Текст книги "Дванадцять китайців і жінка"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

Чи справді він мертвий? І чи можна довіряти словам Глорії? Якщо Тейлера вбили, то хто позбувся тіла й замив килим? І чи не кокнула його сама Глорія? Коли Феннер бачив їх востаннє, вони не справляли враження закоханих голубочків.

Спересердя він вилаявся і полишив яхту. Вийшовши на пірс, помітив неподалік «седан» з вимкнутими фарами. Зирнув у той бік, блискавично упав на землю. Почувся приглушений звук пострілу, й Феннер безпомильно зрозумів, що стріляли у нього. Не підводячи голови, наготував зброю. Почув, як авто рушило з місця, шини м'яко прошурхотіли піщаною дорогою, і машина зникла за рогом насипу.

Феннер підвівся й обтрусив одяг. Ситуація ускладнювалася. Манівцями він повернувся в готель, тримаючись неосвітленої частини вулиць та бічних провулків.

Глорія лежала там, де він її полишив. Обличчя жінки було дещо змарнілим, а усмішка, якою вона його привітала, – вимученою.

Він знову підсунув крісло ближче та всівся поруч з нею.

– Ти бачила його в головній каюті? – спитав різко.

– Так.

Феннер задоволено кивнув, наче очікував саме такої відповіді.

– Його там уже нема. Не знаю, навіщо вони це зробили, бо якби їм був потрібний цап-відбувайло, то ти б ідеально підійшла для цього. Тож або ти сама його вбила, а тіло викинула за борт, або це зробила не ти, й убивця повернувся туди за чимось і забрав тіло. Мабуть, то все-таки ти скинула його за борт.

Глорія показала йому тендітні долоньки.

– Вважаєш, я могла би це зробити? Адже він був такий важкий!

Феннер пригадав майже прямовисні сходи, що вели на яхту, і хитнув головою.

– Ні, – сказав, – не вважаю.

На її обличчя повернувся природний колір, і тепер вона вже не виглядала такою змученою.

Слушно зауважила:

– Але якщо вони прибрали тіло, то ніхто й не дізнається, що Тейлер мертвий?

Феннер позіхнув.

– Саме так.

Вона згорнулась у ліжку калачиком, відіпхнувши від себе подушку.

– Як думаєш, я зараз спокуслива? – Її очі знову грайливо зблиснули.

– У каюті Тейлера я знайшов кумедні речі. Він застосовував їх з тобою? – замість відповіді спитав Феннер.

– Не розумію, про що ти. Я не знала Тейлера настільки добре, – і Глорія заховала обличчя під простирадлом.

Феннер спитав знову:

– А де тепер твоя сестра Мерієн?

Глорія інстинктивно відсунулася від нього лише на кілька дюймів, але здавалося, що це були метри й метри. Феннер нахилився та підтягнув її до себе. В очах побачив переляк.

– То де твоя сестра? – повторив.

Вона запитала:

– Звідки ти знаєш про неї? І що тобі відомо про Мерієн?

Феннер підсів ближче.

– Ви подібні, мов дві краплі води, – сказав чоловік. – Ніколи раніше не натрапляв на таку схожість.

Він поліз у внутрішню кишеню піджака й витягнув звідти листа, якого знайшов у сумочці Мерієн.

– Поглянь-но на це, – запропонував.

Глорія байдуже пробігла очима рядочки і крутнула головою.

– Не знаю, про що це, – сказала. – Хто такий Пайо? А Нулен?

Феннер ступив до столу, витягнув зі стосика паперу аркушик, узяв олівець і підійшов до ліжка.

– Перепиши цей лист для мене, – сказав.

Поки вона комизилася, він поквапно звелів: «Зачекай!». Дістав із шафи свою піжаму і накинув на неї. Тоді зайшов у ванну та кілька секунд вичекав. Коли повернувся, Глорія була вже у піжамі, закочуючи довгі рукави.

Запитала:

– Чому хочеш, щоб я переписала листа?

– Роби, що сказано, – кинув коротко.

Вона щось нашкрябала на папері й подала йому написане. Він порівняв два почерки. Між ними не було нічого спільного. Поклавши аркушик на стіл, почав замислено походжати кімнатою. Глорія напружено спостерігала за ним.

– У тебе ж є сестра, правда? – нарешті сказав.

Вона завагалася, та потім відповіла:

– Так, але ми дуже давно не бачилися.

– Чому? І як давно?

– Приблизно п'ять-шість років, точно не пам'ятаю. Ми з Мерієн не дуже ладнали. Вона постійно повчала мене, як жити. Не те, щоб ми сварилися – просто Мерієн постійно намагалася читати мені мораль. Отож, після смерті батька наші шляхи розійшлися.

Феннер дуже спокійно заперечив:

– Ти брешеш. Якби ви стільки років не бачилися, то вона б не прибігла до мене, стурбована твоїм зникненням.

Дві яскраво-червоні плями запломеніли на щоках Глорії.

– Не знала, що Мерієн приходила до тебе. То хто ж ти такий?

– Це не має значення. Коли востаннє бачила сестру?

Глорія похмуро відповіла:

– Ми з Гаррі саме були в Нью-Йорку, коли я зіштовхнулась із нею. Це трапилося кілька тижнів тому. Я їздила туди трохи розважитися. Мерієн дуже просила зайти до неї в готель. Я пообіцяла. Але ж була з Гаррі, а вона би його не сприйняла, тому просто втекла у Флориду.

Феннер знову підійшов до неї та сів на ліжко.

– Або ж твоя розповідь – суцільна брехня, або я не розумію в ній чогось дуже суттєвого.

Глорія хитнула головою:

– Я не брешу. Навіщо це мені?

– Послухай! Чи розповідала ти своїй сестрі щось про дванадцять китайців?

– Дванадцять китайців? Навіщо?

– Та не повторюй оте своє «навіщо»! – люто гаркнув Феннер. – Це мене лише заплутує!

Судячи з усього, після зустрічі з цією дівчиною він був ще далі від розкриття справи, ніж до того.

Подумавши, Феннер запитав:

– Чому ти Лідлер? Чому не Дейлі?

– Лідлер – моє прізвище по чоловікові, – пояснила Глорія. – Рік тому розлучилися.

– І де твій чоловік? – пробурмотів Феннер.

– Не знаю. А що?

Феннер не відповів. Натомість повідомив:

– Минулого тижня твою сестру по-звірячому вбили у Брукліні.

Запала тривала мовчанка. Потім озвалася Глорія:

– Не вірю.

Її очі повільно блукали обличчям Феннера.

Той знизав плечима:

– Можеш не вірити. Але мені сподобалася та дівчина. Вона прийшла до мене по допомогу. Мені не байдуже, як обірвалось її життя, тож я пообіцяв собі дістати того, хто це вкоїв з нею.

Глорія потягнула Феннера за рукав піджака. І крутила його, і м'яла, і смикала.

– Мерієн мертва? – перепитала вона. – А ти сидиш тут і розповідаєш мені усі ці байки? Невже в тебе нема ні краплі жалю до мене? Ох, Мерієн, Мерієн!

Феннер скинув її руку зі себе.

– Припини цю комедію! З тебе нікудишня актриса. Насправді тобі начхати на те, що сталось із Мерієн.

Глорія поглянула на нього й знову дурнувато захихотіла. Прикрила рот рукою, і в очах мелькнув переляк.

– Мені не варто було цього робити, – сказала. – Та лише уявити – Мерієн мертва!

Перекотившись у ліжку, вона уткнулась обличчям у подушку. І затряслась од сміху.

Раптово Феннера осяяла здогадка. Він легенько притиснув голову Глорії до подушки, а іншою рукою відкинув простирадло. Тримаючи її так, смикнув із пліч піжаму, щоб оглянути спину. Спина та плечі були в синцях, але там не побачив таких глибоких смуг від батога, як у Мерієн. Він опустив піжаму, прикрив Глорію простирадлом та відійшов. Вона перекотилася на спину, й очі її спалахнули.

– Навіщо ти це зробив?

– Ти знала, що вся спина твоєї сестри також посмугована? – запитав Феннер.

– Отже, тобі відомо все, чи не так? Ми не можемо цьому зарадити – так уже створені, – й вона знову заплакала. Побачивши сльози, що струменіли її щоками, Феннер відійшов до вікна. Його раптово охопила смертельна втома, і він різко сказав:

– Побачимося завтра, – та пішов до дверей.

Звук її ридань переслідував його і на сходах. Він подумав: «Я збожеволію, якщо найближчим часом щось не з'ясується».

І підійшов до чергового адміністратора, щоб замовити інший номер.

* * *

Яскраве сонце пробилося крізь жалюзі номера Феннера і лягло, наче в'язничні ґрати, на його ліжко. Він неспокійно поворушився, коли десь унизу годинник відбив десяту. Вже на восьмому ударі розплющив очі та щось пробурчав. Тіло його досі не відпочило, а голова гуділа. Підсвідомо він зауважив сонце й відразу ж знову заплющив очі. Поки його мозок усе ще боровся зі сном, Феннер відчув якийсь тягар у себе в ногах і слабкий аромат парфумів. Він застогнав; натомість Глорія хихикнула. Крізь напівзаплющені очі він поглянув на неї, і його все ще затьмарена свідомість підказала йому, що виглядає Глорія просто чудово. Волосся її ретельно вкладене; вона сперлася на спинку ліжка, підтягнувши довгі ноги аж до підборіддя й охопивши випещеними руками звабливі коліна. Поклала підборіддя між колінами та дивилася на Феннера сяючими очима.

– Коли ти спиш, то виглядаєш таким гарним і добрим... – зауважила. – Хіба ж це не диво?

Феннер, порухавшись у ліжку, змінив позу. Пригладив волосся. Почувався жахливо.

– Чи не пішла б ти геть? – терпляче попрохав. – Коли захочу тебе бачити, то повідомлю про це. Принципово не терплю жінок у своїй спальні. Я доволі старомодний і скромний.

Глорія знову хихикнула.

– А ти милий, – просто констатувала вона.

Феннер застогнав. Тепер, коли він сів на ліжку, голова його боліла нестерпно.

– Забирайся! Щезни негайно!

Глорія широко розвела руки. Її величезні блакитні очі спалахнули:

– Поглянь-но на мене! – сказала. – Я ж цілковито беззахисна! Ти можеш робити зі мною все, що хочеш.

Феннер незадоволено буркнув:

– То ти йдеш, чи як?

Глорія зісковзнула з ліжка. Виглядала кумедно у Феннеровій піжамі, котра обвисла на ній, як на вішалці.

Феннер необачно мовив:

– Ти в цій піжамі – мов опудало. Чому б тобі не піти і не одягнутись як слід? Тоді ми могли б разом поснідати і трохи побалакати.

Глорія заплескала в долоні.

– Звісно ж! – сказала, натомість розстібаючи піжаму. Знявши її, кинула на підлогу.

Феннер застережливо крикнув:

– Ей! Припини це!

Тіло її було мармурової білості та сяяло, мов перлина.

Феннер зауважив:

– Просто чудово! Можливо, якось іншим разом. А зараз єдине, що мені потрібно, це горнятко кави – чорної та дуже міцної. Ранок – не для цього.

Глорія продовжувала пришелепкувато хихотіти і голяка кружляти кімнатою. Феннер подумав, що вона – найгарніше зіпсуте створіння, котре він бачив у своєму житті.

Вона знову розсміялася.

– То я тобі таки подобаюся? – запитала грайливо.

Він сів, спираючись плечем на спинку ліжка, і сказав:

– Натягай свою піжаму й вали звідси. Я більше не можу на це дивитися.

Її обличчя затьмарив сумнів – наче хмарка набігла на місяць. І очі втратили блиск. Підійшовши до ліжка, вона сіла поруч з Феннером. І запитала хрипко:

– То що зі мною не так? Чому ти мене не хочеш? Невже я така потворна?

Феннер заперечно хитнув головою.

– Зовсім не потворна. – Але таке для мене важить значно більше, ніж для тебе. Ну то як, одягатимешся?

Коли вона врешті встала, очі її були безбарвними. Повільно натягнула піжаму і вийшла з номера, залишивши двері відчиненими навстіж. Феннер, вилізши з ліжка, зачинив ногою двері та пішов у ванну. І подумав: «Ну й дурнуватий же початок дня!»

Після душу йому стало краще, і він замовив телефоном каву в номер. Був уже вдягнений, коли офіціант приніс кавник.

Двох горняток йому вистачило, щоб отямитись, і він попрямував у номер Глорії. Вона також уже вдяглася. Її чорна вечірня сукня виглядала абсурдно в яскравому сонячному світлі. Жінка сиділа коло вікна, дивлячись на вулицю.

Феннер тихо зайшов і безшумно зачинив за собою двері. Запитав:

– То що робитимеш?

Глорія повернулася до нього, всміхнувшись. Дивовижно, але очі її були широко розплющені, щирі та приязні.

– А що можу робити?

Він притулився до стіни і бездумно дивився на жінку. Нарешті проказав:

– Тебе важко зрозуміти. Я думав, що матиму з тобою купу проблем. Тепер бачу, що помилився.

Вона різко відвернулася від нього і стала спиною до вікна.

– Я й далі вважаю, що ти – красунчик, – зауважила. Опісля додала:

– Думаю, що я в тебе помаленьку закохуюся.

Феннерові очі ковзнули мимо неї і поглянули на вулицю. Внизу стояв чорний «седан». Його він уже бачив раніше. Коли Феннер зробив крок до вікна, крізь зашторене вікно машини прослизнула рука. Сонце висвітлило ствол револьвера. Це тривало лише мить, бо зафіксоване наче заворожило Феннера, і він на кілька секунд запізнився. Почув ледве вловиме «пах!», і Глорія скрикнула – неголосно й хрипко. Осіла на коліна. Ще до того, як Феннер зміг її підхопити, сповзла на підлогу.

«Седан» швидко рвонув з місця. Все сталося так блискавично, що, здається, ніхто на вулиці нічого не зауважив.

Феннер визирнув з вікна, але все, що встиг помітити – це те, як авто зникло за рогом.

Відійшов од вікна і нахилився над Глорією. Перевернувши її обличчям догори, торкнувся вологої плями на боці – якраз над стегном. Жінка дуже зблідла, але ще дихала. Феннер стягнув з найближчого крісла подушку, щоби підкласти Глорії під голову. Потім побіг у ванну, наповнив миску водою, схопив аптечку, що завжди була при ньому, та повернувся до дівчини.

Глорія стежила за ним розширеними від жаху очима. Потім сказала:

– Нічого не відчуваю. Я важко поранена?

Феннер нахилився над нею.

– Не переживай, зараз поглянемо.

Він дістав з аптечки скальпель.

– Гадаю, із сукнею тобі доведеться розпрощатися, – мовив, обережно розпорюючи шовк.

– Я рада, що ти був поруч, – вона почала плакати.

Феннер розпоров їй пояс.

– Не розкисай. Це больовий шок.

Оглянувши рану, Феннер майже природно посміхнувся.

– Будь я проклятий, якщо це не просто подряпина! Куля лише зачепила тобі бік.

Глорія сказала:

– Я так налякалася, мало не вмерла.

– І я так само, – додав він, уміло обробляючи рану. – Так чи інакше, постріл був таки вправний. Той хлопець – непоганий стрілець.

Глорія жалібно простогнала:

– Аж тепер воно болить...

– Ясна річ, воно мусить боліти!

Випроставшись, Феннер поглянув на неї.

– Тобі треба буде кілька днів полежати. Можливо, це вбереже тебе від нового лиха. Я відвезу тебе додому. Де ти мешкаєш?

Вона відвернулася від нього, й обличчя її стало непроникним. Потім уже звично хихикнула та відразу ж застогнала від болю.

– У мене нема дому, – зізналася, тримаючись за бік.

– А де ти жила до того, як сплуталась із Тейлером?

Вона гостро глянула на нього, потім відвернулася.

– Я не сплутувалась із Тейлером....

Феннер нагнувся над нею.

– Ти – маленька паскудна брехунка. Лише вчора ти казала, що їздила з Тейлером у Нью-Йорк. А перед тим говорила, що заледве з ним знайома. Тепер стверджуєш, що не мала з ним жодних стосунків. Тож нарешті визначся.

Вона поривчасто видихнула:

– Думаю, ти детектив.

Феннер фиркнув.

– Послухай, мала! Ти не можеш цілісінький день клеїти дурня. Мушу тебе кудись відвезти. Або ти кажеш мені, де живеш, або викликаю «швидку».

Вона мовила:

– Хочу залишитися тут.

Феннер нелюб'язно хмикнув.

– На жаль, не можу бути твоєю доглядальницею. У мене повно справ.

– Тут почуватимуся безпечніше.

Феннер задумався, а потім погодився:

– Розумію.

Підійшовши до ліжка, стягнув із Глорії простирадло. Тоді обережно узяв її на руки і посадив у крісло. Поки переносив, вона закусила губу від болю. Він узяв скальпель і розпоров сукню з обох боків. З одного боку білі трусики були червоні від крові.

Вона вигукнула:

– Який жах! – і зблідла так, наче готова зімліти.

– Тримайся! – підбадьорив її та поставив на ноги. – Знімай трусики! Бо тепер, як розумієш, ми вже не чужі одне одному.

Нахилившись до нього, Глорія легенько куснула за вухо.

– Ти милий.

Він відсмикнув голову:

– Облиш це, заради Бога!

Коли вона врешті позбулась інтимної деталі туалету, Феннер знову посадив її на крісло і витер кров зі стегна; тоді відніс у ліжко й накрив простирадлом. І був невимовно радий, що Глорія вже не гола.

Вона лежала й дивилася на нього, а її золотаво-руде волосся безладно розсипалося на подушці. Виглядала такою юною та беззахисною... Нарешті сказала:

– Хочу дещо шепнути тобі на вушко.

Феннер заперечно хитнув головою:

– Вигадай щось дотепніше. Це вже було.

Вона простягнула до нього руки.

– Ну, будь ласка!

Він нахилився до неї, і вона його поцілувала. Її губи приємно вразили лагідністю. Це був цілком невинний поцілунок, який сподобався Феннерові. Він випростався і скуйовдив собі волосся.

– Не переживай так! – заспокоїв її. – Якось воно буде.

Закрив її простирадлом аж до підборіддя, прибрав у ванну обривки одягу жінки і вийшов з номера.

Менеджер готелю поглянув на нього якось дивно. Феннер зніяковів.

– Моя подруга трохи травмувалася, тож їй доведеться кілька днів полежати в номері. Хочу попросити про дещо незвичне: нехай хтось принесе їй нічну сорочку та все інше, що може знадобитися. Додайте це до загального рахунку.

Менеджер серйозно констатував:

– Це не входить у звичні готельні послуги....

Феннер урвав його:

– Я ж вас попереджував, що то не зовсім звичне прохання. Та ж не прошу самотужки виконати у номері танець з віялами! Зробіть лише те, що я попросив.

Він пішов у телефонну будку і назвав номер. Хрипкий голос пробився крізь перешкоди на лінії.

– Баґсі? – перепитав Феннер. – Послухай-но, Баґсі! У мене є для тебе робота. Так, саме та, яка тобі потрібна. Зайди-но до мене в готель і прихопи револьвер.

У барі Феннер замовив порцію віскі. Відчув, що після всіх вранішніх хвилювань йому просто необхідно випити. Чекаючи на Баґсі, дещо згадав, вийняв з кишені гаманець, але, витягнувши його, спохмурнів. І стиха сказав сам собі:

– Дуже, дуже цікаво!

Гроші та документи він тримав у гаманці праворуч і добре пам'ятав, що ще вчора гроші були окремо, а папери – окремо. Ретельно оглянув документи і перелічив гроші. Наскільки міг судити, все було на місці. Однак фото Керлі щезло з гаманця. Він ще раз обмацав усі відділення, але його там таки не було. Задумливо поклав портмоне в кишеню і допив віскі. Якщо хтось іще, крім Глорії, заходив до нього в номер, поки спав, то тепер він уже не зможе називатися Россом, бо той «хтось» бачив його ліцензію. Запалив сигарету, очікуючи на Баґсі. Прекрасно розумів, що допитуватися про щось у Глорії буде марнуванням часу. Вона вдаватиме, що їй погано – це й усе.

Баґсі зайшов у бар із виглядом собаки, котрому пообіцяли кісточку. Одягнений був у сірий поплямлений костюм з малюнком «в ялинку» й зашмуляний фетровий капелюх. У петлиці піджака красувалася червона квітка, справляючи враження, ніби вона там і виросла.

Витерши рот обшлагом піджака, Баґсі задоволено озирав пляшки, вишикувані на стійці бару, наче наперед відчуваючи смак випивки. Феннер замовив йому великий кухоль пива, й обоє відійшли у дальній кінець залу. Коли нарешті всілися, Феннер сказав:

– Послухай, хлопче, а чи не хотів би ти працювати на мене?

Зеленкуваті очі Баґсі розширилися.

– Не розумію... – протягнув він.

– У мене є робота, яка, можливо, тобі сподобається. Нічого особливого, але матимеш за неї п'ятдесят баксів. Якщо все буде добре, то я заберу тебе, але мусиш розпрощатися з Карлосом.

– То ти більше не працюєш не Карлоса?

Феннер заперечно хитнув головою.

– Ні. Від його бізнесу смердить.

Баґсі почухав потилицю.

– Карлосові це не сподобається, – сказав він ніяково.

– До дідька того Карлоса, – махнув рукою Феннер. – Якщо не хочу на когось працювати, то й не працюю.

Баґсі кивнув головою і зацікавлено спитав:

– То як можу заробити своїх п'ятдесят баксів?

– Це гарна робота, тобі сподобається. Пам'ятаєш дівку з «Ненсі В.»? Оту, гарненьку, фігуристу?

Баґсі ласо облизався.

– Хіба таку забудеш? – сказав він. – Шикарна!

– Зараз вона нагорі – в моєму ліжку.

Баґсі від несподіванки пролив пиво. На його круглому обличчі проступив подив.

Він перепитав:

– У твоєму ліжку?

Феннер кивнув.

– Ну ти даєш! – вигукнув Баґсі майже із захопленням. – Певно, купу грошей вгатив, щоби затягти її в ліжко!

Феннер заперечно хитнув головою.

– Та ні, мені мало не довелося відбиватись од неї. Вона надто загаряча для мене.

Баґсі зі стукотом поставив кухоль на стіл.

– Жартуєш? – перепитав. – Іти ще можеш так жартувати?!

– Та ні, вона справді тут, нагорі.

Баґсі трохи подумав, а потім хрипко та довірливо прошепотів:

– То чому ж ти відмовився? Вона кусається, чи що?

Феннер вирішив, що пора перейти до діла.

– Поки що не можу розповісти тобі всіх подробиць, друже. Хіба те, що якийсь чолов'яга пальнув у неї і трохи попсував її бік. Цей хлопчина може завітати ще раз і виконати свою роботу краще. Тож хочу, щоб ти сидів коло неї і пильнував її.

Баґсі перепитав здавленим голосом:

– І за таку роботу заплатиш аж п'ятдесят баксів?

Феннер поглянув на нього здивовано:

– А що, мало?

– Та це ж сущі дурниці – я зробив би таке й задарма. Може, вона ще й «западе» на мене.

Феннер підвівся.

– Добре, ходімо нагору, я вас познайомлю. Але не забивай собі голову дурницями. Просто сидітимеш коло її дверей, ок? Така дівка не має часу на усіляких там гангстерів. Хіба це не твої слова?

Дещо пригнічений, Баґсі пішов за ним слідом. Феннер постукав у номер та увійшов. Глорія лежала на ліжку в рожевій атласній нічній сорочці – суцільні оборки та стрічечки. Хихикнула, коли Феннер зробив паузу, перш ніж заговорити.

– Не сорочка, а просто мрія! – сказала схвально. – Ти сам її вибирав?

Феннер заперечливо крутнув головою.

– Я знайшов тобі охоронця. Це – Баґсі. Він буде поряд, охоронятиме тебе від поганих хлопців.

Глорія здивовано оглянула Баґсі з голови до ніг.

– Щось він не подібний на хорошого хлопця, – зауважила.

– Прошу тебе, Баґс, – познайомся з цією чарівною леді.

Баґсі спромігся лише на:

– Господи Ісусе!

І остовпіло застиг у дверях.

Феннер зайшов у номер дальше і витягнув стільця в коридор.

– Цей охоронець сидітиме тут і виконуватиме свою роботу, – зауважив похмуро. – За це я йому платитиму.

Він виштовхав Баґсі з номера та кивнув Глорії:

– Тепер мені треба дещо зробити, а коли повернуся, буде невеличка розмова. Ти ж не засмучена?

І ще до того, як вона встигла відповісти, зник за дверима.

– А ти берися до роботи, – сказав він Баґсі, – та не надумай заходити в кімнату. Жодних дурниць, ок?

Баґсі ствердно кивнув.

– Та я б ні на що й не наважився з такою дамочкою. Господи! Від неї голова крутиться!

– Якщо це твій єдиний недолік, то в нас усе вийде, – мовив Феннер і спустився сходами у вестибюль.

Вийшовши з готелю, зачинився у телефонній будці й попросив з'єднати його з місцевим відділком ФБР. Після деякої затримки на лінії почувся голос Хосскісса.

Той буркнув:

– То часом не ви кинули вибухівку в один із моїх катерів?

У його голосі звучало велике незадоволення.

– Я не винен. Твої хлопці самі нарвалися – з допотопним обладнанням. У Карлоса багато новеньких штучок. Скоро буде використовувати отруйний газ.

Хосскісс почав щось бурмотіти, виправдовуючись, однак Феннер урвав його:

– Мені треба знати все про чорний «седан» з номерним знаком три «С» та дві сімки. Якнайшвидше.

Хосскісс запропонував:

– Краще б ви самі сюди приїхали. Мені треба багато про що з вами поговорити.

Феннер поглянув крізь брудне скло телефонної будки на вулицю.

– Я веду надто небезпечну гру. І більше не можу з'являтись у вас. Може, зустрінемося згодом. То як щодо «седана»?

– Не кладіть слухавку, – сказав Хосскісс.

Феннер притулився до стінки будки і почав вивчати різноманітні написи, нашкрябані на білій фарбі обшивки. Коли Хосскісс заговорив, Феннер зауважив:

– Це місто явно треба почистити. Те, що ви пишете на стінах телефонних кабінок...

Хосскісс обірвав його:

– Облиште це. Думаю, я знайшов потрібне вам авто. Якби я сказав, що то лімузин Гаррі Тейлера, це би вас влаштувало?

Феннер вирячив очі.

– Так, – відповів він. – Цілком.

– У переліку є, звісно ж, й інші особи, – уточнив Хосскісс, – але Тейлер видається найімовірнішим власником.

– Не треба про тих інших – цього цілком достатньо. Послухайте, Хосскіссе, якщо я подам вам Карлоса та його банду на тарілочці, зробите дещо для мене?

Хосскісс одразу ж погодився.

– Хочу, аби ви розкопали все, що зможете, на Тейлера, – продовжив Феннер. – А ще хочу знати все про ту дамочку, Глорію Лідлер, та її сестру, Мерієн Дейлі. Ще є такий собі Нулен – про нього теж. Можливо, вам вдасться дізнатися щось і про того хлопця, Лідлера – чоловіка Глорії. А тоді, коли ви знатимете це все, гляньте, що у вас є на Керлі Роббінс, котра працює у ритуальному салоні Найтінґейла. Мені треба встановити, звідки її знає Тейлор.

– Ей! – вигукнув Хосскісс. – Та це ж чималий шмат роботи! Щоби розкопати усе це, потрібні грошенята!

Феннер хмикнув:

– То яка, в біса, користь од вашої організації, якщо ви не можете впоратися з такими дрібницями! Роздобудьте для мене все це – і я передам вам Карлоса та, можливо, ще й пожертвую кілька сотень баксів на ваш в'язальний гурток, чи що там у вас є.

Хосскісс погодився:

– Гаразд. Я сам цим займуся, але потрібен час.

– Звісно ж! Бо мені треба знати все – чи не від народження. Потрібна уся інформація, а не якісь її уривки.

– А тепер повернімося до історії з нашим катером... – збуджено почав Хосскісс, але Феннер повісив слухавку. Вийшовши з будки, витер руки носовичком і попрямував до Дюваль-стріт. Ідучи, напружено розмірковував. Отже, власником «седана» є Тейлер. Це навело Феннера на цікаву думку. В усій цій історії було щось фальшиве. Глорія Лідлер вела явно подвійну гру. Чи пов'язана вона якось із Карлосом? Феннер спіймав її на одній брехні, то чому б їй не вдатися до іншої? Казала ж Мерієн: «І що в неї може бути спільного з дванацятьма китайцями?»

Якщо Глорія нічого їй про них не розповідала, то звідки це стало відомо Мерієн? І якщо не Глорія написала того листа – а Феннер був упевнений, що таки не вона – то хто ж автор? Вочевидь, записка була спеціально для нього – аби спонукати його до подальших дій. Звідси випливало, що автор конче потребував, щоб Феннер записку таки знайшов. Почерк – жіночий. Поки що у справі замішана ще лише одна жінка – Керлі. Чи не вона написала записку? Чи, може, – і ця думка так ошелешила Феннера, що він зненацька зупинився посеред вулиці – Мерієн написала її сама?

На нього відразу ж наскочив якийсь гладкий добродій, обійшов його стороною і пішов собі, з цікавістю озираючись. А Феннер подався до Найтінґейла.

Щойно відчинив двері салону, як пролунав знайомий дзвінок. Із-за портьєри раптово випірнув Карлос. Його супроводжував ледь уловимий, але нудотний запах марихуани, а очі-крижинки застигли на блідому обличчі.

Від несподіванки Феннер здригнувся.

– Що, вибираєш собі ящик? – приязно спитав він.

Карлос огризнувся:

– А тобі чого тут треба?

– Та я просто заглянув, щоби трохи поговорити з Найтінґейлом, – відповів байдуже. – Приємний чоловік, якщо зійтися з ним ближче. Щось я раніше тебе тут не бачив. Зваблюєш Керлі?

Карлос обперся об конторку.

Атмосфера ставала напруженою.

– Міллер розповідав, що ти добряче віддубасив його на баркасі, – кинув Карлос. – Не люблю бійок серед своїх...

Феннер звів брови.

– Не любиш? Ой, як погано! Але щоразу, коли Міллер при мені чіплятиметься до дами попри її волю – я його лупитиму.

Карлос зиркнув на нього.

– Рейджер також не надто високої думки про твою роботу, – додав він.

Феннер хитнув головою:

– Яка прикрість! Але я зовсім не здивований – ми з Рейджером не дуже добре ладимо.

– Але, зв'язавши все докупи, вважаю, буде краще, якщо ти якийсь час не працюватимеш на мене, – говорячи це, Карлос уважно вивчав свої доглянуті нігті.

Феннер підійшов до нього ближче.

– Добре, – погодився він. – Це мене цілком влаштовує.

Карлос скривив губи – що мало означати посмішку.

– А може, ящик доведеться вибирати саме тобі. Приємно знати, що після смерті твої побажання будуть враховані.

Феннер підійшов до нього впритул.

– Натякаєш на якийсь нещасний випадок? Аварія чи ще щось?

Карлос здвигнув плечима.

– Тепер ти знаєш уже забагато, – зауважив. – Хоча твоя інформація навряд чи допоможе копам. Мій офіс уже не там, та й тобі не відомо, де стоять мої човни і куди ми висаджуємо чинків. Чи, може, хочеш дізнатися?

Феннер кинув:

– Навіть і не пробуватиму. Знаєш, така дурня могла народитися лише в обкуреній голові.

Карлос поправив краватку.

– Мені начхати, що ти думаєш, – відрубав він і повернувся, щоб піти геть. Феннер рукою повернув його до себе.

– Я просто хочу тобі показати, хто є хто, наркомане! – сказав він і зацідив Карлосові у вилицю. Удар був несильним, одначе збив Карлоса з ніг.

Той лежав на спині, спираючись на лікті, й отетеріло дивився на Феннера. На ніжній білій шкірі почав проступати синець. Карлос щось прошипів крізь зуби, чим нагадав Феннерові якогось плазуна.

Феннер сказав:

– Ну, тепер ти затямиш – я не люблю, коли при мені говорять про смерть. Це змушує мене нервуватися. Лише спробуй щось таке затіяти! Вкоїш якусь дурницю – і я тебе дістану. І мене не зупининить уся твоя банда. Твої люди мене не цікавлять – я полюватиму на тебе.

І коли вже тебе дістану, то зігну в баранячий ріг та переламаю хребет!

Карлос повільно звівся на ноги. Коли підносив правицю до забитої вилиці, рука тремтіла.

– Вали звідси, – звелів Феннер. – Біжи додому і випий чогось міцненького – тобі зараз без цього ніяк.

Без жодного слова Карлос вийшов і зачинив двері.

Найтінґейл за спиною у Феннера мовив:

– Ти зробив велику дурницю.

Феннер не знав, як довго той простояв, спостерігаючи за ними. Темні окуляри приховували очі, проте було видно, як великі краплини поту стікали обличчям Найтінґейла.

Феннер запитав:

– Чому ж ти не допоміг тому шмаркачеві звестися на ноги, якщо так його любиш?

Найтінґейл виставив дрібні, мов намистинки, зуби.

– Зовсім я його не люблю, – відповів, і голос його нагадував писк. – Та все одно, тобі не слід було цього робити...

– Проїхали, – махнув рукою Феннер. – Рано чи пізно хтось мусив стукнути того наркомана по довбешці. Він вважає себе великим босом у цьому кублі.

– Воно так і є.

– Як глибоко ти загруз у цьому болоті?

Найтінґейл зробив виразний жест. Обвів рукою все довкола себе й стенув плечима.

– Усе це – його. Я – лише прикриття Карлоса.

Феннер пробурчав:

– То ти гаруєш на нього, бо не маєш нічого свого?

Найтінґейл кивнув:

– Звісно, мені ж треба якось жити.

– А Керлі? Яка її роль?

Після цих слів його короткозорі очі зблиснули.

– Не вплутуй її в це.

Феннер зауважив:

– Але ж вона «запала» на Карлоса.

Найтінґейл зробив два непевних кроки до Феннера і спробував поцілити йому лівою рукою в шелепу. Але такий миршавий чоловічок, як Найтінґейл, не мав для цього достатньо сили, тому Феннер навіть не похитнувся.

І просто порадив:

– Облиш це. Ти – не моєї вагової категорії.

Найтінґейл намірився зробити ще удар, натомість поліз у кишеню. Феннер мимохіть зацідив йому між ребер. Охнувши, супротивник осів на коліна і завалився на бік, дістаючи при цьому пістолет. Феннер зробив крок уперед і наступив тому на зап'ястя. Зброя ковзнула підлогою і зупинилася на килимі. Феннер, нахилившись над Найтінґейлом, і смикнув його за комір.

– Я ж казав тобі – облиш.

І легенько трусонув чоловічка.

– Якщо не віриш мені, тобі невдовзі доведеться повірити комусь іншому. Але я ніколи більше не битимуся з тобою через якусь там жінку.

Найтінґейл відкрив рота, аби щось сказати, але зупинився на півслові, дивлячись кудись поверх Феннерового плеча. Його гнів змінився на страх. Нутром Феннер відчув, що за спиною хтось стоїть. І у віддзеркаленні окулярів Найтінґейла розгледів зменшену копію чоловіка. Зауважив, як той повільно зводить руку – й спробував озирнутись. Але раптом щось наче розірвало йому мозок, і Феннер повалився уперед, боляче обідравши при падінні ніс об ґудзики Найтінґейлового піджака.