Текст книги "Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми"

Автор книги: Генри Райдер Хаггард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

– Воїни, будьте покірні! – пропищав пронизливий тоненький голосок з-під навісу, де сиділа мавпа. – Це король!

–  Це король! – прогриміла у відповідь тисячоголоса луна. – Будьте покірні, воїни, – це король!

Знову на площі запала мертва тиша.

Раптом один із воїнів, що стояв на лівому фланзі, випадково упустив щит, який, брязнувши, впав на вимощену вапняком площу.

Твала холодно зиркнув своїм єдиним оком в той бік, де стояв зляканий воїн.

– Гей ти, підійди-но сюди! – заревів він до порушника тиші. З лав вийшов гарний хлопець і став перед королем.

– Це ти упустив щит, незграбний пес? Це ти зганьбив мене перед гістьми із далеких зірок? Як ти посмів це зробити?

Хоч яка була темна шкіра бідного хлопця, ми побачили, що він зблід.

– О Телець Чорної Корови, – прошепотів юний воїн, – це сталося ненароком.

– Ну, то за цю випадковість ти повинен заплатити життям! Готуйся до смерті.

– Я лише бик короля! – помертвілими губами вимовив хлопець.

– Скрагга! – загримів король. – Покажи мені, як ти умієш володіти зброєю. Убий цього незграбного пса!

Із зловісною усмішкою Скрагга вийшов наперед і наставив свого списа. Бідолашна жертва стояла нерухомо, закривши обличчя руками. А ми в цю мить скам’яніли від жаху.

Скрагга змахнув списом і встромив його в груди хлопцеві; удар був такий потужний, що спис, прохромивши тіло наскрізь, вистромився на цілий фут між лопатками. Змахнувши руками, нещасний впав як підкошений. Гомін несхвалення, подібно до віддаленого гуркоту грому, прокотився зімкнутими рядами воїнів і завмер. Ми ще цілком не усвідомили весь жах цієї кривавої трагедії, аж тут сер Генрі зі страшними прокляттями схопився на ноги, але, приголомшений загальною безмовністю, опустився на своє місце.

– Чудовий удар, – вдоволено мовив король. – Приберіть його звідси!

Четверо вийшли з лав, забрали тіло убитого і винесли його геть з очей.

– Засипте криваві плями, засипте їх! – пропищав пронизливо голосок мавпоподібної істоти. – Король сказав своє слово, і вирок його здійснено!

З хатини вийшла дівчина із мискою, наповненою товченим вапняком, і густо посипала ним калюжі крові. Сер Генрі скаженів і ледве стримував обурення, що клекотіло в грудях. Ми ледве його заспокоїли.

– Заради Бога, сидіть тихо! – шепнув я йому. – Пам’ятайте, що від нашої стриманості залежить наше життя.

Сер Генрі з трудом опанував себе.

Поки прибирали сліди недавньої трагедії, Твала сидів мовчки, але, як тільки дівчина віддалилася, він звернувся до нас:

– Привіт вам, білі люди, що прийшли сюди невідомо звідки і навіщо!

– Привіт і тобі, Твало, королю кукуанів! – відповів я.

– Білі люди, звідки ви прийшли і що ви шукаєте в нашій країні?

– Ми спустилися із зірок, щоб подивитися на Землю Кукуанів. Не питай нас, як ми це зробили.

– Велику ж подорож ви здійснили, щоб поглянути на таку маленьку країну. А ось ця людина, – показав він на Амбопу, – теж спустилася із зірок?

– Так, і він, – не змигнув оком я. – На небесах теж є люди твого кольору шкіри. Але не питай нас про речі, які вищі за твоє розуміння, королю Твало!

– Ви, люди зірок, дуже зухвалі, – відповів Твала досить агресивно. – Не забувайте, що зірки далеко, а ви тут. А що як я зроблю з вами те саме, що з отим невдахою?

Я гучно розреготався, хоча мені було зовсім не до сміху.

– О королю! – мовив я. – Будь обережний, коли ступаєш по гарячому камінню босоніж, тримай меча за руків’я, щоб не поранити собі руки. Якщо хоч одна волосина впаде з моєї голови або з голови моїх друзів, тебе вразить смерть. Хіба твої люди, – продовжував я, показуючи на Інфадуса і мерзотника Скраггу, який в цей час витирав кров нещасного хлопця зі свого списа, – не розповіли тобі про нас? І чи бачив ти людину, подібну до нього? – І я вказав на Гуда, абсолютно упевнений в тому, що ніколи нічого схожого він не міг бачити.

– Справді, таких людей я ніколи не бачив, – відповів король.

– Хіба вони не говорили тобі, як ми вражаємо смертю здалека?

– Говорили, але я їм не вірю. Дай-но мені поглянути, як ви це робите. Он, поціль у одного з тих воїнів, – і він показав на протилежний бік площі, – і тоді я повірю.

– Ні, – відповів я, – ми не проливаємо безневинної крові. Ми вбиваємо лише тоді, коли людина чимось завинила і заслуговує на таку кару. Якщо ж ти хочеш переконатися в нашій могутності, звели своїм слугам пригнати в твій крааль бика, і він впаде мертвим, перш ніж пробіжить двадцять кроків.

– Ні, – хижо вишкірив зуби король, – убий людину, і тоді я повірю.

– Гаразд, королю! Хай буде по-твоєму, – сказав я спокійно. – Пройдися площею до воріт крааля, і, перш ніж ти дійдеш туди, ти будеш мертвий. Якщо не хочеш іти сам, пошли твого сина Скраггу. (Треба сказати, що тої миті я із величезним задоволенням підстрелив би цього негідника.)

Почувши ці слова, Скрагга з криком жаху кинувся в хатину. Твала зверхньо зиркнув на мене і спохмурнів: моя пропозиція йому була явно не до душі.

– Хай приженуть молодого бика, – наказав він двом слугам.

Ті щодуху кинулися виконувати його наказ.

– Тепер, – сказав я, звертаючись до сера Генрі, – стріляйте ви. Я хочу показати цьому негіднику, що я не єдиний чаклун у нашій компанії.

Сер Генрі негайно ж узяв рушницю і звів курка.

– Сподіваюся, я не промахнуся, – сказав він, важко зітхнувши.

– Якщо не вцілите з першого разу, стріляйте вдруге. Цільтеся зі ста п’ятдесяти ярдів і виждіть, поки тварина не обернеться до вас боком.

Знову запала мовчанка.

Раптом з-за воріт крааля виткнувся бик. Побачивши таке юрмисько люду, він спинився як укопаний, витріщивши налякані безтямні очі, потім круто обернувся і замукав.

– Стріляйте! – прошепотів я.

– Бум! Бум! – пролунав оглушливий постріл, і всі побачили, що бик лежить на спині, судомно смикаючи ногами: розривна куля втрапила йому простісінько під ребра.

Багатотисячний гомін пронісся над рядами.

З незворушним виглядом я обернувся до короля:

– Ну що, збрехав я тобі, королю?

– Ні, біла людино, ти сказав правду, – відповів Твала майже із забобонним жахом.

– Слухай, Твало, – продовжував я, – ти все бачив. Знай же, ми прийшли сюди з миром, а не з війною. Поглянь! – І я високо підвів вінчестер. – Ось цією палицею з діркою посередині ти зможеш вбивати, як і ми. Тільки пам’ятай, що вона зачаклована. Якщо ти піднімеш цю чарівну палицю проти людини, вона уб’є тебе. Стривай! Я хочу показати тобі ще дещо. Хай один із твоїх воїнів відійде від нас на сорок кроків і встромить в землю руків’я списа так, щоб його лезо було звернене до нас пласким боком.

Цей наказ був миттєво виконаний.

– Тепер, королю, дивися! Звідси я вщент рознесу цього списа. Ретельно прицілившись, я вистрілив, і куля, ударивши в середину леза, пошматувала його на друзки.

Площа знову видихнула сторопіло.

– Так от, Твало, ми даруємо тобі цю зачаровану палицю, і згодом я навчу тебе, як з нею поводитися. Але остерігайся спрямувати чарівництво зоряних небожителів проти земної людини! – І з цими словами я подав йому рушницю.

Король узяв наш подарунок дуже обережно і поклав його біля своїх ніг. У цю хвилину я помітив, що зморщена мавпоподібна істота виповзла з-під навісу хатини. Вона повзла рачки, але, коли наблизилася до місця, де сидів король, звелася на ноги, скинула з себе хутряний плащ, і перед нами постала найдивовижніша людська потвора. Це була спорохнявіла бабище, обличчя якої так зморщилося і висохло від віку, що було не більше, аніж у немовляти. Все воно було порите глибокими жовтими зморшками, серед яких провалена щілина позначала рот, а нижче стирчало уперед гостре, гачкувате підборіддя. Носа у цієї істоти не було, і взагалі її можна було сприйняти за висохлу на сонці мумію, якби не великі чорні очі, що палали яскравим полум’ям з-під абсолютно сивих брів, над якими виступав жовтий, як пергамент, лоб. Що ж до голови, то вона була лиса, як бубон, і зморшкувата жовта шкіра на черепі рухалася, як шкіра на капюшоні кобри.

Ми мимоволі здригнулися від жаху і огиди, побачивши цю страшну потвору. З хвилину вона стояла нерухомо, потім раптом витягла свою кістляву руку, схожу на лапку хижого птаха з кігтями завдовжки майже дюйм і, поклавши її на плече Твали, раптом заговорила тонким, пронизливим голосом:

– О королю, слухай мене! Слухайте мене, о воїни! Слухайте, гори, рівнини і річки, і вся рідна Країна Кукуанів! Слухайте, небеса і сонце, і дощ, і бурі, і тумани! Слухайте, чоловіки і жінки, хлопці й дівчата, і ви, немовлята, що лежать в утробі матерів! Слухай мене, все живе і те, що має померти! Слухай мене, все, що померло і має знову ожити і знову померти! Слухайте! Дух життя знаходиться в мені, і я пророкуватиму. Я пророкуватиму! Я пророкуватиму!

Останні її слова відлунили слабким криком, і жах охопив усіх присутніх, включаючи і нас. Стара була справді страхітлива.

– Кров! Кров! Кров! Річки крові, кров усюди! – знову залементувала вона. – Я бачу її, чую її запах, відчуваю її смак – вона солона! Вона біжить по землі червоним потоком і падає з неба дощем.

Кроки! Кроки! Кроки! Це хода білої людини. Вона йде здалеку. Земля здригається від її кроків; тремтить і тріпоче перед своїм володарем.

Яка чудова ця кров, ця червона, яскрава кров! Немає нічого кращого за запах свіжої крові! Леви жадібно хлебтатимуть її, хижі птахи омиватимуть у ній свої крила і пронизливо кричатимуть від радості!

Я стара! Стара! Я бачила в своєму житті багато крові. Ха-ха-ха! Але я побачу її ще більше, перш ніж помру, і душу мою охопить радість і веселощі. Скільки мені років, як ви гадаєте? Ваші батьки знали мене і їхні батьки знали мене, і батьки їхніх батьків. Я бачила білу людину і знаю її бажання. Я стара, але гори старіші за мене. Скажіть мені, хто проклав Велику Дорогу? Хто накреслив малюнки на скелях? Хто там спорудив трьох Мовчазних, що сидять в горах біля колодязя і споглядають нашу країну? – І вона вказала на три круті скелясті гори, на які ми звернули увагу ще напередодні. – Ви не знаєте, а я знаю. Задовго до вас тут були білі люди. І вони знову прийдуть сюди, і вас не стане, бо вони пожеруть і знищать вас. Так! Так! Так!

І навіщо вони приходили сюди, ці Білі, Грізні, Мудрі, Могутні, уперті й майстерні в чаклунстві люди?

О королю! Звідки у тебе блискучий камінь, що прикрашає твоє чоло? О королю! Чиї руки зробили залізну кольчугу, яку ти маєш на своїх грудях? Ти не знаєш, а я знаю. Я – Стара, Мудра, я – Ізанузі, велика чаклунка!

Потім вона повернула свою лису голову хижого птаха в наш бік і вигукнула:

– Чого ви шукаєте у нас, білі люди, що спустилися із зірок, так, так, із зірок! Ви шукаєте людину, що загубилася? Ви її тут не знайдете, її немає в нашій країні. Вже давним-давно жодна біла людина не ступала на нашу землю, окрім одної, але і та покинула цю землю, щоб померти. Ви прийшли за блискучим камінням! Я знаю це, знаю. Ви знайдете його, коли висохне кров. Але чи повернетеся ви туди, звідки прийшли, а може, залишитеся тут? Ха-ха-ха!

А ти, чоловіче із темною шкірою і гордовитою поставою, – і вона вказала своїм кістлявим пальцем на Амбопу, – хто ти і чого шукаєш? Звичайно, не блискучого каміння, не жовтого сяйливого заліза – це ти полишаєш для “білих жителів зірок”. Мені здається, я знаю тебе. Мені здається, я чую запах крові у твоєму серці. Скинь свою мучу…

Раптом обличчя цієї огидної істоти стало сіпатися, з рота її виступила піна, і її охопили корчі. Її підняли і понесли в хатину.

Король встав, ноги його тремтіли з остраху, зробив жест, і полки бездоганним строєм попрямували до виходу.

Через кілька хвилин величезна площа збезлюділа, і ми залишилися наодинці з королем і його нечисленною свитою.

– Білі люди, – сказав він, – я гадаю, всіх вас треба віддати в обійми смерті. Гагула мовила дивні пророцтва. Що ви скажете?

Я розсміявся:

– О королю, будь обережний! Нас не так легко убити. Ти бачив, що ми зробили з биком? Невже ти хочеш, щоб ми зробили з тобою те ж саме?

Твала зиркнув недобрим оком.

– Не личить загрожувати королю, – сказав він похмуро.

– Ми не загрожуємо, а говоримо правду. О королю! Спробуй нас убити, і тобі не минути лиха.

Велетень-дикун поклав руку на лоба і на хвилину замислився.

– Йдіть собі, – промовив він нарешті. – Сьогодні увечері буде велике свято. Ви побачите його. Не бійтеся, я не готую вам пастку. А завтра я подумаю, що мені з вами робити.

– Гаразд, королю, – мовив я байдуже. Ми встали і у супроводі Інфадуса пішли до нашого краалю.

Розділ X
ПОЛЮВАННЯ НА ЧАКЛУНІВ

Коли ми підійшли до своєї хатини, я запросив Інфадуса ввійти досередини.

– Послухай, Інфадусе, – звернувся я до нього, – ми хочемо поговорити з тобою.

– Хай мої повелителі говорять.

– Нам здається, Інфадусе, що король Твала – жорстока людина.

– Це так, о мої повелителі! На жаль! Країна стогне від його жорстокості. Сьогодні вночі ви переконаєтесь на власні очі. Вночі буде велике полювання на чаклунів. Багатьох вистежать і уб’ють. Ніхто не може бути спокійний за своє життя. Якщо король побажає відняти у людини її худобу або її життя, або ж якщо він підозрює, що людина може зчинити проти нього заколот, тоді Гагула, яку ви бачили, або інша жінка з полювальниць за чаклунами, навчених нею, оголосять, ніби ця людина – чаклун, і її уб’ють. Багато хто загине цієї ночі, перш ніж зблідне місяць. Так було завжди. Можливо, і мені загрожує смерть. Дотепер мене щадили, бо я досвідчений у військовій справі і мене люблять мої воїни, але я не знаю, як довго мені вдаватиметься зберегти життя. Країна стогне від жорстокості короля Твали. Вона знемагає під його кривавим гнітом.

– Так чому ж, Інфадусе, народ не повалить його?

– О ні, повелителю, все ж таки він король, та і якби його убили, Скрагга став би правити замість нього, а серце Скрагги ще чорніше, ніж серце його батька, Твали. Якби Скрагга став королем, те ярмо, яке він надів би на наші шиї, було б важче за ярмо Твали. Якби Імоту був живий або якби не загинув його син Ігнозі, все було б інакше. Але їх немає вже з-поміж живих.

– Звідки ти знаєш, що Ігнозі помер? – запитав чийсь голос позаду.

Ми здивовано озирнулися, щоб подивитися, хто говорить. Це був Амбопа.

– Що ти хочеш сказати, хлопче? – запитав Інфадус. – І чому ти насмілюєшся говорити?

– Послухай, Інфадусе, – сказав Амбопа. – Вислухай мою розповідь. Багато років тому в цій країні був убитий король Імоту, а його дружина разом із сином, якого звали Ігнозі, врятувалася втечею. Чи не так?

– Атож.

– Розказували, що жінка із хлопчиком загинули в горах. Чи правда це?

– Правда.

– Гаразд. Але сталося інакше – і мати, і син, Ігнозі, не померли. Вони перебралися через гори і разом із одним кочовим плем’ям пройшли через піски, що лежать за горами, і дісталися нарешті землі, де теж є вода і ростуть трава і дерева.

– Звідки ти знаєш це?

– Слухай. Вони йшли все далі і далі протягом багатьох місяців, поки не досягли нарешті землі, де живе войовниче плем’я амазулу, споріднене з кукуанами. Серед цього племені вони і жили упродовж багатьох років, поки нарешті мати не померла. Тоді син її, Ігнозі, знов став блукальцем і пішов до країни чудес, де живуть білі люди, і там він ще багато років учився мудрості білих.

– Дивну історію ти розповідаєш, – недовірливо втрутився Інфадус.

– Довгі роки він провів там – був і слугою, і воїном, але в серці своєму беріг усе, що мати розповідала йому про його батьківщину. Він сушив голову, як би повернутися і побачити свій народ і будинок свого батька перш, ніж йому самому судилося померти. Багато років він чекав, і ось доля звела його з білими людьми, які хотіли розшукати цю невідому країну, і він приєднався до них. Білі люди відправилися в далеку мандрівку і йшли все вперед і вперед у пошуках того, хто зник. Вони подолали палючу пустелю, переправилися через гори, увінчані снігом, і досягли Країни Кукуанів, і зустрілися з тобою, о Інфадусе!

– Ти, мабуть, божевільний, інакше ти так не говорив би, – відповів старий воїн, уражений тим, що почув.

– Даремно ти так думаєш. Дивися ж, що я покажу тобі, о брате мого батька! Я Ігнозі, законний король кукуанів!

З цими словами він одним порухом зірвав пов’язку зі стегон і постав перед нами абсолютно голий.

– Поглянь-но сюди, – сказав він. – Чи знаєш ти, що це таке? – І він показав на знак Великої Змії, витатуйований синьою фарбою на його тілі.

Хвіст змії зникав у її роззявленій пащі трохи вище стегна. Очі Інфадуса трохи не вилізли з очниць від подиву. Через мить він впав на коліна.

– Куум! Куум! Це син мого брата, це король!

– Хіба я не сказав тобі те ж саме, брате мого батька? Встань – я ще не король, але із твоєю допомогою і за допомогою моїх друзів, відважних білих людей, я буду королем. Старезна Гагула сказала правду – спочатку земля закривавиться, але я додам, що проллється і її кров, якщо вона тече в жилах цієї відьми, адже це з її намови убили мого батька і вигнали мою матір. А зараз, Інфадусе, вибирай. Чи побажаєш ти вкласти свою руку в мою і допомагати мені? Чи захочеш ти поділити зі мною небезпеки, які загрожують мені, і допомогти повалити тирана і вбивцю, чи не захочеш? Вибирай.

Старий замислився, поклавши на лоба руку. Потім він підвівся, наблизився до Амбопи або, точніше, Ігнозі, схилився перед ним у поклоні і торкнувся його руки:

– Ігнозі, законний королю кукуанів, я згоден вкласти мою долоню в твою і слугувати тобі до самої смерті. Коли ти був дитиною, я гойдав тебе на своєму коліні, тепер же моя стара рука візьметься за зброю, щоб битися за тебе і за свободу.

– Ти добре сказав, Інфадусе! Якщо я здобуду перемогу, ти будеш першою людиною в країні після короля. Якщо мене чекає поразка, ти, ймовірно, теж загинеш, але твоя смерть і так не за горами. Встань, брате мого батька. А ви, білі люди, чи допоможете мені? Що я можу вам запропонувати? Якщо я здобуду перемогу і зможу знайти це блискуче каміння, ви одержите його стільки, скільки будете в змозі винести звідси. Але чи достатньо буде цього?

Я переклав його слова.

– Скажіть йому, – відповів сер Генрі, – що він не зовсім точно судить про англійців. Багатство – непогана штука, і, якщо воно нам судилося, ми не відмовимося від нього, але джентльмен не продається за багатство. Проте від свого імені я хочу додати дещо. Мені завжди подобався Амбопа, і, щодо мене, я буду з ним поряд у боротьбі за його справу. Я з великим задоволенням помщуся на цьому злобному дияволі Твалі. А що скажете ви, Гуде, і ви, Квотермейне?

– Що ж, – озвався капітан, – ви можете йому передати, що бійка, безумовно, непогана штука і радує серце справжнього мужчини. Тому на мене він може розраховувати. Я ставлю йому єдину умову – хай він дозволить мені ходити в штанах. Я переклав його відповідь.

– Дякую, друзі, – сказав Ігнозі, себто Амбопа. – А що скажеш ти, Макумазане? Чи залишишся ти також зі мною, старий мисливцю, мудріший, аніж поранений буйвол?

Я почухав потилицю, трохи замислившись.

– Амбопо, або Ігнозі, – відповів я статечно, – я не люблю революцій. Я людина мирна і навіть трохи боязка (тут Ігнозі посміхнувся), але, з іншого боку, я відданий своїм друзям, Ігнозі. Ти був відданий нам і поводився як справжній мужчина, і я не полишу тебе. Але май на увазі, що я торговець і змушений заробляти на прожиток, отож я приймаю твою пропозицію щодо алмазів, якщо нам хоч колись вдасться заволодіти ними. І ще одне: ми прийшли сюди, як тобі відомо, у пошуках зниклого брата Інкубу. Ти маєш допомогти нам знайти його.

– Я це зроблю, – відповідав Ігнозі. – Послухай, Інфадусе, – звернувся він до старого воїна, – заклинаю тебе священною змією, що обвилася навколо мого тіла, скажи мені: чи відомо тобі, щоб нога якої-небудь білої людини ступала на цю землю?

– Ні, Ігнозі.

– Якби білу людину бачили тут або чули про неї, ти знав би про це?

– Звичайно, знав би.

– Ти чуєш, Інкубу? – звернувся Ігнозі до сера Генрі. – Його тут не було.

– Так, так, – важко зітхнув сер Генрі. – Мабуть, йому не вдалося дістатися сюди. Нещасний Джордж! Отже, всі наші зусилля марні! Тож нехай справдиться Господня воля!

– Ну, а зараз до діла, – увірвав я його, щоб уникнути цієї сумної теми. – Звичайно, дуже добре бути королем за божественним правом, Ігнозі, але у який спосіб ти здійсниш свій намір?

– Ще не знаю. Чи є у тебе який-небудь план, Інфадусе?

– Ігнозі, сине блискавки, – мовив його дядько, – сьогодні вночі буде великий танок і полювання на чаклунів. Багатьох вистежать, і вони загинуть, і в серцях багатьох людей запанує горе, біль і гнів на короля Твалу. Коли танок закінчиться, я звернуся до декого з головних воєначальників, які, у свою чергу, якщо мені вдасться навернути їх на свій бік, говоритимуть зі своїми полками. Спочатку я поговорю з воєначальниками таємно і приведу їх сюди, щоб вони могли на власні очі переконатися, що ти справді король. Я думаю, що до світанку завтрашнього дня ти матимеш під своєю орудою двадцять тисяч списів. А зараз я маю іти, щоб добре все обміркувати і підготуватися. Коли закінчиться танок, якщо доти ми залишимося живі, я зустрінуся з тобою тут, і ми поговоримо. Знай, що в будь-якому разі нам випадає війна.

У цю мить наша нарада була перервана гучними вигуками, що сповіщали про прибуття посланців короля. Підійшовши до дверей хатини, ми наказали їх пропустити, і зараз же ввійшли троє воїнів. Кожен ніс блискучу кольчугу і чудову бойову сокиру.

– Дари мого повелителя короля білим людям, що спустилися із зірок! – виголосив герольд, що супроводив їх.

– Ми дякуємо королю, – вклонився я. – Ідіть.

Посланці пішли, а ми з неабияким інтересом почали роздивлятися зброю. Такої прекрасної кольчуги нам ніколи не доводилося бачити. Ланки її були такі тонкі, що, коли її скласти, уся вона цілком могла уміститися у жмені.

– Невже ці речі виробляють у вашій країні, Інфадусе? – запитав я. – Вони дуже майстерні.

– Ні, мій пане, вони дійшли до нас від наших предків. Ми не знаємо, хто їх зробив. Тепер їх залишилося зовсім мало, і тільки люди, в жилах яких тече королівська кров, мають на них право. Це зачаклована одіж, крізь яку не проникне спис. Тим, хто їх має, майже не загрожує небезпека в бою. Король або чимось задоволений, або ж дуже страшиться чогось, інакше він би не надіслав цих дарунків. Одягніть їх сьогодні увечері, повелителі.

Решту дня ми провели спокійно. Ми відпочивали і обговорювали своє становище, яке, треба сказати, викликало певну тривогу. Нарешті сонце сіло, спалахнули сотні сторожових багать, і в темряві ми почули важку ходу багатьох ніг і брязкіт сотень списів – це йшли полки, щоб зайняти призначене для кожного з них місце і підготуватися до великого свята.

Зійшов сліпучий повний місяць. Ми стояли, милуючись місячною ніччю, коли прибув Інфадус у повному військовому обладунку, його супроводжував ескорт із двадцяти чоловіків, який мав доставити нас до місця святкувань. За порадою Інфадуса ми вже надягли кольчуги, які прислав нам король, причому поверх ми вдягли повсякденний одяг. Ми виявили, що в них нам було напрочуд легко і зручно. Ці сталеві сорочки, які, очевидно, були колись зроблені для величезних на зріст людей, вільно бовталися на Гудові й на мені, але могутню фігуру сера Генрі кольчуга облягала, як рукавичка. Потім ми пристебнули до пояса револьвери, узяли бойові сокири, прислані нам королем, і пішли.

Коли ми наблизилися до майдану, де вранці нас приймав король, то побачили, що весь він заповнений людьми. Близько двадцяти тисяч воїнів було вишикувано по колу, кожен полк окремо. Полки, в свою чергу, поділялися на загони, між якими були залишені вузькі проходи, щоб дати можливість мисливцям за чаклунами рухатися ними туди й сюди.

Неможливо собі уявити видовище більш грандіозне, аніж це величезне скупчення озброєних воїнів, що стояли бездоганним строєм. Вони стояли в абсолютному мовчанні, і місяць заливав своїм сяйвом ліс піднятих списів, їхні величні постаті, пера на уборах і доладні контури їхніх барвистих щитів. Куди не кинь оком, усюди ряд у ряд виднілися нерухомі, застиглі обличчя, над якими здіймалися незліченні ряди списів.

– Це, мабуть, уся армія тут? – запитав я Інфадуса.

– Ні, Макумазане, – відповів він, – лише третина її. Одна третина щорічно присутня на цьому святкуванні, друга третина охороняє підступи до крааля на випадок якогось заколоту, а ще десять тисяч несуть гарнізонну службу на передових постах навкруги Луу, інші ж охороняють краалі по всій країні. Ти сам бачиш, що це численний народ.

– Вони дуже мовчазні, – зауважив Гуд.

Дійсно, напружена тиша при такому величезному скупченні люду викликала якесь важке відчуття.

– Що говорить Бугван? – запитав Інфадус.

Я переклав.

– Ті, над ким витає тінь смерті, завжди мовчазні, – похмуро відповів він.

– І багато буде убито?

– Дуже багато!

– Здається, – звернувся я до своїх супутників, – нам випало бути присутніми на величезних гладіаторських іграх, на які не жалкують коштів.

По обличчю сера Генрі пробіг нервовий трем, а Гуд заявив, що йому дуже хотілося б, аби ми могли відхилитися від участі в цій розвазі.

– Скажи мені, – знов звернувся я до Інфадуса, – чи не загрожує нам небезпека?

– Не знаю, мій повелителю. Думаю, що ні. В усякому разі, не виявляйте страху. Якщо ви переживете цю ніч, все ще може обійтися благополучно. Воїни ремствують на короля.

Отак перемовляючись, ми йшли до майданчика посередині площі, де були споруджені помости.

З боку королівської будівлі сюди простував гурт людей.

– Це король Твала, його син Скрагга і старезна Гагула, а з ними ті, хто вбиває. – Інфадус показав на свиту короля.

Їх було чоловік дванадцятеро, всі гігантські на зріст і страхітливої зовнішності. В одній руці кожен тримав списа, а в другій – важку “керрі” (себто дубину).

Король опустився на стілець у самому центрі, Гагула скоцюрбилася біля його ніг, а Скрагга і кати стали позаду.

– Привіт вам, о білі повелителі! – вигукнув Твала, коли ми підійшли. – Сідайте, не марнуючи дорогоцінного часу, – ніч дуже коротка для тих справ, які мають відбутися. Ви прийшли вчасно, вам належиться побачити величне видовище. Озирніться навколо, білі повелителі, озирніться! – Своїм єдиним злобним оком він обвів полки один за одним. – Чи можуть зірки показати вам щось подібне? Дивіться, як вони тремтять у своїй мізерності, всі ті, хто зачаїв у серці злість і страшиться небесного правосуддя!

–  Починайте! Починайте! – верескнула Гагула своїм тонким, пронизливим голосом. – Гієни голодні, вони виють і прагнуть їжі. Уже час!

На мить запала напружена тиша, жахлива від передчуття того, що мало зараз скоїтися.

Король здійняв свого списа, і раптом двадцять тисяч ніг піднялися, неначе вони належали одній людині, і гучно тупнули об землю, стрясаючи її. Це повторилося тричі.

Потім в якомусь віддаленому кутку кола самотній голос затягнув пісню, схожу на голосіння. Приспів її звучав приблизно так:

– Яка доля людини, народженої від жінки?

І з грудей кожного учасника цього величезного зборища вирвався у відповідь гук:

– Смерть!

Поступово один за одним загони підхоплювали пісню, поки нарешті її не заспівало все присутнє військо. Мені було важко розрізнити слова, але я зрозумів, що в ній мовилося про людські пристрасті, печалі й радощі. Часом це скидалося на любовну пісню, тоді мелодія велично переростала у бойовий гімн і, нарешті, все скінчилося похоронним плачем, який раптово завершився надривним зойком. Відлуння його, від якого кров холола в жилах, прокотилося околицями. Потім знов запанувало мовчання, але король здійняв руку, і тиша була порушена знову. Почувся швидкий тупіт ніг, і з лав воїнів вибігли нам назустріч дивні та зловісні істоти.

Коли вони наблизилися, ми побачили, що це старі потворні жінки, їхні сиві пасма, прикрашені риб’ячими міхурами, маяли на бігу. Обличчя були розфарбовані смугами жовтого і білого кольору, зміїні шкури бовталися за плечима, навкруги пояса бряжчали прикраси з людських кісток. Кожна тримала в зморщеній руці маленький роздвоєний жезл. Всього їх було десятеро. Наблизившись до нас, вони зупинилися, і одна з них, протягнувши свій жезл у напрямку скарлюченої Гагули, вигукнула:

– Мати, стара Мати! Ми прийшли!

– Так! Так! Так! – озвалося диявольське створіння. – Чи гострий ваш зір, той, який бачить у пітьмі?

– Наші очі гострі, Мати.

– Так! Так! Так! Чи чуткі ваші вуха, ізанузі, ті, які чують слова, ще не мовлені язиком?

– Наші вуха чуткі, Мати.

– Так! Так! Так! Чи не сплять ваші відчуття, ізанузі, чи можете ви почути запах крові, чи можете ви очистити країну від злочинців, які замишляють зло проти короля і проти своїх сусідів? Чи готові ви вершити правосуддя небес, ви, яких я навчила, хто скуштував від хліба моєї мудрості й угамував спрагу з джерела мого чарівництва?

– Ми готові, Мати!

– Тоді йдіть! Не баріться ви, хижачки. Подивіться на вбивць, – і вона показала на зловісну групу катів, що стояли позаду. – Хай вони наточать свої списи. Білі люди, що прийшли здалеку, хочуть бачити. Біжіть!

З диким воланням страхітливі фурії розсипалися навсібіч, пристрибуючи під стукіт кісток на поясі, простуючи до намічених жертв, яких хижа рука вихопить із маси людей. Ми не могли стежити за всіма і тому зосередили свою увагу на тій ізанузі, яка опинилася ближче за інших. За кілька кроків від воїнів вона зупинилася і закружляла в шаленому танку, викрикуючи щось дике: “Я відчуваю його, лиходія!”, “Він близько, той, хто отруїв свою матір!”, “Я чую думки того, хто замишляє зло проти короля!”.

Все швидше і швидше кружляла вона в танку, поки не довела себе до такої знавіснілості, що піна клаптями вилітала з її скреготливих щелеп, очі викотилися з орбіт, і все тіло трусилося, як у лихоманці. Раптом вона завмерла на місці і вся напружилася, як мисливський собака, що вчув дичину. Потім, витягнувши вперед свій жезл, почала крадькома підповзати до воїнів, що стояли перед нею.

Вона чатувала на жертву, як хижий птах, а шерега воїнів від нервової напруги аж сахнулася назад. Ми в цей час стежили за її рухами, скам’янівши від жаху. Нарешті, пересуваючись поповзом, вона знов зупинилася в іншому місці, як собака, що робить стійку, і потім проповзла ще кроків зо два.

Раптом вона з диким воланням схопилася і тицьнула високого воїна своїм роздвоєним жезлом. Умить двоє воїнів, що стояли поряд з ним, схопили за руки приречену на смерть людину і потягли до короля.

Нещасний не чинив опору, але ми помітили, що він насилу переставляє ноги, неначе вони паралізовані, а його пальці, з яких випав спис, мляві, як у щойно померлої людини.

Поки його тягли, двоє огидних катів вийшли йому назустріч. Порівнявшись зі своєю жертвою, вони обернулися до короля, чекаючи наказу.

– Убити! – ревнув король.

– Убити! – прохрипіла Гагула.

– Убити! – луною озвався Скрагга зі зловтішним сміхом.