Текст книги "Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми"

Автор книги: Генри Райдер Хаггард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Ілюстрації Н. КОЗЛОВА

КОПАЛЬНІ ЦАРЯ СОЛОМОНА

Цю дивовижну, але правдиву історію, розказану АЛЛАНОМ КВОТЕРМЕЙНОМ, він із почуттям глибокої симпатії присвячує усім хлопчакам, що прочитають її, – великим і маленьким.

ПЕРЕДМОВА

Т епер, коли ця книга надрукована і скоро розійдеться світом, я ясно бачу її вади як щодо стилю, так і щодо змісту. Я тільки можу сказати, що книжка не претендує бути вичерпним звітом про все, що ми бачили і здійснили. Мені дуже хотілося б докладніше зупинитися багато на чому, пов’язаному з нашою подорожжю в Країну Кукуанів, про що я лише мимохідь згадую, як от: розказати про зібрані мною легенди, про кольчуги, які врятували нас від смерті у грандіозній битві при Луу, а також про Мовчазних, або Колосів, при вході в сталактитову печеру. Якби я дав волю своїм бажанням, я б розказав докладніше про відмінності між зулуським і кубанським діалектами, які дають матеріал для серйозних роздумів. І присвятив би декілька сторінок флорі й фауні цієї дивовижної країни [1]1
  Я виявив вісім порід антилоп, досі ніде мною не бачених, і багато різновидів рослин, переважно з родини цибулинних. – А. К.


[Закрыть] . Є ще одна надзвичайно цікава тема, якої я торкнувся лише побіжно. Йдеться про чудову організацію збройних сил цієї країни, яка, на мою думку, значно перевершує впроваджену королем Чакою [2]2
  Чака– король зулусів, що жив на початку XIX століття.


[Закрыть] в Країні Зулусів. Вона забезпечує швидку мобілізацію військ без застосування системи примусового безшлюб’я [3]3
  Король Чака заборонив своїм воїнам одружуватися; тільки ветерани могли брати собі дружин, і притому стільки, скільки кожен убив ворогів у битвах.


[Закрыть] . І нарешті, я лише мимохідь згадав про сімейні звичаї кукуанів, надзвичайно цікаві, а також про їхнє мистецтво плавки і зварювання металів. Це мистецтво вони довели до досконалості, прекрасним зразком якої є їхні толли – важкі металеві ножі з майстерно привареними лезами з чудової сталі.

Порадившись з сером Генрі Куртісом і капітаном Гудом, я вирішив описати просто і невибагливо тільки наші пригоди, а про все інше поговорити при нагоді, якщо, природно, вона з’явиться. Я охоче поділюся усім, що знаю, з усіма, хто цим зацікавиться.

Тепер залишилося лише попрохати читача вибачити мені мій недолугий стиль. Адже я більше звик мати справу з рушницею, а отже, не можу претендувати на вишукані літературні пишноти, вибагливість викладу, що зазвичай характерні для романів, які я іноді люблю перечитувати.

Можливо, усі ці пишноти стилю є окрасою для поціновувача, але, на жаль, я зовсім не володію цим мистецтвом.

Щиро кажучи, я вважаю, що книги, написані простою і дохідливою мовою, справляють найсильніше враження і їх легше зрозуміти. Втім, мені якось незручно виказувати свою думку із цього приводу. “Гострий спис, – каже кукуанське прислів’я, – не потрібно точити”. Отже, хочу сподіватися, що правдиву розповідь, якою б дивною вона не здавалася, не потрібно прикрашати пишномовними словами.

Аллан Квотермейн

Розділ І
Я ЗУСТРІЧАЮСЯ З СЕРОМ ГЕНРІ КУРТІСОМ

Когось, може, й подивує, що, розмінявши шостий десяток, я вперше беруся за перо. Не знаю, що вийде з моєї розповіді й чи вистачить мені снаги завершити її.

Озираючись на минуле, я дивуюся, як багато я встиг зробити і скільки мені випало пережити. Напевно, і життя мені здається таким довгим тому, що я дуже рано був полишений напризволяще. В тому віці, коли хлопчаків уперше ведуть до школи, я вже був змушений працювати, торгуючи всіляким дріб’язком у старій колонії [4]4
  Йдеться про Капську колонію.


[Закрыть]. Чим тільки я не займався відтоді! Мені довелося і торгувати, і займатися мисливством, і працювати в копальнях, і навіть воювати. І лише вісім місяців тому я став багатою людиною. Тепер я став дуже майновитим – я ще й сам до ладу не знаю, чим володію, – але навряд чи я погодився б знову пережити ті пригоди, що випало їх зазнати за останній рік, навіть якби я наперед знав, що все закінчиться благополучно і я так розбагатію. Я скромна людина, не люблю крові й насильства, і, відверто кажучи, мені неабияк набридли пригоди. Не знаю, навіщо я вирішив написати цю книгу: це ж зовсім мені не властиво. Та й освіченою людиною я себе не вважаю, хоча й дуже люблю читати Старий Заповіт [5]5
  Старий Заповіт– більша частина Біблії, священної книги християн та юдеїв.


[Закрыть]і легенди Інголдзбі [6]6
  Легенди Інголдзбі– добірка балад, написаних англійським письменником Баргемом (1788–1845) під псевдонімом Томаса Інголдзбі.


[Закрыть].

Все ж таки спробую осмислити, що спонукало мене написати цю книгу.

По-перше, мене прохали про це сер Генрі Куртіс і капітан Гуд. По-друге, я зараз перебуваю у себе в Дурбані, і робити мені все одно нічого, оскільки біль у лівій нозі знову прикував мене до ліжка. Я страждаю від недуги відтоді, як у мене уп’явся отой триклятий лев; нині ногу розтроюдило ще більше, і я шкутильгаю дужче, аніж зазвичай. Що не кажіть, а в левових зубах, мабуть, є якась трутизна, бо чому ж те, що загоїлося, знову ятриться, причому – завважте! – завжди у певний час.

Упродовж життя я вполював шістдесят п’ять левів, вийшов живісінький з усіх пригод, і на тобі – наостанок отой левисько стеребив мою ногу, як папушу тютюну! Це вже нікуди не годиться, а я, окрім усього, люблю, щоб скрізь був лад, і мені це дуже не до шмиги.

На додачу, я хочу, щоб мій син Гаррі, який нині в лондонській лікарні готується стати лікарем, натрапивши на цю розповідь, хоча б на якийсь час забув про свої юнацькі витівки. Та й хто б не переситився тією роботою в лікарні, та ще й патраючи небіжчиків. В усякому разі, моя розповідь Гаррі нудною навряд чи здасться і хоч на якусь днинку внесе трохи різноманітності в його життя, тим більше що я збираюся розповісти найдивовижнішу історію, яка коли-небудь траплялася з людиною. Дивно, але в цій оповіді немає жодної жінки, за винятком Фулати. Втім, ні! Є ще Гагула, хоча я й досі не певен, була то жінка чи диявол. Але оскільки виглядала вона принаймні сторічною, а отже, як жінка особливого інтересу не викликала, то нею можна знехтувати. В усякому разі, можу з певністю твердити, що у цьому сюжеті немає жодної спідниці.

Але чи не час вже й до діла? Попереду – важкі перелоги, і мені здається, що я захряс у трясовині по самісіньку вісь. Та нічого, впораюся з цим залюбки. Сильна упряжка завжди врешті-решт витягне, із слабкими ж волами, звичайно, нічого не вдієш. Отже, починаю:

“Я, Аллан Квотермейн із Дурбана, що в Наталі [7]7
  Наталь– провінція в Південно-Африканському союзі.


[Закрыть], джентльмен, складаю присягу і заявляю…” – так почав я свої свідчення на суді щодо сумної кончини Хіви і Вентфогеля, але, мабуть, для книжки це не зовсім вдалий початок. І взагалі, чи можу я вважатися джентльменом? Що таке джентльмен? Мені це не зовсім ясно. В своєму житті я мав справу не з одним ніггером [8]8
  Ніггер– презирливе прізвисько негрів, зазвичай у вжитку в расистів.


[Закрыть]… Ні, я закреслю це слово, воно мені зовсім не до душі! Я знав тубільців, які були джентльменами, з чим ти погодишся, Гаррі, мій хлопчику, перш ніж прочитаєш цю книгу до кінця. Траплялися мені також дуже гидкі та підлі білі, які, проте, джентльменами не були, хоч грошви у них було достобіса. Принаймні, я народився джентльменом, хоча й був упродовж життя всього-на-всього бідним мандрівним торговцем і мисливцем. Чи залишився я джентльменом, не знаю – судіть самі. Бачить Бог, що я старався ним залишитися!

В житті мені довелося убити чимало людей, проте я ніколи не заплямував своїх рук безневинною кров’ю і вбивав, тільки захищаючись.

Всевишній подарував нам життя, і я гадаю, для того, щоб його захищати; принаймні я завжди діяв з цих мотивів. І я сподіваюся, що, коли проб’є моя смертна година, це мені зарахується. На жаль, у світі багато жорстокості й кривди! І ось такий скромний чолов’яга, як я, змушений був заплямувати свої руки кров’ю. Не знаю, чи правильно я суджу про це, але я ніколи не крав, хоча якось виманив у одного кафра [9]9
  Кафри– застаріле найменування південно-східних африканських народів.


[Закрыть]стадо худоби. І хоча й він теж підклав мені свиню, я й дотепер відчуваю докори сумління.

Отже, відтоді, як я вперше зустрів сера Генрі Куртіса і капітана Гуда, минуло приблизно вісімнадцять місяців. А було усе це так. Під час полювання на слонів за Бамангватс [10]10
  Бамангвато– назва селища в Землі Бечуанів.


[Закрыть]мені із самого початку не поталанило, та ще й на довершення всього я підхопив сильну лихоманку. Трохи оклигавши, я дістався Алмазних розсипів, продав усю слонячу Кістку разом із фургоном і волами, розрахувався з мисливцями і сів у поштову карету, що прямувала до Капу [11]11
  Кап– скорочена назва Кейптауна.


[Закрыть]. В Кейптауні я прожив тиждень у готелі, де, треба сказати, мені добряче витрусили кишені, і оглянув усі його визначні пам’ятки. Бачив я й ботанічні сади, які, на мою думку, дають країні величезну користь, і будівлю парламенту, який, навпаки, невідомо для чого існує. До Наталя я вирішив повернутися пароплавом “Данкелд”. Він на той час стояв у докові в очікуванні “Единбург Кастла”, який мав прибути з Англії. Я сплатив за проїзд, сів на пароплав, і того ж дня пасажири, що прямували в Наталь, пересіли з “Единбург Кастла” на “Данкелд”. Ми знялися з якоря і вийшли в море.

З-поміж нових пасажирів на борту нашого пароплава двоє одразу ж привернули мою увагу. Один з них – джентльмен років тридцяти. Я ніколи не зустрічав такого здорованя. У нього було волосся кольору соломи, густа борода, правильні риси обличчя і великі сірі очі в глибоких очницях. Ніколи досі я не бачив більшого красеня, аніж цей, – чимось він нагадував мені стародавнього данця. Це зовсім не свідчить про те, що я так уже на них знаюся; пригадую лише одного сучасного данця, який, до речі, обчистив мене на десять фунтів. Десь наче я бачив картину, що зображувала кілька таких крем’язнів, які дуже скидалися на білих зулусів. У руках у них були кубки з рогу, і довге волосся спадало їм на спину. Позираючи на цього молодика біля трапа, я подумав: оце б йому довгу кучму та сталеву кольчугу на свої могутні груди, та ще бойову сокиру і кубок з рогу, – ще й як пасував би до цієї картини! І це просто дивовижно (що то – шляхетне походження!): пізніше я довідався, що в жилах сера Генрі Куртіса – так звали цього високого джентльмена – текла данська кров [12]12
  Уявлення містера Квотермейна про стародавніх данців здається дещо туманним. Наскільки нам відомо, у данців було темне волосся. Може, він мав на увазі саксів. – Прим. англ. видавця.


[Закрыть]. Він дуже нагадував мені ще когось, але кого – хоч убий, не згадаю.

Чоловік, котрий розмовляв із сером Генрі, був зовсім іншого типу. Найпевніше – морський офіцер. їх чомусь відразу впізнаєш. Мені доводилося з ними їздити на полювання, скажу відверто, що вони завжди поводилися як надзвичайно хоробрі, приязні люди, що не часто буває. Щоправда, дуже полюбляють міцні та солоні слівця.

Раніше я розмірковував: що таке джентльмен? Тепер я відповім певно: це офіцер Британського Королівського флоту, хоча, звичайно, і з-поміж них іноді бувають винятки. Гадаю, широкі морські простори і свіжі вітри, несучи подих самого Бога, омивають їхні серця і видувають скверну із свідомості, роблячи їх справжніми людьми. Але повернімося до розповіді. Я-таки вгадав. Справді, ця людина була морським офіцером. Бездоганно прослуживши на флоті її величності сімнадцять років, несподівано і всупереч його бажанню він був зарахований до резерву з чином капітана. Ось що чекає людей, які служать королеві [13]13
  Йдеться про англійську королеву Вікторію (1819–1901).


[Закрыть]. В повному розквіті сил і здібностей, коли вони набувають великого досвіду і знань, їх отак знічев’я викидають у холодний, непривітний світ без копійки в кишені. Можливо, вони якось примиряються з цим; що ж до мене, то я волію заробляти на хліб полюванням. Грошей у тебе буде так само мало, але стусанів ти одержиш менше. Його прізвище – я знайшов його в списку пасажирів – було Гуд, капітан Джон Гуд. Це був кремезний чоловік років тридцяти, середній на зріст, темноволосий, міцний, досить оригінальний на перший погляд. Він був надзвичайно охайно вдягнений, ретельно поголений і завжди мав у лівому оці монокль. Здавалося, що цей монокль уріс йому в око, оскільки носив він його без шнура і виймав тільки щоб протерти. Я щиросердо думав, що він і спить з ним, але потім узнав, що помилявся. Коли він лягав спати, то клав монокль у кишеню штанів разом із вставними зубами, яких у нього було два прекрасні комплекти, що часто примушувало мене порушувати десяту заповідь [14]14
  Десята біблійна заповідь застерігає людей від заздрості.


[Закрыть], отже, своїми я похвалитися не можу. Але я забігаю наперед.

Невдовзі потому, як ми знялися з якоря, звечоріло, і погода несподівано зіпсувалася. Пронизливий вітер подув із суші, спустився густий туман із мжичкою, і всі пасажири сквапно полишили палубу. Наше плоскодонне судно було недостатньо навантажене, і тому його сильно гойдало – іноді здавалося, що ми от-от перекинемося. Але, на щастя, цього не сталося. Стирчати на палубі було неможливо, і я стовбичив біля машинного відділення, де було принаймні тепло, і розважався тим, що дивився на кренометр. Стрілка його поволі розгойдувалася туди й сюди, відповідно до кута нахилу пароплава при кожному крені.

– Ну й кренометр! Та він же не вивірений! – пролунав поряд зі мною чийсь роздратований голос.

Озирнувшись, я побачив того морського офіцера, на якого вже раніше звернув увагу.

– Хіба? Чому ви так гадаєте?

– А тут і думати нічого! Погляньте, – кивнув він на стрілку, коли наш пароплав знову гойднуло, – якби судно нахилилося до того градуса, який показує ця штука, ми б уже давно черпали воду бортом! Але чого можна сподіватися від капітанів торгового флоту! Вони з біса недбалі.

Саме цієї миті пролунав обідній гонг, і я дуже зрадів, бо коли офіцер Британського флоту починає лаяти капітанів торгового флоту, то слухати його нестерпно. Гірше за це тільки одне – слухати, як капітан торгового флоту висловлює свою відверту думку про офіцерів Британського флоту.

Ми з капітаном Гудом спустилися до кают-компанії й там застали сера Генрі Куртіса вже за столом. Капітан Гуд сів із ним поряд, я ж зайняв місце навпроти. Ми з капітаном осідлали обопільного улюбленого коника – полювання. Він закидав мене запитаннями, а я охоче відповідав. Невдовзі балачка перекинулася на слонів.

– Ну, сер, – сказав хтось із присутніх за столом, – вам пощастило: якщо хтось може якнайдокладніше розповісти вам про слонів, то це тільки мисливець Квотермейн.

Сер Генрі, який досі мовчки прислухався до нашої розмови, при останніх словах аж здригнувся.

– Вибачаюся, сер, – тихо сказав він низьким басом, саме таким, який і мав виходити з таких могутніх легень, – чи ви, часом, не Аллан Квотермейн?

Я кивнув ствердно.

Сер Генрі більше до мене не звертався, але я чув, як він тихо зауважив про себе: “Який успіх!”

По обіді, коли ми простували кожен до себе, сер Генрі запропонував мені зайти до нього викурити люлечку. Я охоче погодився, і ми з капітаном Гудом пішли до його каюти, що виходила на палубу. Це була чудова простора каюта, що колись складалася з двох. Хтось із місцевих франтів затіяв мандрівку на “Данкелді” вздовж узбережжя, отож перегородку зняли, а на колишнє місце так і не поставили. В каюті був диван, перед ним – маленький стіл. Сер Генрі послав стюарда по пляшку віскі, ми утрьох сіли і закурили люльки.

– Містере Квотермейне, – звернувся до мене сер Генрі, коли стюард приніс віскі і запалив лампу, – позаторік, приблизно о цій порі, ви, здається, були в селищі – Бамангвато, на північ від Трансвааля?

– Так, був, – відповів я, неабияк подивований тим, що цей незнайомий джентльмен так добре поінформований про мої мандри, які особливого інтересу ні для кого не становили.

– Ви там торгували? – жваво поцікавився Гуд.

– Так, я взяв фургон із товаром, зупинився біля селища, аж поки все не розпродав.

Сер Генрі сидів проти мене в плетеному кріслі, спершись ліктем на стіл. Він дивився на мене своїми проникливими сірими очима, і здавалося, що його погляд перейнявся якимось дивним хвилюванням.

– Ви часом не зустрічали там чоловіка на прізвище Невілль?

– Авжеж, зустрічав! Він отаборився поряд із моїм фургоном і прожив там два тижні, щоб воли відпочили, перш ніж податися у глиб країни. Кілька місяців тому я отримав листа від якогось стряпчого, той просив мене повідомити, чи не знаю я, що сталося з Невіллем. Я одразу ж написав йому все, що знав.

– Так, – сказав сер Генрі, – він переслав мені вашого листа. В ньому ви повідомили, що джентльмен на прізвище Невілль виїхав з Бамангвато на початку травня у фургоні з погоничем, провідником і мисливцем-кафром на ім’я Джим. Він висловлював намір дістатися Айнайті, кінцевого торгового пункту Землі Матабеле. Там він сподівався продати свого фургона і відправитися далі пішки. Ви також повідомили, що він справді продав свого фургона, бо десь через півроку ви бачили його у якогось португальського торговця. А той повідав, що він купив фургон в Айнайті у білого, імені якого він не пам’ятає, і схоже на те, що білий зі слугою-тубільцем подалися у глиб країни на полювання.

– Саме так, – підтвердив я. Запала мовчанка.

– Містере Квотермейне, – несподівано урвав її сер Генрі, – я гадаю, ви нічого не знаєте і не здогадуєтеся про причини, які спонукали мого… містера Невілля здійснити подорож на північ?

– Дещо я про це чув, – відповів я і замовк. Мені не хотілося говорити на цю тему.

Сер Генрі та Гуд переглянулися, і капітан багатозначно кивнув головою.

– Містере Квотермейне, – сказав сер Генрі, – я хочу розказати вам одну історію і попрохати вашої поради, а може, й допомоги. Мій повірений передав мені вашого листа і сказав, що я можу цілком на вас покластися. За його словами, вас добре знають у Наталі, де ви користуєтеся загальною пошаною. Крім того, він сказав, що ви з тих людей, які вміють берегти таємниці.

Я вклонився і відпив трохи розбавленого віскі, щоб приховати своє збентеження, оскільки я скромна людина. Сер Генрі продовжував:

– Містере Квотермейне, я маю сказати вам правду: містер Невілль – мій брат.

– Оце так! – промовив я здригнувшись.

Тепер стало зрозуміло, кого нагадував мені сер Генрі Куртіс, коли я його вперше побачив. Містер Невілль був набагато менший на зріст, з темною бородою, але очі у нього були такі ж проникливі і такого ж сірого відтінку, як і у сера Генрі. В рисах обличчя також була певна подібність.

– Містер Невілль – мій молодший і єдиний брат, – продовжував сер Генрі, – і ми вперше розлучилися з ним п’ять років тому. Досі я не пам’ятаю, щоб ми розлучалися навіть на місяць. Але близько п’яти років тому сталася прикрість: ми з братом посварилися не на життя, а на смерть (це іноді трапляється навіть між дуже близькими людьми), і я вчинив з ним несправедливо.

Тут капітан Гуд, ніби на підтвердження цих слів, енергійно закивав головою. В цей час наш пароплав сильно нахилився, і обличчя капітана Гуда, що відчайдушно кивав головою, відбилося в дзеркалі, яке цієї миті опинилося над моєю головою.

– Гадаю, вам відомо, – продовжував сер Генрі, – що коли людина помирає, не залишивши заповіту, і не має іншої власності, окрім земельної, що в Англії зветься нерухомим майном, все переходить до її старшого сина. Сталося так, що саме в цей час, коли ми посварилися, помер наш батько, не залишивши заповіту. Отож брат залишився без копійки, не маючи при цьому ніякої професії. Звичайно, моїм обов’язком було забезпечити його, але у той час наші стосунки так загострилися, що, на мій сором (тут він глибоко зітхнув), я нічого для нього не зробив. Не те щоб я прагнув вчинити з ним криводушно, ні! Я сподівався, що він перший зробить крок до примирення, але він на це не пішов. Пробачте, що обтяжую вашу увагу всіма цими подробицями, але для вас усе має бути доконечно з’ясованим. Правда, Гуде?

– Авжеж, – відповів капітан. – Я упевнений, що містер Квотермейн нікого в цю справу не втаємничить.

– Звичайно, – запевнив я, – ви можете не сумніватися. Я з тих людей, що вміють тримати язик за зубами.

– Отже, – знову продовжив сер Генрі, – на той час у мого брата було на поточному рахунку кількасот фунтів стерлінгів. Нічого мені не сказавши, він узяв цю мізерну суму і під вигаданим ім’ям Невілля подався до Південної Африки з божевільною мрією здобути собі статків. Це стало відомо мені вже пізніше. Минуло десь років зо три. Я не мав ніяких чуток про брата, хоча писав йому кілька разів. Певно, що листи до нього не доходили. Отож я неабияк потерпав від тривоги за брата. Я збагнув, містере Квотермейне, що таке рідна кров.

– Це справді так, – погодився я і подумав про свого Гаррі.

– Я віддав би половину свого майна, щоб тільки дізнатися, що мій брат Джордж живий і здоровий і я його знову побачу!

– Але на це надії мало, Куртісе, – уривчасто сказав капітан Гуд, поглянувши на сера Генрі.

– І ось, містере Квотермейне, дедалі більше я турбувався, чи живий мій брат, і якщо він живий, то як повернути його додому. Я вжив усіх заходів, щоб його розшукати, і таким чином одержав вашого листа. Вісті були утішливі, оскільки вони свідчили, що донедавна Джордж був живий, але подальших відомостей про нього дотепер немає. Коротше кажучи, я вирішив приїхати сюди і шукати його сам, а капітан Гуд люб’язно погодився мене супроводжувати.

– Бачите, – сказав капітан, – мені все одно робити нічого. Лорди Адміралтейства вигнали мене з флоту помирати з голоду на половинному окладі. А зараз, сер, ви, можливо, розкажете нам усе, що знаєте або чули про джентльмена на прізвище Невілль.