Текст книги "Потрапити в сад"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

Дощ ніколи не кінчиться

Надворі лило як з відра, і в хаті панувала темінь. З Сергія і Віктора стікала вода на долівку.

– Та скидайте нарешті плащі і йдіть привітатися з Петром!

Дві пари очей, одні темні, другі сині, втупилися в Артура, котрий сидів під вікном на лавці й знічев’я бавився складаним ножиком.

– У вас тут справжній Ноїв ковчег, – ніби не чуючи запрошення, сказав Віктор. – Ми врятовані! Маріє, готуй каву, а ми переодягнемось.

Хлопці зникли в комірці, де цієї ночі спав Артур. Дівчина налила води в чайник, з полиці зняла банку розчинної кави, чашки…

– Тобі допомогти? – спитав Артур.

– Я сама.

Костя подався до комірки, звідки чулися перешепти і сміх.

– Маріє, ми голодні, як пси! Нам замало бутербродів. Витягай, Сергію, те, що купив. Будемо бенкетувати. Маріє, ти прекрасна, як завжди!

Віктор поцілував її в щоку й сів поруч. Артурові це не дуже сподобалося. Марія спіймала його погляд і встала.

– Сиди! – підскочив Віктор. – Ще обпечешся! Я сам зніму чайник. Треба негайно провести електрику, чуєш? А то пожежі наробите. Тільки не кажи, що тобі й так добре. Гасом смердить, темно…

– То велика морока, – обізвався Сергій, відкриваючи консерви. – Стовпів зо три треба. Але зробимо. Дощ ущухне – підем домовлятися, а коли ти з Костиком поїдеш, ми з Петром розгорнемо бурхливу діяльність. Ти надовго?

– На скільки треба! – вовком зиркнув Костик.

– Як ти витримуєш його, Петре! То кара божа, а не Костик. Отже, домовились? А тобі, Костику, писулька з видавництва прийшла. Ми з Вітькою не втримались і зазирнули. Можемо тебе привітати – йдеш на редагування. З тебе могорич за добру звістку.

Костя вхопив конверта і побіг з ним до вікна.

– Тепер нашому Кості будуть потрібні лише чорнила й папір. Вирветься нарешті з обіймів спрута музики.

– Іди до дідька!

– Він у нас дуже невихований, – пояснив Віктор. – І от маєш – поет. Основна наша драма, Петре, у тому, що Костик бажає, аби я писав музику до його віршів, а я – навпаки, щоб він писав вірші до моєї музики. Отак ми жити один без одного не можемо. Але відтепер все буде інакше…

– Хочеш лишити нас з Марією без шматка хліба? – засміявся Сергій.

– Чому? Будемо співати пісні на слова невідомих померлих поетів. Агов, Костю, засвіти нам своїм радісним личком, а то в хаті темно!

– Дощ ніколи не кінчиться, – сказала Марія, дивлячись у вікно.

Віктор:

«Дощ ніколи не кінчиться, – сказала Марія. – І ви мої полонені». Ми якось одразу перестали сміятися. Не потонемо, бо на горі, але звідси буде чути рев спіненого потоку, який ковтатиме каміння, зноситиме містки. Нас відріже від решти світу – і це буде символом завершення нашої артистичної діяльності. Ніхто за нас не згадає, так нам і треба, тільки шкода Марії. Вона ж ні в чому не винна: це ми заманили її сюди, у безлюддя.

Серед нас є чужий, котрий усе помічає. Це теж символ. Заброда, з тих, що можуть розмовляти про будь-які речі, навіть про музику, хоч про неї мають право говорити лише ті, в кого пронизана звуками кожна клітинка єства. Десь за філіжанкою кави розповідатиме таким самим неукам про знайомство з групою «Перші люди»: «Такі прості хлопці, навіть не подумаєш, що вони гребуть лопатою гроші. Один інструмент коштує дев’ять тисяч. Краще «Жигулі» купити».

Авжеж, краще.

Цікаво, про що Марія з ним розмовляє? Знаю одне: його приїзд – це ознака Маріїного бунту. Вона вже раз пробувала бунтувати, коли зв’язалася з тим солдатиком.

До речі, я бачив його років зо два тому. Але Марії не сказав, бо знаю її дурний характер. Одразу б побігла рятувати.

…Проводжав маму до санаторію. Поїзд уже рушив. Раптом хтось мене за рукав хапає. Я відразу збагнув, що то п’яний, і хотів послати подалі. А він каже:

«Здрастуй, Вітю»!

Ледве на ногах тримається, пом’ятий, неголений.

«Чого хочеш?» – питаю.

«Де Марія?»

«Нащо тобі?»

«Так, цікаво… У неї все добре?»

«Добре».

«То слава богу. Передай їй привіт».

«Обов’язково».

«Брешеш, не передаси! Дай карбованця. Мені для повного щастя не вистачає».

«Повне щастя вадить людині. Та й не хочеться давати».

«Шкода?»

«Звісно, шкода. Мені гроші нелегко дістаються».

«Як хочеш».

«Давай, – кажу, – відведу додому».

«А мій дім тут. Проводжаю і зустрічаю поїзди. Мені прекрасно живеться. Прекрасно! Ні про що не думаю. Хай коняка думає, правда?»

«Правда».

«Все йде до виродження. А на мене після смерті чекає рай. Я ж – вояк! Цей же світ годиться тільки на те, щоб зустрічати і проводжати поїзди».

Цікавий тип. Відвів я його подалі в скверик, упхав до кишені троячку й пішов. Більше ми з ним не зустрічались. Зараз трохи шкодую: Марія знала б, на кого вилити своє милосердя. А Петро цієї опіки не потребує. Супермен!

Найгірше те, що надвір не поткнеш носа. Маю велике бажання залізти на горище і виспатися, але не хочеться кидати з ним Марію. Ми всі троє дуже ревниві, але як же інакше: спробуй знайти ще таку солістку! Зараз вона просто втомилась. У хворобу я не вірю. І Сергій, мабуть, також. Ми, якщо помремо, тільки всі разом: перекинеться автобус, коли будемо їхати на гастролі, або якось інакше. Але поодинці – то вже останнє діло. Може, той супермен оживить її, і Марія побачить, що депресія – тільки для нероб. Ще трохи – і повеземо її на гастролі, а потім на фестиваль. Паскудна це штука! Нездорові пристрасті, дебільні інтерв’ю: «Які виконавці вам найближчі? Розкажіть про творчі плани. Що б ви побажали слухачам?» Або: «Ваше хобі?» Ах, ми збираємо марки, обгортки від цукерок, вирізаємо із фанери зайчиків пилкою для нігтів.

Молодець Сергій: здогадався ввімкнути магнітофон. Чужак сидить ніби на іспиті: руки на колінах, очі втуплені в стіну, на лиці гама емоцій. Він ще не зовсім обтесався коло столичних жевжиків, які з кретинським усміхом балакають про власні симпатії до музики Сальєрі чи Гершвіна.

Ми включаємо магнітофон, і невдовзі я забуваю і про Петра, і про всіх присутніх аж настільки, що потім сам дивуюся, звідки вони взялися.

«Люди-рослини», далі буде «Квінтесенція страху», насамкінець – «Летючий корабель». Речі, котрі нам, напевно, ніколи не вдасться виконати перед публікою. Якби хоч пісні були англійською мовою… А так – якийсь задрипаний провінційний ансамбль – і раптом «Квінтесенція страху». Скажуть, що працюємо під Захід, але ж ніякий професійний музикант не закине нам епігонство. У текстах я сліпо покладаюся на Костикове почуття міри. Віднедавна ми навчилися працювати разом. Беремо назву, складаємо приблизний план: я за рояль, Костя – за папір. Атмосфера кімнати робиться до біса наелектризованою, смертельною для сторонніх. Після такої співпраці нас хоч викручуй. Може, чужий текст дає простір для фантазії, але наш випадок ближчий до ідеалу. Та все одно ми ніколи не досягнемо повної злагоди; це неможливо, як згода між людьми й рослинами.

«Квіти на асфальті».

«Похвала картоплі».

«Там, де коріння».

Тільки мертві не їдять нічого, а їх поїдає земля. «Люди-рослини» – наша найперша справжня річ. Тоді Костик уявляє себе покровителем квітів. На виступах нам іноді дарували їх у блискучих обгортках. Костю аж трусило від люті. Він так і залишився покровителем квітів, покровителем Марії. Єдиний серед нас, хто впевнений, що Марія помре, і вже оплакує її. Через те інколи мені стає моторошно. Костя має дар передбачення і завжди каже: «Я знав, що це станеться» після того, як воно вже сталося.

Тільки тепер я зрозумів, що «Квінтесенція страху» – заважка для слухання річ: надто похоронна, особливо остання частина, де зникають навіть слова і котяться грудки землі, спочатку боязко, а потім – обвал. А можна було б написати інше: про те, як люди перетворюються в рослин і вже не їдять ні картоплі, ні м’яса, тільки п’ють сонце і дощ. Може, то й зле – стільки фантазувати, але щодня ми маємо всього вдосталь: лайок, підлості, зрад… Найбільше від цього страждають Костик і Марія. Костю не треба тут лишати, бо він здичавіє, і одного чудового дня ця хатина провалиться, не витримавши буйного росту двох рослин, Марії і Кості, котрі вростуть у цю землю, ставши деревами. Костя – з бунту, Марія – зі страху.

Отже, «Квінтесенція страху», яка закінчується «Колисковою». Костя хотів написати свої слова, але я не дозволив. Узяв народні. Хаос, паніку, втечу може стишити лише проста пісенька.

 
Ой спи, дитя, без сповиття,
Без маленьких пелюшечок,
Доки мати з поля прийде
Да принесе три квіточки,
Та положе в головочки.
Одна квітка зросливая,
Друга квітка щасливая,
А третя дрімливая.
А щоб спало, щастя мало,
Як квіточка процвітало,
Як квіточка у садочку,
Так дитина в сповиточку.
Як яблучко на яблуньці,
Так дитинка в колисоньці.
 

Марія… Як вона співала цю колискову!

Зараз вона сидить коло вікна, якась зовсім інша, невпізнанна, і дивиться на дощ. Пісня бринить наче далеко від неї, а всім нам несподівано робиться незручно за цю колискову. Може, ми вже задорослі для неї.

А потім ми відлітаємо на летючому кораблі, не на тому кораблі-привиді, що зветься «Летючий голландець», а на іншому – з української казки. Він встелений килимами, а замість вітрил – вишиті рушники. І звисають кетяги калини, стелиться попід ноги барвінок, грають музики, молоді й веселі: бубон, скрипка й сопілка. Ми летимо на свої весілля, п’яні від кохання, понад ріками, луками, хмарами, зірками… А чий то сумний голос в’ється, як стебло квасольки? Сумний і сповнений плачу. Наш корабель минає його, летимо далі, де нас чекають, і спускаємося до землі, що пахне кропом, огірками, варениками з сиром…

Ні, не так. Бракує якогось сплеску. Треба подумати, бо так не годиться. Я не люблю братися за фольклорні стилізації. Є щось у тому фальшиве, штучне. Нагадує мені сусіда Федю Кучеренка, трохи пришелепуватого, котрий міг ходити по вулиці в самих трусах і всіх дівчат називати стриженими суками. А сам мріяв про красуню з русою косою до пояса, «як то у пісні співають». Або ще гірше: наче я сам привів до нього дівчину-голубку, що не п’є, не курить, любить вишивати, і віддав її Феді в жінки.

Скінчилася музика. Коли слухаєш її, записану, відчуваєш, що з тебе вийняли душу і вона тріпоче у чиємусь кулаці.

– Тільки давайте без анатомії, – попросила Марія. – Не треба професійних розмов.

Зрозуміло, чому не треба. Не хоче, щоб гість почував не в своїй тарілці. Але на цей раз її бажання співпадає з моїм. Я теж не прагну ніяких розмов, а просто хочу заритись у сіно на горищі й заснути.

– Є пропозиція! Вилізти на горище і там поговорити про все на світі, – кажу я.

– Ідіть самі, як хочете, – говорить Марія. – Я послухаю ті касети, що ви привезли.

Петро, очевидно, чекає від неї прохання залишитись, але я добре знаю Марію. Вона б не посміла цього сказати. Занадто горда. Дозволяє на себе лише молитись.

Ми вилазимо по драбині, прихопивши з собою пляшки з пивом. Пахне всіма травами на світі. Вмощуємося хто як.

– Стріха протікає, – каже Сергій і лізе аж у куток, – а я тобі, Костю, казав перевірити, чи нема де дірки.

Костик хмикає, скоріше здивовано, ніж знічено. Сергій наказує:

– Дай шматок поліетилену, заткну.

– Звідки я тобі його візьму?

– А харчі в чому були?

– А… Кульки, – каже Костик.

– Завтра я краще залатаю, – обіцяв Сергій і сам спускається за кульками, щоб через хвилинку повернутися.

– Дощ, – позіхає Костя. – Країна дощу. Падає щоночі. Але я вже знаю, про що буде наша опера!

– Про дощ, звісно.

– Ні. Не люблю дискретності й декорацій. Час і простір ми знищимо.

– Ти здурів.

– Але порожнечі не буде.

– Це що, у стилі диско?

– Мені чхати, в якому стилі ти це зробиш. То буде автобіографічна опера…

– Ого! – сказав Сергій.

– Цікаво, – нарешті обізвався Петро. – Автобіографія, що будується на принципі універсалізму.

– Щось таке, – чомусь злякався Костик, обвівши всіх диким поглядом. – Я ще не починав писати.

– Слухай, – підозріло глянув на нього Сергій, – то пахне цвинтарем. Чи не рано робити підсумки?

– Не рано. Увечері ти ж питаєш себе, чи вдало прожив день?

– Мені здається, – вкрадливо почав наш, тобто Маріїн, гість, – що я трохи відчув задум Кості. Ви, музиканти, митці, – дволикі. З одного боку, вас оцінюють як людей звичайних, а з другого – як творців, що не мають ніяких моральних зобов’язань. Ви це знаєте. Але є ще третій вимір: коли ви опиняєтеся поза часом і простором, тобто в сфері чистої духовності, де не судять ні вас, ні ви себе чи когось. Але твій задум, Костю, нездійсненний…

Костя зробив презирливу міну.

– …бо ні інтуїція, ні логічне пізнання не дають істини.

– Практика – джерело істини, – дуже розумно втрутився Сергій.

– Буває, що саме досвід найчастіше відводить нас від істини.

– А що ж тоді?

– Ніщо, – посміхнувся Петро чортячою посмішкою. – Віра в безмежність пізнання. Але для того треба бути не людиною, а божественною і безсмертною істотою.

– Причому тут рок-опера! – розлютивсь я. – До чого істина, коли йдеться про музику і мистецтво взагалі? Чи не збираєшся ти, Костю, написати рок-оперу «Феноменологія духу»? Я під філософські тези музику не пишу. Софісти познаходились…

– Нічого ти не розумієш.

– А ти поясни, – примирливо розвів руками Сергій.

– Напишу, тоді побачите, – викрутився Костик.

Якимись дивними стали ми: занадто збудженими, чи що… Може, на нас подіяв Петро, котрий приїхав до Марії і вже встиг задурити нам голови спекулятивними роздумуваннями? От тобі й порядний сільський хлопець, як атестувала його Марія.

– Давай мені лібретто, Костику, бо немає часу, – я твердо вирішив припинити цю безглузду балачку в присутності чужого.

– Справді, часу як такого нема, – згодився Костя, вкладаючи у ці слова інший, глобальний зміст. Костина духовна еволюція відбувалася на наших очах, і я вже здогадувався, що після знищення часу він візьметься за історію.

– Петре, – сказав я, – а пригадуєш нашу першу зустріч у Марії вдома? Ми дуже змінилися?

– Певно, дуже, коли Марія знайомила нас ще раз.

Сергійко наш любий завжди вмів урятувати найдурнішу розмову. По натурі він був простий сільський хлоп, котрий твердо стоїть на ногах.

– Як тобі наша музика, Петре?

– Цікаво, – сказав той без тіні ніяковості. – Не скажу, що вона геніальна, але таки самобутня. Однак вам не можна стояти на місці. Самовдосконалення треба пришвидшити, бо людський вік короткий. А на заваді одвічно стають якісь матеріальні проблеми: житло, гроші, побут… І, звісно, система суспільних заборон. Костю мушу захистити, хоче він цього чи ні. Він має рацію тому, що треба знищити час і простір, але не так, як він думає. Для цього замало просто уявити, ніби їх не існує. Єдиний вихід – компроміс.

– Компроміс?!

– Атож, – спокійно продовжив Петро, – компроміс. Ви з усім погоджуєтесь, заборони для вас стають беззастережним правилом, ви свято вірите в них.

– Це неможливо! – закричав Костя.

– Повірте, мине небагато часу, і ви не звертатимете уваги на те, що нині доводить вас до шаленства: кривда, обмеженість, лицемірство…

– А такий світогляд – хіба це суцільне лицемірство? І взагалі, ти що, збираєшся пропагувати це Марії? – аж скочив Костя.

– З жінками на такі серйозні теми говорять обережно. А, власне, що я таке сказав? Розумне підкорення вимогам суспільства дисциплінує. Диктатура сприяє мистецтву. Я сам ще донедавна був безхребетний і плаксивий…

– І хто ж тебе просвітив?

– Один чоловік, – ухильно відповів Артур. – Відтоді я позбувся злості, дечого в житті досяг, а головне – маю спокій.

– Хто він був?

– Його звали Артур.

– Вийду на хвильку, – сказав Сергій. – Заодно погляну, що робить Марія.

– Візьми ще пива.

– Угу.

Сергій навкарачки, бо горище було дуже низьке, поповз до драбини.

– А прізвище Шопенгауер? – єхидно поцікавився ерудований Костик.

Артур засміявся:

– Ні, я давно не цікавлюся філософією. Час навчання для мене минув. Живе спілкування дорожче за бібліотечні книги. Тільки сноби люблять вішати на все етикетки. Моя справа – дати вам пораду. Інакше пропадете, і разом з вами Марія.

«Вона вже пропала, – подумав я. – Боже, як важко дихати під час дощу».

– Кому що судилося, Петре, – мовив я наскільки міг лагідно. – Аби ми не зневірилися, а сили в нас вистачить.

– Вітька! – загорлав Костик. – Не говори з ним так! Він того не вартий. Він диха отрутою. То – єзуїт якийсь. Він і тобі задурить голову!

– Та ну вас, хлопці! – й собі розсердився Артур. – Я лише висловив свої погляди.

– Не кричи, Костю! Ти сам збираєшся знищити час і простір.

– А чому, чому я хочу його знищити, ти знаєш?!

Я зрозумів його і вже не озивався, доки не повернувся Сергій.

– Як там Марія? – спитав я.

– Спить.

Пастораль

Артур давно звик до самотності в своїй міській кооперативній квартирі з усіма вигодами. Він витягав ключ ще у ліфті, відчиняв двері, вмикав світло – і більше ніхто за нього це не робив. Колись, думав Артур, люди почнуть казитись у таких клітках і знову вийдуть на площі, щоб взяти участь у великому карнавалі.

Дивна річ, кожна людина в душі мріяла про вищі сили, здатні вплинути на цей недобрий світ, допомогти самотнім, заплутаним в тенетах умовностей і приписів. Мріяла і не підозрювала, що потойбічні сили є організацією, члени якої ще більш невільні у своїх вчинках, ніж люди. І одним не слід шукати захисту у других. Місце, де земля переходить у небо, лише ілюзія.

Вранці Марія всіх здивувала. Сергій мав лишатися, а Костя з Віктором їхати. Віктор уже давав останні настанови, коли Марія раптом сказала «ні».

– Що «ні»?

– Їдьте усі.

І додала тихше:

– Петро теж може їхати, коли хоче.

Треба було її рятувати, і Артур мовив:

– Я тільки-но приїхав.

– Проганяєш нас? – сказав Віктор. – Ну, що ж…

– Ой, не сердьтеся!

– Ми не сердимось, – заспокоїв її Сергій. – У мене цього тижня повно роботи. Та й обіцяв одному хлопцеві полагодити магнітофон. Приїду в п’ятницю. Їсти маєш, а Петро ходитиме до крамниці за хлібом. Хіба що електрика…

– Бог з нею, – відмахнулася Марія, – не буду ж я тут вічно жити.

– Ну звісно! Тебе й усіх нас чекає слава, юрби поклонників і таке інше.

– Може, я приїду в середу? – з притиском мовив Костя.

– Гадаю, не варто.

– Костик ревнивий, виявляється, – з іронією зауважив Віктор.

Марія розсердилась, аж заблищали очі:

– Що за натяки! Я вже не маленька, щоб мати няньок. Ви тільки те й робите, що пильнуєте кожен мій крок!

– Ходімо, хлопці, – сказав Сергій. – Запізнимося на автобус. Отже, домовились? У п’ятницю. До побачення!

– До побачення! – сказав Артур.

– Проводжати нас не треба. Мокро.

– Добре.

Артур і Марія дивились їм услід, аж доки не зникли з очей. Потім дівчина сіла на призьбі, склавши руки на колінах і опустивши голову.

– Якщо тобі стане нудно, поїдеш додому, – сказала вона. – І чим скоріше, тим краще. Я даремно тебе потурбувала. Мені найліпше самій, а ніхто цього не розуміє. Пізно хапатися за соломинку. Вибач…

– За що?

– За мої слова. І за те, що я не прийшла тобі на допомогу, коли ти її потребував.

– Ти мене врятувала одного разу. І взагалі, кожна самотність рано чи пізно вривається. Завжди є людина, якій ти потрібний.

– Так, але справжня єдність неможлива. Чому є дзеркала, а цілковито близьких душ нема?

– Навіщо? Кожна жива істота – замкнута система. І ті системи можуть взаємодіяти, а не проникати одна в одну. Це суперечить природі…

А сам подумав, що міг би й збрехати. Однак Артур волів просто не говорити всієї правди.

– Як тобі хлопці?

– Хлопці? Хороші.

– Вони тебе нічим не образили?

– Та ні. Мене образити неможливо. Правда… Окрім Сергія, кожен з них має такий вираз обличчя, ніби щойно був свідком масової різні й дивом лишився живий. Звісно, я розумію, що у вас тяжкий хліб, але ти більше відповідаєш моєму уявленню про творчу особистість. Бо якась легка й людяна.

– Зі мною дуже легко посваритись.

– Я б не хотів цього.

– Хочеш, дам пораду, як зі мною ладнати?

– Як?

– Не чіпати моїх друзів і якомога менше говорити про мене.

– Оце й усе?

– Ні. Решту ти сам зрозумієш.

Марія пішла до хати і за хвилю повернулася, взута в гумові чобітки і запнута великою квітчастою хусткою.

– Ти куди?

– Поблукаю трохи.

– Зажди, я піду з тобою!

– Зразу видно, що ти мене не знаєш! – хмикнула вона і подалася стежкою до лісу.

Артур подумав, чи не піти йому слідом, але трава по дощі була зовсім мокра. Та й гори, вкриті лісами, відлякували його. Артур ніжився під вранішнім ласкавим сонцем і думав про всяку всячину. Як добре не йти на роботу, а ось так сидіти серед трав, дихати гірським повітрям і чекати повернення Марії, котрій раптом захотілося побути на самоті. Цілком природне бажання.

Все-таки приємно відчувати над собою контроль, зведений до абсолюту. Усі твої думки відомі, й тебе вчасно зупинять. У порівнянні з цим перлюстрація і підслуховування, такі популярні в політичних детективах, виглядають дитячими забавками. Прослуховування думок зробило б людське життя нестерпним, оскільки мало б наслідки моральні та юридичні. А можливо, перевершило б усі революції: люди перестали б прикидатися, лицемірити, вдавати з себе не тих, ким вони є насправді, бо все те вже не мало б сенсу.

Артур з усміхом згадував буття в личині Максиміліана. Який вій був тоді наївний у своєму донкіхотстві! Шукати еліксир молодості… Для кого? Розпусних красунь і бундючних аристократів, для котрих найліпша одежа – домовина в сімейному склепі? Чи для простого люду, що проклинає в тяжкій праці і той скупий відтинок часу, який вділила йому природа? Тисячі дурнів щось шукали у вісімнадцятому столітті, ставлячись до своїх пошуків не менш серйозно, ніж сучасний аспірант до розробки теми: «Чергування о, е з і в сучасній українській мові». Певна річ, цілі алхіміків та механіків були знадно благородніші:багатство, слава, заради яких можна продати душу чортові. Врешті-решт істина. Цілі мізерність, людям треба мало: зарплату професора, квартиру, машину, дачу, ліпший харч, відрядження за кордон. Оце і його це чекає: стереотип науковця. Боже, як низько може впасти людина, втративши потяг до вдосконалення свого духу… А він змушений перебувати в крихкій шкаралупі людського тіла, пізнавати процеси гниття душі, послуговуючись вбогим розумом гомо сапієнс.

Сердешна Марія, де вона зараз блукає?

Артур зайшов до хати. На столі серед чашок з-під кави повзали мухи. Скраєчку стояло невеличке дзеркало в білій оправі. Артур глянув у нього і злякався: він не побачив свого обличчя. То мав бути якийсь знак. Чоло вкрилося потом. Артур вхопив дзеркало, підніс до самих очей і зрозумів, що, мабуть, першого разу не подививсь як слід. Щоб заспокоїтися, взявся мити чашки. Витер стіл. Посуд поклав на полиці, туди ж увіпхнув цукор і банку з кавою. Все.

На схилах гір димів туман. Цікаво, чи будуть ввечері зірки? Краще не думай про них, Артуре. З роками ти все менше згадуватимеш про небо і не помітиш, як прийде смерть. І за нею – смуга нового перевтілення. Ти існуватимеш, а ті, в кого зараз блискучі очі, гладенька шкіра, легка хода, давно зітліють у землі…

Коли настав вечір, Марія з Артуром сиділи біля печі, де сонно потріскували дрова. Артур казав:

– Мені не віриться, що ми разом. Ця тиша, гори, хатина… Наче я і ти опинилися десь поза часом…

І т. д. Він говорив Марії те, що відчував насправді, бо перебував поза часовими епохами і їхня зустріч могла відбуватись і в Давній Греції, і в Швейцарії XVIII століття, і навіть на Гуцульщині кінця XX.

Та Марія не вміла роздмухувати жар, що тлів у серці Артура, тобто Петра. Тішилася перемогою, яку здобула, відправивши хлопців звідси. Вони бозна-що подумали. Хай вважають її легковажною. Це навіть приємно. Вчора їй захотілося лишитись з Петром удвох, а коли здійснилося це бажання, Марію наче скував лід. Їй досить було просто бачити Петра коло себе.

Вони побажали одне одному доброї ночі й пішли спати. Марія геть втомилась. Думала, що відразу засне, але натомість у ліжку її почало трусити. З печі відсвічувало червоним. Марія закуталась у ковдру з головою. Таке траплялося й раніше. Карпатські ночі дуже холодні.

Петро, напевно, уже спить. Треба їй спати, щоб завтра не хилитатись од вітру. Господи, якби тільки не та безнадійна чорнота і страшенна, нездоланна тиша довкола… Їй зробилося моторошно від думки про те, як грудки землі вдарять об її домовину, а потім звідусіль наповзуть черви. Але ж вона змирилася з цим! Старою бути погано. Вона б не витримала сивою і кволою. Це гірше за смерть. І слава богу, що помре молодою. Все життя прагнеш чогось, мучишся. Але ж як сказано в Епікура: на цьому світі ми страждаємо, зате після смерті не буде нічого. Навіть темряви, навіть тиші, навіть порожнечі.

…Я ще зовсім мала: років п’ять, не більше. У неділю мама дозволяє мені погуляти коло хати. Одягає у біле шовкове пляттячко з вишитою на грудях полуничкою, білі шкарпетки й білі сандалики, каже, що я у неї красуня, цілує – і я біжу. Але на подвір’ї розгублююсь: куди? Чи бігти до руж, що вже відцвітають, чи до черешні, на якій ще зелені ягоди, чи до паркана? Але вибираю кота. Набавившись ним вдосталь, іду до гойдалки, на якій колишуся цілими днями разом з сусідськими дітлахами. Зараз ще нікого нема. Заплющую очі, відштовхуюсь і злітаю. Гойдалка зі свистом розтинає повітря, я зливаюся з нею, ритмічно рухаюсь. Несподівано для себе починаю співати з заплющеними очима, не помічаючи, що мотузки відриваються від перекладини і я лечу хтозна-куди. Ритм зникає, і я отямлююсь. Сиджу на якомусь високому мурі, а внизу сад з невеликими деревцями, обвішаними дзвониками. А на тих деревцях повсідалися великі птахи, схожі на пав, тільки з жіночими обличчями. Їхнє пір'я грає всіма барвами, а білі лиця з чорними дугами брів і яскраво-червоними губами – спокійні та незворушні. Я бачу, як в глибині саду з’являється чоловік у темній одежі з блискучими гудзиками, дуже страшний. Іде він повільно, тільки лисина блищить проти сонця. Наближається до птахів, котрі не помічають ні мене, ні його, виймає сховану в складках одежі рушницю й стріляє. Один за одним без крику і стогону спадають птахи з дерев, забарвлюючи кров’ю траву, а дзвоники б’ють на сполох.

Це вже сон. Тільки діти можуть так ціпеніти перед злом, тільки їм дозволено подібне.

…Вдень мені ліпше. Ми розмовляємо, згадуємо дитинство, прочитані книжки. Простуємо до лісу. Вода в потоці ще каламутна.

– Підемо завтра купатись! – кажу я.

– Ти можеш простудитись.

– Не бійся.

Ми йдемо вгору, проти течії. Сідаємо відпочити на поваленому стовбурі. Я чогось дуже втомлена. Крізь дерева просвічується полонина: кількох овечок охороняє чорний баран. А хто ж охороняє їх усіх?

Ти підводишся і починаєш блукати поміж дерев, приглядаючись до землі, густо вкритої глицею і хмизом. Мене раптом пронизує одна думка. Як би я не захоплювалася горами, смереками, вони залишаються для мене чужими. І ти теж чужий. Очі мої спрямовані назовні, а не в себе, як повинно бути, коли живеш природним, справжнім життям.

Ти дивишся на мене, неквапливо підходиш і раптом цілуєш. Потім я плачу, бо ти несподівано чимось нагадав мені чоловіка, котрий вбивав птахів у казковому саду.

Слова губляться в горлі, наче так важко їх вимовити. Це ж не слова кохання, лише спроба передати відчуття того, що діється з нами, далеко від буденної і святкової суєти. Відчуття такої розкутості, такої волі, аж моторошно. Самотність – ніби море. Ти стоїш на березі й чекаєш, коли тебе поглине хвиля припливу. Ось ми вдвох – німі, глухі, сліпі, але маємо тіло, здатне любити. Це єдине, що нам залишилося, проте й воно вкрите сталевим панциром, який ми відламуємо, ранячи себе.

Марія – покірна і мовчазна. Наче перед вибухом. Але ж він так гарно поводиться. І гадки не має заподіяти їй щось лихе. Все може бути тільки за її згоди. Зрештою, для мага досить грати певну роль, усувати всілякі перешкоди, щоб на якийсь час злитися з людською масою. Але не переступали емоційної межі. Артур сьогодні вперше наблизився до неї.

Вже відцвіло все, що мало відцвітати весною. Скоро прийдуть косарі, молоді й старі. Звідси люди не тікають до міста і більше шанують коня, ніж автомашину. Марія подумала, як невдовзі доведеться лаштуватися в дорогу, залишати хату, в якій народжувались і вмирали незнайомі люди. Бо вона лише подорожня, відірваний від гілки листок. Більшість людей блукає отак по світі й не дуже журиться з того. А Марія наче мусила переболіти за них усіх, виплакати власну і чужу неприкаяність, а вже хтось інший мав застерегти, спинити той рух, що роз’єднував родини й роди, вів до виродження. І власна смерть не видавалась їй такою страшною, як те, що їхній рід всохне: батьки постаріють і помруть, розірветься ланка в ланцюгу, що з’єднує покоління. Як порівняно легко народжуються дерева і як довго вони живуть, а людина приходить на світ у муках і в муках вмирає. Ми, неспокійні блукальці, – жалюгідний пил часу, котрий жене вітер у пошуках розваг, нових вражень і ще бозна-чого. Нехай гірше – аби інше. Доля винесе нам колись невблаганний вирок: ми опинимося без батьківщини, без дому, рідних і близьких, а ті, що мають коріння, тихо відійдуть у землю під зелену повсть трави.

…Так багато квітів, а нас тільки двоє. Лежимо на теплій землі, та мені холодно. Досить простягнути руку, і від тебе життєдайним струмком побіжить тепло. Цього вистачить, щоб примиритися з минулим, теперішнім і не лякатися майбутнього. У нас заплющені очі, й ми бачимо червону, як кров, темряву. То сонце просвічує кожну найтоншу жилочку.

Колись вже таке було. Я пам’ятаю. І знаю, як буде далі: поволі випручуватимуся зі сну, ніжні й обережні дотики пробудять мене до життя. Поки цього немає, тільки стукіт серця нагадує, що я жива. Як важко підняти повіки, ворухнути губами.

– В тебе така холодна рука, – кажеш ти. – Вставай, бо простудишся.

Цілуєш мене легенько. Губи твої теж холодні.

– Ходімо…

Підводиш мене, і я насилу розплющую очі.

– Хочеш спати?

– Ні.

– Ти така бліда. Я аж боюся.

Неправда, ти не боїшся: таким далеким голосом про це не говорять. Я тремчу від того, що маю тобі сказати і собі також.

– Хтось іде. Здається, до нас, – кажеш ти.

– Ти знаєш, я вже ніколи не зможу співати.