Текст книги "Потрапити в сад"
Автор книги: Галина Пагутяк
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)
Благовісник
До них і справді хтось йшов. Він не був схожим ні на Костика, ні на Віктора, ні на Сергія. За хвилю Артур його впізнав і з радістю кинувся назустріч. То був маг Варфоломій, або ж просто Вася.
– Як ти мене знайшов? Коли? Звідки дізнався?
– Я й не сподівався на такий теплий прийом, – не відповівши на жодне з питань, сказав Вася. – Познайом мене з цією чарівною леді.
– Вася. А це Марія.
Вася галантно підскочив, цмокнув Марію в руку.
– Я стільки чув про вас. І ваш голос… Даруйте, що так нагрянув у цей ідилічний куточок. Справа в тому, що Петрові слід вертатися до наукової діяльності. Не сьогодні, ні, днів через три. Він, як мені казали, незамінна людина, не те що я, одвічний волоцюга.
– Вася – актор, – пояснив Артур.
– Моє амплуа – ролі негідників. До речі, ви любите театр?
– Не знаю.
– Чудова відповідь! – вигукнув Вася. – Любити театр можуть лише ті, хто працює у ньому або на нього, – і розреготався.
Ніхто його не підтримав. Марія дивилась убік із знайомим Артурові впертим виразом обличчя. Від неї можна було сподіватись усього: навіть того, що зараз Вася, або ж Варфоломій, котрому випала честь побувати на Всесвітньому Конгресі Магії, за її наказом забереться туди, звідки приїхав, і Артур разом із ним.
– Певно, ти їсти хочеш, – обережно мовив Артур.
– Як вовк! – вишкірився Вася. – Я сумнівався, що у вас досить харчів, аби наситити мою утробу, то й прихопив дещо. І випити знайдеться…
– Ну що ж, – байдуже сказала Марія, – ходімо…
Заплутавшись у колючому ожиннику, дівчина ледь не впала. Артур підтримав її і вже не випускав Маріїної руки до самої хати.
Марія – чи їла, чи не їла – встала з-за столу і пішла надвір.
– Ну, як вона тобі? – спитав Артур.
– Гарненька.
– Вона, здається, хвора на рак.
– На все божа воля, – здвигнув плечима Варфоломій.
– І ми не можемо їй нічим допомогти?..
– Це не в нашій компетенції. Ми ангели смерті, а не медицини. Втім, про це поговоримо потім.
– Розкажи, як там конгрес, – зітхнув Артур.
– Глупота! Тільки й того добра, що можу вирватися звідси, коли захочу…
Він налив собі й Артурові вина, запалив цигарку.
– Як це – коли схочеш?
– Еге ж. Тому всі так і рвалися туди.
– Щасливий… – заздрісно мовив Артур.
– Вельми! Це тобі так здається. Я ще не поспішаю дати драла. Втягнувся! Дітей треба до пуття довести.
Та й сцена… Тобі не зрозуміти, як це чудово – театр! То в тебе життя тягнеться, як гума.
– Слухай, а чому я мушу їхати? Це що, вказівка?
– Майже. А найпаче моя дружня порада. Ти ще молодий, недосвідчений, а раптом захочеш позбутися безсмертя…
– Я тебе не розумію…
– Емоційна межа.
– Не бійся. Зрештою, я маю право вибирати собі коханих.
– Скільки завгодно! Але не таких, як ця дівчина, котра робить нещасними всіх оточуючих, наділяє їх комплексом совісті. Може, ти й певен у собі, але береженого бог береже. Ну, помре вона, але ж вмирають тисячі молодих, прекрасних і талановитих. Ми не товариство благодійників і не збираємось влаштовувати на Землі якийсь смердючий рай. Двійництво наше дає лише побічний ефект добротворення. І без нас усе йде до виродження. Якби ми справді мали за мету робити людям добро, то не влазили б у їхні шкури, а жили б поруч, любили б їхніх жінок, мали б від них дітей, і все це було б справді прекрасно.
– Чому ж ми так не робимо?
– Бо тоді ми втратимо найцінніше – безсмертя, шлях до нічим не обмежуваного пізнання. А бунт кінчається «чорною діркою». Зрештою, розумніше не бунтувати, чого ми й вчимо своїх підопічних. Не без вказівки згори. Знаєш, в якого фрукта я мав перевтілитись? У слюсаря-сантехніка, лінивого, як тхір. Так би й допився до білої гарячки. Але, холєра, мав хлоп талант! Перше, що я зробив, коли вбрався у його шкуру, це пішов лікуватися від алкоголізму. У мене тепер алергія на слюсарів-сантехніків. Я, звичайно, не гордий, можу з ними посидіти, молодість згадати… Однак алергія! Ти б пішов до дівчини: якось недобре, що вона сама… Чи краще вже я?
– Ні, я сам. – Артур допив вино і вже на порозі сказав: – Подумай про Марію…
– Шкода тебе, хоч ти й дурний, – ухильно відповів Варфоломій.
– Ти на мене не сердишся? – спитав Артур дівчину, легенько обнімаючи її за плечі.
Марія відсунулася.
– За що?
– Ну, хоча б за те, що я мушу їхати.
– Я тебе не тримаю.
– Знаю, що не тримаєш. Як тобі Вася?
– Я ще до нього не придивилась.
Марія встала і пішла до лісу, а він за нею. Спочатку повільно йшов назирці, а потім побіг і, наздогнавши дівчину, повернув її лицем до себе. Його охопило якесь шаленство, не контрольоване розумом. Наче він тримав у руках квітку, котра живе лише кілька годин, і треба встигнути нею намилуватись. Артур прагнув злитися з цією істотою, що мала людську душу, якої немає і ніколи не буде в нього. Він цілував Марії руки, обіймав коліна, говорив, плакав…
Сонце котилося на захід, опускаючись все нижче і нижче, щоб нарешті впасти в одне з гірських проваль.
Одного разу в місті Марія бачила, як під будинком, розташованім на пагорбі, сиділо двоє: чоловік і хвороблива, аж чорна на лиці жінка. Вони дивились, як заходило сонце у просвіті між церквою і якоюсь установою.
Тепер і Марія вбирала останнє світло й тепло, щоб прожити наступний день. І то були єдині ліки, в які вона ще вірила, подібно тій змарнілій жінці. Кілька хвилин тиші й безлюддя, коли ти насправді є дитиною Сонця…
…Увечері Артур з Варфоломієм вийшли покурити.
– Політаємо? – запропонував Варфоломій.
Артур глянув догори і побачив, яке зоряне сьогодні небо.
– Жартуєш?
– Ні. – Від недавньої розв’язності Варфоломія не лишилося й сліду.
В Артура спалахнули очі:
– Хіба мені дозволили?
– З лікувальною метою, – засміявся Варфоломій.
– А як же Марія?
– Вона буде спати, як гарно вихована дівчинка.
Вони пішли через полонину, рясно вкриту росою.
– Люди, я помітив, – весело базікав Варфоломій, – страшенно хочуть літати. Іноді мені здається, вони мріють про це більше, ніж про безсмертя. А ми володіємо і тим, і другим. Той, хто безсмертний, мусить літати, інакше б він збожеволів…
Артур тільки краєм вуха слухав його, бо тремтів від передчуття польоту. Вони зайшли за дерева, ступили на суху глицю, на якій не росла трава… І врочисто, повільно-повільно піднялися над землею. Десь віддалік мерехтів вогник у Марійчиній хаті, а сама дівчина, спершись ліктем на стіл, не зводила очей з живого світла гасової лампи.
– Я тобі покажу ту маленьку частинку Землі, що зветься Україною, на якій ми маємо щастя перебувати… – з незвичною для нього мрійливістю мовив Варфоломій. – Дивись! Оце – Дніпро, найславетніша ріка слов’ян, але горе тому, хто нап’ється з неї води. Штучні моря на ньому стали розплідниками зарази. Вода зацвіла, бачиш, яка зелена? А ще як пльоснули радіації… Тою водою вже можна пригощати грішників у пеклі. На Дністрі не краще: колись там водилася форель, а зараз лише найживучіша дрібнота, котрій не страшні хімічні стоки. Зрештою, поглянь на малі річки, точніше, порожні русла. Хіба коло них є ліси? Кожен школяр знає, що дерева затримують вологу, але жодному чиновнику це невідомо.
– Навіщо воно мені? – не витримав Артур. – Хіба я газет не читаю?
– Дивися на результати меліорації: пилові бурі на Поліссі, виснажені, зарослі бур’яном поля, а відтак – спорожнілі села, бо хто житиме на землі, яка не родить? А ось мертві пташенята в гніздах: їх вбили хімікати. Скажеш, буцім той чарівний куточок, де знайшла собі притулок Марія, обмине майбутня катастрофа, яка вбере у себе всі гріхи перед матір’ю-природою? Не тішся. Вітри дмуть звідусіль. Маріїна хвороба не від надломленої психіки, а від повітря, яким дихає ця і досі найбагатша в Європі країна.
– Ти хочеш сказати, що подібне чекає кожного? – здригнувся Артур.
– Поглянь тепер на місто: ось школа, випускний вечір. Чуєш сміх, танці, співи? Поруч обгороджена парканом церква – XVII століття, барокко. Ночами всередину храму залазять повії, пияки, наркомани. Й учні бачать це, і знають, що колись з цієї церкви збивали хрест і тягли тросом надгробки з подвір’я. Ти думаєш, їх хвилює доля річок, лісів, самої України, коли вони навіть не знають рідної мови? Нотуй все уважно, Артуре, знадобиться. А тепер – геть з землі, із світу пігмеїв!
Він стрімко помчав угору, й Артур за ним. За мить Земля загубилася, ставши однією з слабких зірочок, а маги перетворились у велетнів і полетіли назустріч кометі, осяйній і пекельній. Варфоломій пропустив її між пальцями, а наступній відірвав голову і кинув Артурові, запрошуючи його погратись у м’яча. Але швидко це їм набридло, і вони полетіли Чумацьким Шляхом, відштовхуючи з дороги зірки, черпаючи пригоршнями воду з океанів заселених і незаселених планет, сіючи спори життя на охололі зірки…
– Годі! – розсміявся задиханий Артур. – Давай зупинимось.
Вони вмостилися на краю чорного астероїда, звісивши ноги в безодню.
– А тепер поговоримо про Марію, – сказав Варфоломій. – Тут вона нас не почує.
– Ти здурів!
– Але ти мусиш туди вертатися, – зауважив Варфоломій, зав’язуючи шнурок на черевику.
Артур почухав потилицю:
– Куди, хотів би я знати? Скрізь небо…
– Ми будемо разом вертатись. Я, знаєш, випив би кави.
Артур зареготав, як шалений.
– Озирнись! – сказав йому Варфоломій. На блискучій поверхні астероїда відбувався якийсь рух. Грунт сухо тріснув, і з невеликої розколини поповз зелений паросток. З’явився один листочок, другий, потім стебельце увінчалося пуп’янком, який розкрився прегарною білою квіткою…
– Зірви!
Артур бездумно простягнув руку до квітки, але в останню мить відсмикнув:
– Не можу…
– Ну, що ж, – зітхнув Варфоломій. – Час вертатися.
Вони зісковзнули з астероїда і полетіли.
– Слухай! – гукнув Артур. – Найкраще у нашій прогулянці – це квітка!
– Угу, – буркнув Варфоломій.
Він раптом став небалакучим і не відштовхував зірки, а байдуже обминав їх.
– Земля! – закричав Артур. – Я її впізнав!
І вони впали у росяну холодну траву, як на дно океану.
– Боже, – заплакав Артур. – Я літав, і це не був сон. Як тут гарно…
– Вставай, бо простудишся! – протверезив його Варфоломій. – Ходімо до хати.
– А що ж буде з Марією? – підхопився Артур.
Варфоломій знизав плечима:
– Ти ж не схотів зірвати квітки. Ти її пожалів.
Артур стиснув кулаки і мовчки посунув на Варфоломія.
– Цього якраз не треба, жовторотий, – вишкірився той. – Моя місія вже закінчена. А завтра репетиція. Чао!
Він неквапно рушив стежкою. Лише раз обернувся, ніби запрошуючи з собою, а потім назавжди зник у темряві.
Артур нагнувся і знетямлено почав рвати квіти на тому самому місці, де він вперше поцілував Марію. Нищив їх усі: і сповна розквітлі, і зів’ялі, й зовсім пуп’янки, видирав з корінням, і білі, і жовті, і червоні, й кидав на землю з такою люттю, наче вони в чомусь завинили перед ним.
…Лампа чаділа, а Марія спала, похилившись на стіл. Від його погляду вона заворушилась і розплющила очі.
– Ти, Петро?
– Я.
– Де ж ти був так довго, що я заснула?
– Літав.
– Що-що?
– Літав і повернувся до тебе.
– Який ти молодець, Петрику…
– Я не Петро. Я – Артур.
Марія засміялась:
– Хіба не все одно, як тебе звати?
Вона не бачила його обличчя у напівтемряві.
– Ходи сядь біля мене… – попросила Марія.
МУЗИКИ
(Спроба лібретто опери на три дії)
Від автора Кості:
Сам розумію, що це не справжнє лібретто, бо ніхто з нього не скористається. А для мене воно перше й останнє. Не тому, що це не вдається. Просто немає потреби. Я йду з ансамблю. Назавжди. Як Марія. Тільки я ще кудись прийду, а вона вже не виборсається з-під землі, що лягла їй на груди. Наше братство розпалося. Кожна втрата непоправна, і біль, який вона нам завдає, нагадує сумний голос скрипки посеред розбурханого весілля, де всі п’яні від вина й надії знайти у людському юрмовиську бодай крихітку щастя.
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Перший шукач
Другий шукач
Третій шукач
Ворожка
Дівчина на мотоциклі
Господар
Господиня
Гості
Увертюра
Ось іде Марія, гарна, юна. З-під розстебнутого плащика виглядає шкільна сукня і білий фартушок. Банти в косах. І ще здалеку всміхається. Ми, троє хлопців, стоїмо на шкільному подвір’ї і не можемо не всміхнутись у відповідь.
Запах крейди, запах квітів – перше вересня. Марія скинула квітчасте платтячко, в якому бігала ціле літо.
Стала дорослішою на цілий рік, хоч ми ще вчора цього не помічали.
Хто міг подумати, що її не стане? Її матір у чорній хустці стала невпізнанною, а передсмертний Маріїн крик досі вчувається кожному з нас.
Легше самому вмерти, ніж бачити й чути це. Квіти, голуби, трава лишилися. Хто хоче бути покровителем квітів, хай не зненавидить їх.
Є ще сонце, небо, хмари.
Ящірки, комахи, річки, озера.
Все потребує нашого захисту.
Марія всміхалася нам, не чекаючи наших усмішок. Вона була перша, коли треба було простягнути комусь руку. І всі потребували її усмішки й голосу. Отримували та йшли геть, от дівчини й ненадовго вистачило.
Хто хоче бути покровителем квітів, хай спершу стане покровителем людей.
У лікарняних палатах, загальних вагонах, на вокзалах ми рівні у своїх нещастях і розкриваємось, як квіти, одне перед одним. А з настанням ранку розбігаємося хто куди. Та навіть ці миті дають право на існування, осявають нас світлом доброти.
Справжніх покровителів квітів на землі небагато – таких, як Марія, що складалася з усмішки, голосу й безкорисливості й не могла заподіяти зла навіть хатці, яку покинув равлик.
Але ж одна-однісінька скрипка примушує замовкнути галасливу юрбу! Наше життя – ще більша трагедія, ніж трагедія Марії. Ми борсаємось у лабіринтах, не бачимо виходу і шукаємо самотності, якої ніколи не було й нема, оскільки вона є нашою вигадкою. Самотність є тільки там, серед зірок розділених мільярдами світлових років, де надто холодно або надто жарко, щоб могло існувати щось живе…
Дія перша. У лісі
Арія Першого шукача (він сам)
Це тільки так здається, ніби я чогось шукаю і кудись іду. Все лишилося: убоге житло з холодною влітку грубкою, стос платівок, коробка касет, концертні костюми, які не хочеться продавати, а надягати навряд чи доведеться. Отак я взяв квиток в один кінець, попросив водія зупинитися коло лісу і вийшов, відчуваючи спиною здивовані погляди пасажирів:
«Куди ж він?»
«До кого?»
Сонечко світить, падає листя. Є друзі, є вороги, а ти одного разу кидаєш усе і йдеш, щоб змити з себе бруд і піт у якійсь тихій блакитній річці. Легко звільняєшся від думки, що ти був кимось, наприклад, музикантом серед музикантів, а згодом ваше товариство розпалося. Схожих ситуацій до дідька, як і поганої музики. Я писав таки погану музику, якщо вона не зцілила хворих і не воскресила мертвих. Бо сам я – мертвий-мертвісінький. Зараз це майже всім відомо. Тому буду шукати людей чи звірів, котрі про це не знають, і щосили вдаватиму з себе живого.
Ліричний відступ автора Кості:
Пригадав чомусь, як ми їздили на весілля до однокурсниці Вітька. Поки зібралися, поки дісталися до іншого міста, поки знайшли її дім, то молоді вже були в загсі. Ми туди, але ж не протовпишся: з добрий десяток пар шлюб бере. Отак стовбичимо, чекаємо, коли вийдуть наші молоді, аж тут бачимо дідка з проваленим носом.
Якийсь несповна розуму, крутиться між людьми, особливо коло дівчат треться, і гугнявить, приміром, таке: от колись були весілля, з троїстими музиками, з народними звичаями. Гарно! І дівчата були красивіші, скромніші, працьовитіші.
Сифілітик все ліз в очі, дихаючи смородом. У петельку застромив білу жоржину. І головне – не усвідомлював, що людям аж млосно робилося від його вигляду. Наче із труни виліз мрець…
Перший шукач зустрічає в лісі бабусю, схожу на відьму.
Перший шукач
Добрий день, бабусю!
Баба
Доброго здоров’я, синочку! А куди ж це ти йдеш?
Перший шукач
Так… Відпочиваю.
Баба
Такий молодий, а відпочиває. Я сто літ прожила, а все роботи собі шукаю.
Перший шукач
А маєте онуків?
Баба
Не дав бог. Трьох чоловіків поховала, а дітей не було. Тим-то й кажуть, буцім відьма.
Перший шукач
Може, ви й ворожити умієте?
Баба
Та вмію трохи. Але нащо тобі це? Потім скажеш, що бреше баба…
Перший шукач
Та я тут нікого не знаю. І ворожку вперше у житті стрів. Коли хочете, я вам заплачу.
Баба
Овва! Нащо мені твої гроші. Я пенсію дістаю. От хіба пообіцяєш оженитися на мені…
Перший шукач (вражено)
Я?! На вас?
Баба
А чом би й ні? Я колись була молодою, а ти колись станеш старим. Ну, то як?
Перший шукач
Не жартуйте отак, бабуню. Не хочете, то й не треба. А я собі піду…
Баба
То йди з богом. Як надумаєшся, то приходь сюди в ніч на Івана Купала.
Перший шукач
Ви таки відьма!
Він пішов не озираючись, і все йому здавалося, мов за ним хтось женеться. Раптом сонце заступила хмара, ліс потемнів, захвилювався, заколихався кронами. Хлопцеві причулося, мов неподалік їде вантажна машина. Він пішов на той звук і заблудився.
Тим часом на лісовій, галявині під велетенським дубом лежить Другий шукач. Коло нього рюкзак, порожня пляшка з-під пива, на газеті недоїдений бутерброд.
Другий шукач
Їй богу, зараз засну (позіхає). Ще, дивись, дощ буде, а я заблудився. Навколо хащі, болота, вовки. Вийти б на трасу, спіймати машину – і назад, до цивілізації. Надихався свіжим повітрям! Та ні, мабуть, подрімаю. До вечора ще далеко. І поспішати нікуди: ні жінки, ні дітей ні друзів. Приїду, куплю пляшку, вип’ю і ляжу спати.
Сам п’ю, сам гуляю,
Сам стелюся, сам лягаю.
(Засинає, але невдовзі прокидається від реву мотоцикла).
Тьху, що за ліс! І тут спокою нема.
На галявину вириваєтся червоний мотоцикл, на якому сидить розпатлана дівчина в джинсах.
Другий шукач
О, сучасна мавка! Привіт!
Дівчина
Привіті Чого це ти розлігся? Ледь не переїхала. А я в тюрму не хочу.
Другий шукач
А я, може, чекаю, щоб мене переїхали.
Дівчина
То лягай на трасі!
Другий шукач
Якби знав, де вона. Проведи, коли твоя ласка.
Дівчина
Чого захотів! Я в лісі не для того, аби когось з нього виводити. Скоріше заведу.
Другий шукач
Можеш і завести. Мені байдуже.
Дівчина
Я байдужими не цікавлюсь!
Другий шукач
Хто ж ти така? Я – Сергій.
Дівчина
Тоді я буду Мавкою. Ти сам мене так назвав.
Другий шукач
Мавка? Я пожартував. Мавки не такі.
Дівчина
Звідки ти знаєш які? Ти їх бачив?
Другий шукач
«Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося від мене».
Дівчина
Та ну тебе! Ти часом не втік з психлікарні?
Другий шукач
Можливо. Я – Лукаш, котрий лишився без Мавки.
Дівчина
А я не підійду?
Другий шукач
«Я – загублена Доля.
Завела мене в дебрі
нерозумна сваволя.
А тепер я блукаю,
наче морок по гаю,
низько припадаю,
стежечки шукаю
до минулого раю…»
А ти чого шукаєш?
Дівчина
Чоловіка.
Другий шукач
То шукай у місті. Там повно хлопців.
Дівчина
У лісі можна краще розгледіти. І вчасно втекти, якщо комусь захочеться мене згвалтувати.
Другий шукач
Я тебе не згвалтую.
Дівчина
Тоді одружися зі мною.
Другий шукач
Якби ти бодай була схожа на Мавку…
Дівчина
Не хочеш, не треба. А я поїхала!
Другий шукач
Виведи мене з лісу!
Дівчина
Якби ти був моїм нареченим, я б тоді дозволила сісти позаду. А так – не хочу, щоб мене обмовляли в селі. Ну, чао!
І зникла. Другий шукач не був дурний і пішов слідами, залишеними мотоциклом. Вони добре вирізнялися на глиці, бо тут росли переважно самі сосни, грунт був сухий, піщаний. Та невдовзі зрозумів, що нікуди не вийде. Бісове дівча петляло по лісі, як лисиця.
Ліричний відступ автора Кості
Восени літає стільки насіння трав, що повітря стає аж густим. І земля тремтить у солодкому передчутті запліднення… Люди квапляться з весіллями, щоб зачати у цю несамовиту пору дітей, які народяться теплими травневими днями. Осінь – це здійснення бажань, буйство плоті, коли інстинкт переважає розум, а природа приголомшує людину своєю могутністю. Анемічні поети називають її порою в’янення, передчуттям смерті, але навіть узимку земля є лоном, у якому спить сім’я життя, розкидане вітром, розсіяне з лапок птахів, із рук селянина.
Арія Третього шукача
(Здавалося б, усі квіти вже відцвіли, і тільки барви осіннього листя і ягід калини тішать око. Але ж ні! Маленька квіточка конопелька, якій цвісти весною, розкрилася назустріч яскравому холодному сонцю. Хтось зустрічає у лісі людей чи звірів, а Третій шукач зустрів саме її. І він, безперечно, найщасливіший. Тому доречно буде назвати його монолог не арією, а молитвою).
Молитва Третього шукача
Коли я тебе побачив, то зрозумів, що не може бути більшої радості, ніж стати на коліна перед живою самотньою квіточкою у напівсонному лісі. На це здатні не тільки поети. Я згадую стару гуцулку, яка так гарно називала Марію «чічкою». Бабуся насмілилася це сказати вголос, а ми тільки подумки кликали отак нашу Марію.
…Я хотів би зараз чути твій спів і дивитись на тебе. Але навіть сказати про це не маю права, бо мене й моїх товаришів зв’язує страшна таємниця. Ми знаємо, чому ти померла, Маріє. Тому воліємо не бачити одне одного, не зустрічати твоїх батьків, котрі не дорікають нам, не проклинають, але від їхніх очей хочеться провалитися крізь землю.
Дивно, квіточко, що ти не чорнієш від мого дихання. Але ж тільки тобі я можу звіритись: я не покровитель квітів. Я не можу віддати за них життя.
Є лише одна втіха. Я не зірву тебе, не торкнуся губами твоїх пелюсток. Встану і піду не озираючись. Я не знаю тут жодної стежки, навіть тої, якою прийшов до тебе.
Я пам’ятаю, десь у світі білім,
у світі, сивім від шляхів і зим,
летять в тумани яблука доспілі,
й замислено порипують вози.
Це так, немов вертаєшся до хати,
Де вже давно, давно тебе нема.
І хата, звикла німо розмовляти,
тебе враз пізнає, ясна й німа.
Ліричний відступ автора Кості:
Найслабші ті, що бояться кохання.
Дія друга. Хата край лісу
Вечір надходить. На подвір’ї пораються жінки. Під брезентовим наметом столи, ще не застелені. Господиня з закасаними рукавами готує капусту на голубці.
Господиня
Чи досить буде, Ганно? Не мало?
Жінка
Аби те з’їли. Буде чим свиню цілий тиждень годувати. Стільки всього позалишається.
Господиня
Та ми ж її позавчора закололи. А порося, певно, купимо на тій неділі. Кажуть, вони тепер дешеві.
Жінка
То мені віддайте, що від весілля залишиться. Я свого кабаняку аж на різдво колоти буду.
Господиня
Віддам, коли хочете.
Жінка
Не забудьте хіба.
Господиня
Вже в голові нічого не тримається. Товчуся день і ніч.
Жінка
Радість маєте. Наймолодшу доньку віддаєте.
Господиня
Та ж воно таке молоде (плаче). Хіба на спаса вісімнадцять минуло.
Жінка
Ох, діти, діти…
На подвір’я несміливо заходить Третій шукач.
Третій шукач
Добрий вечір!
Господиня
Вечір добрий!
Третій шукач
Я той… заблудився. Можна коло вас посиджу? Ноги болять.
Господиня
Сідай осьдечки на лавку. Та побалакаємо.
Третій шукач
Бачу, до весілля готуєтесь?
Господиня
Доньку віддаю. Чоловік оце поїхав за музиками. Ніяк не домовиться. Заламали скажені гроші. Воно й не шкода, але ж ті приїхати можуть тільки на один день. А ти хто будеш?
Третій шукач
Музика по-вашому.
Жінка
Ото маєте вже одного. Ще б двох – і весілля як весілля.
Господиня (недовірливо)
Та воно ж таке худе. Ще й горілки, певно, не п’є.
Жінка
Ага, не п’є! Хто тепер не п’є? Візьмемо хлопця та й оженимо. Будеш мені зятем? Дівка – як ступа. Мішок картоплі піднімає. Чи ти з міста, сільської не хочеш?
Третій шукач
Тепер з міста, а виріс на селі.
Жінка
Воно й видно! Модняга…
Господиня
Ганно, збігайте-но глянути, чи рис зварився.
Жінка
Не дасте й побалакати.
Йде.
Господиня
Нема в неї ніякої дочки. Була, та вмерла у три годочки. Ще до війни. Від голоду.
Третій шукач
Та я нічого. Спасибі, вже піду. Може, доберусь до міста.
Господиня
Рейсовий уже пішов.
Третій шукач
Машину зупиню.
Господиня
Негоже отак іти, не ївши. Повечеряємо. Жіночки, давайте поїмо з хлопцем молодим?
Жінки
– Давно пора!
– Та ще й з хлопцем проти ночі!
– А тебе чоловік бити не буде?
Господиня
Та ось вже їде, чуєте?
Чути, як коло воріт спиняється вантажна машина. На подвір’я входить Господар. За ним Перший і Другий шукачі.
Господар
Приймай гостей, жінко! Та не простих, а музик!
Господиня
А де ж ти їх знайшов?
Господар
У лісі заблукали.
Перший і Другий шукачі
Добрий вечір!
Господиня
Вечір добрий! І вони з лісу? (до Третього шукача). А ти хлопче, часом не з їхньої компанії?
Третій шукач (спершу мовчить)
Може, з їхньої.
Перший шукач
З нашої.
Господар
Ну, то дай хлопцям вечеряти, а я ще підскочу до завклубом, домовлюся за апаратуру. Чули, жіночки, що сталося в Городищі? Прийшов хлопець з армії, хіба день дома побув, а на другий знайшли в лісі: повісився.
Жінки
– Йо-йой!
– А чого повісився?
Господар
Бо дурний. Дівка не дочекалася. Заміж вискочила (спльовує на землю). То я поїхав…
Дія третя. На весіллі
А людей! І на вулиці, і на оборі, і в хаті, і в садку. А ще кажуть, що люди з села тікають. Он скільки дітей на плоті чекає, щоб їм винесли гостинця! Та й на молоду страх як хочеться подивитись. Сходяться гості. А мати молодої вже метушиться та питає старших жінок, чи не супроти звичаю щось зробили. Тут і наречена виходить з хати, зараз їй до шлюбу йти.
Хор жінок
– Молодая перепілочко,
Чого рано з вирію вийшла?
Ще на горах та сніги лежать,
У долинах та води стоять.
Ніде сісти да посидіти,
Ніде гніздечка звисти.
– Ой сяду я при долиноньці,
А виведу дітки при калиноньці.
– Молодая Марусенько,
Чого рано заміж пішла?
– Ой як мені пізненько лягати,
А раненько вставати.
Як мені свекорку годити?
Ой рано, ще рано… Згасла свічечка проти сонечка – Марія. Вже не народить дітей, не простелить хідників у своїй світлиці. Прилетить білою пташкою опівночі на чуже весілля. Зрадливо хлюпне вино на скатерку, зблисне роса на пожовклому листку. І хто відає, чого всі зажуряться, адже ніхто, крім нас, не знав Марії.
Перший гість
Ану, хлопці, веселої! Щоб аж земля двигтіла!
Перший музика
Авжеж, веселої! На те й весілля, а ми на ньому музики. Будемо грати, а ви танцювати. Будем грати на чужому весіллі, бо то наша робота. А ваша пити і нас підганяти.
Другий гість
Не такої!
Музики
А якої?
Другий гість
Щоб ноги самі танцювали.
Перший музика
І такої заграємо. Тут можна. Не ресторанна підлога, а земля. А кому місця мало, то на вулицю. Вона довга й широка. І люди розступаються. Будете танцювати, доки каблуки витримають, а як відірвуться, то босоніж, щоб загнати сум у землю, як вербовий кілок.
Третій гість
А заграйте, хлопці, такої, аби я на 20 літ помолодів і на дівці оженився, бо моя стара вже любити негодна.
Третій музика
Сідайте, дядьку, на коня і доганяйте літа молодії.
Третій гість
Думаєте, не догнав би? Та боюся, щоб горілку без мене не випили…
Перша гостя
Випийте, синочки, по чарочці та заграйте мені такої, аби я забула, що у 26 літ вдовою лишилася з двома дітьми на руках. Та й досі сама.
Третій музика
Війна?
Перша гостя
Ой, війна…
Друга гостя
А заграйте мені, хлопці, такої, аби мій чоловік воскрес хоч на годину та випив би зі мною, та потанцював, бо чужі чоловіки бояться мене до танцю брати.
Другий музика
Давай, я з тобою потанцюю, а хлопці за мене зіграють.
Друга гостя
От спасибі!
(Йде з ним танцювати).
За столом починають співати:
Розвий, сосно, сімсот квіток, рано-рано,
Розвий, сосно, сімсот квіток, та ранесенько.
Всім боярам по квіточці, рано-рано,
Всім боярам по квіточці, та ранесенько.
А Іванові не стало квітки, рано-рано,
А Іванові не стало квітки, та ранесенько.
У нього квітка – Марійка-дівка, рано-рано,
У нього квітка – Марійка-дівка, та ранесенько.
Перший музика
Нам тільки веселих грати. А сумної й без нас заспівають.
Третій музика
Та я нічого не кажу, тільки дивно, як ми ще можемо грати на весіллі після того всього.
Перший музика
Дивись на Сергія, як той жартує з молодою вдовою. Живі більше потребують співчуття.
Третій музика
Скоро усі переп’ються і поснуть. Я піду, а ти як хочеш. Все одно не втнемо такої пісні, щоб воскресила з мертвих чи повернула молодість.
Перший музика
Завтра вранці сюди прибіжать діти. Будуть танцювати, доки не зійдуться дорослі. Нам ще ніколи не доводилося грати для дітей. А вони ні для кого не можуть бути чужими.
Третій гість (зовсім п’яний)
А заграйте мені такої… такої…
(Падає і засинає.)
Третій музика
Хіба що самому напитись?
Підходять двоє дівчат.
Перша дівчина
Вибачте, будь ласка, Оксана ось просить…
Друга дівчина (штовхає її під бік)
Я нічого не прошу!
Перший музика
То якої вам заграти?
Перша дівчина
Якщо можна, про любов…
Друга дівчина
…нещасливу.
Перший музика
Є дуже багато таких пісень.
Друга дівчина
Ну, ось ця: «Стара печаль моя, стара…» Або цю, що співає Вахтанг Кікабідзе: «Проводы любви».
Перша дівчина
Є ще одна гарна пісня, забула тільки, як вона зветься. Там є такі слова: «І нічого вже не знає про розлуку».
Третій музика
Серед ночі, серед саду,
як уже згасають руки
і годинникові стрілки
мою втрату ділять навпіл,
дівчинонька, ніби свічка,
все ще під дощем палає
і нічого вже не знає про розлуку.
Буде свято, сад мій збудять
вітер, час і світло тіні,
лиш мене уже не буде
на подвір’ї, на картині, при дорозі
і при людях, при лихій годині.[4]4
Вірш Костя Москальця.
[Закрыть]
Ніч надворі. Найзапекліші п’яниці й веселуни сплять покотом. У цей час відбувається інше весілля, весілля зірок у недосяжній височині. Ще не скоро листопадовий світанок. Сплять натомлені музики, яких чекає завтра багато роботи. Вони не бачать, як шаленіють зірки у чорному небі, як плавляться від пристрасті. Розпечені краплі спадають золотим сім’ям у земну родючу скибу.
Тільки в зоряну ніч земля й небо наближаються одне до одного, навіюючи людям химерні сни.
Та хто зараз вірить у сни?
Лише покровителі квітів, котрі, щоб жити, мусять вірити у красу.
1984–1987 pp.
