Текст книги "220 днів на зорельоті"

Автор книги: Георгий Мартынов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Георгій Мартинов
220 ДНІВ НА ЗОРЕЛЬОТІ

Науково-фантастична повість

_{Малюнки Г. МАЛАКОВА}

_{Обкладинка й форзац Б. КИШТИМОВА}

ПЕРЕД СТАРТОМ

Москва. 1 липня 19.. року.

Завтра старт…

Рівно о десятій годині ранку космічний корабель, керований Сергієм Олександровичем Камовим, одірветься від Землі…

Чи думав я коли-небудь про можливість летіти з ним?..

звичайно, ні! Як і всі, я здалека стежив за його першими польотами і захоплювався ними. Камов і Пайчадзе здавалися мені особливими людьми, далекими, мов те небо, в яке вони проникли; і мені ніколи й на думку не спадало, що я зможу стати їхнім товаришем у польоті, хоч мріяв про це, мабуть, так само, як і всі…

Як дивно, що така, здавалося б, зовсім нездійсненна, мрія раптом стала реальною дійсністю!

Багато чудесного доведеться нам побачити за час нашої далекої дороги. Чи вистачить у мене сили описати все це так, щоб і ті, хто не бачив, побачили? Мусить вистачити! Для цього мене взяли до складу експедиції. Моя справа – відбивати все на папері, на фотоплівці, на кінострічці. Мій щоденник, розпочатий сьогодні, буде тим матеріалом, з якого я сподіваюсь створити книгу про політ, коли повернусь на Землю через довгі сім з половиною місяців. Жодна, навіть найменша подробиця не повинна обминути цих сторінок…

Зараз тільки дев'ята година, і я можу записати багато. О дванадцятій треба лягти спати.

Чи засну я? Навряд чи це мені вдасться…

Коли я висловив Сергію Олександровичу сумнів щодо його вимоги – спати останню ніч перед стартом, – він сказав:

– А ви все-таки ляжте, а заснете чи ні – буде видно. Найголовніше – це фізично відпочити.

Я обіцяв йому і виконаю обіцянку, а поки що писатиму про все, що було до сьогоднішнього вечора.

Почну з самого початку…

29 квітня, майже два місяці тому, наш головний редактор запросив мене до себе в кабінет. Я тільки напередодні повернувся в Москву, упорядкував зібрані матеріали, і про нове відрядження у мене й гадки не було.

Коли я увійшов, редактор запросив мене сісти.

– Ми хочемо запропонувати вам, – сказав він, – не зовсім звичайну командировку… – Він подивився на мене і, побачивши, що я збираюсь відповісти, швидко закінчив: – Експедиція дуже незвичайна і може бути небезпечною.

За секунду до цього я мав твердий намір відмовитись, бо стомився і не мав охоти їхати куди б там не було, але останні слова редактора мене зацікавили.

– Небезпека мене не лякає, – відповів я. – Чим незвичайніше завдання, тим воно цікавіше.

– Я був певний, що ви так відповісте, – сказав редактор. – Ви молоді й здорові. Ви чудовий фотограф і здібний журналіст. До того ж, ви вмієте поводитися з кіноапаратом. Саме ті якості, які потрібні в даному випадку. Але наполягати на вашій згоді я не буду. Ви можете відмовитись.

– Я не думаю відмовлятись ні від чого, – сказав я. Редактор подивився на мене з виразом, який в ту мить здався мені незрозумілим, і посміхнувся:

– Тим краще, – сказав він. – Ви, звичайно, знаєте, хто такий Камов?

Я здригнувся при цьому запитанні. Камов?.. Конструктор і командир першого в світі космічного корабля. Людина, яка двічі залишала Землю. Чи мені це причулося?..

– Звичайно, – відповів я. – Хто ж його не знає!

«Так от чому він назвав експедицію дуже незвичайною», подумав я. Ім'я Замова не залишало ніяких сумнівів у тому, що йдеться про політ в глиб сонячної системи, можливо, на одну з планет. Хто з нас не мріяв здійснити таку подорож? Та одна річ – мрія, а інша – коли вам несподівано пропонують такий політ насправді…

– Якщо хочете, – сказав редактор, – то можете взяти участь в його новій експедиції.

– А куди вона вирушає?

– Це мені невідомо, – відповів він. – Коли ви згодні, то про подробиці довідаєтеся вже від Камова.

– Чому ви саме мені пропонуєте це?

– Ви найбільше підходите.

Все це було так несподівано і дивно, що я відчув потребу зібратися з думками.

– Дозвольте відповісти завтра.

– Не поспішайте! – сказав редактор. – Таку пропозицію треба добре обдумати, щоб не пожалкувати потім за рішенням, яке б воно не було.

Сказати, що ніч у мене була спокійна, – означало б сказати неправду. Я не новачок в експедиціях. Виконуючи свої обов'язки кореспондента, я побував у багатьох місцях земної кулі, був на Південному полюсі, в Центральній Африці і на Гімалайських горах.

Та все це було на Землі…

А тепер мені пропонують залишити її і летіти невідомо куди, за десятки, а може, й сотні мільйонів кілометрів…

Пригадались книги, які мені доводилось читати з астрономії…

Всесвіт… Нескінченний простір, де, мов порошинки, рухаються зорі… Віддалі, що перевершують людську уяву, відокремлюють їх одну від одної… Темрява… Холоднеча…

Я виразно уявив малюсінький космічний корабель, оточений з усіх боків безмежною пустотою, і раптова кволість у ногах примусила мене сісти на стілець…

Відмовитись?.. Ніхто не осудить мене за це… Лишитися на нашій милій, звичній Землі…

«І назавжди зберегти спогад про власну малодушність, – подумав я. – Пропустити таку нагоду і потім все своє життя шкодувати за цим».

Була третя година ночі, а я ще не знав, що вирішити. Бажання і мимовільний страх боролися одне з одним, по черзі перемагаючи.

Кінець кінцем у мене розболілася голова, і я навстіж відчинив вікно, підставивши обличчя вологій прохолоді нічного вітру.

З висоти восьмого поверху, де я жив, відкривався широкий краєвид на місто. Подекуди вже сяяли вогні святкової ілюмінації. Далеко-далеко червоними крапками горіли зірки Кремля.

Москва!.. Рідне місто, де я народився і виріс. Столиця країни, яка дала мені все, що я маю.

«Чому ти боїшся? – сказав я сам собі. – Хіба в тих експедиціях, в яких ти брав участь, не було небезпек? Хіба не доводилося тобі рискувати життям?»

Я підійшов до стола і витяг з ящика портрет Камова. «Місячний Колумб», як називали його деякі іноземні газети, був зображений в профіль. Навислі густі брови, великий ніс і різко окреслені лінії губ та підборіддя робили його трохи схожим на знаменитого полярного дослідника – Роальда Амундсена.

«Цей чоловік, – подумав я, – не боїться. Втретє він готується залишити Землю. Сміливо і впевнено йде він до поставленої мети».

Мене раптом охопило почуття нестерпного сорому. Як міг я хоча б на мить піддатися ганебному страхові! Що сталося зі мною? Батьківщина закликає мене виконати обов'язок, мені довіряють відповідальне завдання…

З усією силою фантазії, на яку тільки був здатний, я знову уявив собі космічний корабель, що висить у темній холодній порожнечі, але… не відчув ніякого страху.

Незрозуміла малодушність зникла.

Наступного ранку я сказав редакторові, що згоден летіти куди завгодно.

– Ми й на мить в цьому не сумнівалися, – відповів він.

Зрозуміло, з яким хвилюванням натиснув я ввечері того ж дня кнопку дзвінка біля дверей квартири Камова.

Зараз, у цю ж хвилину, я на власні очі побачу того, хто перший за всю історію людства залишив Землю і відкрив людям шлях у безмежні простори всесвіту…

Мені відкрила двері Серафима Петрівна Камова. – Сергій Олександрович чекає вас, – сказала вона, коли я назвав своє прізвище.

Я ввійшов у кабінет знаменитого зореплавця.

Мені не доводилося раніше зустрічатися з Камовим, але я одразу впізнав його, коли він підвівся мені назустріч із-за письмового стола. Він був такий, яким я і уявляв його з численних фотографій. Досить високий на зріст, з широкими плечима, трохи дебелою постаттю. Рухи неквапливі і впевнені. У всьому образі було щось владне, відчувалося, що це людина сильного характеру і непохитної волі. Найбільше мене вразили його очі. Зовсім чорні, і тому, здавалося, бездонно глибокі, вони були повні якогось незвичайного спокою. М'яке волосся сталевосірого кольору відтіняло високий лоб. Його обличчя не можна було назвати красивим. Цьому заважали надто густі брови і трохи завелика нижня щелепа. Найточніше було б назвати його обличчя мужнім.

Він міцно потиснув мені руку і сказав:

– Радий вас бачити, товаришу Мельников. Запропонувавши мені глибоке крісло, сам сів напроти.

– Давайте познайомимося, – сказав він. – Найперше, – скільки вам років?

– Двадцять сім.

– На вигляд я не дав би вам більше, ніж двадцять п'ять, – сказав Камов. – Де ви так загоріли? В порівнянні з обличчям ваше волосся здається зовсім білим.

Я розповів йому про свою двомісячну подорож по Казахстану, з якої повернувся два дні тому.

– І одразу хочете вирушити в нову експедицію? – посміхнувся він. – Ви твердо вирішили летіти з нами? А чи добре ви продумали це рішення? Ви ж знаєте, куди ми вирушаємо.

– Це правда, – сказав я. – Мета експедиції мені не відома, але саме ваше прізвище говорить за те, що її треба шукати за межами Землі. Якщо ви погодитеся взяти мене з собою, я не зміню рішення.

– А як у вас із здоров'ям? Вам доведеться пройти дуже суворий медичний огляд.

– Щодо цього я певен, товаришу Камов. Минулого року я проходив комісію, перед тим як брати участь у південній полярній експедиції, і лікарі не знайшли в мене жодної вади. Я абсолютно здоровий.

Він взявся рукою за підборіддя. Я багато разів бачив потім цей, властивий йому жест.

– Дивлячись на вас, – сказав він, – легко цьому повірити. Ну що ж! Якщо так, то я дуже радий. Отже, нас, як і раніше, буде четверо. Коли було вирішено про нашу експедицію, ми думали взяти тільки наукових працівників. Крім мене, їх було троє. Всі вони були давно відібрані і близько року проходили спеціальну підготовку. Але місяць тому трапилося нещастя, і ми втратили одного з своїх товаришів…

Він замовк і пильно подивився на мене. Потім схвально посміхнувся.

– По вашому обличчю непомітно, – сказав Камов, – що мої слова справили на вас погане враження. Ви могли подумати, що людина загинула від чого-небудь, зв'язаного з підготовкою до експедиції.

– Я саме так і подумав.

– І це вас не злякало? Я знизав плечима:

– Я добре усвідомлюю, що ваша експедиція не прогулянка для розваги.

– Наш товариш, – сказав Камов, – загинув під час автомобільної катастрофи. Машина, якою він їхав, упала з високої кручі. Ми втратили одного з учасників майбутнього польоту. Замінити його іншим науковим працівником ми не можемо, – залишилося дуже мало часу. Для наукової роботи в умовах космічного польоту потрібна тривала підготовка.

– І ви тоді вирішили замінити його журналістом?

– Ні, не зовсім так, – сказав Камов. – Це моя ідея поєднати в одній особі журналіста, фотографа і кінооператора. Головне завдання полягало в тому, що на кораблі повинен бути спеціаліст з астрономічної зйомки. Наш загиблий товариш пройшов курс цієї справи, і якщо можна ще обійтися без астронома, то без фотографа і кінооператора – ніяк. Ось чому ми запрошуємо вас.

– Але ж я не маю поняття про астрономічну зйомку.

– Ми вас навчимо. Саме тому ми й просили дати нам людину, яка має досвід. Навчити вас спеціальних прийомів астрономічної зйомки буде не так уже й важко. А те, що ви досвідчений журналіст, теж пригодиться. Після повернення треба буде розповісти народам про політ.

– Я зроблю все, що тільки зможу, – сказав я. – Та мені хотілося б знати, куди ви вирушаєте?

– Бажання цілком законне, – відповів Камов. – Взагалі ми не робимо таємниці з наших намірів, але не опублікували час старту. Річ в тому, що, коли ми досягли Місяця, деякі з наших зарубіжних «друзів» розлютувалися, що їх випередили…

– Ви говорите про Хепгуда?

– Так, про нього. Нам відомо, що його зореліт майже готовий, і він, певно, захоче взяти реванш і першим досягти однієї з планет. Наша експедиція має не спортивну, а суто наукову мету, але все ж ми не хочемо поступатися і першістю, – він посміхнувся. – Вам я обов'язково скажу, хоча б тому, що ви повинні знати, на що йдете.

Він замовк і досить довго дивився на мене своїми навдивовижу спокійними очима.

– Медичні вимоги, – повільно сказав він, – які ставляться до учасників польоту, відрізняються від загальноприйнятих. Можливо, що вас не допустять…

Він знову замовк, потім продовжував уже звичайним тоном:

– Але якщо це трапиться, то ви, безперечно, збережете таємницю. Ви знаєте, що мій перший політ був пробний і літав я сам. Корабель облетів навколо Місяця і повернувся на Землю. Другий політ я здійснив разом з. астрофізиком Пайчадзе. Ми сіли на поверхні Місяця і пробули на ньому декілька годин. Обидва польоти показали, що матеріальна частина працює бездоганно, і тоді вирішили здійснити третю експедицію – досягти планети Марс і по дорозі оглянути Венеру. Вас це не лякає?

– Анітрохи! – відповів я цілком щиро. – Тепер мені ще дужче хочеться взяти участь в польоті, але бентежить малий обсяг тієї роботи, яка мені призначена. Чи виправдає вона мою участь?

– А звідки ви знаєте, що обсяг вашої майбутньої роботи малий? – спитав Камов.

Я відчув, що червонію.

– Мені здається…

– А хай вам не здається, – перебив Камов. – Ваше завдання дуже відповідальне. Вивчення тих знімків, які ви зробите, має для науки велике значення, і наші вчені дадуть вам чимале завдання. У вільний час ви допомагатимете мені керувати кораблем.

Я подивився на нього здивовано.

– Не дивуйтесь! – посміхнувся Камов. – Це не так страшно. Керування космічним кораблем в польоті нескладне. Інша річ – підйом, спуск або політ поблизу великих планет. В цих випадках справа ускладнюється. Наша «рульова рубка», якщо можна її так назвати, обладнана чудовими приладами. Ви з ними освоїтеся в перші ж дні польоту.

– Скільки часу триватиме експедиція?

– А як ви думаєте?

– Я гадаю, що років два-три. Камов засміявся.

– Атомна техніка, – сказав він, – розвивається швидко. Якщо польоти на Місяць тривали у нас – перший два, а другий один день, то з того часу ми далеко пішли вперед. Вся експедиція розрахована на двісті двадцять п'ять днів, тобто на сім з половиною місяців.

– Так мало!..

– За ці сім з половиною місяців, – говорив далі Камов, – ми пролетимо відстань трохи більшу ніж півмільярда кілометрів. Середня швидкість корабля становитиме сто дві тисячі шістсот кілометрів за годину.

– Це як у казці!.. Камов похитав головою.

– Ця швидкість не така велика, як вам здається, – сказав він. – Техніка йде по шляху досягнення швидкостей, достатніх для вільного польоту на будь-яку планету, незважаючи ні на які терміни, а наш корабель змушений суворо дотримуватися графіка, бо його швидкість менша, ніж швидкість Землі по її орбіті. Догнати Землю ми не змогли б.

– Мені здається, що і сто дві тисячі шістсот кілометрів страшенно багато. Ви за три години будете біля Місяця. Через дві секунди вашого корабля вже не видно буде з Землі.

– Ні! – сказав Камов. – Коли б ми здумали почати політ одразу з такою швидкістю, то корабель далі мчав би з мертвим екіпажем. Людський організм не може витримати такого прискорення. Ми почнемо політ відносно повільно і тільки через двадцять три хвилини сорок шість секунд корабель досягне своєї максимальної швидкості – двадцять вісім тисяч п'ятсот метрів на секунду ¹ 1
  Швидкість Землі по орбіті становить 29,76  км/сек.


[Закрыть].

Він називав ці запаморочливі цифри так спокійно, неначе йшлося про автомобільну прогулянку.

– Коли б ми, – говорив він далі, – летіли до Місяця по прямій лінії, то досягли б його через три години п'ятдесят три хвилини, але наш шлях буде майже перпендикулярний до лінії Земля – Місяць. Зблизька Місяць ми взагалі не побачимо. Ви зможете помилуватися на нього з відстані більшої, ніж спостерігаєте звичайно.

– Це шкода!

– Зате ви побачите той його бік, який прихований від нас.

– Завдяки вам, – сказав я, – весь світ знає, що невидимий бік Місяця нічим не відрізняється від видимого, але поглянути своїми очима, звичайно, дуже цікаво. Дозвольте вас ще запитати.

– Будь ласка!

– Ви сказали, що по дорозі до Марса маєте намір оглянути Венеру. Це мені не зовсім зрозуміло.

– Що саме не зрозуміло?

– Як ви потрапите на Венеру по дорозі до Марса? Їхні орбіти лежать в протилежних напрямах від Землі.

– Ваше здивування було б законним, – відповів Камов, – коли б планети були нерухомі. Але вони рухаються і до того ж з різними швидкостями. Часто буває, що обидві планети, тобто Венера і Марс, знаходяться по один бік від Землі. Щоб вам був ясніший наш маршрут, я нарисую його на папері.

Він взяв олівець і швидко провів на аркуші декілька кіл. Незважаючи на те, що він рисував без циркуля, кола вийшли надзвичайно рівні. Я зберіг цей малюнок на пам'ять.

– Дивіться, – сказав Камов, – точка в центрі, обведена маленьким кружечком, зображує Сонце. Перше коло – це орбіта Венери. Між нею і Сонцем є ще планета Меркурій, але я проминаю його орбіту, бо вона нам не потрібна. Друге коло – це орбіта Землі. Третє – орбіта Марса. Коли б я дотримувався правильного масштабу, то зобразити планети на цьому аркуші було б неможливо: їх не було б видно на ньому. Але це не план, а схема. Кружечки, які я помічаю цифрою І – це положення планет в момент нашого старту. Рух всіх планет по їхніх орбітах спрямований в один бік. На цьому рисунку – справа наліво. Від кружка, який зображує Землю, я починаю наш маршрут пунктирною лінією. Ось! В цій точці ми зустрінемо Венеру… Він нарисував другий кружечок на орбіті Венери і позначив його цифрою 2.

– Звідси ми вирушаємо тим же шляхом до Марса і зустрінемося з ним отут, а потім – знову до Землі, яка за цей час встигне пройти більше половини свого річного шляху і перебуватиме приблизно отут…

– Зрозуміло! – сказав я.

– Цей рисунок – тільки груба схема, – зауважив Камов. – Орбіти планет не зімкнуті, бо Сонце, захоплюючи їх за собою, само рухається в просторі; але так вам буде зрозуміліше.

– Дякую! Мені все дуже ясно.

– Отепер ви цілком зрозумієте, чому ми не можемо ні на один день відкласти старт. Це поламає всі розрахунки.

– Розумію!

– На сьогодні цього досить. За сім з половиною місяців шляху ми встигнемо про все переговорити. Ваша участь в експедиції почнеться із завтрашнього ранку, коли вас огляне медична комісія. Щоб підготувати вас до польоту, не можна втрачати жодного дня.

На цьому наша перша розмова з Камовим закінчилася.

Було запівніч, коли я прийшов додому.

Над покрівлями будинків підіймався Місяць. На ньому побувала людина, з якою я говорив сьогодні. «Хтозна!.. Може, і я потраплю коли-небудь на його виблискуючу поверхню…»

«Виблискуючу»… Я згадав статтю Камова, в якій він писав, що поверхня Місяця, темна і похмура, вкрита скелями густокоричньового кольору, і посміхнувся з своєї захопленості.

Там, у безпосередній близькості, все має інший вигляд, ніж із Землі. Виблискуючі планети – насправді темні, несвітні тіла. Скоро я сам буду на одній з них…

«А чи буду? А що, коли завтра вирок лікаря назавжди закриє передо мною таку можливість? Як важко буде пережити таке розчарування!»

Я дуже погано спав і цю ніч. Лежачи в ліжку з розплющеними очима, я прислухався до рівномірного цокання годинника на стіні, і часом мені здавалося, що він зовсім зупинився.

Я заснув аж перед ранком, і уві сні мене не залишала одна й та ж сама думка про можливість провалу всіх моїх прагнень.

Але страхи виявилися безпідставними. Комісія, що складалася з трьох лікарів, під головуванням відомого професора, довго і ретельно вистукувала, вислухувала і виміряла мене. Перевіряли зір, слух, крутили на якійсь спеціальній каруселі і навіть примусили кілька хвилин повисіти вниз головою на особливих петлях, після чого знову починали без кінця вислухувати.

На закінчення старий професор, поплескавши мене по спині, сказав слова, які прозвучали у мене в вухах солодкою музикою:

– Ідеальний організм! Можете, юначе, вирушати хоч на Полярну зорю, якщо вам так набридла наша Земля.

Лікарі засміялися.

– Готуйтеся до польоту! – серйозно сказав професор. – Пам'ятайте, що коли перед стартом у вас буде хоча б нежить, вас не допустять. Дотримуйтесь суворого режиму, – він вказав на одного з членів комісії. – Доктор Андрєєв спеціально прикріплений до учасників експедиції. Радьтеся з ним якомога частіше. Праця, відпочинок, харчування, розваги – все мусить проходити під його контролем. Ви більше самі собою не розпоряджаєтеся.

Пройшовши комісію, я поїхав прямо до Камова, щоб одержати від нього вказівки для початку роботи. Він мене, мабуть, чекав і зрадів, коли я сказав, що все гаразд.

– Я б шкодував, втративши вас, – сказав він. – Дуже радий, що цього не сталося. Познайомтеся! – додав він, підводячи мене до високого худорлявого чоловіка, що сидів біля письмового стола. – Костянтин Євгенійович Бєлопольський – мій помічник в космічному польоті.

Прізвище, назване Камовим, було мені знайоме. Бєлопольський – однофамілець знаменитого російського астронома – був автором численних книг з астрономії, і я сам вивчав у школі астрономію за його підручником.

Коли Камов назвав моє прізвище і сказав, що я учасник майбутнього польоту, Бєлопольський потиснув мені руку, але, як мені тоді здалося, зробив це абсолютно байдуже. Навіть тіні посмішки не з'явилося на його обличчі, вкритому глибокими зморшками (хоч йому тільки сорок п'ять років), і він не сказав жодного з тих слів, які за звичаєм говорять у таких випадках.

Пам'ятаю, що на мене справило неприємне враження це мовчання, і я навіть подумав, що мати такого супутника в тривалій подорожі не дуже велике задоволення.

Як я знаю тепер, надзвичайна мовчазність є характерною рисою цієї людини, що може довго говорити тільки про астрономію і математику.

Зовсім інакше зустрів мене четвертий учасник експедиції – Арсен Георгійович Пайчадзе, з яким я познайомився через два дні.

Ще молодий (він мав не більше тридцяти п'яти років), Пайчадзе був широко відомий як видатний знавець спектрального аналізу ² 2
  Спектральний аналіз– дослідження хімічного складу тіл за допомогою вивчення світла, яке вони випромінюють або відбивають.


[Закрыть]. Закоханий в астрономію, яку називав «верховною наукою», він міг годинами говорити про яку-небудь зірку або туманність. Говорить Пайчадзе не дуже добре, з помітним грузинським акцентом, але я знаю, що студенти університету, де він викладає астрономію, люблять його слухати.

– Борис Миколайович Мельников? – спитав він, потискуючи мені руку так сильно, що я скривився від болю. – Чув про вас. Брали участь у полярній експедиції?

– Брав, – сказав я.

Тоді на полюс, тепер на Марс. Боїтесь польоту?

– Якщо говорити одверто, боюся трохи.

Можливо, що комусь іншому я так не відповів би. Але вся невелика тонка постать Пайчадзе, його смагляве обличчя з коротко підстриженими чорними вусиками над верхньою губою, його ласкаві очі одразу справили на мене таке враження, неначе я знаю його вже багато років.

– Не дивно, – сказав він. – Перед польотом на Місяць я дуже боявся. Не спав. Втратив апетит.

– А тепер не боїтесь?

– Тепер ні. Космічний політ не страшний. Не треба боятися.

– Мене тільки дуже турбує, чи зможу я виправдати довір'я.

– Думатимете так – не виправдаєте. Треба бути впевненим. Мабуть, думаєте – випадково потрапив у політ. Ткнули пальцем – попали в мене. Неправильно! Сергій Олександрович не візьме випадкової людини. Довідувався. Радився. Не треба ні в чому сумніватися.

Він примусив мене розказати біографію, розповів про себе, і ми розсталися друзями. За два місяці, які минули з того часу, я переконався, що Пайчадзе – людина привітна, компанійська і буде хорошим товаришем у польоті. На нашому кораблі моє місце – в одній «каюті» з ним, і це мене дуже радує.

Настали дні напруженої і захоплюючої роботи. Слова Камова, що мені дадуть чимале завдання, виправдались. Обсяг дорученої мені роботи величезний. Досі я не мав уявлення про ті застосування фотографії, яких мене навчили. Знімки в інфрачервоному й ультрафіолетовому проміннях, знімки об'єктів, покритих туманним або хмарним серпанком, знімки Сонця та його «корони» і багато, багато чого іншого. Довелося пройти цілий курс. Крім двох спеціально прикріплених до мене консультантів з астрономічної зйомки, зі мною працювали мої майбутні супутники – Камов і Бєлопольський. Сергій Олександрович знайомив мене з будовою корабля і роботою приладів керування, а Бєлопольський – з основними поняттями про зоряну навігацію.

Днів невистачало. Я працював по вісімнадцять годин на добу і часто, приїхавши додому, замість того, щоб спати, сідав до письмового стола.

Так тривало доти, поки наш лікар, Степан Аркадійович Андрєєв, рішуче не запротестував.

– Я не можу допустити, – сказав він Камову, – щоб Мельников працював без відпочинку. Якщо так буде й далі, то його не допустять до польоту. Я відповідаю за нього і за всіх вас перед урядовою комісією.

– Я розумію, – відповів Камов, – але що я можу зробити? Ми готувалися рік, а Борис Миколайович має тільки два місяці.

– Все одно, я не дозволяю йому не спати ночами, – стояв на своєму лікар. – Він повинен спати вісім годин на добу. Решта часу в вашому розпорядженні.

Так і вирішили. З цього дня він особисто відвозив мене додому і йшов тільки тоді, коли я вже спав.

Закінчилося це тим, що він оселився у мене в кімнаті, з чого я був дуже радий, бо Степан Аркадійович був надзвичайно цікавим оповідачем. Лежачи в постелі, він починав розповідати про який-небудь випадок із своєї медичної практики. Він вважав це корисним для мого мозку відхиленням від питань, які вивчалися, але часто, захопившись спогадами, забував про час і тоді, раптом помітивши, що зрадницька стрілка далеко пішла од визначеної години, переривав розповідь на найцікавішому місці і сердито бурчав на мене:

– Спати! Спати! І про що ви тільки думаєте?! Одного разу ми розговорилися про майбутній політ і про вилив на організм невагомого стану, в якому ми перебуватимемо на протязі всього шляху. Степан Аркадійович шкодував, що не може брати участі в експедиції.

– Спостереження за діяльністю органів тіла в таких умовах було б дуже цікавим для мене, – сказав він.

– Мене дуже дивує, – зауважив я, – що в складі експедиції немає лікаря.

– Чому немає? У вас є лікар.

– Хто?

– Сергій Олександрович.

– Як, хіба він лікар?!

– А ви не знали цього? Камов закінчив медичний інститут спеціально для того, щоб не брати ще одну людину, якій в міжпланетному рейсі майже нічого буде робити. Він знав, що експедицію все одно не дозволять без лікаря.

– Коли він встиг?..

Було з чого дивуватися. Я знав, що Камов закінчив інститут цивільного повітряного флоту і заочно – фізико-математичний факультет університету, але одержати ще й третій диплом…

– Коли він встиг? – повторив я.

– Сергій Олександрович прекрасна людина, – задумливо сказав Андрєєв. Він не тільки одержав диплом лікаря, але й працював декілька років у московських лікарнях. Він нічого не робить наполовину. Життя, цілком віддане ідеї, потребує сили людини.

В напруженій роботі якось непомітно наблизився день старту. Корабель і його екіпаж були готові. За три дні до відльоту Камов у супроводі нас трьох востаннє оглянув зореліт. Були випробувані всі прилади й апарати, перевірений вантаж. Камов і Бєлопольський перевіряли корабель в цілому. Пайчадзе – астрономічну частину, а я – своє фото і кіногосподарство. В моєму розпорядженні були три кіноапарати: один переносний і два вмонтованих у стінки корабля, які могли працювати автоматично; чотири чудових фотоапарати, кожний з шістьма змінними об'єктивами, і маленька фотолабораторія. Все це вражає своєю технічною досконалістю, як, зрештою, і весь наш корабель. Експедиція Камова, споряджена з властивою для нашої країни продуманою щедрістю всім, що тільки може знадо битися при будь-яких обставинах. Нічого не забули, нічого не випустили з уваги. Старанно і дбайливо передбачено і зроблено все, щоб забезпечити успіх.

Наступний запис у моєму щоденнику буде зроблений вже у польоті.

На сьогодні досить… Десять хвилин на першу…

За мною заїдуть о сьомій ранку.

Отже, остання ніч на Землі!..

Завтра старт в невідоме!