Текст книги "Дванадцять китайців і жінка"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

Розділ другий

Феннер прилетів у Кі-Вест о дев'ятій ранку. Поселився в найближчому готелі, прийняв холодний душ і ліг подрімати. Його заколисало розмірене дзижчання електричного вентилятора над головою.

Устиг подрімати години дві, коли його розбудив телефон. У слухавці привітно сказали: «Доброго ранку!», і він замовив апельсиновий сік з тостами, та, трохи подумавши, звелів приємному голосові по той бік слухавки надіслати йому в номер пляшку шотландського віскі. В очікуванні сніданку знову прийняв холодний душ.

О пів на дванадцяту полишив готель і попрямував бульваром Рузвельта до центру міста. Поки йшов, думав про спеку. Якщо залишиться в цьому місті надовго, треба буде якось давати з нею раду.

Зупинивши поліцейського, показав йому адресу Бака Найтінґейла.

Коп вирячив очі:

– Ти тут що, новенький?

– Ні, старожил. Просто стало цікаво, чи ви знаєте його адресу, – і Феннер пішов далі, пообіцявши собі бути обережнішим. Спека, вочевидь, погано впливала на його спроможність мислити.

Він розшукав помешкання Бака Найтінґейла, зупинивши таксі. Принаймні, водій був коректним. Феннер подякував йому, але все зіпсував, не сівши у таксі, хоча водій пообіцяв, що довезе його будь-куди за двадцять п'ять центів. Феннер відмовився, сказавши, що хоче пройтись. І попростував, не дослухаючись, що ще кинув навздогін таксист. Було надто спекотно, аби щось доводити.

Поки дійшов до Флеґлер-авеню, натер ноги. Це нагадувало прогулянку розпеченою пічкою. На розі Флеґлер і Томпсон-авеню Феннер здався і махнув таксистові. А коли врешті усівся в машину, то зразу роззувся і дав ногам відпочити. Таксі рвонуло вперед, обігнавши попутні машини, а тоді зупинилося перед спеціалізованою крамничкою.

Водій сказав:

– Ось ваша адреса, босе.

Феннер знову увіпхав ноги в черевики і ледве зміг протиснути спітнілу руку в кишеню штанів, щоби дістати гроші. Давши водієві двадцять п'ять центів, вийшов з машини. Крамничка була дуже охайною, а вікна в ній так і сяяли чистотою. У правому кутку вітрини красувалася невеличка білосніжна труна.

Тлом вітрини були важкі чорні портьєри. Приголомшений Феннер подумав, що труна виглядає якось дуже самотньо. Він прочитав на табличці, що стояла на маленькій підставці поруч із труною, напис:

ЧИ ДОЗВОЛИТЕ ВИ НАМ ПОДБАТИ ПРО ВАШИХ НАЙДОРОЖЧИХ, ЯКЩО ГОСПОДЬ ЇХ ЗАБЕРЕ?

Феннер подумав, що все це зроблено з неабияким смаком. Підійшовши до другої вітрини, не менш уважно роздивився її. Вона також була задрапована чорним, але тут на невеликому підвищенні стояла срібляста урна. Табличка з лаконічним написом «Тлін до тліну» вразила його.

Відступивши на кілька кроків, він прочитав назву крамнички:

«РИТУАЛЬНИЙ САЛОН Б. НАЙТІНҐЕЙЛА».

Прекрасний заклад, подумав Феннер, відтак зайшов усередину. Щойно узявся за ручку дверей, як пролунав електричний дзвінок, і дзижчав доти, поки двері не зачинилися. Всередині салон вражав ще більше. Невеликий прилавок, затягнутий білим та пурпуровим оксамитом, розділяв приміщення навпіл. Кілька чорних шкіряних крісел вдало розбавляли пурпур килима на підлозі. Зліва стояла скляна вітрина зі зразками різноманітних мініатюрних трун, виконаних з усіх можливих матеріалів – від золота до сосни.

Праворуч височіло двометрове розп'яття, вміло підсвічене прихованими лампами. Фігура Ісуса на хресті була такою реалістичною, що Феннер навіть засумнівався, чи не в церкву він потрапив.

Довгі білі, чорні та пурпурові портьєри спускалися позаду прилавка аж до підлоги. У крамничці не було нікого. Феннер пройшов до стелажа й почав роздивлятися зразки трун. І подумав, що для вічного притулку золото – саме те, що треба.

Із-за завіс неквапно вийшла молода жінка, одягнена в обтяжну чорну сукню з білими комірцем і манжетами. Яскраво-червона помада надавала блідому обличчю блондинки чуттєвості. Жінка поглянула на Феннера, й вогненні губи розтягнулись у посмішці. Феннер подумав, що вона просто вражаюча – як і все тут.

Низьким урочистим тоном блондинка мовила:

– Чи можу допомогти вам чимось?

Феннер почухав підборіддя.

– То ви все це продаєте? – запитав, тицяючи пальцем у напрямку скляної вітрини.

Жінка здивовано кліпнула.

– Звісно ж! – відповіла. – Однак то лише зразки – ну, ви розумієте! Але що потрібно саме вам?

Феннер заперечливо хитнув головою.

– Наразі нічого, я просто цікавився.

Вона спантеличено глянула на нього.

А Феннер продовжив:

– Найтінґейл у себе?

– То ви хочете зустрітися з ним?

– Саме цього бажаю, кицю! Скажи йому, що до нього прийшов Росс.

Вона відповіла:

– Піду погляну, але він зараз дуже зайнятий.

Коли вона зникла за портьєрами, Феннер провів її поглядом. І подумав, що форми у блондинки вельми спокусливі.

За мить вона повернулася й запросила його пройти. Він пішов слідом за нею, і вони піднялися гвинтовими сходами. Йому сподобався аромат її парфумів, про що відразу ж їй і сказав. Вона поглянула на нього через плече і посміхнулася, продемонструвавши сліпучо-білі зубки:

– Тепер мені, мабуть, треба зашарітися?

Феннер серйозно хитнув головою.

– Просто якщо жінка гарна, я завжди їй про це кажу.

Вона вказала на двері.

– Він тут, – мовила і по хвильці мовчання додала: – Ви мені також сподобалися. У вас розумні очі, – й почала спускатися, на ходу пригладжуючи волосся.

Феннер автоматично поправив краватку. «Ласий шматочок!» – подумав і рішуче увійшов до кімнати.

То була, вочевидь, майстерня. На підвищенні стояли в ряд чотири труни. Найтінґейл пригвинчував табличку до однієї з них.

Це був невисокий темноволосий чоловічок в окулярах з металевою оправою й товстими скельцями. Обличчя мав дуже бліде, як для жителя півдня, а великі безбарвні очі втомлено зблиснули на Феннера з-за скелець.

Феннер відрекомендувався:

– Я – Росс.

Найтінґейл продовжував спокійно пригвинчувати табличку.

– Чую. Ви хотіли мене бачити?

– Я – Дейв Росс, – повторив Феннер, стоячи біля дверей. – Сподіваюся, вам повідомили про мій приїзд?

Найтінґейл поклав викрутку та звів на нього очі.

– А, так-так, – сказав, немовби щось пригадуючи, – справді. Ходімо нагору, побалакаємо.

Феннер пішов за ним. Вони вийшли з майстерні й піднялися сходами. Найтінґейл завів його у простору прохолодну кімнату. Два великі вікна виходили на балкон. Із вікон виднілася Мексиканська затока.

Найтінґейл запросив Феннера присісти.

– Зніміть піджак, якщо хочете.

Знявши піджак, Феннер закотив рукави сорочки. Влаштувався коло вікна.

– Вип'ємо? – запитав Найтінґейл.

– Залюбки.

Змішавши напої, Найтінґейл урешті й сам присів. Коли вони випили, Феннер обережно приступив до справи. Він уже затямив, що з цим чоловічком слід бути дуже пильним у словах. До того ж, не знав, наскільки тому можна довіряти. Але й збурювати підозру було ні до чого.

Нарешті Феннер мовив:

– Мені хотілося б знати, що ви можете?

Найтінґейл короткими кволими пальцями узяв склянку. Вигляд у нього був дещо спантеличений.

– Я можу все. Адже це те, що вам потрібно, еге ж?

Феннер потягнувся у кріслі.

– Так, мені треба вийти на деяких хлопців. Для цього Нью-Йорк мені вже замалий.

– Це я можу, – просто сказав Найтінґейл. – Кротті сказав, що ви – нормальний хлопець і вам треба допомогти. Колись він здорово мене виручив, і я буду радий віддячити йому.

Феннер зрозумів, що Кротті – той, на кого вийшов Айк, щоби зв'язатися з Найтінґейлом.

– Думаю, п'ять сотень будуть дієвішими за поручительство Кротті, – додав він сухо й одразу ж осікся.

Бо Найтінґейл глянув на нього ображено.

– Мені не потрібні ваші гроші. Якщо Кротті сказав: «Допоможи йому», то цього цілком достатньо.

Феннер неспокійно посовався у кріслі. Його глибоко вразила щирість чоловічка.

– Ну й прекрасно! – сказав він поквапно. – Не ображайтеся, просто в моїх краях справи залагоджують по-іншому.

– Я можу дати необхідні рекомендації. Але що конкретно вам потрібно?

Якби ж то Феннер сам знав! Тож бовкнув навмання:

– Думаю, мені треба трохи заробити. Можливо, хтось із тутешніх босів візьме мене на роботу.

– Кротті сказав, що на стволі вашого револьвера чимало зарубок...

Феннер скромно опустив голову, подумки проклинаючи надто балакучого Айка.

– Та трохи є, – відповів недбало.

– Можливо, ви підійдете Карлосу.

Феннер пішов ва-банк.

– Я думав, мені краще до Нулена.

Безбарвні очиці Найтінґейла несподівано зблиснули.

– Нулен? Та ж він уже не на коні. Його підгріб під себе Карлос.

– Тобто?

– Карлос зняв із нього штанці й добряче відлупцював. Ти нічого не доб'єшся з таким слабаком, як Нулен.

Так Феннер зрозумів, що Нулен – уже бита карта.

Тоді спробував зайти з іншого боку.

– Дивно, мені ж казали, що Нулен – крутий бос...

Найтінґейл витягнув шию й умисно сплюнув на підлогу.

– Шушваль.

– А хто такий Карлос?

До Найтінґейла повернувся добрий настрій.

– Це саме те, що вам треба. Пайо виведе вас у люди.

Від несподіванки Феннер пролив віскі.

– То його звати Пайо Карлос?

Найтінґейл ствердно кивнув.

– Він тримає в кулаці усе місто, – і для більшої переконливості ще й наочно продемонстрував це, міцно стиснувши широку долоню з короткими пальцями. – Ось так, бачите?

Феннер хитнув головою.

– Добре, – сказав він. – Цілком покладаюся на вас.

Найтінґейл підвівся, поставивши склянку на стіл.

– Мені ще треба дещо закінчити, й тоді ми зустрінемось із хлопцями. А поки що відпочиньте тут, на вулиці зараз надто гаряче.

Коли господар вийшов, Феннер заплющив очі й замислився. Події розгортаються швидше, ніж він припускав. Йому слід бути дуже пильним.

Відчувши легенький протяг, розплющив очі. До кімнати увійшла блондинка і тихо зачинила за собою двері. Феннер почув, як вона повернула ключ у замку.

«Святий Боже! – подумав. – Та ж вона мене зґвалтує»!

Він скинув ноги зі стільця, на котрому щойно сидів Найтінґейл, і підвівся.

– Сиди, – сказала вона, підходячи ближче. – Я просто хочу з тобою поговорити.

Феннер знову всівся у крісло.

– То як тебе звати, крихітко? – запитав він, на мить заспокоївшись.

– Роббінс, – відповіла. – Але тут мене всі називають Керлі, тобто Кучерик.

– Гарне ім'я, – зауважив Феннер. – Що ти хотіла?

Блондинка вмостилась у крісло до Феннера. Він міг бачити її голі стегна вище панчіх і подумав, що в неї пречудові ноги.

– Послухайся моєї поради, – впівголоса сказала вона, – та їдь собі додому. Чужі круті хлопці у нас не приживаються.

Феннер звів брови.

– А хто тобі сказав, що я крутий?

– А цього і не треба казати. Ти прибув сюди, щоби висадити це місто в повітря, чи не так? Але в тебе нічого не вийде. Місцеві гангстери не люблять чужинців. Якщо ти тут залишишся, то вже через кілька днів тобою годуватимуть рибу.

Феннер був зворушений:

– Ти – мила маленька дівчинка! Але, боюся, що все це даремно. Я приїхав сюди жити й заробляти, тож тут і залишуся.

Вона зітхнула.

– Я так і думала, – сказала, встаючи. – Але якби ти дбав про свою безпеку, то негайно забрався би звідси. Так чи інакше, будь пильний. Я не довіряю тут нікому. Не вір Найтінґейлу. Він лише виглядає здохляком, але не є таким. Найтінґейл – убивця, тож будь із ним обережним.

Феннер підвівся з крісла.

– Добре, маленька. Я буду обережним. Але тобі краще піти, поки він не помітив.

І провів її до дверей.

Виходячи, Керлі додала:

– Кажу тобі це, бо видаєшся тямущим. Мені шкода бачити, що такий хороший хлопчина, як ти, шукає собі клопотів.

Феннер зобразив усмішку і легенько ляснув її по спокусливих сідничках.

– Не суши собі цим голову, – сказав він.

Вона потяглася до нього, підставивши губки, – і саме тому, що вважав блондинку привабливою, він поцілував її. Жінка обвила руками його шию і притиснулася до нього всім тілом. Так вони простояли кілька хвилин, опісля Феннер легенько відсторонив її.

Керлі стояла й дивилася на нього, важко дихаючи.

– Я збожеволіла, – сказала жінка, густо почервонівши.

Феннер розщіпнув комір сорочки, наче забракло повітря.

– І я не подарунок, – зауважив. – Біжи, мала, поки ми з тобою не нарубали дров. Побачимося пізніше.

Вона тихо вийшла, зачинивши за собою двері, а Феннер витягнув носовичок і замислено витер спітнілі руки.

– Думаю, ця робота мені сподобається, – сказав уголос. – Так, з цього може щось вийти.

І він повернувся у своє крісло біля вікна.

* * *

Найтінґейл провів Феннера крізь переповнений вестибюль готелю «Флеґлер».

Феннер зауважив:

– А цей хлопець непогано влаштувався!

Найтінґейл зупинився перед дверима ліфта і натиснув кнопку виклику.

– Ще б! А що я вам казав? Пайо саме той хлопець, якого треба триматися.

Феннер розгледів ковані залізні поруччя.

– Я й сам це тепер бачу.

Кабіна зупинилась, і вони увійшли в ліфт. Найтінґейл натиснув кнопку з цифрою «5».

– Говоритиму я, – сказав Найтінґейл, коли ліфт зупинився на п'ятому поверсі. – Можливо, тобі нічого й не запропонують, але спробую.

Щось буркнувши, Феннер пішов коридором услід за Найтінґейлом. Той зупинився перед номером 47 і постукав у двері – тричі швидко та двічі – повільно.

«Шифр», – схвально зауважив Феннер.

Двері відчинились, і невисокий кубинець, одягнений у чорне, уважно їх оглянув. Феннер уже хотів присвиснути, але вчасно схаменувся.

Найтінґейл м'яко сказав:

– Усе добре!

Кубинець впустив їх усередину. Коли зачиняв за ними двері, Феннер помітив, що у нього з кишені випинається револьвер. Вони опинилися в просторому холі, куди виходило троє дверей.

– Хлопці ще в себе? – запитав Найтінґейл.

Кубинець кивнув. Він усівся в крісло поруч з дверима і розгорнув газету, вже не звертаючи на них жодної уваги.

Найтінґейл попрямував у середні двері. В кімнаті сиділи четверо чоловіків. Вони були в сорочках з короткими рукавами, але при краватках, і палили. Двоє гортали газети, ще один слухав радіо, а четвертий чистив револьвер.

Усі вони мигцем глянули на Найтінґейла, а потім тупо витріщилися на Феннера.

Чоловік з револьвером у руках неквапно звівся на ноги.

– Хто це? – спитав крізь зуби. Він був у білому костюмі та чорній сорочці з білою краваткою. Мав коротко підстрижене настовбурчене волосся; жовтувато-зелені очі холодно та недовірливо дивилися перед себе.

Найтінґейл сказав:

– Це – Росс. Із Нью-Йорка. Кротті його знає. З ним усе гаразд.

І повернувся до Феннера.

– Познайомся, це – Рейджер.

Феннер холодно посміхнувся Рейджерові. Той чомусь не дуже сподобався йому.

Рейджер без будь-яких емоцій сказав:

– Дуже радий. Надовго до нас?

Феннер крутнув рукою і запитав:

– Ці хлопці – вони що, просто для декорації?

Очі Рейджера смикнулися.

– Я запитав – надовго в наші краї? – повторив він.

– Я тебе почув. А це вже не твоє бісове діло!

Найтінґейл схопив Феннера за рукав. Не додав нічого, але це був попереджувальний рух.

Рейджер люто зиркнув на Феннера, але невдовзі опустив очі, стенувши плечима. І відрекомендував:

– Той, який біля радіоприймача, – Паґ Кейн. Справа – Борґ, зліва – Міллер.

Усі троє кивнули Феннеру, але приязні в їхніх очах не було.

Феннер сказав невимушено:

– Радий з вами познайомитися. Не запрошую вас випити, бо думаю, що всі ви непитущі.

Рейджер повернувся до Феннера.

– Хто, до дідька, цей пащекуватий вилупок?

Міллер, жирний, неохайний чоловік з передчасною лисиною, кинув:

– Певно, його викопали на якомусь смітникові. Феннер швидко підійшов та двічі врізав йому в пику.

В руці у Найтінґейла опинився револьвер, і він заспокійливо сказав:

– Не затівайте нічого, прошу вас!

Феннер не сподівався, що вони зважать на його слова – але таки дослухалися до нього! Усі неначе скам'яніли, й навіть Рейджер виглядав присоромленим. Найтінґейл звелів Феннерові:

– Відійди від Рейджера! – і в його голосі прозвучала така погроза, що й Феннерові стало не по собі. Керлі була права. Цей чолов'яга був убивцею.

Феннер відступив од Міллера і сховав руки в кишенях. Найтінґейл заявив:

– Я такого не потерплю. Якщо приводжу сюди друга, то очікую, що ви поставитеся до нього відповідно. Інакше мені доведеться зняти з декого із вас мірки для своїх першокласних ящичків.

Феннер розсміявся.

– Оце так сервіс! Два в одному: спочатку вбиваєте, а потім ховаєте?

Найтінґейл сховав револьвер, і всі інші розслабилися. Рейджер силувано посміхнувся.

– Це спека діє на нерви.

Він підійшов до бару, щоби чогось налити собі.

Феннер сів поруч з Рейджером. Для себе він уже визначив, що той – наймерзенніший з цієї зграї, тому й вирішив опрацювати його.

І сказав спокійно:

– Через ту спеку я сам себе ненавиджу.

Рейджер з недовірою глянув на нього і буркнув:

– Забудьмо! Якщо ти вже тут, то почувайсь, як удома.

Феннер підніс склянку до світла і ненав'язливо запитав:

– Карлос у себе?

Рейджер широко розплющив очі.

– У Карлоса нема часу на відвідувачів, – зауважив. – Я передам йому, що ти заходив.

Допивши віскі, Феннер підвівся. Найтінґейл порухався, але той жестом зупинив його. Феннер стояв, переводячи погляд з одного на іншого, а потім сказав:

– Що ж, радий знайомству. Я думав, у вас жива робота, та, бачу, помилився. І зрозумів, що мені тут нічого робити. Вам здається, що все місто – у вашій кишені, але ви розжерлися та зледачіли. Думаєте, що бозна-які шишки, але я би так не сказав. Певно, мені краще піти до Нулена. Кажуть, що він нині не на коні – тож спробую знову посадити його верхи. Це буде цікавіше, ніж гратися тут з вами у ваші мляві ігри.

Рейджер потягнувся за револьвером, але Найтінґейл вибив зброю.

– Облиш! – гаркнув.

Четверо чоловіків завмерли, й обличчя в них були такі, що Феннер мало не розреготався.

Найтінґейл пояснив:

– Я запросив його сюди. Якщо йому тут не подобається, нехай іде. Але пам'ятайте, що друг Кротті – мій друг.

Феннер пообіцяв:

– Днями я ще загляну до тебе.

Він вийшов з кімнати та попростував мимо кубинця, котрий його цілковито проігнорував; потім сів у ліфт і спустився на перший поверх.

Швейцар у готелі виявився тямущим. Феннер запитав у нього, де можна знайти Нулена. Той відповів, що його контора – в районі Дюваль-стріт і викликав таксі. Феннер дав йому щедрі чайові. Після цього швейцар так дбайливо підсадив його в автівку, наче Феннер був з порцеляни.

Контора Нулена розміщувалася над крамницею. Феннер змушений був піднятися довгим сходовим маршем, поки віднайшов димчасті скляні двері. Коли зайшов усередину, пласкогруда жінка, якій уже давненько перевалило за тридцять, підозріливо поглянула на нього з-за друкарської машинки.

– Нулен у себе? – запитав Феннер, променисто всміхаючись, бо усвідомлював, як багато може досягти цим.

– Він зайнятий, – відповіла жінка. – А хто його питає?

– Скажіть, що Росс. Дейв Росс. І передайте, що я нічого не продаю – просто хочу бачити його.

Вона підвелась і зникла за дверима. Феннер кілька хвилин вичекав, а тоді пішов за нею.

Нулен був смаглявим чоловіком середніх літ з промовистим черевцем, подвійним підборіддям і гачкуватим носом. Очі мав непроникні й недобрі. Він глипнув на Феннера, а потім на жінку.

– Хто це? – рявкнув.

Жінка смикнулася, кліпнувши очима.

– Зачекайте за дверима, – сказала.

Феннер пройшов повз неї і зупинився перед великим столом. Зауважив поплямлений Нуленів жилет та неохайні руки з брудними нігтями. Найтінґейл мав слушність. Справи Нулена йшли геть погано.

– Мене звати Росс. То як далі?

Нулен хитнув головою жінці, й та вийшла, зачинивши за собою двері.

– Чого вам від мене треба? – запитав похмуро.

Феннер нахилився до нього, обпершись об стіл.

– Хочу закріпитися в цьому місті й уже зустрічався з Карлосом. Він мені не підійшов. Ти – наступний у моєму списку. Отож, я тут.

– Звідкіля ти? – запитав Нулен.

– Від Кротті.

Нулен уважно розглядав свої брудні нігті.

– Отже, Карлос не захотів скористатися твоїми послугами. Чому? – в його голосі чулося кепкування.

– Карлос мене навіть не бачив. Я зустрівся з його головорізами, і цього мені було досить. Мене від них мало не знудило, тож я пішов звідти.

– А чому прийшов до мене?

Феннер вищирився.

– Вони сказали, що ти – нікчема. І я подумав: можливо, мені вдасться щось зробити для тебе.

Кров повільно прилила до щік Нулена.

– Що, так і сказали?

– Саме так. Із моєю допомогою ти ще змусиш їх покрутитися.

– Тобто?

Феннер ногою підсунув до себе крісло і вмостився поруч з Нуленом. Нахилившись до столу, пригостився тонкою зеленуватою сигарою з портсигара. Неквапно запалив її. Нулен сидів, спостерігаючи за ним. Очі його були напружено-уважні, й у них блиснув вогник зацікавлення.

– Поглянь на справу з іншого боку, – сказав Феннер. – З мого боку. Я приїхав од Кротті. Й хочу отримати свій шанс – такий самий, як у вас – заробити трохи грошенят, не збуджуючи нічиєї цікавості. Кротті сказав мені: йди до Карлоса або до Нулена. Але люди Карлоса вважають себе надто крутими, щоби перейматися мною. Я навіть не можу пробитися до Карлоса. Тому прийшов до тебе – і що бачу? Ти пересиджуєшся у своїй конторі, і секретаркою у тебе якась зблякла пласкогруда вівця. Тож чому тоді Кротті вибрав тебе? Можливо, колись ти і був кимось, але інформація Кротті вже застаріла. А може, ти ще кимось і є, тоді твій вигляд – лише ширма. Тож загалом вважаю, що ми з тобою порозуміємося.

Нулен здвигнув плечима:

– Навряд чи. Я не знаю, хто такий Кротті. Ніколи про нього не чув і не думаю, що ти – від нього. Думаю, що ти – кілер-невдаха, котрий блефує, шукаючи роботу. Мені ти не потрібен, і, сподіваюся, ніколи не знадобишся.

Феннер звівся на ноги й позіхнув.

– Чудово, – мовив він, – тепер можу дозволити собі трохи відпочити. Коли обміркуєш мою пропозицію, то зможеш знайти мене в готелі «Хейворт». Якщо знаєш Найтінґейла – розпитай у нього, хто я; він вважає мене тямущим хлопцем.

Кивнувши Нуленові, Феннер вийшов з контори. Унизу викликав таксі й поїхав до себе в готель. Там замовив у ресторані смажене черепашаче м'ясо. Поки їв, його розшукав Найтінґейл і сів навпроти.

Із набитим ротом Феннер запитав:

– Що, нікого ховати чи труни закінчилися?

У Найтінґейла був вельми стурбований вигляд:

– Що ти, до дідька, собі дозволяєш – полишити отак тих хлопців?

– А що? Я завжди роблю так, коли з мене кпинять. Щось не подобається?

– Послухай-но – Рейджер далеко не ягня. З ним так не можна.

– А як можна? Розкажи мені.

Найтінґейл замовив чорний хліб із сиром та склянку молока. І не відривав погляду від скатертини, аж поки офіціантка принесла замовлення. Коли та пішла, нарешті висловився:

– Своєю поведінкою ти мені все ускладнюєш. Феннер поклав ножа з виделкою на стіл і посміхнувся до чоловічка.

– А ти мені подобаєшся, – сказав. – Поки що ти – єдиний тут, хто простягнув руку допомоги. При нагоді віддячу тобі тим самим.

Найтінґейл уважно поглинув на Феннера з-під крисів капелюха. Сонце, що пробивалося крізь штори на вікнах, відсвічувало у його окулярах.

– А можеш і зашкодити, – сказав сухо.

Феннер знову почав їсти.

– Дідько! – вилаявся він. – Що за бісове місто! Коли вони врешті пообідали, Феннер відсунув стілець та звівся на ноги.

– Гаразд, приятелю, – підсумував він. – Якось днями загляну до тебе.

– Якось днями ми могли б і поговорити, – Найтінґейл сказав це з надією у голосі.

Феннер зняв капелюха й пригладив волосся.

– Ну, не знаю, не знаю... – відповів туманно.

Потім кивнув на прощання чоловічкові й вийшов у хол готелю. Клерк за конторкою був зайнятий, та коли Феннер минав його, улесливо посміхнувся.

Феннер сказав:

– Я йду спати: це місто – ваша глушина – мене просто добиває.

І ще до того, як клерк спромігся щось відповісти, піднявся у свій номер і замкнувся зсередини на ключ. Тоді зняв капелюха та піджак й улігся на ліжко. І майже відразу ж заснув – з усмішкою задоволення на губах.

Розбудив Феннера різкий телефонний дзвінок. Він рвучко сів у ліжку, поглянув на годинник, відзначивши про себе, що проспав дві години, а тоді потягнувся за слухавкою.

– Негайно приїжджай у готель «Фленґлер», – звелів йому чийсь голос у слухавці. – Бос хоче тебе бачити.

Феннер протер очі.

– Скажи своєму босові, що я вже приходив. Уранці. А двічі в одне й те саме місце не ходжу, – і жбурнув слухавку.

Знову ліг на ліжко і заплющив очі. Але не минуло й хвилини, як телефон задзеленчав удруге.

Той самий голос сказав:

– Ти би краще приїхав. Карлос не любить, коли його змушують чекати.

– Скажи своєму Карлосові, нехай сам сюди приїде – або хай забирається під три чорти!

І обережно поклав слухавку на місце.

Коли телефон задзвонив утретє, Феннер навіть не повважав за потрібне зняти слухавку. Пройшов у ванну кімнатку, освіжив обличчя, ковтнув віскі, надягнув піджак і капелюха та спустився в хол.

Пообідня спека була нестерпною. Вестибюль готелю виявився майже порожнім, тож Феннер сів ближче до виходу. Поклав капелюха поруч із собою й почав дивитися на вулицю. Він уже знав, що йому не вдасться просунутися далеко у розслідуванні, якщо не вийде на слід сестри Мерієн Дейлі. Цікаво, чи зуміли копи знайти тіла двох кубинців та Мерієн, подумав. І ще йому було цікаво, що робить зараз Пола.

Зі свого місця Феннеру було добре видно розпечену, порожню вулицю. Зненацька з-за рогу виринув великий туристичний автомобіль й, різко загальмувавши, з гуркотом зупинився біля готелю. Феннер відкинувся у плетеному кріслі, простягнув руку за капелюхом і низько насунув його на очі.

У машині було четверо. Троє з них вийшли, а шофер залишився за кермом.

Феннер упізнав Рейджера та Міллера, але третій був йому незнайомий. Вони стрімко піднялися сходами готелю й похмуро роззирнулися. Рейджер майже миттєво впізнав Феннера. Швидко підійшов.

Феннер звів на нього погляд і кивнув.

– Хотіли поговорити з кимось із адміністрації? Клерк щойно вийшов.

Рейджер сказав:

– Карлос хоче тебе бачити. Ходімо.

Феннер заперечив.

– Надто спекотно. Скажи йому, що якось іншим разом.

Двоє інших підійшли і стали обіруч. Вигляд у них був далеко не лагідний.

Рейджер сказав м'яко:

– То ти сам підеш, чи ми тебе віднесемо?

Феннер повільно підвівся.

– Ну якщо так... – протягнув він і пішов за ними в машину. Він знав, що у Рейджера просто руки сверблять, так йому хочеться врізати, але знав також, що нічого даремно лізти на рожен. Прагнув зустрітися з Карлосом, але не хотів цього показати.

У повному мовчанні вони поїхали в напрямку готелю «Флеґлер». Феннер сидів між Рейджером та Міллером. Третій, якого кликали Баґсі, був поруч із водієм.

Вони зайшли у ліфт і попрямували до номера 47. Коли вже заходили туди, Феннер сказав:

– Ви би позбавили себе усіх цих клопотів, якби відразу не клеїли дурня.

Рейджер змовчав. Він перетнув кімнату, постукав у інші двері й зайшов. Баґсі увійшов з ними.

Карлос лежав на кушетці біля відчиненого вікна. Він був у кремовому шовковому халаті з великими червоними квітами. Шию його прикрашала біла шовкова хусточка, а на босих ногах красувалися червоні турецькі шльопанці зі закрученими носами. Із засмаглої волохатої руки звисав золотий браслет. Карлос курив сигарету з марихуаною.

Він був молодий – двадцять, від сили двадцять чотири роки. Обличчя нагадувало старий пергамент, а губи були дуже червоні. Тонкі, мовби цигарковий папір, своєю багряністю вони справляли таке враження, ніби хтось протягнув чоловікові по горлу бритвою, а потім розмазав кров на губах. Ніс був маленький, із широкими ніздрями, а делікатні вуха наче втиснуті у голову. Великі очі, опушені довгими чорними закрученими віями, не виражали нічого, наче два непроникних шматочки чорного скла. Волосся розділене навпіл по центру голови. Воно було також чорним, блискучим та хвилястим. Якщо поглянути на Карлоса мигцем, то можна виснувати, що це – просто гарний хлопчина, але, пригледівшись до нього ближче і зауваживши криваво-червоний рот та вуха, позбавлені мочок, ви вже не були певні цього. А придивившись до його очей, цілком переконалися б, що це – поганий хлопець.

Рейджер сказав:

– Це – Росс, – і вийшов разом з Баґсі.

Феннер кивнув Карлосові й сів. Примостився подалі від нудотного запаху марихуани.

Карлос поглянув на нього порожніми очима.

– То в чому справа? – запитав. Голос його був хрипкий і немелодійний.

– Сьогодні вранці я прийшов, щоб зустрітися з тобою, але твої люди сказали, що ти зайнятий чи щось у тому роді. Я не звик, щоб зі мною так поводилися, тож повернувся у свою нору. І тепер не впевнений, чи ще хочу говорити з тобою.

Карлос спустив ноги з кушетки.

– Я – обережний чоловік, – сказав. – Мушу бути таким. Коли почув про тебе, то замовив міжміську розмову з Кротті. Хотів дізнатися про тебе якомога більше – розсудливо, правда ж?

Феннерові очі звузилися.

– Авжеж.

– Кротті запевнив, що ти – в порядку.

Феннер здвигнув плечима.

– Ну то й що?

– Я можу взяти тебе до себе. Але спершу мусиш довести, що ти мені підходиш.

– Гадаю, це я маю переконатися, чи підходиш мені ти.

Карлос усміхнувся. Його посмішка не була веселою.

– А ти самовпевнений. До певної міри це добре.

Феннер підвівся і різко сказав:

– Ну, я пішов. З чого почнемо?

Карлос піднявся з кушетки.

– Поки що йди до хлопців – вони введуть тебе в курс справи. Потім поїдемо в порт – у мене там невеличке дільце. Думаю, тебе це зацікавить.

Феннер запитав:

– А що я з того матиму?

– Скажімо, сто баксів для початку – поки звикнемо одне до одного.

– Нам слід звикати якнайшвидше, – зауважив Феннер без тіні гумору, – бо для мене така сума – не гроші.

І вийшов, зачинивши за собою двері.

* * *

Через годину Феннер, Карлос, Рейджер і Баґсі зайшли у припортову кав'ярню.

Вона була переповнена, і коли ці четверо зникли за наглухо завішеними дверима у глибині зали, відвідувачі провели їх зацікавленими поглядами.

Феннер помітив, що Баґсі ставиться до нього майже дружньо. Він був невисокий коренастий, схильний до повноти, з веснянкуватим обличчям, зеленкуватими очима, що іскрилися веселощами, і товстими, мов сардельки, губами.

Рейджер зненавидів Феннера, і про це знали вони обоє. Ішов Рейджер поруч з Карлосом, а Феннер і Баґсі крокували слідом. Пройшовши вузьким коридором, спустилися сходами. Тут було тихо, темно і смерділо прогірклою їжею. Сходи закінчувалися дверима. Карлос відімкнув їх ключем та увійшов.

Кімната була дуже велика, і Феннер зауважив, що, аби відчинити двері ширше, Баґсі довелося докласти силу. Масивні двері зачинилися за ними з глухим стуком.

У приміщенні було б темно, якби не дві яскраві точки світла вглибині. Карлос і Рейджер пішли на світло, а Феннер залишився на місці. Він запитально поглянув на Баґсі.

Той стиснув губи.

– Це його контора, – шепнув він.

– А нам що робити? Просто стояти тут?

Баґсі кивнув.

Карлос усівся за стіл під одним зі світильників і звелів Рейджерові:

– Приведи його сюди.

Рейджер зник у темряві, й Феннер почув, як той відмикає двері. За хвильку він уже вийшов звідти, волочачи за собою якогось чоловіка. Тягнув його за комір, наче лантух зі сміттям, не обертаючись, упевнений у тому, що робить. Доправивши свій вантаж до стола, за яким сидів Карлос, жбурнув чоловіка в сусіднє крісло.

Феннер підійшов ближче. То був китаєць. Одягнений у поношений чорний костюм, він скоцюрбився у кріслі, зігнувшись навпіл і тримаючи руки під пахвами.