Текст книги "Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми"

Автор книги: Генри Райдер Хаггард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Розділ VII
ДОРОГА ЦАРЯ СОЛОМОНА

Вибігши на залите сонцем снігове плато, ми майже негайно зупинилися. Думаю, що кожен з нас відчував незручність перед товаришами за ту легкодухість, яку ми виявили, побачивши мертвяка.

– Я йду назад, – сказав сер Генрі.

– Навіщо? – запитав Гуд.

– У мене з’явилася думка, що… що це мій брат, – схвильовано відповів сер Генрі.

Це припущення здалося нам цілком імовірним, і ми повернулися в печеру, щоб його перевірити. Якийсь час наші очі, засліплені яскравим сонцем і сліпучою білизною снігу, нічого не могли розрізнити в напівтемряві печери. Але через якийсь час ми освоїлися з темнотою і обережно підійшли до загиблого.

Сер Генрі опустився навколішки і став пильно вдивлятися в його обличчя.

– Слава Богу! – вигукнув він із полегшенням. – Це не Джордж!

Тоді я підійшов до трупа і теж почав його роздивлятися. Це була людина висока на зріст, середнього віку, з тонкими рисами обличчя і орлиним носом; у нього були довгі чорні вуса і темне сивувате волосся. Шкіра була абсолютно жовта і щільно обтягувала його висохле обличчя. На ньому не було ніякого одягу, окрім напівзотлілих штанів, що давно перетворилися на лахміття. На шиї цього наскрізь промерзлого трупа висіло розп’яття зі слонової кістки.

– Хто б це міг бути? – вигукнув я здивовано.

– Невже ви не здогадуєтеся? – запитав Гуд.

Я заперечно похитав головою.

– Хто ж це, як не старий дон Хозе да Сильвестра!

– Не може бути! – прошепотів я схвильовано. – Адже він помер триста років тому!

– А що ж тут дивного? – спокійно відповів Гуд. – У цій холоднечі він може з таким же успіхом просидіти і три тисячі років. При низькій температурі кров і м’язи зберігаються свіжими довіку, як у замороженої новозеландської баранини. А в цій печері, хай їй біс, досить холодно. Сонце сюди ніколи не заглядає, і жоден звір не може забрести у пошуках їжі, бо тут узагалі немає нічого живого. Поза всяким сумнівом, слуга, про якого дон Хозе згадує в своїй передсмертній записці, зняв з нього одяг і залишив тут його труп: йому не під силу було поховати свого пана. Подивіться! – продовжував Гуд, нагинаючись і піднімаючи вигострений уламок кістки досить дивної форми. – Ось цією кісткою Сильвестра і надряпав свою карту.

Ми були настільки приголомшені цим відкриттям, що навіть забули про свої власні біди. Все це здавалося нам майже надприродним. Занімівши, ми дивилися на уламок кістки і на труп старого португальця.

– Дивіться, – сказав нарешті сер Генрі, показуючи на ледве помітну ранку на лівому зап’ясті старого дона Сильвестра, – ось звідки він брав кров, якою написана записка. Чи доводилося кому-небудь в житті бачити щось подібне?

Тепер не залишалося ніякого сумніву, що перед нами був да Сильвестра. Треба зізнатися, мені стало моторошно.

Перед нами сидів мертвяк, вказівки якого, накреслені триста років тому, привели нас до цієї печери. В своїй руці я тримав той самий грубий уламок кістки, яким він писав свої передсмертні рядки, і бачив на його шиї розп’яття, яке він, прощаючись із життям, притискував до своїх схолоднілих вуст.

Дивлячись на труп, я ясно уявив собі останній акт цієї драми: подорожнього, що гине сам – один від голоду і холоду, і проте прагне передати людям велику таємницю. Мені навіть здалося, що в його загострених рисах я бачу певну схожість із його нащадком, моїм бідним другом Сильвестром, померлим на моїх руках двадцять років тому. Можливо, це був плід моєї уяви. Але так чи інакше, він сидів перед нами як страшна засторога для тих, хто, знехтувавши долею, намагається відхилити завісу невідомого. Минуть століття, а він все сидітиме тут із печаттю смерті на чолі й наганятиме жах на випадкового подорожнього, який, як і ми, забреде до цієї печери і порушить його спокій. І хоча ми вмирали з голоду і холоду, це видовище вразило нас до глибини душі.

– Ходімо звідси, – тихо сказав сер Генрі. – Втім, ні! Ми залишимо йому товариша у нещасті, який розділить його самотність.

І, піднявши мертве тіло готтентота Вентфогеля, він всадовив його поряд із старим доном да Сильвестра. Потім сер Генрі нахилився і різким рухом розірвав зотлілий шнурок на шиї старого португальця, на якому висіло розп’яття. Він навіть не намагався його розв’язати, бо пальці його задубіли зовсім. Я гадаю, що це розп’яття знаходиться у нього і дотепер. Я ж узяв собі перо, зроблене з уламка кістки. Воно і нині лежить переді мною на столі. Іноді я ним користуюся, коли підписую своє ім’я.

Залишивши горду білу людину з минулих століть і бідного готтентота довічно вартувати серед безмовності вічних снігів, ми в повній знемозі вийшли з печери на залиту життєдайним сонцем снігову рівнину і побрели далі. Мимоволі у кожного в душі ворушилися думки, що, можливо, і нас спіткає та ж доля.

Пройшовши близько півмилі, ми підійшли до краю плато і виявили, що сама вершина, тобто пагорб, що вінчав гору, знаходиться не посередині, як це здавалося нам з боку пустелі. Через густий уранішній туман ми не могли бачити того, що нижче. Але невдовзі пасма туману почали танути, і ми помітили при самому краї снігового схилу галявину, порослу зеленою травою. Вона знаходилася нижче від нас не більше аніж на п’ятсот ярдів, і по ній протікав струмок. Але це було ще не все: на березі, гріючись на сонці, лежало з десяток величеньких антилоп. Стадо було на значній відстані, і ми, звичайно, не могли встановити, до якої породи вони належали.

Неможливо передати той тріумф, який охопив нас при вигляді цієї картини! Адже це була їжа, причому вдосталь, яку, щоправда, потрібно було ще здобути. До тварин було не менше шестисот ярдів, тобто дуже далеко навіть для вправного стрільця, а від цього пострілу залежало наше життя.

Ми квапливо стали радитися, як нам чинити. Думку про те, щоб нечутно підкрастися, довелося полишити, оскільки нам не сприяв вітер. Він дув у їхній бік, і тварини могли нас почути; окрім того, які б обережні ми не були, нас не можна було не помітити на сліпучо-білому снігу.

– Ну що ж, доведеться стріляти звідси, – сказав сер Генрі. – Треба тільки вирішити, з якої рушниці: “вінчестера” чи “експреса”? Як ви гадаєте, Квотермейне?

Питання було серйозне. Магазинна рушниця “вінчестер” (у нас їх було дві; Амбопа ніс свою і бідолахи Вентфогеля) била на тисячу ярдів, двостволка ж “експрес” – всього на триста п’ятдесят. Понад цю відстань стріляти з неї було ризиковано, оскільки можна було не влучити в ціль. З іншого боку, якби ми влучили, у нас було б більше шансів вполювати тварину, оскільки “експрес” стріляв розривними кулями. Питання було важке, але все-таки я вирішив, що ми повинні піти на ризик і стріляти з “експреса”.

– Кожен цілитиметься в ту антилопу, яка знаходиться проти нього, – наказав я. – Цільтеся просто в лопатку або трохи вище. А ти, Амбопо, дай знак, щоб усі стріляли одночасно.

Запала мовчанка. Ми всі троє старанно прицілилися, як людина, котра знає, що від цього пострілу залежить її життя.

– Стріляй! – скомандував Амбопа зулуською, і майже тієї ж секунди пролунало три оглушливі постріли.

На мить перед нашими очима зависли три хмарки диму, і скелясті схили довго відлунювали звуки пострілів, порушуючи снігове безгоміння. Але невдовзі дим розвіявся, і – о радість! – ми побачили, що великий самець лежить на спині і судомно здригається в передсмертних конвульсіях. Нам більше не загрожувала голодна смерть, ми були врятовані! Незважаючи на слабкість і повне виснаження, з гучними захопленими вигуками ми кинулися притьма засніженим схилом і через кілька хвилин уже патрали здобич. Але тут виникла нова перешкода: не було палива, щоб розпалити багаття і підсмажити м’ясо. З жалем і смутком ми дивилися один на одного.

– Коли людина вмирає з голоду, вона не може бути надто перебірлива, – сказав Гуд. – Їстимемо м’ясо сирим.

Справді, у нас не було іншого виходу. Голод так жорстоко мучив нас, що ця пропозиція не викликала в нас почуття відрази, неминучої за інших обставин.

Щоб охолодити серце і печінку антилопи, ми зарили їх на кілька хвилин у сніг, потім промили в крижаній воді струмка і жадібно з’їли.

Зараз, з відстані часу, все це видається мені страхітливим, але чесно зізнаюся: тоді мені здалося, що я ніколи не їв нічого смачнішого. Через якихось чверть години ми буквально ожили, сили наші відновилися, слабкий пульс знову прискорився, і кров заграла в жилах. Проте пам’ятаючи, яких згубних наслідків може зазнати той, хто об’їдається на голодний шлунок, ми були дуже обережні і з’їли порівняно мало, зупинившись, коли ще відчували голод.

– Слава Богу! – вигукнув сер Генрі. – Ця тварина врятувала нас від смерті. Між іншим, Квотермейне, що це за звір?

Я встав і підійшов до убитої тварини, щоб як слід її роздивитися, бо не був упевнений, що це антилопа.

За розмірами вона не поступалася ослу, шерсть у неї була густа, коричневого відтінку, з червонуватими, ледь помітними смугами, роги великі й вигнуті назад. Я ніколи не бачив таких тварин – ця порода була мені абсолютно незнайома, але згодом дізнався, що жителі цієї дивної країни називають їх “інко”. Це рідкісний різновид антилопи, яка зустрічається тільки на дуже великих висотах, де не живуть ніякі інші звірі. Наша тварина була убита наповал просто в лопатку. Важко був сказати, чия куля її поцілила, але я гадаю, що Гуд, пам’ятаючи свій чудовий постріл у жирафу, в глибині душі приписав це своїй доблесті; звичайно, ніхто з ним не сперечався.

Поглинуті їжею, ми не звернули уваги на те, де знаходимося. Але, втамувавши свій звірячий голод, ми стали оглядати навколишню місцевість, заздалегідь наказавши Амбопі накраяти найкращих шматків м’яса, щоб забезпечити себе в дорогу харчем. Була вже восьма година; повітря було прозоре і чисте – здавалося, що сонце ввібрало в себе густий вранішній туман. Не знаю, як описати ту величну панораму, яка постала перед нашими очима. За нами і над нами височіли білосніжні вершини гір Цариці Савської, а внизу, приблизно на п’ять тисяч футів нижче від того місця, де ми стояли, на багато миль довкола розкинувся найчарівніший сільський пейзаж. Просто перед нами, між пагорбів, рівнин і темних лісових хащів, текла широка річка; ліворуч від неї тяглися неозорі простори пасовищ. З-поміж хвилястої трави ми розгледіли численні стада тварин, диких чи свійських – сказати точно не можна було. Геть далеко, на обрії, вимальовувалися гори. Праворуч краєвид був менш гористий. Поодинокі пагорби перемежалися зі смугами оброблених полів, і з-поміж них видніли купки куполоподібних хатин. Вся панорама лежала перед нами як карта, на ній сріблясто зміїлися річки, гірські верхів’я, схожі на Альпи, застигли в урочистій величі, вигадливо прикрашені сніговими шапками, а над усім цим сяяло щедре сонце і відчувався щасливий подих життя.

Нас неабияк здивувало, що країна, яка розкинулася перед нами, лежить принаймні на три тисячі футів вище, ніж пустеля, яку ми перетнули, і що всі річки течуть з півдня на північ. Під час наших тяжких незгод ми вже мали нагоду переконатися, що упродовж південного схилу хребта, на якому ми зараз стояли, не було ніякої води, в той час як північним схилом текли водні потоки, значна частина яких впадала в могутню річку, що, химерно звиваючись, несла свої води далеко у глиб країни.

Ми сиділи і мовчки споглядали цей чудовий краєвид. Першим порушив мовчанку сер Генрі.

– Скажіть, Квотермейне, – повернувся він до мене, – чи нанесена на карту да Сильвестра Велика Дорога царя Соломона?

Я ствердно кивнув головою, не маючи змоги відірвати очей від чудового пейзажу.

– Тоді гляньте он туди, – сер Генрі показав трохи праворуч, – ось вона!

Ми з Гудом поглянули у вказаному напрямі і побачили, що на деякій відстані від нас в’юнилася широка проїжджа дорога, якої ми спочатку не помітили, бо, дійшовши до рівнини, вона завертала і губилася серед пагорбів. Як не дивно, але це відкриття не справило на нас особливого враження, оскільки після всього баченого ми вже перестали будь-чому дивуватися. Нам навіть не здалося незбагненним, що в цій країні, загубленій з-поміж гір, ми побачили шосе, що нагадувало давньоримські дороги: ми сприйняли це як щось абсолютно природне.

– Я гадаю, – втрутився Гуд, – що дорога пролягає десь зовсім близько – трохи праворуч від нас. Ходімо пошукаємо її.

Порада була вельми слушна, і, вмившись у струмку, ми негайно рушили далі. Упродовж якогось часу ми пробиралися з-поміж валунів і снігових проталин, поки нарешті, пройшовши близько милі, не опинилися на вершині невисокого пагорба і не побачили дорогу просто біля свої ніг. Це було прекрасне шосе, видовбане в суцільній скелі, завширшки принаймні п’ятдесят футів, відчувалося, що за ним, мабуть, постійно наглядали, оскільки воно було в чудовому стані. Спочатку ми подумали, що дорога тут же й починається, але, спустившись донизу і поглянувши у напрямку гір Цариці Савської, ми помітили, що вона підіймається в гори, але на відстані близько ста кроків від нас несподівано зникає. Далі вся поверхня гірського схилу була вкрита тими ж валунами і сніговими прогалинами.

– Як ви думаєте, в чому тут річ? Куди поділася дорога? – запитав мене сер Генрі.

Я здивовано знизав плечима.

– Все ясно! – вигукнув Гуд. – Я упевнений, що колись ця дорога пролягала через гірський хребет і йшла далі через пустелю. Але з часом після вивержень вулканів у горах її залило лавою, а в пустелі її засипали піски.

Це припущення було вельми правдоподібне; принаймні, ми зголосилися на цьому і почали спускатися з гори. Але яка була різниця між цим спуском і нашим сходженням на Сулейманові гори! Зараз ми були ситі, і шлях під гору чудовою дорогою був зовсім не такий, як при підйомі, коли ми ледве повзли, утопаючи в снігу, знесилені, замерзлі й напівмертві з голоду. Якби не похмурі спогади про сумну долю бідолахи Вентфогеля і моторошну печеру, в якій ми його полишили зі старим да Сильвестра, ми б почувалися просто чудово, хоча простували в країну, де нас чекала повна невідомість і, можливо, небезпека.

Щодалі вниз повітря з кожною пройденою милею ставало все м’якшим і напоєним пахощами, а країна, що відкривалася нашим очам, все сильніше вражала своєю красою. Щодо самої дороги, то ніколи в житті я не бачив подібної споруди, хоча сер Генрі твердив, нібито дорога через Сен-Готард у Швейцарії дуже на неї схожа. Будівників стародавнього світу, які її проектували, не зупиняли ніякі перешкоди і труднощі, що зустрічалися їм на шляху. В одному місці ми підійшли до ущелини завширшки триста футів і завглибшки не менше ста і побачили, що вся вона завалена величезними брилами шліфованого каміння, з-поміж якого знизу були зроблені арки для протоків води; над річкою ж велично і гордовито пролягала дорога. У іншому місці вона зміїлася зиґзаґами біля краю прірви в п’ятсот футів завглибшки, а ще десь ішла через тунель у тридцять футів завдовжки, який був виритий в гірському кряжі, що перетинав їй шлях. Ми помітили, що стіни тунелю були суцільно вкриті барельєфами, що зображали переважно одягнених у кольчуги воїнів, які управляють колісницями. Один барельєф був особливо гарний: на передньому плані була зображена битва, а оддалік ішли переможені, яких відводили в полон.

Сер Генрі із неабияким інтересом розглядав цей витвір старовинного мистецтва.

– Звичайно, – зауважив він, – можна назвати цей шлях Великою Дорогою царя Соломона, але все-таки я насмілюся висловити свою скромну думку, що, безумовно, єгиптяни встигли побувати тут раніше, аніж народи царя Соломона. Дуже вже ці малюнки схожі на давньоєгипетські.

Під полудень ми значно просунулися вниз і опинилися в тому місці, де вже починався ліс. Спочатку траплялися дрібні чагарі, але щодалі ми йшли, то зарості все густішали. Нарешті ми дісталися до великого гаю, через який звивалася наша дорога, і побачили, що там ростуть дерева зі срібним листям, дуже схожі на ті, які зустрічаються на схилі Столової гори біля Кейптауна. Це мене дуже здивувало, оскільки за весь час своїх мандрів я, окрім як у Капі, ніде їх не бачив.

– Ого! – вигукнув Гуд, з явним захопленням дивлячись на їх блискуче листя. – Та тут же до біса палива! Давайте зробимо привал і зготуємо обід. Мій шлунок уже майже переварив сире м’яса.

Ніхто не заперечив проти цієї пропозиції. Ми відійшли трохи оддалік дороги і попрямували до струмка, що дзюрчав поблизу, наламали сухого галуззя, і через кілька хвилин запалало прекрасне багаття. Відрізавши із запасів м’яса декілька чималих шматків, ми підсмажили їх, нанизавши на загострені палички, як це роблять кафри, і з’їли з величезною насолодою. Наївшись досхочу, ми запалили люльки і поринули в блаженний стан, який після наших поневірянь і пригод здавався майже божественним. Береги струмка, біля якого ми відпочивали, суцільно заросли гігантськими папоротями, з-поміж яких видні лося прозоре, як мереживо, листя дикої спаржі. Струмочок весело дзюрчав; легкий вітерець шелестів у сріблястому листі; навколо туркотіли горлиці, і птахи з яскравим оперенням, пурхаючи з гілки на гілку, виблискували, як живі коштовні камені. Довкола був рай.

Усвідомлення того, що нескінченні небезпеки і загрози, пережиті нами в дорозі, позаду і ми нарешті досягли землі обітованої, дивовижна краса цього куточка – все це так зачарувало нас, що всі мимоволі замовкли. Сер Генрі й Амбопа, сидячи поряд, тихо розмовляли сумішшю ламаної англійської і зулуської. Я лежав на запашному ложі з різнотрав’я і, приплющивши очі, спостерігав за ними. Завваживши, що Гуд кудись зник, я став шукати його очима і побачив, що він сидить в самій фланелевій сорочці біля струмка, в якому вже встиг викупатися. Звичка до виняткової охайності була така сильна, що, замість відпочити, капітан зосереджено займався своїм туалетом.

Він уже встиг вимити свій гутаперчевий комірець, ретельно витрусити і почистити піджак, жилет, штани, що добряче зносилися в наших мандрах, і сумно гойдав головою, розглядаючи численні діри. Потім, акуратно склавши одяг, він узяв черевики і пучком папороті зчистив з них бруд. Змазавши їх шматком жиру, що його він розсудливо приховав, зрізаючи з м’яса антилопи, Гуд почав їх натирати, поки вони не набули більш-менш пристойного вигляду. Потім, уважно оглянувши черевики через монокль, він узувся і продовжив свій туалет. Вийнявши з маленької дорожньої торбинки, з якою ніколи не розлучався, гребінець зі вставленим у нього крихітним дзеркальцем, капітан став ретельно розглядати обличчя. Мабуть, він залишився невдоволений побаченим, оскільки став розчісувати і пригладжувати своє волосся. Зазирнувши знову в дзеркальце, він, очевидно, знову собі не сподобався і почав мацати підборіддя, на якому красувалася чимала щетина, оскільки він не голився вже десять днів.

“Невже він збирається голитися?” – подумав я.

Справді, узявши шматок жиру, яким він щойно мастив черевики, Гуд ретельно прополоскав його в струмку. Потім, знову порившись у торбинці, він вийняв маленьку безпечну бритву, якими зазвичай користуються люди, подорожуючи морем. Старанно натерши жиром підборіддя і щоки, Гуд почав голитися. Очевидно, цей процес був вельми болісний, бо він повсякчас охав і стогнав, а я аж корчився зі сміху, спостерігаючи, як він прагне хоч якось причепурити густу щітку, що стирчала врізнобіч.

Нарешті йому вдалося абияк поголити праву щоку, і тут я раптом побачив, як щось зблиснуло в нього над головою.

Із лютою лайкою Гуд схопився на рівні (добре, що в нього була безпечна бритва, інакше він напевно перерізав би собі горло). Я теж схопився, але мовчки, і ось що побачив. Кроків за двадцять від нас стояла купка тубільців. Вони були дуже високі на зріст, з мідно-червоною шкірою. У деяких на голові маяли пишні султани з чорного пір’я, а на плечах красувалися накидки зі шкур леопарда – це все, що я встиг роздивитися.

Попереду стояв юнак років сімнадцяти з піднятою вгору рукою, в позі античної статуї дискобола, очевидно, це він кинув ніж, який, наче блискавка, промайнув над головою капітана.

Поки я їх роздивлявся, з юрби тубільців наперед виступив старий з гордою поставою воїна і, схопивши юнака за руку, щось йому сказав. Після цього всі попрямували до нас. Сер Генрі, Гуд і Амбопа ухопилися за рушниці й загрозливо підняли їх догори, але тубільці зовсім не звернули на це ніякої уваги і продовжували підступати ближче. Видно було, що вони не бачили вогнепальної зброї, інакше б не поставилися до неї з такою зневагою.

– Киньте рушниці! – гукнув я до своїх товаришів.

Мені було очевидно, що тубільців треба переконати в наших мирних намірах і спробувати викликати їхню прихильність. Це була єдина можливість зберегти наші життя. Отож я виступив наперед і звернувся до літнього воїна, котрий щойно утримав хлопця від нападу.

– Привіт вам! – сказав я зулуською навмання, бо якою іще я міг до нього звертатися.

Я був неабияк здивований, що він мене зрозумів.

– Привіт! – відповів він, правда, не чистою зулуською, але тією говіркою, що ми з Амбопою відразу його зрозуміли.

Згодом ми дізналися, що ці люди говорили старою зулуською мовою. Між старою і сучасною зулуською була приблизно така ж різниця, що існує між мовою Чосера [46]46
  Чосер(1340–1400) – відомий англійський поет, засновник англійської літературної мови.


[Закрыть]і англійською мовою XIX століття.

– Звідки ви прийшли? – звернувся до нас старий воїн. – Хто ви? І чому у трьох з вас обличчя білі, а у четвертого таке ж, як у синів наших матерів? – додав він, показуючи на Амбопу.

Я поглянув на нашого зулуса, і у мене промайнула думка, що старий правий. Обличчя Амбопи, як і його величезний зріст і постава, були такі самі, як у цих тубільців. Але на ту мить я не став на цьому зосереджуватися.

– Ми чужоземці й прийшли сюди з миром, – відповів я неквапно, щоб він мене зрозумів. – А цей чоловік, – додав я, тицяючи на Амбопу, – наш слуга.

– Ти брешеш, – заперечив літній воїн, – жодна людина не може перейти гори, там усе живе гине. А втім, брехня твоя ні до чого. Чужоземці не мають права ступати на Землю Кукуанів. Ви всі повинні загинути. Такий закон короля. Готуйтеся до смерті, о чужоземці!

Зізнаюся, ці слова мене неабияк приголомшили, особливо коли я побачив, що кожен тубілець здійняв руку до пояса, на якому у нього висіло щось вельми схоже на важкий, великий ніж.

– Що говорить ця стара мавпа? – запитав мене Гуд.

– Він говорить, що вони збираються нас убити, – похмуро відповів я.

– О Господи! – простогнав Гуд і, як завжди, коли він був сильно схвильований, підніс руку до рота і вийняв свою штучну верхню щелепу.

Потім він хутко вставив її назад і, присмоктуючи щелепу до піднебіння, лунко клацнув язиком.

Цей жест Гуда справив на тубільців таке враження, що у гордих кукуанів вирвався крик жаху, і вони злякано позадкували.

– Що сталося? В чому річ? – з подивом запитав я сера Генрі.

– Це зуби Гуда їх так збентежили, – схвильовано прошепотів сер Генрі. – Він їх вийняв, і вони злякалися. Вийміть їх, Гуде, вийміть зовсім!

Капітан негайно ж скорився і спритно ухитрився засунути обидві щелепи в рукав своєї фланелевої сорочки.

Наступної хвилини цікавість узяла гору, і тубільці повільно, з побоюванням знову наблизилися до нас. Очевидно, вони вже забули про свій милий намір перерізати нам горлянки.

– Скажіть нам, о чужоземці! – урочисто вигукнув старий, показуючи на Гуда, що стояв у самій фланелевій сорочці, з наполовину поголеним обличчям. – Як це може бути, що ця товста людина, тіло якої вкрито одягом, а ноги голі, у якої волосся росте лише на одній половині блідого обличчя і зовсім не росте на іншій, у якої в одному оці є ще одне око – прозоре і блискуче, – як це може бути, що в нього зуби самі виходять із рота і самі повертаються на місце?

– Відкрийте рота! – шепнув я Гуду.

Капітан негайно ж роззявив рота і, дивлячись на старого воїна, вищирився на нього, як розлючений пес, оголивши двоє червоних ясен без найменшої ознаки зубів, як у слоненяти, яке щойно народилося.

У глядачів вирвався вигук подиву.

– Де його зуби? – перестрашено загомоніли вони. – Ми їх щойно бачили на власні очі!

Одвернувшись від дикунів із презирливою міною, Гуд провів рукою по своєму ротові і, знов обернувшись, вищирився на них, і – диво! – тубільці побачили два ряди прекрасних зубів.

Тоді юнак, котрий жбурнув у нього ніж, кинувся долілиць із гучним, протяжним криком жаху. Що ж до старого воїна, у нього від страху помітно затремтіли коліна.

– Я бачу, що ви духи, – пробурмотів він, запинаючись, – бо жодна людина, народжена жінкою, не має волосся тільки на одній стороні обличчя і такого круглого, прозорого ока, і зубів, які рухаються самі! Простіть нас, о повелителі!

Нічого й казати, як я зрадів несподівано щасливому повороту справи. Поблажливо всміхнувшись, я гордовито проголосив:

– Ми згодні дарувати вам прощення. Тепер ви повинні дізнатися правду: ми прибули з іншого світу, спустившись із найбільшої зірки, яка світить вночі над вашою землею, хоч ми такі ж люди, як і ви.

– О! О! – простогнав у відповідь хор здивованих тубільців.

– Так, ми прибули із зірок, – продовжував я із милостивою усмішкою, сам дивуючись зі своєї брехні. – Ми зійшли на землю, щоб погостювати у вас і ощасливити ваш народ своїм перебуванням у вашій країні. Ви бачите, друзі мої, що, готуючись відвідати вас, я навіть вивчив вашу мову.

– Авжеж, це так! Це так! – разом видохнули тубільці.

– О повелителю! – увірвав мою натхненну промову старий воїн. – Тільки вивчив ти її дуже погано!

Я поглянув на нього з таким обуренням, що він злякано замовк.

– Тепер, любі друзі, – продовжував я, – може, вам здається, що після таких довгих мандрів і вашого негостинного прийому ми захочемо помститися вам і уразити смертю того, чия святотатська рука наважилася кинути ніж у голову людини з рухомими зубами?

– Пощадіть його, о повелителі! – благально увірвав мене старий. – Він син нашого короля, а я його дядько. Якщо з ним щось трапиться, кров його впаде на мою голову, бо відповідаю за нього я.

– Можеш у цьому не сумніватися, – виразно і злісно втрутився хлопець.

– Ви, може, думаєте, що ми не спроможні помститися? – продовжував я, не звертаючи ніякої уваги на його слова. – Заждіть, ви зараз переконаєтеся. Гей ти, нікчемний раб, – обернувся я до Амбопи, зобразивши лютий вираз на обличчі, – подай мені зачакловану палицю, яка вміє говорити! – І я непомітно підморгнув йому, показуючи на свій “експрес”.

Амбопа вмить розгадав мій намір і подав мені рушницю. Уперше в житті я побачив на його гордому обличчі щось схоже на усмішку.

– Ось вона, о повелителю повелителів! – подав він її з якнайпоштивішим уклоном.

Перед цим я помітив маленьку антилопу, що стояла на скелі на відстані сімдесяти ярдів від нас, і вирішив її застрелити.

– Ви бачите цю тварину? – звернувся я до тубільців, показуючи на антилопу. – Чи може людина, народжена жінкою, убити її одним гуком?

– Це неможливо, мій повелителю, – відповів старий.

– Однак я зроблю це, – заперечив я упевнено.

Старий воїн недовірливо посміхнувся.

– Навіть ти, повелителю, не зможеш цього зробити, – зауважив він.

Я підвів рушницю і прицілився. Антилопа була дуже маленька і промахнутися на такій відстані було легко, але я знав, що повинен в неї поцілити будь-що-будь. Тварина стояла абсолютно нерухомо. Глибоко вдихнувши, я спустив курок.

– Бум! Бум! – пролунав гучний постріл, і антилопа, беркицьнувшись у повітрі, впала на місці як підтята.

У тубільців вирвався крик жаху.

– Якщо ви бажаєте мати м’ясо, – сказав я байдуже, – підіть і принесіть її сюди.

Старий воїн зробив знак, і один із тубільців подався до скелі. Невдовзі він повернувся, несучи на плечах убиту тварину. Неабияк потішений, я побачив, що куля влучила якраз у те місце, куди я цілився, тобто вище лопатки. Тубільці обступили тушу бідолашної тварини і розглядали рану, заподіяну кулею, з виразом забобонного страху і сум’яття.

– Ось бачите, – звернувся я до них, – я не говорю порожніх слів.

Природно, жоден із них не спромігся на відповідь.

– Проте, якщо ви все ще сумніваєтеся в нашій могутності, – продовжував я, – хай хтось із вас стане отам на скелі, і я з ним зроблю те ж саме, що з антилопою.

Але охочих не знайшлося. Запала мовчанка, яку увірвав син короля.

– Послухай, дядьку, – сказав він, – прошу тебе, піди і стань на скелю. Чаклунство може убити лише тварину, але не людину.

Проте старому воїнові пропозиція племінника геть не сподобалася, і він неабияк образився.

– Ні, ні! – сахнувся він. – Мої старі очі бачили достатньо. – І, звертаючись до своєї свити, він сказав: – Ці люди – чаклуни, і їх треба відвести до короля. А якщо хто з вас схоче випробувати чари чужоземців на собі, той може піти і стати на скелю, щоб із ним могла поговорити чарівна палиця.

Але серед кукуанів не знайшлося охочих.

– Навіщо гаяти марно чарівну силу на наші мізерні тіла? – сказав один із тубільців, – Досить того, що ми бачили. Всі наші чаклуни не спроможні на щось подібне.

– Ти кажеш правду, – зауважив старий воїн із величезним полегшенням, – це справді так! Слухайте, ви, діти зірок, володарі блискучого ока і рухомих зубів, ви, які управляєте громом і вбиваєте здалека! Я – Інфадус, син Кафи, колишнього короля кукуанів. А цей хлопець – Скрагга.

– Цей Скрагга трохи не відправив мене на той світ, – прошепотів Гуд [47]47
  Неперекладна гра слів: Scrag – у перекладі означає “скрутити в’язи”, себто іншими словами – убити. Сина короля звуть Scragga.


[Закрыть].

– Скрагга, – продовжував урочисто Інфадус, – син Твали. Великий король Твала – чоловік тисячі дружин, глава і владика кубанського народу, хранитель Великої Дороги, страх своїх ворогів, мудрець, якому відомі всі таємниці чарівництва, вождь ста тисяч воїнів, Твала Одноокий, Твала Чорний, Твала Грізний!

– У такому разі, – одказав я гордовито, – веди нас до Твали. Скільки можна розмовляти з підлеглими і слугами!

– Бажання ваше буде виконано, о повелителі! Ми проведемо вас до короля, але шлях наш довгий. Ми прийшли сюди полювати і знаходимося в трьох днях шляху від житла короля. Будьте терплячі, повелителі, через три дні ви побачите великого Твалу.

– Добре, – сказав я недбало. – Ми на час не зважаємо і ніколи не поспішаємо, бо ми безсмертні. Ми готові. Веди нас. Але слухай, Інфадусе, і ти, Скрагго! Не здумайте нас одурити! Не розставляйте нам пасток! Перш ніж ваші жалюгідні мізки замислять щось лихе, ми про це дізнаємось, і помста наша буде жорстока! Ми володіємо чудодійною силою читати думки людей. Світло, що витікає з прозорого ока того, чиї ноги голі, а обличчя обросло волоссям лише з одного боку, уб’є вас на місці, а ваша країна зазнає лиха. Його рухомі зуби вискочать і уп’ються у ваше тіло, і пожеруть не тільки вас, але і ваших дружин, і ваших дітей, а зачакловані трубки продірявлять наскрізь ваші тіла так, що вони стануть схожі на сито!

Цей застережливий монолог справив величезне враження, хоча навряд чи був потрібен, адже тубільці й без того були приголомшені нашими магічними талантами.