Текст книги "Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми"

Автор книги: Генри Райдер Хаггард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Не встигли ще завмерти ці слова, як страшна кара вже відбулася.

Один з катів встромив свій спис просто в серце жертви, а другий для певності розтрощив їй череп своєю здоровезною дубиною.

–  Один, – відкрив рахунок король Твала.

Тіло відтягли на кілька кроків убік і кинули.

Ледве встигли це закінчити, як притягли іншого бідолаху, немов бика на бійню. На плечах у нього був плащ із шкури леопарда, отож це був не простий воїн. Знов пролунав жахливий наказ, і жертва впала мертвою.

–  Два, – рахував король.

Так продовжувалася ця кривава гра, поки близько сотні мертвих тіл не було укладено рядами позаду нас. Я чув про змагання гладіаторів при цезарях і про бої биків в Іспанії, але я беру на себе сміливість засумніватися в тому, чи було все це таке ж страхітливе, як кукуанське полювання за чаклунами. Принаймні, змагання гладіаторів та іспанські бої биків давали хоч якусь розвагу глядачам, що тут, певна річ, була абсолютно відсутня. Найзапекліший любитель гострих відчуттів постарався б уникнути подібного видовища, якби знав, що саме він, власною персоною, може бути учасником наступного “номера”.

Якоїсь миті ми не витримали, підвелися і гнівно запротестували, але Твала різко зупинив нас.

– Хай здійснюється правосуддя, білі люди! Ці собаки – злочинні чаклуни, і те, що вони повинні померти, справедливо, – така була відповідь, якої він нас удостоїв.

Близько половини одинадцятої настала перерва. Мисливці за чаклунами скупчилися разом, очевидно, стомлені своєю кривавою роботою, і ми думали, що вистава скінчилася. Але не тут-то було. На наш подив, стара Гагула підхопилася зі свого місця, де вона сиділа скоцюрбившись. Спираючись на палицю, вона зашкандибала майданчиком до нас.

Ця навісна стара відьма з головою стерв’ятника, що зігнулася коцюбою під тягарем довжезного віку, була огидна і страшна, коли, п’яніючи від крові, вона починала кидатися туди-сюди, винюхуючи жертву, так само, як і її зловісні учениці. Вона бігала назад і вперед, монотонно завиваючи щось собі під ніс, і нарешті кинулася до високого воїна, що стояв на чолі одного з полків, і зачепила його жезлом. По рядах прокотився багатоголосий зойк. Та знов два воїни цього полку схопили жертву і повели на страту. Згодом ми дізналися, що приречений володів величезним багатством і був дуже впливовим, оскільки доводився двоюрідним братом королю.

Його доконали, і король підбив підсумок: “вполювали” сто трьох людей. Потім Гагула знов почала скакати, поступово все наближуючись до нас.

– Хай мене повісять, якщо вона не збирається випробувати свої фокуси на нас! – розлючено вигукнув Гуд.

– Дурниці! – відмахнувся сер Генрі.

Що ж до мене, то коли ця стара відьма, продовжуючи свій диявольський танець, просувалася все ближче і ближче до нас, у мене душа втекла в п’яти. Я озирнувся на довгі ряди трупів, і мене аж затіпало.

А Гагула кружляла, як ожила коцюба, і очі її виблискували диявольським вогнем.

Ось вона уже за кілька кроків од нас. Очі величезного натовпу стежили за її рухами з напруженою увагою. Нарешті вона стала як укопана.

– Хто з нас? – сказав ніби сам до себе сер Генрі.

Через мить всі сумніви розвіялися – стара стрімким рухом торкнулася плеча Амбопи, себто Ігнозі.

– Я відчуваю його! – засичала вона. – Убийте, убийте його – він знаряддя зла! Убийте його, незнайомця, перш ніж через нього проллються потоки крові! Убий його, о повелителю!

Запала мовчанка, якою я негайно скористався.

– О королю! – вигукнув я, підхоплюючись зі свого сидіння. – Ця людина – слуга твоїх гостей, він їхній собака. Той, хто проллє кров нашого собаки, тим самим проллє нашу кров. У ім’я священного закону гостинності прошу в тебе захисту для нього.

– Гагула, мати всіх знахарок, почула його. Він має вмерти, білі люди! – похмуро проказав Твала.

– Ні, він не помре, – наполіг я, – помре той, хто наважиться його торкнутися!

– Схопити цю людину! – проревів Твала катам, які стояли навколо, з ніг до голови забризкані кров’ю своїх жертв.

Вони зробили було крок до нас, але раптом завагалися. Що ж до Ігнозі – він здійняв свого списа, очевидно, маючи намір дорого продати своє життя.

– Назад, собаки! – гукнув я. – Якщо ви хочете побачити світло завтрашнього дня! Якщо хоч одна волосина впаде з його голови, ваш король помре! – і я навів на Твалу револьвер.

Сер Генрі й Гуд також схопили револьвери. Сер Генрі навів свій на головного ката, який зробив крок уперед, щоб виконати вирок, а Гуд ретельно прицілився в Гагулу.

Твала помітно здригнувся, коли дуло мого револьвера зупинилося на рівні його широких грудей.

– Ну, – сказав я, – що ж буде, Твало?

Тоді він заговорив:

– Приберіть ваші зачакловані трубки, – вичавив спроквола він. – Ви просили мене в ім’я гостинності, отже, лише заради цього, а не зі страху перед тим, що ви можете зробити, я пощаджу його. Ідіть із миром.

– Гаразд, – відповів я якомога спокійніше. – Ми втомилися від кровопролиття і хотіли б відпочити. Танок скінчено?

– Скінчено, – похмуро відповів Твала. – Хай цих собак, – він показав на довгі купи трупів, – викинуть на корм гієнам і хижим птахам, – і він підняв свого списа.

Тієї ж миті у повному мовчанні полки почали один за одним виходити з воріт крааля. Залишилася тільки команда, що мала прибрати трупи нещасних жертв.

Ми також підвелися, розпрощалися з його величністю, причому він пропустив повз вуха наші прощальні слова, і подалися до свого краалю.

Увійшовши до хатини, ми передовсім запалили лампу, якою користуються кукуани. Гніт її зроблений з волокон якогось різновиду пальмового листя, а горить в ній очищений жир гіпопотама.

– Знаєте, друзі, – сказав сер Генрі, коли ми сіли, – я відчуваю страшенну відразу.

– Якщо у мене досі й були якісь сумніви щодо того, чи допомагати Амбопі учинити заколот проти цього диявольського негідника, – зауважив Гуд, – то тепер вони розвіялися. Я ледве міг усидіти на місці, поки тривала ця огидна різанина. Я намагався заплющувати очі, але вони, як на те, відкривалися у найневідповідніший момент. Цікаво, де зараз Інфадус. Амбопо, мій друже, ти маєш бути вдячний нам – твою шкуру ледь не продірявили наскрізь.

– Я вдячний вам, Бугване, – відповів Амбопа, коли я переклав йому слова Гуда, – і ніколи не забуду цього. А Інфадус хутко буде тут.

Ми запалили свої люльки і стали чекати на нього.

Розділ XI
МИ ЗДІЙСНИЛИ ЧУДО

Протягом тривалого часу – мабуть, не менше двох годин – ми сиділи мовчки, чекаючи приходу Інфадуса. Нікому не хотілося розмовляти: ми були пригнічені картиною недавньої розправи під час полювання на чаклунів.

Нарешті, перед самим досвітком, коли ми вже збиралися лягати спати, вчулися кроки і погук вартового біля воріт нашого краалю. Кроки наблизилися; мабуть, на поклик відповіли, але так тихо, що слів не можна було розчути. Відчинилися двері, і ввійшов Інфадус. За ним ішли шестеро поважних і величних вождів.

– Мої повелителі і ти, Ігнозі, законний король кукуанів, – звернувся він до нас, – я прийшов, як обіцяв, і привів цих людей. – Інфадус указав на воєначальників, що вишикувалися в ряд. – Це видатні люди нашої країни. Кожен з них командує трьома тисячами воїнів, які неухильно виконують їхні накази за вказівкою короля. Я розповів їм, що бачили мої очі і що чули мої вуха. Хай ці люди теж поглянуть на священну змію на твоєму тілі, Ігнозі, і вислухають твою розповідь, щоб вони могли вирішити, чи перейти їм на твій бік і чи виступити їм проти Твали, нашого короля.

Замість відповіді Ігнозі зірвав із себе пов’язку на стегнах, і всі побачили на його тілі знак королівської гідності – змію, витатуйовану навкруги його стегон. Кожен з присутніх по черзі підходив до Ігнозі, розглядав священний знак при тьмяному світлі лампи і, не кажучи ні слова, відходив убік.

Потім Ігнозі знову розповів присутнім історію свого життя.

– Що ви скажете, вожді, після того як самі все почули? – запитав їх Інфадус, щойно Ігнозі закінчив свою розповідь. – Чи будете ви стояти за нього і чи допоможете йому зайняти трон його батька? Країна стогне під ярмом Твали, і кров нашого народу заливає її, як весняна повінь з річок, що виступили з берегів. Ви бачили це сьогодні увечері. Були ще два вожді, з якими я хотів говорити про це, але де вони? Гієни виють над їхніми трупами. Якщо ви не виступите проти Твали, то і вас скоро спіткає та сама доля. Вибирайте ж, брати мої!

Найстарший з шістьох, кремезний, середній на зріст, сивочолий, виступив наперед і промовив:

– Ти правду сказав, Інфадусе: країна стогне і люди ремствують під ярмом Твали. Мій рідний брат був серед тих, хто загинув сьогодні увечері. Ти задумав велику справу, але нам важко повірити в те, що ми зараз почули. А раптом ми піднімемо списи за того, хто обманює? Справа ця украй небезпечна, і ніхто не може сказати, чим вона скінчиться. Проллються річки крові, перш ніж вона скоїться. Багато хто залишиться на боці Твали, бо люди схиляються перед сонцем, яке світить у небі, а не перед тим, яке ще не зійшло. Чаклунство білих жителів зірок велике, і Ігнозі знаходиться під захистом їхніх крил. Якщо він справді законний король нашої країни, то нехай білі люди вчинять яке-небудь чудо, щоб усі наші люди могли його побачити. Тоді народ піде за нами, переконавшись, що чаклунство білих людей – на нашім боці.

– Але ви ж бачили знак змії! – сказав я.

– Повелителю, цього недостатньо. Може, зображення священної змії було накреслено на його тілі набагато пізніше його народження. Здійсни чудо, кажу я, інакше ми не рушимо з місця.

Те ж саме повторила решта вождів. Неабияк розгублений, я витлумачив серу Генрі й Гудові зміст нашої розмови.

– Я знаю, як нам діяти! – вигукнув Гуд, і його обличчя радісно проясніло. – Тільки попрохайте дати нам кілька хвилин на роздуми.

Я сказав про це вождям, і вони вийшли. Гуд негайно ж кинувся до маленької скриньки, де він тримав ліки, відчинив її і вийняв записника, на перших сторінках якого був календар.

– Послухайте, друзі, – запитав він нас, – завтра ж четверте червня?

Ми ретельно рахували дні й, поглянувши на наші записи, підтвердили, що це справді так.

– Чудово! Тоді слухайте:

“ Четвертого червня о восьмій годині п’ятнадцять хвилин вечора за Гринвіцьким часом почнеться повне затемнення Місяця. Його можна буде спостерігати на Тенеріфе, в Південній Африці…” ну, і в інших місцях… Ось вам і чудо! Квотермейне, скажіть вождям, що завтра увечері ми загасимо місяць.

Ідея була чудова, але нас трохи бентежило, що календар Гуда міг виявитися не зовсім точним. Якби ми помилилися в прогнозі, наш престиж був би назавжди підірваний, і тоді всі шанси посадити Ігнозі на престол розсипалися на порох.

– А що коли ваш календар неточний? – запитав сер Генрі Гуда, який в цей час зосереджено робив якісь обчислення на відривному аркушику свого записника.

– Немає ніяких підстав так думати, – заперечив Гуд. – Затемнення завжди відбуваються в точно визначений час: в цьому переконав мене особистий досвід. А в повідомленні, яке я щойно вам прочитав, підкреслюється, що це затемнення можна буде спостерігати в Південній Африці. Зараз я зробив тільки приблизні обчислення, оскільки не знаю нашого точного місцезнаходження. Я вирахував, що воно має початися завтра близько десятої вечора і триватиме до пів на першу, так що упродовж приблизно півтори години тут буде повна темрява.

– Ну що ж, – сказав сер Генрі, – гадаю, ми повинні ризикнути. Я погодився з ним, хоча в глибині душі вагався, чи вдасться наша затія, бо, з моєї точки зору, затемнення – штука непередбачувана і на нього покладатися досить ризиковано. “А раптом, – подумав я, – небо буде затягнуте хмарами, і місяця взагалі не буде видно?” Стурбований цими роздумами, я послав Амбопу за воєначальниками, які негайно ж з’явилися, і я звернувся до них з такою промовою:

– Великі люди Країни Кукуанів і ти, Інфадусе, слухайте! Ми не любимо хвалитися нашою могутністю, бо це значить – втручатися в природний хід речей і занурювати світ у страх і сум’яття. Але оскільки наша справа великої ваги і ми дуже розгнівані на короля за криваву різанину, яку тут бачили, і на ізанузі Гагулу, яка хотіла смерті нашого друга Ігнозі, ми вирішили здійснити чудо і подати вам знамення, яке побачать всі ваші люди. Підійдіть сюди, – сказав я, відчиняючи двері хатини і показуючи вождям на червону кулю місяця, що заходив. – Що ви бачите?

– Ми бачимо вмираючий місяць, – відповів один з них, який був, мабуть, обраний для того, щоб вести з нами переговори.

– Ти маєш рацію. Тепер скажи мені, чи може смертна людина загасити місяць до призначеної години його заходу і накинути покрив чорної ночі на всю Землю?

Вождь тихо засміявся:

– Ні, повелителю, жодна людина не може цього зробити. Місяць сильніший за людину. Людина може тільки дивитися на нього, і ніхто не може порушити його небесний шлях.

– Ти так думаєш? А я кажу тобі, що завтра увечері, за дві години до півночі, ми зробимо так, що місяць зникне з неба і землю окутає глибокий морок, який продовжуватиметься годину і ще півгодини на знак того, що Ігнозі справді є законним королем кукуанів. Якщо ми це зробимо, повірите ви в це?

– Так, мої повелителі, – відповів з посмішкою старий вождь, і вся решта вождів теж посміхнулася. – Якщо ви це вчините, ми повіримо.

– У такому разі, це буде здійснено. Ми троє – Інкубу, Бугван і Макумазан – заявляємо вам, що завтра увечері ми загасимо місяць. Ти чуєш, Інфадусе?

– Чую, мій повелителю. Ти обіцяєш загасити місяць, матір нашого світу, та ще і коли він світить найяскравіше. Але те, що ти говориш, дуже дивне.

– Проте ми це зробимо, Інфадусе.

– Добре, повелителю. Сьогодні, через дві години після заходу сонця, Твала пошле по повелителів, щоб вони були присутні на танку дів. Через годину після початку танку та дівчина, яку Твала визнає найпрекраснішою, буде вбита королівським сином Скраггою. Вона буде принесена в жертву Мовчазним, які вартують ті гори, – і він вказав на три скелясті вершини, де, як ми вже чули, кінчалася Велика Дорога царя Соломона. – Хай мої повелителі загасять місяць і врятують життя дівчини. Тоді наш народ увірує в них.

– Так, – підтвердив старий вождь, все ще злегка усміхаючись, – тоді наші люди вам повірять.

– У двох милях від Луу, – продовжував Інфадус, – знаходиться горб, зігнутий, як молодий місяць. У цьому укріпленому місці знаходиться мій полк і ще три полки, якими командують ці вожді. Вранці ми подумаємо про те, як перекинути туди ще два або три полки. Якщо мої повелителі насправді загасять місяць, я в темряві візьму їх за руку, виведу з Луу і проведу туди. Там вони будуть у безпеці. І звідти ми битимемося проти короля Твали.

– Чудово! – відповів я. – А зараз залиште нас, бо ми хочемо трохи відпочити і підготувати все необхідне для чаклунства.

Інфадус встав і, зробивши прощальний жест, вийшов із хатини у супроводі вождів.

– Друзі мої! – звернувся до нас Ігнозі, коли ми лишилися самі. – Невже ви справді можете загасити місяць, чи ви говорили цим людям порожні слова?

– Ми вважаємо, що зможемо це зробити, Амбопо… тобто я хотів сказати – Ігнозі, – відповів я.

– Це дуже дивно, – сказав він. – Якби ви не були англійцями, я ні за що б цьому не повірив. Але англійські джентльмени не говорять брехливих слів. Якщо нам судилося залишитися в живих, ви можете бути впевнені, що я вас винагороджу за все.

– Ігнозі, – звернувся до нього сер Генрі, – обіцяй мені тільки одне.

– Я обіцяю тобі все, друже мій Інкубу, перш ніж навіть вислухаю тебе, – відповів наш велет із посмішкою. – Ти маєш якесь прохання?

– Так. Якщо ти будеш королем кукуанів, ти заборониш вистежування чаклунів, яке ми бачили учора ввечері, і не каратимеш смертю людей без справедливого суду.

Після того як я переклав ці слова, Ігнозі на мить замислився і відповів:

– Звичаї чорних людей не схожі на звичаї білих, Інкубу, і вони не цінують своє життя так високо, як ви, білі. Але все-таки я тобі обіцяю, що, коли буде моя змога впоратися з мисливцями за чаклунами, вони не будуть більше вистежувати людей і жодна людина не загине без суду.

– Я вірю тобі, Ігнозі. Ну, а зараз, коли ми обговорили це питання, – сказав сер Генрі, – давайте трохи відпочинемо.

Ми були смертельно втомлені, отож міцно заснули, проспавши до одинадцятої ранку. Нас розбудив Ігнозі. Ми встали, умилися і, добре поснідавши, вийшли прогулятися. Під час прогулянки ми з цікавістю розглядали кукуанські будівлі і з неабияким інтересом спостерігали побут жінок.

– Я сподіваюся, що затемнення все ж таки відбудеться, – сказав сер Генрі, коли ми поверталися додому.

– А коли його не буде, то всім нам гаплик, – додав я похмуро. – Ручаюся головою, що хтось із вождів неодмінно розкаже королю все, про що ми з ними говорили, і він влаштує нам таке “затемнення”, що нам буде не до шмиги.

По деякім часі ми пообідали, решту дня ми витратили на прийом гостей. Дехто приходив із офіційним візитом, інші просто із цікавості.

Нарешті сонце зайшло, і ми, залишившись самі, насолодилися двома годинами спокою, наскільки дозволяв наш пригнічений стан і похмурі думки. Близько пів на дев’яту з’явився від Твали гонець і запросив нас на щорічне святкування – великий танок дів, який мав скоро початися.

Ми швидко наділи кольчуги, надіслані королем, і, узявши зброю і набої, щоб вони були у нас під рукою на випадок втечі, як говорив Інфадус, досить хоробро попрямували до королівського краалю, хоча в душі тремтіли від страху і невідомості. Велика площа перед палацом короля мала зовсім інший вигляд, ніж напередодні. Замість похмурих, щільних рядів воїнів вона вся була заповнена барвистим натовпом дівчат. Одягу на них – скажу прямо – майже не було, зате на голові у кожної був пишний вінок із квітів, і кожна тримала в одній руці пальмову гілку, а в другій – велику білу лілію.

У центрі площі, на відкритому місці, залитому місячним сяйвом, сидів сам король, біля ніг його вмостилася Гагула. Позаду стояли Інфадус, Скрагга і дванадцятеро охоронців. Тут же були присутні десятків зо два вождів, з-поміж яких я упізнав наших нових друзів, що приходили вночі з Інфадусом.

Твала удав, що він дуже радий нашому приходові, і сердечно нас привітав, хоча я помітив, що він злобно спрямував своє єдине око на Амбопу.

– Привіт вам, білі люди зірок! – сказав він. – Сьогодні на вас чекає зовсім інше видовище, аніж те, яке бачили ваші очі при світлі вчорашнього місяця. Але це видовище буде гірше за вчорашнє. Споглядання дівчат приємне для ока, і якби не вони, – тут він показав довкола себе, – то і нас би не було тут сьогодні. Але споглядати чоловіків приємніше. Поцілунки і ласки жінок солодкі, та брязкіт списів і запах людської крові набагато солодші. Хочете мати дружин із нашого народу, білі люди? Якщо так, то вибирайте найвродливіших і стільки, скільки побажаєте. Усі вони будуть ваші. – І він замовк, чекаючи відповідь.

Така пропозиція була, мабуть, спокусливою для Гуда, оскільки він, як і більшість моряків, надто прихильний до жіночої статі. Я ж, як людина немолода і навчена досвідом, наперед бачив, що це спричинить лише нескінченні неприємності, що їх жінки, на жаль, завжди завдають, і це іде так само незмінно, як те, що за днем іде ніч.

– Дякую тобі, о королю! – квапливо відповів я. – Але білі люди одружуються тільки з білими, тобто з подібними до себе. Ваші дівчата прекрасні, але вони не для нас!

Король зареготав.

– Гаразд, – сказав він, – хай буде по-вашому, хоча в нашій країні є прислів’я: “Жіночі очі завжди гарні, якого б кольору вони не були”, і інше: “Люби ту, яка з тобою, бо знай, що та, яка далеко, напевно тобі невірна”. Але, можливо, на далеких зірках це не так. У країні, де люди білі, все можливо. Хай же буде по-вашому, білі люди, – наші дівчата не благатимуть вас одружитися з ними! Ще раз вітаю вас і також тебе, чорна людино! Якби вчора Гагула добилася свого, ти був би мертвий, і труп твій уже б закляк! Твоє щастя, що ти теж спустився з зірок! Ха-ха!

– О королю! Я уб’ю тебе раніше, аніж ти мене, – спокійно відповів Ігнозі, – і ти заклякнеш раніше, ніж мої м’язи втратять гнучкість.

Твала здригнувся.

– Ти говориш надто зухвало, хлопче! – відповів він гнівно. – Дивися, не заходь так далеко!

– Той, чиї вуста говорять істину, може бути сміливим. Істина – цей гострий спис, який влучає в ціль і не дає промаху. Зірки шлють тобі це попередження, королю!

Твала спохмурнів, і його єдине око люто зблиснуло, але він нічого не відповів.

– Нехай дівчата почнуть танок! – зробив він знак.

І тут же на площу вибіг натовп увінчаних квітами танцівниць. Вони мелодійно співали і при сріблясто-ніжному світлі місяця здавалися безтілесними, якимись неземними створіннями. Граціозно згинаючись, вони то плавно і повільно кружляли, то шалено крутилися вихором, зображаючи битву, то наближалися до нас, то відступали, то розсипалися врізнобіч мальовничими зграйками. Кожен рух танцівниць викликав захоплення у глядачів. Раптом танок припинився, наперед вибігла чарівна юна дівчина, яка почала робити піруети з такою спритністю і грацією, що могла б присоромити переважну більшість наших балерин.

Коли вона відступила в знемозі, її змінили інші дівчата. Вони по черзі танцювали перед нами, але ніхто з них не міг зрівнятися з нею красою, майстерністю і вишуканістю.

Коли всі ці красуні скінчили танок, Твала здійняв руку і, звертаючись до нас, запитав:

– Яка ж з усіх цих дівчат найгарніша, білі люди?

– Звичайно, перша, – мимоволі прохопилося у мене, і я умить спохопився, оскільки Інфадус казав нам, що найгарніша буде принесена в жертву Мовчазним.

– Ти правий. Моя думка – твоя думка, і мої очі – твої очі. Я згоден з тобою, що вона – найпрекрасніша з усіх, але її чекає сумна доля, бо вона повинна померти!

– Так, повинна померти! – як луна, пропищала Гагула, кинувши швидкий погляд на нещасну жертву, яка, ще не підозрюючи своєї страшної долі, стояла оддалік своїх подруг, нервово обриваючи пелюстки квітів зі свого вінка.

– Чому, о королю, вона має померти? – вигукнув я, насилу стримуючи своє обурення. – Дівчина чудово танцювала і дала нам велике задоволення. І вона така вродлива! Було б жорстоко винагороджувати її смертю!

Твала засміявся і відповів:

– Такий наш звичай. І ті кам’яні статуї, що сидять там, – він показав на три віддалені вершини, – повинні одержати те, чого вони чекають. Якщо сьогодні я не умертвлю найпрекраснішу із дів, на мене і на мій дім впаде нещастя. Ось що свідчить пророцтво мого народу: “Якщо в день танку дів король не принесе найгарнішу дівчину в жертву Мовчазним, які вартують в горах, то і він, і його королівський дім впадуть”. Слухайте, що я вам скажу, білі люди! Мій брат, що правив до мене, не приносив цих жертв через сльози жінки, і він впав, так само як і його дім, і я правлю замість нього. Але годі про це! – заволав він. – Вона має померти, і годі! – І, обернувшись до варти, він гукнув: – Приведіть її сюди, а ти, Скрагго, готуй свого списа.

Двоє вийшли наперед і попрямували до дівчини. Тільки тоді, збагнувши, яка небезпека їй загрожує, вона голосно скрикнула і кинулася бігти. Але сильні руки королівських охоронців схопили її і привели до нас, не зважаючи на її сльози і опір.

– Як тебе звуть, дівчино? – запищала Гагула. – Що? Ти не бажаєш відповідати? Чи ти хочеш, щоб син короля убив тебе відразу?

Почувши ці слова, Скрагга, зловісно усміхаючись, зробив крок наперед і здійняв свого списа. У цю мить я побачив, що Гуд інстинктивно поклав руку на свій револьвер. Хоча очі дівчини були повні сліз, але, побачивши тьмяний блиск сталі, вона раптом перестала відбиватися і тепер стояла перед нами, тремтячи всім тілом, судомно ламаючи руки.

– Дивіться! – закричав Скрагга, сповнений захвату. – Вона здригається від одного вигляду моєї маленької іграшки, яка ще до неї не торкнулася! – І він погладив рукою широке лезо свого списа.

У цю мить я раптом почув, як Гуд пробурмотів про себе:

– При першій же слушній нагоді ти мені заплатиш за це, негіднику!

– Ну, а зараз, коли ти заспокоїлася, скажи нам, як тебе звуть, люба, – єхидно усміхаючись, запитала Гагула. – Ну, кажи, не бійся.

– О Мати! – відповіла тремтячим голосом нещасна дівчина. – Я з будинку Суко, і звуть мене Фулата. О Мати, скажи мені, чому я повинна вмерти? Я нікому не зробила зла.

– Заспокойся, – продовжувала стара зі злостивою міною. – Ти маєш бути принесена в жертву Мовчазним, що сидять там, – і вона вказала своїм кістлявим пальцем на вершини гір, – і тому тебе чекає смерть. Краще впокоїтися вічним сном, аніж трудитися день у день у поті чола свого. От чому краще померти, ніж жити. А ти помреш від царственої руки королівського сина!

Фулата у відчаї заломила руки і голосно вигукнула:

– О жорстокі! Адже я така молода! Що я зробила? Невже мені ніколи більше не судилося бачити, як сходить сонце з мороку ночі і як зірки одна за одною спалахують увечорі на небесному склепінні? Невже ніколи в житті я більше не збиратиму квітів, зрошених свіжою уранішньою росою, і не почую, як дзюрчать струмки в яскравий сонячний день? Горе мені! Не побачу я більше хатини батька свого, не відчую поцілунку матері своєї, не доглядатиму хворе ягня! Горе мені! Жоден коханий не обніме мене за стан і не погляне мені в очі, і не бути мені матір’ю воїна! О жорстокі! Жорстокі!

І знов вона почала ламати руки, підвівши своє залите сльозами обличчя до неба. Ця увінчана квітами красуня була чарівна в своєму відчаї, і я упевнений, що менш жорстоких людей, аніж тих троє дияволів, перед якими вона стояла, її сльози неодмінно б зворушили. Я гадаю, що благання принца Артура, звернені до негідників, які прийшли його осліпити, були не менш зворушливі, ніж благання цієї дикунки [49]49
  Принц Артур– претендент на англійський престол, племінник англійського короля Іоанна Безземельного (1199–1216). Іоанн наказав заточити його у фортецю і осліпити. Благання і сльози молодого принца справили таке враження на коменданта фортеці де Бурга, що він велів найманцям короля іти геть.


[Закрыть].

Але це ніяк не пом’якшило ні Гагулу, ні її володаря, хоча я помітив вирази співчуття і жалощів на обличчях воєначальників і варти, що стояла позаду короля. Що ж до Гуда, то він скреготів зубами і ледве стримував обурення, що переповнювало його; нарешті, не витримавши, він зробив крок наперед, немов бажаючи кинутися до неї на допомогу. З проникливістю, властивою жінкам, дівчина збагнула, що діється у нього в душі. Вона підбігла до нього і, кинувшись перед ним навколішки, обійняла його “прекрасні білі ноги”.

– О білий батьку з далеких зірок! – вигукнула вона. – Накинь на мене плащ твого захисту, візьми мене під покров твоєї могутності й врятуй від цих жорстоких людей!

– Добре, моя красунечко, я подбаю про тебе! – схвильовано відповів Гуд англійською. – Ну, встань, устань, дитино, заспокойся! – І, нахилившись до неї, він узяв її за руку.

Твала обернувся, і за його знаком Скрагга виступив наперед із піднятим списом.

– Час починати! – шепнув мені сер Генрі. – Чого ви чекаєте?

– Чекаю затемнення, – відповів я. – Ось уже півгодини я не зводжу очей з місяця, але в житті не бачив, щоб він світив так яскраво!

– Все одно, треба йти на ризик і негайно, інакше дівчину уб’ють. Твалі уривається терпець.

Я не міг не згодитися з цим аргументом і, перш ніж діяти, ще раз поглянув на яскравий диск місяця. Гадаю, жоден найбільш ревний астроном, бажаючи довести нову теорію, не чекав з таким нетерпінням початку небесного явища. Виступивши наперед і прибравши найурочистішого вигляду, на який тільки я був здатний, я став між дівчиною і піднятим списом Скрагти.

– Королю! – промовив я. – Цьому не бувати! Ми не дозволимо тобі вбивати цю дівчину. Відпусти її з миром.

Твала схопився оскаженіло, а серед воєначальників і дівчат, що боязко скупчилися в очікуванні розв’язки цієї трагедії, пронісся здивований гомін.

– Цьому не бувати? Білий собака, як смієш ти гавкати на лева, що знаходиться в своїй печері? Цьому не бувати? Ти несповна розуму! Бережися, щоб доля цієї дівчини не спіткала тебе і тих, з ким ти прийшов! Ти думаєш, що можеш врятувати і її, і себе? Хто ти такий, що насмілюєшся ставати між мною і моїми бажаннями? Геть з дороги, кажу тобі! Скрагго, убий її! Гей, варто! Схопити цих людей!

Почувши цей наказ, кілька озброєних воїнів швидко вибігли з хатини, куди їх, очевидно, передбачливо заховали до нашого приходу.

Сер Генрі, Гуд і Амбопа стали біля мене і здійняли свої рушниці.

– Зупиніться! – грізно закричав я, хоча, зізнатися, душа моя у цей момент втекла в п’яти. – Зупиніться! Ми, білі люди, що спустилися з зірок, твердимо, що цього не буде, бо беремо дівчину під свій захист. Якщо ви зробите хоч один крок, ми погасимо місяць! Ми, що живемо в його чертогах, зробимо це і зануримо всю землю в пітьму. Спробуйте лише не послухатися, і ви побачите на власні очі всю силу нашого чаклунства!

Моя загроза подіяла. Варта відступила, а Скрагга зупинився як укопаний з піднятим напоготові списом.

– Слухайте, слухайте цього брехуна, який хвалиться, що може згасити місяць, немов світильник! – пищала Гагула. – Хай же він це зробить, і тоді дівчину можна буде пощадити. Так, так, хай він це зробить або сам помре з нею, сам і всі, хто з ним прийшов!

З відчаєм я поглянув на місяць і, о диво! Я побачив, що календар Гуда нас не підвів: на краю величезного яскравого диска з’явилася легка тінь, і поверхня місяця почала помітно блякнути.

Я урочисто здійняв руку до неба, причому сер Генрі й Гуд зробили те саме, із пафосом продекламувавши кілька строф із легенд Інголдзбі. Сер Генрі переконливо і голосно вимовив декілька рядків із Старого Заповіту, а Гуд звернувся до цариці ночі з найдовшим потоком найдобірніших класичних лайок, на які тільки він був здатний.

Тінь поволі наповзала на осяйну поверхню місяця, і, у міру того як вона рухалася, в натовпі почали лунати стримані вигуки подиву і страху.

– Дивися, королю! – вигукнув я. – Дивися, Гагуло! Дивіться і ви, вожді, воїни і жінки! Скажіть, чи додержують свого слова білі жителі зірок, чи вони пусті брехуни? Місяць темніє на ваших очах; скоро настане повний морок, так, морок під час повного місяця! Ви просили чуда – ось воно! Згасни, місяцю! Згаси своє світло ти, чистий і непорочний, зламай горді серця кукуанів, огорни глибоким мороком увесь світ!

Крик жаху вирвався у всіх присутніх. Натовп скам’янів зі страху; дехто з воланням кинувся навколішки і почав голосити. Щодо Твали, він сидів нерухомо, заціпенівши зі страху, і я побачив, що, попри свою темну шкіру, він зблід. І лише Гагула не злякалася.

– Тінь мине! – закричала вона. – Не бійтеся, в своєму житті я бачила це не раз! Жодна людина не може загасити місяць. Не падайте духом! Все одно це мине!

– Заждіть, ви ще й не те побачите, – гукав я у відповідь, підстрибуючи на місці від хвилювання. – “О місяцю! Місяцю! Місяцю! Чому ти такий холодний і непостійний?”

Цю доречну цитату я запозичив з одного вельми популярного любовного роману, який я випадково десь читав. Тепер, згадуючи це, я думаю, що з мого боку було вельми невдячним ображати владику небес, оскільки того вечора він довів, що був нашим найвірнішим другом, і, по суті, мене не повинно було обходити те, як у романі він чинив щодо палко закоханого. І, звертаючись до капітана, я додав: