Текст книги "Потрапити в сад"

Автор книги: Галина Пагутяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

Ні, не прокидайся. На всій землі ми не знайдемо такої квітучої безлюдної луки, з метеликами, що стають квітками. Ти мій метелик, моя квіточка. Що тебе чекає взимку? Мушко-одноденко, яка ж ти крихітна в порівнянні з тією блискучою зіркою, з котрою я колись візьму шлюб, і ложем нам cтане Чумацький Шлях. Ти нікому не розкажеш свій сон, бо тобі буде соромно. «Більше не треба так робити…» – чує він чийсь голос. Здогадується звідки і свариться пальцем на білу хмарку, що підкрадається до сонця. Треба йти. Відпочинок скінчився. Він цілує Марію там, де б’ється на шиї тонка жилка. І все навколо здригається від болісного стогону дівчини. Це так несподівано й страшно, що він відсахується і йде геть, майже тікає, ніби злодій чи вбивця.

…Артур підійшов до дзеркала. «Наче покійник, – подумав він, угледівши бліде лице з почорнілими губами і тьмяними, глибоко запалими очима. – Не поїду завтра в село».

Вийняв з бару келишок, налив коньяку і випив одним духом. Коньяк прояснює голову. Потім, уникаючи дивитись на свою колишню оболонку, дістав з шафи бутель з нігілятором. Через двадцять хвилин ця моторошна лялька щезне. Артур пішов у ванну, скинув з себе поплямлену вином одежу, увімкнув душ: дуже гаряча вода, потім холодна, знову гаряча, мило, шампунь. Місяців два він не матиме цієї приємності, хіба коли приїжджатиме на вихідні.

Настрій у нього кращав. Завтра неділя, і можна буде гарненько виспатися. Артур обтерся, заліз у піжаму, а одежу намочив, посипавши порошком. Прати йому вночі не хотілося.

Нігілятор спрацював на славу. З’їв навіть шматок килимка, тепер доведеться купувати новий. Артур прибрав зі столу: повні тарілки поставив у холодильник, брудні в раковину, недоїдки і крихти зсипав у бачок для сміття. Скатертину згорнув. Залишив тільки на журнальному столику коньяк, келишок, пляшку соку і тарілку з бутербродами. На підлозі, коло того місця, де сидів Мойсей Аронович, було страшенно насмічено. «Ото вже переграв, – незлобиво подумав Артур. – Не мине й п’яти років, як сусіди по комуналці з великою полегкістю на серці повезуть цю мумію на цвинтар, не здогадуючись, що плюгавий дідок прожив уже двадцять людських життів і відтепер має право ніколи не вдаватися до цього лицедійства. А мені ще ого-го!»

Артур зітхнув, підмів підлогу, порозставляв усе по місцях. Потім знов пішов на кухню і перемив посуд. Ця робота до біса стомлювала, але приглушувала скімління, яке йшло чи від недосвідченого Артура, чи від колишнього господаря тіла.

«Сиди тихо! – наказав він отому, що борсався в ньому від Петра. – Хай людство дякує, що позбулося ще одного з комплексом неповноцінності. А тебе, голубе, чекав би алкоголізм і біла гарячка. Гм, а раптом я отруїв ціанистим калієм майбутнього Песталоцці або зразкового сім’янина? Та ні, не годиться піддавати сумніву гороскопи. Магія всесильна, хоч я, наприклад, вряд чи зумів би перевтілитись у злісного анонімника чи ката Марії-Антуанетти. Втім, я вчинив сьогодні звірячий злочин, але тут комар носа не підточить, не те що слідчий…»

Він пив коньяк, однак не п’янів. Нараз йому пригадалися мандрівки в космос, й Артур ледве не завив від туги. Простір, захват, астероїди, що розсипаються від одного дотику… Тільки порожнеча велична по-справжньому, бо нічого не означає.

Згодом, після земних мук, буде все: не лише Сонячна система, де знайома кожна каменюка, а Галактика і далі, далі… Нові шляхи, п’янке відчуття, що ти один з небагатьох, хто може не боятися газових туманностей, мільйонноградусної температури, радіації, і що людина ніколи не досягне того, бо вона кінечна. Людство смертне і йде до виродження. Наші зусилля зберегти людський рід від тотальної загибелі – лише крапля обезболюючого, яке продовжує агонію на мізерний відтинок часу, а далі зовсім перестає діяти.

– Чого це я розмудрувався? – тоскно подумав Артур і вже хотів хильнути з келишка, але зрозумів, що це не допоможе. Він зняв телефонну трубку, набрав номер і почув:

– Якого біса?

– Я все зробив, Мойсею Ароновичу.

– То лягай спати.

– Не хочеться, – тихо і сумно мовив Артур. – Політати б…

– У відпустку політаєш.

– Коли ще вона буде, Мойсею Ароновичу…

– Скоро. Років через п’ятдесят, – хіхікнув дідок і кинув трубку.

Список

Подальші події не мали вже трагічного характеру. Артур, він же Петро Іванович Канавченко, маючи при собі лікарняний листок з діагнозом «гостре респіраторне захворювання», поїхав у богом і людьми забуте село, де половина хат стояла пусткою. Артур проводив уроки, потім лягав відпочивати, готувався до завтрашніх занять, дивився телевізор, читав. Іноді ходив до лісу. Грошей мав достатньо і гарно одягався, але в клубі на танцях його ніколи не бачили. У селі балакали, що він має наречену в місті і довго тут не затримається. Це нікого не дивувало, бо рано чи пізно школу збиралися закрити через відсутність учнів.

І все ж працювати сільським вчителем, обплутаним демагогічними приписами і бюрократичними інструкціями, було нелегко. Усім тим нещасним сіячам розумного, доброго й вічного, на котрих чигала ціла купа вельми поважних чиновників, Артур щиро співчував. Та й дітей, привчених до штампів і готових відповідей, було шкода. Якби кожного вчителя замінити магічним двійником, ще можна було б якось врятувати становище. Але де набереш стільки магів із комплексом неповноцінності, придатних для таких перевтілень? Справжню суть імітації Артур мав пізнати наприкінці свого перебування на землі. Цим він схожий на людей, які тільки перед смертю усвідомлюють, як саме мали прожити своє однісіньке життя.

Артур не міг залишитися в селі, бо цього не хотів Канавченко. Через три місяці він звільнився з роботи і пішов працювати в науково-дослідний інститут, хоч ніякої моральної насолоди від того не мав. Батьки на нього ледь не молилися. Він став поважнішим, пильнував за своєю зовнішністю, приїжджав щомісяця додому. Мати всім хвалилася, що Петрусів товариш залишив йому квартиру, а сам поїхав на кілька років до Африки.

Вростання мага у середовище людської моралі – процес дуже цікавий, хоча справжньою людиною маг ніколи не стане. Він завжди трохи осторонь, вважаючи, що кепкування над людськими звичаями, гра з ними – то єдиний шлях пізнання. Розпорошуючись між людьми, маги, однак, не асимілюються, тримаються купи і завжди виручають одне одного. Інакше вони б не вижили.

Спілкування зі смертними, особливо в неробочий час, обтяжувало Артура. Він, як і всі маги, полюбляв горду самоту, тобто вільний простір довкола себе і мінімум обов’язків. «Експериментувати», як це робив Мойсей Аронович у своєму ЖЕКу, він не вмів. Однак наш молодий спеціаліст хотів працювати з вогником. Кому не відоме це почуття на старті трудової діяльності? «Вогник» у двійництві – є не що інше, як більший чи менший процент демонізму, і вважається особливим шиком. Тут йдеться не тільки про те, щоб полякати звичайних смертних ефектними сценами, які одностайно визнаються психіатрами за галюцинації. Клієнт, схильний до неврозів, під впливом різних просторово-часових зміщень зазнає ще більшого розладу психіки, і трансплантації двійника відбувається легше. Але й почуття міри треба мати. Божевільний клієнт не відчуває вже ні гармонії, ні дисгармонії зі світом.

Перше засідання магічної вченої ради, на якому побував Артур – Максиміліан – Петро, викликало у нього дуже суперечливі враження. Голова без тіла трохи злякала, хоча на практикумах з магічної медицини він надивився ще не такого, але там усе сприймалось якось природніше. Збираючись на вчену раду, Артур хотів прихопити детектив, проте стримався. І дарма, бо кілька молодиків щось захоплено читали. Один із них особливо сподобався Артурові своєю іронічною посмішкою. Був приблизно його віку, з чорною бородою, у джинсах і шкіряному піджаку. Визначити, скільки він мав імен, було, однак, важко.

Артур майже не товаришував зі своїми колегами. Він прикинув, з ким може спілкуватися бородань. Праворуч від того сидів чоловік років сорока з фізіономією спекулянта жіночою білизною. Ліворуч – дама з дощенту вибіленим коротким волоссям, з категорії тих жіночок, котрі час від часу роблять героїчні спроби схуднути, але ніколи не втримаються від спокуси перехопити чашку кави з куснем празького торта. Дама зрідка щось шепотіла бороданеві на вухо, а на обличчі спекулянта годі було щось прочитати. Артур мусив обертатися, щоб роздивитися цю трійцю, і кінець кінцем на нього звернули увагу, як на собаку, що задер ногу коло твоєї лавки.

– Шановне товариство! – говорив доповідач. – Мені випала честь звітуватися про відрядження на Сатурн. Я щойно повернувся з нього і не встиг навіть переодягнутись. З часом я опрацюю весь зібраний там величезний матеріал, а зараз лише коротко зупинюся на характері, меті й головних етапах поїздки. Перебував я в основному на кільці Сатурна, цьому унікальному витворі природи, що є лише матеріальною ілюзією… кхе-хе-хе… пояса цнотливості…

«Якби я таке сказав у себе в інституті, – з солодкою зловтіхою подумав Артур, – мене повезли б прямісінько до психлікарні». Голова без тіла спохмурніла. Ну, звісно, дами, хоч жодна з них не нагадувала благочестиву мотрону.

Артур майже не бачив приємних облич: здебільшого злі, іронічні або солодкаво-добродушні. Всі до одного білі та чорні маги люто ненавиділи Землю та її безпомічних жителів, у чиї шкури їм доводилося влазити. Якби не інструкція, вони б охоче піднесли сірничок до боєприпасів, прихованих різними країнами на чорний день. Артур відчув: за щирою безтурботністю присутніх ховається якесь напруження, наче гра переходить у щось більш серйозне. Він як неофіт мусив працювати навіть на цьому базарі демонічних вибриків.

Наприкінці повинні були зачитати список делегатів, пропонованих на III Всесвітній Конгрес Білої і Чорної Магії. Артурові, звісна річ, не всміхалося туди потрапити. Делегат повинен мати не менше десяти імен. Хоч вік присутніх не давав уявлення про претендентів на звання делегата, але їх можна було вгадати по схвильованій поведінці.

Під час перерви магічне товариство, поділившись на групи, жваво обговорювало майбутній форум. Повсюдно лунало чарівне слово «список». Їхня магічна колегія мала послати лише п’ятьох делегатів. Відбір проводився таємним шляхом. Президія давала рекомендації, але тільки тим, кого називали вищі інстанції.

Артур дуже вигідно почувався в ролі спостерігача, але і його байдуже серце билося трохи сильніше. Напруження щохвилини зростало. Очі магів уже не блукали по стелі, де маячіла темною плямою незасвічена люстра; від збудженого дихання коливалося полум’я свічок, якими опікувалася смутна істота в сірому халаті прибиральниці.

Раптом серед тиші почувся завзятий писк і на трибуну виліз худий заклопотаний щур. Він обнюхався й пискнув знову. З-за лаштунків повагом випливло все його сімейство на чолі з дружиною. Щурів привабив, напевно, запах свічок. Артур зацікавився, як на це подивиться Голова без тіла, але вона уважно вивчала якісь приписи вищих інстанцій. Всі завмерли. Нечуване нахабство цих тварюк, які чхали на всесильних магів, паралізувало весь зал. Столик зі свічками був досить високий, і щур-тато хвильку розмірковував. Потім стрибнув, змахнувши огидним хвостом, але не втримався на полірованій поверхні. Тоді молоді щури кинулися на штурм стола. Свічки падали. Ці пройди вміли гасити вогонь краще за пожежників. Половина залу потонула в темряві, але ніхто з магів не поворухнув і пальцем. Щури жерли свічки, наче сто років голодували. Смутна істота стояла неподалік зі шваброю в руках і теж чекала на вказівки. То було досить цікаве видовище, але коли з іншого кутка виповзла ще одна сім’я щурів, маги почали непокоїтись. Чувся стурбований шепіт: «Кота б сюди! Та й не одного…» Не пропонували ні лазера, ні атомної бомби, ні блискавичної отрути, тільки кота, що мав стати рятівником. Проте цієї весняної ночі кожен порядний кіт виспівував серенади на дахах будинків і зовсім не цікавився щурами з конференц-залу.

Нарешті Голова без тіла щось шепнула секретареві зборів. Той задріботів у зал і підійшов по черзі до бороданя, його сусідів і ще до п’яти магів. Те, що він наказав їм зробити, було, мабуть, не вельми приємне, бо чорнобородий скривився, як середа на п’ятницю, й забігав по рядах очима з німим обуренням: «А чому саме я?»

Голова без тіла нетерпляче кашлянула. Почулося приглушене нявчання – і восьмеро різномастих котів припали до сидінь, нервово сіпаючи хвостами. Секретар ляснув у долоні, а коли й це не допомогло, поскидав котів з сидінь. Ті мляво попленталися до бою. Чотири в один куток, чотири в другий. Почалось якесь страхіття: гамір, писк, кровожерний нявкіт. Остання свічка погасла, настала темрява. Здавалося, по підлозі шастають цілі зграї розлючених щурів. Майже всі маги позалізали з ногами на сидіння.

Та ось спалахнув вогничок, несміливий, але такий бажаний. Це сіра смутна істота тримала в руках щойно запалену свічку, піднявши її догори, наче в якомусь молитовному екстазі. Усі погляди були звернені до простої білої свічки за вісімнадцять копійок, загасити яку міг би й подих дитини. Дитини… Кожен з нас був дитиною лише раз в житті. Дитячу душу не зміг би імітувати ніхто, надто вже міцно вона зрослася з тілом.

Потім, після грандіозної битви, було запалено багато свічок, але запам’яталась ота, перша, що кидала відблиск на лице найпослідущої істоти на цьому зібранні. Вона поставила свічку перед Головою без тіла, а сама зникла у темряві, щоб з’явитися знову – з відром, совком і мітлою. Загризені щури втрапили у відро разом з іншим сміттям, а коти, добряче пошарпані, збилися в гурт і залементували, вимагаючи повернення до статусу приматів, що й було зроблено. Магам надали першу медичну допомогу. Бородань трохи накульгував і мав на носі подряпину, котру відразу заліпили клаптиком пластиру. Разом з іншими переможцями щурів він вихилив чарку горілки. На всіх них було шкода дивитись. Артура нудило від самої думки, що і його могли перетворити у кота.

Якщо серед людей він почував себе вищою істотою, то тут, на вченій раді, міг зазнати найвигадливіших принижень. «Наступного разу, – подумав Артур, – прорветься каналізація, і магам накажуть жерти лайно».

Вдома він записав у зошиті: «Мовчи, Артуре, і не смій дивуватись. Люди вільніші за нас, хоч і недосконалі. Чим досконаліша істота, тим вона більше підкоряється». Це було на четвертому році його двійництва.

Бородань відтепер буде нагадувати йому кота. Цікаво, у кого б найкраще було перетворити самого Артура? Він уявив себе чомусь лисом, тією загадковою твариною, котра вміла бути людиною, як оповідали давні китайці.

…Золотавий полиск лисячої шерсті проганяв нічний морок раніше, ніж ледаче старе сонце. Лис біг повз річку, повз пташок, які спали в гніздах, повз легкий вітерець, повз квіти, повз усе гарне. І сам він був гарний, як світанок улітку…

Артура тривожило зараз ось що. Йому здавалось, ніби він поступово м’якне, наче віск, стає якимсь безвольним, боязким, одне слово, піддається впливові отого безхребетного і затурканого Канавченка. От хоча б той факт, що він покірно згодився вчора не поїхати в Крим, де весна в розпалі. Це відрядження у нього вихопили перед самим носом, а він промовчав.

«На біса нам здалися такі працівники! – сказав би Мойсей Аронович. – Може, краще в черв’яка сліпенького перевтілитися чи в амебу?»

Промахів по службі у них не прощають і доган без занесення до особової справи не виголошують. Найвище – почуття обов’язку. Не розкладати людську особистість, яка тобі доручена, і ущільнювати, щоб ніяка слабість не вислизнула, наповнити її бойовим духом життєвого оптимізму. Зовсім не обов’язково пашіти здоров’ям і шкірити зуби. Досить тихо радіти, що є хліб і до хліба, також друзі, тато і мама, що нема війни й по небу пливуть чистенькі, як випрана білизна, хмарки. Прагнути жити завтра ще краще, ніж сьогодні, втілюючи таким чином невпинну жадобу людства до прогресу. «На поклик наполегливого смертного блаженні безсмертні відгукуються швидко», – казав Заратуштра.

Життя Максиміліана було значно приємнішим, хоча б через можливість усамітнитися в родовому замку. Петро Канавченко за подібний спосіб існування вважався б особою, що ухиляється від суспільно корисної праці, – з відповідними наслідками, тому Артур намагався жити, як усі, і не пхати свого носа куди не треба. Двадцятому століттю більш корисні обивателі, ніж мандрівні філософи, котрих на велелюдних шляхах, ніби зайців, розчавлять права і обов’язки громадянина.

Артур сів на краю пустелі, ніби той лис Екзюпері, чекаючи, хто його приручить. Раніше він не здогадувався, наскільки був самотнім отой студент. Петро так уже просяк самотністю, що всі вітри на світі не висушили б її. Перш ніж бадьоро рушати в життя, Артур мусив її позбутись.

Артур спочатку чекав, що це минеться саме по собі, а потім пішов шукати істот, котрі б його розрадили. Вдався до такого простого засобу, як блукання вулицями. Він і раніше полюбляв загубитися в натовпі, спостерігаючи за людьми, просвічуючи поглядом їхні буденні клопоти. Жалкував, що не має права стати невидимим. А потім перестав жалкувати, бо у вуличній юрмі всі стають невидимками. Тільки тепер йому знадобилися не об’єкти для психологічних досліджень, а товариші по нещастю.

Якось після роботи Артур захотів пива. Зайшов у пивбар, взяв собі кухоль, шукаючи, де б сісти. Пив поволі, бо від холодного питва аж ломило зуби.

– Слухай, друже, підкинь гривеник!

Артур підняв очі. Перед ним стояв трохи п’яненький, але цілком пристойний чоловік. Так чи інакше, відмовляти не годилося. Артур сягнув рукою до кишені, витяг кілька срібняків і мовчки дав їх чоловікові.

– Велике мерсі! – зрадів той. Через хвильку примчав з двома кухлями і безцеремонно всівся навпроти. Хапливо став ковтати пиво, а потім пильно глянув на Артура:

– Ну як, втрапив у список?

– Який список? – здивувався хлопець.

– Той самий. Делегатом на конгрес.

Мав якісь нерухомі чорні очі, може, від того, що випив, і дуже виразну міміку.

– Не втрапив.

– Не заслужив чи молодий?

– Молодий, – знизав плечима Артур.

– А я, ти знаєш, сподобився. Оце ходжу й думаю: за що…

– Вітаю.

– Глупота, ось що я тобі скажу…

– Артур.

– …Артуре. Глупота!

– Що глупота?

– Конгрес. Усі знають, що глупота, а рвуться. Бо конгрес! Мені плювати, але ж внесли в список. Тепер кожне мурло заздрить. Та ні, я не про тебе. Ти як теля на бойні…

– Чому?

– Не перебивай старшого, будь ласка. Їй-богу, відмовлюся! Скажу: не заслужив. Сам подумай: треба брати в театрі відпустку за власний кошт. А як візьмеш, коли прем’єра на носі. «Тартюфа» ставимо, і я в головній ролі. Ніхто не відпустить, хіба що вмру. Та мені ще ранувато… Граю і Мефістофеля, і Яго, і Дон Жуана… Нема часу на всяку глупоту – слухати доповіді старих маразматиків.

– Ви – чорний маг?

– Так, але називай мене просто Вася. Без церемоній. Я тут, розумієш, експериментую. Канючу мідяки, хоч сьогодні зарплату одержав. Дивлюсь, як дають і що дають. Це – для Тартюфа. А завтра буду лицемірити. Розхвалю якусь бездарну акторку або просто спокушу молодичку з вулиці, га?

Артур злякано подивився довкола. Дехто вже звернув на них увагу. Вася підняв кухоль й урочисто мовив:

– Вип’ємо за Мольєра! – жадібно ковтнув і нахилився до Артура: – Не хочу їхати на конгрес, – раптом заскиглив він. – Але поїду! Жінка доймає, діти набридають – все їм грошей мало. Ще й сусіди вовком дивляться. Я, бачте, пізно повертаюся додому. Комуналка! Чи знаєте ви, що таке комуналка? «Чорна дірка» в порівнянні з нею – кавказький курорт. Вісім років стою у черзі на квартиру… Товариші! Я артист, творча особистість. А хабара – дулю! Не вмію я давати на лапу. Якби ще не вмів одружуватись…

– А що тут уміти? – хіхікнув якийсь петеушник.

– Мовчи, синку! Поїду-таки. Ну, Артурчику, я помчав на базар. Сім’я, розумієш… Ось мій телефон, передзвони. Чао!

По його відльоті, бо той чоловік був надто жвавий, щоб виходити, на хвилю запала тиша.

– Артист! – прицмокнув якийсь роботяга.

– Еге ж… Може, ще й народний.

– Раз народний, значить, мусить серед народу давати представлєніє, як оцей, безплатно. Жінка раз в жизні витягла мене в театр, а білетів не було.

– Юначе, а куди той артист їде?

– На гастролі, – відповів Артур.

– А про хабара він точно сказав. Не підмажеш – не поїдеш. Я ось десять років у черзі стою, а він тільки вісім…

– Так він артист, йому положено.

– Там не на артистів дивляться, а в кишеню. Це вже точно…