Текст книги "Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми"

Автор книги: Генри Райдер Хаггард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Розділ V
МИ ЙДЕМО ПУСТЕЛЕЮ

Ми вполювали дев’ятеро слонів, витратили два дні на те, щоб відпиляти бивні, перетягнути їх до табору і ретельно закопати в пісок під величезним деревом, яке було примітне здалеку. Нам вдалося добути величезну кількість чудової слонячої кістки – кращої мені не доводилося бачити: кожне ікло важило в середньому від сорока до п’ятдесяти фунтів. Бивні величезного слона, що розірвав бідолашного Хіву, важили, за нашими припущеннями, десь сто сімдесят фунтів.

Ми поховали Хіву в норі мурахоїда і, за зулуським звичаєм, поклали в могилу його ніж на той випадок, якби він йому знадобився в дорозі на той світ.

Третього дня ми знову рушили в мандри, сподіваючись, що коли поталанить, то на зворотному шляху відкопаємо нашу здобич. Після довгого і виснажливого переходу і цілої низки пригод ми досягли крааля Ситанді коло річки Луканги. Власне, тільки звідси мала по-справжньому початися наша подорож.

Добре пам’ятаю, як ми туди прийшли. Праворуч було маленьке тубільне селище, точніше, кілька жалюгідних халуп із загорожами для худоби. У заплаві, біля річки, виднілися клаптики обробленої землі, де тубільці вирощували свій мізерний врожай зернових. А далі, куди сягне око, – неозорі вельди – луги з високою, густою травою, в якій блукають стада різноманітної живності.

Крааль Ситанді сховався при самій межі цієї родючої місцевості. Неподалік починалася величезна пустеля. Важко сказати, яка причина такої різкої зміни довкілля, але цей контраст був настільки разючий, що мимоволі впадав у вічі.

Ми отаборилися у верхів’ї маленької річки. Протилежний берег був кам’янистий, десь саме тут двадцять років тому бідолашний Сильвестр повертався поповзом після божевільної спроби дістатися копалень Соломона. За цим укосом одразу пролягла безводна пустеля, поросла низькорослим колючим чагарником.

Вечоріло, і величезна сонячна куля поволі опускалася за видноколо, а навколишній неозорий простір мінився останніми неповторними барвами.

Поки Гуд займався облаштуванням табору, я запросив сера Генрі прогулятися, і ми попростували на протилежний пагорб, звідки відкривався чудовий краєвид. Повітря було чисте і прозоре, і далеко-далеко на обрії проступали блакитні обриси снігових вершин Сулейманових гір.

– Погляньте-но, – зачудовано мовив я, – ото неприступні стражі, що охороняють копальні царя Соломона. Одному лише Богові відомо, чи зможемо ми коли-небудь туди проникнути!

– Я знаю – мій брат має бути там. І я будь-що дістануся туди, хоч би й ціною життя, – переконаність, з якою сер Генрі мовив це, вражала.

– Ну що ж, сподіваюся, нам це вдасться! – зітхнув я і обернувся, щоб іти в табір, аж тут завважив, що ми не самі.

Позаду нас, втупивши пильний погляд на далекі гори, стояв наш царствений зулус Амбопа. По деякій паузі він заговорив до сера Генрі (бо я вже переконався, він устиг сильно прив’язатися до нього).

– Так це і є та країна, куди ти хочеш йти, Інкубу? (Це слово означає “слон”: так прозвали тубільці сера Генрі.) – сказав Амбопа, показуючи своїм широким ассегаєм на гори.

Як на мене, це вже була неприпустима фамільярність! Ну, ще нехай тубільці звертаються один до одного зі своїми химерними прізвиськами, але щоб кидати в обличчя білій людині щось подібне! На моє обурення зулус тихо засміявся, і цей сміх мене ще більше розізлив.

– Звідки ти знаєш, що я не рівня білому вождю? Звичайно, мій пан належить до королівського роду: це видно і з його постави, і зі зросту, але, можливо, я теж із королівського роду, хтозна? О, Макумазане! Будь моїми вустами і передай мої слова Інкубу, моєму пану і вождю, бо я хочу говорити з ним, та і з тобою теж.

Я був неабияк сердитий на Амбопу, бо не звик, щоб тубільці так непоштиво зі мною розмовляли, але клятий зулус, треба віддати йому належне, мимохіть викликав незрозумілу пошану. Але про що він збирається з нами розмовляти? Я негайно ж витлумачив його слова серу Генрі, додавши, що, як на мене, його зухвала поведінка обурлива і треба цього нахабу поставити на місце.

Сер Генрі усміхнувся на мої слова і обернувся до зулуса.

– Так, Амбопо, я хочу йти в цю країну.

– Пустеля широка і безводна, а гори високі та вкриті снігом. Жодна людина ще не діставалася тих гір, де ночує сонце. Навіщо ти хочеш туди йти, Інкубу?

Я переклав і ці слова.

– Скажіть йому, – відповів розважливо сер Генрі, – що я йду туди, бо людина однієї зі мною крові вже давно туди пішла, і тепер я йду її шукати.

– Слова твої правдиві, Інкубу. В дорозі я зустрів одного готтентота, і він сповістив, що два роки тому якась біла людина пішла в пустелю у напрямку тих гір. З ним був слуга-мисливець. Вони звідти не повернулися.

– Ти вважаєш, що це був мій брат? – стрепенувся сер Генрі.

– Я цього не знаю. Але я запитав, готтентота, яка ця людина була з вигляду, і він відповів мені, що у неї були такі ж, як у тебе, очі та чорна борода. Мисливця звали Джимом. Він був з племені бечуанів і мав на тілі одяг, як у них.

– Немає ніякого сумніву, що це був ваш брат! – вигукнув я. – Я добре знав Джима!

Сер Генрі кивнув головою, поринувши в задуму.

– Я знаю це безсумнівно, – мовив він нарешті. – Джордж ще змалечку був такий: коли щось убив собі в голову, то не відступиться. Якщо поклав собі перейти Сулейманові гори, то перейде – будь-що; звичайно, коли… – він замовк. Але по хвилі стрепенувся: – Ми повинні шукати його по той бік гір!

Амбопа трохи розумів англійською, але не розмовляв нею.

– Це далекий шлях, Інкубу, – зауважив він.

Я знову переклав його слова.

– Так, – відповів сер Генрі, – шлях далекий. Але в світі немає нічого такого, що б людина не подолала, якщо покладе на це всі свої сили. Знаєш, що таке сердечна любов, Амбопо? Що ті гори чи пустелі? Заради іншої людини можна пожертвувати навіть своїм власним життям, якщо на те буде воля провидіння.

– Великі слова ти сказав, батьку мій! – шанобливо мовив зулус (я завжди називав так Амбопу, хоча він не був зулусом). – Великі, високі слова, гідні справжнього чоловіка! Істинно так, батьку мій Інкубу! Що таке життя? Це легка пір’їнка, це бадилина, яку вітер носить, як хоче. Іноді трава проростає і тут же засихає. Але якщо насіння здорове, воно часом затримується на шляху, який йому визначений. Добре у борні з вітром пройти такий шлях. Кожній людині судилося померти. У гіршому разі вона може померти трохи раніше. Я піду з тобою, вождю! Через пустелю і через гори, якщо тільки не впаду на шляху!

Він замовк, але по хвилині знов продовжив у пристрасному емоційному пориві, який свідчив, що це плем’я не позбавлене поетичного дару та інтелекту.

– Що таке життя? – продовжував він. – Скажіть мені, о білі люди! Ви такі мудрі, ви, котрим відомі таємниці всесвіту, таємниці зірок і всього того, що знаходиться над ними і навкруги них! О білі люди, ви, які миттю передаєте слова свої здалеку без голосу, відкрийте мені таємницю нашого життя: куди воно йде і звідки виникає?

Ви не можете відповісти; ви самі цього не знаєте. Слухайте ж мене: я відповім сам. З мороку ми з’явилися і в морок підемо. Як птах, гнаний в мороці буревієм, ми вилітаємо з Нічого. На якусь мить сяйнуть наші крила при світлі багаття, і ось ми знову відлітаємо в Ніщо. Життя – ніщо, і життя – все. Це та рука, яка відчужує Смерть. Це світляк, який мерехтить у нічній темряві і згасає при вранішній зорі. Це біла пара дихання волів у зимову пору, це ледве помітна тінь, яка стелиться по траві й зникає у надвечір’ї.

– Дивна ви людина, Амбопо, – сказав сер Генрі м’яко, коли зулус замовк.

Амбопа засміявся:

– А чи не здається вам, що ми дуже схожі один на одного, Інкубу? Може, і я шукаю брата по той бік гір.

Я поглянув на нього з підозрою.

– Що ти хочеш цим сказати? – запитав я його. – Що ти знаєш про ці гори?

– На жаль, дуже мало. Подейкують, що там, за обрієм, є прекрасна таємнича країна, країна чудес і чарівництва, країна хоробрих воїнів, високих дерев, бурхливих потоків, сліпучих снігових вершин, країна великої білої дороги. Я чув про неї. Та чи варто про це говорити? Вже звечоріло. Кому призначено, той побачить її.

Я пильно глянув на нього. Безумовно, ця людина щось знала.

– Не бійся мене, Макумазане, – сказав Амбопа у відповідь на мій погляд. – Я не рию яму, щоб ви в неї впали. У мене на думці немає нічого лихого. Якщо нам судилося подолати ці гори, які знаходяться позаду сонця, я розповім все, що знаю. Але смерть чатує на тих вершинах. Будьмо розважливими, щоб повернутися назад. Дай Боже повернутися, мої пани, щоб ви знов полювали на слонів. Я все сказав.

Він підняв на знак прощання свого списа і попростував до табору. Коли ми теж повернулися, то застали його за звичним заняттям: він чистив рушницю, як звичайний слуга-кафр.

– Яка дивна людина! – сказав сер Генрі.

– Авжеж, дивна, – підтвердив я. – Він собі на умі, і відчувається, щось знає, але говорити не хоче. Втім, не варто цим перейматися. Попереду ще багато загадкового і таємничого, і наш зулус добре вписується в цю картину.

Наступного дня ми лаштувалися до далекої та небезпечної мандрівки. Тягти через пустелю наші рушниці та інше спорядження було, звичайно, немислимо. Ми відпустили носильників і домовилися з одним кафром, що жив поблизу, щоб він поклопотався про наше майно, плануючи прихопити все це на зворотному шляху. У мене краялося серце при думці, що ми повинні залишити наші чудові рушниці у цього злодія. Від одного погляду на зброю у старого пройдисвіта розгорілися очі, і він не міг відірвати від неї свого жадібного погляду. Отож я вжив деяких запобіжних заходів.

Передовсім я зарядив всі рушниці, звів курки і попередив, що вони вистрелять від одного лише доторку. Кафр недовірливо торкнувся моєї двостволки. Пролунав постріл, і куля наповал звалила одного з биків, яких в цей час заганяли в огорожу, а сам старий від поштовху прикладом полетів сторчма. Неабияк переляканий, нахаба все ж таки зажадав відшкодувати втраченого бика. При цьому він клявся й божився, що ніяка сила не примусить його торкнутися нашої зброї.

– Заховай ці диявольські штуки в солому, – бурчав він, – інакше вони нас всіх повбивають!

Оскільки старий був марновірний, я пригрозив йому, що в разі зникнення чогось я вигублю чаклунством і його, і всіх його родичів, а якщо ми загинемо в дорозі й він наважиться вкрасти наші рушниці, я й з того світу його дістану і моя примара переслідуватиме його і вдень і вночі. А коли й цього йому буде мало, то я заговорю всю його худобу і вона сказиться, а все молоко його корів скисне. Я ще раз показав на цівки рушниць і пообіцяв випустити схованих там бісів, щоб вони напоумили його. Старий негідник аж затрусився і присягнувся, що берегтиме наші речі, як дух свого покійного батька.

Звільнившись від зайвого вантажу, ми відібрали найнеобхідніше для виснажливої подорожі. Але як ми не прагнули узяти якомога менше речей, все ж таки на кожного припало близько сорока фунтів. Ось що ми взяли:

Три рушниці системи “експрес” і до них двісті набоїв.

Дві магазинні рушниці “вінчестер” (для Амбопи і Вентфогеля) і до них теж двісті набоїв.

Три револьвери “кольт” і шістдесят патронів.

П’ять похідних фляг, кожна з яких містила чотири пінти.

П’ять ковдр.

Двадцять п’ять фунтів білтонга – в’яленого м’яса.

Десять фунтів барвистого намиста для подарунків.

Невелику аптечку з найнеобхіднішими ліками, додавши одну унцію хініну і кілька хірургічних інструментів.

Окрім цього, ще був усілякий дріб’язок: компас, сірники, кишеньковий фільтр, тютюн, невелика лопата, пляшка бренді і, нарешті, трохи одягу. Для такої небезпечної й ризикованої подорожі це небагато, але ми не зважилися узяти більше, оскільки і без того ноша в сорок фунтів була більш аніж достатньою. Йти розпеченими пісками і тягти з собою ще й вантаж – справа нелегка; тут важить кожна зайва унція. Але як ми не старалися, а зменшити нашу поклажу не могли, бо узяли тільки те, без чого ніяк не обійтися.

Я ледве вмовив трьох малосилих кафрів із селища пройти з нами двадцять миль, себто перший відтинок нашої подорожі. Кожен з них мав нести великий гарбузовий бутель, який містив галон води, у винагороду вони мали дістати мисливські ножі. Ми розраховували поповнити наш запас води після першого нічного переходу, оскільки вирішено було просуватися вночі, коли порівняно прохолодно. Кафрам я сказав, що ми йдемо полювати на страусів, яких справді чимало в пустелі. У відповідь вони щось заджеркотіли, знизували плечима, запевняючи, що ми збожеволіли і неминуче помремо від спраги, що було досить вірогідно. Але прагнення одержати ножі, про які вони не сміли навіть і мріяти, – в цих диких краях ножі були великою цінністю, – узяло гору, і вони все ж таки згодилися супроводжувати нас перші двадцять миль, ну а подальша наша доля їх не цікавила.

Наступного дня ми тільки те й робили, що спали й відпочивали. А коли зайшло сонце, ми, добре повечерявши свіжою яловичиною, напилися чаю, причому Гуд сумно зауважив, що невідомо, коли ще випаде така нагода. Потім, повкладавши все до походу, лягли і стали чекати появи місяця. Нарешті, близько дев’ятої вечора, він зійшов у всій своїй величі. Місячне сяйво оповило дику неосяжну далечінь, урочисту і безгомінну, як і всіяне зірками небо над нами.

Ми готові були рушати в дорогу, але все ще зволікали, бо стояли на порозі в невідоме і невідворотне. Ми – троє білих – відійшли вбік. За кілька кроків попереду стояв Амбопа з рушницею за плечима і ассегаєм в руці; він пильно дивився за обрій. Вентфогель і кафри з бутлями стояли купкою позаду нас.

– Панове! – сказав після невеликої паузи сер Генрі своїм гучним, низьким голосом. – Ми наважилися на незвичайну подорож, яку навряд чи доводилось коли-небудь здійснювати людині. Шансів на благополучне повернення майже немає. Нас троє. І я переконаний, що у всіх майбутніх випробуваннях, яких нам доведеться зазнати, ми стоятимемо один за одного до останнього подиху. А зараз, перш ніж рушити в дорогу, звернемося з короткою молитвою до Всевишнього, бо тільки в його руках долі всіх людей від початку світу. Тож покладімося на Бога, і нехай він спрямує наші душі правильними стежками!

Він зняв капелюха і, закривши обличчя руками, хвилини дві молився. Ми з Гудом зробили те саме.

Я, як і більшість мисливців, не вмію гаряче молитися. Що ж до сера Генрі, то я переконаний, що в глибині душі він дуже релігійна людина, хоча мені й не доводилося чути від нього подібних слів, за винятком ще одного випадку. Гуд теж вельми побожний, хоча й любить чортихатися. Урочистість цієї хвилини вплинула й на мене, бо я не пам’ятаю, щоб ще колись так щиро молився, як тоді. Після цього у мене стало легше на душі. Наше майбутнє було зовсім непередбачуване, але я гадаю, що все невідоме і загрозливе завжди наближає людину до її Творця.

– Ну, – сказав сер Генрі, – з Богом!

І ми рушили в невідоме.

По суті, йшли майже навмання. Адже, окрім віддалених гір і карти Хозе да Сильвестра, накресленої триста років тому на клаптику полотна напівбожевільним, конаючим старим, нам нічим було керуватися. По цьому клаптеві полотна було дуже важко орієнтуватися; проте на нього покладалися всі наші надії на успіх. Мене непокоїло, чи вдасться нам знайти те маленьке водоймище з “поганою водою”, яке, судячи з карти старого португальця, знаходилося посеред пустелі, тобто в шістдесяти милях від крааля Ситанді і на такій же відстані від гір Цариці Савської. У разі невдачі на нас чекала страхітлива загибель. У нас майже не було шансів знайти це водоймище у неозорому морі піску і чахлих чагарників. Якщо навіть припустити, що да Сильвестра правильно вказав його місцезнаходження, хіба не могло воно за ці три століття висохнути під палючим сонцем пустелі? Хіба не могли затоптати його дикі звірі? І, нарешті, чи не занесло його пісками?

Мовчки, як тіні, просувалися ми в нічній темені, угрузаючи в глибокому піску. Йти швидше було неможливо, оскільки ми раз по раз натикалися на колючі кущі. Пісок забивався в наше взуття, отож час від часу ми змушені були зупинятися і витрушувати його. Нічна прохолода пом’якшувала і приємно освіжала важке задушливе повітря пустелі, і ми, попри часті зупинки і труднощі переходу, здолали значну відстань. Довкруги панувало гнітюче безгоміння. Щоб хоч якось збадьоритися, Гуд почав насвистувати легковажну пісеньку, але веселий мотив звучав якось недоречно і зловісно в безкрайому просторі, і він замовк.

Невдовзі з нами сталася подія, яка спочатку нас сильно налякала, але потім дуже розсмішила. Гуд йшов попереду, тримаючи в руках компас, з яким він, як моряк, не розлучався, ми ж брели вервечкою позаду. Раптом він голосно скрикнув і зник. Тої ж миті навкруги почулося якесь пирхання, хропіння, стогони і важкий тупіт, наче хтось тікав. Хоча ніч була безмісячна, ми сяк-так розрізнили примарні контури якихось дивних істот, котрі щодуху мчали вперед, знявши хмари куряви.

Тубільці покидали свою поклажу, збираючись тікати світ за очі, але за хвилину кинулися ницьма на землю і почали волати, що це диявол. Ми з сером Генрі не знали, що й гадати, але наступна картина нас іще більше приголомшила: ми побачили Гуда, що мчав верхи у напрямку гір! Схоже, начебто на коні, але звідки тут кінь? При цьому капітан дико волав і раптом, змахнувши руками, з розгону важко гепнувся на землю.

Нарешті я збагнув, що сталося: в темряві ми наткнулися на стадо сплячих квагг [41]41
  Квагга– дикий африканський кінь.


[Закрыть], і Гуд ненароком “осідлав” якусь, а та з переляку схопилася і поскакала разом із вершником. Гукнувши своїм супутникам щось заспокійливе, я кинувся до Гуда і, на превелику радість, знайшов його здоровісінького. Я зітхнув полегшено, і хоча капітан був добряче наляканий і його-таки струсонуло, це ніяк не відбилося ні на ньому, ні на його моноклі, який, як завжди, красувався в його оці.

Після цієї кумедної події ми йшли вже без жодних пригод. Опівночі зробили привал, випили по кілька ковтків води (пити досхочу ми не могли собі дозволити) і, відпочивши з півгодини, рушили далі.

Ми йшли, йшли і йшли, поки нарешті схід не зашарівся рум’янцем, як обличчя дівчини від збентеження. Перші ніжні промені, спочатку жовтувато-рожеві, швидко розгоралися і раптом спалахнули вогненно-золотавим сяйвом, прикрасивши пустелю світанковими барвами. Зірки зблякли і щезли. Золотавий місяць потьмянів, а гірські пасма проступили виразніше на обрії. Легкий нічний туманець, що оповивав бархани, швидко танув під скісним промінням. Пустеля прокидалася, тріпочучи в осяйному блиску. Настав день.

Ми вирішили йти далі, хоча вже добряче натомилися, адже, коли сонце підійметься вище, воно буде палити нестерпно, отож навряд чи можна буде продовжувати шлях. Нарешті, десь по годині шляху, ми помітили оддалік кілька скель, що височіли з-поміж суцільної рівнини. Ледве волочучи ноги від утоми, ми попленталися туди і з радістю побачили, що одна з них має карниз, який утворював навіс, що міг слугувати притулком від спеки. Ми з насолодою там сховалися, випили трохи води, з’їли по шматочку білтонга і тут же заснули як убиті.

Коли ми прокинулися, була вже третя по обіді. Наші носильники-кафри нетерпляче чекали нашого пробудження, збираючись у зворотну путь. Вони були донесхочу ситі пустелею, і ніякі скарби на світі не примусили б їх іти далі. Ми жадібно допили воду, що залишилася у флягах, і, знов наповнивши їх дорогоцінною вологою з гарбузових бутлів, відпустили тубільців додому.

Близько п’ятої ми рушили далі. В пустелі панувала мертва тиша. На всьому видимому просторі цієї нескінченної піщаної рівнини, окрім декількох страусів, не було видно жодної живої істоти. Очевидно, для всього живого тут було дуже спекотно і, за винятком однієї чи двох смертоносних кобр, ми не зустріли жодного плазуна. Проте один вид комах допікав нам неабияк: звичайні кімнатні мухи. Вони літали цілими хмарами і стежили за нами, як шпигуни, справді, не “поодинці, а цілими загонами”, як це десь сказано у Старому Заповіті. Кімнатна муха – незвичайна комаха. Куди б ви не пішли, ви усюди зустрічаєте це створіння. Так було, напевно, завжди, з початку всесвіту. Якось я побачив цю комаху в шматку бурштину, як мені розповідали, йому було не менше ніж п’ятисот тисяч років, і вона виглядала точнісінько так, як і звичайна наша муха. Я майже не сумніваюся в тому, що коли на землі вмиратиме остання людина, то муха (якщо, звичайно, це трапиться влітку) дзижчатиме і кружлятиме навкруги і уважно чекатиме слушної нагоди, щоб сісти їй на носа.

Вечоріло, коли ми зробили привал і стали чекати сходу місяця. Нарешті він з’явився, спокійний і незворушно-осяйний, і ми посунули далі. Відпочивши тільки раз близько другої ночі, ми пленталися майже до світання, аж поки не зійшло довгождане сонце і ми нарешті змогли відпочити від виснажливого нічного переходу. Випивши по кілька ковтків води, зовсім змучені, ми повалилися на пісок і умить заснули. Залишати кого-небудь на варті не було потреби, бо довкруги, скільки не сягне око, не було жодної живої істоти. Нашими єдиними ворогами були спека, спрага і мухи. Але я швидше згодився б наразитися на небезпеку з боку людини або дикого звіра, ніж потерпати від цих трьох обставин. На жаль, цього разу нам не пощастило надибати якусь скелю. О сьомій годині ми прокинулися від нестерпної спеки, здавалося, що нас, немов шматок дичини, насадили на рожен і тримають над розпеченим вугіллям. Сонце пропікало буквально наскрізь; здавалося, що його палюче проміння випиває нашу кров. Ми сіли, ледве дихаючи.

– Ану киш! – вигукнув я в знемозі, розганяючи хмару мух, що невтомно і набридливо дзижчали над моєю головою.

Щасливі! Вони не відчували жароти.

– Чесне слово… – промовив сер Генрі.

– Так, жаркувато! – перебив його Гуд.

Спека була справді нестерпна, і ніде було сховатися від цього пекла. Навколо, хоч куди кинь оком, розкинулася гола, розжарена пустеля. Не було ні пагорба, ні каменя, жодного кущика, нічого, що могло б дати хоч трішки тіні. Нас засліплював нестерпно яскравий блиск сонця, а пекуче, тремтливе марево над пустелею, як над розжареною до червоності плитою, обпалювало очі.

– Що ж робити? – запитав сер Генрі. – Довго витримати це неможливо.

Украй розгублені, ми дивилися один на одного.

– Ось що! – рішуче скомандував Гуд. – Нам потрібно вирити яму, зверху накидати бадилля і пересидіти там.

Ця пропозиція не викликала в нас особливого ентузіазму, але все-таки це було краще, аніж нічого. Ми негайно ж узялися до роботи і за допомогою лопати, яку прихопили з собою, через годину виснажливих зусиль нам вдалося вирити яму близько десяти футів завдовжки, двадцяти завширшки і двох футів завглибшки. Потім мисливськими ножами ми нарізали колючих стебел чагарнику, сховалися до ями і накрилися галуззям. Лише Вентфогель не приєднався до нас: він як готтентот звик до пекла й анітрохи від цього не потерпав.

Цей притулок сяк-так оберігав нас від згубного сонячного проміння. Нехай читач сам уявить, як нам було в цій саморобній могилі, оскільки мені бракує слів усе це описати. Напевно, Чорна Яма в Калькутті була раєм у порівнянні з нашим закутком. Я й досі не збагну, як ми пережили цей страхітливий день, коли, задихаючись від браку повітря, ми лише подеколи зволожували потріскані губи водою, якої залишалося зовсім мало. Якби ми дали собі волю, то осушили б усе в перші ж дві години. Але потрібно було дотримуватися найсуворішої економії, оскільки без води нам загрожувала неминуча загибель.

Час тягся нестерпно повільно. Але всьому на світі буває кінець, – якщо, звичайно, доживеш до нього, – і цей страшний день почав хилитися до вечора. Близько третьої дня ми зголосилися, що терпіти ці тортури більше неможливо. Краще померти в дорозі, ніж поволі гинути від спраги і нестерпної жаріні в цій страшній ямі. Відпивши декілька ковтків з нашого більш ніж мізерного запасу води, яка нагрілася до температури людської крові, ми, хитаючись, знов поплентали далі.

Нам вдалося пройти вже близько п’ятдесяти миль у глиб пустелі. Якщо читач пригадає настанови старого да Сильвестра і подивиться ще раз на його карту, то побачить, що пустеля тягнеться на сорок льє [42]42
  Льє– застаріла французька міра довжини, що дорівнює 4,5 кілометра.


[Закрыть]і водоймище з “поганою водою” позначене десь посеред неї. Сорок льє становить сто двадцять миль, отже, ми мали перебувати щонайбільше за дванадцять або п’ятнадцять миль від води, якщо, звичайно, вона ще існувала.

Упродовж цього нескінченного дня, терплячи нелюдські муки і ледве волочачи ноги, ми поволі просувалися вперед, долаючи не більше як півтори милі за годину. Коли сонце сіло, ми зробили привал і в очікуванні сходу місяця трохи подрімали, заздалегідь випивши кілька ковтків води. Перш ніж лягти, Амбопа вказав нам на невеликий пагорб, контури якого ледь мріли на гладенькій поверхні піщаної рівнини на відстані близько восьми миль від нашої стоянки. Здалеку він був схожий на мурашник, і я дивувався, що це могло бути.

Зійшов місяць. Ми ледве змусили себе підвестися, бо й уночі нам дошкуляла жара і нестерпна спрага. Хто не зазнавав подібних мук, той ніколи не уявить, що ми того дня пережили. Ми вже не йшли, а хиталися туди-сюди, щокроку падаючи від знемоги. Майже щогодини нам доводилося перепочивати. Не було ні сил, ні бажання розмовляти. Гуд, котрий завжди базікав і жартував, бо він загалом веселий чолов’яга, теж зробився похмурий і неговіркий.

Близько другої ночі ми, абсолютно спустошені і фізично, і душевно, підійшли до підніжжя дивного піщаного пагорба, який спочатку здався схожим на величезний мурашник. Заввишки він був приблизно сто футів і мав площу близько двох акрів.

Тут ми зупинилися і, доведені до відчаю нестерпною спрагою, жадібно випили до останньої краплі решту води. Господи, усього-то й дісталося по півпінти [43]43
  Пінта– 0,56 літра.


[Закрыть]на кожного, а ми з насолодою осушили б і по галону [44]44
  Галон– 4,54 літра.


[Закрыть].

Потім ми лягли знов. Я вже засинав, коли почув, як Амбопа пробурмотів стиха по-зулуськи:

– Якщо ми завтра не знайдемо воду, то всі помремо, перш ніж зійде місяць.

Мене аж струснуло від його слів. Авжеж, думку про можливість такої страшної смерті не назвеш приємною, але втома зрештою здолала, і я поринув у сон.