Текст книги "Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми"

Автор книги: Генри Райдер Хаггард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Я вважаю, що ця страхітлива фігура була плодом химерної фантазії якогось стародавнього скульптора і що кукуанам уже пізніше спало на думку садовити своїх царствених мерців за цей стіл, за яким головувала страшна примара Смерті. Можливо скелет був колись поміщений тут, щоб відлякувати грабіжників, які намагалися пробратися в скарбницю, що знаходилася поряд. Не знаю, чи справді це так. Єдине, що я можу зробити – це описати все так, як воно є, а читач хай робить власні висновки.

Така принаймні була Біла Смерть, і такі були Білі Мерці.

Розділ XVII
СКАРБНИЦЯ ЦАРЯ СОЛОМОНА

Поки ми оглядали моторошні дива Чертога Смерті, намагаючись подолати відчуття страху, Гагула була зайнята зовсім іншими справами. Якимось побитом, миттєво видершись на величезний стіл (коли їй було треба, вона була надзвичайно моторна), стара відьма пошкандибала до місця, де сидів наш покійний друг Твала, мабуть, щоб поглянути, як він там, за словами Гуда, “маринується”, або для інших, їй одній відомих чаклунських справ. Потім вона зашкутильгала назад, подеколи зупиняючись, щоб звернутися то до однієї, то до іншої одягненої в саван постаті зі словами, значення яких я не міг зрозуміти. При цьому вигляд у неї був точнісінько такий, як буває у нас, коли ми вітаємо доброго знайомого. Завершивши цей таємничий і страшний ритуал, вона всілася навпочіпки навпроти фігури Білої Смерті й почала, наскільки я міг розібрати, виголошувати їй молитви. Вигляд цієї зловтішної старої істоти, що бубоніла благання, вочевидь, найзловіснішого характеру, одвічному ворогу життя, був такий нестерпний для ока, що ми поквапилися закінчити огляд Чертога Смерті.

– Ну, а зараз, Гагуло, – сказав я притишено, оскільки в такому місці не випадало говорити інакше, аніж пошепки, – веди нас до скарбниці.

Стара вмить сповзла зі столу.

– Повелителі не бояться? – запитала вона, зиркнувши на мене.

– Веди далі.

– Гаразд. – І вона, накульгуючи, обійшла навкруги столу і зупинилася біля задньої стіни печери, позаду статуї Смерті. – Тут вхід до тайника. Хай мої повелителі запалять лампу і ввійдуть. – І, поставивши видовбаний гарбуз, наповнений олією, на підлогу, вона притулилася до стіни печери.

Я узяв сірник (у коробці ще було кілька штук), запалив очеретяний гніт і почав шукати очима вхід, але переді мною не було нічого, окрім суцільної стіни.

Гагула усміхнулася:

– Вхід тут, повелителі. Ха! Ха! Ха!

– Не жартуй із нами! – мовив я суворо.

– Я не жартую, повелителі. Погляньте-но сюди! – І вона вказала на стіну.

Я посвітив лампою, і ми побачили, що якась величезна кам’яна брила поволі підіймається вгору і йде вище, в скелю, де для неї, поза сумнівом, було витесано спеціальне заглиблення. Уламок скелі, що підіймався, був на вигляд як двері чималих розмірів, близько десяти футів заввишки, не менше п’яти футів завтовшки і важив принаймні двадцять або тридцять тонн. Рухався він, звичайно, за принципом простого балансу з противагами. Як приводився в дію цей пристрій, ніхто з нас не помітив, бо Гагула постаралася зробити так, щоб ми цього не побачили. Але я не сумніваюся, що десь був найпростіший важіль, на який треба було злегка натискувати в секретній точці, щоб пустити в хід приховану противагу, завдяки чому вся кам’яна брила рухалася вгору.

Повільно і легко підіймався шматок скелі, поки не зник зовсім, і на його місці перед нашими очима з’явився похмурий отвір.

Важко передати хвилювання, що охопило нас при вигляді входу до скарбниці царя Соломона. Що ж до мене, то я аж затремтів від напруження.

А раптом усе це обман, містифікація, подумав я, або, навпаки, все, що писав старий да Сильвестра, виявиться правдою? Чи справді в цьому тісному закутку захований величезний скарб? Той, який зробив би нас найбагатшими людьми в світі? Через кілька хвилин ми повинні були в цьому переконатись.

– Заходьте, білі люди із зірок! – сказала наша зловісна провідниця, переступаючи поріг. – Але спочатку послухайте старезну Гагулу. Яскраве каміння, яке ви зараз побачите, було колись викопане з колодязя, над яким сидять Мовчазні, і складене тут, але ким, я не знаю. Ті люди, які це зробили, квапилися покинути це місце, не узявши нічого з собою. Відтоді сюди входили лише один раз. Чутка про блискуче каміння передавалася із століття в століття людьми, що жили в нашій країні, але ніхто не знав ні де знаходяться скарби, ні таємниці дверей. Але одного разу в нашу країну прийшла через гори одна біла людина – може, вона теж спустилася із зірок, як ви, і правлячий на ті часи король прийняв її привітно. Це отой, що сидить он там, – і вона вказала на п’яту од краю постать, що сиділа за столом Мертвих. – І сталося так, що ця біла людина і якась жінка із нашого народу прийшли в це місце. Ця жінка випадково дізналася таємницю дверей, хоча ви можете шукати її тисячу років і все одно не знайдете. Біла людина ввійшла сюди разом з нею і наповнила цим камінням мішок із козячої шкури, в якому жінка принесла їжу. А коли чужоземець ішов зі скарбниці, то узяв ще один камінь, дуже великий, і тримав його в руці. – Тут стара замовкла.

– Ну, і що ж? – запитав я, задихаючись від хвилювання, так само, як і мої супутники. – Що ж сталося із да Сильвестра?

Почувши ці слова, стара відьма здригнулася.

– Звідки ти знаєш ім’я людини, яка давно померла? – різко запитала вона і, не чекаючи відповіді, продовжувала: – Ніхто не знає, що трапилося, але, мабуть, біла людина чогось злякалася, бо, кинувши додолу козячу шкуру з камінням, втекла лише з одним каменем, тим, що був у її руці. Цей камінь у нього відібрав король, і це саме той, що його ти, Макумазане, зірвав із чола Твали.

– І відтоді ніхто тут не бував? – запитав я, вдивляючись в темний прохід.

– Ніхто, мої повелителі. Але таємницю дверей зберігали, і всі королі відкривали її, але не входили, бо легенда свідчить, що той, хто ввійде сюди, помре не пізніше, ніж через місяць, як померла та біла людина в горах, у печері, де ти її знайшов, Макумазане. Ось чому наші правителі сюди не входять. Ха! Ха! Я завжди кажу правду!

У цю хвилину наші очі зустрілися, і я весь похолов. Звідки стара відьма все це знала?

– Входьте, мої повелителі. Якщо я кажу правду, козяча шкура з камінням повинна лежати на підлозі. А чи дійсно правда те, що тому, хто входить сюди, загрожує смерть, – це вже ви дізнаєтеся потім. Ха! Ха! Ха! – І, переступивши поріг, вона зашкандибала далі, несучи з собою лампу.

Зізнаюся, я ще раз завагався, чи йти мені за нею.

– Хай їй біс! – закричав Гуд. – Ходімо! Ця стара чортиця мене не залякає! – І він мерщій кинувся в прохід слідом за Гагулою.

За ним ішла Фулата, якій усе це, вочевидь, було не до душі. Бідолашна боялася і тремтіла всім тілом. Ми із сером Генрі негайно пішли за ними.

Через кілька ярдів у вузькому проході, витесаному в суцільній скелі, Гагула зупинилася. Вона нас чекала.

– Бачите, повелителі, – сказала вона, тримаючи перед собою лампу, – ті, що заховали тут скарби, повинні були поспішно полишити це місце. Вони боялися, що хто-небудь узнає таємницю дверей, і, щоб захистити вхід до тайника, вирішили спорудити тут стіну, але у них на це не вистачило часу.

І вона вказала на укладені один на один два ряди великих квадратних кам’яних блоків, що перегороджували прохід, заввишки в два фути і три дюйми. Уздовж проходу лежали такі ж брили шліфованого каменю, призначені для подальшої роботи, і, що найцікавіше, вапняний розчин і дві лопати, які, наскільки ми могли їх роздивитися, на перший погляд були точнісінько такі, якими користуються робітники і дотепер.

Тут Фулата, в якої ноги підгиналися від страху і хвилювання, раптом відчула себе кепсько і сказала, що чекатиме нас на цьому місці, оскільки далі йти не може. Ми всадовили її біля недобудованої стіни, поклали поруч кошик із провізією і залишили саму, щоб вона заспокоїлася.

Пройшовши проходом ще кроків п’ятнадцять, ми раптом опинилися перед розфарбованими дерев’яними дверима. Вони були широко прочинені. Той, хто був тут останнім, або забув, або не мав часу їх зачинити.

На порозі при дверях лежав мішок із козячої шкури, який, здавалося, був наповнений камінням.

– Хи! Хи! Білі люди, – захихикала Гагула, коли на нього впало світло від лампи. – Я ж казала, що біла людина тікала з переляку звідси і кинула додолу козячу шкуру, що належала жінці. Подивіться, ось вона!

Гуд нахилився і підняв мішок. Він був важкий, і усередині щось із легким стукотом перекочувалося.

– Присягаюся небом – він повен алмазів! – мовив капітан пошепки.

Справді, одна лише думка, що маленький мішок із козячої шкури наповнений алмазами, переповнила нас священним трепетом.

– Ходімо далі, – сказав сер Генрі з нетерпінням. – Ну, поважна леді, дайте мені лампу. – І, узявши її з рук Гагули, він високо підняв лампу над головою і переступив поріг кімнати.

Ми поспішили за ним, забувши на якийсь час про мішок з алмазами, і опинилися в скарбниці Соломона. При тьмяному світлі лампи ми передовсім побачили витесану в масиві скелі кімнату розміром не більше десяти квадратних футів, а у кутку – чудову колекцію зі слонових бивнів, складених один на одного до самої стелі. Скільки їх тут, сказати було важко, оскільки ми не могли бачити, який простір вони займають, але те, що ми могли охопити очима, становило, поза всякі сумніви, не менше чотирьохсот-п’ятисот найдобірніших ікол. Однієї цієї слонячої кістки було б достатньо, щоб збагатити людину на все життя.

“Можливо, – подумав я, – що з цього величезного запасу Соломон узяв матеріал для свого “великого трону зі слонячої кістки”, рівного якому не було в жодному царстві”.

В іншому кутку кімнати стояло десятків зо два ящиків, схожих на ящики для патронів фірми Мартіні – Генрі, тільки трохи більших і пофарбованих у червоний колір.

– Тут алмази! – закричав я. – Дайте сюди світло!

Сер Генрі підійшов із лампою і освітив верхній ящик, кришка якого згнила від часу, хоч тут було сухо, і в одному місці була зламана, мабуть, самим да Сильвестра. Квапливо запустивши руку в отвір, я вийняв повну жменю, але не алмазів, а золотих монет дуже дивної форми. Ми ніколи не бачили таких грошей, і нам здалося, що на них були викарбувані староєврейські письмена.

– Принаймні, – сказав я, зсипавши золото назад, – ми звідси з порожніми руками не підемо. В кожному ящику сховано не менше двох тисяч монет, а всього їх тут вісімнадцять. Я вважаю, що ці гроші призначалися для сплати робітникам і купцям.

– А я гадаю, – перебив мене Гуд, – що це і є скарб. Я щось не бачу алмазів, хіба що старий португалець склав їх усі в мішок.

– Хай мої повелителі подивляться в той темний закут, може, вони там знайдуть каміння, – сказала Гагула, зрозумівши з виразу наших облич, про що ми говоримо. – Там вони знайдуть заглиблення, і в ньому три кам’яні ящики – два запечатаних і один відчинений.

Перш ніж перекласти її слова серу Генрі, у якого в руках була лампа, я не витримав і запитав, звідки вона це знає, якщо ніхто сюди не входив відтоді, як тут була біла людина так багато поколінь тому.

– О Макумазане, ти, що пильнуєш ночами! – глузливо відповіла Гагула. – І ви, що живете на зірках! Хіба ви не знаєте, що у деяких людей є очі, які бачать крізь скелі? Ха! Ха! Ха!

– Подивіться в цей куток, Куртісе, – сказав я, показуючи на місце, про яке говорила Гагула.

– Агов, друзі! – закричав він. – Тут є ніша. Сили небесні! Погляньте-но сюди!

Ми кинулися туди, де він стояв. У заглибленні, схожому на невелике напівкругле вікно, стояли три кам’яні ящики, кожний розміром у два фути. Два з них були накриті кам’яними кришками, третя ж кришка була притулена до ящика поруч.

– Подивіться! – сказав сер Генрі здавленим від хвилювання голосом, тримаючи над ящиком лампу.

Ми подивилися туди, але спочатку нічого не могли розібрати через сріблясте сяйво, що засліпило нас. Коли ж наші очі призвичаїлися, ми побачили, що ящик був на три чверті наповнений нешліфованими діамантами, більшість яких були значними за розмірами. Я нахилився і узяв кілька штук. Сумнівів не залишалося: це були алмази. В них була та легко упізнавана на дотик, властива лише їм, особлива гладкість.

Я буквально задихався, коли кинув їх назад до ящика.

– Ми найбагатші люди в світі! – закричав я. – Монте-Крісто перед нами жебрак.

– Ми наповнимо ринок алмазами! – вигукнув Гуд.

– Спочатку їх треба туди доставити, – спокійно заперечив сер Генрі.

Із спітнілими від хвилювання обличчями, дивлячись один на одного широко розплющеними очима, ми стояли навкруги ящика із мерехтливим коштовним скарбом, немов змовники, що збираються вчинити злочин, а не найщасливіші люди в світі, якими ми себе вважали.

– Хи! Хи! Хи! – зловтішно сміялася у нас за спиною Гагула, безшумно носячись по скарбниці, як величезний кажан, – Ось воно, це яскраве каміння, яке ви так любите, білі люди! Його тут багато, беріть, скільки побажаєте, милуйтеся ним, запускайте туди свої руки! їжте його! Хи! Хи! Пийте його! Ха! Ха!

У той момент ці слова здалися мені такими безглуздими, що я раптом дико розреготався. Сер Генрі і Гуд теж почали нестримно реготати, не збагнувши доладу, над чим вони сміються. Ми стояли і аж качалися зо сміху біля ящиків з алмазами. Це були наші алмази! Вони були знайдені для нас тисячі років тому терплячими трудівниками в тій величезній ямі й складені теж для нас якою-небудь давно померлою довіреною особою царя Соломона, чиє ім’я, можливо, було накреслене ієрогліфами на залишках воску, що прилип до кришки ящика. Вони не належали ні Соломону, ні Давиду, ні да Сильвестра, нікому в світі. Вони належали нам! Перед нами виблискувало каміння, що коштувало мільйони фунтів стерлінгів, і лежали купи золота і слонячої кістки на тисячі й тисячі фунтів. Усе тільки й чекало, щоб ми його винесли.

Раптом наш істеричний напад сміху припинився, і ми замовкли одночасно.

– Відчиніть інші ящики, білі люди! – закаркала Гагула. – В них каміння ще більше! Беріть його, білі повелителі. Ха! Ха! Беріть більше, більше!

Під її вигуки ми узялися зривати кам’яні кришки із двох інших ящиків, в глибині душі відчуваючи, що коїмо блюзнірством, ламаючи печатки.

Ура! Вони були повнісінькі по самі вінця, принаймні другий ящик, – нещасний да Сильвестра не взяв звідти жодного каменя у свій мішок із козячої шкури. Щодо третього, він був наповнений лише на чверть, але каміння в ньому було добірне, не менше двадцяти каратів кожне, а деякі завбільшки з голубине яйце. Проте, піднісши їх до лампи, ми побачили, що деякі з найбільших мали жовтуватий відтінок, тобто були “з барвою”, як кажуть у Кімберлі. Але ми не помітили страшного, зловісного погляду Гагули, коли вона тихо-тихо, як змія, виповзала зі скарбниці, щоб попрямувати далі проходом, до витесаних в скелі потайних дверей.

Але що це? До нас долинули крики, вони лунали під склепінням проходу. Це голос Фулати!

– О Бугване! На допомогу! Рятуйте! Камінь падає!

– Відпусти мене, дівчино! А то…

– Допоможіть, допоможіть! Вона ударила мене ножем!

Ми помчали проходом, і ось що узріли: кам’яні двері поволі опускалися і вже були за три фути від підлоги. Біля них у відчайдушній сутичці зчепилися Фулата і Гагула. Відважна дівчина була заюшена кров’ю, але продовжувала чіпко тримати стару чаклунку, яка захищалася, як дика кішка. Ах! Вона вирвалася! Фулата впала, а Гагула кинулася долі на підлогу і, звиваючись, як змія, проповзла в щілину під каменем, що опускався. Вона вже під ним. О лихо! Надто пізно! Величезна кам’яна брила вже придавила її, і вона пронизливо закричала від нелюдського болю. Все нижче і нижче опускалася скеля, і всі її тридцять тонн поволі чавили потворне тіло чаклунки. Останні відчайдушні зойки, яких нам ніколи не доводилося чути, затим хрускіт кісток, аж кров застигла в жилах, і кам’яні двері зачинилися саме в той момент, коли ми з усього розгону ударилися об них.

Все це сталося упродовж якихось секунд. Ми кинулися до Фулати. Ніж Гагули пронизав її груди, і я відразу побачив, що смерть її близько.

– О Бугване! Я вмираю! – задихаючись, прошепотіла красуня. – Вона, Гагула, виповзла, я не бачила її, мені було погано… камінь почав опускатися; потім вона повернулася і стала дивитися в прохід… я бачила, як вона ввійшла через двері, що поволі опускаються… я схопила і стала тримати її, і тоді вона ударила мене ножем. Я вмираю, Бугване!

– Бідна, бідна Фулата! – у відчаї закричав Гуд і, оскільки нічого іншого уже не міг для неї зробити, кинувся до дівчини і став її цілувати.

– Бугване, – через силу мовила вона по деякій паузі, – чи тут Макумазан? У мене темніє в очах, я нічого не бачу.

– Я тут, Фулато.

– Макумазане, будь моїм голосом, прошу тебе. Бугван не розуміє моєї мови, а я, перш ніж відійду в морок, хочу сказати йому дещо.

– Говори, Фулато, я все повторю йому.

– Скажи Бугвану, моєму володарю, що я… люблю його і рада померти, адже знаю, що він не може пов’язати своє життя з моїм, бо як сонце не може поєднатися з пітьмою, так і біла людина не може поєднатися з чорною дівчиною. Скажи йому, що інколи я відчувала, немов у моїх грудях б’ється птах, який рветься вилетіти звідти і співати. Навіть зараз, коли я не можу здійняти руку і мій мозок холоне, я не відчуваю, що серце моє вмирає. Воно так переповнене любов’ю, що, якби я жила тисячу років, воно все ще було б молоде. Скажи йому, що, коли я житиму знов, то, можливо, побачу його з-поміж зірок… Я шукатиму його всюди, хоча, може, і тоді я буду чорною, а він білим. Скажи йому… ні, Макумазане, не кажи нічого, окрім того, що я люблю… О, притули мене ближче до себе, Бугване, я більше не відчуваю твоїх обіймів… О Бугване. Буг…

– Вона померла! Померла! – вигукнув Гуд, схоплюючись на ноги. По його обличчю текли сльози.

– Не треба так побиватися, друже, – сказав сер Генрі.

Гуд здригнувся:

– Що ви хочете цим сказати?

– Я хочу сказати, що ми дуже скоро розділимо її долю і послідуємо за нею. Хіба ви не бачите, що ми тут живцем поховані?

Ми були такою мірою приголомшені трагічною смертю Фулати, що, поки сер Генрі не вимовив цих слів, до нашої свідомості ще не. дійшов весь жах нашого становища. Тепер ми збагнули все. Величезна скеля опустилася, мабуть, назавжди, оскільки єдина істота, що знала таємницю дверей, лежала розчавлена під її тягарем. Не можна було й думати про те, щоб зламати ці двері, хіба лише за допомогою великої кількості динаміту.

Ми опинилися в пастці.

Упродовж якогось часу ми стояли заціпеніло над розпростертим тілом Фулати, абсолютно приголомшені думкою про те, що нам випала повільна і болісна смерть з голоду й спраги. Здавалося, мужність покинула нас. Стало ясно: ця жінка-диявол, Гагула, наперед підготувала нам пастку. Це був саме один із тих “жартів”, який могла породити лише її пекельна уява, тільки в її лиховісному мозку міг визріти такий моторошний план – відразу погубити трьох білих людей, яких вона чомусь одразу зненавиділа, примусити їх поволі вмирати серед скарбів, до яких вони так жадібно пнулися. Тепер я зрозумів смисл її глумів, коли вона, носячись, як кажан, по печері, пропонувала нам “їсти і пити алмази”. Мабуть, хтось хотів посміятися у той же спосіб над бідним старим да Сильвестра, інакше чого ж він так раптово кинув додолу козячу шкуру з коштовним камінням?

– Треба опанувати себе, – сказав сер Генрі захриплим від хвилювання голосом. – Лампа скоро згасне. Поки вона горить, пошукаємо, чи не знайдемо пружину, що приводить в дію скелю.

З відчайдушною енергією ми кинулися до входу і, стоячи в липкій крові, стали обмацувати двері й стіни проходу в усіх напрямах. Але не могли знайти нічого, що нагадувало б важіль або пружину.

– Будьте певні, – сказав я, – що з цього боку двері відчинити не можна. Якби вони відчинялися зсередини, Гагула не ризикнула б кинутися в щілину під скелю, що опускалася. Вона це знала і тому намагалася втекти будь-що, будь вона проклята!

– Принаймні, – сказав сер Генрі з нервовим сміхом, – відплата прийшла дуже скоро. Її смерть була жахлива, але нам судилася не менше жахлива. З дверима зробити нічого не можна. Підемо назад до скарбниці.

Ми обернулися і пішли. Пройшовши декілька кроків, я побачив коло стіни кошик із провізією, що його принесла нещасна Фулата. Я узяв кошик у прокляту кімнату, повну скарбів, яка мала стати нашою могилою. Потім ми знову повернулися і з благоговінням перенесли тіло Фулати, поклавши його біля ящиків із золотом. Самі ж всілися на підлозі, притулившись до трьох кам’яних ящиків, повних незчисленних скарбів.

– Давайте розділимо нашу провізію так, щоб її вистачило якомога на довше, – запропонував сер Генрі.

Ми негайно ж поділили все, що було в кошику, і виявилося, що на кожного припадало по чотири неймовірно мізерні порції, інакше кажучи – нам вистачило б цієї їжі не більше, аніж днів на два. Окрім білтонга, у нас були дві гарбузові пляшки з водою, кожна місткістю з кварту.

– Ну, а зараз, – похмуро сказав сер Генрі, – давайте їсти й пити, хоча нам все одно випадає загинути.

Ми з’їли по маленькому шматочку в’яленого м’яса і випили по ковтку води. Нічого й казати про те, що у нас майже не було апетиту, але організм вимагав свого, і після їжі ми стали почуватися трохи краще. Потім ми встали і почали найретельнішим чином оглядати і вистукувати стіни нашої темниці в слабкій надії знайти якийсь вихід, але, на жаль, його не було!

Та було б неймовірним, щоб він виявився там, де береглися такі скарби.

Світло лампи стало блякнути; олія майже вся вигоріла.

– Квотермейне, – звернувся до мене сер Генрі, – чи йде ваш годинник? Котра зараз година?

Я вийняв годинник і подивився. Була шоста пополудні, а в печеру ми увійшли близько одинадцятої.

– Гадаю, Інфадус нас спохопиться, – зауважив я. – Якщо ми не повернемося сьогодні увечері, він почне нас шукати завтра зранку, Куртісе.

– Він марно буде шукати, оскільки не знає ні таємниці дверей, ні де вони знаходяться. До вчорашнього дня цього не знала жодна істота, окрім Гагули, а зараз не знає ніхто. Якби Інфадус навіть знайшов двері, він не зміг би їх зламати. Вся кукуанська армія не в змозі пробити скелю п’ять футів завтовшки. Друзі мої, нам нічого більше не лишається, як покластися на волю Всевишнього. Гонитва за скарбами привела багатьох до сумного кінця. Ми лише поповнимо їхню кількість.

Світло лампи стало ще більш тьмяним.

Раптом вона спалахнула і яскраво осяяла всю картину: величезну купу білих ікол, ящики із золотом, розпростерте тіло Фулати, козячу шкуру, повну коштовностей, мерехтливе сяйво алмазів і божевільні, змучені лиця трьох білих людей, що сиділи на підлозі і чекали смерті з голоду і спраги.

Полум’я востаннє спалахнуло і згасло.