Текст книги "Дванадцять китайців і жінка"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

Клерк уважно перечитав текст і пильно поглянув на Феннера.

У телеграмі було таке:

«Доулен. Контора 1156, Рузвельт-білдінґ, Нью-Йорк.

Повідом як Ґроссет розслідує справу про вбивство Дейлі. Це – терміново. Д. Ф.»

Розплатившись за телеграму, Феннер вийшов і невдовзі був уже в бунгало. Глорія з коктейлями чекала на нього.

Детектив одразу ж попередив:

– Я дуже поспішаю, тож давай вип'ємо та поїмо одночасно.

Глорія подзвонила служниці.

– А куди поспішаєш?

Феннер мило посміхнувся.

– Маю намір зустрітися з твоїм чоловіченьком, – люб'язно пояснив. Йому саме пора позбутися сором'язливості та вступити у гру всерйоз!

Глорія вкотре стенула плечима.

– Навряд чи він тобі допоможе.

Поки вони вечеряли, Феннер мовчав. Заговорив, щойно вони скінчили їсти.

– Послухай-но, мала, це все дуже серйозно. Поки з тими хлопцями не буде покінчено, мусиш залишатися тут – за жодних обставин не полишай своє кубельце. Ти забагато знаєш, а цього цілком достатньо, щоб надовго засадити Тейлера за ґрати. Будь-хто з його банди залюбки переріже тобі горлянку, щойно дізнається, де ти. Тож будь обережною, нікуди не висовуйся.

Глорія хотіла щось заперечити, однак Феннер одразу ж урвав її.

– Ну будь же дорослою, – терпляче попросив, – це не займе в тебе багато часу, однак збереже для чергового бідолахи.

Глорія неохоче буркнула: «Гаразд» і попленталася до дивана. Феннер вийшов на кухню.

Баґсі саме закінчив вечеряти і загравав зі служницею, котра цілковито ігнорувала його.

Феннер попередив:

– Зараз мені треба їхати. Можливо, до ранку повернусь, а, може, й ні.

Баґсі миттю скочив на ноги.

– Принести револьвер? – запитав.

Феннер заперечно хитнув головою і розпорядився:

– Залишайся тут. Твоя справа – охороняти міс Лідлер. Тож не спи, а пильнуй. Хтось може спробувати спекатись її.

Баґсі почав:

– Заради Бога, шефе...

Але Феннер нетерпляче урвав:

– Ти залишишся тут!

Баґсі неспокійно засовався на стільці.

– Та дамочка не потребує захисту. Це мене треба від неї захищати!

– Про що дзявкаєш? Ти ж завжди мріяв про виводок жінок. А вона ж варта двадцятьох, чи не так? – перепитав Феннер і ще до того, як Баґсі встиг відповісти, вийшов з кухні.

* * *

Нулен буркнув:

– Коли я казав тобі триматися подалі звідси, то вважав, що ти зрозумієш...

Феннер кинув перед ним на стіл два папірці.

– Подивися на це.

Нулен узяв папірці, недбало глянув на них і враз знерухомів. Потім перевів погляд на Феннера.

– Ти би краще спалив їх, – великодушно порадив той.

Нулен одразу потягнувся за сірником.

Так вони стояли мовчки, доки попіл хмаркою осідав на підлогу.

– Це ж трохи поліпшило твоє становище, еге ж, Лідлере?

Нулен страшенно зблід. І прохрипів:

– Не називай мене так, чорт забирай!

Феннер спитав:

– Чому Тейлер позичив тобі тих десять «штук»?

– Звідки це в тебе?

– Та... знайшов. І подумав, що, можливо, ти будеш зговірливіший, якщо позбудешся боргів перед Тейлером.

Нулер опустив очі.

– Глорія розбовкала, – сказав стиха, і в голосі його зазвучала погроза.

Феннер заперечливо хитнув головою.

– Цю інформацію мені надала поліція. Послухай, приятелю, пропоную тобі врешті на щось зважитись. Якщо не вступиш у гру на моєму боці, то прихоплю тебе зі собою в Іллінойс. Думаю, вони будуть раді бачити тебе там.

Нулен сів.

– Гадаю, що так, – зітхнув. – То що ти хотів?

Феннер уважно розглядав свої нігті.

– Бажаю розв'язати невеличку війну, – врешті обізвався. – Насамперед маю намір покінчити з бандою Карлоса. Прагну спалити всі їхні човни й отримати Карлоса на блюдечку – як винагороду. А тоді вже можна братися й за Тейлера.

Нулен замислився.

– Його люди – справжні головорізи, – зауважив. – Тож це буде нелегко.

Феннер холодно всміхнувся.

– Захопимо їх усіх зненацька. Розправлятимемося по черзі. Хто в тебе міг би виступити проти Карлоса? Маєш кремезних хлопців?

Нулен кивнув:

– Знаю кількох, які могли б зробити це за відповідну винагороду.

– Добре. Даси їм, скільки попросять. Я зекономив тобі аж десять «штук» – зможеш трохи вділити їм. То чому Тейлер позичив тобі стільки грошей?

Нулен відвів очі убік. Феннер нахилився до нього:

– Послухай, мерзенний боягузе! Якщо не будеш зі мною відвертий, то я видам тебе тій зграї. Кажи все начистоту – і то якнайшвидше!

Нулен відкинувся у кріслі.

– Тейлер не хотів, щоб я давав розлучення Глорії, – мовив неохоче, – отож, він ці гроші позичив, але останнім часом наполягав на тому, щоб я їх віддав.

Феннер хмикнув.

– Ну й свиня ж ти, Нулене, – зауважив, підводячись. – А тепер показуй своїх хлопців.

Той заперечив:

– Цього не обіцяв!

– Якщо продовжуватимеш у такому ж дусі, то я тут таки виб'ю з тебе твої паршиві мізки, – пригрозив Феннер. – Просто забудь про те, що я маю певний стосунок до поліції. Це місто мені й задарма не потрібне. Але хочу викурити звідси Карлоса та його банду й отримаю задоволення, споглядаючи це. Опісля зникну звідси. А ти зможеш тут хоч імператором себе проголосити і робити все, що забажаєш.

Нулен підвівся.

– Гадаю, видатки завеликі, але якщо ти справді маєш на увазі те, про що говорив, то я подумаю, чим тобі підсобити.

Вони вийшли, сіли в машину і через чотири хвилини були вже у більярдній на Дюваль-стріт. Нулен зайшов першим, Феннер – за ним. Бармен кивнув Нулену, і вони через бічний вхід пройшли у залу.

У просторій кімнаті, навколо великого стола, обтягнутого зеленим сукном і тьмяно освітленого двома зеленими лампами, стояло п'ятеро чоловіків. У більярдній було страшенно накурено – хоч сокиру вішай.

Усі вони як за командою поглянули на Нулена та Феннера. Один, поклавши кий у піраміду, вислизнув геть.

Нулен оголосив:

– Маю до вас розмову, хлопці.

Вони підійшли крізь густий тютюновий дим ближче, й обличчя їхні були непроникні, а холодні очі неспокійно бігали. Нулен показав пальцем на детектива.

– Його звати Феннер. У нього є деякі міркування щодо бандитів Карлоса. Він гадає, що пора уже вибити їх з міста.

Усі миттю повернулися до Феннера. Тоді високий худий чолов'яга зі шрамом на підборідді та водянистими жорстокими очима кинув:

– Та що ти кажеш? Гарна ідея! Уже невдовзі ми всі складемо блискучу похоронну процесію!

Феннер спокійно проказав:

– Тож познайом мене з цими чудовими хлопцями.

– Це Шайфе, – вказав Нулен на чолов'ягу, котрий щойно говорив. – У зеленій сорочці – Скальфоні, з києм у руці – Кемеринський, а той, косоокий, – Мік Алекс.

Феннер подумав, що всі вони – пречудова колекція боягузів. Кивнув їм вітально.

– Де б то нам усім присісти? – вголос розмірковував, проходячи повз оббиті тканиною крісла, розміщені так, щоби було добре видно гру.

– Може, ми б щось випили?

Шайфе спитав у Нулена:

– Босе, хто цей хлопець?

Нулен кисло посміхнувся.

– Тямковитий. Він зараз на коні – будьте певні! – з ним ми не прогадаємо.

В очікуванні випивки усі сіли на довгу лавку. Коли бармен приніс замовлення, Феннер мовив:

– Я виставляю – Нулен платить.

Обізвався Скальфоні, миршавенький італієць:

– А не можна якось стисліше? У мене скоро побачення з дамою. Може, відразу перейдемо до справи?

Інші схвально щось буркнули.

І Феннер почав:

– Карлос надто довго верховодить у цьому місті. Треба трохи підсмажити йому п'ятки, щоб він удався до зброї. Хочу, хлопці, щоб ви поставилися до цього серйозно: то війна, а не пікнік.

– А що ми з цього матимемо? – запитав Шайфе.

Феннер поглянув на Нулена.

– А це тобі вирішувати.

Нулен трохи подумав, потім пообіцяв:

– По дві «штуки» кожному плюс добра робота, коли буду на коні.

Кемеринський задумливо шмигнув носом.

– Тобто, хочеш сказати, що перебереш Карлосів бізнес? – запитав у Нулена.

Той хитнув головою.

– Ні, мій бізнес значно кращий, аніж його. Довіртеся мені.

Кемеринський поглянув на Шайфе.

– Дві «штуки» – не бозна-які гроші, але я б хотів покінчити з тією бандою, якщо нам це вдасться.

Шайфе заперечив:

– Нехай буде три.

Нулен рішуче похитав головою.

– Ні, – заперечив. – І двох цілком достатньо.

На мить запала тиша, тоді обізвався косоокий Алекс:

– Не заперечую.

Двоє інших, повагавшись, також погодилися.

«Поки що все йде добре», – подумав Феннер.

– Нам буде потрібне судно, – сказав він уголос. – Чи є в когось із вас моторний човен?

Такий човен був у Кемеринського.

Феннер задоволено кивнув.

– На північ від Кі-Ларго є місцина, яка називається Чорна Скеля Цезаря. Саме там Карлос і тримає свої баркаси, і також там Тейлер забирає чинків і надалі уже сам опікується ними. Гадаю, ми могли б попливти туди та як слід оглянути те місце.

Скальфоні задриґав короткими ніжками.

– У мене припасені для тих хлопців гостинці, – холодно посміхнувся. – Чи не прихопити нам побільше ручних гранат?

Феннер неуважно обвів поглядом приміщення.

– Гранати? – перепитав. – Так, звісно. – Його очі стали крижаними. – А це справді непогана думка.

Нулен нерішуче застеріг:

– Копи зчинять через ті гранати неабиякий галас!

Феннер хитнув головою.

– За Карлосом копи не надто сумуватимуть. Вони враз полагіднішають, коли дізнаються, що той ґиґнув.

Скальфоні підвівся.

– То коли вирушаємо? – діловито спитав. У голосі бриніла нетерплячість.

– Одразу, тільки-но буде готовий човен, і ви, хлопці, запасетесь якоюсь зброєю.

Скальфоні завагався, потім здвигнув плечима.

– У мене побачення, але, гадаю, вона зачекає. Скидається на те, що ми сьогодні непогано розважимося.

Феннер запитав у Кемеринського:

– Де твій човен?

– У гавані навпроти готелю «Сан-Франциско».

– То як ви, хлопці, щодо того, аби зустрітися на човні за годину?

Усі радо погодились, і Феннер вийшов разом із Нуленом. Уже на вулиці лагідно мовив:

– На твоєму місці я би шукав захисту в поліції. Якщо Карлос дізнається, що ти приклав до цього руку, твоє казино може легко злетіти в повітря. Тож заляж на дно, поки все не закінчиться. Скажи копам, що тобі потрібна охорона в приміщенні, бо ти очікуєш безладу.

Нулен постояв у нерішучості, потім пообіцяв, що так і зробить, та зник у темряві.

Феннер манівцями вирушив до порту. Йшов, низько насунувши капелюха на очі та приглядаючись до усіх невиразних тіней на шляху. Найменше, чого хотів, то це саме зараз потрапити в руки головорізів. Знав, що той шукає його всюди. Детектив усіляко намагався переконати себе, що наступні двадцять чотири години будуть значно цікавішими за попередні.

Зайшовши на територію порту з боку Негро-Біч, побачив, що попереду, під вуличним ліхтарем, загальмувала якась машина. Він пильно глянув на неї і, сам не розуміючи чому, сповільнив ходу, минаючи її. Незбагненним чином це авто виглядало на безлюдній вулиці надто виклично. Раптом Феннер шмигнув у наближчі двері, бо помітив, що шторка заднього вікна авто колихнулася. Було безвітряно, але звідти неначе фізично війнуло чимось ворожим, і його охопило неприємне відчуття, що за ним спостерігають. В оглушливій тиші почулося деренчання двигуна, скрипнули гальма, й авто повільно покотилось уперед. Феннер стояв у дверях доти, доки червоні габаритні вогні автівки не зникли за поворотом. Тоді замислено почухав підборіддя і знову ступив на тротуар. Але не рушив, а стояв, прислухаючись. Звук двигуна почувся вдруге, й іронічна посмішка скривила Феннерові губи. Вочевидь, авто проїхало вперед, щоби розвернутися. Тепер воно поверталося. Феннер швидко перебіг дорогу і заскочив у якісь інші двері під покровом дерев. Притиснувшись до стіни, намацав револьвер, витягнув його з кобури та зняв із запобіжника, тримаючи зброю дулом донизу.

Авто, виїхавши з-за повороту, набирало швидкість. Світилися тільки габаритні вогні. Коли автівка проїжджала мимо, з вікна вдарила автоматна черга. Феннер чув свист куль, що рикошетили від стіни навпроти – там, де він щойно стояв. Хтось гатив із «томпсона», і детектив порадів, що здогадався перейти на інший бік вулиці. Коли машина проминала його, він тричі вистрілив. Почувся дзвін розбитого лобового скла, авто різко повело убік, воно вилетіло на узбіччя та врізалось у вітрину крамниці.

Залишивши свою схованку, Феннер ще трохи пробіг вулицею, проминув машину і помчав далі – в сутінковий бічний провулок. Там став на коліно й обережно розгледівся.

Із машини вийшли троє. Одним з них – принаймні, так здалося Феннерові, був Рейджер. Вони кинулися шукати прихистку в темряві. Феннер узяв на мушку середнього і натиснув на спусковий гачок. Чоловік похитнувся, намагаючись утримати рівновагу, й упав обличчям на дорогу. Двоє інших стрімко кинулися до дверей сусідніх будинків. І почали гатити по темному провулкові – один з автоматичного пістолета, а інший – з автомата. Феннер не надто звертав увагу на пістолет; його більше непокоїв «томпсон». Кулі від нього відбивали шматки кам'яної кладки, і детектив змушений був відповзти подалі від стіни, оскільки уламки бетону ставали щоразу небезпечнішими.

Згадавши ту ніч на баркасі, Феннер трохи підбадьорився. Принаймні, в нього зараз не кинуть гранату.

Раптом хтось поруч із ним сказав:

– Тобі краще заскочити сюди.

Він побачив прочинені двері зліва та фігуру, яка стояла у них.

– Зачиняй двері – тут будеш у безпеці, – сказав чийсь голос. – Мерщій!

Голос належав жінці. Вона безбарвно запитала:

– Викликати поліцію?

Феннер шаснув до незнайомки.

– Тримайся від цього усього подалі, сестро! – відповів. – То – особисте. Ховайся всередину, інакше ризикуєш отримати кулю в лоб.

Тільки-но вимовив це, як обох осліпив спалах, а сильний вибух струсонув вхід у провулок. Вибуховою хвилею жінку та Феннера жбурнуло в коридор.

Перекотившись, Феннер ногою зачинив за собою двері. І резюмував:

– Овва! Та ці хлопці таки мають гранати!

Голос жінки затремтів.

– Моя халупа не витримає ще одного вибуху: точно розвалиться!

Феннер непевно звівся на ноги.

– Дозволь мені зайти у кімнату, – поквапно попросив. І ступив у темряву, де, на його думку, мала бути кімната, однак перечепився через жінку, котра все ще сиділа на підлозі. Вона обхопила руками його ноги і тримала, не відпускаючи.

– Облиш цей намір, – попросила. – Якщо почнеш стріляти з мого вікна, вони вкинуть сюди ще одну гранату.

Феннер розгнівано вигукнув:

– То дозволь мені звідси вистрибнути!

Десь далеко завила поліцейська сирена.

– Копи, – констатувала жінка й, підводячись, відпусила Феннерові ноги. – У вас є сірники?

Детектив запалив сірника, і вона взяла з його пальців тремтливий вогник. Підійшовши до плити, запалила у конфорці газ. Жінка була середнього віку, невисока й повна – з квадратним підборіддям та рішучістю в очах. Феннер мовив:

– Ви дуже допомогли мені. Якби я був на вулиці, той «ананасик» навіки припечатав би мене до стіни. Але тепер, гадаю, мені краще звідси забратися, поки копи не почнуть прочісувати місцевість.

Звук сирени ставав усе пронизливішим і нарешті затих, а гальма заскреготіли на асфальті зовсім поруч. Жінка порадила:

– Залишайтеся тут – утікати запізно.

Феннер мить повагався. Глянувши на годинник, переконався, що до запланованої зустрічі в нього ще сорок хвилин, і кивнув.

– Якимось дивним чином ви нагадуєте мені мою кохану дівчину. Вона також завжди витягає мене з найскрутнішого становища!

Жінка схвально хитнула головою. В її очах спалахнули жартівливі вогники.

– Справді? – перепитала. – А ви нагадуєте мені мого чоловіка приблизно у вашому віці. Він також був меткий, сильний і задерикуватий. А водночас – і хорошою людиною.

Феннер хотів щось заперечити, та вона провадила далі:

– Пройди он туди і сядь на кухні. Копи ось-ось будуть тут. Я знаю місцевих копів, тож швидко залагоджу справу.

Феннер сказав: «Гаразд», пройшов у кухню і запалив велику гасову лампу. Зачинивши двері, сів у крісло-гойдалку. Кімната була бідно умебльована, однак чиста; килимок на підлозі благенький, потертий. На стінах висіли три літографії на релігійні теми та, пообіч від вогнища, на камінній поличці лежали два черепахові яйця. Він почув шум голосів, але не міг второпати, про що йшлось. Аби зрозуміти, треба було відчинити двері, але Феннер подумав, що тоді копи помітять світло. Отож, мирно погойдувався в кріслі й думав про Рейджера. Ті хлопці були справді небезпечні. Від недавнього вибуху в голові Феннера ще й досі паморочилося.

Він намацав у внутрішній кишені піджака гаманець, витягнув його й відрахував п'ять десятидоларових купюр. Підвівшись, підіпхнув гроші під тарілку на кухонному столі. Відчував, що жінка не візьме грошей, але, судячи з вигляду кімнати, вони тут не зашкодять.

Через кілька хвилин хазяйка зайшла й кивнула йому:

– Вони змилися.

Феннер підвівся з крісла.

– Ви були такі люб'язні. А тепер, гадаю, мені треба йти.

– Зачекай-но хвильку, чоловіче! То були люди Карлоса?

Детектив у роздумах поглянув на хазяйку.

– А що вам про них відомо?

Очі її стали суворими.

– Усе. Якби не ці негідники, мій Тім був би зараз зі мною.

Феннер відповів:

– Так, то Карлсові люди. А що сталося з Тімом?

Вона стояла нерухомо – мов гранітна глиба.

– Тім був хорошим чоловіком, – мовила, дивлячись Феннерові в очі. – Ми не належали до багатих, але якось давали собі раду. Тім мав човен, на якому возив туристів-рибалок у затоку. Але Карлос хотів, щоб він перевозив чинків. І пропонував за це гроші, однак Тім у подібні ігри не грав – не з таких був. Тож прямо й рішуче відмовив Карлосові.

Оскільки у Карлоса не вийшло по його, він убив мого чоловіка. Проте річ навіть не в тому, що сталося з людиною, яку вбили. Річ у тому, що відбувається потім з тією, котра залишилася живою. Тім помер швидко – згас, як свічка. Але я не скоро це забуду. Гадаю, що поступово помиратиму зсередини, і врешті усе вже не видаватиметься мені таким жахливим, однак просто зараз ні перед чим не зупинилася б, аби вбити Карлоса.

Феннер звівся на ноги. І сказав лагідно:

– Не переживайте. Карлос заплатить і за це. Якби ви його вбили, це б нічого не дало. Залишіть Карлоса мені. У мене сьогодні з ним побачення.

Жінка не відповіла нічого – тільки закусила край фартуха, й обличчя її перекосив жаль. Вона енергійно кивнула Феннерові на двері й безсило опустилася на стілець.

* * *

Коли Феннер урешті дістався порту, Шайфе вже чекав на нього відразу за готелем «Сан-Франциско». Вони зайшли в бар і похапцем випили кожен подвійне віскі, а відтак попрямували на пірс.

Шайфе сказав:

– У мене є два «томпсони» та кілька магазинів до них. Скальфоні прихопив мішок гранат. Правда, не знати, чи вони чогось варті, бо виготовляє їх сам. У цього хлопця аж руки сверблять – так хоче нарешті випробувати гранати.

Феннер відповів:

– Сьогодні він матиме таку змогу.

Човен Кемеринського був цілком підходящим. Апекс і Скальфоні стояли й палили, очікуючи їх. Феннер ступив на борт, щойно Кемеринський вийшов з машинного відділення. Посміхнувся до Феннера.

– Усе в порядку, – відрапортував. – Можемо відчалювати хоч зараз.

– Звісно ж, – проказав Феннер, – чого чекати: відпливаймо.

Коли троє інших теж ступили на борт, Кемеринський спустився у машинне відділення і завів двигун. Судно затріпотіло, й Шайфе відштовхнув його від пірса.

Феннер оголосив:

– Пришвартуємося в районі селища, а далі – пішки. Можливо, нам ще доведеться втікати.

Кемеринський пробурчав, обережно виводячи судно у відкрите море:

– Ця моя стара посудина не така швидка...

Підійшов Скальфоні й спустився у машинне відділення. Його жирна шкіра вилискувала в тьмяному світлі присмерку.

– У мене пречудові гранати, – зауважив він, – оце так буде штука, коли я їх нарешті використаю!

Феннер зняв капелюха й почухав потилицю:

– Але в тих хлопців також є гранати. – І одну з них вони кинули у мене годину тому.

Щелепа Скальфоні відвисла.

– І що, вона спрацювала?

Феннер, поглянувши на нього, кивнув.

– Ще й як: зруйнувала увесь будинок. Сподіваюся, твої саморобні штучки хоч чогось варті. Вони нам справді можуть знадобитися.

Скальфоні вигукнув:

– Варті – не те слово! – і знову пішов помилуватися своїми «ананасиками».

Уже за п'ятнадцять хвилин Феннер розрізнив удалині вогні.

Вказав на них Кемеринському, котрий підтвердив:

– Це справді Чорний Цезар.

Феннер виліз із кокпіту. Підійшов до хлопців, котрі сиділи спереду на палубі й дивилися на вогники.

– Розподілимо наші обов'язки, – звелів. – Ми прибули сюди для того, щоб вивести з ладу Карлосові човни. Маємо зробити це швидко і, за можливості, без втрат. Скальфоні, ти відповідаєш за гранати. Шайфе та я беремо «томпсони», Алекс прикриватиме нас револьвером. Кемеринський залишиться на човні. Усім зрозуміло?

Вони щось буркнули у відповідь.

Коли човен досягнув бухточки, Шайфе відв'язав два «томпсони» і передав один Феннерові. Скальфоні вийшов із каюти з чорним мішком у руці.

– Ви, хлопці, не дуже до мене притискайтеся, – пожартував, – бо мої іграшки надто делікатні.

Усі розсміялися.

Алекс застеріг:

– Котрийсь із тамтих може легко поцілити у тебе кулею. Але тобі, принаймні, не доведеться витрачатися на похорон.

Човен, зробивши півколо, підплив до молу. Кемеринський заглушив двигун, і судно поступово зупинилося. Шайфе, котрий стояв на кормі, зіскочив на причал, й Алекс кинув йому канат, міцно тримаючи човен, поки інші висаджувалися на берег. Кемеринський обережно подав чорний мішок Скальфоні.

Феннер нагадав:

– Будь напоготові. Щойно почуєш вибухи гранат, заводь мотор. Можливо, нам доведеться вшиватися звідси.

Кемеринський додав:

– Так, звісно! Бережіть себе, хлопці!

І вони вирушили у селище. Дорога була вузька та нерівна. Усюди валялися великі камені, й Скальфоні мало не перечепився через один з них. В інших душа пішла в п'ятки.

– Будь обережнішим, роззяво! – вигукнув Алекс. – Дивися, куди йдеш!

Скальфоні відповів:

– Я й так дуже обережний. Але з того, як ви з мене кепкуєте, тепер уже бачу, що вважаєте мою зброю достатньо небезпечною. Дай Бог, щоб так воно й було!

Феннер розпорядився:

– Підемо бічними вуличками. Двоє з вас – попереду, а ми зі Скальфоні – слідом. Не варто привертати зайву увагу.

Ніч була спекотна, з місяцем уповні. Феннер і Шайфе несли «томпсони», загорнуті в мішковину. Вони обігнули селище й темними звивистими вуличками пройшли увесь острів. Кілька зустрічних рибалок глянули на них з цікавістю, але не змогли роздивитися нічого, крім нечітких силуетів.

Після крутого підйому зненацька опинилися знову біля моря, що виблискувало за кілька сотень ярдів унизу.

Феннер констатував:

– Думаю, це тут.

Унизу, на крутому схилі, виднілися дерев'яна будка, довга бетонна дамба та шість великих моторних човнів, припнутих до вмонтованих у стіну кілець. У вікні будки світилися два вогники, двері були відчинені, й смужка світла виповзала звідти на маслянисту поверхню води.

Вони стояли і мовчки дивились униз.

Нарешті Феннер скомандував:

– Готуймо гранати. Кожен бере у парі. Скальфоні тримає решту. Спочатку цільмося в будку: тоді вже буде безпечніше зайнятися човнами. Їх треба потопити усі.

Скальфоні розв'язав мішок, витягнув звідти і подав Феннерові дві гранати. Це були короткі дводюймові відрізки труби, начинені динамітом. Детектив вичекав, поки Скальфоні не роздав гранати усім, а потім розпорядився:

– Ми зі Шайфе беремо будку, а ти, Скальфоні, займешся човнами. Алексе, залишся на місці: прийдеш на допомогу в разі потреби.

Скальфоні розстібнув сорочку і переклав гранати за пазуху.

– Якщо зараз упадеш, то клопотів тобі не оминути, – косо посміхнувся Феннер.

– Так, – погодився Скальфоні, – мені лячно вже навіть від думки про це!

Феннер тримав гранати в лівій руці, а «томпсона» – у правій.

– Ок, – мовив. – Ходімо.

Детектив і Шайфе почали дуже повільно спускатися схилом. Феннер порадив:

– Ти бери трохи вправо, а я зверну наліво. Хотілося б обійтися без зайвої стрілянини – хіба дуже припече.

Худе обличчя Шайфе скривилося:

– Марно на таке сподіватися...

На півдорозі вони зупинилися перепочити. З будки вийшов чоловік й узявся прогулятись уздовж дамби.

Феннер зауважив:

– Це ускладнює справу.

Чоловік унизу постояв біля бетонної стіни, вдивляючись у море. Феннер знову почав спуск, звелівши Шайфе:

– Зачекай трохи тут. Він може почути нас, якщо йтимемо разом.

Далі Феннер спускався майже безшумно. Чоловік стояв до нього спиною, не рухаючись. Детектив досягнув берегової лінії і зупинився. Свої гранати він теж поклав за пазуху. Але його настільки непокоїла присутність того чоловіка, що майже не відчув доторку металу до тіла. Тримаючи напоготові «томпсона», Феннер обережно просувався уздовж стіни. Коли був футів за тридцять від чоловіка, під ногу потрапив камінець, що відкотився і з голосним сплеском упав у воду. Феннер застиг на місці, тримаючи палець на спусковому гачку.

Чоловік озирнувся, помітив Феннера й смикнувся. Феннер наказав йому:

– Ані руш! – і спрямував на нього «томпсона».

При світлі місяця розгледів, що чоловік був кубинцем. Чітко виднілися білки його очей, вирізняючись у темряві. Кубинець ледь здригнувся від несподіванки, потім припав на коліно, потягнувшись рукою у внутрішню кишеню. Феннер тихо лайнувся і натиснув на спусковий гачок. Пролунала коротка автоматна черга, кубинець упав горілиць, притиснуши руки до грудей, відтак зіслизнув у воду.

Феннер пересувався блискавично. Дві бочки з пальним стояли зовсім поруч, і він сховався за ними. Уже за хвильку з будки зататакав кулемет. Детектив почув, як кулі б'ють по бочці, а різкий запах бензину підказав, що її пробито. Кулемет продовжував працювати, і з нього виривався такий град куль, що Феннер змушений був лягти плазом, уткнувшись обличчям у пісок та щомиті чекаючи, що котрась із куль увіп'ється йому в тіло. Обережно витягнув з-за пазухи дві гранати. Побалансувавши однією з них у руці й зубами потягнувши за шнур, швиргонув її поверх резервуара з пальним у будку. Почув, як граната щось зачепила і впала на землю.

Феннер подумав: «От тобі й саморобні штучки Скальфоні!»

Однак кулемет замовк, і запала майже гнітюча тиша. Феннер обережно виповз із-за резервуара та роззирнувся довкола. Світло в будівлі згасло, двері були зачинені. Намацавши іншу гранату, кинув її у двері. Ледве встиг сховати руку, як кулемет запрацював знову: Феннер заповз за цистерну саме вчасно. Граната влучила у двері, й темряву освітили язички полум'я; потім пролунав оглушливий вибух. Уламки дерева і частини бетону зі свистом розлетілися навсібіч, а у Феннера вкотре запаморочилося в голові. Після цього він змінив думку щодо якості гранат Скальфоні. Кулеметної черги більше не було чути. Знову визирнувши з-за бочки, Феннер побачив, що двері сторожки тримаються на одній петлі. Муровані й дерев'яні частини будівлі розтріскалися та почорніли від кіптяви. Тільки-но Феннер звів очі, як усередині сторожки пролунали ще два вибухи. Він здогадався, що це виконав свою частину роботи Шайфе. Прилаштувавши «томпсона» на бочці, Феннер випустив довгу автоматну чергу в напрямку сторожки і знову заліг у пісок. З напівзруйнованої будівлі відповіли короткою чергою; детектив ударив довгою. Настало тимчасове затишшя.

Поглянувши угору, Феннер побачив, як схилом повільно сповзає Скальфоні, обережно притискаючи до грудей небезпечну ношу. Він був прекрасною мішенню, отак спускаючись, але детектив подумки бачив тріумфальну посмішку на його обличчі. Напевно, хтось таки помітив італійця, бо цей хтось почав гатити в нього з карабіна. Але Скальфоні не втратив духу. Він засунув руку за пазуху, витягнув гранату і жбурнув її в сторожку. Феннер простежив очима за траєкторією і знову гепнувся на землю. У нього виникло моторошне відчуття, що граната летить прямо йому на голову.

Але вона таки влучила в будиночок й оглушливо вибухнула. Заграва освітила нічне небо, і дах будинку запалав. Скальфоні швидко спустився, не вдаючись більше до засобів прикриття. Зігнувшись навпіл, він вихором промчав повз будиночок і сховався за бочкою поруч із Феннером.

– Господи Icyce! – заволав Скальфоні. – Вони вибухають! Яка чудова ніч! Ніколи б не погодився проміняти її на жодну спідницю у світі!

Феннер наказав:

– Будь обережним! Вони зараз почнуть вилазити!

Скальфоні мовив:

– Дозволь мені кинути в них ще «ананасика»! Лише одного – щоб вони протверезіли як слід!

Феннер відповів:

– Що ж – розважся, якщо хочеш!

Скальфоні метнув у відчинені двері ще одну гранату. Цього разу вибух був такої сили, що навіть під прикриттям бочок обох оглушило.

За мить хтось заволав:

– З мене досить – здаюся! Припиніть, припиніть це!

Феннер ані порухався.

– Виходь! Руки догори!

Із палаючої будівлі, похитуючись, вийшов чоловік. Обличчя та руки його були порізані уламками скла, а одяг перетворився на суцільне лахміття. Він зупинився, хитаючись у непевному світлі заграви, й Феннер розгледів, що то був Міллер. Коли супротивник наблизився до бочки, стало видно, що рот його оскалений від жаху. Шайфе уже біг до нього, і його худе обличчя палало від збудження.

– Там ще хтось є? – запитав він.

– Усі інші мертві, – прошамкотів Міллер. – Не чіпайте мене, містере!

Феннер простягнув руку і вхопив його за пошматовану одежу.

– Мені здавалося, що я пояснив тобі усе як слід трохи раніше, – незадоволено проказав він.

Упізнавши Феннера, Міллер повалився на коліна.

– Заради Бога, не добивай мене! – заридав.

Вільною рукою Феннер ухопив його за волосся.

– Хто там ще є? – гаркнув. – Кажи, тварюко!

Міллер тремтів, як осика.

– Нема більше нікого, – скавулів. – Усі інші мертві.

Підбіг Алекс. Феннер звелів йому:

– Пильнуй цього хлопця. Будь для нього, мов рідна матір, – бо в нього, бачиш, шок!

Алекс недовірливо перепитав:

– Справді? – і садонув Міллера кулаком у щелепу, зваливши на землю, а тоді ще раз сильно ударив.

Феннер зауважив:

– Ну-ну! Легше! Я ще хочу з цим покидьком трохи побалакати.

– Нічого! Просто налаштую його на робочий лад, – посміхнувся Алекс, продовжуючи лупцювати Міллера.

Феннер полишив їх та пішов уздовж стіни до човнів. Там уже чекав на його вказівки Скальфоні.

– Потопи їх, а один залиши, щоб доплисти до Кемеринського – це зекономить нам час.

Феннер повернувся до Міллера, котрий відповз убік, благаючи Алекса пощадити його. Детектив звелів Алексові йти на допомогу Скальфоні, а сам зайнявся Міллером.

– Я попереджав тебе, гнидо, що так станеться. А це ж лише початок. Де Тейлер? Говори ж, мерзотнику, бо інакше відіб'ю тобі всі нутрощі.

Міллер заскиглив:

– Він ніколи тут не буває. Присягаюсь: я не знаю, де він!

Феннер гаркнув:

– А це ми ще побачимо!

Невдовзі бігцем повернувся Скальфоні.

– Човни тонуть, але надто повільно! Може, я кинув би у них ще кілька «ананасиків» для певності?

Феннер відповів:

– А чом би й ні?

За кілька хвилин оглушливі розриви гранат наповнили затихлу бухту і клуби густого чорного диму оповили місце, де недавно погойдувалися човни.

Феннер наказав Міллерові, підштовхуючи його в спину «томпсоном»:

– Підводься, негіднику; тебе чекає невеличка морська прогулянка.

Міллер був такий наляканий, що ледь плентався. І безустаннно повторював:

– Не вбивайте мене, містере! Я хочу жити! Жити хочу!