Текст книги "Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми"

Автор книги: Генри Райдер Хаггард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Розділ VI
ВОДА! ВОДА!

Через дві години я прокинувся. Було близько четвертої ранку. Як тільки перша настійна потреба уві сні, викликана фізичною перевтомою, була вдоволена, я знов відчув болісну спрагу. Я поринав у марення, мені здавалося, ніби я купаюся в річці, облямованій зеленими тінистими деревами, але, прокинувшись, мені довелося повернутися до жорстокої дійсності. Довкруги була все та ж ненависна пустеля, і мені згадалися слова Амбопи, що, коли цього дня ми не знайдемо воду, нам загрожує жахлива смерть. Жодна людська істота не змогла б довго витримати без води таку жароту. Я сів і почав терти своє брудне обличчя сухими, зашкарублими руками. Мої губи і повіки злиплися, і, тільки протерши, мені якось вдалося їх розліпити. От-от мало зійти сонце, але в повітрі зовсім не відчувалося вранішньої свіжості. Ніякими словами не опишеш те задушливе, розпечене марево, що оповило нас. Мої супутники ще спали. Нарешті розвиднилось, і вже можна було читати. Тоді я дістав маленьке кишенькове видання легенд Інголдзбі, яке прихопив із собою, і прочитав “Реймську галку”. Коли дійшов до місця, де мовиться:

 
Ніс маленький хлопчик глек золотий,
Чеканний і повний прозорої води,
Що лише між Намуром і Реймсом тече
бірюзовим струменем… —
 

я мимоволі почав прицмокувати своїми потрісканими губами, або, вірніше, спробував це зробити. Я відчував, що божеволію від однієї лише думки про цю чисту воду. Якби тут з’явився кардинал зі своїм дзвоником, священною книгою і свічкою, я кинувся б до нього і випив би всю воду, призначену для обмивання рук, навіть якби вона була повна піни від мила, що омивало руки папи, і навіть якби за це на мою голову лягло найтяжче прокляття всієї католицької церкви. Мабуть, тоді у мене від спраги, утоми і голоду помутилося в голові. Я раптом жваво уявив, як би витріщився кардинал зі своїм маленьким служкою на невисокого, засмаглого до чорноти, сивого мисливця на слонів, коли б той зненацька кинувся до них і, зануривши свою брудну пику в посудину з водою, висушив умить дорогоцінну вологу до останньої краплини. Ця картинка здалася мені такою кумедною, що я зареготав хрипко і надсадно, розбудивши моїх супутників, аж вони й собі почали терти свої запилюжені змарнілі обличчя і зсохлі потріскані губи.

Коли всі повністю прочумалися від сну, ми стали радитися, як бути далі. Становище вкрай загрозливе: води – ні краплі. Ми перекинули фляги догори дном, щоб витрусити хоч краплю, та дарма – вони були абсолютно сухі. Гуд, який ніс пляшку бренді, почав поглядати на неї жадібними очима, але сер Генрі швидко забрав у нього пляшку і сховав її, бо ковтнути зараз спирту означало б наблизити свій кінець.

– Якщо ми не знайдемо воду, ми загинемо, – сказав він.

– Якщо можна вважати достовірною карту старого португальця, – втрутився я, – то десь неподалік має бути вода.

Ніхто, мабуть, не йняв віри цим словам. Було абсолютно очевидно, що не слід покладати великих надій на карту. А небокрай між тим усе яснішав, віщуючи новий день, можливо останній. Ми сиділи, байдуже втупившись один у одного. Раптом я помітив, що Вентфогель підхопився на рівні й став описувати кола, не відриваючи очей від землі, як схиблений. Через якусь мить з його горлянки вирвався збуджений погук.

– Що таке? – вигукнули всі разом, схопившись на ноги, і кинулися туди, де він стояв, показуючи пальцем на землю.

– Ну, припустімо, – знизав плечима я, – що це свіжий слід газелі, то й що?

– А те, що газелі не заходять далеко від води, – відповів він по-голландськи.

– Так, – стрепенувся я, – ти маєш рацію! Я забув про це, але, дякувати Богові, він нам дав знак.

Це маленьке відкриття вдихнуло в нас нові сили. Дивно, як людина навіть у найскрутнішу хвилину чіпляється за примарну надію і відчуває себе майже щасливою! У непроглядну ніч навіть єдина зірка все ж таки краще, аніж нічого.

Тим часом Вентфогель, задерши догори свою кирпу, жадібно вдихав гаряче повітря, ну достеменно гірський баран, що вчув небезпеку. І раптом він мовив:

– Я відчуваюзапах води!

Нас охопило невимовне збудження, адже ми знали, яким винятковим природним чуттям володіють люди, що виросли в пустелі.

Якраз саме в ту мить зійшло сонце у всій своїй величі, і нашим здивованим очам відкрилося таке захопливе видовище, що ми на мить забули навіть про спрагу.

На відстані не більше сорока чи п’ятдесяти миль від нас, сріблясто-осяйні у вранішньому промінні, височіли Груди Цариці Савської; обабіч на сотні миль пнулися величні Сулейманові гори.

Тепер, коли я сиджу тут, за своїм столом, і пишу ці рядки, намагаючись описати виняткову велич і красу цього видовища, його пишноту, я не знаходжу потрібних слів. Просто перед нами височіли два величезні верхів’я, принаймні п’ятнадцять тисяч футів заввишки, подібних яким, я гадаю, немає більше в Африці, та й, може, і в усьому світі. Сполучені крутим скелястим відрогом, вони були віддалені не більше, аніж на дюжину миль одна від одної, урочисто здіймаючи просто неба свою величну білизну. Ці гори стояли, наче колони, що підпирають гігантські ворота, і їх контури були абсолютно подібні до грудей жінки. Від підніжжя вони м’яко заокруглювалися догори і з цієї відстані здавалися зовсім гладенькими. На вершині кожної з них білів величезний круглий, покритий снігом пагорб, за своєю формою точно відтворюючи сосок жіночих грудей. Крутосхил, що сполучав обидві гори, здавалося, був кілька тисяч футів заввишки. По обидва боки від них, наскільки сягне око, тяглися такі ж пасма, з-поміж них лише зрідка проглядали пласкі вершини, що трохи нагадують знамениту вершину біля Кейптауна. Це, між іншим, є досить типовим геологічним утворенням для Африки.

Мені несила описати сліпучу красу цього краєвиду. У величних контурах цих колосальних вулканів – оскільки гори, поза сумнівом, були згаслими вулканами – було щось таке урочисте і водночас приголомшливе, що у нас перехопило подих. Якийсь час уранішнє проміння мерехтіло на снігу і на конусоподібних коричневих масивах гір нижче від лінії снігу. Потім, наче щоб приховати величне видовище від очей людини, паволока з туману і хмар щільно укрила гори, і невдовзі ми ледве могли розрізнити їх чистий гігантський контур, що вимальовувався, наче марево, крізь пелену хмар. Як ми пізніше встановили, гори зазвичай було не видно за цим дивним прозорим туманом, отож не дивно, що нікому не вдавалося раніше ясно розрізнити їхні контури.

Як тільки гори зникли за своєю хмарною завісою, нас знову почала мучити несамовита спрага. у

Добре було Вентфогелю казати, що він відчуває запах води, але куди б ми не дивилися, ми ніде не бачили ані найменших її ознак. Наскільки сягало око – всюди був тільки безплідний, розпечений, як магма, пісок і низькорослий чагарник – звична рослинність безводних плато Південної Африки. Ми обійшли навкруги пагорб, з тривогою вдивляючись довкола, в надії знайти воду по той бік пагорба, але і там було те ж саме: ніде нічого обнадійливого – ні ямки з водою, ні калюжі, ні струмочка!

– Ти бовдур! – сердито сказав я Вентфогелю. – Тут немає води!

Але він все ж таки продовжував втягувати в себе повітря, задерши догори свою гидку кирпу.

– Я відчуваю її запах, баасе, – відповідав він, – я відчуваю її десь тут, у повітрі.

– Так, – усміхнувся я, – без сумніву, в хмарах є вода, і приблизно місяців через два вона проллється дощем і обмиє наші кістки.

Сер Генрі задумливо погладжував свою русяву бороду.

– Можливо, ми знайдемо її на вершині пагорба, – сказав він.

– Нісенітниця! – вигукнув Гуд. – Хтось коли-небудь чув про те, що можна знайти воду на вершині пагорба?

– То ходімо подивимося? – запропонував я.

І без жодної надії ми почали дертися вгору піщаним схилом. Раптом Амбопа, що йшов попереду, став як укопаний.

– Ось вода! – щосили вигукнув він.

Ми кинулися як навіжені, і справді, там, на самісінькій верхівці клятого пагорба, у заглибині, схожій на чашу, ми побачили справжнісіньку воду!

Ми не стали сушити, голову, яким чином у такому невідповідному місці могла з’явитися вода, та й чорний її колір і непривабливий вигляд не відтрутили нас. Що з того, головне – це вода або щось дуже схоже на неї. Ми сторчголов кинулися до неї, і через мить, лежачи на животі, хлебтали цю неапетитну рідину з такою насолодою, наче це був напій богів.

Боже, як ми її пили! Угамувавши нарешті свою спрагу, ми скинули одяг і сіли у воду, щоб наша висушена сонцем шкіра могла ввібрати в себе цілющу вологу.

Тобі, мій читачу, досить повернути лиш двійко кранів, щоб із невидимого об’ємистого резервуара пішла гаряча і холодна вода, отож тобі не збагнути всієї глибини блаженства, яке охопило нас у цій брудній і солонуватій калюжі!

Через якийсь час ми вийшли з води, цілком освіжені, і з неабияким апетитом взялися наминати наш білтонг, до якого за останню добу ніхто навіть не доторкнувся, і наїлися досхочу. Затим викурили по люлечці і вляглися поряд із цією благословенною калюжею в тіні її обривистого берега та й проспали до полудня.

Решту дня ми відпочивали біля води, дякуючи долі за те, що нам пощастило її знайти, яка б вона не була. Не забули ми віддати належне і пам’яті давно загиблого да Сильвестра, бо ми відчували глибоку вдячність до старого за те, що він зберіг для нас це водоймище, так точно зобразивши його на клапті своєї сорочки. Нам лише здавалося абсолютно неймовірним, як вода могла так довго зберігатися. Єдиним можливим поясненням цього був здогад, що якесь підземне джерело під товстим шаром піску живить це водоймище.

Коли зійшов місяць, ми знов рушили в дорогу, ущерть наповнивши водою свої шлунки і фляги, і, звичайно, настрій у нас був куди кращий. За цю ніч ми здолали майже двадцять п’ять миль, але, природно, води вже більше не зустрічали. Все ж таки наступного дня нам пощастило, бо ми знайшли клаптик тіні за мурашиною купою. Коли зійшло сонце і на якийсь час розігнало таємничу завісу туманів, що закутувала гори, ми побачили, що Сулейманові гори і дві величні вершини Цариці Савської знаходяться від нас не більш аніж за двадцять миль. Здавалося, вони нависали просто над нами і виглядали ще величніше. Ледь звечоріло, ми пішли далі й удосвіта наступного дня опинилися біля однієї з вершин Цариці Савської, куди ми невпинно прямували протягом всього нашого шляху. На той час у нас знов закінчився запас води, і ми сильно страждали від спраги, особливо тепер, коли не було ніякої надії утамувати її раніш, аніж ми дістанемося лінії снігів високо над нами. Перепочивши з годинку, ми знову поплентали вперед, гнані болісною спрагою. Під нещадним промінням сонця ми з неймовірними зусиллями повзли вгору крутосхилом, покритим застиглою лавою. Виявилося, що вся гігантська підошва гори складалася з нашарувань лави, що її вулкан виверг зі свого нутра багато століть тому.

Під одинадцяту годину наші сили абсолютно виснажилися, і ми ледве трималися на ногах. Застигла лава, по якій ми повзли догори, була, правда, досить гладенька в порівнянні з тією, про яку мені доводилося чути, – наприклад, про ту, що на острові Вознесіння, – проте і тут поверхня була такою нерівною, що ми не чули ніг під собою. Коли до всіх наших випробувань додалося ще й це, ми відчули, що більше не витримаємо. За кількасот ярдів угору по схилу виступали великі лавові брили, і там можна було знайти затінок.

Над силу діставшись туди, ми побачили, на превеликий подив (як це у нас досі ще збереглася здатність дивуватися!), що лава на маленькому плато неподалік суцільно поросла зеленню. Очевидно, з давніх-давен на вулканічному попелі утворився шар ґрунту, а згодом туди потрапило насіння, занесене птахами. Проте ця зелена галявина зацікавила нас ненадовго, оскільки не можна прожити, харчуючись травою, подібно до Навуходоносора [45]45
  Навуходоносор– вавилонський цар.


[Закрыть]. Для цього потрібен Божий промисел і відповідно пристосовані органи травлення. Ми сиділи під прикриттям скель і важко зітхали. Що ж до мене, то я щиро пожалкував, що ми зважилися на цю безнадійну затію. Раптом Амбопа підвівся і побрів кудись, а через кілька хвилин я, неабияк здивований, побачив, що цей завжди сповнений власної гідності зулус танцює і кричить, як божевільний, розмахуючи чимось зеленим.

У надії, що йому вдалося знайти воду, ми кинулися до нього так хутко, наскільки були здатні наші зранені ноги.

– У чому річ, Амбопо, дурню? – гукнув я зулуською.

– Це їжа і вода, Макумазане! – І він знов помахав якоюсь зеленою штукою.

Тут я нарешті розгледів, що у нього в руці. Це була диня! Ми набрели на місцину, зарослу тисячами диких динь, і всі вони були абсолютно стиглі.

– Дині! – заволав я до Гуда, котрий ішов услід за мною.

І секунду потому він уже накинувся на якийсь плід своїми штучними зубами.

Мабуть, ми наситилися не раніше, аніж з’їли принаймні по шість штук кожен. Хоч вони і не були надто приємні на смак, але яке це мало значення! Ніколи в житті я не куштував нічого дивовижнішого.

Але дині – не надто поживна їжа. Коли ми угамували спрагу їх соковитою м’якоттю і поклали ще якусь кількість охолоджуватися (себто розрізали навпіл і поставили сторч на сонці, щоб вони охолоджувалися при випаровуванні), ми знову відчули страшенний голод. У нас ще залишалося трохи білтонгу, але всіх нудило від одного погляду на нього, до того ж доводилося й цей харч економити, адже ніхто не міг сказати, коли нам вдасться роздобути їжу. І тут нам неабияк поталанило. Дивлячись у напрямку пустелі, я побачив зграю з кількох великих птахів. Вони летіли просто на нас.

– Стріляй, пане, стріляй! – шепнув мені готтентот, кидаючись долілиць на землю.

Всі ми зробили те саме.

Тепер я розгледів, що це була зграя дрохв і що вони зараз пролетять на відстані десь п’ятдесяти ярдів над моєю головою. Схопивши вінчестер, я зачекав, коли вони опинилися просто над нами, і схопився на рівні. Дрохви, як я і сподівався, налякано збилися в купу. Я двічі вистрелив, і мені пощастило вполювати одну з них. Це був прекрасний екземпляр, що важив близько двадцяти фунтів. Через півгодини здобич уже смажилася над багаттям, яке ми розпалили з сухого бадилля. Вперше за цей тиждень у нас був такий бенкет. Ми строщили цю дрохву з кісточками, лишилася тільки купка обгризених маслаків і дзьоб. Після цього ми почувалися значно краще.

Вночі, коли зійшов місяць, ми знов рушили в дорогу, прихопивши з собою стільки динь, скільки можна було нести. Що вище ми видиралися, то все прохолоднішим ставало повітря, і це було для нас великим полегшенням. Удосвіта ми опинилися десь за дюжину миль від лінії снігів. Тут ми знов надибали зарості із динями, і думка про воду перестала нас хвилювати, адже попереду було царство снігів. Але підйом тепер став дуже крутим, і ми просувалися надзвичайно повільно, долаючи не більше однієї милі за годину. Окрім того, цієї ночі ми доїли останній шматочок білтонга. За весь цей час ми не здибали в горах жодної живої істоти, за винятком дрохв, і нам не зустрілося жодного струмка або джерела. Це здавалося дуже дивним – адже над нами височіли величезні масиви снігу, мав же він час від часу танути! Але, як ми згодом виявили, з якоїсь невідомої причини всі струмки стікали потойбіч гір.

Тепер нам неабияк допікала нестача харчу. Здавалося, ми уникли смерті від спраги лише для того, щоб померти з голоду. Короткі нотатки, які я тоді систематично вів у своєму записнику, найкраще розкажуть про сумні події подальших трьох днів.

21 травня.

Вийшли об 11 годині ранку, оскільки повітря не досить прогрілося для денного переходу. Узяли з собою запас динь. Над силу пленталися протягом дня, але динь уже більше не видно – очевидно, вийшли з тієї смуги, де вони ростуть. Не бачили ніякої дичини. На заході сонця зупинилися на ночівлю. Нічого не їли вже багато годин. Вночі сильно страждали від холоду.

22-го.

Знову вийшли вдосвіта, відчуваючи велику слабкість. Упродовж дня пройшли всього п’ять миль. Зустрілося кілька невеликих ділянок землі під шаром снігу, який ми і їли, оскільки більше не було чого. Отаборилися під виступом величезного плато. Люта холоднеча. Випили потроху бренді і лягли, загорнувшись у свої ковдри і притиснувшись один до одного, щоб не замерзнути. Голод і утома завдають нам жахливих страждань. Боялися, що Вентфогель не доживе до ранку.

23-го.

Знову спробували йти далі, як тільки сонце підбилося вища, і трохи відігріло наші задубілі тіла. Становище украй загрозливе, боюся, що коли не пощастить із їжею, то цей день буде останнім для нашої подорожі. Лишилося тільки трохи бренді. Гуд, сер Генрі і Амбопа тримаються добре, але Вентфогелю зовсім кепсько. Як і більшість готтентотів, він не терпить холоду. Я вже не відчуваю колишнього гострого болю в шлунку, але якось задубів. Інші кажуть, що відчувають те ж саме. Ми перебуваємо тепер на самому хребті чи стіні з лави, що сполучає дві гори. Краєвид звідси пречудовий. Позаду до самого горизонту – величезна сяйлива пустеля, а перед нами на багато миль, – гладенька рівна товща злежаного снігу, що плавно заокруглюється догори. У центрі її – гірська вершина десь на кілька миль у периметрі, що здіймається в небо тисячі на чотири футів. Не видно жодної живої істоти. Господи, допоможи нам! Боюся і що настала наша смертна година.

А зараз я відкладу свій щоденник убік, бо це не надто цікавий матеріал для читання, окрім того, наступні події заслуговують більш детального викладу.

Протягом усього цього дня (23 травня) ми поволі підіймалися засніженим схилом, час від часу спочиваючи, щоб здобутися на силу. Мабуть, дивно виглядав наш гурт – п’ятеро виснажених, пригнічених постатей, що ледве пересували свої струджені ноги по сліпучій сніговій рівнині й щокроку озиралися навкруги голодними очима. Сенсу від цього не було ніякого, бо скільки не озирайся, нічого їстівного ніде не було. Цього дня ми подолали не більше семи миль. Десь надвечір ми опинилися простісінько біля лівої вершини Грудей Цариці Савської, себто величезного гладенького надвершя, покритого щільним сніговим шаром. Вершина над нами у тисячу футів заввишки була така велична, що мимоволі викликала захват. Ми не могли намилуватися чудовим видовищем перед нашими очима. Хвилі сонячного сяйва від призахідного сонця забарвлювали сніг в усі відтінки – від рожевого до червоного, і надвершя здавалося сяйливою діадемою.

– Знаєте що? – раптом стрепенувся Гуд. – Десь же поблизу має бути печера, про яку згадував старий джентльмен.

– Так, – озвався я, – якщо тільки вона взагалі існує.

– Послухайте, Квотермейне, – зітхнув сер Генрі, – не треба так говорити. Я повністю довіряю старому португальцю – пригадайте воду. Ми скоро знайдемо і печеру.

– Якщо ми не знайдемо її до настання темряви, ми можемо вважати себе небіжчиками, от і все, – утішливо прозвучала моя відповідь.

Ще якийсь час ми брели мовчки. Амбопа йшов поряд зі мною, закутавшись у ковдру, Туго затягнувши свій шкіряний пояс, щоб, як він казав, “примусити голод зіщулитися”, отож стан його скидався на дівочий. Раптом він схопив мене за руку.

– Поглянь! – показав він на схил гори.

Я подивився в тому напрямі й помітив на відстані приблизно двохсот ярдів від нас щось схоже на діру в гладенькій сніговій товщі.

– Це печера, – сказав Амбопа.

Напружуючи останні сили, ми попростували до цього місця. Так і є, ця діра справді була входом до печери, і без сумніву, саме тієї, про яку писав да Сильвестра! Ми встигли опинитися там дуже вчасно, бо за хвилю сонце вже сховалося, довкола все накрила пітьма. У цих широтах майже не буває сутінків. Ми заповзли до печери, яка здалася не надто просторою, і, притиснувшись один до одного, щоб зігрітися, проковтнули залишки бренді – на кожного припало ледве по ковтку. Потім ми спробували забутися уві сні, але люта холоднеча не давала нам заснути.

Я упевнений, що на цій величезній висоті термометр показав би не менше чотирнадцяти або п’ятнадцяти градусів нижче від нуля. Що це означало для нас, знесилених випробуваннями, що зазнали, браком їжі й нестерпною спекою пустелі, моєму читачеві легше уявити, ніж мені описати. Іще ніколи смерть так близько не заглядала мені в очі. Нескінченно довго тяглася ця страшна ніч. Ми зіщулилися і відчували, як мороз чигає навколо, жалячи то в палець, то в ногу, то в обличчя. Все тісніше і тісніше ми притискалися один до одного, марно намагаючись зігрітися, оскільки в наших змізернілих, зголоднілих тілах майже не залишалося тепла. Іноді хто-не-будь на кілька хвилин впадав у якийсь примарний сон, але довго спати ми не могли – може, на щастя, бо я не думаю, що, заснувши, ми прокинулися б коли-небудь ізнов. Я упевнений, що тільки сила волі зберегла нам життя.

Незадовго до світанку я помітив, що готтентот Вентфогель, зуби якого цокотіли всю ніч, як кастаньєти, глибоко зітхнув і вмовк. Тієї миті я не звернув на це уваги, подумав, що він заснув. Він сидів, притулившись до мене спиною, і мені здалося, що вона зовсім скрижаніла, поки не стала холодною як лід.

Нарешті пітьму змінила передсвітанкова імла, потім золотаве скісне проміння спалахнуло на снігу, й сліпуче сонце піднялося над крутосхилом і осяяло наші напівзамерзлі тіла і Вентфогеля, який сидів з-поміж нас мертвий. Не дивно, що його спина здавалася мені крижаною. Бідолаха помер, коли я почув його зітхання, і тепер уже майже зовсім задубів. Глибоко приголомшені, ми відповзли подалі від трупа (дивно, який жах завжди нас охоплює при вигляді смерті!) і залишили його сидіти так, як він і сидів – обхопивши коліна руками.

Нарешті холодне проміння сонця (воно дійсно було холодним) проникло просто в печеру. Раптом я почув чийсь жахливий вигук, і обернувся, щоб подивитися в глибінь печери.

І ось що я побачив. В кінці печери, яка була не більше двадцяти футів завдовжки, бовваніла якась постать. Голова її була опущена на груди, а довгі руки звисали обабіч. Я пильно вдивився і побачив, що це теж мертвяк і, крім того, біла людина.

Мої супутники також побачили його, і наші змучені нерви не змогли винести подібного видовища. Охоплені одним спільним бажанням якомога хутчіше вибратися з цього страшного місця, ми кинулися з печери назовні.