тому справа, – відповів Камов, – відсутність на Місяці атмосфери небезпечна в іншому розумінні. Ви знаєте, що Земля щоденно зустрічає на своєму шляху безліч дрібних тіл. Тільки зрідка ці часточки речовини досягають її поверхні. Звичайно вони згорають на значній висоті внаслідок тертя об повітря. Ми часто спостерігаємо це явище і неправильно називаємо його «падаючими зірками». Таким чином, земна атмосфера надійно захищає нас від цього щоденного бомбардування. На Місяці немає такого захисту, і тисячі каменів різного розміру з величезною швидкістю, в десятки разів більшою, ніж швидкість польоту кулі, весь час падають на місячний грунт. Це робить місячні прогулянки дуже небезпечними. Кожний такий камінець несе смерть.

– І ви все-таки виходили?

– Вірніше, вибігали. Не могли ж ми повернутися на Землю з порожніми руками. Отож, під час одного такого виходу малесенький шматочок метеорита вдарив мене по голові. Він пробив сталевий шолом і застряв у кістці черепа. Я впав, знепритомнівши. Хоч і невеличкий був пробитий отвір, але через нього почало виходити повітря, і за хвилину я був би мертвий, коли б не Арсен Георгійович. Хоч він заздалегідь і був одягнений у «місячний» костюм, а проте я й досі не можу зрозуміти, як він встиг з такою швидкістю опинитися біля мене. Я прийшов до пам'яті вже на кораблі.

– Ви впали метрів за сорок від дверей, – сказав Пайчадзе. – На Місяці вага в шість разів менша, ніж на Землі. Я був біля вас за п'ять стрибків. Одразу затиснув отвір. Його було добре видно.

– І могли самі загинути разом зі мною.

– Ви дивно міркуєте! – сказав Пайчадзе. – Не міг же я не допомогти вам. Інакше я був би просто вбивцею.

– Більше того, – продовжував Камов. – Коли він переніс мене на корабель, я довго не приходив до пам'яті. Час перебування на Місяці кінчався. Арсен Георгійович сам закінчив збирання зразків. Він декілька разів виходив із корабля, рискуючи життям.

– А ви не зробили б так?

– Припустимо, зробив би, – засміявся Камов. – Та все ж ваша поведінка була нерозсудлива.

Навіть Бєлопольський не міг не посміхнутися на цю фразу.

– Я ніде не читав про те, що ви були поранені на Місяці. Чому ви промовчали про це? – запитав я.

– Із обережності! – відповів Камов. – Ми боялися, що, коли цей випадок стане відомий, то нам не дозволять третього космічного рейсу.

– Не думаю, – сказав Бєлопольський. – Хіба мало що може трапитися. Це не причина припиняти дослідження всесвіту.

– Арсен Георгійович просив мене не розповідати про це в пресі.

– В усякому разі, це героїчний подвиг, – сказав я.

– Що ви?! – розсердився Пайчадзе. – Не говоріть дурниць.

Ми довго не розходилися цього ранку (ранок, звичайно, тільки за годинником), ділилися спогадами, говорили про майбутній розвиток зореплавання і про наш політ. Астрономічні спостереження, які до цього дня не припинялися на кораблі ні на хвилину, були немов забуті.

Та минуло годин зо. три, і все ввійшло у звичайні рамки. Бєлопольський і Пайчадзе зайнялися спостереженнями. Камов прийняв чергування біля пульта. Свято закінчилося.

Але доля захотіла, щоб цей день ознаменувався ще однією подією.

Відбулася зустріч, яка мало не знищила наш корабель, але дуже порадувала наших учених товаришів.

– Здійснилася мрія астрономів Землі, – сказав Пайчадзе, коли все вже скінчилося. – Про таке щастя навіть подумати не сміли. Тепер я найщасливіший астроном.

– Я теж! – озвався Бєлопольський. На його завжди похмурому обличчі сяяла посмішка, а голос звучав незвично м'яко. – Тепер мені вже нічого бажати. Крім Марса, звичайно, – додав він.

Для мене ця подія була надзвичайно цікавою. Моя колекція знімків збагатилася чудовими, унікальними кадрами. Завдяки тому, що я завжди тримав свої апарати у повній бойовій готовності, мені вдалося зняти всю цю незвичайну, майже фантастичну зустріч від початку до кінця.

– Коли б не було вас, – сказав Камов, – ми, мабуть, не встигли б зробити жодного знімка. Це було б великою втратою для науки. Пригадуєте, ви сумнівалися, чи виправдає ваша робота участь в польоті? Одним тільки сьогоднішнім днем ваша присутність на кораблі виправдана.

Зустріч, що мало не стала фатальною, відбулась о двадцять першій годині п'ятнадцять хвилин. Я тільки-но зібрався піти в каюту на відпочинок, коли несподівано включився автомат радіопрожектора. Дрібний дзвін наповнив зореліт, і серце мимоволі стиснулося від усвідомлення близькості несподіваної небезпеки.

З самого відльоту із Землі ще ні разу не лунав на нашому кораблі грізний сигнал.

Стрімголов пролетів повз мене Камов і кинувся до пульта.

Я не ринувся за ним, а залишився там, де мене застала тривога. Пайчадзе, який був у цей час біля вікна, завмер на місці, не зводячи очей з командира. Моє тіло напружилося в чеканні команди, готове негайно виконати її.

Але ніякої команди не було.

Корабель несподівано здригнувся, і мене сильно вдарило об стіну. Страшенний гуркіт тугою хвилею вдарив у вуха. Думка про катастрофу майнула на коротку секунду, а в наступну мить я вже зрозумів, що трапилося: Камов без попередження ввімкнув один з двигунів. Вперше я почув цю роботу без шолома…

На щастя, цей страхітливий гуркіт тривав не більше п'яти секунд. Знову настала тиша, і я відчув себе вільним від несподіваної ваги. У мене паморочилося в голові і дуже дзвеніло у вухах. Я бачив біля пульта зосереджено серйозне, але спокійне обличчя Камова і зрозумів, що невідома небезпека минула. – До лівих вікон! – крикнув Сергій Олександрович. – Мельников, до зйомки! – і припав до перископа.

Я кинувся до кіноапарата, вмонтованого в ліву стінку корабля і, ще нічого не розуміючи, миттю відкрив об'єктив, увімкнув стрічку. Потім з гарячковою швидкістю схопив переносну камеру і відчинив «своє» вікно.

Спочатку я нічого не бачив. Як завжди, темна безодня була всіяна безліччю немигаючих зірок. Усе було як завжди.

Та ось попереду нас із-за борта корабля почала виступати яскраво освітлена ламана лінія краю якогось велетенського предмета. Він швидко збільшувався, виростаючи на очах, і, здавалося, з неймовірною швидкістю летів прямо на корабель.

Я бачив химерні нагромадження скель, гострі виступи, глибокі чорні тріщини – виблискуючу в сонячному промінні колосальну гору, готову роздушити маленький зореліт, який безстрашно мчав їй назустріч.

Мить – і безформна брила зрівнялася з вікнами корабля, закривши собою весь видимий простір. До неї було так близько, що, здавалося, варто простягнути руку, щоб доторкнутися до світлосірої поверхні, по якій, стрибаючи через скелі і провалюючись у глибокі ущелини, з блискавичною швидкістю промчала тінь нашого корабля.

Показався нерівний, ламаний край, і вся маса немов розтанула в просторі позад нас. Видіння зникло з незбагненною швидкістю. Знову спокійно сяяла зоряна глибина світу. Неосяжна порожнеча розгорнулася навколо корабля, і здавалося, що й не було ніколи потворного уламка, який промчав мимо і мало не припинив нашого космічного рейсу.

Все тривало не більше двадцяти секунд. Приголомшений і навіть трохи зляканий, я машинально перестав крутити ручку і зупинив автомат. Знімать було більше нічого.

Камов глибоко зітхнув. Його обличчя було дуже бліде. Він витягнув хусточку і стомленим рухом витер лоба.

– Що це було? – тихо спитав я Арсена Георгійовича.

– Астероїд, – відповів Пайчадзе. – Одна з карликових планеток, невідома земним астрономам.

– Ми перші побачили її і… так близько, – сказав Бєлопольський.

– На таку зустріч був один шанс із мільйонів, – сказав Камов, – але я ніколи не пробачу собі моєї самовпевненої заяви, що вона неможлива.

– Навіщо так говорити? – сказав Пайчадзе. – Побоюватися зустрічі з астероїдом треба за орбітою Марса. Там їхній головний пояс. Поблизу орбіти Землі вони бувають рідко. Те, що сталося зараз, цілком винятковий, надзвичайно рідкісний випадок.

– Але цей найрідкісніший випадок міг коштувати вамжиття, – сказав Камов.

– І вам також, – сказав Бєлопольський. – Запобігти такому зіткненню сучасна техніка ще неспроможна. Коли б воно сталося, то ніхто не був би винний.

Камов декілька секунд мовчав,

– Ви, звичайно, маєте рацію, – сказав він. – Я звинувачую себе тільки в тому, що говорив про неможливість зустрічі. Це корисний урок і не тільки нам, але й усім зореплавцям майбутнього. Хто чергує біля пульта?

– Я, – відповів Бєлопольський.

– Продовжуйте чергування! Сказавши це, Камов вийшов з обсерваторії.

– Ви збиралися відпочити? – звернувся до мене Пайчадзе, коли за командиром корабля зачинилися двері. – Ходімо разом. На сьогодні вистачить. Нічого цікавого більше не трапиться.

Ввійшовши в каюту, ми зручно розташувалися в своїх сітках по обидва боки круглого вікна..

– Я все думаю про фразу Костянтина Євгенійовича, – сказав я. – Пам'ятаєте, він сказав, що сучасна техніка неспроможна відвернути таку сутичку. Але хіба не можна з'єднати радіопрожектор з яким-небудь автоматом, котрий при появі перешкоди змінив би напрям корабля, встановити на кораблі щось на зразок автопілота?

– Такого приладу немає, – відповів Пайчадзе. – Що можливе на літаку, – те неможливе на космічному кораблі. Не забувайте, що ми летимо по інерції. Двигуни не працюють. Щоб змінити напрям польоту, треба ввімкнути їх. Попередньо розрахувати, – чи зіткнеться тіло, що появилося, з кораблем чи ні, в який бік треба повернути корабель, ніякий автомат не може. Поки що не може, – додав він. – У майбутньому такий апарат буде.

– Про це я не подумав. Лишається тільки радіти, що випадок сприяв нам.

– «Випадок»! – повторив Пайчадзе. – У нашого командира вірне око, тверда рука. В момент зустрічі я спостерігав один об'єкт прямо попереду і, коли з'явилася ця маленька планетка, помітив її одразу ж після сигналу тривоги. Вона була праворуч і вище від лінії нашого польоту. Зіткнення було неминуче. Її траєкторія перетинала шлях корабля. Кожний на місці Камова повернув би вбік, але Сергій тільки загальмував корабель настільки, щоб пропустити планету перед носом зорельота. Потрібно мати безпомилковий окомір і великий спокій, щоб відважитися на такий маневр. Адже в нього не було жодної секунди на роздум.

Арсен Георгійович говорив зовні спокійно, але я звернув увагу, що він назвав Камова на ім'я. Це траплялося тільки тоді, коли Пайчадзе був дуже схвильований.

– На якій віддалі від планети ми пролетіли?

– Не більше ніж шістсот метрів.

Тільки тепер я зрозумів, яка велика була небезпека, що її уник наш корабель.

– На такій маленькій відстані планета могла притягнути нас до себе, – сказав я.

– При тій швидкості, яку має корабель, – відповів Пайчадзе, – цей маленький член сонячної системи не міг нічого зробити. Корабель не відхилився від свого шляху ні на один міліметр. Навіть тіло, завбільшки як Місяць, не вплине помітно на зореліт, що летить з швидкістю двадцять вісім кілометрів на секунду. А така крихітка тим більше.

– Добра крихітка! – зауважив я, пригадавши величезну брилу.

Пайчадзе засміявся.

– В астрономії, – сказав він, – Земля вважається маленькою планетою. Астероїд діаметром не більше тридцяти кілометрів – зовсім порошинка. Та хоч яка мала ця планета, мене дивує, що вона ще не відкрита. Її орбіта близько до орбіти Землі.

– На ній не написана назва, – сказав я. – Можливо, це одна з тих, які відомі на Землі.

Я схаменувся, коли побачив, як зсунулися брови Пайчадзе, але було пізно. Слово вже вилетіло.

– Пробачте, Арсене Георгійовичу! – поспішив я сказати. – Я пожартував. Визнаю, що жарт невдалий.

– Пояс астероїдів, – пояснив він, ніби не почувши моїх слів, – розташований між орбітами Марса і Юпітера. Є припущення, що там колись була велика планета, але з невідомих причин розкололася на частини. Малі планети – уламки однієї великої. Сьогодні ми бачили таку планету зблизька і могли переконатися, що це уламок, а не самостійно утворене тіло. В цьому разі воно б мало кулеподібну форму. Теорія утворення астероїдів як уламків великої планети підтверджується. Це дуже важливий результат сьогоднішньої зустрічі. Як я сказав, пояс астероїдів розташований між орбітами Марса і Юпітера, але є астероїди, які виходять за ці межі. Тепер відомі орбіти трьох тисяч п'ятисот двадцяти малих планет. При підготовці експедиції можливість зустрічі була врахована. Зроблено було розрахунки кожного відомого (він підкреслив це слово) нам астероїда, орбіту якого міг перетнути наш корабель. Ні з одним ми не повинні були зустрітися. Отже, уламок, який ми бачили, – мала планета, не відома на Землі.

Він скоса поглянув на мене і посміхнувся звичайною ласкавою усмішкою.

– Астрономія – точна наука, – сказав він. – На добраніч, Борисе Миколайовичу!