Текст книги "220 днів на зорельоті"

Автор книги: Георгий Мартынов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

НАЗАД НА ЗЕМЛЮ!

2 січня 19… року.

Останній день нашого перебування на Марсі став найсумнішим днем з усіх проведених на цій планеті.

Дуже важко розказати все, що нам довелося пережити і чого зазнати, але мій обов'язок зробити це…

Майже опівдні я вийшов проводжати Камова в останню екскурсію на всюдиході. У Сергія Олександровича був чудовий настрій…

– Не скучайте! – жартома сказав він, сідаючи в машину.

Всюдихід пішов…

Я повернувся на борт корабля. Бєлопольський сидів біля Пайчадзе, який лежав на постелі. Тут же стояла і радіостанція.

Я пішов у свою лабораторію і почав наводити в ній порядок. Треба було підготуватися до відльоту. Заодно я вирішив виконати просьбу Камова і проявити плівку апарата Бейсона. Сергій Олександрович попросив на це дозволу американця, і той з очевидною неохотою, але погодився. Він сказав тільки, що плівка вся пуста, – він зробив лише два знімки. Та Камова цікавить саме другий знімок, на якому, з розповіді Бейсона, мав бути знятий момент нападу звіра на Хепгуда. Чи це була така ж «ящірка», яку ми вбили, чи якийсь інший, не відомий нам мешканець Марса? Якщо інший, то який він має вигляд?

Проявивши плівку, я переконався, що на командира американського корабля напала саме «ящірка». Цей страшний знімок вийшов дуже добре. І звір і його жертва вийшли, як кажуть кінооператори, «першим планом». Закінчивши свої справи в лабораторії, я повернувся до обох астрономів. Вони розмовляли про щось, що не стосувалося ні Марса, ні нашого перебування на ньому. Від Камова ще не надходило ніяких повідомлень.

Я підійшов до вікна і почав дивитися на добре вже знайому картину марсіанської пустелі. День був ясний і тихий.

О чотирнадцятій годині десять хвилин Камов повідомив, що повертає назад. Він просив через годину дати радіомаяк, бо мав намір повернутися іншою дорогою.

Година минула, і Бєлопольський ввімкнув мікрофон. Відбулася коротка розмова, з якої я не забув жодного слова.

Сергій Олександрович сповістив надзвичайну новину: він виявив якісь скелі. Почувши це, Пайчадзе навіть підвівся на постелі від хвилювання. Скелі на Марсі!..

– Нарешті! – прошепотів він.

Камов сказав, що хоче вийти із всюдихода, щоб оглянути своє відкриття і зібрати зразки порід. Пайчадзе попросив його бути обережним, і Камов якось поспішно припинив розмову. Можливо, він побоювався дальших умовлянь.

Коли пролунав звук вимкнутого мікрофона, Арсен Георгійович несподівано схопився на ноги. Бєлопольський докірливо похитав головою.

– Немає підстав турбуватися, – сказав він.

– Знаю, – відповів Пайчадзе.

– Навіщо ж так хвилюватися?

– Цього не знаю, але хвилююсь.

В цю мить я раптом згадав тільки що проявлений знімок, – голова Хепгуда в пащі звіра – і мимоволі сказав:

– А якщо «ящірка»… Ніхто не одізвався.

В обсерваторії настало тяжке мовчання. Пайчадзе, забувши про наказ Камова лежати до самого початку старту, повільно ходив у вузькому проході між пультом і дверима в коридор. Інколи він зупинявся і довго дивився на радіостанцію. В ці хвилини у нього був такий вираз, наче він хотів попросити приймач, щоб він заговорив. Бєлопольський надто часто дивився на годинник і це виказувало його приховане хвилювання.

«Чекайте мене через дві години», сказав Камов.

Минала година за годиною, але від нього не надходило ніяких звісток. Бєлопольський декілька разів вмикав мікрофон, але відповіді не було. Контрольна лампочка горіла рівним світлом, показуючи, що на всюдиході станція ввімкнена і працює.

– Якби був другий всюдихід, – сказав Пайчадзе, – я поїхав би по слідах Сергія.

– Якби у нас навіть був другий всюдихід, – відповів Бєлопольський, – то ви однаково нікуди б не поїхали.

– Чому?

– Тому що я не дозволив би вам цього. Коли відсутній Сергій Олександрович, я відповідаю за вас і за наш корабель.

Пайчадзе нічого не сказав на це. Він мигцем глянув на заступника командира зорельота і почав ходити швидше.

– Ви б краще лягли, – сказав Бєлопольський. Над усяке сподівання, Арсен Георгійович слухняно виконав його пораду. Він ліг і аж до восьмої години не промовив більше жодного слова.

Нестерпно повільно минав час. Я ні на секунду не відходив од вікна, до болю в очах вдивляючись у той бік, де мав появитися всюдихід. Інколи мені здавалося, що я бачу на горизонті його білий корпус; серце починало битися частими ударами, але минала якась мить – і все зникало безслідно.

Минула визначена самим Камовим година його повернення. Всюдихода не було. Контрольна лампочка на радіостанції, як і раніше, горіла, і це було, мабуть, найтяжче.

Що там трапилося? Де Камов? Що примусило його покинути всюдихід на такий довгий час?..

«Чи живий він?» мимоволі спадало на думку страшне питання.

Час минав… Я боявся глянути на годинник. Залишилося зовсім небагато.

«Зореліт мусить взяти старт точно у визначену хвилину, що б не трапилось», настійливо звучить у вухах голос Камова. І відповідь Бєлопольського: «Обіцяю вам це». Як наважиться Костянтин Євгенійович виконати свою обіцянку?

Я знав, що він змушений буде наважитися. Недостатня швидкість корабля змушувала нас точно дотримуватися графіка. Зореліт не міг затриматися на Марсі. Це привело б до загибелі всієї експедиції. Якщо Камов не повернеться вчасно, Бєлопольському нічого не залишиться, як тільки летіти на Землю без нього. Хоч яка жахлива загибель товариша, але погубити всіх інших членів екіпажу і цим самим завдати тяжкого удару всій справі зореплавання було б зовсім безглуздо.

В обсерваторії панувала цілковита тиша. Кожен з нас замкнувся в собі, боячись подивитися в очі іншому, щоб не прочитати в них свої невисловлені думки.

Перший не витримав і порушив мовчання Бєлопольський. Він раптом схопився і швидко підійшов до вікна. Декілька хвилин він пильно вдивлявся вдалину дивно нерухомими, завмерлими очима. Великі краплі поту блищали на його лобі.

Що переживала зараз ця людина, якій випало на долю сказати страшне слово? Він був заступником командира зорельота, а зараз його єдиним командиром. Йому належало дати команду, рівнозначну смертному вироку відсутньому товаришеві: «В дорогу!»

Він обернувя і сказав дуже тих:

– Лишилося двадцять хвилин!

Я здригнувся всім тілом. Пайчадзе не поворухнувся. Ми обидва нічого не відповіли.

– Приведіть сюди Бейсона. – Бєлопольський звертався до мене.

Привести Бейсона… Так ось кому доведеться замінити на кораблі Камова! Ми повернемося на Землю вчотирьох, як і прибули сюди.

Я відчинив двері каюти і сказав:

– Ідіть за мною!

– Корабель відлітає з Марса? – запитав американець.

Я йому нічого не відповів.

Весь цей час я намагався не дивитися на годинника, але тепер не міг одвести від нього очей. Я бачив, що Пайчадзе теж дивився на нього. Стрілка неухильно і, як мені здавалося, дуже швидко наближалася до цифри вісім.

– Надіньте шоломи! – по-англійському сказав Бєлопольський. Йому не хотілося двічі повторювати цю страшну фразу. Він подав шолом Бейсону. Я помітив, що це був його власний шолом.

Той, що належав Камову, він залишив собі. Отже, все закінчено! Ми відлітаємо!..

– Костянтине Євгенійовичу! – прошепотів Пайчадзе. Бєлопольський запитливо подивився на нього, але Арсен Георгійович не сказав більше жодного слова. Пройшла нескінченно довга секунда…

– Гаразд! – сказав Бєлопольський. – Я чекатиму ще двадцять хвилин.

Пайчадзе несподівано встав і сказав голосно і чітко:

– Всюдихід міг поламатися. Сергій Олександрович чекає на нас.

Бєлопольський мовчки показав на червону лампочку радіостанції і тихо промовив одне тільки слово:

– Повітря!

Смагляве обличчя Пайчадзе стало сірим. Ми обидва відразу зрозуміли, що хотів сказати Костянтин Євгенійович.

Індикаторна лампочка неспростовно доводить, що рація всюдихода цілком справна. Якщо приймач мовчить, – це означає, що Камова немає в машині. В атмосфері Марса дихати не можна. Запас кисню в резервуарі, який він повинен був узяти з собою, вйшовши із всюдихода, міг забезпечити його на шість годин. З часу останньої розмови минуло вже понад п'ять. Виходить, що в Камова залишилося повітря менше ніж на годину…

– Треба шукати! – сказав я.

Бєлопольський відповів якимсь чужим, дерев'яним голосом:

– Гаразд! Зореліт шукатиме свого командира ще десять хвилин. – І майже закричав: – Припиніть розмови!

Бейсон уважно прислухався до незрозумілої для нього мови. Він, безперечно, відчував величезне напруження, яке панувало на борту корабля, але не міг зрозуміти його причини.

– Де містер Камов? – запитав він.

Пайчадзе, який стояв до нього спиною, стрімко обернувся.

– Чули наказ командира зорельота? – з гнівом у голосі запитав він, забувши, що Бейсон не міг зрозуміти російської мови. – Одягніть шолом! Припиніть розмови!

Американець збентежено подивився на мене. Я повторив команду англійською мовою. Бейсон мовчки підкорився.

Стрілка швидко бігла по циферблату. За вікнами корабля стало темно. Настала ніч.

– Одягніть шоломиї – вдруге пролунала команда.

Цього разу я зрадів їй. У тому, що Камов не повернеться, сумнівів не було. Залишалася єдина надія знайти його згори. Сильний прожектор корабля освітить нам місцевість.

– Зайняти сітки!

В обсерваторії були заздалегідь підвішені спеціальні гамаки. На Марсі не було стартової площадки, і корабель змінюватиме напрям польоту.

Бєлопольський сів біля пульта. Його сітка залишилася вільною.

Навіть на Землі, під час першого в моєму житті старту, я не відчував такого болісного хвилювання…

Я невідривно дивився в обличчя нашого нового командира. Воно, як і раніше, було дуже бліде, але здавалося зосереджено спокійним.

Яким, мабуть, нелюдським зусиллям волі він зумів примусити себе бути спокійним!

* * *

Задрижав корпус корабля. Стугін двигунів, наростаючи і посилюючись з кожною секундою, заповнив собою, здавалося, весь світ… весь простір.

Зореліт рушив з місця.

Але він був ще на поверхні Марса.

Та ось Бєлопольський натиснув знайому кнопку. Зореліт ввібрав колеса.

Значить, ми в повітрі!

Блискавичний рух рук… Потужні двигуни замовкли, і одразу ж запрацював «атмосферний». Швидкий зліт корабля був перерваний, і, покірний своєму командирові, він уже спокійно летів над планетою, як і п'ять днів тому.

І я, і Пайчадзе миттю зіскочили з сіток і кинулися до вікон…

Зореліт описав широке коло, повертаючись до місця, звідки щойно злетів. Промінь прожектора давав змогу чітко бачити всі подробиці.

Промайнули озеро і площадка, де стояв наш корабель. Я помітив навіть сталевий обеліск з рубіновою зіркою на вершині.

Швидкість корабля була настільки велика, що пам'ятник тільки майнув на коротку мить. Але Бєлопольський не міг зменшити її. Зореліт міг врізатися в землю.

Ми летіли на південь, у той бік, куди поїхав всюдихід Камова.

Через чотири хвилини, пролетівши понад сто кілометрів, зореліт повернув назад. Летіти далі не було ніякої рації. Всюдихід міг бути не далі як за вісімдесят кілометрів од нашої колишньої стоянки.

Сто кілометрів туди, сто кілометрів назад і знову сто кілометрів у першому напрямку.

Нічого…

Марсіанська пустеля була темна і мертва.

Мені здавалося, що я втрачаю свідомість.

Усе пропало!..

* * *

Сергій Олександрович Камов загинув безповоротно…

Зореліт круто змінив напрям. Ми почали віддалятися вбік.

Я мимохіть поглянув на обличчя Бєлопольського. Він нахилився до перископа. У щільно стиснутих губах я побачив невблаганну рішучість.

Він не звертав на нас уваги. Здавалося, що в цю жахливу хвилину він забув про наше існування.

Арсен Георгійович відвернувся од вікна і пішов на своє місце. Я машинально рушив за ним.

По обличчю Пайчадзе текли рясні сльози.

Я не встиг лягти. Різкий поштовх кинув мене в сітку. Знайоме відчуття подвоєнної ваги скувало тіло.

У вухах швидко наростав сильний тиснучий звук.

ОДИН…

У завмерлому холодному повітрі похмуро й понуро стоять бурі гранітні скелі.

Біля їхнього підніжжя, повільно пересуваючи погано розвинутими передніми ногами, бродять довгі волохаті звірі. Сріблясте хутро блищить у променях призахідного сонця. То той, то інший наближається до підніжжя високої скелі і, притиснувшись до «землі, немов збираючись плигнути, дивиться на вершину нерухомими зелено-сірими очима.

На вершин! скелі лежить чоловік.

Він поклав голову на зігнуту ліву руку. Права міцно стискає вороновану сталь револьвера.

Чоловік давно лежить тут. Він дуже втомився і фізично і морально. Давно вже втратив надію врятуватися. Не можна злізти вниз, де зовсім близько стоїть біла машина з дзеркальними вікнами.

В ній порятунок і життя! Але на шляху смерть, огидна смерть у пащі звіра.

Ні, що завгодно, тільки не це!

Нехай краще вичерпається кисень, який живить маску.

Сонце зовсім низько над горизонтом. Ось-ось упаде ніч, тропічна ніч, яка настає дуже швидко. Повітря стане ще холоднішим. Буде великий мороз.

Але чоловік не думає про це. Яке йому діло до морозу, якщо кисню вистачить не більше ніж на одну годину? Там, у білій машині, лежать балони з живлющим газом, там повітря і життя, але дістатися до них неможливо, так, ніби вони були не за п'ятдесят метрів, а на одному із супутників Марса, які сяють над головою на темному небі.

Чоловік усвідомлює свою приреченість. Але його чорні очі дивляться спокійно і твердо з-під густих навислих брів. Рухи неквапливі і впевнені. Він підносить руку до очей і дивиться на циферблат. Стрілки показують вісім годин десять хвилин. Чоловік підводиться. Здається, що він до чогось прислухається.

Та навкруги нічим не порушена тиша. Жоден звук не тривожить німої тиші пустелі.

З жестом досади він знову лягає на холодний граніт.

Минає ще десять хвилин. Сонце ховається за горизонтом. Повітря швидко холоднішає. Вночі буде мороз.

До вух чоловіка долинає якийсь звук. Він швидко встає і всім тілом нахиляється в той бік, звідки прилетів довгожданий шум. Він стає дедалі сильніший. Неначе десь далеко, за десятки кілометрів, зірвалася з гір і котиться вниз із страшенним гуркотом лавина каміння.

Обличчя чоловіка стає білим, як крейда, але на губах у нього посмішка схвалення.

Звук поступово затихає, і на обличчі чоловіка знову появляється краска. Безмірно втомленим рухом він сідає на своє місце.

Кінець. Один на Марсі. Один на всій величезній планеті!

Смерть не примусить себе довго чекати. Ще тридцять-сорок хвилин – і все закінчиться!

Чоловік на скелі не боїться смерті. Він шкодує тільки, що надто мало зроблено, не всі плани здійснені, не всі наміри виконані. Ну, що ж! Те, що він хотів зробити, виконають інші. У своїй передчасній смерті він винен сам.

Як повільно минають хвилини!..

Але що це?.. Знову почувся той же звук. Все голосніше, все ближче… Він наближається, стає оглушливий…

З-за горизонту шугнув промінь сліпучого світла.

Ось він швидко опустився до землі, вириваючи із темряви зарості рослин, води замерзлого озера.

Чоловік на скелі втиснув тіло в каміння, немов боячись, що його можуть побачити.

Він справді боявся цього. В його голові миттю майнула думка про білу машину. Якщо промінь прожектора доторкнеться до неї, то лакований верх заблищить, як дзеркало. її обов'язково побачать ті, хто спрямовує сліпуче світло.

Неначе тисячі вибухів важких снарядів злилися в один нестерпний для вуха звук. Сколихнулося розкраяне повітря. Із свистом пронісся між скелями несподівано виниклий вітер. Широкі крила закрили небо над головою людини.

Промінь прожектора промчав мимо. Місцевість освітилася примарним червоним світлом.

За хвостом машини, що пролетіла, промайнуло довге яскравочервоне полум'я і зникло. Гуркіт затихав удалині.

Чоловік полегшено зітхнув. Він провів рукою по лобі, ніби зганяючи непотрібні думки.

Знову почувся шум, але вже не такий гучний. Машина поверталася назад. Вона пролітала на відстані двох кілометрів від скелі, на якій чоловік напружено стежив за нею. Тепер він підвівся. Його не могли побачити.

Промінь прожектора бігав по землі і на коротку секунду освітив скелі навкруги. Але й цього часу було досить, щоб помітити те, що сповнило серце чоловіка бурхливою радістю: звірів між камінням не було!

У червоному відблиску полум'я видно було стрибаючі тіні, які швидко віддалялися. На смерть перелякані «ящірки» рятувалися втечею.

Чоловік був вільний.

Він швидко зліз вниз по вірьовці, закріпленій за виступ скелі, і кинувся до білої машини. У темряві він кілька разів падав, боляче б'ючись об гострі виступи каміння. Та що означав біль у порівнянні з усвідомленням того, що він врятований, врятований від жахливої долі бути з'їденим огидними «володарями Марса»!

Нехай попереду все одно смерть, але його тіло не потрапить до ненажерливої пащі звіра.

Вже сидячи у м'якому кріслі машини, Камов ще раз побачив своє улюблене дітище, свій назавжди втрачений зореліт.

Він пролетів далеко, та досить простягти руку, натиснути кнопку – і на верху всюдихода спалахне прожектор. Могутній птах побачить його світло і опуститься на поверхню планети. Саме сподіваючись на це, він так вперто літає над районом, де може бути його зниклий командир.

Товариші все ще сподіваються, що знайдуть його.

Вони втратили дуже багато часу. Далека Земля невблаганно наближається до тієї точки, де зореліт повинен зустрітися з нею. Коли планета пройде цю точку, наздогнати її вже буде неможливо. Тоді всі загинуть.

У втомленому мозку з гарячковою швидкістю проносяться думки…

Двигуни мають запас потужності… Можна прискорити політ корабля і встигнути вчасно… Кнопка тут, поруч… Засвітити прожектор… Врятувати своє життя.

Інстинкт самозбереження штовхає руку до рятівної кнопки.

Ось пальці доторкнулися до її гладенької поверхні… Ще одне маленьке зусилля… Але воля і розум перемагають інстинкт.

Чи має він право – командир корабля, – намагаючись врятувати своє життя, рискувати життям товаришів, рискувати результатом першого в історії великого космічного рейсу?

Зореліт мусить повернутися на Землю. І він повернеться.

Камов рішуче опускає простягнуту руку.

Адже так недавно на скелі він притискувався до неї, боячись, що його помітять з борту корабля. Чому ж зараз його рука простяглася до зрадницької кнопки?

Мабуть, несподіваний порятунок від ящірок, уявний перехід від смерті до життя порушили рівновагу його душі, послабили волю. Він сам винуватий і повинен нести кару за свою провину. Рискувати життям інших він не має права.

Далеко на горизонті, там, куди повинен полетіти зореліт, відлітаючи на Землю, з'явилася і, здавалося, повільно почала підніматися вгору червона рисочка. Ось вона перетворилася на точку, стає все меншою і меншою і непомітно зникає з очей.

Це вогненний слід позаду зорельота, який полетів з Марса.

Камов заплющив очі.

…Наростає швидкість. Могутня сила атомного розпаду штовхає корабель вперед все швидше і швидше. Із страшенною швидкістю врізується в чорну порожнечу сталевий корпус із золотим написом СРСР-ЛС2. Він несе на рідну планету звістку про велику перемогу. Мине півтора місяця, і серед торжествуючих людей сяде на поле ракетодрому білосніжний птах.

* * *

Повільно рухалися на темному небі Марса узори сузір'їв. Зігнута ручка ковша Великої Ведмедиці нахилилася до горизонту, опускаючись усе нижче й нижче. Серед зірок швидко рухався із заходу на схід перший супутник планети – блискучий Фобос, який за одну ніч встигає двічі обійти небо Марса. Дужчав нічний мороз. Серед піщаної пустелі, замерзлих озер і химерних сіросиніх рослин, що згорнули своє гнучке листя, мигтіли стрибаючі тіні фантастичних «ящірок». Їхні очі з широко розкритими котячими зіницями відбивали тьмяне світло марсіанського «місяця». В розрідженому повітрі ледве чути було жалібний крик спійманого «зайця».

Йшла одвічна, повторювана на всіх небесних тілах, де тільки є життя, боротьба за існування…

Минав час…

Фобос опустився ще нижче, і тінь скелі накрила білу машину, яка нерухомо стояла біля її підніжжя, машину, зроблену за багато мільйонів кілометрів звідси, на далекій Землі.

Камов підвів голову і сказав: «Прощай!..»

Цим словом він підбив останній підсумок свого життя, яке в думці пережив ще раз за ці години. Його обличчя змарніло і постаріло. Глибокі зморшки, яких не було досі, лягли біля країв губ, як і раніше, міцно й уперто стиснутих.

– Прощай!

Попереду близька і неминуча смерть. Ніщо не може відвернути її.

Нема ніякої надії…

* * *

Всюдихід повільно їхав по своєму старому сліду. Не було зорельота і не було кому дати радіомаяк. Камов вирішив повернутися туди, де стояв його корабель. Завтра, при світлі дня, він огляне місце старту, щоб побачити, який слід залишила машина при зльоті. Це було важливо для розрахунку механізму, що його він хотів запропонувати замість багато в чому незручних коліс. Давно задуманий проект він не тільки не записав ніде, але й не говорив про нього нікому. Отже, треба викласти його на папері, щоб цінна думка не загинула разом з ним. Всюдихід він поставить біля спорудженого ними обеліска, і його одразу ж знайде наступна експедиція. А в ньому знайдуть і його – Камова – передсмертного листа.

Другий політ на Марс відбудеться, мабуть, через два або три роки. В сухому кліматі всюдихід анітрохи не попсується за цей час. Ним можна буде користуватися, замінивши тільки акумулятори.

Камов зрідка вмикав прожектор, перевіряючи правильність напрямку. Часто користуватися світлом не хотів, боячись притягти цим увагу звірів, що блукали навкруги.

Скелі, на яких він провів стільки тяжких годин, давно зникли за горизонтом. Навкруги розстилалася рівнина. Камов уперше був на ній вночі. Над головою яскраво блищали зорі. При їхньому освітленні він погано розрізняв дорогу, ледве намічену слідами гусениць. Втратити цей слід означало те ж саме, що залишити всяку надію відшукати обеліск у піщаних просторах.

Камов вів всюдихід на найменшій швидкості. Поспішати нікуди: до сходу сонця було ще далеко.

Стиснутого кисню в резервуарах машини було так багато, що Камов був забезпечений повітрям принаймні на два тижні. Енергії акумуляторів вистачило б на сорок годин безперервного руху з максимальною швидкістю. Продукти харчування можна взяти на зорельоті Хепгуда, якщо, звичайно, вдасться знайти його, але Камов був певний, що зуміє це зробити.

Таким чином, він може прожити близько двох тижнів, поки не вичерпаються резервуари. Про самогубство у нього не було навіть думки. Такий спосіб покінчити з життям завжди здавався йому межею малодушності. На американському кораблі мусить бути папір. Роботи вистачить на весь час, який у нього залишився. Він може і повинен записати у спадщину своїм нащадкам – продовжувачам його справи – всі свої думки, всі розрахунки космічних перельотів, які він намічав для себе.

На кораблі Хепгуда є й кисень. При бажанні Камов міг протриматися значно більше двох тижнів, але він не хотів думати про це.

Він добре розумів, що це є підсвідомий намір, – не вдаючись до самогубства, покінчити швидше, – але намагався не розбиратись у своїх таємних почуттях. Кінець кінцем таку невеличку малодушність можна пробачити. У такому становищі від нього не можна було вимагати занадто багато.

Кожна людина, яка на Землі потрапляє, здавалося б, у безвихідне становище, може все-таки сподіватися, що випадок приведе до неї на допомогу інших людей. Вона повинна боротися за життя до останньої можливості. Тільки боягуз втрачає надію. Камову абсолютно ні на що було сподіватися. Ніхто не міг прийти на допомогу. На величезній планеті він був один.

На неймовірній віддалі знаходиться від нього Земля. Зореліт досягне її приблизно через півтора місяця. Якщо уявити, що він негайно вилетить назад (що само по собі було абсолютно неможливо), то все ж він повернеться на Марс тільки через чотири місяці. На такий строк невистачить кисню на американському кораблі. Ніяких розумних істот на самому Марсі, безумовно, немає. Сподіватися на допомогу ще звідкись просто безглуздо. Це вже утопія!

Камов хотів переконатися, що у нього немає навіть теоретичної можливості надіятися, і методично обдумував усі варіанти, які спадали на думку.

Американський зореліт! На перший погляд, найлегший шлях врятуватися! Найпростіше, – сісти в нього і летіти на Землю. Так, безумовно, подумає кожна людина, яка не обізнана з технікою водіння космічних кораблів і яка погано уявляє собі, що таке зоряна навігація.

На неосяжних просторах, де розкинулася сонячна система, Земля і Марс мають вигляд малесеньких точок. Щоб безпомилково перелетіти з однієї точки на іншу, треба із скрупульозною точністю враховувати майже невловні впливи на летючий корабель обох цих планет, Сонця і навіть інших планет, особливо Юпітера. Командир зорельота мусить досконало знати свій корабель, його величину, вагу, розташування двигунів та їхню силу. Він повинен уміти регулювати роботу двигунів, знати, яку швидкість вони надають кораблеві, знати це з точністю до одного сантиметра в секунду. Без усього цього космічний корабель безнадійно загубиться в просторах неба і ніколи не долетить до мети.

Камов добре розумів це. Вилетіти на Землю на зовсім незнайомому кораблі, не маючи ніяких даних про його конструкцію і двигуни, – це все одно що, зав'язавши собі очі, вистрілити з гвинтівки, сподіваючись з першого ж пострілу, обов'язково з першого, влучити у двадцятикопієчну монету на віддалі двох кілометрів. Безнадійна витівка!

Все! Всі мислимі варіанти врятування, навіть найнеймовірніші, обдумані і зважені. Висновок зроблено.

Отже, досить про це думати! Всі думки мусять бути спрямовані тепер на те, щоб з якомога більшою користю провести решту днів.

Ввімкнувши прожектор, Камов подивився на дорогу. Слідів гусениць попереду не було. Значить, він так замислився, що втратив слід.

Він повернув назад.

Через декілька хвилин стара дорога була знайдена. Він проминув поворот на північ.

Від місця повороту до стоянки зорельота було рівно сімдесят кілометрів.

За стінами машини був лютий мороз, але всередині холоду не відчувалося. Герметично зачинені вікна і дверці не пропускали зовнішнього повітря, а стінки всюдихода обігрівалися електричним струмом. Було навіть жарко.

Камов розстебнув хутряний комбінезон і зняв з голови шолом. Хотілося їсти, але у нього не було ніяких продуктів. Звичайно у всюдиході був аварійний запас, але, вирушаючи в останню подорож, Камов не взяв нічого, сподіваючись швидко повернутися. «Це теж урок на майбутнє, – подумав він. – Мандрівники по чужих планетах завжди повинні брати з собою харчі».

До сходу сонця залишалося ще півтори години, коли всюдихід підійшов до знайомого місця. Невиразно темнів на поляні стальний обеліск, іскрилося в рубіновій зірці відображення зірок. Навдивовижу близько до поляни підступила замерзла поверхня озера. Між ними не було більше величезного корпусу корабля. Навіть у темряві Камов побачив, що найближчі до зорельота рослини знівечені, – по них пройшов сильний потік вогню, що вирвався з дюзів під час старту.

Коли розвидниться, він пильно все огляне.

Дедалі дужче хотілося їсти, але Камов вирішив, що поїде до американського корабля тільки тоді, як з'ясує всі питання, що його цікавлять. Звідки знати? Можливо, знову пролетить піщаний ураган і знищить усі сліди відльоту.

Він дуже втомився і вирішив, що найкраще – це заснути до наступного ранку.

Він проспав схід сонця.

Змучений організм узяв своє, і Камов прокинувся майже опівдні.

Дві години він оглядав усе навкруги.

Вогонь випалив довгу просіку, на якій зовсім зникли навіть сліди рослин. По обидва боки стояли оголені стовбури, обпалені і почорнілі. На тому місці, де був зореліт і де в зв'язку з цим найсильніше діяв вогняний ураган, зрушуючи з місця важку машину, пісок частково розплавився, перетворившись у буре скло. Колеса вирили глибокі колії.

Камов акуратно записав усі результати своїх спостережень і висновки з них. Тепер можна було вирушати за продуктами

Голод мучив дедалі сильніше. Востаннє Камов їв учора вранці, а з того часу на його долю випало багато хвилювань.

Камов вирішив знайти зореліт Хепгуда, взяти з нього необхідну кількість води і продуктів харчування, а потім повернутися знову до обеліска.

Про те, що можна значно зручніше влаштуватися на американському кораблі, він не хотів і думати.

Він доживатиме свої останні дні тут…

Сліди гусениць зникли: вони були геть стерті піском і вітром.

Камов скерував машину прямо на захід.

Там, пройшовши сто п'ятдесят кілометрів, він шукатиме зореліт. Він пам'ятав, що під час першої експедиції вони з Пайчадзе весь час держали напрям строго на захід і не відхилялися вбік.

Це була дуже щаслива обставина. Коли б було інакше, завдання знайти маленький корабель серед нескінченної пустелі було б безнадійним.

Єдиний орієнтир на шляху – «болото» – було за п'ятдесят кілометрів; пройшовши цю віддаль, Камов переконався, що напрям взято правильно. Він легко пізнав пам'ятне місце, досягти якого так поспішали вони з Мельниковим. Далі всюдихід пішов швидше.

Коли лічильник показав, що пройдено сто п'ятдесят кілометрів, Камов зупинив машину і, вийшовши з неї, виліз наверх.

Американського зорельота ніде не було видно.

Ясно, що він відхилився від правильного шляху. Але наскільки?

На це питання важко було відповісти.

Подумавши, Камов вирішив повернути під прямим кутом праворуч і проїхати в цьому напрямку десять кілометрів. Якщо він корабля не знайде, то вернеться по сліду назад і повторить такий же маневр ліворуч. Коли ж і там він не знайде зорельота, то шукатиме його, роблячи на місцевості чимраз ширші кола.

Повернутися, не знайшовши корабля, означало приректи себе на голодну смерть.

Камов був певен, що відхилитися набагато він не міг. Корабель був десь недалеко.

І справді, проїхавши майже кілометрів з вісім, він побачив ліворуч піщаний горб. В першу мить йому здалося, що він знову натрапив на скелі, але, придивившись, пізнав зореліт, біля якого буря, зустрівши перешкоду, нанесла цілу гору піску.

Вхідні двері були під цією горою, і Камов витратив не менше трьох годин, поки добрався до них. Ще добре, що у всюдиході залишилися лопати, які вони брали для похорону останків Хепгуда. Без лопат йому довелося б розривати пісок руками.

Втретє він увійшов всередину американського корабля. Перший раз він був тут з Пайчадзе і Бейсоном. Другий раз із ним був Мельников, а зараз він був сам.

Біля пульта управління лежав цупкий конверт, який він сам поклав сюди. В ньому був акт про загибель командира цього корабля.

«Як дивно склалася доля! – подумав Камов. – Обидва зорельоти втратили на Марсі своїх конструкторів».

Він одразу знайшов алюмінійовий ящик, в якому лежали продукти. Його вразила бідність того, що там було: банки консервів із свинини, консервовані фрукти, коробки з цукром, сухарями і печивом. Оце й усе.

Пили ж що-небудь американці? Десь повинна бути хоча б вода. Тепер Камова більше, ніж голод, мучила спрага, і він почав шукати, все більше дивуючись з хаотичного нагромадження резервуарів, балонів, ящиків і різного посуду, серед якого було так важко повернутися.