Текст книги "Дванадцять китайців і жінка"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

Розділ четвертий

Перше, що побачив Феннер, опритомнівши, було сліпуче світло електричної лампи за металевою решіткою у нього над головою. Він зауважив, що в кімнаті нема вікон. Потім знову заплющив очі й зосередився на тому, як болюче пульсує кров у скронях. Яскраве світло немилосердно різало йому очі, й він спробував перекотитися, щоб уникнути його. Коли ж виявив, що не може порухатися, то лише підняв трохи голову і роззирнувся довкруж. Від цього нескладного руху щось наче знову вибухнуло в його голові, й він змушений був прилягти. Через якийсь час пульсація у скронях трохи вщухла, і Феннер спробував підвестися ще раз.

Він з'ясував, що лежить на старому матраці, а руки його прив'язані до іржавого каркаса ліжка. У кімнаті не було нічогісінько, крім ліжка. Підлога засипана попелом та сигаретними недопалками. Усюди – товстий шар пилюки. У кількох місцях валялися сторінки якоїсь газети, а в каміні виднілася купка чорної золи – так, наче хтось зовсім недавно спалив тут чимало паперів. Це була похмура кімната, просякнута запахом бруду, вологи і задавненого поту.

Феннер лежав, відпочиваючи, не роблячи жодних зусиль вивільнити руки. Він залишався спокійним, щосили примружуючи очі, щоб якось захиститися від сліпучого світла, й дихання його потроху нормувалося. До болю у вухах прислухався до найменшого звуку зовні. Отак, лежачи та прислухаючись, урешті розчув звуки, які спочатку мало на що були схожі, але поступово почав розрізняти віддалені кроки, невиразне бурмотіння голосів і далекий шум прибою.

Змусив себе задрімати, бо знав, що сон – це єдине, що йому зараз потрібне. Був ще не в тій формі, щоби спробувати утекти. Відчуття часу зникло, тож коли він прокинувся, то знав достеменно одне – сон був здоровим, бо сили його відновилися. Голова все ще поболювала, однак нескладні розумові зусилля не завдавали йому таких страждань, як перед тим. А прокинувся від того, що хтось наближався до його кімнати. Феннер чув важкі кроки дерев'яними сходами. Відтак ключ у замку повернувся, і хтось ногою відчинив двері. Феннер заплющив очі, бо вирішив, що йому ще зарано проявляти інтерес до відвідувачів.

Хтось підійшов і нахилився над ним, заслонивши собою світло, яке тепер уже не так різало очі. Запала тривала тиша, потім почулося бурмотіння, і світло лампи знову почало дратувати Феннера. Кроки віддалилися до дверей. Розплющивши очі, Феннер поглянув услід. Неширокі сутулі плечі та короткі ноги чоловічка ні про що йому не говорили, однак масне чорне волосся і темна шкіра підказали, що це міг бути кубинець. Той вийшов, замкнувши за собою двері.

Феннер глибоко зітхнув і спробував вивільнити руки. Ремені, що стискали зап'ястя, були міцними, але не настільки, аби не спробувати їх позбутися. Він крутивсь як міг, намагаючись розірвати пута зубами. Але всі ці зусилля призвели лише до того, що в очах у нього потемніло, і довелося довго лежати, відпочиваючи та відхекуючись. Єдиною вентиляцією у приміщенні служила фрамуга дверей. У кімнаті було дуже гаряче й задушливо. Феннер відчував, що від поту сорочка прилипає йому до тіла. Він спробував легенько порухати зап'ястями. І подумав: «Я розворушив це кодло. Еге ж, таки зміг. Ще якби не клятий головний біль... Ану, спробую ще раз!» І знову він крутився й вивертався. Урешті його права рука, липка від поту, висковзнула з-під ременя. Але ліва застрягла намертво. Він повільно сів на ліжку й обережно обмацав пальцями голову. Потилиця боліла, але не відчувалося ні рани, ні набряку. Феннер кволо посміхнувся. Потім ледь повернув голову і спробував оглянути вузол на лівому зап'ясті. Він був затягнутий під ліжком, тож його можна було відчувати, але не бачити. Той вузол ніяк не піддавався, й Феннер безсило відкинувся на ліжку, стікаючи потом.

І подумав: «Я можу діяти лише однією рукою. Цікаво, хто то бахнув мене. Невже Карлос?»

Той спокійно міг вийти, підглянути за ним крізь двері й непомітно повернутися, коли Найтінґейл розлютився. Чи це був хтось інший? Але хто? Однак найбільше цікавило Феннера одне: що тепер із ним буде?

Знову сів на ліжку і спустив ноги на підлогу. Потім, згорбившись, непевно звівся, бо прив'язана рука не давала змоги випростатися. Голова знову немилосердно розболілась, але біль минав у міру того, як він наближався до дверей, тягнучи за собою ліжко. Переконався, що двері зачинені, а тоді присів на ліжко.

Треба якось вивільнити руку. Феннер ліг і почав гарячково терти вузол об залізний каркас, але спітнілі пальці ковзали безрезультатно.

Звук кроків на сходах змусив його знерухоміти; він швидко запхав у вузол і другу руку. Ледь устиг це зробити, як двері відчинились і увійшов Карлос. Рейджер та Міллер стали біля дверей. Карлос зупинився перед Феннером. Той звів очі, й погляди їхні зустрілися.

Карлос сказав:

– Добре, що цей покидьок урешті опритомнів.

Рейджер та Міллер наблизились, і Рейджер зачинив за собою двері. Усі обступили ліжко. Феннер повільно обвів їх поглядом. І спокійно запитав:

– А в чому, власне, річ?

Карлос ледь помітно тремтів. Він був обкурений по самі вуха – Феннер визначив це за звуженими зіницями.

Карлос кинув:

– Та хочемо трохи побалакати з тобою.

Він виставив кулак і націлив делікатні кісточки пальчиків прямо в ніс Феннерові. Розгадавши намір Карлоса, Феннер спробував ухилитися й трохи послабив удар; він припав на верхню губу. Феннер почув хрускіт зубів.

Карлос додав:

– Я був винен тобі цей удар, чи не так?

Феннер мовчав. Усю «нелюбов» до Карлоса вклав у сповнений ненависті погляд, однак дуже добре знав, що з однією міцно прив'язаною рукою цих трьох не подолати.

Карлос сказав:

– Отже, ти приватний детектив.

Він вийняв з кишені Феннерового піджака документи й розклав їх на ліжку.

– Цього разу ти дуже швидко досягнув кінця свого розслідування.

Запала кількахвилинна тиша. Карлос сів на ліжко. Феннер знав, що тепер міг би легко з ним покінчити. Якщо б тих двох не було поруч, зумів би придушити мерзотника, як курча. Можливо, тоді б ті двоє вшилися б. Але слід вичекати.

Нахилившись, Карлос навідліг двічі вліпив Феннерові ляпаса. Той лише закліпав, але змовчав. Карлос знову випростався. Його тремтіння посилилось, і від цього ліжко заходило під ним ходором. Вигляд у нього був явно неадекватний. Він запитав:

– Нащо ти приїхав? Що хочеш вивідати?

Феннер заледве вимовив задерев'янілими губами:

– Я ж попереджав: не роби помилок. А тепер проти тебе тут таке завариться! І я вже не відпущу тебе доти, поки не зламаю твою хирляву шию!

Міллер вибухнув нищівним сміхом.

Ні, він таки схиблений! – пирснув. – Зовсім здурів!

Карлос змушений був заховати руки в кишені – настільки вони тремтіли.

І заявив:

– Послухай-но! Зараз ми попрацюємо з тобою як слід. Хочу знати, навіщо ти тут. Тож або кажи, або ми беремося до діла.

Феннер презирливо скривився. І почав легенько витягати руку з петлі. Робив це дуже повільно, щоб вони нічого не помітили.

Тим часом мовив:

– Прислухайтеся до моєї поради – випустіть мене звідси!

Карлос підвівся з ліжка. І жестом наказав Рейджеру:

– Попрацюй із ним!

Рейджер підійшов до ліжка тієї миті, коли Феннерові вдалося витягти руку і блискавично зробити ногою дугу в повітрі: він ударив Рейджера в колінну чашечку. Той звалився, мов підкошений, на підлогу, схопившись руками за скалічене коліно. Його очі мало не вилізли з орбіт від болю, і він почав відчайдушно матюкатися. Феннер, помітивши, що до нього наближається Міллер, сів на ліжку. Той ухопив його за волосся й добряче струсонув, однак Феннер устиг поцілити кулаком йому в пах. У цей удар уклав усю силу.

Міллер розпростерся на підлозі, обома руками притримуючи чималенький живіт. Хапаючи ротом повітря, корчився, й обличчя його блищало від поту.

Карлос позадкував, неабияк наляканий побаченим. Феннер підвівся і почвалав разом з ліжком просто на нього. Рейджер ухопився за бильце ліжка і повиснув на ньому. Феннер рвонувся, намагаючись ухопити Карлоса, який у паніці шугонув до дверей. Ліжко трохи просунулось, але рух його загальмувався, бо на ньому повиснув Рейджер.

Карлос пискнув голосом:

– Схопіть його і зв'яжіть як слід, а не валяйтеся тут мішками, чорт вас забирай!

Він витягнув револьвер і наставив на Феннера.

– Ані руш! Інакше розтрощу тобі голову!

Феннер зробив ще крок, волочачи за собою і ліжко, і Рейджера.

– Ну ж бо, стріляй – це єдине, що тебе ще може врятувати!

Але звівся на ноги Міллер і ринув на Феннера. Його масивне тіло припечатало того до ліжка. Феннер упав, а при падінні права, діюча рука опинилася під ним, і кілька секунд Міллер міг чинити усе, що хотів. Тож заліпив Феннерові кілька болючих ударів, аж поки той підняв ногу та зіштовхнув нападника на підлогу. Міллер знову звівся, і тут підоспів Рейджер, який схопив Феннера за горло. Тим часом Міллер знову вступив у гру та відвалив Феннерові ще кілька ударів. Тіло в Міллера було, мов драглі, але удари виходили непогані. Однак Феннер знав, що найнебезпечніший з них усіх Рейджер. Він залізною хваткою стискав детективові горло, і Феннер невдовзі відчув, що голова йому йде обертом. Міцно обпершись ногами об підлогу, надлюдським зусиллям відхилився назад. Тоді він, ліжко і Рейджер з тріском повалилися. Рейджер щосили намагався вилізти з-під залізяччя. Але в найгіршому становищі опинився Феннер. Він стояв на колінах – з лівою рукою, заведеною за спину, а на ній ще й лежало ліжко. Єдиний спосіб, який дав би йому змогу вивільнити руку – це знову поставити ліжко на підлогу. Щойно він випростався з ліжком на спині, як Рейджер боляче поцілив у коліно, і Феннер зігнувся навпіл. М'язи його затиснутої руки неначе охопило пекельним полум'ям, і він, збожеволівши від страшного болю, швиргонув ліжко на Рейджера. Залізне бильце припало тому на горлянку, й Феннер щосили натиснув на поруччя. Рейджерові очі вилізли з орбіт, і він почав відчайдушно розмахувати руками. Феннер продовжував тиснути.

Міллер стрибнув на нього і замолотив руками, але Феннер хватки не послабляв. Він знав, що нарешті допався до Рейджера, і якщо зупинить того, то подолає і двох інших. Рейджер поступово ставав пурпурово-чорним, і руки його смикалися чимраз слабше. Карлос, забігши з іншого боку, різко рвонув ліжко на себе. Рейджер гепнувся на руки й коліна, завиваючи, мов смертельно поранений пес.

Міллер глибоко розсік чоло Феннера, і невпинний струмок крові заливав тому очі. Він навпомацки знайшов тіло Міллера й запустив пальці йому в живіт. Схопив його за жир і болюче крутонув. Міллер заскавчав та спробував вирватись, але Феннер не відпускав його. Усе ще міцно стискаючи Міллерове сало, він натужився і завалив ліжко на них обох.

Карлос стояв, дивлячись на спільників крізь пружини ліжка, але дістатися до них не міг. Він намагався відтягти ліжко, але Феннер був міцно прив'язаний до нього. І далі залізною хваткою тримав Міллера, паралізуючи будь-який його рух – аж той почав вищати та дриґати ногами. Міллер намагався поцілити кулаком Феннерові в обличчя, але тому поки що вдавалось ухилятися, втискаючи голову в плечі.

Карлос вибіг за двері, й Феннер почув, як той щось швидко лопоче іспанською в коридорі. Аж тут Міллер зробив раптовий ривок, і Феннер відчув, як щось наче порвалося. Він одразу ж послабив хватку. Бо вже знав, що добряче розпоров пузо Міллерові. Той став мертвотно-зелений і в'яло повалився на підлогу. Тепер просто лежав, дивлячись на Феннера нажаханими очима.

– Ти мене доконав, – прохрипів Міллер, і дрібні бульбашки слини проступили в кутиках рота.

Феннер спробував посміхнутись, але йому це не вдалось. Ударив Міллера і поставив ліжко на ніжки. Тепер його затиснутій руці стало легше. Гарячково працюючи іншою рукою, він витягнув з пазів ліжка залізний прут і розпрямився. Але й так – з рукою, прив'язаною десь під ліжком – опинився в не надто виграшному становищі, та воно було все ж кращим, аніж до того. Попрямував до дверей. Проходячи мимо Рейджера, який стояв на колінах, опираючись об стінку й притискаючи руку до горла, Феннер двигонув його залізним прутом. Рейджер повалився на бік, прикриваючи голову руками.

Зробивши ще кілька кроків, Феннер вийшов з кімнати. Хода його все уповільнювалась, а ноги стали ватяними. Досягнувши виходу, раптово повалився на коліна, змушений раз у раз витирати кров з очей, щоби бачити, куди бреде. У голові було порожньо, а в грудях почало боліти. Так він і стояв на колінах, і йому страшенно хотілося лягти, але знав, що треба йти далі. Тримаючись рукою за стіну, знову звівся на ноги, залишивши на жовтих шпалерах довгий кривавий слід. Подумав: «Дідько, невже це мені не вдасться?» – і впав.

Знизу долинули крики, і Феннер спробував повернутись у кімнату. Почув, як сходами швидко підіймаються якісь люди.

І подумав: «Клятий вузол!» – укотре намагаючись вивільнити міцно затиснуту руку. Вона була наче приварена до ліжка. Він продовжував боротися з непіддатливим вузлом, аж поки не підбігли розлючені кубинці. Вони враз навалилися на нього: один вхопив його за горло, інший зайнявся ногами. Ці негідники-коротуни були диявольськи сильні.

Феннер залізним прутом лупонув кубинця, котрий тримав його за горло, і скинув того зі себе, а тоді сів, та, відчуваючи запаморочення, садонув іншого кулаком в обличчя. Відчув, що поцілив, але кубинець не відступав. Раптово Феннера охопила смертельна втома. Усе було намарно – він більше не мав сили. Знову намагався когось ударити, але почув голос Карлоса:

– Легше з ним! Він потрібен мені живим!

Зненацька голова його неначе розкололась, і він упав; зосліпу наштовхнувся на чиєсь обличчя й знову мляво вдарив; на мить яскраве світло спалахнуло перед очима, а тоді темрява остаточно поглинула його.

* * *

Опритомнівши, Феннер подумав: «Певно, мене таки добряче побили. І вважають, що я більше не зможу опиратися».

Такого висновку дійшов тому, що усвідомив: його навіть не потурбувалися зв'язати. Вони винесли з кімнати ліжко і кинули Феннера на голу підлогу. Він трохи перепочив, а коли спробував порухатися, то з'ясував, що здатний хіба що смикнутися.

І ще подумав: «Що ж, до біса, зі мною таке?»

Він точно знав, що не зв'язаний, бо не відчував на собі жодних мотузок, але й порухатися не міг. Усвідомив, що світло так само б'є йому в очі, але крізь запухлі повіки спроможний розрізнити лише розпливчасті тіні.

Щойно Феннер порухав головою, як різкий біль пронизав, мов струмом, усе його тіло, й він знову знерухомів. І поринув у сон.

Прокинувся від того, що хтось копнув його під ребра. Удар чи, радше, поштовх, був несильним – але кожна клітинка тіла боляче відгукнулася на нього.

– Прокидайся, падло! – наказував йому Рейджер, б'ючи вже раз по раз. – Що, тепер уже не такий крутий?

Феннер зібрав усі сили, перекотившись на звук та вхопившись руками за те, що нечітко маячіло перед ним, і потягнув на себе. Виявилося, що то були ноги Рейджера.

Рейджер приглушено крякнув, намагаючись утримати рівновагу, і гримнувся на спину. Він гепнувся з таким гуркотом, що аж кімната задвигтіла. Феннер похмуро поповз йому назустріч, однак Рейджер знову вдарив його і звівся на ноги. В очах його була холодна лють. Нахилився над Феннером, відкинув його підняті руки та вхопив жертву за комір сорочки. Відірвавши від долівки, щосили гримнув головою об підлогу. Феннер спробував дати відсіч, однак Рейджер знову бахнув його об дошки. І так чотири рази поспіль. Нарешті Феннер обм'як. Важко дихаючи, Рейджер облишив його.

Зайшов Карлос і трохи постояв.

– Ти що, робиш це для власної втіхи? – спитав у Рейджера, і в голосі бриніло невдоволення.

Рейджер різко повернувся:

– Послухай-но, Пайо! – відповів крізь зуби. – Цей тип занадто норовливий, я мусив його вгамувати.

Карлос нахилився над Феннером. Порухав його ногою і знову поглянув на Рейджера.

– Я не бажаю, щоби цей хлопець передчасно ґиґнув. Хочу дещо в нього випитати. Цікаво, чому він приперся аж із Нью-Йорка та ще й затесався поміж нас. У цьому є щось підозріле, і я збираюся докопатися.

Рейджер відповів:

– Звісно. То, може, змусити його заговорити?

Карлос із сумнівом поглянув на Феннера.

– Він ще не в тому стані, щоби з ним працювати. Розговоримо його трохи пізніше.

Вони вийшли.

Через деякий час Феннер знову опритомнів. Неначе якийсь залізний молот невпинно довбав йому череп. Коли розплющив очі, стіни кімнати загрозливо нахилилися над ним – немов ось-ось упадуть. Нажаханий, Феннер знову заплющив очі, боячись за свій здоровий глузд.

Трохи полежавши, спробував ще раз підняти обважнілі повіки. Стіни насувалися на нього вже повільніше, і він почав заспокоюватися. Навкарачки переповз кімнату та смикнув дверну ручку. Двері були замкнуті. Тепер він хотів лише одного – не сказати бандитам нічого.

Його так сильно й часто били по голові, що він уже мало що розумів і майже не відчував болю.

Та все ж твердив собі: «Я мушу звідси вибратися. Вони не випустять мене живим». Зненацька згадав, що ганстери зробили з китайцем, й увесь похолов. «Цього не витерплю, – подумав він. – Якщо вони випробують на мені той гвинт-баранець, просто збожеволію». Раптом промайнув проблиск думки. Він торкнувся стегна і намацав пряжку ременя. Тоді розщіпнув пряжку та вийняв ремінь із петельок штанів. Непевно зіп'явся на ноги, тримаючись рукою за стіну. Зробив із ременя петлю й затягнув на шиї.

І сказав собі:

– Мушу знайти гак або цвях, щоби десь закріпити кінець ременя.

Обійшов порожню кімнату в пошуках чогось підходящого. Зробивши повне коло, знову зупинився перед дверима.

Проказав:

– То що ж робити далі?

Отак стояв, схиливши голову на груди – з пасом на шиї. Ще раз обійшов кімнату, пильніше видивляючись довкола. Стіни були голі.

Ані вікна, ні гачка, ні зачіпки – навіть лампа зависоко.

Він почав міркувати, чи зміг би удавитися, зачепивши інший кінець ременя до ноги. І вирішив, що це неможливо. Тоді знову всівся на підлогу й почав гарячково мислити. У голові дзвеніло так, що довелося підтримувати її руками, розгойдуючись у такт із внутрішнім дзеленчанням.

Зненацька майнув здогад.

«Кретин!» – подумав Феннер. Підповз до дверей та прив'язав пояс до ручки. Лігши долілиць, цілком зумів би затягнути пасок на шиї. Це зайняло б трохи часу, але якщо дуже постаратися, то все мало би вдатися.

Немало хвилин витратив на те, щоб як слід прив'язати ремінь. Зробив це так, щоби шия була лише за кілька дюймів од дверної ручки, а тоді повільно почав розпрямляти ноги, руками підтримуючи тіло.

Він не замислювався над тим, як усе це станеться. Міг думати лише про те, що таки надурить Карлоса. Кілька хвилин залишався нерухомим, тоді помалу прибрав руки, всією своєю вагою затискаючи петлю. Пряжка туго впилася йому в шию, а шкіряний пасок міцно придушив її.

Феннер із переможно подумав: «Це таки працює!»

Кров прилила йому до голови. Агонія, якої зазнавали легені, мало не спонукала його підперти тіло руками, але він змусив себе стриматися. Розгойдувався на ремені, й темрява вже почала поглинати свідомість. Ураз ручка дверей зламалась, і він гепнувся на підлогу.

Зненацька з півмороку забуття матеріалізувалась якась примарна постать. Феннер іще встиг подумати, чи це, бува, не сам Господь. Однак цього разу то був не Він, а Керлі. Вона нахилилася над ним і тихо сказала щось, чого Феннер не зрозумів, але у відповідь ледь чутно шамкнув:

– Привіт, мала!

Кімната поступово набирала звичних обрисів, а густий туман ув очах повільно розсіювався. За спиною Керлі стояв чоловічок із цаповою борідкою. Неначе здалека він запевнив:

– Тепер з ним усе буде гаразд, просто нехай трохи відлежиться. Якщо я ще знадоблюся, то ви знаєте, де шукати.

Феннер пробурмотів:

– Води! – і провалився у сон.

Коли прокинувся, то почувався вже значно краще. Молот у голові перестав довбати череп, і кімната не розгойдувалася. Керлі сиділа на стільці поруч, а голова її схилялася на груди, неначе та куняла.

Феннер почав:

– Якого дідька...

Керлі зітхнула і вийшла з кімнати. Невдовзі повернулась у рожевому вовняному халаті.

Феннер зауважив:

– Цілком по-домашньому, чи не так?

Вона підійшла й сіла у Феннера в ногах.

– Здається, це зараз цілком безпечно, – скинула зі себе капці й халат. – Не повіриш – я страшенно мерзну в ліжку! – додала. На ній була світла трикотажна піжама.

Він спостерігав, як Керлі влягається поруч.

– Твій костюм для спання виглядає не надто романтично, еге ж? – зауважив Феннер.

Вона поклала біляву голівку на подушку.

– Ну то й що? Трикотаж не наштовхне тебе ні на що гріховне.

Керлі знову позіхнула і стулила повіки.

– Я дуже втомилася. Доглядати за таким хлопцем, як ти – справа нелегка.

Феннер лагідно сказав:

– Звісно ж. Спи! Чи, може, хочеш, аби я заспівав тобі колискову?

Керлі ще встигла пробурмотіти: «Дурниці!» й поринула в глибокий сон. Феннер лежав у темряві нерухомо, прислухаючись до рівного дихання Керлі, й намагався думати. Але залишався усе ще напівпритомним, і мозок відмовлявся служити йому. Незабаром також заснув.

Його розбудило сонячне світло. Розплющивши очі, роззирнувся довкола, усвідомлюючи, що голова його ясна, а тіло більше не ломить. Хоча руки й ноги, коли спробував ними порухати, й залишалися закляклими, почувався в цілому добре.

Керлі повільно сіла на ліжку та протерла очі. Мовила:

– Привіт! То як ми сьогодні почуваємося?

Феннер посміхнувся до неї. Це був радше оскал, а не посмішка, однак Керлі прекрасно його зрозуміла. Він торкнувся її руки.

– Ти виявилася моїм справжнім другом. Що спонукало тебе так поводитися?

Вона повернулася на бік.

– Не суши собі цим мозок. Ще першого разу я тобі сказала, що ти – милий хлопчина.

Феннер лагідно обійняв її. Вона заплющила очі й наблизила до нього обличчя. Феннер поцілував її. Потім засумнівався:

– Я, певно, не зовсім нормальний. Мені не слід було цього робити.

– Але чому? Я ж не втікаю від тебе!

Вона була дуже ніжною з ним.

Нарешті Феннер сонно сказав:

– Про що ти зараз думаєш?

Керлі лагідно торкнулася пальцями його щоки. І зізналась:

– Я саме думала про те, що несправедливо зустріти такого чоловіка, як ти, так пізно.

Феннер повільно відсунувся від неї:

– Ти надто все драматизуєш.

Зненацька вона розсміялася, хоч очі її були невеселі.

– Піду приготую сніданок. Бритву знайдеш у ванній.

Поки він зголив багатоденну щетину, сніданок уже стояв на столі. Вийшовши з ванної, Феннер сів за стіл.

– Розкішно! – сказав, дивлячись на їжу.

Халат, що знайшов у шафі, належав, певно, Найтінґейлові, бо заледве сягав колін і був затісний у плечах.

Побачивши його таким, Керлі гигикнула:

– Ти нагадуєш у ньому опудало!

Феннер покінчив з їжею так швидко, що Керлі довелося засмажити йому ще кілька яєць, при цьому зауваживши:

– Вважаю, що ти дуже швидко поправляєшся.

Феннер кивнув.

– Почуваюся справді нічогенько. Скажи-но мені, мала, чесно – чи Найтінґейл для тебе щось значить?

Вона долила йому ще кави.

– Я звикла до нього. Ми з ним уже кілька років. Він добрий до мене й, гадаю, по-своєму навіть любить.

І здвигнула плечима.

– Ну, тобі ж відомо, як це буває... Не знаю нікого, хто б подобався мені більше, тому й вирішила – чому б не ощасливити його?

Феннер кивнув, відкинувся у кріслі й запалив сигарету.

– І хто ж тоді тобі Тейлер?

Обличчя Керлі наче закам'яніло. Радість полишила її очі.

– Детектив завжди залишається детективом, – гірко константувала вона, підводячись. – Та я ж не про справи з тобою розмовляю, сищику!

– То ти вже все знаєш?

Керлі почала прибирати посуд.

– Нам відомо усім про це.

– Найтінґейл?

– Так!

– Але ж Найтінґейл мене з усього цього й витягнув!

– Він має якийсь борг перед Кротті, – пояснила Керлі, виносячи тарілки.

Феннер сидів, розмірковуючи. Коли Керлі повернулася, мовив:

– Не ображайся, мала. Кожен з нас займається своїм ділом.

Керлі перехилилася через стіл. Обличчя її було суворим та підозріливим.

– Стосовно цього ти з мене нічого не витягнеш, – відрізала, – тож краще забудь свої запитання.

Феннер погодився:

– Так, справді: забудьмо.

Коли вона зачинилась у ванній кімнаті, зайшов Найтінґейл. Він стояв і пильно дивився на Феннера.

Феннер мовив:

– Дякую тобі, друже. Ти витягнув мене з дуже скрутного становища.

Найтінґейл ані порухався. Потім зауважив:

– Оскільки ти вже очуняв, тобі краще «злиняти» звідси. Це містечко замале для вас із Карлосом.

Феннер підтвердив:

– І я так вважаю.

– Що за справи у тебе з Кротті, сищику? – поцікавився Найтінґейл. – Якісь спільні діла?

– Карлос у чомусь перейшов дорогу Кротті. Тож я тут, щоб дістати Карлоса. Просто виконую волю Кротті.

Найтінґейл пройшовся кімнатою.

– Тобі слід негайно щезнути з цього міста. Якщо Карлос дізнається, що я тобі допоміг, як думаєш, що він зі мною зробить?

Феннер вдивлявся ув обличчя Найтінґейла.

– Я починаю полювання на Карлоса. Тобі краще стати на бік переможця.

– Так, я це вже зробив. Забирайся звідси якнайшвидше, інакше допоможу тобі з цим.

Найтінґейл проказав це дуже спокійно та серйозно.

Феннер розумів, що далі говорити з ним нема сенсу.

– Роби, як знаєш, – резюмував він.

Найтінґейл, провагавшись, витягнув з кишені поліцейський револьвер 38-го калібру і поклав на стіл.

– Це для того, щоб ти зміг вибратися з містечка живим. Кротті так багато для мене зробив. Якщо до вечора не змиєшся звідси, то можеш спокійно стріляти у мене першим, зрозумів?

І він вийшов, легенько зачинивши двері.

Феннер, узявши револьвер, зважив його на долоні.

– Це вже щось.

Керлі вийшла з ванної і побачила зброю.

– Приходив Найтінґейл?

Феннер неуважно кивнув.

– Чи був він налаштований дружньо?

– Приблизно так, як ти.

Керлі буркнула:

– Ти вже готовий? Я візьму машину й підкину тебе, куди скажеш.

– Добре.

Він трохи подумав, а потім поглянув на неї.

– Даю Карлосові від сили кілька днів. Може, хочеш щось мені сказати?

Керлі стиснула губи, а потім кинула:

– Дурниці! Твій одяг у шафі – принаймні, зможеш зайти у ньому в готель.

І вона ступила до дверей.

– Чекатиму на тебе в авто.

Феннер хутко вдягнувся. Одяг його виглядав так, наче був добряче потріпаний у дорожній пригоді. Але детективові було байдуже. Одягнувшись, він вийшов у коридор, сподіваючись, що наздожене Керлі внизу. Бредучи до сходової клітки, з подивом виявив, що далеко не такий міцний, як йому здавалося. Кожен крок потребував певних зусиль, однак Феннер уперто йшов уперед. На сходовому марші зупинився. Бо на сходах внизу лежала Керлі.

Завмерши, дивився долі. Потім витягнув з кишені револьвер і почав обережно спускатися. Ніде нікого не було видно. Коли наблизився до Керлі, то побачив, що в її спині стирчить руків'я ножа. Нахилившись, повернув жінку обличчям до себе. Її голова безсило впала набік, однак вона ще дихала.

Із нелюдськими зусиллями йому вдалося винести Керлі нагору. Вона була важка, і ним аж трусило, коли він урешті підійшов до ліжка. Обережно поклав її і ступив до телефона: номер Найтінґейла був у довіднику. Набирав цифри, не зводячи очей з Керлі.

Найтінґейл озвався офіційно:

– Ритуальний салон.

– Негайно приїзди! Вони дісталися до Керлі.

Повісивши слухавку, підійшов до ліжка.

Керлі розплющила очі. Побачивши Феннера, простягнула до нього руку.

– Так мені й треба – щоб не допомагала сищику, – простогнала.

Феннер не наважувався витягнути ніж з її спини. Поклав Керлі так, щоб той не дуже на неї тиснув.

– Не переживай так, мала; невдовзі прибуде допомога.

Лице Керлі ледь помітно здригнулося.

– Боюся, це буде вже пізно, – мовила жінка; обличчя її зморщилось, і вона розплакалася.

Феннер запитав:

– То був Карлос?

Керлі не відповіла нічого. На її губах виступила кров.

– Дай же мені хоч якусь підказку. Не будь дурненькою – ти ж не дозволиш Карлосу вийти сухим із води. Інакше він вирішить, що ти наївна дурепа.

Керлі озвалася:

– То був один із його кубинців. Він стрибнув на мене ще до того, як я змогла крикнути.

Феннер бачив, що вона поступово блідне. Тож поквапно спитав:

– Чому Тейлер усюди носив із собою твоє фото? Хто він для тебе?

Керлі ледь чутно прошепотіла:

– Тейлер – мій чоловік.

Відтак кров цівочкою почала стікати з її рота. Феннер бачив, що жінка швидко згасає. Обережно підняв її і витягнув ножа зі спини. Повіки Керлі сіпнулися, й вона вдячно прошепотіла:

– Так набагато краще.

Він знову поклав її на ліжко.

– Я розквитаюся з Карлосом і за тебе. Він за все заплатить сповна.

Керлі презирливо всміхнулася.

– Гаразд, мій сміливцю, – прошепотіла. – Покінчи з Карлосом, як тобі заманеться, – однак мені до цього вже байдуже.

Феннер згадав, що бачив у барі пляшку віскі; швидко підійшовши, налив подвійну порцію і змусив Керлі ковтнути трохи напою.

Вона закашлялася.

– Добре. Підтримуй у мені життя, допоки не випитаєш усе, – зауважила гірко.

Феннер узяв її руки в свої.

– Ти можеш багато чого прояснити. Чи Тейлер працює разом із Карлосом?

Повагавшись, вона ледь помітно хитнула головою.

– Тейлер глибоко застряг у тому всьому, – пояснила кволим голосом. – Він не був мені добрим чоловіком, тому я нічим йому не зобов'язана.

– А чим займається Тейлер?

– Работоргівлею. Точніше, нелегальними мігрантами.

Вона заплющила очі, потім попросила:

– Не питай мене більше нічого, добре? Мені й так страшно...

Тепер Феннер почувався абсолютно безпорадним. Її обличчя стало мов воскове. Лише червоні бульбашки в кутиках рота свідчили, що Керлі ще жива. Вона знову розплющила очі й сказала тепер уже з очевидним зусиллям:

– То було найкраще, що сталося зі мною за багато років... ну, те, що в мене з тобою.

І заплющила очі востаннє.

Хтось незграбно підіймався сходами. Феннер підбіг до дверей. Обличчя Найтінґейла вилискувало від поту. Він протиснувся повз Феннера і побіг до ліжка. Але було вже пізно: Керлі померла якраз перед його приходом.

Феннер вийшов з кімнати й зачинив двері.

Коли спускався сходами, почув за спиною жалібне квиління. То плакав Найтінґейл.

* * *

Побачивши Феннера, хазяїн готелю «Хейворт» вискочив з-за бюрка йому назустріч.

– Що це все означає? – захлинаючись од збудження, заволав він. – Ви гадаєте, що у нас тут бордель?

– Не питайте ні про що, – кинув Феннер, проходячи мимо нього. – Якщо це кубло розпусти, то де ж дівчатка?

Хазяїн побіг за ним слідом.

– Містере Росс! Я наполягаю на відповіді! Не можу допустити такий безлад у своєму готелі!

Феннер на мить зупинився:

– До чого весь цей лемент?

– Мої люди на третій поверх і підійматися бояться. Там біля дверей сидить якийсь громило й нікому не дозволяє пройти повз нього. Я пригрозив викликати поліцію, але він каже, що таким було ваше розпорядження. То що це все означає?

Феннер підвищив голос:

– Негайно принесіть мені рахунок. Я з'їжджаю.

І швидко піднявся сходами, полишивши хазяїна досхочу обурюватися. Коли підійшов до свого номера, Баґсі ніде не було видно, тож Феннер ногою відчинив двері та увійшов.