Текст книги "Потрапити в сад"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)
Імітація
Уривок з однойменної книги Алоїзія-Рене-Степана: «Немає сумніву, що людська істота в усьому прагне наслідувати нас, небожителів, і були часи, коли це божевілля охоплювало цілі народи, які вважали себе вінцем творіння, забуваючи, що являють собою лише невдалий експеримент Творця. Уже тоді відчувалося засилля білої магії, котра штовхала людські громади до нескінченних воєн за місце під сонцем, виділяла одних, щоб принизити інших. Людина від безсилля вигадувала собі спрощені й зрозумілі відбитки світу, чим скористалися наші колеги, підсунувши їй власні моделі, тобто імітації. Ця легковажна забава увійшла в людський побут, вірування, призвела до фанатизму. А будь-який фанатизм – смішний. Замість того щоб витворити еліту, в якій не було б місця слабким і хворобливим, людство плекає напівживих плаксивих істот. Саме ці створіння чомусь імітують людські почуття, ідеї, їм належить мистецтво. От і виникає подвійний компроміс. Людський рід невблаганно прийде до виродження, якщо не прийме наших імітацій.
Від альтернатив добра і зла, справедливості й злочинності, кохання і розпусти, миру і війни потрібно відмовитись, оскільки самі ці поняття від довгого вжитку втратили свою вартість. Або наповнити їх новим змістом.
Усвідомлюючи абсурдність світу, люди шукатимуть розради в сильній особистості, котра стане для них еталоном поведінки. Світ, який ми допоможемо їм створити, буде світом рівних і вільних, здатних протистояти Творцеві…»
Перш ніж приступити до розповіді про втілення Артура, згадаймо історію першого судового процесу господа над бунтівними ангелами. Дуже гарно вона описана Анатолем Франсом у романі «Повстання ангелів». Як це часто буває, у тій веремії постраждали майже всі. Після суду Творець не ризикнув залишити повстанське кодло на щойно створеній ним землі, щоб воно не рознесло її в друзки, нашпигувавши атомними боєприпасами. Він заслав їх на периферію, а сам з найлояльнішими щодо режиму Творця, або, як зараз кажуть, політично благонадійними, ангелами зайнявся створенням Адама і Єви. Як воно було далі, ви знаєте незгірше за мене.
Провінційна атмосфера несприятлива для гострих мечів, але цілком придатна для уважних студій над чужими і власними помилками. Творець у дечому прорахувався, створивши людей, котрі ще й потім засумнівалися в його існуванні. І коли він надав довгожданну амністію, колишні злочинці вже мали план дій…
…Переддипломну практику Артур проходив у Франції XVIII століття у шкурі, так би мовити, світського жевжика графа Максиміліана. Він отримав відрядження, нацупив на голову білу кучеряву перуку, причепив шпагу і полетів. Кишеню йому відтягував гаманець з золотими монетами, корисність яких він мав оцінити згодом.
Практикант жваво перетнув міжзоряний простір, до біса захаращений різним мотлохом, і приземлився неподалік від Лувру, перед театром «Комеді Франсез», між першою і другою діями комедії Мольєра «Мізантроп». Від невдалого зіткнення з паризькою бруківкою постраждали його модельні туфлі із срібними пряжками, і Артур лайнувся рідною французькою мовою:
– !
Сіявся дощик, невидимий у темряві. В такі осінні вечори на вулицях усіх столиць Європи найкраще вдаються вбивства, грабунки та гвалтування.
– З приїздом, мосьє! – гречно вклонився Артурові чоловік у чорному вбранні, що досі стояв за колоною і, соромливо ховаючись чи то від дощу, чи від настирливих візників екіпажів, допалював «Біломорканал». – Де це ви загаялись?
Чоловік чхнув і тицьнув під ніс практикантові годинник, певна річ, не XVIII століття:
– На одну хвилину 48 секунд!
– Я посковзнувся, – сказав Артур і для переконливості вказав на власні ноги в панчохах, обляпаних грязюкою.
– Ну-ну! – муркнув чоловік і, притулившись до стіни, злився з нею, попередньо шпурнувши недопалок в темряву.
Артур глибоко зітхнув, але не вилаявся, щоб не втрачати дорогоцінного часу.
«Боюсь, що людину завжди чекає одне з двох: вона або злочинна, або смішна», – писав Анатоль Франс.
Артур підіймається розкішними сходами у фойє. Ах, вибачте, ці сходи побудували лише наприкінці вісімнадцятого століття!
Бідний Мольєр! Яке діло Максиміліану до діалогу Альцеста і Селімени, цієї моторошної любовної гри, якщо він поглинутий спогляданням кінчика туфельки однієї з дам (до речі, чомусь не звертаючи уваги на її щедро виставлені груди). «Що за смак!» – знизав плечима Артур, одначе, глянувши на публіку, котра поводилася приблизно так само, трохи заспокоївся. Але жодного натяку на особистість! Ніякого тобі передчуття смерті! Тупа самовдоволена пика.
Та що вдієш? Довелося втілюватися в цього молодика, від якого тхне домашнім пирогом з гусячої печінки і котрий припхався в Париж розтринькувати батькові грошики. Будемо завойовувати серця дам. Тільки, боже збав, не втручатися в історію. Ти, Артуре, лише мізерна блоха на камзолі французької монархії: стрибай, бався в політику, але не більше. Терпи сморід поту, валяйся в брудній постелі з трактирною служницею, пий паскудне вино, наплоди купу дітей, які будуть схожі не на тебе, а на графа Максиміліана, нарешті – вмирай серед надмірно запопадливих спадкоємців з очима голодних псів.
Альцест:?
Селімена: !
Дарма, все це пролетить як одна мить. Дурненький Максиміліане, тобі ніколи не прийде в голову така скажена думка, що невдовзі ти розпрощаєшся з душею, навіть не помітивши цього. І вона не відлетить до господа бога і не втрапить до раю, хоч би ти зараз думав про завтрашню утреню, а не про даму, затягнену в корсет. Навіщо вона тобі здалася? Їй же тридцять, а тобі лише двадцять один. Вона вже забула, скільки мала коханців. Все ж мені доведеться вволити твоє передсмертне бажання, щоб ти не поліз до повії, як це було вчора. Я не допущу, щоб твоє тіло зазнало фатальних перетворень, а гарний бургундський ніс провалився. Франції потрібні діти із здоровою кров’ю, котрих можна було б назвати цвітом нації.
Ну ж бо, вперед, Артуре, і ще раз пригадай, чому тебе навчили, і пожалкуй за тим, чого не вдалося увібгати в голову!
Вперед, шановний читачу! Дякуй, що тобі не набридатимуть детальними розповідями з життя Артура – Максиміліана. Важливо лише те, яким наш герой побачив вісімнадцяте століття.
…Вісімнадцяте століття – це початок сучасності, причина багатьох нещасть і помилок, яких і досі не можуть позбутися. Дволике XVIII століття розірвало людину навпіл якраз тоді, коли вона замислилась: що робити з бідною душею, коли немає ні бога, ні чорта? Ділові люди знайшли втіху в бізнесі, а майбутні романтики на самоті леліяли безсмертну душу вкупі з розумом. Певна річ, кожен сів у власну колісницю, тож абсолютна монархія не змогла вгнатися за двома зайцями…
Хай не дивується читач цій Артуровій схемі: серед його колег панує справжня оргія іронії, скептицизму та вільнодумства. Гра вища за науку у тому значенні, яке їй надає людське суспільство. Імітація – це гра з принуки, побудованої на компромісі з Творцем. У людей вона зветься мистецтвом Ars longa, vita brevis.[2]2
Мистецтво довговічне, життя коротке (лат.).
[Закрыть] Митців неможливо імітувати, тобто врятувати від загибелі. Вони самі маги.
…Десь через місяць юного Максиміліана кинула його коханка, графиня де Ренсі, й він валявся на ліжку в передчутті смерті, хоч кожен знає, що від кохання не вмирають.
– Гастоне, – сказав він слузі, котрий чистив камзол, не виходячи з опочивальні, їдальні і вітальні, що були в одній кімнаті. – Не марнуй час! Твоєму панові вже недовго носити цю одіж…
І обернувся лицем до стіни.
Однак Максиміліан мав рацію. Через тиждень він отруївся несвіжою рибою, і лікар, котрого викликали, скрушно похитав головою:
– Пізно! Медицина тут безсила.
Гастон ридав у кутку.
– З вас луїдор, – звернувся до нього лікар.
– За що?! – обурився Гастон.
– За візит, – стенув плечима той. – Якщо бажаєте, за окрему платню можу пустити кров.
– Не треба… – прошепотів умираючий. – Гастоне, дай вже йому луїдор. Яке блаженство – покинути цей гидкий світ…
– Викличте священика, голубе, – зітхнув лікар.
Коли той здирця з Гастоном вибралися з кімнати, Максиміліан заплющив очі і раптом відчув, що хтось стоїть біля нього. Але слух і зір почали згасати. Останнім спалахом його свідомості став квітучий сад з неприродно рожевими квітами і аж надто блакитним небом…
За годину священик, хлопчик-служка, Гастон і хазяйка з’явилися коло постелі вмираючого й застали його за оглядом власного гардеробу.
– Чорт забирай! – лайнувся Максиміліан, не помічаючи вражених поглядів. – Чому моя сорочка мокра?
– Я витирав нею сльози, мій пане…
– Дурень! Ти хотів сказати: шмарклі!
Сорочка з мереживом полетіла в куток.
Хазяйка, вражена несподіваним зціленням, гарячково забурмотіла молитву і щезла, щоб рознести цю новину найближчим сусідам. Священик із служкою вперто чекали гонорару, і Максиміліан змушений був знову розв’язати гаманець, щоб їх позбутися.
– Чого ти знову ревеш, осле? – мимохідь глянув на Гастона.
– З радості, мій пане. Я весь час молився за ваше одужання. Мабуть, бог почув мене…
– Свята простота, – скривився Максиміліан. – На, випий за моє здоров’я, підлабузнику, а заразом і за моє нове життя! Викличеш візника десь за годину…
Спровадивши слугу, Артур – Максиміліан перелічив гроші.
– Негусто! – мовив сам до себе і всівся за стіл писати листа батькові у глибоку провінцію.
– Я грубо поводився, – бурмотів він. – Штучно. Але й культури великої показувати не слід, доки я ще не вчився в тутешньому університеті. Ет, ліпше вже бути слугою, ніж графом. Менше клопоту. Ну що ж, вперед, Артуре.
…За земним часом я пробув у Франції десь років п’ятдесят. Вчився, а після смерті батька перебравсь у занехаяний до краю родовий замок, невдовзі одружився, сплодив четверо опецькуватих дітлахів: трьох синів і дочку. Діждався онуків і смерті, залишивши після себе книжку «Сад людський і господній», яка згодом стала моєю дипломною роботою, а на землі її видали, викинувши добру третину, де я не вельми лагідно повівся з духовенством. Преподобний кюре містечкової церкви був моїм колегою по засланню – таким самим студентом і двійником. Мабуть, нас поселили майже поряд, щоб ми шпигували один за одним. Наші гарячі дискусії були моєю єдиною втіхою у безпросвітному провінційному скнінні. А я ж міг би жити у Парижі, котрий полюбив за роки студій… Втім, сперечатись з вищими нерозумно.
Той чоловік, що стрів мене біля «Комеді Франсез», опікувався мною і ще трьома студентами, котрих послали в Іспанію. Він пильнував за кожним нашим кроком, через його донос мене ледь не відкликали з практики з усіма відповідними малоприємними наслідками. Це коли я настільки добре увійшов у свою роль, що, знудьгувавшись до відчаю, вирішив покінчити життя самогубством. Мені виповнилось якраз сорок років за земним часом. Сидів у своєму похмурому замку, а надворі були дощ, осінь, бездоріжжя. Кюре прихворів і не бажав нікого приймати. Я вже гадав, що він лаштується дати драла.
Я схильний був думати, що принцип виживання – універсальний принцип світобудови, дію якого спостерігаємо навіть серед неживих речей: завжди від пожеж згоряли дерев’яні халупи бідняків, а кам’яні палаци знаті лишались неушкоджені. Зрештою, не майнова прірва між людьми мене обходила. Принцип виживання, себто вдосконалення, поширювався і на нас, вищих істот. Кожне узагальнення небезпечне, бо накладає пута на свободу духу. Кожна система перетворює її послідовників у рабів. Хіба ж над імітацією теж не стояла система?
Хіба раб може звільнити іншого раба від його ганебного стану? Єдиний вихід, гадав я, це бунт, стихійний і абсурдний, який перетворить усе в хаос. Яка ж підла думка, що систему можна подолати лише досконалішою системою! Я не міг більше виконувати цю нікчемну працю на землі, захищати тілесну оболонку графа Максиміліана. Я хотів бути повноцінною людиною, зразком гомо сапієнс, а мене змушували до лицемір’я, званого лояльністю. Слово честі, я іноді почував себе шпигуном…
Оці сумніви довели мене до того, що я вирішив повіситися, сподіваючись таким чином позбутися земних вериг. Отож я знайшов добрячу мотузку і вночі під стукіт дощу і завивання вітру пішов на горище, тримаючи в руці запалену свічку. В ту мить, коли я збирався копнути стілець, дужа рука вхопила мене за воріт, і я повалився на підлогу з обрізаною мотузкою на шиї. Чи варто говорити, хто це був?
– Ідіот, – лайнувся наш всюдисущий охоронець, – вішатися в таку ніч! Я саме збирався прийняти снодійне. Бути таким бевзнем. Твоя дружина з коханцем тільки й чекають, щоб ти врізав дуба. Мені набридло нейтралізувати отруту в їжі, щоб не зіпсувався твій жалюгідний шлунок.
– Коханець?! – це слово раптом повернуло мене до життя.
– Авжеж, у її спальні! Це барон де…
Я вже було кинувся, щоб покарати перелюбників, але незворушна міна, з якою мій рятівник клацнув вимикачем (під стелею спалахнула застережна лампочка, – це диво в проклятому вісімнадцятому столітті схвилювало б мене до сліз, якби не удар долі!), отже, презирлива міна куратора остаточно привела мене до тями. Я рішуче скинув з шиї мотузку.
– Це дрібниці, але про твій вчинок я мушу повідомити куди слід, – дещо він остудив мій запал.
– А якби ви мене не врятували?
– Ти б опинився у чорній дірі!
Я похолов від жаху. Потім промимрив:
– Я не можу так жити далі…
– У сорок років подібне трапляється.
– Але ж насправді мені не сорок років! І я не людина, щоб терпіти приниження і топити душу в смороді гріха.
– Чим нижче ти впадеш, чим більше тебе принизять, тим вище піднесешся потім. Зрештою, як початківець, ти можеш займатися благодійництвом чи подорожувати. Це полегшить твої муки.
– Я застарий для подорожей.
– Невже?
На стіні виникло дзеркало у важкій різьбленій рамі з амурчиками й гронами. Замість пісної фізіономії, покраяної зморшками, я побачив юне лице, схоже на лик одного янгола з містечкової церкви. Завжди він когось мені нагадував! Так, то був я. Пам’ять повернула ті щасливі часи, коли я ще не належав до зграї двійників. Мені хотілося плакати, відчувши, як налилися міццю м’язи, тіло стало гнучким, а лице гладеньким. Якими б щасливими були люди, якби до них поверталася молодість…
– Спробуй! – примружився мій куратор. – Може, тобі вдасться ощасливити людство… – і вмить разом з дзеркалом й електричною лампочкою.
Назад я спускався ходою сорокарічного чоловіка, обтяженого сім’єю і радикулітом.
…Наступні тридцять років пролетіли як тридцять днів. Я шукав еліксир молодості, через що став посміховиськом для сім’ї і сусідів. Витратив купу грошей, здичавів, згорбатів. Однак я вірив, що досягну свого, бо не належав до простих смертних. Перемога, здавалося, була вже близько, коли з’явилася непрохана гостя з косою. Я саме закінчував досліди в лабораторії, розташованій у підземеллі замку. Війнув холодний вітер. Я підняв голову й побачив бабусю з пронизливими темними очима і гачкуватим носом.
– Ну, – посміхнулася вона, блиснувши на диво молодими зубами, – юначе, збирайтеся! Ваші земні страждання закінчились, з чим і вітаю…
Я заблагав її:
– Ще трохи, ще трішки! Хоч до завтра! Я на вірному шляху…
– Біда з вами, двійниками! Я розриваюсь начетверо, щоб усюди встигнути. Збирайся! Заповіт готовий? Нотаріус завірив?
– Так, – відповів я механічно, не зводячи очей з безлічі посудин на столах, звідки мало з'явитися те, омріяне людством…
– Вони все одно не будуть щасливими. Щось мусить старіти: як не тіло, то душа, – вгадавши мої думки, сказала Смерть і махнула косою по численних пробірках, колбах і склянках.
Все розлетілося на друзки. Підземелля наповнили ядучі випари, суміші яких не витримала б жодна жива істота. Крізь затуманену свідомість я почув насмішкуватий голос Смерті:
– Щасливої дороги!
Потім все сліпуче спалахнуло і згасло. Я полинув крізь стелю, покої, дах мого недовговічного притулку. Небо прояснилося, заблищали зірки. Я глянув униз і побачив мізерне старече тіло, що лежало навзнак серед битого скла, і уявив, як його зжеруть черви у сімейному склепі. Але це мене не обурило, бо мав тепер власне тіло, молоде й сильне, котре повернулося до мене після нікчемного відтинку часу на малесенькій кульці, званій Земля.
– Adieu! – помахав рукою і садку, що спав під снігом, і башті, з якої було видно в ясну днину шпилі гір, і всім домочадцям, і старенькому цапові, котрого я не встиг перетворити в грайливе козеня…
Хата
Марія:
Хата. Вона стоїть далеко від траси і двоповерхових будинків-фортець. Хазяї тих цегляних потвор самовдоволені, пихаті і водночас одвічно занепокоєні, щоб їх хтось не обікрав. А ця хата вбога, під солом’яною стріхою. Ми самі білили її восени й навесні. Довкола старий садок: груші, сливи й вишні. Така маленька хатинка, самотня хатинонька на пагорбку, схожа на бабусю, що гріється на сонечку.
У хаті – піч, величезна добра піч. А ще лави, стіл, потемнілі образи під рушником, широке дерев’яне ліжко, на якому народжувались і вмирали люди. Полиця з чашками для кави, електроплитка, магнітофон, а в світлиці коло груби – наше найбільше багатство: дві гітари, «Іоніка» й скрипка.
Коли хлопців забрали до армії, Сергій залишив мені ключа. Ту хату записала йому бабуся, і я часто приходила у неї: витирала пилюку, провітрювала. Легко було уявити, що я тут живу, але чомусь не уявлялось. Ми якісь без роду-племені. Батько – сирота, дитя війни. У мами – єдина сестра, і та живе в Караганді. Може, батькам легше, що в мене є хлопці…
Хоч ми й різні, але нас назавжди зв’язала музика. І ніхто з нас чотирьох не сміє стверджувати, що він нещасливий. Найгірше тим, хто не знає, куди себе подіти.
Ми просякнуті музикою, як потом і сльозами, безіменні фанатики, диваки. І дилетанти… Я могла б жити так довго, не потребуючи вогнів сцени, оплесків, визнання. Клянусь! Але хлопці рано чи пізно затужать за тим барвистим світом і, боюся, зневіряться. Для мене музика – то завжди свято, хоч після кожного нашого вечора в Сергієвій хаті ми нагадуємо загнаних коней.
Потім Костя з Віктором проводжають мене додому, а Сергій здебільшого залишається ночувати. Ми старанно приховуємо від його і своїх батьків, що він має дівчину, сполохане безголосе створіння з білявими кучерями. Вчиться вона, здається, в якомусь ПТУ. «Самичка», – каже на неї Віктор. Сергій навіть не пробує заступатися за свою коханочку. Зрештою, він надто флегматичний і добродушний, щоб сприймати шпильки всерйоз. У наших стосунках неписане правило: не лізти одне одному в душу.
Хлопцям потрібен мій голос. Ні до тіла, ні до моєї душі їм немає діла. Збоку виглядає, ніби вони страшенно галантні: буває, переносять через калюжу, щоб я не промочила ноги, але в усьому іншому – безцеремонні. Втомлена я чи ні, однак мушу співати. Скільки разів від перевтоми я плакала вночі – в подушку, щоб не чули батьки… Нам довелося здійснити справжню революцію, аби я мала право ходити на репетиції. Мої батьки, хоч і без пережитків, але боялися за мене, незважаючи на те, що хлопці були моїми однокласниками, мама вчила нас усіх і жили ми близько одне від одного. Хлопці підлизувались до мами зо два місяці. Навіть ремонт у квартирі зробили. Якби ходив один, то можна було б подумати, що він закохався у мене, а так відразу троє. І говорять лише про музику. Бідна мама очманіла від усього того. Нарешті батько розкусив цю дипломатію і прямо спитав, що їм треба.
Пам’ятаю той день: весна, кінець десятого класу. Хлопці товклись у мене в кімнаті, як звичайно. Сергій колупався в магнітофоні. Віктор з Костею сперечалися про музику, а я поспіхом дописувала твір на завтра. Тато зайшов до кімнати й сказав:
– Ходите, ходите, а Марійці ж вступати треба. Та й вам теж…
Віктор іронічно посміхнувся. А Костя відважився:
– Василю Андрійовичу, ви дозволите, щоб Марія співала в нашому ансамблі? Ми тут таке задумали! А вступить вона обов’язково, якщо вам так хочеться…
Таки не втримався від шпильки!
– Мені хочеться чи тобі, га, Маріє?
Я тільки нахилила голову.
– Ну, чого мовчиш, доню? Хочеш співати?
– Хочу.
– А вчитися?
– Якщо буду співати, буду вчитися.
Хлопці аж засяяли, а батько нічого не сказав. Вийшов з кімнати. Правда, не грюкнув дверима.
– Так, – мовив Віктор, – домострой. Вони вирішують, що ти маєш робити…
– Припини!
Я заплакала, але не від горя, як вважали хлопці, а від полегкості, що розмова нарешті відбулася. У сімнадцять років ми нагадуємо безпомічних сліпих кошенят, про яких вирішують, чи топити їх, чи лишити живими.
– Не плач, – втішив мене Сергій. – Як не пустить, ми тебе вкрадемо. Звісно, коли нам буде по вісімнадцять…
Через кілька місяців я поступила. Зрідка ми збиралися в неділю й зализували рани, спричинені переходом в дорослість. А тоді гуртожиток, в якому я не відразу обжилася…
Для тисяч людей, котрі квапилися вулицею, я була ніщо. Нікому не потрібна. А в тій хаті під солом’яною стріхою забувалася буденна суєта, і рано чи пізно ми мали всіх здивувати або принаймні розтривожити. Нема солодшого чекання, ніж оце.
Іноді темрява за вікном така, що хочеться осліпнути й оглухнути. Здається, вийдеш з хати і більше не повернешся до неї, не знайдеш дороги, як між барханів у пустелі. І живемо, ніби в пустелі, самі, зігріваючись вечорами домашнім чаєм або теплим молоком. Та чи буде так завжди? Адже ніхто з нас не вічний. І вже відтепер лякає нас передчуття втрати…
Віктор:
Я знав, що ми приречені на невдачу, але що вдієш з непереборним бажанням себе показати? Сергій зіграв при цьому роль змія-спокусника. У ділових якостях йому важко відмовити. Зрештою, нам уже не сімнадцять. Залишитись ідеалісткою серед нас змогла тільки Марія. Ми добряче зіпріли, перш ніж її вмовили. Не те слово: ми її налякали. Хай від нас на кілометр тхне дилетанством, однак музика – явище суспільне. Вчила ж вона, чорт забирай, філософію!
Та й Костик з Сергієм почали скисати. Набридло підігрівати одне одному честолюбство. Щодо мене, то я чхав на виступи і таке інше. Досить з мене ганебного провалу в консерваторію. Якийсь селюк забажав стати композитором! Хлопці під’юджували мене принести в приймальну комісію магнітофонні записи, але я вперся. Пісні зараз складає кожен дурень, що вміє хоч трохи бренькати на гітарі. Імпровізації для такого солідного закладу – блюзнірство. Інструменти – нікудишні. Грошей нема на спекулянтів. Наша «Іоніка» скоро почне хрипіти, як астматик, а скрипка… Що це за скрипка, як вона коштує двадцять карбованців? Світломузика, незважаючи на золоті Сергієві руки, схожа на зіпсутий світлофор, довірившись якому пішохід неминуче втрапить під трамвай чи якийсь інший зручний та вигідний вид міського транспорту. Наше справжнє місце на тротуарі або в електричці. Ото ми давали клас, коли після армії всі троє чкурнули влітку в Крим!
Яка це розкіш – знову відчути себе вільним! Ми геть очманіли. Приїхали в Євпаторію, а там швидко до моря. Цілу ніч співали й купались. Ніде нема такого гарного берега й моря, як у Євпаторії: пісок, камінці, смарагдові хвилі. Через два дні нас прогнали, бо на пляжі не дозволяється співати. То ми прилаштувалися коло санаторію для інвалідів. Сердешні інваліди виявились чудовими слухачами. Увечері ми співали, а вони сиділи й слухали безкоштовний концерт. Понаносили всілякого харчу. Але міліція нас, босяків нещасних, все одно прогнала.
Ми і в Гурзуфі побували, і в Ялті. Всюди нас ганяли, ніби скажених собак. Лишилися гроші хіба на дорогу, а вертатись додому не хотілося, хоч плач. Море тягне до себе, як магнітом. Не помічаєш ні сміття, ні тупих міщанських пик, ні люмпен-пролетаріату, що промишляє в пляжний сезон. Ми обдерлися, схудли, як чорти. Дійшли вже до краю. Посідали під кафе, просто на тротуарі, й заспівали, вдаючи з себе нудьгуючих і ситих. Черга була аж надвір, то ми весь час мали свіжих слухачів. Кишки грали марш, розпечене каміння пекло нам сідниці, а бісів Сергій задля сміху ще й панамку поклав біля ніг. Ми й не помітили, як у неї посипались монети від тих, хто хотів нас принизити, і від тих, кого розжалобили наші пісні. Втім, тоді гроші для нас не пахли.
Підійшов грузин, поцікавився, якою мовою ми співаємо, і ще довго з нами розмовляв. Виявився він душевним чоловіком. Запросив нас до себе. Ми не відмовилися: згребли гонорар у кишені, гречно подякували публіці, пообіцявши, що прийдемо завтра, а може, й післязавтра.
У готелі, де жив той чолов’яга на ймення Реваз, ми добре випили. Я вперше побачив багату людину. У нас в селі гроші пахнуть гноєм, потом і базарним туалетом, де відбуваються різні торгові угоди. Та й розжиріли наші багатії порівняно недавно. А тут – східна розкіш, і гроші були чистенькі, хрусткі й бралися хтозна-звідки. Номер-люкс, всюди килими, сулія вина в кутку, фрукти, улесливі покоївки. Наш знайомий цього не помічав. Гроші для нього починалися десь аж із тисячі, але щось у ньому було від торгаша другого покоління. Його батько чи дядько, напевно, й досі стояв з мандаринами в Москві або Львові.
Реваз включив японський магнітофон і запросив нас до столу. Мені спочатку зробилося заздрісно, а потім сумно. Влада грошей завжди пригнічує.
– Заспівайте, хлопці, – після кількох чарок попросив нас товариш із сонячної Грузії. Але ми мовчали.
Костик промимрив щось наздогад того, ніби ми після вина не співаємо. Тоді Реваз з королівською скромністю почав розповідати про недавню поїздку до Японії. Я побачив, що Костя зараз не витримає і заспіває, бо він у нас божеволіє за всім японським.
– Шкода, – зітхнув Реваз, – шкода, що ви не співаєте. Я хоч слів не зрозумів, але сподобалося. Наче в Грузії побував. Люблю сидіти на сходах рідного дому й дивитись, як за горою сідає сонце. Приїжджайте до мене в гості, га? На гастролі чи просто так…
Я засміявся:
– На гастролі? Оце наші гастролі під їдальнею. Ми не такі славетні, щоб кудись виїздити з концертами.
– Про це не турбуйтеся. Все можна влаштувати.
– За гроші все можна, – докинув Костик, відкопиливши нижню губу.
– Ми щойно прийшли з армії. Треба ще заробити і на костюми, і на інструменти, – ввічливо пояснив Сергій.
– Дурниці!
Реваз, хитаючись, підійшов до письмового столу, вийняв звідти дві пачки грошей з купюрами по 10 карбованців. Він був п’яний, як чіп.
Я побачив розпачливі очі Костика. Його лице вкривалося червоними плямами сорому.
– Не треба нам ваших грошей!
– Я їх позичаю!
Сергій засовався:
– Ходімо, хлопці, вже пізно.
– Але чому? Хіба я не можу допомогти своїм друзям?
– Мішок з грошима тобі друг, – буркнув Костик.
– Це суперечить нашим принципам, – мовив я. – У нас є руки, заробимо самі.
Більш благородного жесту ми не могли б зробити.
– Ну що ж, – сказав Реваз, – воля ваша, коли ви не дозволяєте мені прилучитися до мистецтва. Друзі колись купили Піросмані пивничку…
– Яку він потім віддав за «миллион, миллион алых роз»! – шпигнув його Костя.
– А чому ж ви взяли ті копійки, що вам накидали в картуз?
– Бо їсти хотіли.
– Їсти?! – витріщився Реваз. Він би менше здивувався, якби почув, що нам не вистачає грошей на купівлю яхти. – Хіба в наш час у когось не вистачає на їжу?
– Хочете спробувати, що це таке? Віддайте всі гроші на дитбудинок, а зарплату пропивайте.
– Е-е, я цього не зроблю! З мене в Грузії сміятися будуть. Людина без грошей – тьху! Нуль без палички. Хіба можна відмовитися від красивих речей, подорожей, зустрічей з цікавими людьми? За що я поведу кохану жінку в ресторан?
Я взяв гітару, бо мені сяйнула одна думка. Ображати Реваза не хотілось, надто він був безпосередній. Я заграв лезгинку. Очі в Реваза спалахнули, він підвівся, готовий піти в танок, коли я перейшов на відому пісню з репертуару АББА, що звалася «Гроші». Я імпровізував, то сплітаючи, то розганяючи ці дві мелодії. Аж забув про Реваза, котрий міг набити мені пику, оскільки був тренером з боксу. Я нарешті зрозумів, чого нам треба. Ми досі йшли помилковим шляхом, поринувши в меланхолію давнини. У музиці, де монотонність рівнозначна смерті, ми мусимо всього намішати, щоб стався вибух: іронії, смутку, жовчі, ніжності. Одне слово, контраст, навіть не дисгармонія, а контраст. Музика має стати соціальною, але ні грубою, ні плебейською.
Це було страшно. Я відчув себе самотнім, бо не міг зараз нічого сказати товаришам. Та й не мав певності, чи підуть вони за мною. Тієї миті я був ладен розійтися з ними назавжди, якщо вони мене не підтримають.
Сергій – виконавець. Він бог виконання: на ходу ловить мої думки. Але Костик з його інфантильністю і замилуванням квітами, сільськими хатами – що скаже він? Ми не відкинемо нічого, лише додамо свого, уникнувши солодкавості, котра йде від псевдонародних традицій. Через те в нас досі немає українського року.
Ми повернулись у палатку і розмовляли до ранку. Додому. Додому. Додому! За наступні два місяці ми встигли багато, хоча ні в чому не маєш певності, доки тобі про це не скажуть компетентні люди. Та ще була Марія з її особистими проблемами. Відректися від нас вона б не посміла – не такий уже в неї сильний характер. Та чи захоче вона співати на Костикові слова?
Костя наче сказився після тієї поїздки на море. Його вірші заполонили міщани, автомобілі, імпортне барахло… На все це він накинувся з такою люттю, що мене аж нудило. І це після порожнечі з голубами, дахами, дощем і маками! Він сподівався дати привселюдного ляпаса міщанству, забуваючи, що ті істоти хоч і чують, та не розуміють, а як розуміють, то забувають. (Тут я перефразував відомий вислів Станіслава Лема). Мистецтво – це творчість, спосіб життя, а не обвинувальний акт.
Перед своїм першим виступом ми нагадували сумнозвісних Лебедя, Рака і Щуку. Один лише Сергій з цікавістю спостерігав за нами, бо не вважав себе творчою натурою.
Нам трапилася щаслива нагода показати себе. У Кості на заводі був якийсь ювілей, здається, п’ятдесят років від заснування. Сергій пронюхав про це й намовив Костю, який не міг похвалитись успіхами на виробництві, ходив у підсобних робітниках і лаявся з начальством, проявити громадянську свідомість. Нам дозволили виступити. Втомлена голова місцевкому, котру вдома напевно обсіла купа дітей, вислухала нас у приміщені клубу і сказала «може бути». (Ми це сприйняли як образу). Ще спитала, чи вміємо ми грати пісню «Малиновка», яка була на той час вельми популярна. Ми перелякано їй заперечили, мовляв, на розучування однієї пісні у нас іде щонайменше місяців зо два. Вона ще запропонувала нам розцяцьковане вбрання з чужого плеча, але ми чемно відмовились, сказали, що виступимо в строгих вечірніх костюмах, а Марія в білій сукні.
…Нас випустили на сцену під кінець, коли публіка наслухалася віршів і жіночих вокальних ансамблів у супроводі акордеона. Все виглядало досить убого й жалюгідно. Ми пильнували за кулісами апаратуру, щоб хтось не зіпсував. Марія помітно хвилювалась.
Перша наша пісня звалась «Тиша». На Костикові слова, звісно: про ніч, котра не дає волі крику, сміху, тільки тихому плачеві в подушку. Лише дітям дозволено кричати й плакати. Пісня переходила в коротку колискову, яку співала Марія. Їй найбільше вдаються тихі, лагідні пісні.
