Текст книги "Дванадцять китайців і жінка"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

Інші вже чекали на них у човні. Коли всі розсілися, Шайфе завів двигун.

– Господи! – сказав він. – Та це ж найкраща робота, яку я коли-небудь виконував! Ніколи не думав, що ми з нею впораємося!

Феннер намацав сигарету і запалив її.

– Найвеселіше почнеться тоді, коли про це дізнається Карлос, – зауважив. – Я ж казав, що ефект несподіванки спрацює – так і вийшло. Тепер Карлос знає, з ким матиме справу, тож нам буде нелегко й далі.

Вони обігнули острів на човні Карлоса та просигналізували Кемеринському, котрий приєднався до них на виході з гавані.

Потім усі пересіли на судно Кемеринського, й Алекс перетягнув із собою і Міллера. Останнім був Скальфоні, який потопив човен, що залишився.

Перебравшись на борт до Кемеринського, Скальфоні зітхнув:

– Було трохи шкода всіх їх топити. Мені 6, наприклад, ще один човен зовсім не зайвий!

Феннер відповів:

– Я вже думав над цим, але в Карлоса все ще залишається чималенька банда, і вони однаково б відібрали ці човни. То був єдиний вихід.

Кемеринський вивів судно у відкрите море, згораючи від нетерпіння дізнатись, як усе було.

– Я чув вибухи, – схвильовано ділився він враженнями. – Вони сколихнули все селище. Усі гадали, що коїться – однак жоден із них не наважився вийти, щоби, поглянути на власні очі.

Феннер показав Алексові на Міллера:

– Відтягни цей непотріб у каюту – хочу з ним поговорити.

– Нема питань! – і Алекс виволік Міллера в маленьку, добре освітлену каюту.

Той стояв, тремтячи, й дивився на Феннера налитими кров'ю очима.

Урешті Феннер обізвався:

– У тебе є шанс, каналіє. Розкажи все – і залишишся живий. То де я можу знайти Тейлера?

Міллер заперечливо хитнув головою.

– Не знаю. Присягаюся, що не знаю!

Феннер поглянув на Алекса.

– Він не знає.

Алекс щосили зацідив Міллерові в пику. Спочатку почулося ледь вловиме пурхання руки у польоті, а потім наче щось хруснуло в обличчі Міллера. Він відлетів до стіни, затуливши лице руками.

– Де Тейлер?

– Клянуся, що не знаю! Якби знав, то сказав би! Богом присягаюся – не знаю!

Алекс підійшов до нього й відідрав руки від обличчя. Кров струменіла з розбитого носа Міллера; верхня губа була розсічена й крізь неї проглядав жовтуватий довгий зуб. Алекс ударив знову – і так сильно, що аж сам застогнав, тріпаючи забитою рукою.

Коліна Міллера підкосились, і він осів на підлогу.

Феннер у котре холодно спитав:

– То де Тейлер?

Міллер, захлинаючись сльозами та кров'ю, щось промимрив.

Феннер махнув рукою:

– Гаразд: залиш його мені!

І витягнув із внутрішньої кишені револьвер. Підійшовши до Міллера, схилився над ним.

– Вставай! – хрипко гаркнув. – Я не збираюся вбивати тебе тут. Ходімо зі мною на палубу.

Міллер поглянув, вирячивши очі, на ствол револьвера, і тихим рівним голосом, сповненим жаху, сказав:

– Він у кубельці тієї дівки – Лідлер.

Феннер так і залишився сидіти навпочіпки. Знерухомів.

– Як він дізнався про цю хату? – врешті запитав.

Міллер сперся головою об стінку. Кров і далі струменіла з його розбитого носа, але він не зводив очей з револьвера.

– Йому зателефонував Баґсі, – прошепотів.

– Баґсі?

– Так.

Феннер глибоко зітхнув.

– Звідкіля знаєш?

Але тепер Міллера вже остаточно полишив страх, поступившись спокою смерті. Він байдуже та втомлено пояснив:

– Я саме мав виїжджати, коли налетіли ви. Якраз зателефонував Тейлер. Він сказав, що Баґсі подзвонив йому і повідомив, де переховується та дівка – Лідлер. Тейлер звелів мені прибути негайно, прихопивши зі собою Найтінґейла.

Феннер випростався, підбіг до дверей каюти і гукнув Кемеринському:

– Розкочегар цю посудину! Маємо повернутися якнайшвидше!

Той відповів:

– Я більше з неї не витисну: ще трохи – й вона вибухне.

– Та зроби щось, чорт забирай! – знову озвався Феннер. – Додай швидкості!

* * *

Коли судно зайшло у гавань Кі-Вест, Феннер наказав:

– Алексе, відвезеш Міллера до Нулена. Звели йому сховати цього покидька до мого подальшого розпорядження, а тоді я передам його копам.

Апекс заперечив:

– До дідька! Може, ми просто кокнемо його й згодуємо рибам?

Феннер гостро глянув на нього:

– Роби, що кажу!

Шайфе таки вдалося збільшити швидкість судна. Незабаром усі вони поквапом сходили на берег. Зненацька Феннер побачив припаркований у тіні дерев знайомий «седан» і закричав:

– Лягай! – і сам упав ниць.

Із відчиненого вікна «седана» пролунала автоматна черга; Феннер витягнув свою зброю і тричі вистрілив. Усі впали, за винятком Міллера, котрий був надто ошелешений, аби робити будь-що. Злива куль прошила його наскрізь, і він без жодного звуку осів, зігнувшись навпіл.

Скальфоні зірвався, відчайдушно кинувся до «седана» й метнув свого останнього «ананасика». Щойно граната вилетіла йому з рук, як він упав, схопившись за горло. Граната відразу ж розірвалась, і вибуховою хвилею машину відкинуло вбік.

Феннер звівся на ноги та з криком ринувся до автівки, стріляючи від стегна. З машини виповзли троє. Один з них незграбно тримав у руці «томпсона». Здавалось, усіх їх контузило. Феннер вистрілив у чоловіка з «томпсоном», і той одразу ж упав обличчям донизу. Шайфе, пересуваючись зигзагами, поцілив у іншого та схилився над ним, для певності пристукнувши ще й рукояткою. Той, який залишився, прицілився і пальнув у Феннера, котрий ледь зауважив цівочку крові, що стікала його щокою. Детектив збив чоловіка з ніг і наступив йому на зап'ястя – так, що пістолет випав тому з правиці, та, оглушивши руків'ям зброї, нахилився над ним. Коли випростався, з-за повороту вигулькнуло ще одне авто, і, набираючи швидкість, виплюнуло автоматну чергу.

Феннер подумав: «Лише цього нам бракувало!»

Петляючи, він заховався за перекинутий «седан». Кулі прошивали вулицю та впивались у землю в нього під ногами. Шайфе, намагаючись знайти укриття, хрипко скрикнув і побрів уперед, затинаючись. З машини знову почулася стрілянина, й Шайфе впав, як підкошений.

Заховавшись за «седан», Феннер зробив кілька пострілів у бік іншої машини, відтак роззирнувся довкола, щоб побачити, чи є хто живий. Алекс і Кемеринський відступили на судно. Уже звідти запрацював «томпсон» Кемеринського. І ніч знову наповнилася спалахами та пострілами.

Феннер подумав, що йому пора забиратися звідси. Алекс і Кемеринський цілком можуть самі покінчити з позосталими бандитами. Йому ж треба якнайшвидше дістатися бунгало. Він трохи вичекав і, скориставшись паузою, коли постріли на мить ущухли, прослизнув між двома машинами та зник в одній з бічних вуличок.

Уже віддаляючись, почув завивання поліцейських сирен і гулькнув в іншу вуличку – подалі від галасу. Не міг зволікати, дозволивши поліції затримати себе навіть на хвилину.

Коли вибіг на центральну вулицю, мимо нього повільно проїхало таксі. Феннер рвонув за ним і махнув рукою водієві; той натиснув на гальма. Розчахнувши дверцята, Феннер назвав таксистові адресу.

– Тисни на всю котушку, друже! – крикнув. – Дуже поспішаю!

Водій різко розвернувся і рвонув уперед.

– Що тут відбувається? – запитав, не зводячи очей з дороги. – Скидається на те, що то справжній бій.

– Так, – підтвердив Феннер. – Бій – саме те слово.

Шофер висунув голову з автівки і сплюнув.

– Я радий, що мені – в інший бік. Тут стає надто небезпечно.

Феннер попросив таксиста зупинитися за квартал від бунгало. Той став на повороті, й детектив побіг до вілли. Будинок був яскраво освітлений, і, наближаючись до нього під'їздною алеєю, він побачив, як хтось швидко віддаляється від дверей. Феннер вивільнив револьвер з кобури.

Хлопчина в кашкеті зупинився, зачувши Феннерові кроки, й наблизився до нього. Це був посильний. Він запитав:

– Ви часом не містер Феннер?

– Так, це я, – відповів, – у тебе, може, є для мене телеграма?

Хлопчик подав йому конверт і свою облікову книгу. Поки Феннер у ній розписувався, посильний зауважив:

– Я довго дзвонив у двері, але ніхто не відгукнувся. Світло увімкнене, одначе вдома нікого нема.

Феннер дав йому двадцять п'ять центів.

– То ми так дуримо злодіїв, синку! – відповів, поквапно запхавши телеграму в кишеню, й піднявся сходами в будинок. Штовхнувши вхідні двері, зайшов усередину.

У вітальні на килимі лежав Баґсі, й під його головою розпливлася темна калюжка крові. Очі кольору зеленого аґрусу були напівзаплющені та бездумно дивилися на Феннера. Рот зморщився, а жовті зуби оскалилися не то в посмішці, не то в рикові.

Феннер зупинився, роззираючись навкіл. Він уже нічим не міг допомогти Баґсі – той був мертвий. Детектив витягнув у нього пістолет і повільно пройшов у хол. Трохи постояв, прислухаючись, і ступив до спальні. Тейлер сидів у маленькому круглому кріслі, й на обличчі його застиг вираз здивування. Засохла цівочка крові виднілася в кутику губ. Очі були порожні та нерухомі.

Феннер кинув:

– Ну й ну! – та оглянув кімнату. Легко було здогадатися, що сталося. Тейлер сидів обличчям до дверей. Можливо, він саме розмовляв із Глорією, коли увійшов хтось, кого Тейлер добре знав. Вочевидь, Тейлер звів очі, аби поглянути, хто це, й, пересвідчившись, що то свої, заспокоївся. І саме цієї миті у нього й поцілили.

Феннер підійшов до Тейлера і торкнувся його руки. Вона була ще теплою.

Почувся звук, наче десь унизу пересунули стілець. Звук долинав з кухні. Феннер завмер, дослухаючись. Стілець скреготнув знову.

Детектив підійшов до дверей і визирнув. Безшумно пересуваючись, зійшов униз і, тримаючи в руці револьвер, заглянув у кухню. Там стояв Найтінґейл, важко спираючись на спинку стільця. Він тримав пістолет, однак, помітивши Феннера, в'яло опустив його.

Той запитав:

– Ти поранений? – бо щось у позі Найтінґейла наштовхнуло на таку думку.

– Вони всі мені уже в печінках сиділи, – протягнув Найтінґейл. І почав повільно обходити стілець. Феннер підійшов, щоби допомогли йому сісти, але він гарячково викрикнув:

– Не чіпай мене!

Детектив відступив, спостерігаючи за тим, як Найтінґейл із зусиллям опускається на стілець. Нарешті це йому вдалося. Найтінґейл витер піт з чола.

Феннер мовив:

– Не хвилюйся – зараз я знайду лікаря!

Найтінґейл заперечно хитнув головою:

– Я мушу тобі дещо сказати. – Жоден лікар не дасть мені нових нутрощів, – додав він, нахилившись та підтримуючи обома руками низ живота.

– Я застрелив Тейлера, а той негідник Баґсі дістав мене. А я ж думав, що йому можна довіряти. Він випустив у мене п'ять куль перед тим, як я поцілив у нього. Але мій постріл був влучним.

Феннер спитав:

– Чому ти застрелив Тейлера?

Найтінґейл тупо дивився на підлогу. Коли знову заговорив, голос його був дуже хрипкий.

– Вони вбили мою Керлі. І цим підписали собі смертний вирок. Я хотів дістати також Карлоса, але, боюся, це мені вже не під силу.

– Вони вбили її тому, що ви з Керлі домогли мені втекти!

– Так, але Тейлер давно хотів її спекатися. Вона забагато знала. Нам обом було відомо надто багато. Знали ми й про тебе.

Під стільцем почала утворюватися червона калюжка. Феннер бачив, що кров витікає з Найтінґейла повільно та невпинно, наче вода з погано закрученого крана.

– Ця сучка Глорія була на чолі всього: вона та її китаєць.

– Який ще китаєць? – м'яко запитав Феннер.

– Чанг. Це той, якого вони підкинули тобі в офіс.

– То ти про все знав?

Найтінґейл заплющив очі. Й міцніше обхопив руками живіт. Лише в такому положенні – нахилившись уперед – він і міг сидіти, щоб не впасти. Нарешті проказав слабким, ледь чутним голосом:

– Так, я знав усе. Карлос дізнався про того чинка, з яким Глорія йому зраджувала. Коли Тейлер поїхав з нею в Нью-Йорк, Чанг вирушив теж. Чинк виконував спеціальні Карлосові доручення. Карлос запідозрив, що китаєць бавиться з Глорією, тож підіслав двох своїх людей, щоби приглянули за ними. Ті все з'ясували і вбили чинка. Саме Тейлер наказав їм підкинути його в твою контору.

Феннер стояв, розмірковуючи.

– Але чому? Чому саме мені, чорт забирай?

Раптом Найтінґейл розгледів у себе під ногами калюжу, що поступово збільшувалася.

– Невже це з мене? – здивовано прошепотів. – Ніколи не думав, що в мені стільки крові.

Феннер настійливо перепитав:

– То чому саме мені? Що за такий задум?

Найтінґейл хитнув головою.

– Не знаю. Вони вели якусь дуже складну гру.

Говорив він дедалі повільніше, і кожне слово давалося йому нелегко.

– Щось пішло не так під час тієї їхньої поїздки в Нью-Йорк. Щось таке, що розладнало їхні плани.

– Чанг? А що, Глорія справді любила його?

Феннерові здалося, що справа нарешті починає розплутуватися.

Найтінґейл зіщулився ще більше, але не здавався. Біль швидко охоплював його всього, і він помирав на очах, однак продовжував удавати, що йому не боляче. Хотів довести Феннерові, що стерпить усе без жодних нарікань.

Нарешті Найтінґейл вичавив із себе:

– Вона просто шаленіла за ним. Це був єдиний чоловік, який міг дати їй те, чого вона так прагнула. Більше він їй був ні для чого: вона жадала лише грошей та його східної пристрасті. А тут її обдурили двічі...

І він почав повільно розхитуватися на стільці.

– А де вона зараз?

– Утекла, щойно почалася стрілянина. Так чи інакше, Тейлер «пришив» би її, якби я не вписався. Тепер уже шкодую, що... не зачекав трохи... і поспішив застрелити Тейлера...

Феннер не встиг його підхопити, й Найтінґейл сповз на підлогу.

Ставши на коліна, детектив підняв йому голову.

– Кротті – хороший хлопець, – ледь чутно прошепотів приречений на смерть. – Передай йому, що я був на твоєму боці. Я з ним розрахувався.

Він глянув на Феннера крізь товсті скельця окулярів, намагаючись додати ще щось, але це йому не вдавалося.

Детектив сказав:

– Я все йому передам. Ти мені здорово допоміг.

Найтінґейл прошепотів:

– Дістань... Карлоса. У нього є... лігво... поблизу бару «Віскі-Джо»...

Найтінґейл спробував посміхнутися на прощання, однак лице закам'яніло, і він помер.

Феннер обережно поклав його голову на підлогу й підвівся. Витер руки носовичком, втупившись порожнім поглядом у стіну навпроти. Залишалося покінчити з Карлосом – тоді, можливо, й з усією цією справою буде завершено. Запихаючи носовичок у кишеню, намацав телеграму:

«Та мертва жінка, яку ти сприйняв як Мерієн Дейлі, за відбитками пальців ідентифікована як викрадена донька Ендрю Ліндсея. Тож Мерієн – не та, за кого себе видає.

=Пола»

Феннер повільно зім'яв телеграму в руці.

– Ось воно що! – сказав він собі. – Тепер, гадаю, врешті зможу розплутати цю справу!

Ще раз поглянув на Найтінґейла і полишив бунгало.

Але де шукати Глорію? Вона знову вільна, бо Тейлер мертвий. Феннер подумав, що, можливо, знайде її в Нулена. Звісно ж, податися вона могла будь-куди, але спочатку варто спробувати щастя там. Коли дамочка бачить три трупи нараз і сама ледь уникає такої ж долі, навряд чи вона спроможна будувати далекоглядні плани. Усе під нею захиталось, а Глорія мала лише одну людину, яку добре знала. Саме Нулена вона таки повинна знати добре, погодився сам із собою Феннер. Усе ж таки, то її чоловік!

Детектив вийшов на центральну вулицю, спіймав таксі та поїхав у казино. Двоє поліцейських, які стояли при вході, уважно зміряли його поглядами, коли він підіймався сходами. Феннер посміхнувся, побачивши таке промовисте підтвердження Нуленової обережності. Пройшов через велику залу казино, яке щойно зачинилося. Світилася тільки одна лампа, й, окрім двох прибиральників-кубинців, котрі закривали чохлами меблі, в приміщенні не було нікого. Побачивши Феннера, вони звели на нього очі.

– Нулен ще в себе? – запитав він, прямуючи в його кабінет.

– Він зараз зайнятий, – сказав один з них, намагаючись перепинити його.

Феннер відштовхнув кубинця з дороги, рвучко відчинив двері й зайшов.

Нулен, Кемеринський і Алекс сиділи за столом. Перед ними стояли чорна пляшка без етикетки і склянки. Усі палили. Підвівши очі, злякано глипнули, але побачивши, що то він, полегшено зітхнули.

Нулен сердито зирнув на нього.

– Як би ти це назвав? – гірко спитав він. – Шайфе і Скальфоні вбиті, а ці двоє хлопців ледь живі. То таке в тебе уявлення про знищення банди Карлоса?

Феннер не був налаштований жартувати. Він поклав руки на стіл і глянув Нуленові просто в очі.

– Заткни пельку, телепню! До чого ці всі сантименти? Шайфе і Скальфоні вбиті? То й що? А ти гадав, що можна виграти війну без втрат? А як щодо іншої сторони? Ми потопили їхні човни. Спалили їхню базу. Тейлер мертвий; Найтінґейл мертвий, Міллер і Баґсі також – та ще шестеро чи семеро людей Карлоса. Хіба це все не варте твоїх грошей? І частка цих хлопців подвоїлася.

Нулен витріщився на нього.

– І Тейлер? – перепитав пошепки.

Феннер кивнув.

– Залишаються тільки Карлос та Рейджер. Я хочу сам дістати цих двох покидьків. І тоді всій банді кінець!

Кемеринський підтвердив:

– Цей хлопець знає, про що говорить. Я йду з ним.

Алекс також кивнув і щось буркнув.

Детектив продовжив:

– Гаразд. То на що чекаємо? Де той бісів бар «Віскі-Джо»?

– Це в районі Ніґґер-Біч.

Феннер повернувся до Нулена.

– Я йду по Карлосову душу. Коли повернуся, маю тобі дещо сказати. Залишайся тут. То буде кінець усієї цієї справи.

Він повернувся до двох інших.

– Прихопіть із собою «томпсони». Ми йдемо до «Віскі-Джо». Карлос має бути десь там.

Алекс пішов за зброєю. Кемеринський із сумнівом у голосі запитав:

– Що, лише втрьох?

Феннер кивнув головою.

– Я починаю першим. Ви вступаєте в гру пізніше й усе підчищаєте за мною.

Детектив із Кемеринським вийшли. Алекс чекав на них у машині, обіймаючи «томпсони». Кемеринський сів за кермо, і Феннер розпорядився:

– Ви удвох берете «томпсони» та чекаєте надворі, аж поки не почуєте стрілянину. Тоді вриваєтеся й трощите все, що потрапляє під руки. І не припиняєте стріляти, поки залишиться хоч одна жива душа. Второпали?

Алекс сказав:

– Сьогодні справді неповторна ніч!

Їхнє велике авто швидко рухалося Дюваль-стріт. Ця вулиця тягнулася через увесь острів. Було вже дуже пізно, тож їм назустріч не трапилася жодна машина. Кемеринський їхав швидко. На Саут-стріт він зменшив швидкість та звернув направо. У кінці вулиці різко загальмував і зупинився. Мовив:

– «Віскі-Джо» якраз за рогом, на Ніґґер-Біч.

Феннер вийшов з машини і рушив вуличкою вниз.

Його супутники йшли за ним, прикриваючи «томпсони» полами піджаків.

– Десь за баром у нього є лігво. Ви часом не знаєте, де це?

Алекс відповів:

– За баром є якийсь склад. Можливо, це воно?

– Ходімо поглянемо.

Бар «Віскі-Джо» був уже зачинений. У темряві він виглядав просто купою темного дерева.

Алекс стиха мовив:

– Тепер цим провулком униз.

Феннер звелів:

– Будьте тут, поки я не повернуся.

І пішов провулком. Тут було дуже темно й смерділо помиями та брудом. Він ішов обережно – не крадучись, але й не здіймаючи шуму. В кінці вулички була невеличка площа. Повернувши направо й опинившись якраз позаду «Віскі-Джо», зміг розрізнити велику чотирикутну будівлю з пласким дахом. Проти зоряного неба вимальовувався лише нечіткий її силует. Підійшовши ближче, помітив двері й обережно спробував їх відчинити. Ті були замкнені. Детектив пішов уздовж стіни, намагаючись знайти вікно; потім звернув та вирушив уздовж південної стіни. Жодних вікон. За поворотом угледів приставлену до стіни залізну драбину, що стриміла кудись у темряву. Феннер здогадався, що вона виведе його на дах.

Швидко й безшумно повернувся до своїх супутників, які чекали на початку провулку.

– Гадаю, я знайшов його лігво, – мовив їм. – Там лише одні двері. Усе, що вам треба, – це залягти поруч і гатити по них, щойно ті хлопці почнуть виходити. Але не підіймайте голови – лупіть лежачи.

У темряві він помітив, як блиснули злорадною посмішкою зуби Кемеринського.

– Я залізу на дах і викурю їх звідти вам назустріч. Але не робіть помилок – щойно почнете свою роботу, виконуйте її як слід. Сам за цим пригляну.

Ті двоє щось буркнули, і Феннер попрямував до будівлі. Залізною драбиною видряпався на дах, випробовуючи кожну сходинку перед тим, як стати на неї. Нарахував сорок сходинок. Коли подолав останню, побачив над головою зоряне небо і засклений квадратний дах, крізь який пробивалося світло. Детектив знав, що мусить бути дуже обережним, ступаючи на покрівлю. Найменший звук одразу ж почують усередині. Тому спочатку пройшовся вздовж парапету і поглянув униз. Помітив Алекса та Кемеринського, котрі залягли у рові якраз напроти дверей складу. Вгледівши його, вони помахали йому. Він махнув рукою у відповідь та зійшов з парапету на дах.

Тримаючи в правій руці револьвер, просувався дюйм за дюймом назустріч квадратику світла, що пробивалося крізь засклений дах. Це зайняло багатенько часу, але зробив усе безшумно. Зісунувши капелюха на потилицю, врешті зазирнув крізь скло у кімнату. Там були Карлос, Рейджер і ще хтось, кого він не знав. Бачив їх за кілька метрів од себе. Кімнатка була низенька, нагадуючи радше горище, і це так здивувало Феннера, що він навіть відсахнувся.

Карлос лежав на ліжку й курив травичку. Рейджер, притулившись головою до стіни, дрімав на стільці; третій спав на підлозі. Детектив рукою помацав поперечини заскленого даху. Вони були міцними. Феннер набрав у легені побільше повітря і натиснув на раму всією своєю вагою. Перекладини хруснули, й він разом зі склом звалився униз. Йому вдалося приземлитися на ноги; хитнувшись, випростався й наставив револьвер на трійцю, переводячи ствол з одного на іншого.

Карлос ані поворухнувся на ліжку, лише переминав сигарету в зубах. Чоловік на підлозі підсвідомо схопився за зброю. Приголомшений побаченим, він цим і заслужив собі смерть. Бо якби не був сонний, ніщо у світі не змусило б його схопитися за пістолет. Феннер поцілив йому поміж очі. Рейджер і Карлос заціпеніли. Й лише дивилися на детектива застиглими очима.

Феннер сказав Карлосові:

– Мені потрібний ти.

Попіл із сигарети Карлоса впав тому на груди. Він поглянув зляканими очима на Рейджера, потім на Феннера.

– Відпусти мене! – хрипко проказав Карлос.

Детектив гаркнув:

– Стули пельку! Я шукав вас обох, і тепер ви своє отримаєте. Але не хочу бруднити руки – зробите це самі. Змагайтеся між собою – хто переможе, той і вийде з цього лігва живим. Я його й пальцем не торкнуся. Можливо, ви вже чули, що я завжди дотримую слова. Або так, або прикінчу вас обох.

Рейджер раптово зітхнув з полегкістю. І спитав:

– Тож якщо я його вб'ю, ти мене відпустиш?

Карлос присунувся ближче до стіни.

– Рейджере! – завищав. – Не роби цього! Я твій бос – чуєш мене? Ти не смієш це робити!

Рейджер повільно підвівся зі стільця, і на губах його поблукала жорстока посмішка.

Феннер звелів:

– Зачекай! Руки догори та обличчям до стіни!

Рейджер люто поглянув на нього, але Феннер боляче ткнув йому в бік стволом револьвера. Рейджер, піднявши руки, відвернувся. Детектив забрав у нього пістолет та ступив крок назад.

– Залишайся на місці й не рухайся!

Підійшовши до ліжка, схопив Карлоса за комір і стягнув донизу. Побіжний обшук підтвердив здогад, що у Карлоса зброї нема.

Феннер відійшов у куток кімнати і притулився до дверей.

– То на що чекаєте? Невже жоден з вас не хоче додому?

Карлос почав верещати на Рейджера, але, глянувши на того, зрозумів, що битися таки доведеться. Рейджер, опустивши руки, зі звірячим вищиром узявся переслідувати Карлоса, який кружляв кімнатою, безустанно сиплячи прокляття. Але приміщення було надто мале, і це тривало довгенько. Раптом Рейджер кинувся вперед, ухопивши Карлоса за тулуб. Той закричав од жаху й лупонув Рейджера кулаками в голову, намагаючись вивернутися. Рейджер почав молотити Карлоса поміж ребра, працюючи кулаками, що потрапляли наче в порожнечу. Отак вони колували, гамселячи один одного, аж поки Карлос не перечепився через килимок та не впав на підлогу, прихопивши зі собою й супротивника. Рейджер, опинившись на Карлосові, почав бити того головою об підлогу. Повернувшись до Феннера, вигукнув, важко дихаючи та переможно вишкірившись:

– Я таки дістав цю гниду! Присягаюся, що прикінчу його!

Тим часом Карлос двома скрюченими пальцями вчепився в очі Рейджера й потягнув їх на себе. Знову встромив пальці, колупнув – і наново потягнув. Жахливий крик вирвався з грудей Рейджера, поступово переходячи у хрип. Той відкотився від Карлоса, притискаючи руку до очей, а іншою намацуючи дорогу, зіп'явся на ноги й побрів, натикаючись на речі. Карлос також повільно звівся на ноги і, дочекавшись, коли Рейджер знову проходитиме мимо нього, копняком збив його з ніг. Він упав долілиць і тепер лежав, стогнучи та брикаючись.

Карлос забув навіть про присутність Феннера. Бачив лише Рейджера. Усівшись тому на спину, затиснув боки кістлявими ногами і впився червоними пальцями в горлянку. Міцно притискаючи коліном спину Рейджера до підлоги, почав тягнути його голову на себе.

Рейджер безпорадно молотив руками по підлозі, й очі його вилазили з орбіт.

Карлос люто кинув:

– Тут йому й кінець! – і щосили стиснув горло Рейджера. Той видав булькання, кволо спробував розтиснути Карлосові руки й раптом обм'як. Почувсь якийсь нечіткий звук, і кров потекла з рота Рейджера. Карлос відкинув його від себе та підвівся, тремтячи всім тілом.

Феннер стояв, притулившись до одвірка й тримаючи Карлоса на прицілі.

– А ти щасливець, – зауважив. – Утікай, поки я не передумав. Біжи щодуху, інакше...

Карлос зробив кілька непевних кроків до дверей і розчахнув їх. Феннер чув, як той важко спускається сходами й відчиняє вхідні двері. Стояв, прислухаючись. Із темряви почулися звуки двох автоматних черг, і запанувала тиша.

Феннер сховав пістолет і потягнуся за сигаретою.

– Гадаю, з мене вже досить того міста. Повернуся додому, прихоплю зі собою Полу – і поїдемо кудись розвіятися, – сказав сам собі.

Знову виліз на дах і спустився драбиною. Щойно зробив це, як почув звук машини, що від'їжджала. Алекс і Кеметинський педантично здійснили свою роботу.

Повернувшись до входу, Феннер поглянув на Карлоса. Любив доводити все до кінця. Знав, що ті двоє ретельно виконали доручене, але хотів бути впевнений у цьому. Навіщо йому було потім сумніватися? Так, ті двоє справді добре виконали свою роботу. Детектив ретельно обтрусив одяг, напружено розмірковуючи, й пішов у казино Нулена.

* * *

Побачивши його, Нулен підскочив на стільці.

– Що сталося?

Феннер поглянув на нього.

– А ти як вважаєш? Обидва вони вже мерці. А де Глорія?

Нулен витер спітніле обличчя носовичком.

– Мертві? Обидва?

Він усе ще не міг повірити.

Детектив нетерпляче повторив:

– То де Глорія?

Нулен поклав на стіл руки. Вони тремтіли:

– А навіщо вона тобі?

– Утретє питаю: де Глорія? – очі Феннера крижаніли.

Нулен підняв палець:

– Нагорі. Не вплутуй її в усе це, Феннере. Тепер я нею опікуватимусь.

Детектив хмикнув.

– Навіщо це тобі? Невже ти повіриш її пізньому й нібито щирому розкаянню?

Обличчя Нулена почервоніло.

– Не потребую твоїх тупих жартів, – буркнув він. – До того ж, вона все ще моя дружина.

Феннер відштовхнув стілець.

– Та Бога ради! – вигукнув, підводячись. – Нема більшого дурня, ніж старий телепень! Ну, гаразд: так – то так! – пересмикнув плечима. – То ще та дамочка: щойно вистрибнула з ліжка одного товстосума, вже мертвого, як знайшла іншого.

Нулен сів. Його маленькі очі нерухомо втупилися в одну точку, а обличчя перекосилося.

– Облиш жарти, Феннере, – сказав він. – Мені вони не подобаються.

Той попростував до дверей.

– Я хочу побачити Глорію, – наголосив. – То де можу її знайти?

Нулен хитнув головою.

– Ти цього не зробиш. Лише спробуй – і матимеш купу неприємностей.

– Невже? Гаразд, я не бачитимуся з нею, але скажу тобі, що зроблю. За годину я повернуся з кількома копами та ордером на її арешт.

Нулен хмикнув:

– У тебе на неї нічого нема.

– Звісно ж, нема – хіба що замах на вбивство. А що таке вбивство у ваших колах – так, дурниці!

Нулен міцно стиснув пухлі ручки, і його жирне обличчя позеленіло.

– Про що це ти варнякаєш? – запитав крізь зуби.

Феннер попрямував до дверей.

– Невдовзі дізнаєшся. У мене нема часу гратися з тобою. Або я побачу Глорію зараз, або вже у в'язниці – мені начхати, де саме.

При світлі настільної лампи Нуленове обличчя аж вилискувало від поту. Він видавив із себе:

– Нагорі, останні двері направо.

Детектив, виходячи, кинув:

– Я там довго не затримаюся, тож залишайся тут.

Знайшовши потрібні двері, натиснув ручку й увійшов.

Глорія схопилася з крісла, страшенно збліднувши та від здивування роззявивши рота.

Феннер зачинив за собою двері та обперся об одвірок.

– Не завдавай собі клопоту знімати панчохи, – попередив він. – Ми з тобою трохи побалакаємо – оце й усе.

Вона знову впала у крісло.

– Не зараз, – сказала, і голос її звучав напружено. – Вже пізно... Хочу спати... І втомлена. Я попередила там унизу, щоб мене не турбували.

Феннер вибрав собі стілець навпроти неї і сів. Збив капелюха на потилицю й поліз рукою в кишеню за сигаретами. Простягнув їй пачку.

Глорія вигукнула:

– Забирайся звідси! Іди геть! Не маю бажання...

Феннер спокійно намацав сигарету й засунув пачку знову в кишеню. І так само спокійно сказав:

– Закрий рота!

Неквапно запалив, випустивши хмарку диму в стелю.

– Зараз ми з тобою трохи побалакаємо. Спочатку говоритиму я; потім – ти.

Вона демонстративно підвелася з крісла і попрямувала до дверей, але Феннер наздогнав її, ухопив за руку і розвернув до себе. Жінка нерозважливо спробувала уп'ятися гострими нігтями йому в обличчя, але він перехопив зап'ястя й затиснув її долоні в своїй; іншою навідліг вліпив ляпаса. Чотири червоні смуги проступили на щоці Глорії, а вона спромоглася лиш охнути.

Він відпустив її руки і грубо відштовхнув од себе.

– Сядь і не дзявкай!

Жінка слухняно сіла, тримаючись рукою за щоку. І просичала:

– Ти ще пошкодуєш за скоєне!

Феннер умостився на стільці так зручно, що він аж скрипнув.

– Це ти так вважаєш, – сказав, позіхнувши. – Дозволь оповісти тобі маленьку історію. Це – оповідка про нехорошу маленьку дівчинку та китайця. Вона тобі сподобається.

Глорія стиснула кулаки, й поклала їх на коліна.

– Припини! Я знаю все, що ти хочеш сказати! І не бажаю цього слухати!

Детектив тим часом продовжував:

– Для тебе не існувало нікого, крім Чанга. Він здавався тобі усім. Коли Карлос його вбив, життя для тебе скінчилося. Ніщо вже не мало значення. Ти жила лише для того, аби поквитатися з Карлосом, який відібрав у тебе єдине, що хоч трохи прикрашало твоє жахливе життя. А саме так і було; еге ж?

Вона затулила обличчя руками, і, здригнувшись, проказала:

– Так.

– Ви з Тейлером ненадовго поїхали в Нью-Йорк. Але ти не змогла розлучитися з Чангом навіть на тих кілька днів. Отож, твій китаєць прибув і зустрівся з тобою, коли Тейлер був чимось зайнятий. Карлос вислав услід двох своїх кубинців: ті вистежили і вбили Чанга. Це також правда, чи не так?

– Вони увірвалися вночі, коли ми були разом, – зізналася Глорія. Голос її звучав безбарвно. – Один з них тримав мене, поки інший перерізав Чангові горло. Я бачила все на власні очі. Вони ще сказали: якщо він пручатиметься, то вб'ють і мене. Отож, Чанг просто ліг на ліжко й дозволив тому огидному кубинцеві перерізати собі горлянку. Він ще примудрився посміхнутися мені, коли вони це робили з ним. О, Боже, якби ти бачив те все! І спостерігав, як спокійно лежав Чанг, коли кубинець схилявся над ним. І зафіксував раптовий вираз жаху та болю в ту останню мить! Я нічого не могла вдіяти, але заприсяглася, що помщуся Карлосові: знищу все, що будь-коли належало йому.