Текст книги "Потрапити в сад"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)
«Перші люди»
Сергій:
Я мав нагоду перейти в іншу групу до Чернявського. Костик, як розсердиться, згадує про нього: «Іди до того діяча, будеш гребти лопатою гроші. Ти ж їх так любиш!» Авжеж, мушу любити, бо ті лайдаки пальцем не ворухнуть, аби заробити якусь копійку на інструменти. Один кручуся. Марії сам бог велів бути пташкою безтурботною, котрій нічого не треба, крім жменьки зерна. Але Вітька! Керівник він чи ні? Це його голова першою має за все боліти. А він, бач, гордий.
Я ледве інфаркт з ними не заробив, коли довелося підписувати контракт на перші наші гастролі. І попобігав, і попокланявся. А шановне панство стало дибки: «Та кретинська публіка нас не зрозуміє, завалить!» Ми, кажуть, студійна група. Наче живуть в Парижі чи Нью-Йорку і мають мецената-мільйонера.
Не набивайте собі ціни, кажу. Що у вас такого незбагненного? Слова українські, музика теж не китайська. Хай звикають до українського року. Через таких, як ви, недотеп, Січ колись зруйнували. Дочекаєтеся, що ваші власні діти слухатимуть передрані з Заходу пісеньки і хвицятимуть під них ногами. Раз ми є, то давайте боротися за український рок.
Їхніми ж словами переконую невротиків нещасних. Кого стидаєтеся? Панків недорізаних, металістів? Та вони миттю розкусять вашу інструментовку і завиють від захвату. А таки ж знайдеться на цілий зал бодай одна душа, що знається на таких речах. Треба нарешті зірватися, кинути роботу і перейти на творчі хліби – так швидше втягнемось. А Костик: «Хочеш, щоб ми стали ремісниками? Я вже надививсь усіляких груп, що добре починали, а потім продалися…»
«А що, – кажу, – ремісником бути зле? З ремісників виходять майстри. Треба й на публіку глянути, чи нас вона не цікавить?»
«Сергій каже правду, – озвався Віктор. – Треба ризикнути. Ми вже не діти: ще кілька років і розміняємо тридцятку. Тільки шкода, що доведеться підлаштовуватись під чужі смаки, йти на компроміси…»
«Без подвійного життя у наш час не обійдешся».
«Краще я буду писати вірші й сам за себе відповідати, – заявив Костя. – А то бачу, помру від старості, а розв'язки так і не побачу…»
«Якої розв’язки?»
«Я помітив, що життя більшості людей якесь незавершене. Та й кульмінацій, злетів, падінь теж бракує. Сама лише біологія і ще непевна смуга надій, яка кінчається пшиком».
«Хіба життя – це роман?»
«Тому й пишуть романи, щоб позбутися цієї незавершеності».
«Напиши, може, тобі стане легше».
«Дурний ти, Сергію! Прагматик. Ніяк не втямлю, як ти можеш з нами співати. Йди до свого Чернявського і торгуй солодким голоском!»
Тільки я можу стриматися, щоб не дати йому по шиї. Костик – слабке створіння, ніколи спортом не займався. Не пасує його бити. Інколи здається, що так себе поводять ті, хто знаходить виправдання навіть зраді. І таки мене, а не Костю запрошував Чернявський. Його група і за кордоном буває.
«Як на мене, – замріяно мовив Костик, – ліпше стати мандрівними музикантами. Купимо стару машину і будемо їздити по великих містах і виступати на площах. А потім щезнемо, загадкові й невпізнані».
«Сергій пропонує майже те саме».
«Е, не те! Поставивши себе в залежність від заробітку, ми втратимо почуття волі».
Хлопці ще трохи покомизились, а от Марія погодилася відразу. Жінки люблять ризикувати.
Шкода її. Хоча б заміж вийшла. Співу б це не завадило, скоріше навпаки. Вітька любить її, але його відштовхує показна беззахисність. Наче один доторк – і вже рана. Не уявляю Марію літньою або навіть старою дівою, хоч це ближче на часі. Вона – як дух, і не заспокоїться, доки не знайде істоту, рівну собі.
У нас зараз ніби все гаразд. Не сидимо без діла. Костик – і той звик до виступів. Сердега, хотів померти невизнаним генієм. А тут магнітофон купив, стереопрогравач. Книжки вишукує у провінційних книгарнях. Якби я схотів затягнути його в грошове болото, мені б це вдалося. Але я не якийсь там Мефістофель. Просто вважаю, що людина мусить мати все, чого вона варта.
Вітька став теж спокійнішим. Ще трохи, і на нас ніхто не подивиться із зневагою, як на волоцюг. Рок, як говорить Віктор, це суть XX століття, бо в ньому поєднується все: і незавершеність світу, і пересиченість ним, і вічні пошуки спільників.
Марія:
Десь на самому дні заховалась моя самотність. Скоро вона щезне зовсім. І тоді зникну я. Це нічого не змінить: я розчинюся в цьому світі, бо перестала себе йому протиставляти. Він, як і я, прямує до свого кінця. Спочатку щезнуть звірі, птахи, рослини, тоді люди і все ними створене, потворне і гарне.
Коли мене вже перестануть мучити? Коли ніхто не перешкоджатиме моєму зникненню? Життя прожите, криниця вичерпана, дерево виросло, плід дозрів і впав, листя зів’яло. Це – осінь, котра мріє про зимовий сон.
Тиша, прозорість, жовтий і червоний кольори, сивий дим від спаленого листя, мереживо павутиння у найнесподіваніших місцях: на гілляці, у волоссі, між власних пальців…
Увечері, коли стемніє і спалахнуть штучні світла, ми будемо виступати. А поки ще день, і я блукаю прозорим містом, у якому до цього не була і, певно, більше не буду, проходжу повз маленькі будиночки, безлисті хризантеми, горобців на розпорпаних грядках і котів, що блукають між опалих яблук…
Розриваю павутинки на брамі церкви зі срібним дахом, вузькими вікнами і білими як сніг стінами. Двері відчинені, й на них нема павутинки, а то б довелося розірвати ще одну. Я здичавіла від року і почуваюся грішницею, котра повертається з бісівських ігрищ. І винною, дуже винною, сама не знаю в чому. Може, в тому, що в нашому селі немає церкви.
Тут – як у казці. Переступаєш поріг і не дивуєшся надто яскравим кольорам нових ікон, величезним жоржинам, рушникам, рушникам, рушникам, солодкавому запаху людей, котрі були тут вранці, запалювали свічки, молились…
Я стою на порозі. Священик у чорній рясі виникає між рушників і квітів – невже він хоче прогнати мене?
– Я не вмію, – кажу йому і почуття власної провини загострюється. – Я навіть не вмію молитися так, як потрібно.
– Зараз майже ніхто не молиться.
– Я співаю в рок-групі. Ми приїхали на гастролі.
– Як вас звати?
– Марія.
– Дуже гарне ім’я.
– Так звали матір Ісуса Христа і блудницю з Магдали.
Священик киває. Я почуваюся перед ним недоумкуватою, як то буває, коли розмовляють двоє зовсім чужих людей.
– І я не прийшла до вас сповідатися чи каятися.
Священик посміхається.
– Мій син збирається на ваш концерт. Сюди так рідко приїжджають артисти. І люди звикли ходити до церкви. Молоді також. Правда, мало хто потребує святої сповіді. Краще сповідатися ближньому, ніж священику…
– А богові?
– Нині цього не вміють. Люди зараз ніби язичники: раз бог не дає їм, коли вони просять, значить, він не існує. Бог незбагненний, коли у нього не вірять.
– А коли вірять?
– Коли вірять, то поволі наближаються до його пізнання. Віра – це як любов. Її не навчишся. А порівняти можна з музикою, котра проникає в душу тільки тоді, коли душа сама готова до цього. Я не чув вашого співу і не знаю, чи можете ви собі це уявити…
– Можу. Але в чому сенс вашої праці?
– Сучасний священик не проклинає, не обіцяє, не повчає. Він лише охороняє той маленький вогник віри, який горить у його храмі. Люди замість віри приносять йому гроші…
– …Вишиті рушники і квіти…
– І це теж. Вони шукають краси, в якій житиме бог.
– І вас це не принижує?
– Ні. Бачите, Маріє, головне зараз – зберегти храм, дім божий, для тих, хто прийде після нас. Їм буде дуже тяжко, дуже. Вони матимуть слабкий дух і слабке тіло. Потребуватимуть тиші й спокою…
– Вони знайдуть лише декорації. То мистецтво вбило релігію, а не матеріалізм.
– Творіння не вб’є творця…
Серце моє шалено закалатало від страшного здогаду.
– Уб’є.
– Я вас не розумію. Поясніть…
Я ступила до священика, ніби шукаючи захисту. Один крок, другий… В його очах промайнув страх, і цього було досить, щоб земля розступилася переді мною, я впала у темінь і прокинулась…
…По підвіконні розчиненого вікна лікарняної палати ходив голуб і підбирав крихти хліба.
Все вище й вище
У травні Артур сидів у поїзді, який мав завезти його до Марії. Батьки дівчини передали йому листа, схожого на телеграму: «Приїжджай. Ти мені дуже потрібний. Марія». І адреса – гуцульське село.
Якщо Петро ще довго вагався б, то Артур узяв відпустку на тиждень, купив квиток і телеграфував, що буде. Він мав з’єднати розірвану нитку між Петром і Марією. Кому це потрібно? Напевно, йому. Самотність штовхала Артура на ризик. Він зустрівся з Васею (повне ім’я – Варфоломій), і той сказав: «їдь». Останнім часом вони заприятелювали.
Артур ходив по контрамарках на всі вистави і, здається, почав розуміти, чому вибір комісії по організації конгресу випав саме на актора Васю. Блискучішого перевтілення Артур ще не бачив. Все у Варфоломія виходило так легко і невимушено, ніби він покладався лише на власну інтуїцію. Але за тим стояла тяжка праця, величезне напруження, які й мали вкоротити йому земного віку.
Отже, Артур був у дорозі. За вікном проносилися хатки, станції, городці з картоплею біля самісіньких залізничних колій, нескінченні стовпи, дроти. Цвіли дерева й стукали колеса. А коли все сховала ніч, Артур ліг на верхню полицю, вкрився коцом і заплющив очі, щоб думати про Марію, котра чекає на нього. Досі на нього ніхто не чекав, окрім Петрових батьків. А тепер Марія та її хлопці…
Взагалі Артур не захоплювався сучасною музикою. Коли вже просто не знаходив собі місця, вмикав програвач і слухав Моцарта. У музиці великого Амадея була та солодка гармонія між землею і небесами, людьми та їхніми божественними двійниками, яка неможлива насправді. Цю музику знала не тільки Земля: її слухав Всесвіт. Вона утверджувала цінність кожної істоти, котра жила серед мільйонів і мільярдів собі подібних, мучилась, задихалась у поті, крові й сльозах. І так було від створення світу й буде до його кінця.
(Вночі холодно і темно. Ніяк не засну. Цілий тиждень зі мною Костик, а Сергій з Віктором приїжджають на суботу й неділю. Тоді мені зовсім погано, бо співати не можу. Вранці, коли Костик поїде тебе зустрічати, я приберу в хаті. Господи, скільки років минуло, а він нітрохи не змінився. Напише вірша і зразу біжить до мене. Його так легко можна обдурити.
Ходили вчора до однієї бабусі: записували старовинні пісні. Шкода, що ми виконували так мало народних пісень. Старенька, наспівавшись, поворожила мені по руці. Буде в мене і чоловік добрий, і троє діточок, і багатство. Гарна така гуцулка, сива, з люлькою в зубах. Називала мене «чічкою». Справді, все добре. Я вже місяць живу в цій найнятій хаті серед гір, квітів, чистих студених потоків, смерек. А завтра приїдеш ти. Це вже забагато радості…)
Артур хотів заснути, але в купе ніяк не могли повкладатися дві панії, що їхали на базар в Косів за ліжниками.
Дивно, він майже не замислювався, чому став потрібним Марії і як вона опинилася на селі. Минуло два роки, відколи Артур її бачив, та й то здалеку, на сцені, з вишитим дитячим метеликом на темній сукні. Отоді він вперше прослухав її виступ. Марія мала не сильний, але дуже гнучкий голос, та й хлопці справляли гарне враження. Тільки надто вже викладалися перед публікою, ніби то був останній концерт в їхньому житті. Ясно, що сюди вони приїхали заробити грошей на апаратуру, як всі роблять. Однак від цієї четвірки віяло якоюсь холодною чистотою, аж фанатизмом, що не сподобалось Артурові.
Серед листів до Петра знайшлося кілька Маріїних. Такі істоти, як вона, завжди мають щастя. Їх оточують здебільшого благородні лицарі, якщо не з обов’язку, то з честі. Петро, безперечно, захоплювався Марією, але не насмілився б з нею одружитись. Та й вона, якби взнала його краще, напевно б кинула. Для неї забагато було й музики, щоб перейматися Петровими нерозв’язними проблемами. Марія завчено всміхалася на оплески, підходила до мікрофона – і на мить застигла, ніби боялася, що зараз оніміє. Артур це завважив, добре, що інші не помічали.
Дівча саме йшло до нього в руки, але не з жіночого страху перед самотою, а з якоїсь внутрішньої пихи. Марія обрала собі не найкращого, а чужого. Мабуть, це йшло від пересичення музикою. Десь підсвідомо дівчина її ненавиділа, як буває, коли не ти вибираєш, а тебе обирають.
«Спати! – наказав собі Артур. – І не вдаватися до аналізу. Це зайве. Треба просто гарно поводитися: бути в міру веселим, розважним і не підроблятися під Канавченка. Чотири роки – це багато. Я змінився. І мені нема чого остерігатись. Вона не прив’язуватиме мене до себе…»
Артур непомітно заснув, заколисаний хилитанням вагона.
(Тут гарно і тихо. Я майже не читаю і рідко чую музику. У хаті навіть електрики нема. Світимо гасовою лампою і свічками. Вдень сиджу на призьбі й дивлюся на гори. На одній з них блищить сніг.
Костик тихо сопе у кутку. Відпочине від мене хоча б уві сні. Коли я сміюся, намагається вловити в моєму сміхові якісь істеричні нотки. А якби заплакала, напевно, втік би геть. Ніяк їм не догодиш. Сергієві спало на думку купити для мене козу. Ледве його відмовила.
Знаєш, що ми зробимо? Візьмемо й помандруємо туди, де починається річка. Я давно про це мрію. Йти доведеться дуже довго…)
Настав ранок. Артур підняв шкіряну заслінку на вікні й почав дивитися на порослі лісом гори. Місцями сивими пасмами клубочився туман, схожий на дим від багать. Артур уявив собі зустріч з Марією. Він виходить з вагона і каже:
– А ось і я! Привіт!
Весело так. Вони обоє всміхаються. Марія трохи зніяковіло. Її видно всю, як на долоні. Маріїна душа просвічується сонцем: ні найменшої порошинки. І як контраст – він з його трагічною і таємничою роздвоєністю, незбагненною для людського розуму. Він – жахливий злочинець для людського загалу, а для свого клану – вільний від будь-яких моральних зобов’язань. Він – Артур, а не Петро. І байдуже, що про це ніхто не знає. П’янке відчуття прірви між ним і Марією тішить самолюбство. Вона – його обраниця, котра ніколи не здогадається, що її торкнулася вічність.
Одне слово правди – і він перестане існувати, викреслений із списку безсмертних і осяйних. На мага, котрий зрадив професійну таємницю, не падає прокляття. Він лише перестає існувати. Для менших грішників є «чорні діри», але краще назавжди втратити свідомість, ніж вічно корчитись у темряві.
Але Артур цього не зробить. Надто гарно у всесвіті, котрий він починає пізнавати з атомів людських життів, щоб піти далі, ніколи не закінчуючи пізнання. Руйнувати цілі зоряні системи, запалювати зірки, проникати крізь товщу сонцевих ядер, зупиняти комети, підкоряючи їх власній сваволі, розносити спори життя…
Найліпший спосіб існування – це гра, імітація, вільна від будь-яких обмежень і правил. Хаос замість системи. Анархія замість влади. Ти, Артуре, мусиш пам’ятати, ким є і звідки прийшов, щоб уникнути небезпечних відхилень. Найвища нагорода і найбільша сила рано чи пізно доходять до межі. Енергія – вичерпна. Будувати в порожнечі нерентабельно. Кожен дім – тюрма, навіть коли він – всесвіт. А господар дому – найперший тиран. Люди – раби. Ми – їхня протилежність. Ми граємося з ними, урізноманітнюючи собі гру. І переступаємо через них, як учні через своїх учителів.
(Уже ранок. Я ледве добудилася Костика. Пора вставати.
– Я ще трохи… – бурмоче. Гадає, що він удома. Я намагаюся не думати про дім. Наскільки було б легше, якби я зовсім його не мала. Бездомні люди хоч і самотні, але звикли жити з охололим серцем.
– Який сон мені снився! – раптом сідає на розкладачці Костик. – Я напишу лібретто, і ми поставимо рок-оперу.
– Розкажи.
– Ні! – хитає він головою. – Сон дуже гарний, то правда, але страшний.
Я не наполягаю. Вже звикла до заборон і обмежень. Та й що мені до Костикового сну, коли цієї довгої ночі приснився ти.
…Наче я тебе зустрічаю. Поїзд тільки-но підійшов. Двері всіх вагонів зачинені. За дві хвилини поїзд рушить, а ніхто не виходить. Отже, ти не приїхав. Поїзд рушає і зникає вдалині.
І тут до мене підходить літній чоловік у формі стрілочника й каже:
«Це не той поїзд. Ваш іще в дорозі. Чекайте!»
«Я не можу чекати. Час обкрадає мене».
Вінякусь хвилю уважно на мене дивиться, а потім говорить:
«Часу не існує. Це слово без змісту».
І хоче йти, але я хапаю його за рукав:
«Якщо це справді так, дайте мені доказ! Хай поїзд прийде зараз же!»
«Ну що ж», – погоджується він. Йде в глиб станції, бере драбину і приставляє її до стіни, де висить великий годинник. Виймає з кишені молоток і б’є по склу. Тоді спокійнісінько переводить стрілку на годину вперед.
І майже відразу я чую, як наближається поїзд…
Поки Костик вмивається, готую каву на примусі. Ми п’ємо, не дивлячись одне на одного. Я знаю, що думає Костик: «Якщо Петра не буде, я сам поїду за ним».
– Не нароби дурниць, – кажу йому. – Я не помру, коли ти повернешся сам.
– Ну, все. Я побіг!
Стаю на стежці, що веде від хати, і дивлюся йому вслід. Сонце щойно встало. Скрізь роса. І пошепки замість молитви вимовляю імена всіх квіток, які тут ростуть…)
Артур стояв у тамбурі й крізь маленьке запилюжене віконце не міг розгледіти, куди він приїхав. Втім, поїзд ще не зупинився, і він мав час налаштувати себе на зустріч. Але тут самотність його порушив провідник, який приготувався відчиняти двері.
– Нічого не забули?
– Дякую, наче ні, – відказав Артур.
Поїзд зупинився. Хлопець зіскочив зі східців і роззирнувся. Марії не було видно. Зрештою, не обов’язково, щоб вона його зустріла.
Попереду плуталася колія, затиснута горами, а станція була до смішного маленька. Навряд чи тут є буфет, щоб перекусити. Він поправив ремінь сумки, що висіла на плечі, й сягнув до кишені за цигаркою. Коли припалював, відчув чийсь погляд. Наподалік стояв кучерявий хлопець в окулярах і пильно, навіть трохи зухвало, дивився на нього. Потім підійшов:
– Петро?
– Угу, – відказав Артур.
– Я – Костя. Марія тебе чекає.
– Де? – обернувся Артур.
– Не тут. У селі. То що, поїхали?
– Пива б випити… У горлі дере…
Вони відшукали кіоск із заспаною продавщицею, але пива там, звісно, не було. Тільки скам’яніле печиво і цукерки.
– На автостанції вип’ємо, – втішив його Костя.
Маленьке містечко, схоже на рідний Петрів райцентр, тільки звідусіль оточене горами. Мабуть, приїжджим здається, що звідси не вирвешся.
– То ще не все, – сказав Костя. Коли вони поїдуть у гори, понад проваллями у далеке верховинське село, звідти вже й не захочеться нікуди виїжджати. Вони відчули це на собі.
«Що там робите?» – «Готуємося до виступів, звісно. Ми записані до обласної філармонії». – «Я пригадую, – сказав Артур, – був на вашому концерті». – «Ну і як?» – «Спершу не кожному подобається». – «Ми вже звикли до того». – «Та ні… ансамбль…» – «Група», – поправив Костя. «Так, група справді своєрідна, ще й дивна назва – «Перші люди». Це що, Адам і Єва?» – «Ні. Ти чув про шумерів? Перша цивілізація. Серед пісків, боліт, безлісся. А вони у цій вбогості творили справжнє мистецтво. Та були знищені чужими племенами. Їхні розорені поселення засипало пісками, й на кілька тисячоліть зникла навіть пам’ять про них. Коли відкопали шумерські міста, то знайшли небаченої краси золоті прикраси, нетлінні кольори, глиняні таблички». – «І тому – «Перші люди»?» – «У нас є така пісня. І взагалі набридло це питання. Шумери несли в собі одвічні людські риси, духовність. То була колиска світу. А якби вони жили в раю, то не було б ніякого прогресу». – «Ясно». – «Пора їхати до Марії. Завтра будуть Вітька і Сергій». – «У Марії відпустка?» – «Так, щось подібне. Вона трохи хвора і не може зараз співати. А ми тим часом пишемо, компонуємо. Гроші ще є. Ти повинен зрозуміти, що нам кінець, коли Марії не буде з нами. Ми вже стільки років разом». – «її хвороба серйозна?»
Костя тільки стенув плечима.
У Марії
– Що було далі? – перепитала Марія. – Отак і жила. Може, це тобі неприємно, але я тоді розчарувалася. Ти зламався. Ти ніби хотів мене втягнути в той буденний світ, якого я не приймала. Сірість, ніякого просвітку. Ти якось збляк, почав відходити все далі й далі. А я тим часом зрозуміла, що невелике щастя – сім’я, влаштований побут, свята вкупі. Можна й не мати цього. Я стала байдужа до всього, крім музики. Віктор давно казав: «Рано чи пізно, але ти будеш з нами». Я звільнилася від усіх комплексів і повірила, що ми чогось досягнемо і переможемо час, який робить нас щасливими і нещасливими, самотніми і несамотніми. Головне – зберегти в собі те, що дала нам природа, не розмінюватися на дрібниці. Ти не можеш собі уявити, що робиться в артистичному світі! Естраду де тільки не лають, але ніхто не докопується до суті. Ні в кого нема бажання писати чи виконувати кращу музику. Пишуть для розваг, для безтурботної публіки, тільки не для мистецтва. Забули одну пісню – хіба важко написати десять? Живемо так, ніби до нас не було ні Баха, ні Стравінського, ні Едіт Піаф. Це, звісно, банальні слова, але у нашого часу якісь занижені вимоги. Керуємося принципом – є ще й за нас поганіші! Озираємося назад, власне, повземо, як раки, задом наперед. Марні зусилля, марний піт. Не зогледишся, як тебе затягне в болото… Костик іде, чого йому треба?
– Скільки можна сидіти? Ще наговоритесь… А я писав, писав і раптом зголоднів. А де воно, їстівне, лежить, не знаю…
Марія підхопилася з пенька:
– Іду вже. Я вас покличу.
– Вона схудла ще більше, – зітхнув Костик. – А гастролі через два місяці. Хай їм чорт, отим гастролям. Що вона тобі наговорила?
– Так… – ухильно відповів Артур. – А що?
– Добре, що ти приїхав. Я уже і так і сяк, а все виходить по-дурному. Найліпше з нею ладнає Сергій, але тепер вона, здається, нас прожене. Може, воно й краще. Ти з іншого світу, але погодься, треба якогось іспитового терміну, аби ми взнали, що ти за один.
– У мене відпустка лише на тиждень. Так що іспитовий термін доведеться скоротити до мінімуму, якщо він взагалі потрібен…
– Будеш тут стільки, скільки треба. Захоче Марія – завтра ж пошуруєш додому, а ні – будеш сидіти.
– Цікаво б дізнатися чому?
– Наб’ємо пику, тоді знатимеш!
– Дивак, – лінькувато примружився Артур, котрого розморило від сонця і пахощів весни. – Тоді я в Марії спитаю…
– Спробуй тільки! – просичав Костя. – Не подивлюся, що ти молодший науковий співробітник. Марію нічим не можна хвилювати. З часом про все дізнаєшся. А зараз подбай про те, щоб чарівна усмішка не сходила з твого інтелігентного личка!
Артур звівся і потупцював на місці, щоб розім’яти закляклі ноги.
– Ти куди?
– До Марії. Я ж до неї приїхав, а не до тебе.
– Зажди! – спинив його Костя, ладний здатися. Артур такі речі помічав миттю.
– Чого ще?
– Сядь.
– Ну?
– Я давав Марії слово не говорити про це, але хто міг сподіватися, що ти отакий…
– Голубе, – обірвав його Артур, – тобі дуже пощастило. Інший давно б викликав тебе на дуель.
Він з насолодою спостерігав, як поволі розкриваються перед ним «грані характеру» (мовою театральних критиків) Кості, як тяжко йому вдавати з себе іншу людину. Це нагадувало капустину, з якої знімаєш і знімаєш попсоване листя, а в результаті отримуєш майже неїстівний качанчик.
Кості страшенно хотілося бути поважним, але він пасував перед благодушною іронією Артура – Максиміліана – Петра.
– Це дуже серйозно. Коли Марія дізналася, що в неї рак горла, вона попросилася сюди. І примусила нас повірити, буцімто гори врятують її. Тепер зрозуміло? Є випадки, коли люди виліковувалися таким чином.
Вражений Артур якусь хвилину дивився на нього, а потім рвучко висмикнув із землі кущик трави:
– Скільки вже вона тут?
– Два місяці.
– І…?
– Каже, що почуває себе добре. Але ми не можемо залишити її саму.
– Отже, ти все знаєш, – сказала Марія. – Не переймайся цим. Я настільки вірю, що буду здорова, аж самій дивно. Костика терпи: він вразливий і не вміє себе тримати в руках. Хлопці тобі не будуть заважати. Без них я не змогла б отут… Ми наче одна сім’я, пригадуєш, я давно тобі це казала? Коли мені стане погано, вони цього не побачать. Я просто втечу. А ти можеш поїхати, коли захочеш. Не сердишся, що я тебе покликала? Мені хотілось, аби ти побачив усю цю красу. Вона виліковує байдужих і зневірених.
– Я не байдужий і не зневірений.
– Правда. Ти змінився відтоді. Зовсім інша людина. У великому місті я б тебе не впізнала.
– Ти дуже добре зробила, що написала. Мені останнім часом когось не вистачало, я ще не знав кого. Мабуть, людини, схожої на тебе. Прикро, що ми так довго не підтримували стосунки, але то не наша вина…
– Знаєш, Костик, збирається писати лібретто рок-опери. Аж страшно! Але ми, думаю, зможемо її поставити, принаймні записати. У нас є кілька композицій. Завтра хлопці привезуть магнітофон, то послухаєш. Ми їх, правда, ніде не виконуємо, лише фрагменти.
– Чому?
– Ніхто б не затвердив такої програми. Уяви собі композиції з назвами «Квінтесенція страху», «Люди-рослини», «Летючий корабель». Тут треба геніального імпресаріо. А так ми живемо, як двійники: одна половина виконує пісні членів Спілки композиторів, заробляючи на хліб насущний, а інша мріє про рок-оперу.
– Ти кажеш «двійники»… Відколи людина почала жити в колективі, вона змушена служити і йому, і собі. Злиття особистих інтересів з громадськими, навіть абсолютно щире, існує лише в ідеалі.
– Ти й раніше був песимістом, але не таким безнадійним. Пригадуєш, що ти казав, коли ми бачились востаннє?
– Ні…
– Згадай!
– Не можу, – розвів руками Артур. – Стільки часу минуло.
– А я пам’ятаю. Ти сказав: «Можна збирати в парку пляшки, тільки б не почувати себе зобов’язаним».
«На Петра це схоже», – подумав Артур і висловився:
– Я не песиміст, а конформіст. Чоловік мусить бути діяльним. Краще вже помилятися, ніж жити кволими рефлексіями.
– Ач який супермен! – засміялась Марія.
– Не подумай, що я маю на увазі тебе чи твоїх друзів. Для людини творчої рефлексії – теж діяльність. Треба тільки не допустити до трагедій.
– Це вже наші клопоти!
– Не можеш втриматися від шпильок. Раніше ти була поблажливіша.
Марія посміхнулась:
– Побув би ти на моєму місці…
– Ну, не сердься… А можеш і сердитися. Не скажу, що я тебе згадував усі ці роки кожного дня, але відчував твою присутність. Навіть якби ти не написала, рано чи пізно я кинувся б тебе шукати.
– …і знайшов на цвинтарі.
– Я б воскресив тебе!
– Краще вилікуй…
Артур торкнувся її волосся, що затуляло щоку і шию, і враз перед очима постала кімната, тіло з осклянілим поглядом, червона пляма від вина, яка розпливається по сорочці, потім страшна нерухомість, холод – і рятівне тепло, що тече від Марії до нього…
Артур накрив своєю долонею Маріїну:
– Ти змерзла, мала. Руки геть холодні.
– Бо вечір, – тихо сказала Марія. – В горах увечері завжди холодно.
