Текст книги "Дванадцять китайців і жінка"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

Феннер поглянув на Баґсі, але той знову тільки стиснув губи, цього разу не сказавши нічого.

Рейджер підійшов до китайця і збив йому капелюха з голови. Потому згріб у кулак його кіску й щосили потягнув за неї.

Феннер подався уперед, але вчасно зупинився. Обличчя китайця зблиснуло в яскравому світлі. Він був змарнілий до такої міри, що, здавалося, його шкіра натягнута на голий череп. Губи чоловіка наче висохли, залишивши натомість лише зуби, а очі глибоко ввалилися.

Карлос запитав його:

– То напишеш того листа чи ні?

Китаєць продовжував мовчки сидіти у кріслі. Рейджер знову смикнув його за кіску, і голова китайця подалася назад, а потім уперед.

Карлос посміхнувся.

– Упертий виродок, еге ж, Рейджере?

Він витягнув щось із шухляди.

– Поклади його руку на стіл!

Рейджер схопив кістляве зап'ястя китайця і щосили потягнув. Китаєць увесь цей час тримав руки під пахвами, і Феннер бачив, яких зусиль той докладає, щоби не піддатися. Він мовчки боровся з Рейджером. Феннер спостерігав, як рука китайця дюйм за дюймом полишає свою схованку. Крапельки поту зблиснули на обличчі китайця, і протяжний стогін вирвався з його грудей.

Феннер спитав у Баґсі:

– Що все це, до біса, означає?

Баґсі мовчки махнув рукою. Немовби зачарований, він продовжував стежити за тим, що діється коло стола.

Нарешті Рейджер витягнув худу, схожу на клешню, руку китайця і розслабившись, виклав її на стіл перед Карлосом. З того місця, де стояв Феннер, було видно, що кожен палець бідолахи був обмотаний просякнутими кров'ю обривками тканини.

Карлос підштовхнув до нього аркуш дешевого паперу, пляшечку чорнила та пензлик.

– Пиши! – звелів.

Китаєць нічого не відповів. І не зробив.

Карлос глянув на Рейджера. Той вільною рукою постягав шматини, і Феннерові перехопило подих, бо всі пальці китайця були лише закривавленими обрубками.

Феннер стиха видихнув:

– Боже мій!

Карлос поглянув у його напрямку.

– Підійди сюди, – сказав. – Хочу, щоб ти це бачив.

– Мені й звідси добре видно, – відповів Феннер якомога спокійніше.

Карлос стенув плечима. Він узяв предмет, який витягнув із шухляди. І прилаштував його до обрубка пальця китайця. Той уже й не намагався забрати руку. Лише сидів, зіщулившись, і скавулів, як побитий пес, а Рейджер міцно тримав його руку.

Карлос просичав із ненавистю:

– Я виб'ю з тебе твою впертість. То писатимеш чи ні?

Китаєць не озвався і словом.

Карлос люто крутнув гвинт-баранець лещат. Почувся хруст кісток. Опісля Рейджер схопив руку китайця та кілька разів щосили гепнув нею об стіл.

Феннер повільно вернувся і торкнувся руки Баґсі.

– Якщо ти мені не поясниш, що все це означає, то покладу цьому край, – прохрипів.

Обличчя Баґсі було кольору сиру із зеленою пліснявою.

Він сказав:

– У китайця на батьківщині – троє синів. Карлос хоче, щоби той послав за ними, бо бажає втягнути їх у свій бізнес. На думку Карлоса, він може виручити за них чотири «штуки».

Раптом якийсь вигук з того кінця кімнати привернув увагу феннера. Він обернувся. Китаєць писав. Карлос скочив на ноги, аби бачити, що той пише. Коли лист був готовий, китаєць відкинувся у кріслі й кволим, надламаним голосом простогнав:

– Заберіть це... заберіть це... заберіть...

Лещата все ще стискали його пальці.

Карлос сказав дуже м'яко:

– Звісно ж, заберу. Не треба бути таким упертим, нікчемний ти дурню.

І поклав руку на гвинт-баранець, а потім різко смикнув його.

Феннер відчув, як усередині нього все похололо. І відвів погляд.

Китаєць, пронизливо скрикнувши, повалився на підлогу.

Карлос гидливо пожбурив лещата на стіл. Ті ковзнули по білому дереву, залишивши кривавий слід. Тоді, ні на кого не дивлячись, він запхав руку в піджак і витягнув звідти пістолет 25-го калібру. Швидко підійшов до китайця, приклав дуло йому до потилиці й натиснув курок. У тиші кімнати постріл прозвучав оглушливо.

Прибравши зброю, Карлос підійшов до стола. Узяв аркушик, склав учетверо й засунув у гаманець.

– Накажіть Найтінґейлові позбутися його, – звелів він Рейджеру, а потім підійшов до Феннера. Став перед ним і глянув, звівши брови.

– То як тобі мій бізнес? – запитав.

Феннер ледь стримався, щоб не схопити його за горлянку, натомість спокійно мовив:

– Може, у тебе були свої причини, та думаю, що ти переборщив.

Карлос розсміявся.

– Ходімо нагору. Там дещо розкажу.

Кав'ярня нагорі виглядала реальнішою, ніж кімната внизу, навіть від спогадів про яку Феннер здригався. Він усівся за столиком у кутку і тричі глибоко втягнув розпечене повітря. Карлос сів навпроти. Баґсі та Рейджер вийшли на вулицю.

Карлос дістав кисет і почав скручувати цигарку. Мав лише дрібку темно-коричневого тютюну. Дівчина-мулатка з величезними очима принесла їм два крихітні горнятка дуже міцної чорної кави. Коли офіціантка пішла, Карлос констатував:

– Тепер ти також у цій грі. Якщо вона тобі не подобається – що ж, просто скажи і ще можеш з неї вийти. А якщо залишишся, то поясню тобі, як усе це працює.

Але коли ти будеш у курсі всього, то вже не зможеш вийти. Тобі зрозуміло? – і він похмуро всміхнувся.

Феннер кивнув:

– Я залишаюся.

Карлос сказав:

– Не приймай поквапних рішень. Хлопець, який надто багато знає про мої справи й зненацька надумає вийти з гри, матиме дуже великі неприємності.

– А чого це має тебе обходити? Якщо так вчиню, то це будуть мої похорони!

Карлос відсьорбнув кави й обвів кафе порожнім поглядом. Потім різко сказав:

– На західному узбережжі великий попит на дешеву робочу силу китайців. Коли я кажу «дешеву», то саме це й маю на увазі. Місцева влада ставиться до них не надто прихильно, тож їх і не пускають сюди. Склалась абсурдна ситуація – попит є, але люди, які потребують дешевої робочої сили, не можуть її отримати. Ось у цьому і полягає моя справа.

Феннер кивнув:

– Ти доставляєш їх сюди нелегально?

– Та це ж елементарно. На узбережжі є сотні місць, крізь які можу їх провезти. Берегова охорона не чинить мені жодних перешкод. Часом не щастить, але загалом ведеться добре.

Феннер почухав потилицю.

– Але в цьому не надто багато грошей, чи не так?

Карлос, вишкіривши зуби, пояснив:

– Ти не зрозумів. Поглянь на цю справу з іншого боку. По-перше, чинки аж пищать, так хочуть сюди потрапити. У мене є в Гавані своя людина, котра цим займається. Китайці платять тому чоловікові, щоб він провіз їх через Мексиканську затоку. Ці чинки так прагнуть цього, що готові платити за послугу від 500 до 1000 доларів. Ми допроваджуємо сюди по дванадцять китайців за раз. Тільки-но вони опиняться на моєму баркасі й розрахуються зі мною, як стають моєю власністю. Я доставляю їх до західного узбережжя, і кожен китаєць знову приносить мені п'ятсот баксів.

Феннер нахмурився:

– То ти хочеш сказати, що китайці платять тобі по п'ятсот доларів, щоби дістатися сюди, а потім ти їх тут ще й продаєш?

Карлос кивнув.

– Саме так, – підтвердив, – подвійна оборудка. І дуже прибуткова. Цього тижня я переправив п'ятдесят чинків. Навіть із урахуванням усіх витрат заробив на цьому приблизно тридцять «штук».

Це приголомшило Феннера. І він не стримав емоцій:

– Але чому, в біса, ці китайці не скаржаться? Що з ними не так?

– А як можуть скаржитися? Вони взагалі не мають права перебувати тут; не можуть піти в поліцію, бо це для них означатиме в'язницю і депортацію. Ми розміщуємо їх по всьому узбережжю й даємо шматок хліба. На них можна натрапити усюди. Вони працюють на мийках, у барах, ресторанах, у пральнях – скрізь.

– А чому ти хотів, щоби старий написав того листа?

Карлос пильно глянув на нього.

– Я й так надто багато розповів тобі, еге ж?

Феннер витримав його позирк.

– Може, обійдемося без недомовок?

– У старого троє синів у Китаї, а в нас якраз збій з поставкою. Тож я змусив його написати листа і запросити їх сюди. Ну, ти знаєш – усілякі дурниці про те, як йому тут чудово ведеться і як багато він заробляє грошей. Будь певен, вони приїдуть. Китайці такі ласі до грошей.

Феннер підвівся, відштовхнувши свого стільця.

– А що маю робити я?

– Може, ти би змотався через затоку і привіз мені нову партію? Через день-два відправляю туди баркас.

Феннер кивнув.

– Звісно ж, змотаюся! – відповів він. – Для мене важить кожен день. Ваша глушина надто вишукана для мене. Поки що житиму, певно, у «Хейворті».

Карлос звів плечима:

– Влаштовуйся, де хочеш. Баґсі з тобою зв'яжеться.

– Гаразд, – сказав Феннер і вийшов на вулицю, полишивши Карлоса за столом.

Зненацька перед Феннером виріс наче з-під землі Баґсі й поплівся слідом. Помітивши його, Феннер повернув голову і зупинився. Баґсі наблизився, й вони пішли пліч-о-пліч.

– Гарненьке дільце, чи не так?

Баґсі кивнув.

– Воно справді непогане, якщо ти великий бос, – погодився він без особливого ентузіазму. – Але я до них не належу.

Феннер скоса глянув на нього.

– Хочеш сказати, що нічого з цього не маєш?

– Звісно ж, маю, – поквапно відповів Баґсі. – Та я й не скаржуся.

Вони неспішно прогулювалися прибережною частиною порту. Феннер подумав, що Баґсі справляє враження простака. І закинув вудочку.

– А яка твоя частка?

Баґсі відповів:

– Сто доларів на тиждень.

– Але ж то крихти.

– Так, однак у наші дні й це добре.

Феннер із ним погодився.

Вони й далі брели пірсом, спостерігаючи за розвантаженням суден. Раптом Феннер зупинився. Він побачив велику розкішну яхту, що стояла біля пристані. І сказав:

– Шикарне судно.

– Так, – погодився Баґсі, – як би я хотів мати таку посудину!

Феннер зацікавлено поглянув на нього.

– І що ти, до дідька, з нею робив би? – запитав.

Баґсі тяжко зітхнув.

– Я? Катав би на ній дівок. А на середині затоки змусив би їх по черзі стрибати зі мною в каюту чи плисти далі самотужки. Ось що робив би.

Але Феннер його вже не слухав – бо дивився на дівчину, яка саме вийшла з великої каюти. Це була бурштинова блондинка з високим бюстом, струнким тілом та довгими ногами з вузькими ступнями. Мала білі штани, червоні сандалі й такого самого кольору закриту трикотажну кофтину. Феннер захвилювався. Бо вже знав, хто це – дуже великою виявилася подібність. То була, без сумніву, сестра Мерієн Дейлі.

Баґсі також її помітив. І злегка присвиснув.

– Оце ляля!

Феннер спитав:

– Не знаєш, хто вона?

– Я?! Не сміши мене! Невже б стояв отут з тобою, якби знав, хто вона?

Баґсі задумливо поглянув на дівчину.

– Як ти думаєш, її груди справжні чи то знову якісь французькі штучки?

Але Феннер уже не чув його Баґсі, бо прочитав назву яхти – «Ненсі В.» – і підійшов ближче.

– Ти мені заважаєш, – зауважив він. – Якби я був сам, то спробував би «закадрити» цю даму.

Баґсі презирливо хмикнув:

– Навряд чи це тобі вдалося б. Бо дівчина такого класу не марнуватиме час на якихось там гангстерів.

Феннер пройшов із ним у бар і сказав.

– Так чи інакше, друже, але спробую.

Коли до них підійшов бармен, щоб узяти замовлення, Феннер кинув:

– Яка шикарна яхта там у вас на пристані!

Бармен поглянув крізь відчинені двері на порт і кивнув:

– То що ви будете?

Феннер замовив джин зі слінгом[6]6
  Напій із рому й коньяку з лимонним соком, водою та цукром.


[Закрыть]. Коли бармен приніс напій, Феннер спробував розговорити його ще раз.

– Чия це яхта?

Господар пошкрябав потилицю.

– А як вона називається?

– «Ненсі В.».

– То справді крута посудина. Її власник – Тейлер. У нього – купа бабла.

Баґсі згорьовано зітхнув.

– Треба мати чимало грошей, щоб утримувати таку дамочку!

– Тейлер? А чим він займається? – допитувався Феннер.

Бармен стенув плечима.

– Просто просаджує бабло. Думаю, він один з тих плейбоїв.

– Тейлер живе десь тут?

– А нащо йому жити «десь тут», маючи таку яхту, еге ж?

Феннер зробив добрячий ковток джину.

– А що за дамочка з ним?

Бармен скорчив гримасу.

– Я не встигаю їх рахувати. Таке враження, що цей хлопець уклав угоду з місцевою владою на випробування їхньої цнотливості.

– Це ж просто чудова робота! – сказав Баґсі. – Можливо, йому потрібна допомога?

Феннер запитав:

– Де б я міг зустріти Тейлера?

– Тейлера? Та будь-де. Він безліч часу марнує у казино Нулена.

– Нулен тримає казино, так? – уточнив Феннер, дивлячись на Баґсі. Той глумливо посміхнувся:

– Нулен – уже бита карта.

Феннер поставив склянку на стійку бару.

– Я вже починаю цьому вірити, – сказав Феннер і, взявши Баґсі під руку, вийшов з ним на вулицю.

Казино Нулена було розташоване на розі Олівія і Вайтхед-стріт – неподалік будиночка Гемінґвея. Феннер зупинив таксі, щоб оглянути помешкання письменника. Потім вирушив у напрямку казино.

Вечір був спекотний, наповнений різноголосим вуличним шумом і запахами моря. Казино містилося у глибині мальовничого парку, і до солідного головного входу споруди вела алея. Широкі тераси та склепінчасті вікна, закриті жовтавими різьбленими віконницями, надавали будинкові величного вигляду. На під'їзній алеї було припарковано чимало машин. Розрахувавшись із таксистом, Феннер піднявся широкими кам'яними сходами. Вхідні двері були відчинені, й за ними він побачив яскраво освітлений хол.

Обабіч дверей стояли двоє міцних хлопців, які зміряли Феннера важкими поглядами. Подумки він зарахував їх до охоронців Нулена. Проминувши хол, увійшов у велику залу, де гра за двома столами була в розпалі. Пройшовся поміж столами, пильно оглядаючи публіку в пошуках дівчини з яхти. Він не пробув у приміщенні й п'яти хвилин, як до нього підійшов невисокий кубинець у фраку.

– Містере Росс? – ввічливо уточнив.

– То й що з того? – поцікавився Феннер.

– Чи не пройдете ви зі мною на хвильку в кабінет?

Феннер мило посміхнувся.

– Я тут, щоби трохи розважитися, – пояснив. – То що мені може знадобитись у вашій конторі?

Двоє чоловіків, які стояли біля входу, раптово полишили свій пост і стали по обидва боки від Феннера. Вони посміхнулися йому лише губами, бо в їхніх очах усміху не було.

Кубинець м'яко наполіг:

– Гадаю, вам усе-таки краще пройти з нами.

Феннер знизав плечима й пішов слідом. Вони перетнули залу та просторий хол і звернули в кімнатку наліво.

Нулен нервово міряв її кроками, опустивши голову, зі затиснутою в зубах сигарою. Коли Феннер зайшов, звів на нього очі.

Кубинець зачинив за собою двері, а двоє охоронців залишилися зовні.

Феннер подумав, що сьогодні Нулен – у кращій формі. Він виглядав значно охайніше, й смокінг був йому до лиця.

Нулен запитав:

– Що ти тут робиш?

– А що тобі не подобається? Хіба то не публічний заклад?

– Ми не потерпимо тут людей Карлоса.

Феннер розсміявся. Пройшовши, всівся у велике шкіряне крісло.

– Не будь дурнем, – зронив.

Нулен на мить застиг на місці.

– Ти би краще вимітався звідси, доки живий!

Феннер примирливо звів руку:

– А ти би краще відіслав своїх людей геть – маю до тебе розмову.

Нулен завагався, але подав знак кубинцеві, щоби той вийшов.

– Ти нічого не доб'єшся, якщо будеш на ножах із Карлосом, – Феннер випростав довгі ноги. – Чому б тобі не вчинити по-мудрому?

– На кого ти працюєш? – запитав Нулен. – У тобі є щось таке, що я тобі не довіряю...

Феннер відповів серйозно:

– Не знаю. Але будь розважливіший. Якщо мої розрахунки справдяться, то я колись таки рознесу це місто на друзки. І для цього можеш знадобитися й ти. Мені не подобається Карлос і бізнес його не подобається. Думаю, зітру цього типа на порох.

Нулен розсміявся.

– Ти божевільний! Карлос достатньо могутній, щоб розмазати тебе по асфальті...

Феннер кивнув.

– Це справді так виглядає, але так не є. А ти був би не проти, якби цей хлопець щез, еге ж?

Повагавшись, Нулен кивнув.

– Так, – підтвердив. – Але, боюся, це станеться не за мого життя.

Феннер уважно вивчав носаки своїх черевиків.

– У тебе є надійні люди, якщо б вони мені знадобилися?

Нулен підійшов та сів поруч.

– У мене є люди, – відповів обережно, – проте не того рівня. Вони можуть і злякатись, якби що.

Феннер насупив брови:

– Але вони не тремтітимуть, якщо Карлос стане слабким. Ось тоді-то твої люди й увійдуть у гру.

Нулен стиснув руки. Поки думав, запала довга тиша. Відтак мовив:

– Ти затіяв ризиковану гру. А що, як я перекажу Карлосові нашу розмову?

Феннер стенув плечима.

– А навіщо це тобі? Ти ж можеш отримати все, навіть не піднімаючи заду з цього крісла, поки я не розчищу для тебе місто.

– Гаразд. Дій. Я приєднаюся, коли побачу, що ти чогось досягнув. Але й не роззявляй рота на мою територію. Один твій неправильний хід – і я покладу цьому край.

– Поки що не переживай, – запевнив Феннер. – У нас буде повно часу обговорити це.

Нулен з підозрою глянув на нього.

– Не довіряю тобі, Россе, бо ти надто потайливий.

– Хто такий Тейлер? – зненацька запитав Феннер.

– Тейлер? А він тобі навіщо? – очі Нулена відразу стали гострими й допитливими.

– Побачив сьогодні його яхту. Шикарна посудина! Чув, що він тут буває, і подумав: може, я його нині зустріну?

Нулен встав та підійшов до дверей.

– Він зараз у залі.

Феннер вийшов разом з ним у гральну залу.

– Покажи-но мені його, – попросив. – Хочу з ним познайомитися.

Нулен продерся крізь натовп, роззираючись направо-наліво, а потім зауважив:

– Він грає за третім столом. Це той, який сидить поруч із блондинкою.

І Феннер побачив ту, котру шукав. Вона почувалася тут – наче риба у воді. М'яке світло окреслювало ореолом її золотаве волосся, проклавши глибокі тіні під очима й надаючи яскравого блиску її кармінним устам. Була в чорній сукні, що чудово облягала струнке тіло.

– Хто ця лялечка? – запитав Феннер, намагаючись вимовити слова цілком байдуже.

– Глорія Лідлер. Красуня, чи не так? Але її основні принади – під столом.

Від мовленого кров прилила до обличчя Нулена, а блакитні очі затягнуло паволокою. Феннер з цікавістю зирнув на нього. Тим часом Нулен продовжував:

– Якщо хочеш зустрітися з ним, тобі доведеться почекати. Тейлер не любить, коли йому переривають гру.

– Гаразд, – погодився Феннер. – А ця дівчина, Лідлер – хто вона?

Повернувши голову, Нулен глянув на Феннера.

– Звідки такий інтерес?

– Вона просто розкішна, правда ж?

– Мушу тебе залишити – маю справи, – Нулен хмикнув та відійшов.

Феннер провів його поглядом, розмірковуючи, що все це може означати, і пройшов до невеликого бару в кінці приміщення. Замовивши житнє віскі з імбиром, стояв, опершись на стійку. Зі свого місця міг бачити голову та плечі Глорії. Придивився до Тейлера. Це був кремезний чолов'яга із засмаглим обличчям та чорним хвилястим волоссям. Порцеляново-блакитні очі й довгий тонкий ніс робили його справді гарним.

Удруге глянувши на Глорію, Феннер помітив, що вона відповідає йому позирком. Замислено розглядав її, дивуючись такій разючій подібності. Якщо це не сестра Мерієн Дейлі, то він – справжнісінький віслюк.

Тейлер нахилився до неї і щось сказав, від чого та ледь помітно здригнулася. Феннер не був певний цього, але йому здалося, що Глорія всміхнулася до нього. Він подумав, що, можливо, це лише гра світла, але, вочевидь, то була таки ваблива усмішка. Він не зводив з неї очей, однак красуня більше й не глянула у його бік. Феннер ще кілька хвилин залишався коло стійки бару, а тоді помітив, як Глорія, сказавши щось Тейлору, підвелася з-за столу. Тейлер розгнівано намагався втримати її, поклавши руку на зап'ястя, але вона заперечно хитнула головою, засміялася та відійшла від столу. Повернувши голову, Тейлер проводжав її поглядом, але потім знову повернувся до гри.

Вона підійшла до стійки бару. Поблизу стояло ще кілька чоловіків, а також кубинець-розпорядник.

Феннер мовив:

– Пити на самоті – гріх. Чому б вам не випити зі мною?

Навіть не глянувши на нього, Глорія розкрила сумочку і витягнула звідти десятидоларову банкноту.

– Люблю все гріховне, – м'яко сказала вона і замовила джин зі елінгом. Стояла упівоберта до Феннера. Він міг бачити делікатну мочку її вуха та рішучу лінію підборіддя.

Феннер швидко допив віскі з імбиром і знаком замовив барменові ще порцію. Тепер уважно вивчав спину дівчини. Коли бармен, обережно поставивши перед ним випивку, відійшов, Феннер сказав:

– Міс Лідлер! Я хотів би поговорити з вами.

Вона повернула до нього голову.

– Зі мною?

– Так. Я ж правильно назвав ваше прізвище, чи не так?

Її погляд збентежив. У Феннера склалося враження, ніби вона бачить його наскрізь. Ніхто раніше не викликав у нього подібного відчуття, і це неабияк стривожило.

– Мене звати Росс. Я зупинився в готелі «Хейворт». Я би хотів... – але урвав фразу, бо до них швидко наближався Тейлер. Сердитий погляд спотворив його обличчя, коли він розгонистою ходою підійшов до барної стійки.

Тейлер злобно випалив Глорії:

– О Боже, невже ти не можеш просто випити?

Глорія розсміялася йому в обличчя. І відчеканила:

– Гадаю, цей чоловік – просто красень! Без сумніву, він – на всі сто!

Тейлер із тривогою поглянув на Феннера.

– Припини, Глоріє! – сказав крізь зуби.

Але вона продовжила, не звертаючи на нього уваги:

– Це – найпривабливіший чоловік, якого я будь-коли бачила. Поглянь-но на його руки! На їх форму та величину! Подивися на гордовиту поставу його голови!

Феннер витягнув носовичка, витер спітнілі руки й допив коктейль. Адміністратор-кубинець спостерігав за ним з виразом холодного презирства.

Тейлер люто проказав:

– Тобі нема потреби захоплюватися його шиєю чи руками. Я знаю, від чого ти шаленієш.

– Запроси його випити – він дуже тямущий. Знаєш, що він мені повідав? Мовив: «Пити на самоті – гріх».

І Глорія повернула голівку та всміхнулася до Феннера.

Тейлер гаркнув:

– Ану вимітайся звідси, кретине!

Глорія дурнувато захихотіла:

– Ну ж бо, будь товариським, Тейлере! Ти бентежиш його. Так не говорять із таким красенем!

Феннер сказав:

– Краще подбай про себе, плейбою! Ти надто м'якотілий, щоби говорити з тобою серйозно.

Тейлер зробив якийсь рух, але між ними негайно став кубинець. І сказав щось упівголоса Тейлерові. Той поглянув на Феннера поверх голови кубинця; обличчя його аж пашіло від ледь стримуваного гніву; потім повернувся, схопивши Глорію за тонке зап'ястя, і вийшов з казино.

– Гарна дівчина! – мовив Феннер до кубинця.

– Думаю, вам також краще піти! – сказав той та відвернувся. Феннер трохи постояв, розмірковуючи, потім клацнув пальцями і квапливо вийшов у темряву ночі.

Перед ним зупинилося таксі, водій відчинив двері.

Феннер сказав:

– У порт – мерщій! – і сів у машину.

Хоча таксі мчало, мов на пожежу, коли Феннер приїхав на причал. Тейлер був уже на яхті «Ненсі В.». Поки розраховувався з таксистом, помітив, як в одній з кают спалахнуло світло. Швидко роззирнувшись, помчав на пірс та піднявся на яхту. Пересуваючись майже безшумно, дістався каюти, ліг на палубу і через відчинений люк заглянув усередину.

Глорія стояла посеред каюти, розтираючи зап'ястя і дивлячись на Тейлера, який сперся об одвірок.

– Настав час урешті розставити усі крапки над «і», – сказав він, і голос його чітко долинув до Феннера. – Я задовго терпів твої вибрики.

Глорія повернулася до нього спиною.

– Коли я врешті покину тебе, – сказала роздратовано, – то більше ніколи не захочу бачити.

Тейлер підійшов до бару і хлюпнув собі віскі. Руки його тремтіли так, що він пролив алкоголь на поліровану поверхню стола.

– Я стільки для тебе зробив, – сказав він, – а ти завжди одне й те саме. Знаю, що ти такою є, але хіба не могла хоча б спробувати змінитись? Однак ти навіть не намагаєшся...

Глорія роздратовано пройшлася каютою. Феннерові здалося, що вона метається у клітці.

– Мені шкода тебе, – сказав Тейлер.

Вона різко обернулася.

– Ти ненормальний. Невже думаєш, що твоя жалість щось для мене значить?

– Жодні почуття ніколи для тебе нічого не важили. Ти їх просто не маєш.

– Ні, вони в мене є!

– То не ті почуття!

Тейлер стиснув склянку в руці так міцно, що аж кісточки пальців побіліли.

– Із мене досить, я пориваю з тобою. Просто не витримаю ще одного такого вечора.

Глорія зненацька розсміялася.

– Це я тебе кидаю, а не ти мене! Пояснити, чому?

– Я втомився це слухати. Знаю наперед, що скажеш.

Глорія презирливо відчеканила:

– Ні, не знаєш! Це тому, що ти – нікчема. Ти ніколи нічого путнього не міг, а я все чекала і чекала, сподіваючись, що ти колись призвичаїшся до мене, бо виглядаєш так гарно. Але ти – невдаха. Ти нічого про це не знаєш.

І лише думаєш, що розумієшся на цьому.

Тейлер поставив склянку на стіл. Підійшов до Глорії і поклав руки їй на плечі. Обличчя його було дуже блідим.

– Ти ж прекрасно знаєш, що це неправда, чи не так? – запитав.

Вона скинула зі себе його руки.

– То ти все ще сподіваєшся, що це неправда? Хочеш зберегти рештки своєї дурнуватої гідності?

Він швидко підійшов до неї і розірвав її сукню аж до талії. Глорія відштовхнула його.

– Що ти збираєшся робити? – запитала хрипко. – Невже знову бити? Це все, на що ти здатен, еге ж? Ти не можеш узяти жінку так, як інші чоловіки, тому вдаєшся до своїх дурнуватих засобів.

Феннер підняв капелюха вище та підповз ще трохи.

Тепер Тейлер стояв нерухомо, дивлячись на Глорію. Феннер бачив, як той тремтить. Нарешті Тейлер тихо мовив тремтливим голосом:

– Я вб'ю тебе за це.

Вона хитнула головою.

– Спробуй краще мене полюбити, – сказала. Тейлер, стиснувши кулаки, підступив до неї ближче.

– Забирайся звідси! – закричав. – Забирайся звідси негайно!

Вона розщіпнула застібку на талії, і сукня впала до ніг. Повільно пройшлася каютою, прямуючи до великого дивана в кутку. Сіла, поклавши ногу на ногу, і почала розщіпати підв'язки та знімати панчохи. Потім звела погляд на Тейлера.

– Доведи мені, що я помиляюсь, – і знову захихотіла.

Феннер відповз од каюти й, похитуючись, звівся на ноги.

– Чорт забирай! – сказав придушеним голосом і побрів у напрямку готелю.