Текст книги "Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми"

Автор книги: Генри Райдер Хаггард

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Я не в змозі розповісти, що за цим відбулося. Я пам’ятаю тільки несамовиту, але планомірну навалу, від якої, здавалося, здригнулася земля, раптово змінилася лінія фронту, і полк, проти якого була спрямована атака, переформував ряди, потім – страшний удар, приглушений гул голосів і безперервний блискіт списів – усе це я бачив крізь криваво-червоний туман.

Коли моя свідомість проясніла, я побачив, що стою серед жменьки вцілілих, неподалік вершини пагорба. Простісінько переді мною стояв не хто інший, як… сам сер Генрі! Тоді я не мав ані найменшого уявлення про те, як я туди потрапив. Сер Генрі згодом розказав мені, що несамовита атака Буйволів винесла мене майже до його ніг, де я й лишився, коли вони подалися назад. Він вирвався з кільця, утвореного Сірими, і знов утягнув мене всередину.

Що ж до битви, яка розгорілася опісля, то хто візьметься описати її? Маси воїнів щомиті хвилями накочувалися на наше кільце, що зменшувалося, знов і знов ми відбивали їх натиск. Здається, я колись уже читав про подібну битву:

 
Відвагу списоносців оспіваю!
У непроникному, як ліс, строю
Вони стояли. Тих, хто ліг в бою,
Живі замінювали в мить одну.
 

Це було грандіозне видовище. Час від часу ряди супротивника хоробро переходили в наступ, долаючи бар’єри з трупів своїх воїнів. Іноді вони йшли, тримаючи перед собою убитих для захисту від ударів наших списів, але йшли лише для того, щоб приєднати до гори загиблих свої власні тіла.

Я із захопленням спостерігав, як старий воїн Інфадус стійко і врівноважено, неначе на параді, вигукував накази, сипав глузливі зауваження і навіть жартував, щоб піднести дух жменьки вцілілих воїнів. Коли ж насувалася чергова хвиля атакуючих, він кидався туди, де було найгарячіше, щоб особисто відбивати атаку. Та все ж ще більш прекрасне видовище являв сер Генрі. Страусині пера, що прикрашали його голову, хтось зрізав ударом списа, і його довге біляве волосся розвівалося за вітром. Він стояв непохитно, цей гігант, схожий на стародавнього данця, його руки, сокира, кольчуга – все було залляте кров’ю, і ніхто не міг витримати завданого ним удару. Вряди-годи я бачив, як він обрушував свій удар на якогось відважного воїна, що наважився змагатися з ним у герці. Вражаючи ворога, він кричав “О-хой! О-хой!” – зовсім як його беркширські предки. Його удар пробивав щити, ламав на друзки списи, обрушувався на голову ворога, аж поки вже ніхто не наважувався наблизитися до білого гіганта “umtagati” – тобто чаклуна, який у гущі бою залишався неушкодженим.

Але раптом по рядах ворогів прокотилося: “Твала, Твала!”, і з самої гущавини атакуючих вибіг не хто інший, як сам одноокий велет-король, також озброєний бойовою сокирою, щитом і одягнений в кольчугу.

– Де ж ти, Інкубу, біла людино, вбивця Скрагги, мого сина? Подивимося, чи вдасться тобі вбити мене! – заревів він і хутко метнув толлу просто в сера Генрі, який, на щастя, це помітив і вчасно підставив назустріч ножеві свій щит.

Ніж пронизав щит і залишився стирчати в залізному каркасі.

Твала з криком кинувся просто на сера Генрі й завдав своєю бойовою сокирою такого нищівного удару по його щиту, що лише струс від удару примусив сера Генрі, хоч він і був дуже сильною людиною, впасти на коліна.

Проте на цьому поєдинок і закінчився, оскільки в ту ж мить з боку полків, що тіснили нас, долинули крики жаху, і, поглянувши туди, куди вони дивилися, я зрозумів, що сталося.

Праворуч і ліворуч рівнина була загачена воїнами, що ринули в атаку. Наші загони, котрі зайшли з флангів, пришли нам на допомогу. Кращого моменту для цього не можна було вибрати. Як і передбачав Ігнозі, вся армія Твали зосередила свою увагу на кривавій сутичці із рештками полку Сірих і на битві з Буйволами, які трималися на деякій відстані від Сірих. Отже, ці два полки, які разом утворили основне ядро нашої армії, відвернули увагу супротивника, який не подумав про можливість нападу з флангів, хоча “роги”, утворювані фланговими загонами, вже майже з’єдналися. І тепер, поки полки Твали намагалися переформуватися для оборони, воїни з флангів кинулися на них, як прудкі пси.

За якихось п’ять хвилин успіх битви визначився. Полки Твали, охоплені з обох флангів і виснажені страшною різаниною з Сірими і Буйволами, кинулися тікати. Незабаром воїни розсипалися в паніці по всій рівнині, що пролягла між нами і Луу. Що ж до тих загонів, які ще зовсім недавно оточили нас і Буйволів, то вони раптом розтанули, як за помахом чарівної патички, і виявилося, що ми стоїмо самі, як скеля, від якої відринуло море. А що за видовище відкрилося перед нашими очима! Тут і там купами лежали мертві й конаючі, а з-поміж хоробрих воїнів Сірих залишилося в живих лише дев’яносто п’ять чоловік. Лише цей полк втратив понад дві тисячі дев’ятсот чоловік.

Інфадус стояв, перев’язуючи рану на руці, і вдивлявся в картину недавнього бою.

– Воїни, – спокійно звернувся він до них, – ви відстояли честь свого полку. Про сьогоднішню битву говоритимуть діти ваших дітей.

Потім він обернувся до сера Генрі й потиснув йому руку.

– Ти велика людина, Інкубу, – просто сказав він. – Я провів довге життя з-поміж воїнів і знав багато відважних людей, але такого, як ти, зустрічаю вперше.

Саме в цей момент Буйволи простували повз нас, прямуючи до Луу, і нам передали прохання Ігнозі, щоб Інфадус, сер Генрі і я приєдналися до нього. Тому, віддавши наказ дев’яти десяткам воїнів, що залишилися від полку Сірих, підібрати поранених, ми підійшли до Ігнозі. Він повідомив, що йде на Луу, щоб завершити перемогу і захопити в полон Твалу, якщо це виявиться можливим. Пройшовши якусь частину шляху, ми раптом помітили Гуда. Він сидів на мурашиній купі, кроків за сто від нас. Майже в ногах у нього лежав труп кукуанського воїна.

– Мабуть, він поранений, – схвильовано сказав сер Генрі.

Та раптом сталося щось вельми дивне. “Мертве” тіло кукуанського воїна, точніше, те, що здавалося мертвим тілом, несподівано схопилося, збило Гуда з мурашиної купи, так що він полетів сторчма, і обрушило на нього зливу ударів списом. Ми злякано кинулися туди і, підбігши, побачили, що кремезний воїн тицяє списом в розпростертого Гуда, який при кожному такому стусані задирає вгору свої кінцівки. Побачивши, що ми наближаємося, кукуан востаннє з особливою люттю штрикнув списом Гуда і з криком “Ось тобі, чаклуне!” – утік. Гуд не ворушився, і у нас впало серце, мабуть, із нашим бідним товаришем все скінчено. Ми підійшли до нього, і у нас очі полізли на лоба, коли побачили, що, попри блідість і очевидну слабкість, Гуд безтурботно усміхався і навіть не загубив свого монокля.

– Кольчуга просто чудова, – прошепотів він, коли ми нахилилися до нього. – Добряче я його одурив! – При цих словах він знепритомнів.

Оглянувши його, ми виявили, що він був серйозно поранений в ногу толлою під час переслідування, але спис його останнього супротивника не заподіяв йому ніякої шкоди. Кольчуга врятувала його, і він відбувся синцями, що покривали все його тіло. Він напрочуд щасливо уникнув небезпеки.

Оскільки на той час ми нічим не могли йому допомогти, то поклали товариша на ноші для перенесення поранених і понесли до табору.

Підійшовши до найближчих воріт міста Луу, ми побачили, що один із наших полків за наказом Ігнозі охороняє їх. Решта полків стояла на варті біля інших виходів з міста. Командир полку підійшов і вітав Ігнозі як короля. Потім він доповів йому, що армія Твали сховалася в місті, туди ж утік і сам Твала, причому командир вважав, що армія повністю деморалізована і готова капітулювати. Вислухавши це і порадившись з нами, Ігнозі відправив гінців до всіх воріт міста, щоб передати облозі наказ короля відчинити ворота, а також і обіцянку, що він збереже життя і надасть прощення всім воїнам, які складуть зброю. Це справило належне враження. Негайно під радісні вигуки Буйволів через рів був спущений міст, і ворота по той бік відчинилися.

Вживши відповідних заходів обережності проти можливої зради, ми вступили в місто. Уздовж всіх доріг стояли воїни з похмурим і пригніченим виглядом. Голови їхні були опущені, щити і списи лежали біля ніг. Вони вітали Ігнозі як свого короля. Ми йшли все далі, просто до краалю Твали. А коли вийшли на величезну площу, де за день чи два дотепер відбувався огляд військ і згодом – полювання на чаклунів, ми побачили, що площа абсолютно порожня. Точніше, не зовсім – у дальньому її кутку, перед своїм палацом, сидів сам Твала, і з ним не було нікого, окрім Гагули.

Це було гнітюче видовище – позбавлений влади король, що сидів, опустивши голову на кольчугу. Його бойова сокира і щит лежали поряд, а в ногах зіщулилася тільки стара карга. Попри всі злодійства, заподіяні ним, я відчув, що мене на якусь мить охопила жалість до цього поверженого кумира, що впав зі свого високого п’єдесталу. Жоден воїн з усієї його армії, жоден придворний з-поміж тих, що раніше плазували перед ним, жодна з його дружин не залишилися з ним, щоб розділити гіркоту поразки. Жалюгідний дикун! Доля дала йому жорстокий урок. Людство сліпе і глухе до тих, на чию голову лягла ганьба; той, хто принижений і беззахисний, залишається самотнім і не може розраховувати на милосердя. Хоча, як по правді, то він і не заслуговував на милосердя.

Увійшовши до воріт краалю, ми попростували через площу до місця, де сидів колишній король. Коли ми наблизилися на відстань близько п’ятдесяти ярдів, наш полк зупинився, а ми у супроводі невеликої охорони підійшли ближче, причому Гагула повсякчас викрикувала нам назустріч усілякі образи. Коли ми наблизилися, Твала вперше підвів свою прикрашену плюмажем голову, пильно вдивляючись у свого щасливого суперника Ігнозі єдиним оком, у якому прихована лють, здавалося, виблискувала так само яскраво, як і величезний алмаз у нього на чолі.

– Вітаю тебе, о королю! – сказав він із гіркою насмішкою в голосі. – Ти, хто їв мій хліб, а зараз за допомогою чаклунства білих людей зчинив смуту в моїх полках і розбив мою армію, – вітаю тебе! Яку долю ти мені приготував, о королю?

– Таку ж, яка спіткала мого батька, трон якого ти злочинно посідав усі ці довгі роки! – суворо відповів той.

– Гаразд. Я покажу тобі, як треба вмирати, щоб ти міг згадати це, коли настане твій час. Дивися – там, де сідає сонце, небо залляте кров’ю, – і він тицьнув скривавленою бойовою сокирою на вогненний диск. – Добре, що і моє сонце закотиться разом із ним. А зараз, королю, я готовий умерти, але прошу тебе не позбавляти мене права померти в бою, яке дароване всім членам королівської родини кукуанів [52]52
  У кукуанів існує закон, за яким жоден чоловік, у жилах якого тече королівська кров, не може бути убитий, якщо він сам не дав на це згоди, яку, правда, він завжди дає. Йому дозволяють вибрати, за схваленням короля, декількох супротивників, з якими він б’ється, поки нарешті один з них його не вб’є.– А. К.


[Закрыть]. Ти не можеш відмовити мені в цьому, бо тоді навіть ті боягузи, які сьогодні бігли з поля бою, сміятимуться з тебе.

– Я дозволяю тобі це. Вибирай же, з ким ти бажаєш битися. Сам я не можу битися з тобою, оскільки король б’ється тільки на війні.

Похмуре око Твали огляділо наші ряди. На мить мені здалося, що він затримав свій погляд на мені, і я затремтів з жаху. А що коли він вирішив почати поєдинок зі мною? Хіба я міг розраховувати на перемогу над цим несамовитим дикуном шести з половиною футів на зріст із такою могутньою статурою? У такому разі я міг би з однаковим успіхом негайно накласти на себе руки. Я дійшов єдиної можливої думки відмовитися від поєдинку, навіть якби мене з ганьбою вигнали з Країни Кукуанів. Ну й нехай, це все-таки краще, аніж бути порубаним на друзки.

Раптом він звернувся до сера Генрі:

– Що скажеш ти, Інкубу? Чи не завершити нам те, що ми почали сьогодні, чи мені доведеться назвати тебе жалюгідним боягузом?

– Ні, – увірвав його Ігнозі, – ти не повинен битися з Інкубу.

– Авжеж, ні, якщо він страшиться цього! – зневажливо процідив Твала. ‘

На нещастя, сер Генрі одразу збагнув суть сказаного, і кров кинулася йому в обличчя.

– Я з ним битимуся! – вигукнув він. – Він побачить, чи боюся я його!

– Заради Бога, – благально звернувся я до нього, – не ризикуйте своїм життям! Адже всякий, хто бачив вас сьогодні у бою, знає, що ви не боягуз.

– Я з ним битимуся, – похмуро наполіг сер Генрі. – Ніхто не сміє називати мене боягузом. Я готовий! – І, зробивши крок наперед, він здійняв свою сокиру.

Я був у відчаї від цього безглуздого донкіхотського вчинку, але якщо вже він вирішив битися, то я нічого не міг з цим вдіяти.

– Не бийся з ним, мій білий брате, – звернувся до сера Генрі Ігнозі, дружньо поклавши руку на його плече, – ти достатньо вже зробив сьогодні. Якщо ти постраждаєш від його руки – це розкрає моє серце.

– Я з ним битимуся, Ігнозі, – повторив сер Генрі.

– Що ж, тоді йди, Інкубу. Ти хоробра людина. Це буде неабиякий бій. Слухай, Твало, Слон готовий стати до бою.

Колишній король дико розреготався, виступив наперед і став проти Куртіса. Якусь мить вони стояли мовчки. Проміння призахідного сонця кинуло останні зблиски на їхні мужні постаті. Ці двоє були рівні за силою.

Потім кожен почав описувати кола навкруги супротивника з бойовою сокирою в здійнятій руці.

Раптом сер Генрі кинувся вперед і завдав своєму супротивнику страхітливого удару, але Твала встиг відскочити вбік. Удар був такий сильний, що сер Генрі трохи не впав сам. Його супротивник миттєво скористався з цього. Розмахуючи над головою своєю важкою бойовою сокирою, він раптом обрушив її з такою неймовірною силою, що у мене душа втекла в п’яти. Я заплющив очі, гадаючи, що все скінчено. Аж ні – швидким рухом лівої сер Генрі затулився щитом від удару. Отож сокира відсікла тріску, і удар прийшовся серу Генрі по лівому плечу. Проте щит настільки ослабив удар, що він не завдав особливої шкоди. Сер Генрі умить відбив удар супротивника, але Твала також закрився щитом. Потім удари сипалися один за одним. Суперникам досі вдавалося ухилятися від них з допомогою щита. Довкруги наростала загальна напруга. Полк, який спостерігав за поєдинком, забув про дисципліну; воїни підійшли зовсім близько, і при кожному ударі у них виривалися або крики радості, або зітхання відчаю. Саме в цей час Гуд, якого ми поклали на землю поряд, прийшов до тями і, підвівшись, мовчки спостерігав поєдинок. Через мить він схопився на рівні і, ухопивши мене за руку, став підстрибувати на одній нозі, викрикуючи підбадьорливі вигуки серу Генрі.

– Давай, старий! – волав він. – Оце удар! Цілься в центр корабля! – і так далі.

Сер Генрі, загородившись щитом від чергового удару, приладився і ударив щосили. Удар пробив щит і міцну кольчугу і завдав Твалі глибокої рани в плече. Оскаженілий від болю Твала відбив удар так знавісніло, що розітнув руків’я бойової сокири сера Генрі, зроблене з кістки носорога і скріплене для міцності сталевими кільцями, і ранив Куртіса в обличчя.

Крик відчаю вирвався з натовпу Буйволів, коли вони побачили, що широке лезо сокири нашого героя впало на землю. А Твала знов здійняв свою страшну зброю і люто кинувся на свого супротивника. Я заплющив очі, а коли відкрив їх знов, то побачив, що щит сера Генрі валяється на землі, а сам він, ухопивши своїми могутніми руками Твалу, бореться з ним. Вони розгойдувалися туди й сюди, стискаючи один одного у ведмежих обіймах, напружуючи свої могутні м’язи у відчайдушній боротьбі за життя, дорогоцінне для кожного, і за ще більш дорогоцінну честь. Надлюдським зусиллям Твала примусив англійця втратити рівновагу, і обидва вони впали і покотилися по вапняковій бруківці. Твала весь час силкувався завдати Куртісу удару по голові своєю бойовою сокирою, а сер Генрі намагався пробити кольчугу Твали своєю толлою, яку витяг з-за пояса.

Цей поєдинок гігантів був страхітливим видовищем.

– Відберіть у нього сокиру! – волав Гуд, і, ймовірно, наш боєць почув його.

Принаймні жбурнувши толлу, сер Генрі вхопився за сокиру, прикріплену до зап’ястя Твали ремінцем зі шкіри буйвола. Качаючись по землі й ледве дихаючи, вони билися за сокиру, як дикі звірі. Раптом шкіряний ремінець лопнув, і сер Генрі з величезним зусиллям вирвався з обіймів Твали. Зброя залишилася у нього в руці. Мить – і він схопився на ноги. З рани на його обличчі струмувала червона кров. Схопився також і Твала. Вихопивши з-за пояса важку толлу, він завдав Куртісові страшного удару в груди. Але той, хто зробив кольчугу, досконало володів своїм мистецтвом, бо вона витримала удар сталевого ножа. З диким криком Твала кинувся знову. Його важкий ніж так само відскочив від сталевої кольчуги, примусивши сера Генрі похитнутися. Твала, зібравши останні сили, попер на свого супротивника. Та наш відважний англієць випередив його і щодуху рубонув Твалу сокирою. Схвильований крик вирвався з тисячі грудей, і сталося неймовірне! Здавалося, що голова Твали зістрибнула з плечей і, впавши, покотилася підстрибом простісінько до ніг Ігнозі. Ще якусь мить обезглавлений велет продовжував стояти. Кров била фонтаном з перерізаних артерій. Потім він важко гепнувся на землю, і золотий обруч зіскочив з його шиї і покотився по землі. В цей час сер Генрі, що надто ослаб від втрати крові, впав прямо на обруч.

Через секунду його підняли чиїсь дбайливі руки, обмили холодною водою обличчя. Невдовзі його великі сірі очі розплющилися.

Він був живий!

Якраз тієї миті, коли зайшло сонце, я підійшов туди, де в пилюці лежала голова Твали, зняв алмаз з мертвого чола і подав його Ігнозі.

– Візьми його, законний королю кукуанів! – сказав я Ігнозі, він увінчав діадемою своє чоло і, підійшовши до мертвого тіла, поставив ногу на широкі груди свого подоланого ворога і заспівав переможну пісню, таку прекрасну і водночас первісно-дику, що я не в змозі передати її велич. Якось я чув, як один знавець грецької мови читав уголос дуже виразно твір грецького поета Гомера, і пам’ятаю, що я аж завмер від захоплення при звуках цих плавних, ритмічних рядків. Пісня Ігнозі мовою такою ж прекрасною і виразною, як старогрецька, справила на мене абсолютно таке ж враження, хоча я й був смертельно втомлений подіями і переживаннями останніх днів.

– Нарешті, – почав він, – нарешті наше повстання увінчане перемогою, і зло, заподіяне нами, виправдане нашою силою!

Цього ранку наші вороги підвелися і струсили з себе сон. Вони прикрасили себе перами і приготувалися до бою.

Вони підвелися і схопили свої списи. Воїни закликали вождів: “Прийдіть і керуйте нами”, а вожді покликали короля і сказали йому: “Веди нас до бою”.

Вони підвелися гордо, ці двадцять тисяч воїнів і ще двадцять тисяч.

Пера, що прикрашали їхні голови, покрили землю, як пера птаха вкривають його гніздо. Вони потрясали своїми списами і кричали, так вони високо здійняли свої списи, що блищали проти сонця. Вони жадали бою, сповнені звитяги.

Вони рушили проти мене. Наймогутніші бігли, щоб подолати мене. Вони кричали: “Ха! Ха! Його вже можна вважати загиблим!”

Тоді я дихнув на них – і моє дихання було схоже на повів бурі, і вони перестали існувати.

Мої блискавки пронизали їх. Я здолав їхню силу, уразивши їх блискавками своїх списів. Я обернув їх на порох громом свого голосу.

Їхні ряди розкололися, вони розсипалися й зникли, як вранішній туман.

Вони стали поживою для ворон і лисиць, і поле бою просякло їхньою кров’ю.

Де ж ті велетні, що постали вранці?

Де ж ті зухвальці, котрі кричали: “Його можна вже вважати загиблим!”, чиї голови були прикрашені перами, що розвівалися вітром?

Вони схилили свої голови – але не сон схилив їх. Вони поринули у сон – але це не сон.

Вони забуті. Вони поринули в пітьму і не повернуться знов. Інші заберуть їхніх дружин, і діти забудуть про них.

А я – король! Подібно до орла, я знайшов своє гніздо.

Слухайте! Я забрів на край світу під час своїх поневірянь, і ніч була темна, але я повернувся до рідної домівки, коли зайнялася зоря.

Прийдіть же під захист моїх крил, о люди, і я утішу вас, і страх і смуток щезнуть!

Настав щасливий час, час винагороди!

Мені належить худоба, яка пасеться в долинах, і діви в краалях також належать мені.

Зима минула, настало красне літо.

Тепер зло сховає своє обличчя від ганьби, і благодать розквітне в країні, наче лілії.

Радій, радій, мій народе! Хай святкує вся країна, бо в прах повергнуто тирана, бо я король!

Він замовк, а з густих сутінків лунко прокотилося:

– Ти – наш король!

Отже, слова, сказані мною посланцю Твали, виявилися пророчими. Не минуло відтоді й двох діб, а обезглавлений труп Твали вже задубів біля воріт його краалю.

Розділ XV
ХВОРОБАГУДА

Коли поєдинок завершився, сера Генрі й Гуда віднесли до краалю Твали, куди послідував і я. Обидва вони були ледве живі від втрати крові й крайнього виснаження, та і мій стан був не набагато кращий. І хоча я людина міцна і витривала і можу витримати куди більше, аніж декотрі, бо худорлявий, неабияк загартований і натренований, але того вечора я ледве стояв на ногах. Коли ж я буваю перевтомлений, рана, колись заподіяна мені левом, особливо сильно мені допікає. До того ж моя голова буквально розколювалася на шматки від нанесеного вранці удару, після якого я впав у непам’ять.

Загалом, важко було уявити більш жалюгідну трійцю, ніж ту, як ми в той пам’ятний вечір. Ми втішали себе тим, що нам неабияк пощастило, бо хоча наше становище було вельми невтішним, але ми були живі, тоді як багато тисяч хоробрих воїнів, ще вранці сповнених сил, тепер лежали купами на полі бою.

Прекрасна Фулата відтоді, як ми врятували її від неминучої загибелі, добровільно стала нашою служницею і особливо піклувалася про Гуда, отож з її допомогою нам вдалося стягнути з себе кольчуги, що, безсумнівно, врятували життя двом з нас, і тут ми виявили, що суцільно покриті саднами і синцями. Хоча сталеві кільця кольчуги і перешкодили списам встромитися в наше тіло, але зберегти нас від цих синців і саден вони, звичайно, не могли. Фулата принесла нам якесь листя із дуже приємним запахом, воно значно полегшило наші страждання, коли ми його приклали як пластир до ушкоджених місць. Але хоча вони й були болючі, але не так нас тривожили, як рани сера Генрі й Гуда. У капітана була наскрізна рана в литці його “прекрасної білої ноги”, і він втратив багато крові, а у сера Генрі, крім інших ушкоджень, була глибока рана на щоці, яку йому заподіяв сокирою Твала.

На щастя, Гуд – добрячий хірург, і, як тільки нам принесли його маленьку скриньку з інструментами, він ретельно промив обидві рани і потім, при тьмяному світлі примітивної кукуанської лампи в хатині, умудрився досить вдало їх зашити. Після цього він густо змастив рани якоюсь антисептичною маззю, маленький слоїк якої був в його аптечці, і ми перев’язали їх клаптями носової хустки.

Тим часом Фулата зварила нам міцний бульйон, оскільки ми були надто слабкі для іншої їжі. Абияк проковтнувши його, ми впали на купу чудових каросс – килимів із звіриних шкур, розкиданих на підлозі великої світлиці колишнього короля. Дивна іронія долі: на власному ложі Твали, під його власним плащем спав тієї ночі сер Генрі – людина, яка його убила! Я говорю “спав”, але після денного побоїща спати було, звичайно, важко. Треба сказати, що повітря було переповнене гіркими риданнями і скорботними прощаннями із загиблими. Звідусюди лунали крики і тужливі голосіння жінок, що втратили в битві чоловіків, синів і братів. Хіба дивно, що вони так гірко плакали, адже в цій страшній битві було знищено понад двадцять тисяч воїнів, тобто третя частина кукуанської армії. У мене серце краялося з жалю, коли я слухав ці стогони і ридання по тих, хто ніколи вже більше не повернеться. І лише тоді я особливо чітко усвідомив весь жах того, що сталося на догоду людській марноті.

Опівночі безперервні крики і голосіння стали потроху вщухати, і нарешті запала тиша, що її подеколи порушували протяжні, пронизливі крики з хатини позаду нашої: це Гагула вила над бездиханним тілом Твали.

Нарешті я забувся важким сном, раз по раз здригаючись і прокидаючись. Все мені марилося, що я начебто знову на пагорбі, і воїн, якому я власною рукою заподіяв смерть, знов нападає на мене, а то я буцімто знаходився в кільці Сірих, що здобували собі безсмертя в бою проти полків Твали, а то знов я бачив, як прикрашена плюмажем скривавлена голова Твали котилася повз мене, скрегочучи зубами і люто виблискуючи своїм єдиним оком.

Але нарешті ця ніч минула. Коли ж настало світання, я побачив, що мої товариші спали не краще за мене. У Гуда почалася сильна лихоманка, і невдовзі він почав марити, та ще й, на мої найбільші побоювання, харкати кров’ю. Мабуть, це був наслідок якогось внутрішнього крововиливу, викликаного відчайдушними зусиллями кукуанського воїна проткнути кольчугу Гуда своїм величезним списом. Зате сер Генрі відчував себе значно краще і був досить свіжий і бадьорий, хоча все його тіло так задубіло, що він ледве міг рухатися, а через рану на обличчі він не міг ні їсти, ні говорити.

Близько восьмої ранку нас прийшов відвідати Інфадус. Він сказав, що не спав цілу ніч і навіть ще не лягав: потрясіння минулого дня, схоже, мало на ньому відбилися – це був старий, загартований в боях воїн. Інфадус був дуже радий нас бачити і сердечно потиснув нам руки, хоча його неабияк засмутив важкий стан капітана Гуда. Я помітив, що він ставився до сера Генрі з благоговінням, немовби той був не звичайною людиною, а надприродною істотою, і справді, згодом ми побачили, що вся Країна Кукуанів саме так і вважала. Воїни казали, що жодна людина не може зрівнятися з ним у бою, і дивувалися, як після такого утомливого кривавого дня він зміг стати до смертельного герцю із самим Твалою – королем і найсильнішим у країні воїном – і одним помахом перетяти його бичачу шию. Цей удар ввійшов у кукуанів у прислів’я, і відтоді прояв виняткової сили або звитяжний подвиг були відомі в країні як “удар Інкубу”.

Інфадус повідомив, що всі полки Твали перейшли на бік Ігнозі і що такі ж прояви покірності виявляють усі воєначальники Країни Кукуанів.

Смерть Твали від руки сера Генрі поклала край всім тривогам, оскільки Скрагга був єдиним сином вбитого короля, і, отже, для Ігнозі не залишилося в живих жодного суперника, який міг би претендувати на королівський престол.

Коли я висловив жаль з приводу того, що Ігнозі здобув владу через потоки крові, Інфадус знизав плечима.

– Так, – відповів він, – тільки час від часу проливаючи кров, можна тримати в спокої кукуанський народ. Справді, багато загинуло, але залишилися жінки, і скоро підростуть нові воїни, які займуть місця тих, хто поліг. Тепер у країні на якийсь час буде мирно.

Після відвідин Інфадуса, того ж ранку, до нас ненадовго прийшов Ігнозі. Голова його була увінчана королівською діадемою. Споглядаючи, як він наближався до нас із царственою величчю, оточений підлесливою свитою, я мимоволі згадав високого зулуса, який всього кілька місяців тому прийшов до нас у Дурбані прохати взяти його в служіння. І я мимохідь подумав про зрадливу долю і про те, як несподівано змінює свій хід колесо фортуни.

– Вітаю тебе, королю! – сказав я, встаючи.

– Так, Макумазане, нарешті я король. І все за допомогою ваших трьох правиць!

Ігнозі розказав, що у нього все гаразд і що він сподівається через два тижні влаштувати велике свято, щоб оприлюднити свою перемогу.

Я запитав його, як він вирішив вчинити з Гагулою.

– Вона – злий дух нашої країни, – відповів він. – Я маю намір стратити її, а заразом – усіх мисливців за чаклунами. Вона вже так довго живе на світі, що ніхто не може пригадати той час, коли вона була не така стара, окрім того, це вона навчала чародійництву мисливців за чаклунами. Небеса над нами бачать, що саме Гагула запроваджувала в нашій країні таку жорстокість.

– Проте вона багато знає, – заперечив я. – Знищити знання легше, ніж їх зібрати, Ігнозі.

– Це правда, – відповів він замислено. – Лише вона знає таємницю Трьох Чаклунів, які перебувають там, де проходить Велика Дорога, де поховані наші королі й сидять Мовчазні.

– І де знаходяться алмази! Не забудь своєї обіцянки, Ігнозі! Ти повинен провести нас до копалень, навіть якщо для цього тобі доведеться пощадити життя Гагули, оскільки лише вона знає туди дорогу.

– Я цього не забуду, Макумазане, і подумаю над твоїми словами.

Після відвідин Ігнозі я пішов поглянути на Гуда і застав його зовсім безпам’ятним. Лихоманка, викликана раною, тіпала його, не перестаючи, і йому ставало дедалі гірше. Протягом чотирьох чи п’яти днів він був майже безнадійний. Я абсолютно переконаний, що він помер би, якби Фулата так самовіддано за ним не доглядала. Жінки залишаються жінками скрізь, у всьому світі, незалежно від кольору їхньої шкіри.

Я із подивом спостерігав, як ця темношкіра красуня день і ніч, схилившись над людиною у важкому маренні, доглядала за хворим так дбайливо і самовіддано, як досвідчена сестра милосердя. Упродовж перших двох ночей я намагався їй допомогти, так само як і сер Генрі, наскільки йому дозволяв його стан, адже він сам ледве рухався, але Фулаті не подобалося наше втручання, і вона ледве його витримувала. Зрештою вона наполягла на тому, щоб ми передали догляд за Гудом їй одній, посилаючись на те, що наша присутність його турбує.

Гадаю, що вона мала рацію. Вдень і вночі вона не склепила очей, відганяючи від хворого мух і даючи йому лише одні ліки – прохолодне пиття з молока, настояного на сокові цибулин з роду тюльпанових. Як зараз бачу я цю картину, що спостерігав ніч у ніч при світлі нашої тьмяної лампи: Гуд, який борсається в мареннях, зі. схудлим лицем, із блискучими, широко розплющеними очима, а коло нього на підлозі, притулившись до стіни хатини, сидить струнка кукуанська красуня. Її втомлене обличчя із оксамитовими очима було сповнене терплячого співчуття. А може, це було щось більше, аніж співчуття?

Протягом двох днів ми не мали жодної надії, що наш товариш виживе, і бродили подвір’ям краалю, украй згорьовані.

Лише Фулата не припускала найменшої думки про це і говорила, що він житиме.

На відстані трьохсот ярдів навкруги головної будівлі Твали панувала повна тиша. За наказом короля всі, хто жив поблизу, були виселені, окрім сера Генрі й мене, щоб ніякий шум не долинав до вух недужого. Якось уночі, на п’ятий день хвороби Гуда, перш ніж лягти спати, я, як завжди, пішов його відвідати.

Я тихо увійшов до хатини. Лампа на підлозі освітлювала постать Гуда. Він більше не кидався, а лежав абсолютно нерухомо.

Отже, сталося! Серце моє розкраялося, і з грудей вихопилося ридання.

– Тсс! – долинуло до моїх вух, і я побачив якусь примарну чорну тінь біля узголів’я Гуда.

Тоді, скрадливо наблизившись, я побачив, що він був не мертвий, а спав глибоким сном, міцно стискаючи своєю схудлою білою рукою точені пальці Фулати. Криза минула, і він мав жити! Отак він проспав вісімнадцять годин поспіль, і навряд чи хто мені повірить, але протягом усього цього часу ця зраділа дівчина сиділа біля нього, не насмілюючись поворухнутися і звільнити свою руку, щоб він не прокинувся.