Текст книги "Потрапити в сад"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)
Галина Пагутяк
ПОТРАПИТИ В САД
КОМПРОМІС
роман
…я, нині бездумний вже, завтра – легко закоханий.
Горацій. До Агріппи
Білими губами упівголос буду вам казати за себе.
Василь Стефаник. Моє слово
Є такі вузи, навчанням у яких не варто хвалитись у товаристві людей, котрі вчепилися руками й ногами у колесо добробуту й згорда дивляться на безмашинну і безхатню інтелігенцію. Хіба то інтелігент, якщо він не спроможний отримати постійну прописку в місті чи стягтися на трикімнатний кооператив? Якщо він не бачить різниці між японськими і вітчизняними магнітофонами або тягне мішок макулатури, щоб придбати роман Дюма, а потім виміняти його на «Ідіота» Достоєвського, видрукуваного на газетному папері. Бо ж звідки йому взяти 30 томів зібрання творів Федора Михайловича… Культура дешево не продається, інакше хто б її цінував. Саме тому вона так приваблює.
Петро Канавченко не міг жити розкішно на студентську стипендію плюс 30 крб. від батьків щомісяця. Частенько міркував над майновою нерівністю студентів, особливо коли пропалював праскою святкову сорочку чи підраховував мідяки, щоб нашкребти на хліб та банку капусти вкупі з овочами й рисом. Але то була миттєва зажура.
Однак на п’ятому курсі Петро не на жарт стурбувався власним майбутнім. Йому стало немилосердно тоскно від того, що незабаром закінчаться блага цивілізації: душ двічі на день, кава, широкий вибір фільмів у кінотеатрах і, звісно, можливість коли заманеться відвідувати лекції в інституті. Навіть іспити й важкі торби з харчами, які він тягав з дому, не видавалися Петрові такими страшними в порівнянні з глухим селом, звідки автобус ходить тричі на день, де доведеться наймати куток і самому розпалювати в грубі. А весняна багнюка чи снігові замети?
Так, Петро добре знав, чим пахне той романтичний побут у якійсь Карлівці чи Діброві, бо сам був із села. Власне, він би й не рвався з нього, та батьки випхнули сина у місто, щоб дитина вивчилась, а не бабралася в гною. Петрусь вивчився, але ж хто міг передбачити, що прописка в цьому місті – річ фантастична. Побутує навіть анекдот, ніби її одержить тільки той, хто нап’ється води з пащі лева, якого Самсон дере ось уже двісті років на площі коло ринку.
Страх як не хотілось вертатися Петрові Канавченку до села, хай навіть дипломованим спеціалістом. А де мав подітися? Ні родичів, ні дівчини з пропискою на прикметі нема, тож ніяких перспектив. Чотири роки він підсміювався над Нелею Сікорською, котра днювала й ночувала в інституті, протирала спідницю на зборах, конспектувала все, що рекомендували, складала іспити на п’ятірки, щоб такою от неймовірно важкою ціною лишитися на кафедрі, а значить, у місті. Петро був заледачий для подібних жертв. Втрачав й інші можливості забезпечити своє майбутнє. Міг обкрутити будь-яку із своїх однокурсниць, бо вважався симпатичним хлопцем. Одначе Петра щось відштовхувало у світських дівицях – може, те, що його тато, великий мораліст і постійний читач сільської бібліотеки, називав розпусністю. Одного разу навіть відлупцював сина паском з важкою солдатською пряжкою, коли той у восьмому класі відважився піти в клуб на танці. Страх перед танцями згодом минув, але, мабуть, Петро пройнявся батьковою мораллю і не міг втямити, як це дівчина в перший вечір знайомства цілується з хлопцем, а в другий іде спати до нього в гуртожиток, де в кімнаті давлять хропака ще троє хлопців. Самому ж не раз доводилося відвертатись до стіни і пхати голову під подушку, щоб не чути з сусіднього ліжка сторонніх звуків.
Не подобались йому і хазяйновиті дівчата, що повсякчас товклися на кухні. Завжди вони щось мили, чистили, варили, шкварили, а ще постійно прали, вивішуючи сукні й спідниці на балконі, а трусики – на бильцях ліжок. То були добрі дівчата: могли погодувати перед стипендією борщем чи смаженою картоплею, при невдачі щиро співчували. Але з ними Петра швидко охоплювала смертельна нудьга…
Петро ходив на дні народження, що їх відзначали всім гуртом. Тягав столи, бігав у гастроном за вином, проголошував тости – і не любив досиджувати до кінця, коли пари розходилися по гуртожитку в пошуках темних кутків. Дівчат завжди було чомусь більше, ніж хлопців, і ті, хто не знайшов пари, стиха заводили між собою розмови про самотність. Він дивився на це і розумів, що не може їх ощасливити. І взагалі, все це видавалось йому принизливим, жалюгідним. Ті дівчата, часом вродливі, часом ні, ладні були покірно піти за ним десь під вікно з вибитою шибкою і цілуватися на очах у всіх, бо так заведено, бо ніхто не повинен бути сам, особливо жінка.
Щось подібне чи не подібне мало не трапилося з ним. Дівчина запросила його до себе в кімнату, щоб дати книжку. Перед тим вони розмовляли про Хемінгуея. У кімнаті не було нікого: сусідки пішли в театр, кіно чи ще казна-куди. Чомусь горіла свічка – звичайна, біла, таку в Петра вдома запалювала мама, коли не було світла. Дівчина пояснила, що перегоріла лампочка, а вона боїться заходити в темну кімнату. Вони посиділи мовчки: Петро на стільці, дівчина на ліжку. За спиною в неї висів килимок, яких повно в гуртожитку: на чорному тлі лебеді, схожі на гусок, і замки, подібні до вуликів. Петро не знав, скільки продовжувався той мовчазний інтим, певно, довго, бо свічка, догоряючи, почала блимати. Врешті він пішов, гречно подякувавши за книжку. Йому й на думку не спадало, що можна поводитися інакше. А може, й спадало, однак він не дався спійматись на гачок, бо знав, що у тієї дівчини є хлопець, служить в армії. Вона давно одержувала листи з армійським штемпелем. Ось таке благородство виявив Петро до дівчини з швидкими очима і тонкими, не селянськими руками – виявив, хоч була вона родом з передмістя і мала всі шанси залишитися в Києві на роботу. Хлопець уявляв чомусь, що в неї гігантський двоповерховий особняк з непроникним парканом, обплутаним зверху колючим дротом. Коли натиснеш на дзвоник, дзеленчить на все подвір’я, а з ланцюга рветься моторошний чорний собацюра, справжній Цербер.
Петро чхав на маєтки. Вдома він вдовольнявся хатою під порослою мохом черепицею. Коло хати вільно бігав жвавий песик Герцик, котрий спав на кухні під столом, раз по раз прокидаючись від власного хропіння. І не було в їхньому селі глухих парканів, лише веселі зелені штахети, а ключ від хати, відколи Петро себе пам’ятав, лежав під відром на ганку.
Батько пив і хворів. Мати з ним лаялась, а потім жаліла і серед ночі бігла по фельдшерку. Петро через батькові пиятики не дуже прагнув додому, але приїжджав раз на два тижні, по суботах, вистоюючи довгу чергу за квитком і маючи в кишені рівно два карбованці тридцять копійок, а від жовтня до травня наполовину менше.
Невдовзі цьому мав настати кінець. Петро підписав на розподілі район, назву якого чув уперше, і не уявляв собі, як він туди поїде. А Марія? Та сама Марія, котра жила в приміському селі. Не у двоповерховій цитаделі, а в квартирі для вчителів. Так, її батьки були вчителями і за двадцять з гаком років не зуміли стягтися на власну хату. Така доля чекала Петра й Марію, кожного зокрема, бо між ними нічого не було та й навряд чи могло бути.
Канавченко іноді почувався винним перед нею, особливо коли зустрічав у місті. Взимку червоними, аж синіми руками вона тулила до себе щойно куплені книжки, і Петро не міг не поцікавитися, що саме вона придбала. На лекціях Марія крадькома бавилась іграшковим кошеням чи собачам, не помічаючи насмішкуватих поглядів тих вгодованих телиць з товстими потилицями й кривавими гострими кігтями, котрі спритно орудували під столом спицями. Одного разу Петро сів неподалік від неї, і не випадково, бо йому чомусь подобалося дивитись на цю дівчину – просто дивитись, а не розмовляти з нею. Йому передали записку: «Намалюй мені чорного кота». Наче в Екзюпері! Петро засміявся і намалював кота з войовничо задертим догори хвостом – щоправда, синього, бо не мав стержня з чорною пастою. І негайно отримав відповідь: «Не такий. Намалюй іншого». Він намалював тоді аж трьох котів, а на перерві, коли хотів підійти до Марії і спитати, якого саме кота їй потрібно, вона, на ходу накидаючи плащика, вже вислизнула з аудиторії.
Помічаючи тепер на поличці серед листів конверти з армійським штемпелем, Петро зазнавав якогось неприємного відчуття. Хоч з Марією він не мав майже ніяких розмов, рідко про неї думав, але йому не подобалось, що після них дівчина ніби оживала. Чи хтось колись так радітиме його листам?
Петро чомусь запам’ятав один випадок… Якось узимку він зайшов на каву у підземний перехід й побачив у довгій черзі Марію – втомлену, замотану хусткою. Вона щось шукала у розкритому портфелі, незручно підтримуючи його коліном. А позад неї, не соромлячись, обіймалася пара в кожухах, нависаючи над дівчиною купою вовни. Марія ненароком впустила яблуко, і воно покотилося по забрьоханій підлозі. В цей час парочка хутко посунула до прилавка, і Марія вибилася з черги. Постояла хвилю і ніяково притулилася збоку. Петрові стислося серце за тим яблуком, за Маріїною беззахисністю, за тим, що нема коло неї нікого, хто приніс би їй в долонях чашку гарячої кави. Він пішов до іншого кафе і теж став у чергу. Сам.
Є люди, котрих хочеться втішити, але ти не в змозі переступити межу. А для тих, хто не потребує цього, завжди є втішники.
(…То було маленьке кохання, про яке знали тільки ми вдвох. Наче промінь світла, який не можна спіймати в жменю. Очима ми шукали одне одного, однак різко зустрічалися поглядами. Казали звичайні слова і розходилися байдужими. Я пригадувала пестощі того, кого чекала, хоч мені вже набридло їх пригадувати. Ти не прагнеш нічого більшого, тільки дивитися на мене. І я не прагну нічого іншого. Світ був би темний без цього маленького кохання…)
Уже в квітні на вулицях з’явилися перші демобілізовані. Блукали там, де найлюдніше, подовгу стояли на тролейбусних та автобусних зупинках, жадібно вдивляючись в обличчя, ніби обов’язково мали зустріти когось із знайомих. Ті хлопці почали заходити і до гуртожитку.
Петро поїхав на кілька днів додому, бо не хотів стати свідком зустрічі Марії з коханим. Втім, він ходив у кіно з однією дівчиною, навіть цілувався з нею після сеансу. Це було таке собі знайомство без особливих радощів і ніжностей. Говорили вони ні про що: про майбутнє, в кожного різне, про бездарні фільми й занепад кінематографії, про естрадних співаків. Йому була неприємна її впевненість у собі, її жадібні губи, тіло, що атакувало, намагаючись збудити в ньому хтивість. Ще трохи, і їй вдалося б це, бо ж хлопець був не з каменю…
Якось вона попросила подарувати їй квіти. Петро зайшов на ринок, довго блукав між стосів тюльпанів і оберемків гвоздик, спустивсь у підземний перехід, де з-під поли бабусі торгували підсніжниками, обгорнутими темно-зеленим листям плюща, вдихнув різкий свіжий запах лісу – і, запалюючи цигарку, засміявся сам до себе. Хіба можна купити цю чисту красу, та й кому її дарувати? Тій жінці з завченою усмішкою? До вечора він блукав задвірками ботанічного саду, хоча безмежно далеко був той час, коли запахне бузком на півміста. Де-не-де пробивалися слабкі кільця рясту, гірко пахло димом, долинали безжурні хлоп’ячі голоси – і з цього складався ще один весняний день.
…Петро тільки через кілька днів довідався, що трапилося з Марією. Казали, що вона вийшла по хліб і потрапила під автомашину. Лишилася жива, навіть не дуже покалічилась. Сталося це вже після захисту диплома, точніше, на другий день після захисту, коли Петро поїхав додому.
(…Ти так змінився, що я тебе не впізнала: худющий, стрижений і в формі – якийсь зовсім-зовсім ІНШИЙ. Я спускалася до тролейбуса, щоб їхати в гуртожиток. Відчула, що хтось на мене дивиться, але сприйняла той погляд за нахабство вуличного залицяльника. І тут ти покликав тихо: «Маріє…» Наче й не було двох років. Стало відразу легко й гаряче. Ти сказав: «Я чомусь завжди уявляв, що зустріну тебе на вулиці…»
А я чекала тебе в гуртожитку. Наше вікно якраз виходило на зупинку тролейбуса. Я знала, що електричка прибуває о 12.25, отже, ти мав приїхати десь коло другої.
І був шалений світлий день, коли ми дерлися по крутих схилах яру, а потім сиділи під деревом, потім замовкли – і ти потягнувся, щоб мене обняти, і доторк твоїх вуст видався мені чужим. Я аж відсахнулася, наче то був перший наш поцілунок.
Чому тобі все стало байдуже за ті два роки, як ти міг зламатися? Я завжди вірила, що в тебе досить сили, аби дійти до мене. Коли ти не приїхав, як обіцяв, я перелякалась. Знайшла тебе вдома. Ти відчинив двері. На столі лежала моя фотокартка, книжки, подаровані мною. А ти сам, байдужий і незворушний, заспокоював мене різними обіцянками, наче малу дитину, щоб не заважала твоїй надуманій скорботі.
Поверталася вечірнім поїздом. У вагоні довго не вмикали світла. Я дивилась у вікно й думала, що ось настане та хвилина, коли поїзд, який їде в нікуди, зупиниться, і доведеться зійти, щоб не спізнитися туди, де ніхто мене не чекає. А тим людям, котрі їдуть разом зі мною чи в інших поїздах, здається, ніби на них чекають. Вони живуть цією ілюзією і тому існують у цьому страшному беззахисному світі…)
Був ще один день, коли всього забагато: і сонця, і вітру, і клопотів. Усього повно, а не знаєш, куди себе втулити.
Петро журився на лавці в студентському сквері. Тримав на колінах розгорнуту спортивну газету й дивився поперед себе. Навіть подоба усмішки не з’явилась на його лиці, коли маленька дівчинка біля його ніг намагалася спіймати ситого голуба. Петро хотів їсти. А не мав ні копійки. З гуртожитку його виганяли вже тиждень. Насамперед змусили вишарувати нефарбовану підлогу, а потім забрали постіль, поламане радіо, ключ. Але й це не допомогло: Петро мав запасний і спав на металевій сітці ліжка. Спав так щиро і безтурботно, що вранці комендантша не могла його добудитися. Відмикала двері і торсала сплюха за плечі. Петро ворушився на рипучому ложі, встеленому газетами, бурмотів: «Уже йду!» Просив комендантшу відвернутися або вийти, поки він одягнеться. Складав у велику торбу всю свою маєтність: зубну щітку, бритву й рушник. Виходив, ніби назовсім покидаючи стіни рідного гуртожитку, щоб вернутись увечері, коли комендантша піде додому. Вахтери його жаліли, не вимагали перепустки, однак нескінченно зловживати їхнім терпінням хлопець не міг.
Повертався він уже втомлений від цілоденного блукання містом й одразу лягав спати. Ще день-два, і по нього приїде мати. Петро кожного разу, коли йшов з гуртожитку, лишав їй записку. Якби було хоч трохи грошей, то поїхав би додому сам. Втім, навіть не це тримало його в місті, а якийсь дурний страх, ніби, сівши в автобус, він ніколи сюди не повернеться. Та й що робити місяць удома? Відсипатися, від’їдатися, дивитися кожного вечора телевізор… І потихеньку лаштуватися в дорогу.
Петро люто зібгав спортивну газету і вже збирався кинути її в урну, коли почув тоненький старечий голосок:
– Юначе, я бачу, вам ця газета не потрібна?
Петро підвів очі. Перед ним стояв дідок, такий мізерний, що його можна було б запхнути в кишеню, бо складався він із самих зморщок, наче проколота повітряна кулька. Мав на собі парусиновий плащ з гудзиками різної масті, який в доісторичні часи, певно, був білим, а також солом’яний капелюшок з вицвілою стрічкою і велетенські черевики.
Петро розправив газету і дав її старому з пробудженою голодом і бідуваннями останніх днів жалістю до вбогої старості.
– Спасибі, – сказав дідок. Дбайливо згорнув газету і вмостився поруч на лавці. Петро помітив маленькі руки, схожі на пташині лапки. Загалом старий нагадував покошланого горобця в черевиках.
Він посміхався. Всі вуличні дідки люблять посміхатися до себе, радіючи, що, окрім смерті, їм уже нічого ждати: ні доброго, ні лихого.
– Хочете лишитися в місті, юначе?
– Всі хочуть, – знизав плечима Петро.
– Направлення на роботу вже є?
– Угу.
Дідок засміявся, аж закашлявся:
– А додому їхати ой як не хочеться… Та й грошей нема на дорогу.
– Цікаво, звідки ви все знаєте?
– Гм… Можу навіть сказати, що у вас в кишенях: порожня пачка з-під сигарет, проколоті талончики, кілька мідяків і валідол. Еге?
– Яке це має значення, що у мене в кишенях!
– Якщо ви дременете зараз, то потім гірко пожалкуєте. Скільком я вже таким, як ви, допоміг, гай-гай! Вони, правда, не вітають мене ні з Новим роком, ні з днем народження, бо не знають моєї постійної адреси…
– У моїх батьків немає грошей, щоб заплатити вам за послуги, – буркнув Петро, хоч уже здогадувався, що дідові чхати на якісь там дві тисячі за прописку. – Та й не хочу вплутуватись у темні справи…
– «Темні справи»? – засичав змієм старий у парусиновому плащі. – Боже збав! «Темні справи»! Так сказати про чисту як сльоза справу мого життя!
– Вибачте, – розгубився Петро. – Мені, власне, нічого не треба. Я не хотів вас образити. Просто всі, то і я теж, тобто… – хлопець підвівсь, аби пошвидше чкурнути звідси.
– Сиди! Мою бездоганну репутацію ти, звісно, не заплямуєш, але «темні справи»! Може, ти хотів сказати – брудні? Взагалі, «темний» – це щось загадкове, заплутане… Але ти насмілився згадати за гроші! Хіба я схожий на жебрака чи хапугу?! – аж запінився дідок.
Петро раптом скипів. Далося взнаки собаче життя останніми днями:
– Послухайте, дідуню, перестаньте мені морочити голову. Допомоги мені вашої не треба! Я її не просив. І кричати на мене не варто…
Він рвучко звівся й відчув, що земля попливла під ногами. Хвильку постояв, доки не минуло запаморочення, і, не озираючись, подався з парку. На вулиці витрусив пігулку валідолу, поклав під язик.
Старий в парусиновому плащі тільки посміхнувся йому вслід. Потім начепив окуляри без скелець і взявся читати спортивну газету. Повз нього снували люди й собаки, а сонце пропікало наскрізь крони рахітичних дерев.
Петро ніяк не міг заспокоїтись. Не в старому була справа. Хлопець вряди-годи зустрічав у місті божевільних дідів і бабів, не те що на селі, де старі гарували до останку, не бажаючи їсти дармовий хліб. Він гостро відчув себе нещасним і самотнім. Мабуть, йому судилося собаче життя, бо народився Петро у рік Собаки. Кружляв по місту, неспроможний вирватися з кола гамірних вулиць, повних приїжджих. Він теж був приїжджий зі своєю майже порожньою торбою.
Нижче, мабуть, уже не можна було впасти. Він поїхав у віддалений міський парк з наміром підібрати кілька пляшок, щоб їх здати і купити щось поїсти, «Ну то й що?» – якось байдуже подумав Петро. Хай це ганебно, принизливо в, чиїхось очах, але ж він не краде.
Парк розкішний, зелений, велелюдний. На галявинах ніде голці впасти: городяни приймають сонячні ванни. Дехто вже почорнів, але продовжує смажитися далі, мабуть, сподіваючись витопити зайве сало, надбане впродовж кількамісячного відсиджування в різних установах.
Петра самого дивувала власна неприязнь до людей. Він рушив у глиб парку, на мить забувши, задля чого сюди припхався. Міліціонери, що прогулювались алейками, викликали у нього легке тремтіння. Йому навіть здалося, що охоронці громадського порядку глянули на нього з підозрою. Проминув їх і тепер йшов назустріч двом хлопчикам років десяти, які вели на повідці кудлатого собаку. Пес тріпотів загнутим бубликом хвостиком і не проминав нагоди бешкетно задерти ногу біля кожної лавки. Хлопчаки їли морозиво, яке тануло й капало на асфальт, залишаючи на ньому білі плями. Колись у дитинстві до Петрового села привозили бідон з морозивом, і це було видатною подією. Діти бігли до крамниці зі скляними банками, а тітка Феся, наче сам бог, насипала морозиво, якого, на жаль, вистачало не всім. Воно тануло на очах від спеки, а розтале морозиво вже не вважалося товаром, хоча й було найсмачнішим. І однією з перших образ, що їх зазнав Петрусь, була та, коли він не дістав морозива на випрохані в батька 20 копійок, відтручений сильнішими й галасливішими.
…Зійшовши з асфальтованої доріжки, Петро побрів по шелесткому струхлому листю, поміж якого пробивалися кущики трави. То тут, то там сіріли рештки покинутих багать, лежали розкидані бляшанки з-під консервів. У таких місцях можна було знайти порожні пляшки. Петрові до горла підкотилася нудота, коли він уявив, що братиме до рук ці пляшки. Цікаво, де він їх митиме?
Петро блукав між попелиськами, підфутболюючи консервні бляшанки. Знайшов одну пляшку, але розбиту. Він би ще довго дивувався з відсутності склотари, якби не побачив неподалік смутну старечу постать, котра ворушила ціпком сухе листя. Товста вицвіла хустка, на плечах ще одна, картата, з китицями, жваві малесенькі очка на зморщеному личку – бабуся навіть не помітила Петра, лише обнишпорила поглядом землю довкола нього і пошкандибала далі…
