Текст книги "Потрапити в сад"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)
Потонула душа
Пам’яті Бориса Жаданюка
…Біла брудна кицька на жовтій гарячій стерні. Перед смертю їй маряться птахи, що клюють її в голову, спину, живіт. Безліч птахів з тонкими гострими дзьобами терзають її мстиво і жадібно, і мука ця триває вічно.
…Сільська Муза – дебела гола молодиця з товстими ногами і широким лоном. Біля неї килимкове озерце, в якому плавають лебеді.
…Музики з негнучкими зашкарублими пальцями грають навіть вночі, проганяючи мерців-привидів, котрі вичікують на цвинтарі пияків, бо тим байдуже, з ким розмовляти, навіть з марами.
…Удень на горі колись мліла біла церковка. Низом йшла жіночка з головкою капусти, сіла відпочити. Обернулась – згадала, що нема церковки: ще до війни розвалили. А вона ж у ній вінчалась і дітей хрестила. Понесла тоту капусту поперед себе, важко ступаючи ногами в жиляках, що їх не сховають і грубі панчохи. Услід їй дивилися горобці, коти, невикопана картопля, зів’ялі ляльки кукурудзи.
У хаті – нечистий дух, закаляні стіни, давно нефарбована підлога. На тапчані коло печі – брат-каліка. Беззуба мати, що ледве ходить, кришить хліб у миску з помиями підсліпуватому псові.
– Я знаю, що у вас має бути ще одна картина…
– Нема, нема! Ви усі забрали ще того разу.
– Може, ви нею якусь дірку затулили?
– Не пам’ятаю, може, затулила. Нема господаря в хаті, то й дах тече. Ми обоє каліки. Жив би синок старший, я б не гризлася. А вмру, то й на тому світі буду думати, хто обійде меншого…
– Я б вам за неї гарно заплатив.
– Та знаю, що ви добрий чоловік!.. Корови не тримаю, свині так само. Ще коло курей можу ходити. Яйця продаю. То ви зі Львова, кажете?
– Зі Львова.
– А чи нема там сукняних чобіт на мене? Бо які не взую – ноги печуть. Хіба в сукняних ходити можу…
– Не знаю, подивлюся. А сусідам ваш син ніяких картин не дарував?
– Може, й дарував. Підіть попитайте, поки я борщ доварю.
Усіх людей села намалював на картині, бо село мале, а нині ще менше. Повно порожніх хат, і стежки до них позаростали, і вікна зогнили. Нема за чим плакати, думає той, хто купив кілька картин у старої баби. Він – теж художник. Малює лани з золотою пшеницею, доярок у стерильних халатах. І місто з трамваями, по якому ходив колись його товариш, пропаща душа, пив каву й горілку, зображав на папері олійними фарбами заляканих, абияк вбраних людей з рідного села, що восени й навесні топилося в болоті.
…На краю чорного поля стоїть хлопець у вишитій сорочці й синіх штанях, а за ним маленька хатка з живим вогнем у печі. Можна й довіку не вийти з цієї порожнечі й самотності.
…Поглянь, як на обжинках танцюють парубки й дівки у взятих напрокат народних костюмах. Які вони незграбні, невмілі під важким поглядом квадратної баби з району, що виставила їх на посміховисько. Відвернися. Пройди ледь помітною в сутінках стежкою до хати, де під килимом з синіми півоніями грається брат-каліка, а мати сидить скраєчку довгого порожнього столу й питає:
«Чому ти сивий, сину? Де твоя сорочка?»
«Бо я піший ходак, мамо. Я прибився додому, хоч мене й кинули брати кінні в степу. І скоро вмру».
«А хто ж нас годуватиме?»
І він покаже картину, де старі й малі стоять поруч, а дехто з тих, що намальований живим, нині спочиває в землі.
…Стара бере гроші, несе їх у другу хату. Каліка-син жалібно дивиться їй услід.
– Хтось вам допомагає?
– Та дров колгосп дає, а ще жіночка одна приїжджала два рази на могилку…
– Просила у вас картини?
– Хіба подивиться. Я б їй за так віддала. Вона мені й випрала, і бульбу помогла викопати, і хустку подарувала…
– А як її звали?
– Забула, бігме, забула. Чи Надя, чи Люба… Три роки вже не приїжджає.
– Мене не згадувала?
– Хіба сина мого. Плакала та й плакала – таке мала гостювання. Куди ви?
– Їхати мушу. Робота чекає.
– Та вже переночуйте…
З кута почувся тихий плач дорослої безпомічної дитини, і стара пошкандибала туди.
У сутінках село щезало. Спочатку втонули покинуті хати, потім ті, у яких ще жеврів вогник життя, і, врешті, зникла хата, котра ховала в собі останню картину й стіл, за яким збирався колись увесь рід.
…Намальовано чоловіка, якого витягають з землі люди в чорних костюмах і при краватках. На його лиці радість, а позаду – безлисте дерево, наче перед зимою. А ще далі – діти слухають учителя, дивлячись у його роззявлений рот з гострими зубами, звідки мають вилетіти пташки…
Дім за річкою
Денне світло заходить через вікна на балкон, бо ті завжди відчинені, хоч ні господаря, ні господині, ні їхньої доньки немає вдома. Господар зовсім поруч, через дорогу, лежить під майже непомітним горбком землі біля каплиці-костьолу із спаленим дахом. Господиня з донькою вже багато років як виїхала до родини.
Цей дім, що постав серед гір та акацій, переживе ще нас з вами: гарний, мурований, з високими сходами і червоним дахом. Будував його дуже затятий чоловік, котрий пустив ним коріння в галицьку землю. Не зміг той чоловік ні втекти, ні сховатися, коли в сороковому році прийшли його розстрілювати з чийогось безглуздого наказу – на випадок, щоб не служив німцям, якщо ті з’являться в краї. Серед вбивць був один із села, що за річкою. То чоловік просив його: «Добийте мене, Петрицин!» А в новому домі ламала руки жінка… За що стріляють її Антося? За те, що збудував станцію, аби вода йшла до міста? За те, що поляк?..
Вікна дивляться на всі сторони світу: на річку й село за нею, на станцію, на гори й на доли. Сонце зазирає в кімнати по черзі, а найдовше в дитячу, де стоїть фортепіано, у великій шафі повно ляльок у гарних строях, а збоку підвішено високе люстро. Дівчинка в рожевій сукенці з короткими рукавами дивиться у це люстерко, але не бачить у ньому ні своєї сукенки, ні сірих очей, ні русявих кісок, тільки сонячне світло, ніби то сонце, а не дівчинка, стоїть перед люстром. А потім скло темніє і від грому розтріскується. Тріщини схожі на павутиння. Дівчинка бачить, як вона в гарній сукні їде на фірі розкислим шляхом і величезна парасоля нависає над нею, мов чорне небо. Та ось вона вже сміється на сходах маленького будиночка – нарешті по стількох роках блукання дівчинка може назвати його рідним. Павутиння обплутує їй лице і руки, що пташиними лапками виглядають з широких рукавів сірого костюма. Люстро розпадається остаточно, одна зі скалок залишається на підлозі. А інші – згасли.
Вночі біля дому пасуться коні, нічийні, бо переходять щодня в інші руки. Хто стане їхнім господарем? Чесатиме їм гриви, насипатиме вівса, вкриватиме попонами взимку?..
Під час зливи через завжди відчинені балконні двері в дім залазять пастушки. Бігають по кімнатах і кінець кінцем опиняються на горищі. Там вони слухають, як б’ють по блясі струмені води, і дивляться у віконця, за яким хитаються гілки старих яблунь, хоча до самих яблук їхні дитячі руки ніяк не можуть дотягнутися. Після дому пастушки вибираються на подвір’я, залазять на дерева. Ніхто не зупиняє їх, не кричить, що слизько, хоча господар поруч, через дорогу, під непомітним горбком, зарослим чіпкою травою…
Мовчання
З ліжка піднімаєшся о п’ятій вечора. Міг би й раніше: встиг би тоді в кіно на денний сеанс. На той фільм, що зветься «Саламандра» і на який ходять зараз усі. І коли їдеш у трамваї, чуєш відгуки: «Який жах! Жити після такого не хочеться!»
Однак і досі не пішов. Зима. Гуртожиток. Сусідів по кімнаті бачиш тільки сплячими. Вони працюють вдень, ти – вночі, а на вихідні їдеш за тридцять кілометрів до бабці, щоб викинути з-під свині, нарубати дров, наносити води. І переш їй, і вариш сам. То все нічого, аби тільки не слухати старечого базікання. Бабця глуха як пень. Боїться, що здаси її в «дітдом», як кажуть на селі про будинок для престарілих. Наче дитина! Бабця живе в маленькій кімнатці для вчителів, яку б охоче зайняв хтось із молодих спеціалістів. Ти, либонь, посивієш, парубкуючи в гуртожитку для робітників мотоциклетного заводу, і опинишся з цією бабцею навіть на тому світі, де не існує квартирних проблем. Візьметесь тоді за руки і любенько собі порозмовляєте.
А зараз не хочеться.
Сьогодні ти теж встаєш о п’ятій і весь день, і всю ніч, і все життя, аж до пенсії, ходитимеш на голові, коли всі люди ходитимуть на ногах. Як слушно назвали тебе сусіди по кімнаті: «інтелігент недороблений». Проте цуплять твої книжки з полиці, а ти потім бігаєш по всьому гуртожитку. Іноді знаходиш.
Найкращі книжки в бабці. Вона їх не читає, бо вся поглинута страхом перед «дітдомом» і смертю. Ти на її місці, якби так боявся, теж нічого б не читав. Але тобі боятися нема чого. Бо тебе не звуть Олімпія, а Йосип, і за Польщі ти не мав вишневої амазонки й білого коня для прогулянок і не літав аеропланом на обід у краківську ресторацію. І не було в тебе трьох дочок, дві з яких задихнулися в палаючому будинку, а найменша, твоя мати Марія, дивом врятована, дожила до сорока років, щоб вмерти від раку.
Встаєш нарешті. Туалет, душ, бриття, яєчня з ковбасою, чай. У термос – кава. Зладуєш зо три бутерброди, в кіоску купиш сигарет.
Ще рано на роботу і пізно в кіно. Можна пройтися по крамницях, щоб післязавтра не витрачати на це часу.
Чому ти так живеш, хай нікого не обходить, як не обходять тебе клопоти тих, що їдуть в зимовому вечірньому трамваї. Одежа на людях сіра, чорна, біла або коричнева, а трамвай ззовні червоний, щоб, бува, когось не переїхав. Ти б волів, щоб усе було навпаки, бо весь час натикаєшся на цих непомітних, нейтрально вбраних людей і мусиш вибачатися перед ними.
Бабця зараз спить коло телевізора. О дев’ятій прийде сусідка й вимкне його. За це ти можеш бути спокійний.
Жінка тримає на колінах сонну дитину. На дітей слід одягати червоні шапочки, щоб їх не зурочили.
У бабці стоїть на вікні довжелезна і вузесенька скляна ваза, яка зветься флакон. За сто з гаком років вона не розбилася. У неї не можна поставити жодної квітки, бо вона синя. Хіба що блакитну троянду, але ваза ніколи її не діждеться.
Дідок у ватянці спродався та їде на автостанцію. Між ногами мішок з хлібом для пацяти. Бабка тримає паця разом з сусідкою, що живе теж сама. На смалець, бо в селі без нього тяжко. Усі вчителі тримають свиней, здобувають їм харч і вичищають хлівці. Ти не став учителем, але й тебе не обминула доля садити картоплю, буряк і таке інше.
Коло прохідної вже сидить безіменна сучка, руда, облізла, з великими сосками на рожевому череві й улесливим хвостом. Ти відчуєш себе щасливим, якщо одного дня вона щезне: заберуть гицелі чи переїде трамвай. Ач, як очі блищать… На, жери і дай мені спокій.
Тепер швидше зачинити за собою двері.
З роботи приходиш о дев’ятій. І спиш, спиш, спиш…
Сняться тобі сни, яких ти не пам’ятаєш.
…Під осіннім лісом пастушки розпалили багаття, погрілися коло нього й пішли додому, женучи поперед себе корів. Ти роздмухав жар і підклав хмизу. Сидів нерухомо, доки не стемніло. Потім до твого вогню почали сходитися люди. Першим прийшов батько. Він уже постарів, полисів. Ти не бачив його, відколи він удруге женився і виїхав до Коломиї.
Батько присів навпочіпки і витяг з кишені пальта цигарки.
– Курити будеш?
– Так, – відповів ти і взяв цигарку.
– Чому й досі не одружився? Маєш двадцять дев’ять років…
– Двадцять вісім.
– Моєму синові вже сім. Пішов до першого класу.
– Як там Коломия?
– Всюди осінь – і в нас теж.
Більше не розмовляли, бо прийшла мама Марія. Батько знітився й відсунувся в тінь.
– Холодно, – сказала мама.
Ти вкрив її плечі курткою.
– Я дуже любила твого тата, але мені не слід було виходити за нього та й за будь-кого іншого.
– Чому?
– Я згоріла разом із своїми сестрами.
– А-а… – сказав ти.
– Мене повернули матері, щоб та не вмерла з горя. Вона тішилася мною, а я пеклась у вогні.
– Бабця про це знала?
Бабця вийшла з темряви, запнута вічною чорною хусткою по самі очі.
– Знала, доню. Ти завжди так страшно дивилася на вогонь. Тебе до нього тягнуло, і ти мала колись згоріти. Я не могла нічого вдіяти. Так боялась залишитися самою, так боялась…
– Нічого не можна вдіяти проти самотності, – сказав ти, дивлячись на чужу батькову постать. – Найліпше мовчати, щоб ні в кого не виникло підозрів, ніби ти потребуєш допомоги.
– Ні, синку. Треба кричати, – мовила мама і погладила тебе по щоці.
Ти здивувався, що в неї така тепла рука.
– Якщо боляче – кричи. Люди почують тебе. Ми всі хочемо – бабця, тато і я, – щоб тобі було добре.
– У мене немає родини, відколи ти померла, нащо, мамо…
– Вона не померла, – голосно мовив батько. – Це ти помер, замкнувся у шкаралупі. Людей сахаєшся, мовчиш цілими днями. Думаєш, люди гірші за тебе, лайдаку? Ти ще смаленого вовка не нюхав…
– Годі, Павле, – спинила його бабця. – Йому завжди була потрібна блакитна троянда в синю вазу. Тільки й усього. Ми подаруємо її, і все буде добре…
Батько трохи висунувся з тіні:
– Дивись, синку, на вогонь.
– Навіщо?
– Дивись.
І ти дивишся, як синювате полум’я на очах складається в пелюстки, як виринає квітка на тонкому стебельці, тягнеться до тебе. Ти береш її з вогню, не можеш не взяти, хоч вона пече пальці. Хочеш побачити лице мами Марії, але її нема. Нікого нема. Є все.
І треба квапитися додому. Зненацька страшний гуркіт, сліпуче полум’я і… О боже, що за мана? Стоїть дівчина, ти ще такої гарної не бачив, бере в тебе блакитну троянду і каже:
– Ходімо зі мною…
Ви йдете до якогось великого темного будинку, заходите в кімнату, розкішно вбрану килимами й квітами, п’єте вино і слухаєте італійців. Ти починаєш потроху розуміти, що це пастка, сон, міраж. Дівчина присувається ближче, обіймає тебе, цілує. Ти збуджений. Тебе охоплює бажання. Ти начхав на обман, на пастку, на блакитну троянду, яку в тебе вкрала ця повійниця. На сон, врешті-решт на родину, тільки б вдовольнити свою хіть, але…
Не можеш!
Не можеші НЕ МОЖЕШ!
Видіння Орфея
Орфея не турбувало, що руки в нього закоцюблі, брудні, та ще й з надто коротко підрізаними нігтями. Мав у портфелі справжні, добре сповиті старими м’якими газетами й перев’язані скрученим бинтом. Треба тільки пильнувати, щоб не свиснули портфеля в такій тісняві. Вікна в цьому триклятому громадському транспорті замерзли, нічого не видно. Ніби весь світ має щось проти того, аби він заробив нині якусь копійку. От не вийде на потрібній зупинці, не знайде ресторану, де має нині грати, не пропустить швейцар чи просто спізниться.
Жінка спеціально прибігла в обід додому, щоб його погодувати перед виступом, але Орфеєві не ліз шматок в горло. То вона сварилась, а потім помогла увібратися в найкращий костюм і зовсім нову сорочку, провела на зупинку, поцілувала. Було ще завидна, він сів у автобус і дивився крізь біле скло на її тендітну постать у куцому осінньому пальтечку, на змарніле лице з тривожними очима й блідими вустами. Відчув, що вона йому повірила і ще не раз повірить, але жінка вже зникла з очей – і він мусив думати про гру.
Лайдак Орфей жив, як грав, а грав він класно. Інша річ, що Орфеєве життя не всім було до вподоби і кінець кінцем фурії мали розірвати його на дрібні кавалки. Ця відома байка розповідала ще про смерть Еврідіки і відвідини пекла, але щодо Еврідіки Орфей був певний: вона не вмре раніше за нього, бо мусить про нього дбати, залишаючись при цьому осторонь музики та інших високих сфер. Зате Еврідіка розуміла: те, чого вона негодна втямити, не можна відкидати і висміювати. За це Орфей не проміняв би її на жодну іншу жінку на світі.
Він міцніше стискає портфель з руками, виборсується з автобуса й кидається через потік машин. Сам він такий мізерний згори і збоку, що ніхто не зауважує його відчайдушності. Орфей мчить до пишного входу із скляними дверима, шарпає їх до себе, і його змерзле тіло обдуває потік теплого повітря. І враз виникає здоровенний ведмідь у формі швейцара.
– Чого тобі? – питає.
– Я – музикант.
– Не туди!
– А куди?
– Для таких, як ти, є інші двері.
Орфей вертається шукати дверей, призначених для нього. Довго йде попід стіною, доки не надибує інші, менші й скромніші. У невеличкому вестибюлі за письмовим столом сидить мавпа з гарним бантом на голові і щось пише у великій книзі.
Орфей мовчить. Мавпа теж не обзивається.
– Ска-а… – починає він нарешті.
– Чорний хід, – обриває його мавпа.
– Та я…
– Хіба не ясно сказано? Чорний хід!
Орфей блукає темними закутками. Тут повно баків з покидьками, на яких сидять коти. Орфей здуру питає їх, де чорний хід. Коти мовчать. Він блукає ще, поки не натрапляє на обідрані, наглухо замкнені двері під блідо-голубою лампою. Він стукає. Згори долинає якийсь крик чи то плач, Орфей знаходить кнопку дзвінка й тисне. Може бути, що дзвінок не працює. Тоді треба – вертатися додому, що його не дуже й засмучує.
Нарешті скрипить засув і на порозі з’являється пес при краватці.
– Чого вам треба?
– Я до Івана Михайловича… Музикант…
– То заходь.
Всередині тепло й гамірно. Пахне кухнею.
– Михайловичу! – гукаєпсяюха. – Тут чувак до тебе. Каже, що грайко…
– Оброби і пошли до мене на сьомий! – наказує басовитий голос десь із глибини коридора.
– Буде виконано! – гаркнув пес і до Орфея: – Пішли на кухню.
В кухні, величезній і білій, було повно чорних круків. Одні навстоячки пили каву й курили, другі щось жували, а треті ставили на підноси тарілки з їжею. Усі вони жваво гомоніли між собою. Від смачних пахощів Орфея аж замлоїло.
– Гей, Міша! – звернувся пес до середніх розмірів білого ведмедя. – Дай похавати цьому грайкові!
І штовхнув Орфея межи плечі.
Круки зацікавлено зиркнули на Орфея, й один процідив:
– Ходять тут всякі!
– Нічого, хлопче, – добродушно проревів ведмідь. – Ти нас не об’їси.
І вивалив перед ним пів печеної курки, купу салату олів’є і кілька свіжих помідорів…
– Гамай!
Орфей сів за довгий кухонний стіл, оббитий бляхою, і замислився.
– Ага, – згадав ведмідь і поставив півпляшки «Столичної». – Гляди, не впийся…
З горілкою їжа так-сяк пішла, а на круків, що стиха підсміювалися над ним, Орфей просто не звертав уваги. Потім вони з псом поїхали ліфтом на поверх вище, де в порожньому коридорі чути було дзюркіт води і вже знайомий Орфеєві стогін.
– Хто там кричить? – спитав Орфей, зіщулившись.
– Дідько його знає, – посміхнувся пес. – Тут усяке буває. Лізь під душ. Дурню, спершу роздягнися!
Душова була класна: чистенька, світла, із справними нікельованими кранами. Орфей аж мурчав від утіхи, вихиляючись під гаряченьким струменем.
– Закінчуй! – постукав у двері пес.
Орфей вийшов, обгорнувши стегна рушником, бо вся його одіж кудись щезла. Зненацька його знудило: шлунок не витримав розкішної вечері.
– Тьху! – сплюнув пес. – Ти що, дистрофік? Повертайся і вмий писок.
Потім повів Орфея до якоїсь кімнати.
– Одягайся.
– А де мій костюм? – поцікавився Орфей.
– Віддамо потім.
Орфей аж присвиснув, побачивши одежину, яку він мав на себе натягти. Потім йому стало цікаво, як вона буде на ньому виглядати. У кімнату прослизнув щур і запищав:
– Нічого не чіпати! – та й вискочив, хряснувши дверима.
Орфей сів так, щоб не дивитися на себе в дзеркало, його ще нудило і боліла голова. Та ось прийшли дві гарненькі дівчини в білих халатиках, і все в них на місці, крім, здається, білизни. Орфей не на жарт стривожився.
– Вам чого тут треба? – спитав він.
Дівчата перезирнулися, й одна з них покрутила пальцем біля скроні:
– Ти що, ненормальний? Чи вперше тут?..
– Я хочу вийти звідси.
– А куди?
– Хоч би й до лісу, там не так страшно.
– А що таке ліс?
– То місце, де багато дерев і ніхто до тебе не чіпляється.
– У нас теж багато дерев. На дванадцятому поверсі.
– То не ліс.
– Ти ж там не був!
– Досить! – схаменулася старша дівчина. – Треба одягати тебе.
– Ні, я сам!
– Якщо ти з того світу, мусиш слухатися.
– А ви хіба з іншого?
– Ми – з нашого. Ми тут народились.
– Он як, – здивовано мовив Орфей. – Але мені соромно. Я голий.
– А ти познайомся з нами ближче, тоді не буде соромно!
– Я – музикант.
– Я – Алегорія, – сказала молодша. – А вона – Фантазія.
– Дуже приємно. Ми, здається, десь зустрічалися?
Алегорія зняла зі столу білу широку сорочку з короткими рукавами, так накрохмалену, що вона подряпала Орфеєві шию. Слава богу, сорочка діставала нижче колін, й Орфеєві стало легше. Фантазія начепила на нього сріблястий пояс з вкрапленими синіми камінцями. Потім наказали сісти. Дівчата взували його в сандалії на дерев’яній підошві з довгими ремінцями, якими туго затягли литки. Алегорія насунула йому на голову жовтий кучерявий парик, а чоло пов’язала чорною стрічкою. Фантазія наостанок кинула Орфеєві на плечі золотисту з чорними плямами шкуру.
– Гарна була киця, – зауважив Орфей.
Дівчата зареготали:
– Ця киця синтетична, йолопе!
Орфей погладив хутро:
– Цікаво, а як же в ній грати?
– То вже не наш клопіт. Помилуйся на себе в дзеркало.
Орфей скривився:
– А штани?
– Зіграєш без штанів.
З парика стирчав тільки ніс. Він нагадував пташиний дзьоб. Дівчата схопили Орфея під руки і повели.
– Куди ви мене?
– До гримера.
– Слухайте, дівчата, – спинився Орфей. – Я не хочу бути посміховиськом. Якби я знав, що зі мною тут вироблятимуть, то нізащо б не погодився. Музика – справа дуже делікатна…
– Я тебе задушу власними руками! – просичала Фантазія. – Якщо тобі кепсько, можеш котрусь із нас швиденько приголубити…
– Я одружений, – суворо мовив Орфей.
– Ну, то забирайся до біса! – зареготала Алегорія, й обидві дівки штовхнули його в якісь двері.
Біля дзеркала сидів старенький папуга. Його жовті очі тьмяно блимали. Дівки крутнули сідничками й щезли.
– Я старий і хворий, – сказав папуга. – А мені не дають пенсії і не випускають звідси.
– Надворі холодно, – втішив його Орфей.
– Але й улітку не випустять, – зауважив папуга. – Нічого не можу вдіяти. А я вже погано бачу. То зле для гримера…
– Цей будинок – якась божевільня.
– Будинок? – здивувався гример. – Де ви бачите будинок? Це – божевільний світ. Запитайте, чого мені треба?
– Чого ж вам треба?
– Ні-чо-гі-сі-нько! Я – ситий, а ситість псує мозок. Одначе зараз я зроблю ваше лице гладеньким і рожевим, як у немовляти. При штучному світлі ви виглядатимете цілком природно.
– А можна обійтися без гриму?
– Тут – не можна, – холодно зиркнув на нього папуга. З фамільярністю було покінчено.
«Нічого, – заспокоїв себе Орфей, – витрусь. Цікаво, що вони далі робитимуть зі мною? Я вже й так достеменна мавпа».
– А далі куди? – спитав він.
– До гіпнотизера. Треті двері наліво від сходів.
– Спасибі! – ледве вимовив Орфей. Грим так стягнув йому шкіру, що важко було навіть розтулити рота.
– Щасливого дебюту! – побажав папуга йому в спину, і сонні пташині очі на мить спалахнули.
Орфей швидко йшов коридором, намагаючись розпізнати двері туалету. Слава богу, ніхто на цей раз його не вів. Бо живим у лапи гіпнотизера він би ніколи не здався.
Орфей замкнув за собою двері й кинувся до умивальника. Він щосили тер щоки, і між пальців стікала рожева піна. Вмившись, витерся рукавом. Ходити в шкурі було вкрай незручно, то він її запхнув за батарею. Туди ж потрапив і парик. Пояс він вирішив подарувати жінці, якщо вибереться звідси. Аби вдалося роздобути якусь теплішу вдяганку.
Він утрапив на сходи і вже почав спускатися ними, коли зачув шурхотіння мітли. Нижче прибирала якась згорблена бабуся. Орфей не хотів з нею зустрічатися і знову піднявся вгору. Минув, може, два поверхи, коли знову почув шурхотіння мітли: старенька мела сходи знизу вверх. Куди він мав подітися?
– Бабцю, ви не скажете, як потрапити на поверх, де багато дерев?
– У сад? А нащо тобі?
– Мене там чекає одна дама, – збрехав Орфей і зіщулився, бо знову почув той нестерпний крик. – Хто це кричить?
– А! – махнула рукою бабця. – Не може одна розродитися. Другий день не дає нам спокою.
– Та вона ж померти може!
– Може, – буркнула стара. – Ще піднімись на три поверхи, там буде сад.
– Дякую.
«Власне, нащо я туди йду? – міркував Орфей. – Мені ж треба вниз. Та хоч гляну на сад: буде що згадати!» Він страшенно захотів ступити на шерхотливе осіннє листя, притулитися до якогось стовбура і прикласти флейту до вуст…
Двері, за якими починався сад, були скляними. Орфей побачив багато дерев із стиглими лимонами, апельсинами, помаранчами, безліч ящиків із трояндами та орхідеями. Зелень буяла скрізь, погрожуючи затопити навіть вузенькі доріжки, викладені чорними й білими плитками. Двері були замкнені, та Орфей і не збирався заходити. Його б тут злапали без будь здоров. Стара вже, мабуть, помчала на мітлі доносити на нього. Боже, що він кому зробив? І чи справді його хочуть знищити?
Він змусив себе відірвати очі від саду. Треба йти. Все вгору та вгору. Десь же мусить бути дах цього хмародряпа. Якщо він вибереться звідси, то до кінця життя йому вважатиметься той сад, що висить над головою, мов прокляття. Сходи – це єдине щось певне й постійне у будинку, напханому різноманітними пастками. Орфей минув кілька поверхів і почув угорі чоловічі голоси, які про щось сперечалися. Тож мусив знову звернути. Відчинив найперші двері.
Він опинився в прегарній, розмальованій фресками з позолотою кімнаті, яка мала стрілчасте, мов у старовинному замку, склепіння. Посередині стояло велике різьблене крісло, в кутку – великий канделябр із свічками, а поруч із канделябром – портфель Орфея. І більше нічого. Орфей аж затрусився, коли побачив свій портфель. Руки були на місці – цілі, неушкоджені, з гнучкими натренованими пальцями, на споді у футлярі лежала флейта. Він торкнувся її і водночас почув жалібний крик бідної жінки, що ніяк не могла розродитися. Тоді прихилився до холодної стіни, заплющив очі і тихо заграв.
Він забув про власне тіло й інші тлінні тіла, котрі є притулками безсмертних душ, тимчасовими і недостойними. Під дією його музики душі вилущувались із тих притулків і, наче метелики, пурхали довкола Орфея. Він грав, не помічаючи нічого на світі, бо існувала тільки музика, непідвладна тілу й розуму. А коли доводилося відводити флейту від пересохлих вуст, Орфеєвій душі було нестерпно боляче, наче вона розлучалася з ритмом навіки, падаючи в гидке провалля дисгармонії.
Врешті флейта змовкла. Орфей розплющив очі. На стіні коливалася величезна кудлата тінь. Музикант обернувся й побачив у різьбленому кріслі лева із примруженими золотавими очима.
– Ти гарно зіграв, – мовив лев. – Гості задоволені. І я теж. Можеш просити в мене нагороду, а гроші тобі заплатять окремо.
– Яку нагороду? – не зрозумів Орфей.
– Яку, яку! Суниць серед зими, смерті тещі, подорожі на Ямайку, маску фараона, кінозірку…
– Хіба ви чарівник?
– Угу. Я – пан цього будинку. Ти, певно, думав, що ми випхнемо тебе на естраду і примусимо грати під акомпанемент виделок і бокалів? Це принизливо. Ми не якісь плебеї.
– Ви – звірі…
– Ми звірі, бо живемо інстинктами, і тільки старість та невдачі можуть нас перетворити на людей. Безтурботність – ось за чим тужить людина, відколи порвала з природою. У нас кожен стає тим звіром, на якого заслуговує.
– Мене теж вважають безтурботним, – зауважив Орфей.
– Але ти не потребуєш ні ласощів, ні комфорту, ні розваг. Не порівнюй себе, нещасний, з володарями пущ, котрі знають смак крові! Ти нездатний на щирість вбивства й розпусти.
– Гості – теж звірі?
– Аякже. Ну, перш ніж зійти з нашого корабля, скажи про нагороду.
– Хай жінка, що кричить, нарешті розродиться.
– Що ж, – згодився Лев, – вона вже давно обридла всім…
І справді, крик замовк.
– А дитина жива? – стурбувався Орфей.
– Пішли глянемо.
Вони піднімалися сходами вгору, і гнучка спина лева відливала червоним. Десь близько мав бути ресторан, бо оркестр грав дуже голосно.
– Ось тут, – прочинив двері лев, і вони опинились у напівтемному коридорі, що пах лікарнею.
Назустріч їм біла гуска котила візок.
– Ну, як?
– Дівчинка.
– Буде офіціанткою.
– Еге ж, – кивнула гуска.
– А може, танцівницею, як мама…
Дитина заплакала, і лев ніжно прогарчав:
– Мале пискля!
Орфей схилився над візком. Із білого згортка на нього глянули розумні людські очі, яким недовго судилося лишатися людськими й розумними.
Але ж раптом буйна рослинність саду прорветься крізь стіни хмародряпу, вихлюпне на вулиці й дерева, квіти постануть скрізь, по всьому місту. Замурзані дитячі рученята зриватимуть помаранчі, й стікатиме на землю солодкий сік…
Тоді з руїн вийде жінка у барвистому лахмітті, байдужа до себе і мовчазна. Вона зуміла знехтувати своєю молодістю і красою, котрі лишила в руїнах, і ніколи не згадуватиме про це. Десь знайде собі вбогий притулок і житиме там покірно аж до смерті, остерігаючись темних вулиць, лісу й музики, яка змушує душу покидати тіло, а також правдивих дзеркал.
Січень 1988 р.
