Текст книги "Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми"

Автор книги: Генри Райдер Хаггард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]

Розділ XVIII
НАС ПОЛИШАЄ НАДІЯ

Неможливо описати страхіття наступної ночі. Лише милосердний сон, в який час від часу ми поринали, допоміг нам її пережити. Навіть у такому безвихідному стані, як наш, фізична втома пред’являє свої права. Проте я не міг спати довго. Страшна думка про неминучість нашої загибелі не полишала мене ні на мить. Ця думка могла б примусити здригнутися навіть найхоробрішу людину в світі, а я ніколи не претендував на те, щоб мене вважали хоробрим. Крім того, сама тишабула такою безмежною і гнітючою, що заснути було майже неможливо.

Читачу! Можливо, тобі доводилося лежати без сну вночі, коли тиша давить на свідомість, але я упевнений, що ти не маєш ніякого уявлення про те, якою страшною і майже відчутною може бути абсолютна тиша. На поверхні землі завжди є які-небудь звуки і рух, і хоча самі вони можуть бути невідчутними, але вони безумовно притупляють гостре лезо повної тиші. Але сюди не проникав жоден звук. Ми були поховані в надрах гірської вершини, увінчаної снігом. Там, у високості, за тисячі футів від нас, свіжий вітер здіймав вихори білого снігу, але шум його не долинав сюди. Довгий тунель і кам’яна стіна п’ять футів завтовшки відділяли нас навіть від жахливого Чертога Смерті, адже мертві безгомінні. Навіть гуркіт всієї земної і небесної артилерії не досяг би наших вух. Ми були живцем поховані, і наша гробниця була відрізана від усього світу.

Раптом я гостро відчув всю іронію нашого перебування тут. Нас оточували незліченні скарби, яких вистачило б, щоб сплатити національний борг або побудувати флотилію броненосців, а проте ми з радістю віддали б усі ці скарби за крихітну надію вирватися звідси. А невдовзі ми, очевидно, будемо раді віддати їх за крихітний шматочок їжі або кілька крапель води, а потім навіть за те, щоб нашим стражданням настав скоріше кінець. Справді, багатство, що на його накопичення люди часто марнують життя, втрачає всю свою ціну, коли настає остання година. Нестерпно тяглися години ночі.

– Гуде, – раптом почувся голос сера Генрі, що моторошно відлунив у напруженій тиші, – скільки у вас залишилося сірників?

– Вісім, Куртісе.

– Запаліть один. Подивимося, котра година.

Гуд запалив сірник, і після непроглядного мороку його полум’я засліпило нас.

За моїм годинником була п’ята ранку. Десь високо над нами, на снігових узгір’ях, рожевіла прекрасна вранішня зоря і свіжий вітер підняв завісу нічних туманів у гірських ущелинах.

– Нам треба б трохи під’їсти, щоб підтримати свої сили, – зауважив я.

– Ще чого! – озвався Гуд. – Чим швидше помремо, тим краще.

– Людина живе, поки не втрачає надію, – втрутився сер Генрі. Ми попоїли і випили по ковтку води. Минуло ще скількись

часу. Сер Генрі запропонував підійти упритул до дверей і кричати, оскільки у нас жевріла слабка надія, що хтось ззовні почує звуки голосів. Тому Гуд, у якого за час його багаторічної служби у флоті виробився надзвичайно гучний тембр голосу, навпомацки дістався дверей і зчинив там диявольський галас. Мені ніколи раніше не доводилося чути подібного ревіння, але усе це мало не більше наслідків, аніж дзижчання москітів.

Через якийсь час він аж захрип від волань і повернувся, відчуваючи таку сильну спрагу, що йому довелося напитися. Після цього ми поклали не повторювати експерименту, оскільки це неабияк зменшило наш мізерний запас води.

Ми знову вгніздилися біля наших ящиків, наповнених нікому не потрібними алмазами, і сиділи болісно-бездіяльні, і це було найбільш нестерпним. Зізнаюся, що я дав волю відчаю – поклавши голову на широке плече сера Генрі, я заплакав. Мені здалося, що і Гуд, котрий сидів по інший бік, насилу стримував сльози і при цьому хрипким голосом лаяв себе за свою слабкість.

Але яким добрим і мужнім виявив себе сер Генрі, ця чудова людина! Якби ми були двома переляканими дітьми, а він нашою нянькою, то і у такому разі він не міг би проявити більше чулості. Зовсім знехтувавши свої власні переживання, він робив усе можливе, щоб хоч трохи заспокоїти наші напружені нерви. Він розповідав нам історії про людей, які зазнавали подібних випробувань і якимось дивом уникали загибелі. Коли ж він зрозумів, що ці розповіді не можуть нас підбадьорити, він почав говорити проте, що наш стан – це лише передчуття неминучого кінця, який чекає всіх нас, що все це скоро скінчиться і що смерть від виснаження – один із наймилосердніших її видів (що є чистісінькою вигадкою).

Потім він із легким збентеженням запропонував нам покластися на волю провидіння. Щодо мене, то я охоче так і зробив.

Прекрасна вдача у сера Генрі – дуже врівноважена і мужня.

Отак за ніччю нескінченно тягся день, якщо взагалі можна вживати ці слова стосовно суцільного, непроглядного мороку. Коли я запалив сірника, щоб глянути, котра година, виявилося, що вже сьома.

Ми знов взялися до їжі й питва, і в цей час мені спало на думку дещо.

– Послухайте, друзі, – сказав я, – чому повітря тут весь час залишається свіжим? Тут тіснувато, але повітря таке ж, як і раніше.

– Боже! – вигукнув Гуд, схоплюючись на ноги. – Мені це не спадало на думку! Повітря не може проходити через кам’яні двері, тому що вони абсолютно герметичні. Якби тут не було притоку повітря, то ми б давно задихнулися. Давайте пошукаємо!

Ця слабка іскра надії викликала дивовижну зміну в нашій реакції. Через мить усі ми, рачкуючи, ретельно обмацували стіни у пошуках хоч найслабшої тяги. І тут несподівано мій запал на мить згаснув. Рука намацала щось холодне. Це було мертве обличчя бідної Фулати.

Не менше години продовжувалися наші пошуки, поки нарешті ми з сером Генрі не припинили їх у повному відчаї, набивши чимало синців від того, що в темряві безперервно натикалися то на слонячі бивні, то на ящики, то на стіни скарбниці. Але Гуд все ще продовжував пошуки, підбадьорюючи нас, мовляв, це все ж таки краще, ніж бездіяльність.

– Ану, ідіть-но сюди! – сказав він раптом якимсь дивним, здавленим голосом.

Годі й говорити, що ми, спотикаючись і штовхаючи один одного, кинулися до нього чимдуж.

– Квотермейне, покладіть вашу руку туди, де я тримаю свою. Ну, відчуваєте ви що-небудь?

– Мені здається, тут є тяга повітря.

– А зараз слухайте. – Він підвівся і тупнув ногою: звук був глухий, і полум’я надії знову спалахнуло в наших серцях.

Тремтячими руками я запалив сірника. Ми побачили, що скупчилися в дальньому кутку підземелля: очевидно, досі ми ще жодного разу не дісталися цього місця, під яким, поза всяким сумнівом, була порожнеча. Поки горів сірник, ми уважно оглянули підлогу. В суцільній кам’яній поверхні ми побачили якусь тріщину, і – о сили небесні! – там, на одному рівні з поверхнею підлоги, було вмонтоване кам’яне кільце. Ми не вимовили ні слова, бо серця наші так шалено калатали від хвилювання, що ми були неспроможні говорити.

У Гуда був ніж з гачком, за допомогою якого витягують камінчики, застряглі в кінському копиті. Він відкрив його і спробував підчепити ним кільце. Нарешті йому вдалося підсунути гачок в щілину, і він почав піднімати камінь якомога обережніше, боячись зламати гачок. Камінь почав рухатися. Оскільки плита була зроблена з каменя, то, хоча й пролежала багато сторіч, її все ж таки можна було зсунути з місця, чого не вдалося б зробити, якби вона була залізна. Незабаром ми поставили плиту вертикально. Тоді Гуд ухопився руками за кільце і почав смикати щосили, але камінь не піддавався.

– Дайте мені спробувати, – я аж палав нетерпінням.

Оскільки камінь був у самісінькому кутку кімнати, то двоє ніяк не могли одночасно узятися за кільце. Я вхопився за нього і напружив усі свої сили, але безуспішно.

Потім сер Генрі зробив таку ж марну спробу.

Гуд знову узяв гачок і прочистив ним усю тріщину, через яку проходило повітря.

– А зараз, Куртісе, – сказав він, – беріться до роботи. Вам доведеться потрудитися як слід, а сили у вас вистачить на двох. Заждіть, – Гуд зняв шийну хустку з міцного чорного шовку, що її він уперто мав із собою, і пропустив її крізь кільце. – Квотермейне, вхопіться руками за Куртіса і смикайте щосили, коли я подам команду. Тягніть!

Сер Генрі напружив усю свою колосальну потугу, те ж саме зробили і ми з Гудом в міру відпущених нам природою сил.

– Тягніть! Тягніть! Він подається! – крикнув, задихаючись, сер Генрі, і я буквально відчув, як тріщать м’язи його могутньої спини.

Раптом почувся звук плити, що падала, струмінь повітря увірвався в отвір, і виявилося, що всі ми лежимо горілиць на підлозі, придавлені величезною кам’яною плитою. Тільки колосальна фізична сила сера Генрі могла це зробити, і, можливо, ніколи ще це не давало такої великої користі людині.

– Запаліть сірник, Квотермейне, – сказав він, як тільки ми підвелися і трохи відсапалися. – Обережно! Запалюйте!

При світлі сірника ми – Слава Богу! – побачили першу кам’яну сходинку.

– Що ж тепер робитимемо? – запитав Гуд.

– Звичайно, спустимося сходами і довіримося провидінню.

– Почекайте! – сказав сер Генрі. – Квотермейне, захопіть залишки білтонга і води – вони можуть нам знадобитися.

Я став навпомацки пробиратися туди, де ми щойно сиділи, притулившись до скринь, і тут мені дещо спало на думку. Протягом останньої доби ми забули про алмази, сама згадка про них здавалася нестерпною, оскільки саме вони привели нас до цієї пастки. Проте, подумав я, мабуть, не зашкодить прихопити з собою дещицю на той випадок, якщо нам все-таки вдасться вибратися з цієї страхітливої діри. Отож я запустив руку в перший ящик і наповнив алмазами всі кишені моєї старої мисливської куртки, прихопивши на додачу – і це була щаслива ідея – зо дві жмені найбільших каменів з третього ящика.

– Послухайте, друзі! – гукнув я, – чи не візьмете і ви з собою трохи алмазів? Я набив ними всі свої кишені.

– Хай їм біс! – озвався сер Генрі. – Очі б мої на них не дивилися!

Щодо Гуда, то він промовчав. Я думаю, що він саме прощався з останками бідолашної дівчини, яка так сильно його любила. Тобі, мій читачу, коли ти сидиш спокійно удома і розмірковуєш про величезне, незліченне багатство, яке ми залишали напризволяще, може видатися дивною подібна байдужість. Проте якби тобі самому довелося провести цілу добу чи й більше в такому кам’яному мішку, майже без їжі й питва, то і тобі було б не до алмазів, бо ми прагнули в незвідані надра землі в божевільній надії уникнути страхітливої смерті. Якби протягом всього життя моєю звичкою не стало ніколи не кидати того, що може стати в нагоді, то, мабуть, і я не поклопотався б про те, щоб набити алмазами свої кишені.

– Ходімо, Квотермейне, – сказав сер Генрі, який вже стояв на першій сходинці. – Увага! Я піду вперед.

– Ступайте обережно – там, унизу, може виявитися страхітлива яма, – зауважив я.

– Гадаю, там виявиться ще одна печера, – сказав сер Генрі, поволі спускаючись сходами і рахуючи їх на ходу.

Відлічивши п’ятнадцять сходинок, він зупинився.

– Тут сходи закінчуються, – сказав він. – Слава Богу! Мені здається, що тут є прохід. Спускайтеся!

Наступним спустився сходами Гуд, а за ним і я. Досягнувши кінця сходів, я запалив один із двох сірників, що залишилися. При його світлі ми побачили, що стоїмо у вузькому тунелі, який іде праворуч і ліворуч під прямим кутом до сходів, з яких ми щойно спустилися. Більше нам не вдалося побачити нічого, оскільки сірник обпік мої пальці і згас. Тут виникла складна проблема – в який бік нам повернути. Звичайно, абсолютно неможливо було передбачити, що це за тунелі і куди вони ведуть, проте була надія, що один з них приведе нас до порятунку. А інший – до загибелі. Ми абсолютно не знали, як нам далі діяти, поки Гуд раптом не пригадав, що, коли я запалив сірник, тяга повітря в проході відхиляла полум’я ліворуч.

– Підемо назустріч повітряному струменю, – сказав він. – Повітря проникає сюди ззовні, а не навпаки.

Ми з цим погодилися і, тримаючись за стіну і обережно намацуючи ґрунт, перш ніж зробити хоч крок, подалися в страхітливі мандри, віддаляючись від проклятої скарбниці. Якщо туди хоч коли-небудь проникне людина, чого, я вважаю, не станеться, то на доказ того, що ми там побували, вона знайде відчинений ящик з коштовностями, порожню лампу і білі кістки нещасної Фулати.

Ми йшли навпомацки тунелем близько четверті години, аж раптом він зробив різкий поворот. Очевидно, ми дійшли до місця його перетину з іншим тунелем. Ми пішли далі, і через якийсь час нам довелося повернути в третій тунель. Так тривало протягом кількох годин. Здавалося, ми потрапили в кам’яний лабіринт, з якого не було виходу. Звичайно, я не знаю, що то було, але ми висловили здогад, що, ймовірно, це стародавні галереї копалень, причому тунелі були прокладені у різних напрямах, залежно від того, як проходила жила. Тільки цим можна пояснити таку велику кількість тунелів.

Нарешті ми зупинилися зовсім знесилені. Наші серця гучно калатали від думки, що надії на порятунок немає. Ми з’їли жалюгідні крихти білтонга і випили по останньому ковтку води, бо у нас абсолютно пересохло в горлі. Здавалося, що нам вдалося уникнути смерті в пітьмі скарбниці лише для того, щоб загинути в морокові незліченних тунелів.

Коли ми стояли отак у гнітючій тиші, мені здалося, що до мого вуха долинув якийсь звук, і я попрохав друзів прислухатися. Дійсно, це був дуже слабкий і дуже віддалений, але все-таки звук якогось дзюрчання, бо мої супутники теж розчули його. Ніякими словами не описати те блаженство, що охопило нас, коли після нескінченних годин блукань у моторошній тиші і темряві ми почули цей звук.

– Присягаюся небом, це тече вода! – вигукнув Гуд. – Уперед!

І ми знов рушили в тому напрямі, звідки чулося тихе дзюрчання, як і раніше, скрадаючись уздовж кам’яної стіни. В міру нашого просування вперед цей звук ставав усе чутнішим, поки нарешті він став вчуватися виразно і лунко. Вперед, тільки вперед! Тепер помилки бути не могло – це був шум стрімкого потоку води. Та все ж, звідки могла з’явитися вода в надрах землі? Тепер ми були вже зовсім близько від неї, і Гуд, який ішов попереду, присягався, що відчуває запах води.

– Ходіть обережно, Гуде, – сказав сер Генрі, – ми, напевно, вже зовсім близько.

Раптом почувся сплеск і крик Гуда. Він упав у воду.

– Гуд! Гуд! Де ви? – кричали ми, смертельно налякані.

На наше неабияке полегшення, через хвилину почувся задиханий голос Гуда:

– Усе гаразд, я вхопився за скелю! Запаліть сірника, щоб я бачив, де ви знаходитеся.

Я поспішно запалив останній сірник. Його слабке мерехтіння вихопило темну масу води, що текла біля самих наших ніг. Ми не могли розгледіти, чи широка ця ріка, але на якійсь відстані помітили темний силует нашого товариша, що висів на виступі скелі.

– Приготуйтеся витягнути мене! Мені доведеться до вас плисти! – вигукнув Гуд.

Потім пролунав сплеск – це Гуд відчайдушно боровся з течією. Ще хвилина – і він опинився біля нас. Сер Генрі простягнув йому руку. Гуд ухопився за неї, і ми його витягли.

– Чесне слово, – промовив він, жадібно ловлячи ротом повітря, – я був на волосину від загибелі. Якби я не вхопився за цю скелю і не умів би плавати, мені був би гаплик. Течія неймовірно швидка, і я не відчував під ногами дна.

Ясно було, що далі нам не пройти. Гуд трохи відпочив, всі ми досхочу напилися води з підземної річки, що виявилася приємною на смак, і змили, наскільки можна було, бруд з облич, а потім полишили береги цього африканського Стіксу [59]59
  Стікс– у давньогрецькій міфології одна з річок “підземного царства”, через яку нібито переправлялися душі померлих.


[Закрыть]і пішли назад тунелем. Гуд, мокрий як хлющ, чалапав попереду. Нарешті ми дісталися того місця, де ще один рукав відгалужувався праворуч.

– Ну що ж, можна завернути й сюди, – утомлено сказав сер Генрі. – Тут усі дороги однакові. Що іще лишається – іти, поки не впадемо.

Поволі, нескінченно довго, ми шкандибали, ледве дибаючи, цим новим відрогом. Тепер попереду йшов сер Генрі. Раптом він зупинився, і всі наткнулися на нього.

– Погляньте! – почувся його схвильований шепіт. – Я божеволію чи це насправді світло?

Ми пильно вгледілися в темряву. Там, далеко попереду, справді щось мріло, якась тьмяна пляма, не більша, аніж вікно котеджу. Світло було, таке слабке, що тільки наші очі, які протягом довгого часу не бачили нічого, окрім мороку, могли його розгледіти.

Задихаючись від хвилювання, з надією, що знов спалахнула, ми кинулися вперед. Через кілька хвилин всі наші сумніви остаточно розвіялися – справді, це була пляма слабкого світла. Ще хвилина, і ми відчули подих свіжого повітря! Борючись із утомою, ми уперто просувалися вперед. Раптом тунель звузився, і серу Генрі довелося рухатися плазом. Прохід звузився настільки, що це вже було схоже на велику лисячу нору, але тепер він був проритий у землі. Кам’яний тунель скінчився.

Ще одне відчайдушне зусилля – і сер Генрі виповз із діри, а услід і ми з Гудом. Над нами було небо, і благословенні зірки сяяли далеко у високості, і ми вдихали запашне повітря. Потім ґрунт раптом угруз під нашими ногами, і ми покотилися сторчма, приминаючи траву і ламаючи чагарник, по м’якій, вологій землі.

Я вхопився за щось і зачепився. Сівши, я заволав на всю силу своїх легень. Десь поблизу, трохи нижче, почувся у відповідь крик сера Генрі. Невеликий плаский майданчик затримав його стрімкий спуск. Я підповз до нього і виявив, що він, хоча ледве переводив подих, був цілий і здоровий. Потім ми кинулися шукати Гуда. Неподалік ми знайшли і нашого друга – він застряг у розвилині якогось коріння. Його добре пошарпало, але невдовзі він прийшов до тями.

Ми знеможено впали, і реакція після всього пережитого була така сильна, що, здається, ми навіть заплакали від щастя. Нам вдалося вирватися з цієї страшної темниці, яка трохи не стала нашою могилою. Схоже на те, що якась милосердна вища сила спрямувала наші кроки в нору там, де закінчився тунель, оскільки це була саме нора. І ось перед нами на верхів’ях гір сяяв рожево-червоний відсвіт зорі, яку ми вже не сподівалися коли-небудь побачити знов.

Незабаром сірий досвіток ковзнув схилами гір, і ми побачили, що знаходимося на дні величезної копальні, перед входом до печери, і ми могли вже розрізнити примарні контури трьох колосів, що сиділи на краю шахти. Поза сумнівом, ці страхітливі тунелі, по яких ми бродили протягом ночі, що тривала, як нам здавалося, ціле життя, колись сполучалися з величезною алмазною копальнею. Що ж до підземної річки, яка текла в надрах гори, то тільки небесам відомо, що це за річка і куди або звідки вона тече. Як на мене, то я зовсім не прагнув досліджувати її течію.

Світанок зарожевив обрій, і тепер ми могли розгледіти один одного, і треба сказати, що ні до, ні після мені не доводилося бачити такого видовища, яке постало перед очима того пам’ятного ранку. Наші щоки ввалилися і очі глибоко запали, ми були запилені, брудні, в синцях і саднах. Обличчя наші ще зберігали вираз тривалого жаху перед неминучою смертю. Одне слово, це було таке видовище, якого можна було злякатися при денному світлі. Але, попри все, монокль Гуда урочисто красувався в його оці. Не думаю, щоб він узагалі вийняв його хоч раз за весь цей час. Ні темрява, ні купання в підземній річці, ні стрімкий спуск схилом копальні – ніщо не змогло розлучити Гуда з його моноклем.

Потім ми підвелися, бо побоювалися, що коли довго сидітимемо отак, то у нас задерев’яніють ноги, і почали поволі дертися вгору крутосхилом величезної вирви. Кожний крок давався нам тяжко. Більше години ми уперто повзли вгору глинистим схилом, чіпляючись за коріння і дерен.

Нарешті ми виповзли нагору. Ми знову стояли на Великій Дорозі, на краю шахти, проти колосів.

На відстані сотні ярдів від дороги, перед купкою хатин, горіло багаття, навкруги якого сиділи якісь люди. Ми попростували туди, підтримуючи один одного і зупиняючись через кожні кілька кроків, щоб передихнути. Раптом один із них підхопився на рівні і, помітивши нас, впав на землю, волаючи від страху. Ми гукнули:

– Інфадусе, Інфадусе! Це ми, твої друзі!

Він підвівся і побіг нам назустріч, витріщивши настрахані очі.

– О мої повелителі! Ви справді повернулися з Царства Мертвих! З Царства Мертвих!

І старий воїн кинувся перед нами долілиць, обхопивши руками коліна сера Генрі й ридаючи з радості.

Розділ XIX
МИ ПРОЩАЄМОСЯ З ІГНОЗІ

Минуло десять днів відтоді, як ми дивом врятувалися від страшної загибелі. Ми були знову в нашому колишньому житлі в Луу. Дивно, але ми вже майже зовсім оговталися після нашої жахливої пригоди, тільки моє схоже на щетину волосся, коли я вийшов з печери, виявилося зовсім сивим, а Гуд дуже змінився після смерті Фулати. Треба сказати, що, дивлячись на цю трагедію з погляду немолодої вже людини, я дійшов висновку, що все склалося на краще. Якби вона не загинула, виникла б, безумовно, вельми скрутна ситуація. Бідолашна не була пересічною тубільною дівчиною, вона була наділена неабиякою, майже винятковою красою і досить тонким розумом. Але ніяка краса або витонченість розуму не змогли б зробити щасливим її союз із Гудом, адже вона сама говорила: “Хіба може сонце поєднуватися з пітьмою, а біла людина – з чорною дівчиною?”

Годі й казати, що ми більше не намагалися проникнути в скарбницю царя Соломона. Опам’ятавшись після жахіть, яких нам довелося зазнати, на що знадобилося дві доби, ми спустилися до величезної копальні в надії знайти нору, через яку ми вибралися з надр гори, але пошуки наші не увінчалися успіхом. По-перше, напередодні пройшов дощ і змив наші сліди, окрім того, схили були поточені норами мурахоїдів та інших тварин. Немислимо було вгадати, яка з цих нір вивела нас до порятунку. Перед поверненням до Луу ми ще раз оглянули чудеса сталактитової печери і навіть, спонукані якоюсь дивною схвильованістю, ще раз проникли в Чертог Смерті. Пройшовши під списом Білої Смерті, ми з відчуттям, яке мені важко описати, довго дивилися на кам’яну стіну, яка нещодавно відрізала нам шлях до порятунку. В ці хвилини ми думали про незліченні скарби, що лежать за цією стіною, про страхітливу стару відьму і про прекрасну дівчину, яка була навіки похована у цій моторошній гробниці. Отже, ми вдивлялися у кам’яну стіну, але, скільки не шукали, не могли знайти ніяких слідів підйомних дверей і, звичайно, не змогли відкрити секрет механізму, що приводив їх у рух, так що тепер він загублений безповоротно. Безперечно, це був якийсь дивовижний механізм, масивність і загадковість якого була типовою для епохи, що створила його. Думаю, що іншого такого не існує у всьому світі.

Нарешті ми з неабияким розчаруванням полишили всі спроби. Якби навіть масивна скеля раптом піднялася перед нашими очима, у нас навряд чи вистачило б мужності переступити через знівечені останки Гагули і знову увійти до скарбниці. Ні, навіть абсолютна переконаність в тому, що ми станемо власниками незліченних коштовностей, не могла б примусити нас зважитися на такий крок. Одначе я готовий був лікті кусати з досади, думаючи про те, який там залишається скарб, – можливо, найбільший скарб, який будь-коли зберігався в одному місці протягом всієї історії людства. Але що вдієш? Тільки динаміт міг прокласти дорогу через суцільну скелю завтовшки в п’ять футів. Отож ми полишили це похмуре місце. Можливо, у далекому майбутньому, через кілька століть, якийсь удачливий дослідник випадково натрапить на секрет потайних дверей, вимовить магічне “Сезам, відчинися!” [60]60
  “Сезам, відчинися!”– магічні слова з арабської казки “Алі-Баба та сорок розбійників”, що відкривають вхід у печеру з незліченними скарбами.


[Закрыть]і наповнить світ коштовностями. Але все-таки мені здається, що скарбам вартістю багато мільйонів фунтів стерлінгів, що лежать у трьох кам’яних скринях, ніколи не судилося прикрашати лілейні шиї земних красунь. Поки існує світ, алмази лежатимуть там, пов’язані холодними узами смерті з кістками Фулати.

Неабияк сприкрені, ми наступного дня відправилися назад до Луу. Треба сказати, що з нашого боку було б вельми невдячним відчувати себе розчарованими, адже, пам’ятає читач, перш ніж ми покинули свою темницю, мені спало на думку наповнити про всяк випадок алмазами кишені своєї старої мисливської куртки. Багато коштовних каменів загубилося, коли ми котилися по схилу ями, найдосадніше – значна частина найбільших алмазів, які я поклав зверху. Але їх лишилося ще чимало, зокрема вісімнадцять каменів вагою від тридцяти до сотні каратів кожен. Так, у моїй старій мисливській куртці уціліло ще достатньо коштовностей, щоб зробити нас усіх якщо не мільйонерами, то принаймні дуже заможними людьми, та ще кожен з нас трьох став власником найкращої колекції алмазів у Європі. Отже, буде хибним твердити, що нам так уже не поталанило.

Після повернення до Луу нас дуже тепло і сердечно прийняв Ігнозі, якого ми знайшли при доброму здоров’ї. Він був цілком поглинутий зміцненням своєї влади і реорганізацією полків, які зазнали найбільших втрат у жорстокій битві з Твалою.

Затамувавши подих, він із неабияким інтересом вислухав нашу дивовижну розповідь, але, почувши про страшну смерть Гагули, замислився.

– Підійди сюди, – покликав він старезного індуну (старійшину) з-поміж своїх наближених, які сиділи оддалік.

Старий підійшов, привітав короля і сів.

– Ти довго живеш на світі, – сказав Ігнозі.

– Так, королю, мій повелителю! Батько твого батька і я народилися в один і той же день.

– Скажи мені, чи знав ти знахарку Гагулу, коли був малий?

– Авжеж, повелителю!

– Чи була вона у той час молода, як і ти?

– Ні, королю! Вона була така ж, як нині і як у ті дні, коли жив мій дід, – стара, зморщена, дуже потворна і аж сичала од злості.

– Її більше немає. Вона померла.

– О королю! Отже, давнє прокляття знято з нашої землі!

– Іди!

– Куум! Я йду, о Чорне Щеня, що перегризло горлянку старому собаці. Куум!

– Ви бачите, брати мої, – сказав Ігнозі, – це була моторошна яга, і я неабияк зрадів, дізнавшись, що вона померла. Вона прирекла вас на смерть у цій темній печері, а потім, мабуть, вигадала б якусь смертельну пастку для мене, як колись знайшла спосіб убити мого батька, щоб звести на трон Твалу, до якого хилилося її серце. Але я хочу до кінця вислухати вашу розповідь, бо навряд чи комусь випадало чути таке!

Розповівши йому історію нашого порятунку, я, як ми наперед домовилися між собою, скористався слушною нагодою, щоб сказати Ігнозі про наш намір покинути Країну Кукуанів.

– А зараз, Ігнозі, прийшов час нам попрощатися з тобою і знов податися у довгі мандри, на пошуки своєї країни. Отже, Ігнозі, ти прийшов з нами сюди як слуга, а нині ми полишаємо тебе могутнім королем. Якщо ти відчуваєш до нас удячність, то ніколи не забувай чинити так, як обіцяв нам. Прав країною справедливо, поважай закон і не вбивай нікого без причини. Тоді ти благоденствуватимеш. Завтра удосвіта ти, Ігнозі, даси нам загін воїнів, який допоможе нам перебратися через гори. Згода, королю?

Ігнозі закрив обличчя руками і якийсь час мовчав.

– Серце моє крається, – сказав він нарешті. – Ваші слова завдали йому болю. Що я заподіяв вам, Інкубу, Макумазане і Бугване, що ви намірилися покинути мене? Адже ви билися поруч зі мною під час заколоту, то невже залишите мене в день миру і перемоги? Чого ви бажаєте? Дружин? Вибирайте найліпших красунь у моїй країні. Шукаєте місця, де оселитися? То погляньте – вся країна перед вами. Забаглося вам будинків, в яких живуть білі люди? То навчіть мій народ, як їх будувати. Хочете мати стада худоби? Кожен статечний господар приведе вам бика або корову. Мрієте пополювати? Та хіба не бродять у моїх лісах слони, і хіба не спить в очеретах гіпопотам? Може, ви хочете змагатися? Мої полки чекають ваших наказів. Якщо ви хочете зажадати іще щось, я дам вам і це.

– Ні, Ігнозі, дякуємо, нам усе це не потрібно, – уклонився я. – Ми хочемо розшукати свою рідну домівку.

– Отже, – з гіркотою сказав Ігнозі, і очі його гнівно зблиснули, – ви більше кохаєтеся у цьому блискучому камінні, то що вам мої слова! Тепер у вас є каміння. Тепер ви повернетеся в Наталь і перетнете чорну бурхливу воду, щоб продати свої скарби і стати багатими, оскільки цього жадає серце кожної білої людини. Тож хай прокляття впаде на це каміння і на того, хто його шукає! Хай Смерть чигає на того, чия нога ступить у Печеру Мертвих у пошуках багатства! Я все сказав, білі люди. Ви можете йти.

Я торкнувся його руки.

– Ігнозі, – притишено мовив я, – пам’ятаєш, ти мандрував у Країні Зулусів, а потім серед білих людей в Наталі, але хіба твоє серце не тужило за батьківщиною, про яку розповідала тобі матір? За твоїм рідним краєм, де ти вперше побачив сонце, де ти грався хлопчаком?

– Справді, це так, Макумазане.

– Ось так само і наші серця тужать за нашою батьківщиною, за нашими домівками.

Запало мовчання. Коли Ігнозі знову заговорив, голос його схвильовано тремтів:

– Я розумію, що значать твої слова. Як завжди, вони мудрі й розсудливі, Макумазане. Той, хто звик літати, не любить повзати по землі. Біла людина не може жити життям чорношкірих. Так, ви повинні піти, але серце моє сповнене смутку, бо звідти, де будете ви, до мене не дійдуть звістки про вас. Але вислухайте мене, і хай мої слова стануть відомі всім білим людям. Відтепер шлях через гори закритий для всіх білих людей, хай би комусь і вдалося дійти сюди. Я не потерплю тут торговців з їхніми рушницями і ромом. Мої одноплемінники будуть одчайдушно битися списами, а питимуть лише воду, як їхні прадіди. І я не допущу, щоб проповідники вселяли страх смерті в їхні серця, щоб вони підбурювали їх проти короля і прокладали дорогу для білих людей, які завжди ступають за ними. Якщо якась біла людина підійде до меж моєї країни, я відішлю її назад. Якщо прийде сотня білих, я відкину їх геть. Якщо прийдуть армії, я посуну проти них усе моє військо, і їм не вдасться здобути перемогу. Жодна людина не прийде більше сюди за блискотливими камінцями – навіть якщо це буде, ціла армія, бо коли вони все-таки наважаться, я пошлю своїх воїнів, щоб вони засипали копалину, розбили білі колони в печерах і заповнили їх камінням, так щоб ніхто не зміг навіть наблизитися до тих дверей, про які ви розповідали і секрет яких загублений. Але для вас трьох, Інкубу, Макумазане і Бугване, дорога сюди завжди буде відкрита, бо з-поміж живих немає нікого, хто був би дорожчий моєму серцю, аніж ви. І я дозволяю вам піти звідси. Інфадус, брат мого батька, візьме на себе це і виведе вас звідси під охороною свого полку. Я довідався, що є інший шлях через гори, який Інфадус вам покаже. Прощавайте, брати мої, відважні білі люди! Не шукайте більше зустрічі зі мною, бо я не зможу цього знести! Слухайте мене! Я видам наказ, і його оповістять, передаючи з одного гірського хребта на інший, щоб усі дізналися про нього.

Відтепер народ шануватиме ваші імена подібно до імен наших покійних королів, і Смерть буде чекати на того, чиї вуста вимовлять їх знічев’я [61]61
  Цей надзвичайний спосіб виразу якнайглибшої пошани поширений з-поміж народів Африки. Називається він “хлонипа”. Згідно з цим звичаєм, особливо шанованій людині (зазвичай після її смерті) надається інше ім’я, яке зберігається в пам’яті людей довгі часи. – А. К.


[Закрыть]. Отож, пам’ять про вас вічно житиме в нашій країні.