Текст книги "Потрапити в сад"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

Гола дитина,
або
Ще одна новорічна історія

Хлопчику було п’ять років. На новорічному ранку в дитсадку він мав костюм Зайчика: білий светрик, білі штанці, білі гольфи і біла шапочка з паперовими вушками. Крім нього, навколо ялинки танцювало ще троє Зайців, два Вовки, Ведмідь, Лисичка, Білочка і кілька Сніжинок. Пахло хвоєю і цукерками. Навіть усмішка Виховательки, яка мала своїх двох дітей, чоловіка, цілу купу святкових клопотів і нежить, теж була солодкою.

– Анумо, дітки, візьмемося за ручки і заспіваємо пісеньку про ялинку:

 
У лісі-лісі темному,
де ходить хитрий лис…
 

Діти підхопили й рушили довкола ялинки, раз у раз озираючись на батьків. А Дід Мороз у такт стукав срібною палицею об підлогу. Він був звісно, не справжнім Дідом Морозом, а нянею Антоніною Михайлівною. Снігуронькою одяглася молоденька вихователька Ніночка, яка мала зараз медовий місяць. Чоловік Серьожа чекав її на трамвайній зупинці. Вони збиралися купляти ялинку.

Зайчик теж озирався, але ні мати, ні тата не було, бо вони того дня працювали, і о третій годині його мала забрати бабуся.

Майже на вершечку ялинки сидів жовтий папуга і думав, що на той рік його вже не повісять, бо від старості він вицвів і взагалі розклеївся.

Батьки розчулено посміхались і перешіптувались між собою про те, які подарунки одержать їхні хлопчики та дівчатка і чия дитина вбрана найкраще.

Вихователька підкралася до Діда Мороза і зашепотіла:

– Треба закінчувати. Давайте подарунки. Я не збираюся тут до ночі сидіти.

– По списку? – поцікавився Дід Мороз. – Чи з фантазією?

Антоніна Михайлівна мала великий досвід у цій справі.

– Хай вірша хтось прочитає, а тоді по списку, – великодушно згодилась Вихователька і скромно стала біля дверей, схрестивши руки на грудях.

Пів на другу ранок нарешті закінчився. У підсобці батьки вручили зніченій Виховательці пляшку шампанського і коробку цукерок, привітали з Новим роком, одягнули дітей і пішли додому. Коли Вихователька зайшла до роздягалки, Зайчик сидів на стільчику і кусав велику цукерку.

– Що, по тебе ніхто не прийшов?

– Бабуся прийде.

– Цікаво, коли вона прийде?

– Не знаю.

– Нічого собі! – розсердилась Вихователька. – Всі діти пішли додому, а я тут маю з тобою сидіти.

Вона зайшла в залу, де прибиральниці уже заходилися коло ялинки. Ніночка хапливо знімала костюм Снігуроньки.

– Бозна-що! – обурилась Вихователька. – Всі батьки як батьки, а по Яценка досі ніхто не прийшов. А в мене вдома діти й чоловік ненагодовані. Ніночко, може, ти, з ним побудеш?

– Я? – зробила великі очі Ніночка, натягаючи чобітки. – Мене Серьожа жде. Він, до речі, теж голодний. І взагалі, чому я? Знайшли ким дірки затикати, Валентино Григорівно. Лишіть малого няні. У неї ні дітей, ні чоловіка…

Вихователька люто на неї глянула і вискочила в підсобку, ковтаючи сльози. Ніночка була ніби стіна, об яку бийся не бийся, а тільки потовчеш собі кулаки. Де вже їй думати за чужу дитину, коли своїх не треба. «Хочу пожити для себе». Паскуда! Шарфик дитині не зав’яже, гудзика не пришиє, бо це не входить в її обов’язки.

– Уявляєш, Серьожка, – щебетала Ніночка, цмокнувши чоловіка в ніс. – Ця дура Валька хотіла змитися додому, а мене залишити з якимсь дітваком, по якого не прийшли батьки. Яка нахаба!

– Ходи сюди, – наказала Вихователька Зайчику, – подивишся, як розбирають ялинку. Спочатку знімають гірлянди, потім дощик, а тоді решту. Тільки ти до того не берися, бо поб’єш.

– Який гарний зайчик до нас прийшов! – сказала одна з прибиральниць.

– А тьотя Тоня де? – спитала Вихователька.

– Звісно де! В гастроном пішла за вином для свого алкоголіка. Закортіло бабі діда на старості літ. Ви щось від неї хотіли?

– Та ні, – відказала Вихователька і пішла дзвонити додому.

«Чому всі люди такі байдужі? – думала вона. – Аби їм було добре, а до інших нема діла. Поменше роботи і побільше грошей».

Ніхто не брав трубки. Вона полегшено зітхнула. Глянула на себе в дзеркало.

«Боже, яка я страшна! Хоч на Новий рік відісплюся. Наварю їсти, а потім буду спати».

– Валентино Григорівно, а що з птахом робити?

– З яким ще птахом? – відірвалася від дзеркала Вихователька.

– Та з оцим! Геть розклеївся.

– Чого ви до мене чіпляєтеся з кожною дурницею?

– А щоб не подумали, ніби я вкрала, – пояснила прибиральниця, доброчесно підібгавши губу.

– Викиньте. Або ні. Дайте малому, хай бавиться…

– А що в мене є! – заспівала прибиральниця і простягнула Зайчику папугу.

– Дякую.

– Молодець!

Ніхто не знає, як це трапилось. Але папуга вирвався з рук хлопчика і полетів. Прибиральниці не мали часу дивитися за Зайчиком, який сидів собі тихенько. А коли помітили, що його нема, вирішили, що дитину забрали додому.

А в одному з трамваїв їхав хлопчик у всьому білому, та ще й у шапці з паперовими вушками. Ні, надворі зовсім не було холодно. Термометр показував аж сім градусів тепла. Це тільки в старих казках бідолашні дітки замерзають у різдво на вулиці…

Пасажирам здавалося, що хлопчик їде з батьком, бо коло нього сидів інтелігентної зовнішності чоловік у кожусі й читав дефіцитну книжку Пікуля. Половина пасажирів дивилась у вікно, а друга половина думала своє чи розмовляла.

– Торік у нас був розкішний стіл. Чоловік роздобув ведмежатини…

– Це все дуже просто: смажене м’ясо з яйцем двічі пропустити через м’ясорубку…

– …я б нізащо не дозволила своїй дитині ходити в такому вигляді. Не вистачає ще й виконувати всякі забаганки.

– Моя дочка мала цього разу найкращий костюм в школі. Ми шили його в ательє.

– З тебе два карбованці п’ятнадцять копійок.

– Такі дорогі?

– А що ти думала? Імпорт!

– Боже, де ще той вечір, а воно вже п’яне.

– А від мене папуга втік! – тихо сказав Зайчик.

– Угу, – буркнув інтелігентний чоловік, радий, що сидить далеко від п’яного, який чіплявся зараз до бабусі в капелюшку: «Мадам, я дуже вибачаюсь…»

Зрештою, чоловік мав виходити. Він сховав книжку й пішов до дверей. Зайчик теж вистрибнув за ним.

– Ой, подивись, який кумедний! – сказала дівчинка років чотирнадцяти своїй товаришці. – Втік, мабуть, з дитсадка.

– Де ти живеш, зайчику-побігайчику?

– У 28-й квартирі.

– Який ти холодний!

Одна з дівчаток скинула куртку, друга шарфика.

– А будинок пам’ятаєш?

– Дванадцятий. А від мене папуга втік!

– Який папуга?

– Жовтий.

– Знайдеться твій папуга. Може, він тебе вдома чекає.

– Не чекає!

– Чому?

– Так… – сказав Зайчик тремтячим голосом.

– Тільки не плач. Зараз ми тебе відведемо додому.

На сьомому поверсі, в двадцять восьмій квартирі, пролунав дзвінок. Двері розчинились, і діти побачили жовтого папугу, який привітно сказав:

– Ласкаво просимо!

І додав:

– Заходьте в наш чарівний сад!

Він сидів на високому стільчику з трьома ніжками, а над ним, скільки сягало око, зеленіли дерева, вкриті яблуками, апельсинами і вишнями, розпускалися квіти, літали метелики і було зовсім-зовсім як улітку.

Як будували хату

На лавці коло величезного дев’ятиповерхового будинку сидять і гріються на сонечку старі баби. А воно то вигляне, то сховається, наче жаль йому на отих немічних тепло розтрачувати. Одна вже зовсім негодяща: руки сухі й білі, як пелюстки, аж просвічуються. Вбрана в нове пальто, чоботи-бурки, синю грубу хустку: все старече, незносиме.

Одна бабуся скаже слово, друга, і слова ті так далеко від бога й людей, що зостаються з ними, нікому більше не потрібні. А завтра візьме котрась з них та й помре. І нічого від того не зміниться: комусь дадуть квартиру, хтось народиться, а все ж дім пусткою не стоятиме.

Тяжко було колись хати зводити. Дерева купи, привези, добре, як коні маєш, а як нема – зич. А ще біда: півсела згоріло, й не знали, хто підпалив. Може, й не підпалив. Солома, будиночки з дерева. Як свічки палали. Прибігла сусідка: «Настю, горите!» Я вже без пам’яті. Вхопила найменшу разом з подушкою, та вже й не було чого рятувати. Все пішло з димом: лахи, постіль, збіжжя. Лишилися ми голі й босі: п’ятеро діточок, божечку. Марусю й Івана взяв до себе брат Василь на Глинне. Старшого Юзя забрала тьотя Кася худобу пасти. А я з Стефкою і Ганею пішла до другого брата Миколая. Сам казав: «Живіть, поки хати не збудуєте». Там своїх дітей троє. Братова так дивиться, ніби ми в неї кусник хліба видираємо.

Чоловік піде до лісу, а я пхну дітям по бульбі пісній, та й порпаємося в попелі, де який цвях чи цегла. Прибіжить Юзуньо від худоби і нам помагає. Така господарна дитина! У тата вдався. Той каже: «Як збудуємо нову хату, то мусить бути як писанка. Щоб і стіни високі, і вікна великі, і дах з черепиці». Аби здоров’я було. Як нема здоров’я, то ніщо чоловіку не миле: ні худібка, ні поле, ні хата. Як ми за тую хату наробилися! Те дістань, те привези… Чоловік на скіпочку всох з тої праці. Добрий був до мене, царство йому небесне.

Ще в старій хаті, було, першим встане, розпалить, а тоді вже кличе: «Вставай, Настуню». Аби мені зимно не було.

Юзуньо в нього вдався. От був би файний чоловік для когось! Та не дав бог. Я вже й не плачу, хіба десь колись, як посиджу в хаті сама цілий день. Коней любив Юзуньо. Мали двох, то один підірвався, а другий заслаб і здох. Як він за ними побивався…

Вже ми стіни звели, хату перекрили. Нема кращої над дерев’яну хату: тепла, суха. Ще й підлоги не зробили, вікон не повставляли, а я вже господиня. Поставили піч – варю їсти. Юзя та Івана забрала до нової хати. Так ми всі тішилися, а найбільше я, що є свій дах над головою, що не треба нікому в ласку стояти. Стала наша хата, як писанка: на все село. Тепер понабудовували кам’яниць, а тоді люди не мали за що. Цегли – і тої не виділи. Тяжко далася нам хата. Як була війна, то нас обійшло. І ми всі живі-здорові лишились, хоч і голод, і холод, і сльози. Бандери – ще гірше. Не знаєш, коли по тебе смертонька прийде. Юзьо та Іван в комсомол записались, то я вже не спала, не їла. Юзя вбили, старшенького мого, 20 годочків мав. А потому я мов і не жила. Ніщо не було миле. Повіддавала доньок, вженила Івана, бавила внуків, а сама думала, яка ж то жінка могла бути в Юзуня, а які діти. Певно, він би не пішов з хати, як ті, хоч і вони рідна кров, і за ними серце болить.

Чоловік мій вмер ще не дуже старий, а я після того п’ять літ корову тримала. Діти приїжджали, до себе кличуть… Тільки ніяк не можу лишити могилки рідні:

і тато мій тут, і мама, і чоловік, і Юзьо. А хату на кого покинути? Чую, то одна баба поїхала до міста, то друга. Донька Стефа каже: «Мамо, у вас по кутах павуки, фіранки чорні. Встидно мені за вас. Ви вже негодні самі робити. Мушу вас забрати».

«Ліпше б мене смерть забрала, такий непотріб», – думаю, але мовчу, бо гніватися буде.

«Ну, то я приїду в суботу!»

Я сама чую, що стала таки слаба: за бульбою нагнутися не можу.

Треба порадитися. Увечері сіла я за стіл, свічку перед образом засвітила. Лєктрики не вмикала, бо старій бабі й того досить.

Відкрилися двері: зайшов Юзьо, білий на лиці, як крейда, голова бинтами обмотана. Сів на лавці.

«Може, тата почекаємо?» – кажу.

«Добре, мамо».

Ніколи мій Юзуньо мені не перечив, ніколи я від нього слова поганого не чула.

«Як тобі там, сину, чи добре?»

«Добре, мамо, але далеко. Звідти й землі не видно».

Рипнули двері. Зайшов чоловік.

«Пощо ти нас кликала, Настуню? Знаєш, як тяжко звідти добиратися? – докоряє. – Недовго вже тобі. Почекала б».

Затрусилася я вся, заплакала:

«У кого ж я маю спитатися, як не у вас? Була нині на цвинтарі, чого ж ви з-під землі не обізвались?»

«Кажи, жінко, швидше, що в тебе, бо скоро нам вертатись».

Я ж усе, як є, розповіла.

«Їдьте, мамо, до Стефи, а хати не продавайте. Як умрете, то вже тоді. Скажіть Іванові, щоб дах залатав, бо вся стеля прогниє. У сінях підлогу щось прогризло, треба нову дошку».

«Добре, Гриню. То їхати мені чи ні?»

«Їдь. Але хати не продавай. То добре, як хто в ній житиме, а то розвалять і поставлять нову. Не буде тоді нашим душам спокою довіку».

«Ну, нам пора».

«Та ще посидьте. Щоб я на вас надивилася…»

«Невільно, Настуню!»

«Може, ви голодні?»

«Ні, мамо, не голодні. Хіба маєте хліб свого печива».

«Йой, не маю, тільки магазинний!»

«Тоді прощайте!»

Вклонилися мені обоє і вийшли. Я вже до рана очей не стулила.

Забрали мене донька з зятем. Сьомий рік живу. Тепло, чисто, вода в хаті. Того й не хоче по мене смерть прийти. Думає, як старій добре на цьому світі, то нема чого пхати на той…

Містерія небес

Ще не знаючи кари, ще не знаючи першого слова, яке буде вироком над усім, дарма що мова зараз цінується менше ніж гріш, – чекаю, коли поїзд метро зупиниться в зігрітому людським диханням підземеллі, котре поволі холоне, і я рушу ескалатором у яскраво освітлену ніч, у самотність. Не таку вже й безпросвітню самотність, яка існувала досі, бо мені віднині належить право час від часу згадувати, повертаючись лицем до сонця. Однак, не знаючи ніякої мови, крім здешевленої на торжищах великого міста, переконана, що між нами ніколи не відбудеться розмови і пам’ять згасне, вмре. А поки що в електричці, мовчки плачучи від безсилля у підземному світі, населеному незрячими, байдужими і втомленими напівлюдьми-напівгвинтиками пекельної машини, дивлюсь на ангела, намагаючись не зустрічатися з ним очима. Світло, яке йде від ангела, падає на кожного, але людей все меншає, бо наближається кінцева зупинка, а я вийду раніше, і тоді він залишиться сам під землею, бо на землі його існування ще нестерпніше за моє – з такою-сякою маскою на обличчі. А в нього лице голе й настільки беззахисне, що якби по ньому пройшов цілий натовп, воно б залишилося незмінним. Якої гіркої години він прийшов до нас, де його вважають за божевільного, а не за спасителя? Стара дешева одежа, відсутність речей і очі – не дитячі, не скляні, а просто чисті та ясні навіть під землею, в тунелі, де стіни обплетені темними дротами; й усмішка теж не дитяча, не самозакохана – боженьку, для кого він, нащо з'явився цій стомленій безликій юрбі? Хто насмілиться заговорити до нього, не маючи золотих слів і золотого серця? Простягни він руку по жебрані мідяки – і всім стане легше. Шкода слів, а мідяків нікому не шкода. Нічого не просить, нічого не каже, готовий допомогти кожному. Як і всі, я вдаю, що дрімаю.

Чи могла я тоді уявити, що з’ява ангела в метро була пересторогою всім нам? Треба мати право на самотність, а якщо ти не досить сильний, то не відвертайся від торжища, де купують тебе і купуєш-продаєш ти. Досить з тебе здатності впізнавати вісників добра і зла, пам'ятати про них.

…Мертвий білий метелик біля води, через яку переходиш, майже не замочивши ніг. На другому березі – ще один. Лука за річкою здалеку біліє квітами. Таке все тихе, смутне під сонячним пекучим промінням. Зауважуєш кожну деталь: мертвих метеликів, свинцево-важкі ноги, котрими ніяк не дійти до луки, щоб упасти в траву. А небо напнуте, як простирадло: так само цупке, непроникне, і за ним щось мусить бути, але навряд чи інше небо. Нам належить хіба одне, що рухається і не рухається над головою, що є водночас мить і вічність, цілість і частка земного володіння.

За моєю спиною спорожніле місто, куди я незабаром повернуся, побувши свідком наближення катастрофи, що загрожує не лише людям. Це ще подив з присмаком естетства. Я не боюся. Я не бажаю вічно кружляти в метро і бачити, як відбивається моє зістарене самотністю і надією лице в чорних дзеркалах, як сидять навпроти бабця з синіми пожмаканими губами, чоловік з дитиною, в якої болить зуб, дві дівчинки, що вертаються з кіно, хлопець з лицем князя Мишкіна…

Пил, який вкриває траву, пожовклу без дощу, лишає сліди на ногах. Більше не зустрічаю мертвих метеликів, а тільки живих, барвистих, навіть синіх, навіть зелених.

…Сюрчали коники, чорна тля обліплювала стебла ромашок, мурашки повзали по моїх руках, павуки будували мости між травинками. Душив запах сіна, призначеного для корів, котрих зарізали на м’ясо.

– Чи добре тобі в підземеллі? – спитав мене чийсь голос. Я нагло розплющила очі і з острахом глянула в небо. Воно було тверде й непроникне, як склепіння, викладене білими кахлями, з мертвим світильником-сонцем. Йшов хлопець, схожий на ангела-хранителя. Він спускався з горба, нахиляючись раз у раз за квітами, щоб зірвати їх. Лице його було блаженне, мов у юродивого. Певно, він йшов за мною аж від міста. Я не потребувала ні його самого, ні його милосердя, бо найбільша мужність зараз – це жити в тому зганьбленому світі, єдиному, якого ми варті.

…Дитя самотності й доброти лежало переді мною на широкому листі лопухів і поволі згасало разом з днем. Воно не було потворне, тільки дуже кволе, приречене на загибель. Йому судилося прожити лише кільки хвилин, доки триває червоний захід сонця, нічого не пізнавши, не побачивши, лише відчути здригання світу напередодні прекрасної катастрофи.

Я обструсила з себе мурашок і швидко пішла назад з безлюдного поля до безлюдного дому з наглухо зачиненими вікнами і зів’ялими вазонами у них, де чути лише цокання годинників і тиху мову забутих книг.

Сліпуче лице осені

…І досі пече сонце, аж піт заливає очі. Спробуй-но вистояти з двома сітками в переповненому автобусі. Та ще в мої роки. Нащо було до всього тягнути й оці троянди? Але ж ти їх так любив, ні любиш і зараз, хоч тепер годі думати, що я бодай трішки взнала тебе за сорок років. Ми ніколи нічого не будемо знати про свого ближнього, хай він навіть сидить у нас на карку. Все життя я присвятила тобі. А могла б влаштувати його інакше. Мріяла: от піде Михайлик на пенсію, будемо жити, як пташки в гніздечку. Опікуватись одне одним в затишній нашій квартирці. Будемо гуляти погожими днями по парку Коцюбинського. Нікуди не квапитись, так і жити до самої смерті серед тихого сяйва нашої осені.

…Боже, як довго я чекав цього! Встиг посивіти, постаріти, з’їхав на пси, як то кажуть. Хіба в такі літа можна щось починати? Треба лягати в труну, щоб не вдатися до старечого ідіотизму. Бі-г-гом! Я жив і не мав часу. Лише робота, робота, робота. А відпочинок перетворювавсь у сон. Я бачив себе вільним десь у лісовій сторожці на краю світу, серед трав, квітів, метеликів і бджіл. І там би я майстрував своїми руками нехитрі речі з дерева або малював картини, намагаючись якнайточніше відтворити довколишній світ. От ніби й маю нарешті все.

Дитинство минуло в найтяжчому голоді. Я не бігав по луці за метеликами з затиснутою в кулаці цукеркою, а повзав по землі з роздутим від трави животом. А ледь навчився ходити, як почав працювати. Зараз думаю – заради чого? Хіба я б помер на цій щедрій землі, якби не длубався у ній, а потім у нескінченних папірцях, звітах? Чи не краще просто ходити по світі, вдовольняючись шматком хліба й пригоршнею води? Боже, мати одне-єдине життя і прожити його так безглуздо й самотньо…

…Це – доля. Так, доля! Що не кажи, а могли б стати щасливими, якби не війна. Мали б цілу купу дітей та онуків. Скількох обминуло лихо, а нас з тобою – ні. Для людей ми стали подружжям, а перед богом – братом і сестрою. Пам’ятаєш, як ми любили одне одного до того, як ти повернувся з війни скаліченим? Ти б не дозволив, аби я отак їздила до тебе з торбами їжі, викладала все на стіл і йшла, навіть не побачивши тебе. Мені ж щораз важче дертися на того горба, де вже й стежки за листям не видно, і таке воно слизьке та мокре – б-р-р!

…Шкода дивитись, як вона лізе на горба, захекана, товста, в незугарному капелюсі. Стара… А хто їй винен? Я не просив нічого приносити. Мене не існує. Я звільнився нарешті від тіла, яке карало мене все життя. Ця хатка на курячій ніжці така маленька, що її просто засипле колись листям, і стара не знайде до неї дороги, тож вернеться додому, задоволена виповненим обов’язком. Навіть не буде кому про це сказати, хіба лише коту Соломону. «От я промучилася з ним усе життя. Котику, хто здатний оцінити мою жертву? Хто поверне мені всі ті роки?»

…Чому ти не взяв мене з собою? Тут так гарно, що можна не думати про їжу. Ти зовсім мало з’їв. Як пташка. Напевно, схуд. Може, це й добре для твоєї гіпертонії.

…Десь наприкінці серпня я відчув, що тіло моє потрохи тане, легшає, прозорішає. Я сидів на порозі хатки» ще не зовсім звикнувши до нового свого життя. Не малював картин, не садив дерев, бо мені не хотілося нічого робити. Треба було займатися цим в молодості. Безсилля. Я не міг витримати такого фіналу. Дурненька, ти й не здогадуєшся, що сталося зі мною, як несподівано я знайшов вихід: залишитися тут і не належати нікому. Я став жуком, що повзе вгору по зламаній травинці, квіткою, птахом, зім’ятим листком. І нарешті зрозумів привабливість такого рослинно-комашиного життя.

…Стежка не прометена від листя. Що ж, ти ніколи не вмів цього робити. Відчинено двері – очам важко звикнути до темряви. Пронизливо дзижчить муха. Такий жах: у нашій квартирці ніколи не було темно й вогко. Постіль на ліжку теж вогка і зовсім чиста, хоч я міняла її тиждень тому. Боже, майже нічого не їв. Курка не торкана, салату взяв дві ложки, хліб лише покришив. Мені надто важко сюди приїжджати, зустрічаючи таку чорну невдячність. Хоч би записку лишив. Ставлю в банку з водою напівзів’ялі троянди. Ноги тремтять, в голові паморочиться. Ще, чого доброго, сонячний удар… Ляжу хоч на хвилинку в ліжко. Поверх ковдри, тільки скину туфлі… Прокидаюся надвечір. Сонце сховалось. Тиша. І якось легшає, прозорішає тіло, наче я повільно розчиняюсь в повітрі. Поспішаю назад, щоб встигнути на автобус, залишивши тобі яблука, термос з супом, ковбасу й хліб.