Текст книги "Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми"

Автор книги: Генри Райдер Хаггард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]

Ідіть же тепер, поки мої очі, подібно до очей жінки, не стали лити сльози. Коли-небудь, коли ви постарієте і зберетеся разом погрітися біля вогню – бо сонячного тепла вже буде недостатньо, щоб зігріти вас – ви згадуватимете, як ми стояли пліч-о-пліч у великій битві, результат якої вирішили наперед твої мудрі слова, Макумазане. Ви згадуватимете, як ти, Бугване, був вістрям рогу, що ударив по флангах Твали, як ти, Інкубу, стояв, оточений кільцем Сірих, і люди падали під ударами твоєї сокири, як колосся під ударами серпа. Ви згадуватимете про те, як Інкубу змів силу дикого буйвола Твали і розсипав на порох його пиху. Прощавайте ж назавжди, Інкубу, Макумазане і Бугване, мої повелителі й друзі!

З цими словами Ігнозі підвівся. Упродовж якогось часу він удивлявся в наші обличчя, а потім накинув на голову край плаща, неначе для того, щоб приховати від нас своє обличчя.

Ми мовчки пішли.

Удосвіта наступного дня ми покинули Луу. Нас супроводжували полк Буйволів і наш старий друг Інфадус, який важко переживав неминучу розлуку з нами. Хоча було ще дуже рано, уздовж головної вулиці міста стояли полки і просто юрби людей. Вони вітали нас королівським салютом, коли ми проходили повз них, а жінки кидали нам під ноги квіти і благословляли нас за те, що ми звільнили країну від Твали. Все це справляло надзвичайно хвилююче враження і було зовсім не схоже на те, з чим зазвичай доводиться стикатися, живучи серед тубільців.

Проте не обійшлося без кумедного епізоду, який нас, засмучених, трохи розвеселив.

Коли ми наблизилися до околиці міста, з натовпу вибігла прегарна юна дівчина. У неї в руці був букет чудових лілій, які вона піднесла Гуду (чомусь він подобався жіноцтву, – гадаю, тут неабияку роль відігравали монокль і єдина бакенбарда на щоці, що, очевидно, мало особливу романтичну звабу в їхніх очах). Дівчина сказала, що у неї є прохання.

– Говори.

– Хай білий вождь покаже своїй рабині його прекрасні білі ноги, щоб вона могла зберегти на все життя цей спомин і розповідати про це своїм дітям. Його рабиня йшла чотири дні, щоб побачити ці ноги, бо слава про них рознеслася по всій країні.

– Хай йому грець, нізащо! – розлючено вигукнув Гуд.

– Ну що ви, друже, – усміхнувся сер Генрі. – Ви ж не зможете відмовити леді у проханні.

– Не покажу! – уперся Гуд. – Це дико й непристойно!

Проте на наші умовляння він врешті-решт погодився закатати холоші до колін під захоплені вигуки жінок, особливо ж вдячної молодої леді. У такому вигляді йому довелося плентатись далі, аж поки ми не вийшли за околицю міста.

Боюся, що ніколи вже ноги Гуда не будуть предметом такого захоплення. До його рухомих зубів і навіть до прозорого ока за час цей кукуани якось звикли, чого не можна сказати про його “чудові білі ноги”.

Дорогою Інфадус розповів нам, що є інший перевал через гори, на північ від Великої Дороги царя Соломона, або, точніше, є місце, де можна спуститися зі схилу скелястого хребта, що відділяє Країну Кукуанів від пустелі. Це той хребет, на якому підносяться величезні вершини двох гір Цариці Савської. Виявилося також, що десь років два тому кілька кукуанських мисливців спустилося цим шляхом з гір у пустелю у пошуках страусів, пера яких дуже цінуються в країні як прикраси до військових головних уборів. Під час полювання вони забрели далеко у глиб пустелі і ледве не загинули від спраги. Побачивши на обрії контури дерев, вони попростували туди і натрапили на великий родючий і пишний оазис, що простягся на кілька миль. За планом Інфадуса, наш зворотний шлях мав пролягати повз цей оазис. Ми схвалили його план, оскільки він позбавляв нас труднощів гірського переходу. На додачу, нас узялися супроводжувати до оазису кілька мисливців, які колись його відкрили. Вони твердили, що з того місця помітили вдалині в пустелі інші родючі оазиси [62]62
  Нам часто здавалося неймовірним, як могла мати Ігнозі з маленькою дитиною подолати труднощі подорожі через гори і пустелю, які трохи не виявилися фатальними для нас самих. Тепер же мені спадає на думку, і я хочу поділитися цим із з читачем, що вона, мабуть, пішла цим другим шляхом, мандруючи, як Агар крізь пустелю. Якщо це справді було так, то в історії її порятунку немає нічого неймовірного. Цілком ймовірно, що її могли зустріти і відпровадити до оазису які небудь мисливці за страусиними перами, як розповів сам Ігнозі. Звідти вона могла поступово, від оазису до оазису, йти на південь і дістатися Зулуленда. – А. К.


[Закрыть].

Ми неквапно просувалися вперед і на четвертий день нашої подорожі знов опинилися на гірському кряжі, що відділяє Країну Кукуанів від пустелі, що її піщані бархани тяглися, скільки сягне око, північніше гір Цариці Савської.

Удосвіта наступного дня наші провідники привели нас до місця, звідки починався крутий спуск до пустелі, з висоти не менше двох тисяч футів.

Тут ми розпрощалися з нашим вірним другом, стійким старим воїном Інфадусом. Він урочисто побажав нам щастя і успіху, при цьому трохи не вронивши сльозу від смутку.

– Ніколи більше, мої повелителі, – сказав він, – не призначено моїм старим очам побачити людей, схожих на вас. Як Інкубу долав у битві ворогів! Пам’ятаєте видовище, коли він зніс одним ударом голову Твали? Це було дивовижно, просто чудово! Більше ніколи я не побачу такого удару, хіба тільки в блаженних сновидіннях.

Нам теж було неабияк шкода з ним розлучатися. Гуд так розчулився, що навіть подарував йому на згадку свій монокль! (Згодом ми виявили, що у нього був ще один, запасний.) Інфадус був просто у захваті, передчуваючи, що володіння таким предметом колосальна підвищить його престиж. Після кількох марних спроб йому все ж таки вдалося вставити монокль собі в очницю. Ніколи я не бачив нічого більш безглуздого, ніж цей старий воїн із моноклем в оці. Це не зовсім пасувало до плаща з леопардової шкури і плюмажу з чорних страусячих пер.

Потім, упевнившись, що наші провідники захопили із собою достатньо води і провізії, і вислухавши громовий прощальний салют Буйволів, ми міцно потиснули руку старого воїна і почали спуск із гірського хребта. Це виявилося вельми нелегкою справою, але, так чи інакше, надвечір того ж дня ми благополучно дісталися підніжжя гори.

– А ви знаєте, друзі, – щиро зауважив сер Генрі, коли ми сиділи тієї ночі довкола багаття і дивилися на навислі над нами кручі, – мені здається, що на світі є чимало місць, які значно поступаються Країні Кукуанів, і часом я відчував себе тут набагато щасливішим, ніж будь-де, хоча зі мною ніде й ніколи не траплялися такі дивні речі. А ви як гадаєте?

– Я відчуваю, що майже жалкую за тим, що покинув цю країну, – зітхнувши, зізнався Гуд.

Що ж до мене, то я подумав: як добре, що все скінчилося гаразд, адже упродовж усього мого життя, повного небезпек, мені ніколи не випадало стільки разів бути на волосині од загибелі, як за ці два місяці. При одному спогаді про битву, в якій мені теж довелося брати участь, у мене аж мороз сипле по шкірі, а що вже казати про наші поневіряння в підземеллі!

Наступного ранку ми вирушили у важкі мандри через пустелю. П’ятеро провідників несли чималий запас води. Ніч ми провели просто неба, а удосвіта рушили далі.

Третього дня нашої подорожі, десь пополудні, ми побачили дерева того оазису, про який розповідали наші провідники, і надвечір ми вже знову йшли по траві і чули дзюрчання води.

Розділ XX
ЗНАЙДЕНИЙ

А зараз я оповім про те, що сталося далі, бо то була найдивовижніша пригода, яка свідчить, що у житті трапляються справжні дива.

Трохи випередивши своїх супутників, я неквапно чимчикував берегом струмка, що, витікаючи з оазису, губився з-поміж розпечених пісків, і раптом став як укопаний, не вірячи своїм очам. І було від чого: ярдів за двадцять неподалік, у чарівному куточку, під густим розлогим інжирним деревом стояла маленька затишна хатина. Вона була обернена фасадом до струмка і виглядала як типова тубільна хатка з верболозу і трави, але мала звичайні двері, а не маленьку лазівку, схожу на льоток у вулику.

“Що за чортівня! – подумав я. – Звідки тут узялася хатина?”

Не встиг я це подумати, як двері відчинилися, і з неї, накульгуючи, вийшов білий чолов’яга з величезною чорною бородою, одягнений у звірині шкури. Я вирішив, що це мені примарилося, бо сонце напекло голову. Це було абсолютно неймовірно! Жоден мисливець ніколи сюди не забирався, і жоден, безумовно, не міг тут жити. Я витріщив на нього очі. З не меншим подивом дивився і він на мене. Тут саме нагодилися й сер Генрі із Гудом.

– Послухайте, друзі, – сказав я до них, – у мене маячня, чи це насправді біла людина?

Сер Генрі й Гуд поглянули на незнайомця, і тої ж миті білий незнайомець із чорною бородою щось вигукнув і, шкутильгаючи, зашкандибав у наш бік, але, не дійшовши кількох кроків, упав непритомний.

Одним стрибком сер Генрі був біля нього.

– Сили небесні! – закричав він. – Та це ж мій брат Джордж!

Почувши цей вигук, із хатини виткнувся ще один, теж одягнений у шкури й з рушницею в руках. Побачивши мене, він аж заточився від подиву.

– Макумазане! – вигукнув він. – Ти мене не впізнаєш? Це ж я, Джим, мисливець! Я загубив записку, яку ти мені дав для бааса, і ось ми тут живемо вже майже два роки.

І, впавши до моїх ніг, він почав качатися по землі, плачучи від радості.

– Ах ти ж, дурна роззяво, – сказав я. – Тебе слід було б гарненько відшмагати!

Тим часом чоловік із чорною бородою прийшов до тями, підвівся, і вони з сером Генрі кинулися одне одному в обійми, від повноти почуттів не в змозі вимовити жодного слова. Підозрюю, що колись вони, найпевніше, посварилися через яку-небудь леді (хоча я ніколи сера Генрі про це не питав), але як би там не було, зараз їхня сварка була абсолютно забута.

– Любий мій! – вирвалося нарешті у сера Генрі. – Я гадав, що тебе вже немає в живих! Адже я шукав тебе по той бік Соломонових гір і раптом знаходжу в оазисі серед пустелі, де ти звив собі гніздо, немов старий крук!

– Близько двох років тому і я намагався подолати гори Соломона, – почули ми непевний голос людини, відвиклої говорити рідною мовою, – але величезний камінь упав згори і роздробив мені кістку. Тому я не міг ні продовжувати свій шлях, ні повернутися в крааль Ситанді.

Тут і я підійшов.

– Здрастуйте, містере Невілль. Ви мене пам’ятаєте?

– Господи! – вигукнув він. – Невже це Квотермейн? Як? І Гуд теж тут? Тримайте мене, друзі, – у мене знову запаморочилося в голові… Як усе це несподівано і дивно… Адже я вже перестав сподіватися, і раптом таке щастя!

Увечері, біля похідного багаття, Джордж Куртіс розказав нам свою історію, яка, так само як і наша, була сповнена пригод. Ось її короткий виклад.

Близько двох років тому він вийшов з крааля Ситанді, намагаючись досягти Сулейманових гір. Записку, надіслану йому через Джима, він не одержав і нічого досі про неї не чув, оскільки цей йолоп Джим її загубив. Але, скориставшись із напучувань тубільців, він попрямував не до гір Цариці Савської, а до того крутого перевалу, через який ми самі щойно прийшли. Це був, безумовно, більш легкий шлях, аніж той, який зазначений на карті старого да Сильвестра. В пустелі вони з Джимом зазнали чималих поневірянь, але нарешті дісталися цього оазису, де того ж дня Джорджа Куртіса спіткало велике нещастя. Він сидів на березі струмка, а Джим завис на крутосхилі, якраз над ним, намагаючись видовбати із тріщини мед диких бджіл, у яких немає жала (такі бджоли водяться в пустелі). Деручись по скелях, він зачепив великий камінь, який обрушився і роздробив праву ногу Джорджа Куртіса. Відтоді він став сильно шкутильгати і, оскільки не міг багато ходити, вважав за краще залишитися і вмирати в оазисі, ніж напевне загинути в пустелі.

Що ж до харчу, то вони не потерпали від його нестачі, бо у них був великий запас патронів, а в оазис, особливо ночами, приходило на водопій багато тварин. Вони стріляли в них або ставили пастки, використовуючи м’ясо для їжі, а шкури, після того, як їх одяг зносився, – для одягу.

– Таким чином, – завершив свою оповідь Джордж, – ми жили тут майже два роки, як Робінзон Крузо з П’ятницею, сподіваючись на щасливий випадок: може, раптом сюди забредуть які-небудь тубільці й допоможуть нам звідси вибратися. Але ніхто не з’являвся. Нарешті учора увечері ми з Джимом вирішили, що він полишить мене і відправиться по допомогу в крааль Ситанді, хоча, зізнаюся, у мене було мало надії, що він повернеться. А тут ти, саме ти, – сказав він, обнімаючи сера Генрі, – якого я аж ніяк не сподівався побачити, раптом несподівано з’являєшся і знаходиш мене там, де сам цього не чекав! Адже я був упевнений, що ти спокійнісінько живеш собі в Англії та давним-давно мене забув. Це найдивовижніша історія, яку мені будь-коли доводилося чувати, і яке щастя, що вона завершилася так вдало!

Потім сер Генрі, у свою чергу, розповів братові головні епізоди наших пригод, і, отак розмовляючи, ми просиділи до глибокої ночі.

– Слава Богу, – сказав Джордж Куртіс, коли я показав йому кілька алмазів, – що, окрім моєї нікчемної персони, ви знайшли іще дещо в нагороду за всі ваші знегоди.

Сер Генрі засміявся:

– Алмази належать Квотермейну і Гуду. У нас була домовленість, що вони ділитимуть між собою всю здобич, яка може трапитися нам по дорозі.

Це зауваження примусило мене замислитися. Порадившись із Гудом, я сказав серу Генрі, що ми обоє просимо його узяти третину алмазів, а якщо він відмовиться, то його частка нехай буде передана Джорджу Куртісу, який, по суті, постраждав через ці коштовності більше од усіх. Ми ледве умовили його пристати на цю пропозицію, і але Джордж Куртіс дізнався про наше рішення значно пізніше.

На цьому я хочу завершити свою оповідь. Наш зворотний шлях через пустелю в крааль Ситанді був дуже тяжкий, зважаючи на те, що нам доводилося підтримувати Джорджа Куртіса, оскільки його права нога була в дуже поганому стані і з рани час від часу відділялися осколки роздробленої кістки. Сяк-так ми подолали пустелю, і розповідати подробиці цієї подорожі – значило б повторювати пережите раніше.

Через півроку після нашого повернення в Ситанді, де ми залишили наші рушниці та інше майно, хоча старий негідник, якому довірено було зберігати його, неабияк засмутився тим, що ми залишилися живі й усе це треба повернути. Отож ми, живі й неушкоджені, зібралися в моєму маленькому будиночку в Береа, біля Дурбана, де я тепер і пишу ці рядки. Звідси я прощаюся з усіма, хто супроводжував мене в неймовірній подорожі, адже подібного я навряд чи зазнавав коли у своєму багатому на пригоди житті.

Р. S. Не встиг я написати останнє слово, як побачив кафра, що йшов із пошти моєю апельсиновою алеєю з листом, закладеним у розщеплену палицю. Лист цей був від сера Генрі, і оскільки він має безпосередній стосунок до моєї розповіді, я наводжу його повністю:

Брейлі-хол, Йоркшир.

Любий Квотермейне! З останньою поштою я надіслав вам декілька рядків, аби повідомити, що ми троє – Джордж, Гуд і я – благополучно прибули до Англії. Ми зійшли на берег у Саутгемптонг й негайно поїхали до Лондона. Бачили б ви, яким чепуруном постав Гуд перед нашими очима наступного ж дня! Ретельно поголений, у вишуканому фраку, що облягав його як рукавичка, новий чудовий монокль і т. п. і т. д. Ми гуляли з ним у парку, де зустріли декількох знайомих, і я тут же розповів їм історію про його “прекрасні білі ноги”.

Він оскаженів, особливо після того, як один вельми уїдливий журналіст надрукував усе це у фешенебельній газеті.

А зараз про справи. Щоб поцінувати колекцію алмазів, ми з Гудом звернулися до ювелірної фірми Стрітер, і я просто не наважуюся сказати вам, в яку суму вони їх оцінили. Сума нечувана! Це ще лише приблизна оцінка, оскільки вони зауважили, що за їхньої пам’яті іще ніколи на ринку не з’являлося в такій кількості таке чудове каміння. Виявляється, що, за винятком одного або двох, вони – найчистішої води і нічим не поступаються найкращим бразильським діамантам. Я запитав, чи купить їх фірма, але вони відповіли, що це їм не під силу, і рекомендували продавати уроздріб, щоб не наповнювати ними ринок. Проте вони все ж таки пропонують сто вісімдесят тисяч фунтів стерлінгів за вельми невелику частину скарбу. Ви повинні приїхати до Англії, Квотермейне, і самі поклопотатися про це, тим більше що ви наполягаєте на прекрасному подарунку для мого брата – цілій третині алмазів, що не належать мені.

Щодо Гуда, то він зовсім схибнувся у суєтних клопотах: тільки те й робить, що чепурить свою персону. Але все-таки я гадаю, що він ще не забув Фулату. Він мені сказав, що відтоді, як приїхав до Англії, не бачив жодної жінки, яка була б така ж чарівна і така ж вродлива, як та нещасна.

Я хочу, щоб ви переїхали на батьківщину, мій дорогий давній друже, і поселилися біля мене. Ви достатньо потрудилися за своє життя, і у вас купа грошви, а у мене у сусідстві продається маєток, який вам чудово підійде. Приїжджайте ж, і чимскоріше! А книжку про наші пригоди ви можете закінчити на пароплаві! Ми відмовилися розповідати нашу історію, поки ви її не напишете, оскільки боїмося, що нам не повірять. Якщо ви послухаєтеся моєї поради, ви приїдете сюди на Різдво, і я дуже прошу вас оселитися у мене. На той час сюди приїдуть Гуд і Джордж і, між іншим, ваш син (це щоб вас спокусити!). Він уже приїжджав до мене на тиждень пополювати і справив дуже приємне враження. Ваш Гаррі – дуже холоднокровний хлопець: під час полювання він всадив мені в ногу повнісінький заряд дробин, сам виколупав їх, а на додачу зауважив, як зручно мати з-поміж друзів-мисливців студента-медика.

До побачення, друзяко! Не буду вас більше умовляти, але я знаю, що ви приїдете, хоча б для того, щоб зробити приємне вашому щирому другові

Генрі Куртісу.

Р. S. Бивні величезного слона, що роздер бідолашного Хіву, прибиті у мене в холі над парою буйволячих рогів, що їх ви мені подарували, і виглядають чудово. А сокира, якою я зніс голову Твалі, висить над моїм письмовим столом. Шкода, що нам не вдалося привезти кольчуги!

Г. К.

Сьогодні вівторок. У п’ятницю відходить пароплав, і мені кортить скористатися запрошенням Куртіса і податися до Англії, хоча б для того, щоб побачити мого хлопчика Гаррі й поклопотатися про друкування цієї історії, оскільки мені не хотілося б довіряти цю справу комусь іншому.

ДОЧКА МОНТЕСУМИ

Розділ І
ЧОМУ ТОМАС ВІНҐФІЛД РОЗПОВІДАЄ СВОЮ ІСТОРІЮ

“Хвала Богу, що подарував нам перемогу! Сила Іспанії зламана, кораблі її потонули або втекли, морська безодня поглинула сотні і тисячі її моряків і солдатів, і тепер моя Англія може зітхнути вільно [63]63
  Йдеться про загибель так званої “Непереможної армади” флоту католицької Іспанії, що складалася зі 130 кораблів з 2400 гарматами і 19 тисячами солдатів, окрім матросів. З 21 по 27 липня 1588 року англійці в трьох послідовних битвах завдали іспанцям значних утрат, а потім раптовий шторм, що відігнав іспанські кораблі до Оркнейських островів, довершив розгром. – Прим. перекл.


[Закрыть]. Вони йшли, щоб підкорити нас, щоб катувати нас і спалювати живцем на багаттях, вони йшли, щоб зробити з нами, вільними англійцями, те ж саме, що Кортес зробив з індіанцями Анауаку [64]64
  Анауак– стародавня тубільна назва держави ацтеків, розташованої на території сучасної Мексики. Тут і далі всі географічні назви та історичні імена, які автор іноді довільно скорочує, даються повністю в сучасній транскрипції. – Прим. перекл.


[Закрыть]. У наших синів вони хотіли відняти свободу, а в наших дочок – честь; наші душі вони хотіли віддати попам, а наші тіла і все наше надбання – Папі Римському і своєму імператору! Але Бог відповів їм бурею, а Дрейк [65]65
  Дрейк Френсіс(1545–1595) – англійський мореплавець і пірат, що дістав за битву з іспанцями дворянський титул сера. Першим повторив кругосвітню подорож Магеллана. Брав участь у розгромі “Непереможної армади”. – Прим. перекл.


[Закрыть]відповів їм кулями. Вони щезли, і разом з ними зникла слава Іспанії.

Я, Томас Вінґфілд, почув про це сьогодні, в четвер, набангійській базарній площі, куди приїхав, щоб поговорити з людьми і продати яблука – ті, що вціліли в моєму саду після страшних штормових вітрів, які геть обчухрали нинішнього року майже всі дерева.

Усілякі чутки доходили до мене і раніше, але сьогодні в Бангі я зустрів чоловіка на ім’я Юнг, з роду ярмутських Юнгів, який сам брав участь на ярмутському кораблі у битві при Гравеліні [66]66
  Гравелін– маленький порт на узбережжі Франції, поблизу якого 27 липня 1588 року відбулася третя, вирішальна битва англійського флоту з “Непереможною армадою”. – Прим. перекл.


[Закрыть], де іспанців погнали далі, на північ, доти, доки вони не загинули в Шотландському морі.

Кажуть, що мале породжує велике, але тут сталося навпаки: велике спородило мале. Ці славетні події спонукали мене, Томаса Вінґфілда з Лоджа, парафіянина дитчингемської парафії графства Норфолк, узятися на схилі віку за перо і папір, попри глибоку старість і те, що недовго вже мені ряст топтати.

Десять років тому, 1578 року, коли наша вельмишановна королева Єлизавета була проїздом у тутешніх краях, її величність побажала побачити мене в Норіджі. Того дня вона сказала, що розповіді про мене дійшли й до неї, і забажала почути щось цікаве з мого життя, вірніше – з тієї пори, коли я жив з-поміж індіанців саме тоді, коли Кортес впокорював їхню країну Анауак, відому нині під ім’ям Мексика. Але щойно я розпочав оповідь, як її величності вже час було вирушати у Коссей на оленячі лови. Прощаючись, королева зажадала, щоб я виклав свою історію на папері, щоб вона могла її прочитати, і додала, що, коли ця історія справдить надії, які на неї покладають, вона подарує мені титул баронета і я закінчу свої дні сером Томасом Вінґфілдом. На це я відповів, що ніколи не вмів доладу поратися з такими речами, як перо і папір, проте докладу всіх зусиль, щоб веління її величності виконати. Потім я насмілився подарувати їй великий смарагд, один із тих, що колись прикрашали шию дочки Монтесуми, а до неї – багатьох інших принцес. Побачивши цей смарагд, очі її величності спалахнули так яскраво, як і сам коштовний камінь, бо наша королева полюбляє подібні дрібнички. Напевно, якби я цього запрагнув, я міг би укласти з нею угоду і тут же дістати свій титул в обмін на смарагд, але я багато років був вождем могутнього племені і нині не бажав ставати чиїм би то не було слугою. Тому я просто поцілував королівську руку, яка так міцно стиснула коштовний камінь, що аж кісточки їй побіліли, попрощався і того ж дня повернувся до себе додому в долину Уейвні.

Однак я не забув побажання королеви і давно вже збирався викласти на папері історію свого життя, доки моє життя і моя історія тривають. Для мене, щодо цього людини недосвідченої, завдання це справді нелегке. Та чи личить мені страхатися труднощів, коли вже близько час вічного супокою? Я побачив таке, чого не бачив жоден англієць і про що варто розповісти.

Життя моє було незвичайне. Скільки разів, коли, здавалося, смерть дивилася у вічі і порятунку не було, провидіння рятувало мене, можливо, тільки для того, щоб люди дізналися про мою історію і мали собі з неї науку, бо все, чого я зазнав і побачив, свідчить про одну непоборну істину: зло ніколи не дає добра, зло породжує тільки зло і врешті-решт звалюється на голову того, хто його чинить, стосується те якоїсь окремої людини чи цілого народу.

Пригадайте хоча б долю Кортеса, цього відомого завойовника! Я його знав за тих часів, коли він мав майже безмежну владу, а років сорок тому, як мені розповідали, славетний Кортес помер в Іспанії в немилості і злиднях [67]67
  Насправді завойовник Мексики Ернандо Кортес (1485–1547) до самої смерті був неймовірно багатий і мав титул герцога. – Прим. перекл.


[Закрыть]. Отож-бо! І ще я чув, що сина Кортеса дона Мартіна катували саме в тому місті, яке його батько з такою нечуваною жорстокістю завойовував для іспанців. Усе це в пориві відчаю напророкувала Кортесу найулюбленіша з його подруг Маліналь, – іспанці її називали Мариною, – коли Кортес покинув її і віддав за дружину дону Хуану Харамільо, забувши про все, що їх поєднало, і про те, що вона не раз рятувала від неминучої смерті і його, і солдатів.

А пригадаймо долю самої Марини! Вона кохала свого Кортеса, або Малінцина, як його почали завдяки їй називати індіанці, і заради нього зрадила свою батьківщину. Якби не Марина, іспанці ніколи б не оволоділи Теночтітланом, або, як його нині називають, Мехіко. Задля своєї любові вона пожертвувала честю, але що вона отримала натомість? Що доброго дало їй скоєне зло? Як нагороду за все, коли краса Марини зблякла, її віддали за дружину іншому, менш знатному вельможі, точнісінько так, як продають біднішому господарю худобину, що відслужила своє.

Згадаймо також долю такого могутнього народу, як народ Анауаку. Він чинив зло в ім’я добра; в жертву своїм кровожерним богам він приносив тисячі людських життів, сподіваючись, що боги пошлють йому мир, благоденство і багатство повік-віки. Але чим відповів їм істинний Бог? Замість багатства він послав спустошення, замість миру – іспанський меч, а замість благоденства – горе, тортури і рабство. І все це – внаслідок того, що вони приносили своїх дітей на вівтарі Уїцилопочтлі і Тескатліпоки [68]68
  Уїцилопочтлі– “чаклун колібрі”, бог війни і сонця; Тескатліпока– “туманне дзеркало”, головний бог ацтеків. Обом богам приносили людські жертви. – Прим. перекл.


[Закрыть].

Або візьмемо самих іспанців. В ім’я чого вони чинили таке, що й не снилося язичникам-ацтекам? В ім’я Христа вони щокроку плюндрували всі його заповіді. Я дуже старий і навряд чи доживу до того, щоб життя відповіло на мої запитання. Але вже й сьогодні я знаю відповідь. Зрозуміло, що всі лиходійства іспанців впадуть на їхні голови, і вже тепер я бачу цей найпихатіший у світі народ знеславленим, збезчещеним і розореним, жалюгідним замірком, у якого немає нічого, крім славетного минулого. Те, що Дрейк почав недавно під Гравеліном, Бог свого часу завершить повсюдно. Від могутності Іспанії не залишиться й сліду, імперія іспанців зникне, як зникла імперія Монтесуми.

Так вершаться події визначні, про які знають усі, і так само було в житті такої непомітної людини, як я, Томас Вінґфілд. Воістину небеса були милосердні до мене: вони дали мені змогу розкаятися в гріхах, які обернулися проти мене самого, бо я привласнив собі право Всемогутнього і вже вважав себе знаряддям помсти в його правиці! То була справедлива кара! Усвідомлюючи це, я й наважився написати історію свого життя, щоб вона слугувала наукою іншим.

Як я вже казав, думка ця зріла в моїй голові упродовж тривалого часу, хоча, правду кажучи, вперше заронила її королева. Але лише тепер, коли я напевне знаю, яка доля спіткала “Непереможну армаду”, ця думка дала, нарешті, паросток. Та чи принесе вона плід – хто зна! Бо події останніх днів неабияк схвилювали мене і перенесли в часи моєї юності, сповненої пристрастей, битв і неймовірних пригод, коли я змагався проти тих-таки іспанців за себе, за Куаутемока і за народ отомі. Давненько я не згадував про це, і зараз ті роки знов оживають переді мною. У мене таке відчуття, ніби те, що я пережив колись, і було моїм справжнім життям, а все інше – лише сон, мара. Із немолодими людьми таке буває.

З вікна кімнати, де я пишу, видно мирну долину Уейвні. За річкою ген аж до овиду – землі, порослі золотистим дроком, оддалі видніються руїни замку і червоні дахи Бангі, що скупчилися навколо дзвіниці церкви Святої Марії, а на обрії зеленіють королівські гаї Стоува і поля флікстонського абатства. На правому стрімкому березі річки шелестять діброви Іршема, а низинним лівим берегом, немов строкаті плями, бродять отари Беклса і Лоустофта, а позаду трав’янистими схилами пагорба, який за старих часів називали Графським виноградником, заліг терасами мій парк і фруктовий сад. Усе це тут, але нині у мене таке відчуття, немов нічого цього не існує. Замість долини Уейвні я бачу долину Теночтітлана, замість узгір’їв Стоува – засніжені схили вулканів Істаксиуатля і Попокатепетля, замість шпилю Іршема і дзвіниць Бангі, Дитчингема і Беклса переді мною височать жертовні піраміди, осяяні священним полум’ям, а там, де на мирних луках пасуться отари, я бачу вершників Кортеса, що рвуться в бій. Усе повернулося до мене. Все, що було життям. Решта – сон.

Я знову відчуваю себе молодим, і тепер, якщо доля буде до мене прихильна, я спробую розповісти історію свого життя, перш ніж полишу земну юдоль і порину у вічний спокій на сільському цвинтарі.

Я давно вже почав свою оповідь, але поки ще була жива моя люба дружина, що полишила мене зовсім недавно, минулого Різдва, завершити її я все одно б не зміг. Щиро кажучи, моя дружина любила мене так, як, я гадаю, мало кого любили. Мені поталанило. Але в моєму минулому було багато такого, що затьмарювало її любов і викликало ревнощі, а саме – до мертвих. Утім, ці почуття випогоджувалися в її благородній душі в найщиріше і повне прощення. Серце моєї дружини краяло інше таємне горе, і я це знав, хоча сама вона ніколи нічого не говорила.

У нас народилася лише одна дитина, та й та померла немовлям. Скільки дружина не благала Бога послати їй ще дитину, всі благання її лишалися марними, і я, згадуючи слова Отомі, мав дуже великий сумнів у тому, що ці благання допоможуть. Але дружина моя знала, що колись за океаном у мене були діти від іншої жінки, яких я любив і яких завжди любитиму до скону, хоча всі вони померли багато років тому, і це краяло їй душу. Вона могла вибачити, що я був одружений з іншою, але те, що ця жінка народила мені дітей, які були все ще дорогі моєму серцю, – цього вона, навіть усе простивши, забути не могла, бо сама була бездітна.

Я чоловік і не можу збагнути до решти її туги. Та й хто збагне любляче жіноче серце? Але було саме так. Якось ми навіть посварилися через це, посварилися вперше і востаннє.

Трапилося це другого року по нашім весіллі, через кілька днів після того, як ми поховали на дитчингемському цвинтарі наше дитя. Якось уночі, коли я спав поруч із дружиною, мені приснився дивовижно яскравий сон. Мені снилося, що довкола мене зібралися всі мої сини, усі четверо, і найстарший тримав на руках мого первістка, немовля, що померло під час великої облоги. Вони прийшли до мене, як частенько приходили в ті часи, коли я правив народом отомі в Місті Сосен, вони говорили зі мною, обдаровували мене квітами і цілували мені руки. Я милувався їхньою снагою і красою, і гордість переповнювала моє серце. Уві сні мені здавалося, ніби я нарешті позбувся великого горя, ніби я знову зустрів моїх коханих діток, яких колись втратив. Та ба! Що може бути жорстокішим за пробудження? Сновидіння, ніби глузуючи з нас, воскрешають мертвих, повертають нам тих, хто дорогий, а потім тануть і залишають нас в іще більшій скорботі.

Так от, мені примарилося подібне, й уві сні я розмовляв зі своїми дітьми, голублячи їх, поки, нарешті, не прокинувся. І тоді, відчувши весь біль утрати, я гірко заридав. Уже світало. Проміння серпневого сонця заглядало у вікно, а я все ще лежав знеможений і плакав. Оточений примарами сну, я повторював крізь сльози імена тих, кого вже ніколи не побачу. Я сподівався, що дружина моя спить, але вона прокинулася і чула, як я розмовляв з небіжчиками уві сні. І хоча я вимовляв деякі слова мовою отомі, решту я проказував англійською, а знаючи імена моїх дітей, дружина все зрозуміла. Раптом вона зіскочила з ліжка і стала переді мною. Очі її пломеніли таким гнівом, якого я зроду не бачив. Але і цього разу він майже в одну мить перемінився на сльози.

– Що з тобою, люба моя? – запитав я здивовано.

– Гадаєш, мені легко чути оте з твоїх вуст? – сказала вона у відповідь. – На тому не край, що я пожертвувала заради тебе своєю молодістю і була вірна тобі навіть тоді, коли геть усі вважали тебе загиблим! Про те, як ти сам беріг мені вірність, тобі краще знати. Але хіба я хоч колись дорікнула тобі, хоча ти забув мене й одружився на дикунці?

– Ні, моя мила. Але ж і я ніколи тебе не забував, – ти це чудово знаєш. Мене тільки дивує, що ти ревнуєш до тієї, якої давно вже немає!

– Хіба до мертвих ревнують? Можна боротися з живими, але як подолати любов, яку смерть зробила зразком досконалості, а отже – безсмертною? Саме це я тобі прощаю, бо можу позмагатися з тією жінкою. Адже ти був моїм до неї і залишився моїм опісля. Але діти, діти – це інша річ! Діти були тільки її і твоїми. І я знаю, що ти любив їх живих, любиш їх мертвих і любитимеш їх вічно, якщо тільки зустрінешся з ними на тому світі. А я вже знеможена. Я постаріла за ті двадцять з гаком років, поки чекала тебе, і тепер я вже не подарую тобі інших дітей. Я принесла тобі одного, але Бог прибрав його, мабуть, щоб я не була надто щаслива. Ти навіть імені його не згадав з-поміж тих інших дивних імен! Моя бідолашна крихітка була для тебе надто малою!..