Текст книги "Яйцепос. Книга 3"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 35 страниц)

– Але ж ця історія, що кажу, ще не добігла кінця! – здивувався граф Василь. – Яйця не знайдено, Траляляліні не розшукано і не викрито, багато залишається незрозумілим і загадковим. Чи ви хочете зробити детективний фільм, у якого немає логічного фіналу, який обривається без розв'язки? Чи ви самі, що кажу, придумали кінець і розв'язку, які можуть зовсім не збігтися з тим, що станеться в майбутній реальності? Але тоді кінець фільму буде не реконструкцією реальних подій, а оманою.

– Ні, ми знімаємо за поки що не закінченим кіносценарієм, у якого немає кінця і розв'язки, – заперечив асистент режисера Роман Хрязєв.

– Так, я написав поки що лише початок сценарію, і не написав кінця з розв'язкою, – продовжив сценарист Аскольд Мояхатаскрайченко. – Закінчення сценарію допишу, коли драконяче яйце буде знайдено.

– Оскільки у нас немає жодних сумнівів, що викрадене яйце чи то міліцією, чи то лицарями, чи ще кимось буде знайдено у найближчі місяці, а може тижні чи навіть дні, – додавав Валентин Тюхтій, – то кіностудія «Задфільм» вирішила не втрачати часу, чекаючи розв'язки, а вже зараз почати екранізувати ту частину історії, яка на даний момент добре відома. Поки зніматимемо початок, станеться розв'язка, і ми знімемо і її. Таким чином, фільм буде оперативно готовий слідами свіжих подій, і з великим інтересом прийнятий публікою.

– Ми держимо зв'язок із міліцією, що називається, тримаємо руку на пульсі розшуків, тож якщо з'являться новини щодо цього, то вони терміново потраплять у сценарій, – додав Хрязєв.

– А для написання сценарію я особисто побував на місцях подій і поспілкувався із причетними, зокрема з Його Величністю Жориком Дев'ятим, драконами Інокентієм Карловичем і Агнесою, міліціонерами Варлаамом Папірусюком, Миколою Ратицею і Захаром Полуящиковим тощо, – інформував лицарів сценарист. – Наприклад, ця сцена, що ми її сьогодні зняли, написана мною на основі показань чарівника Гліба Цвяха. Цвях усе це побачив, коли сканував труп загиблого Бандюги за допомогою ясновидіння.

– Ми вже знаємо, що Бандюгу і так званого Траляляліні у вас грають Степан Деревін та Нестор Драконюк, – заговорив Юрій Тигровий, чемно вклонившись названим акторам. – А хто ще знімається у цьому фільмі?

– Полковника Папірусюка грає Шерлок Сидоренко, лейтенанта Ратицю – Іван Гаджетов, курсанта Полуящикова – молодий актор-початківець Тарас Оселедець: це перший його фільм, – відповідав Тюхтій. – А от ролі короля та драконів погодилися зіграти самі Жорик Дев'ятий, Інокентій Карлович та Агнеса. Так іноді буває, що в ігрових фільмах деякі відомі особи грають самі себе.

– Але яйце дракона, що кажу, шукають не лише міліціонери, – знову заговорив граф Василь. – Його шукають і лицарі, в тому числі доспіхоносці Напівкруглого Столу, серед яких і ми з Юрієм. Чи не плануєте ви зняти також і фільм, що кажу, про лицарські пошуки?

– Ну, оскільки лицарів, які шукають яйце, багато, то про лицарські пошуки треба знімати не один фільм, а цілий кіносеріал, – уставив Юрій Тигровий.

– Цікава ідея, – замислився режисер Валентин Тюхтій. – Серіалів кіностудія «Задфільм» поки що не знімала. Такий масштабний проект, як серіал про Велику Яєчну Експедицію, став би великим прогресом та досягненням для кіностудії.

– Якщо «Задфільм» зніматиме такий кіносеріал, то, може, буде й серія про нашу з графом Василем мандрівку? – припустив Юрій Тигровий.

– Не виключено, – знизав плечима Тюхтій.

– Цікаво, хто б у такому фільмі зіграв мене, – задумався Юрій Тигровий.

– А чому б вам не зіграти самого себе, – запропонував асистент Хрязєв.

– Ой, ні, я не актор, у мене немає такого таланту, щоб самого себе зіграти настільки переконливо, аби глядачі повірили, що це дійсно я, – відмахнувся Тигровий. – Хочу, щоб це був професійний талановитий актор. Скажімо, ви, шановний Несторе Драконюк. Як ми переконалися, за допомогою гриму ви можете стати схожим на будь-кого, отже – і на мене.

– Але у фільмі про нашу мандрівку може бути і сцена, як ми, що кажу, потрапили на кінозйомку за участю Нестора Драконюка, – заперечував граф Василь. – Якщо Нестор Драконюк, що кажу, гратиме тебе, то хто гратиме роль самого Нестора Драконюка?

– Якийсь інший актор, загримований під Нестора Драконюка, – відповів Юрій Тигровий.

– Не обов'язково, – втрутився в розмову маг Онік. – Я за допомогою спеціальної магічної технології можу одного актора, який грає дві різні ролі, об'єднати в одному кадрі так, ніби їх двоє чи навіть більше. Так що Драконюк чи хтось ще може зіграти кількох персонажів, які зможуть фігурувати навіть в одному кадрі. Отже в даному випадку він міг би зіграти і вас, лицарю, і самого себе.

– А може, спробувати на роль лицаря Юрія Тигрового говорячого грифона Арістейчука? – запропонував асистент Хрязєв. – Він давно напрошується зіграти роль людини.

– Хіба я схожий на грифона? – здивувався Юрій.

– Ні, звичайно, – погодився Хрязєв, – але фантастичні таланти гримерки Аріадни Шпільман та майстра спецефектів Оніка могли б створити таке диво, що на екрані Арістейчук виглядав би точно як ви.

– Про це говорити надто передчасно, – обірвав дискусію режисер Тюхтій. – Дай нам Бог зняти нинішній фільм, а помріяти про лицарський серіал можна буде в майбутньому...

☼ ☼ ☼

Після трапези з кіношниками й недовгого пообіднього відпочинку у своєму номері готелю «Позолочена Хохуля», лицарі Василь і Юрій Тигровий знову пішли в стайню й, окульбачивши там Ядвігу з Мамаєм, поїхали опитувати жителів Цегляних Галушок.

Усіх жителів у цей день опитати не встигнули, тому, переночувавши в тім же готелі, продовжили опитування наступним ранком. Опитування показало, що інформованих про те, що лицарів цікавило, у Цегляних Галушках немає.

Тому, закінчивши, вони покинули Галушки й вирушилися до наступного населеного пункту...

Як читач розуміє, на цьому щось п'ятдесят друге і добігло кінця.

І наприкінці Автор додає наступне:

Як сказав один нікому не відомий монгольський мудрець, ім'я якого не збереглося, котрий чи то жив, чи то не жив у невідомо які часи: «Хамар загатнавал чихээ маажих нь утгагүй».

Або як сказав один нікому не відомий татарський мудрець, ім'я якого не збереглося, котрий чи то жив, чи то не жив у невідомо які часи: «Борын кычкырса, колакны тырнауның мәгънәсе юк».

Інтуїція підказує Авторові, що ти, читачу, з виреченнями таємничих монгольського та татарського мудреців згодний.

Отож цими виреченнями монгольського та татарського мудреців Автор закінчив розділ і переходить разом із читачем до наступного.

– Я певен, – говорить Ліва півкуля авторського мозку, не даючи Авторові із читачем саме в цю секунду переміститися, – у тому, що читач особистість досить розумна й досить ерудована. Але все-таки я не певен на всі сто відсотків, що навіть він володіє монгольською і татарською мовами, що він зміг зрозуміти наведені виречення. А переклад на зрозумілу читачеві мову ти, Авторе, забув надати.

– А я певен на дев'яносто дев'ять відсотків (один відсоток я завжди залишаю на сумнів), що читач користується комп'ютером і Інтернетом, за допомогою яких легко перекладе це висловлення на зрозумілу йому мову. Певен, оскільки я сам провів такий експеримент. І якщо навіть мені, який уважає себе профаном на поприщі комп'ютера й Інтернету, вдалося добути переклад за лічені секунди, то читачеві, який володіє цими технологіями напевно набагато краще за мене, розгадати таку головоломку не складніше, чим почухати ніс. Якщо ж читач не захоче розгадати, виходить, йому це й не потрібно.

Втім, Автор чесно повідомляє тобі, безцінний читачу, що він сам не розуміє, який стосунок виречення таємничих монгольського й татарського мудреців мають до сюжету даного розділу, та й взагалі Терентопських хронік. Либонь, не мають жодного стосунку. А виходить, якщо читач їх і не второпав, то однаково нічого не втратив. І, нічого не втративши, може продовжити читання, перейшовши до наступного розділу.

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ СЬОМЕ. Парсуна суціги

Стримлю піднять портрета. Прагну глянуть

На ці настільки страхітні красоти.

Карло Ґоцці, «Турандот».

24 вересня 1995 року.

Як читач, можливо, пам'ятає, міліцейський полковник Варлаам Оникійович Папірусюк зателефонував драконові Інокентію Карловичу та попросив його намалювати по пам'яті портрет організатора викрадення драконячого яйця, так званого Траляляліні. І стався цей дзвінок, коли дракон читав один зі своїх творів театральним людям, які прийшли до нього в Гірчичну печеру. Закінчивши телефонну розмову, хвостатий екскурсовод продовжив розпочате.

Незабаром дракон Інокентій Карлович завершив читання абсурдної п'єси «Самогон для принцеси», закрив папку та підняв погляд на слухачів.

Такими були: директор Жорикбурзького Театру Абсурду імені зжертої ковбаси Бенедикт Полупроводніков, головний режисер Наум Інгредієнтський та провідні актори: Остап Перукарюк, Сергій Гармидер, Олеся Гай та Микола Бананов.

– Непогано, непогано, – сказав Інгредієнтський. – Ця п'єса досить абсурдна, щоби ставити її в нашому театрі.

– І краще, ніж «Довга непорушність коричневої в помаранчеву смужку машини», – додав Полупроводніков.

– Я ще не ставив п'єс, у яких глядачі стають акторами, а актори – глядачами. Дуже оригінально, – похвалив режисер.

– Я тільки не второпав: це що, глядачам треба заздалегідь роздати тексти, щоб вони їх вивчили напам'ять? Чи під виглядом глядачів посадити у залі справжніх акторів? – запитав директор.

– Ну, це деталі, які ми вирішимо у театрі. Головне, що є новий, свіжий абсурдний твір цілком у дусі нашого балагану, – відповів Наум.

– Ні, що стосується інформацій, які викладає третій з глядачів, то це не абсурд, а факти історії нашої держави, які я почерпнув із книг у бібліотеці, – пояснював дракон, – а абсурд полягає лише в тому, що грають здебільшого глядачі, а актори переважно дивляться; і в тому, що спектакль триває після відходу глядачів, і в тому...

– Та зрозуміло, зрозуміло, – перебив Інгредієнтський.

– А на роль невидимого привиду Гаврюші можна запросити самого привиду Гаврюшу, який досі мешкає у Шмокиконському замку. Я був там на екскурсії і точно знаю, – подав голос Сергій Гармидер. – Ця роль без слів і без жодної дії, сиди невидимий на сцені і все. Таку роль і вчити не треба.

– А тебе, Сергійко, – звернувся до нього режисер, – я бачу в ролі блазня Зосими.

– Я згоден, – схвалив актор.

– Отже, якщо ви не проти, Інокентію Карловичу, то ми купуємо у вас право на постановку вашої п'єси в нашому театрі. За дві тисячі шурхотиків. Звичайно, сума невелика, але ж і п'єса експериментальна, специфічна, тому навряд чи матиме величезний комерційний успіх. Якщо вас ця сума влаштовує, підпишіть контракт та отримайте гроші, – сказав Бенедикт Полупроводніков і розстебнув свого портфеля.

Інокентій Карлович був приємно вражений. Він не припускав, що його драматургічний нонсенс – «Самогон для принцеси» – буде колись поставлений на сцені і, тим більше, принесе автору будь-які гроші. А тут аж дві тисячі! Зарплата екскурсовода більш як за півроку!

Дракон прочитав контракт, узяв пазурами протягнуту авторучку і поставив два підписи на двох примірниках контракту, один з яких Полупроводніков забрав, а другий залишив екскурсоводові. Ну і, звичайно, гроші перейшли з портфеля до лап крилатого очкарика.

– Як тільки ми знімемо копії, одразу ж повернемо вам оригінал, – пообіцяв режисер, беручи теку з п'єсою...

☼ ☼ ☼

Якщо вже на сторінки Терентопських хронік просочилася тема театру, то Автор не може не торкнутися історії терентопських театрів. Торкнутися бодай поверхово, пунктирно, висмикнувши кілька кумедних фактів. За прикладом Грицька Основ'яненка, який, крім іншого, написав нарис «Історія театру в Харкові», нашпигувавши його забавними фактами із властивим йому почуттям гумору.

Наприклад, досить курйозним було перше знайомство терентопців із сюжетами Вільяма Шекспіра.

Це було за правління короля Вавили Нервового. Бродила тоді Терентопським королівством трупа під керівництвом такого собі Никанора Бородавки. У складі трупи був дресирований ведмідь Буряк (простий, не мовець), бородата пані Мавра Бевзь, карлик Ван дер Хандер, мускулистий борець Тимоша Пузир, клоуни Пук і Фук та інші комедіанти. У програмі їхніх виступів була і боротьба Тимоші з ведмедем, і демонстрація небувалого дива природи – жіночої бороди (іноді Маврі Бевзь на вимогу публіки доводилося показувати стриптиз, якщо публіка вперто не вірила, що ця бородата істота справді дама, а не чоловік, що надав фігурі схожість із жіночою за допомогою підкладок під одягом), і акробатичні трюки карлика, і комічні бійки скоморохів Пука і Фука, і нехитрі фокуси самого Никанора Бородавки, та інші потішні видовища. Тобто ця трупа була радше цирковою, ніж театральною.

Але одного разу Никанор Бородавка познайомився з якимсь старим мандрівником із Великого Світу, який у далекій молодості був у Англії і бачив у театрі «Глобус» спектаклі якогось Шекспіра, які йшли на «ура». Мандрівник своїми словами виклав Никанорові ті п'єси, і Бородавка загорівся ідеєю поставити «Гамлета», «Отелло» і «Ромео та Джульєтту».

І його трупа дійсно зіграла ці спектаклі.

Навряд чи в історії всесвітнього театру були більш курйозні, більш безглузді і екстравагантні постановки Шекспірівських п'єс. Для того, щоби максимально потішити глядачів, Никанор Бородавка призначив на ролі Гамлета, Отелло та Ромео не людину, а дресированого ведмедя Буряка. Слова за нього вимовляв сам Никанор Бородавка, захований за лаштунками, а звір корчив на сцені незграбну пантоміму. Особливе захоплення публіки викликали сцени: де волохатий Гамлет-молодший розмовляв із примарою Гамлета-старшого (примару грав карлик Ван дер Хандер), і так комічно обнюхував маленького тата, який виробляв акробатичні номери; де клишоногий Гамлет стукав студентів Гільденстерна і Розенкранца один об одного лобами (студентів грали коміки Пук і Фук) і верещав голосом Никанора Бородавки: «А ну грайте на дудках, паршивці, я танцювати хочу!», після чого Гільденстерн і Розенкранц починали дудіти, а Гамлет пускався в танок (як ти, напевно, пам'ятаєш, безцінний читачу, у Шекспіра Гамлет умовляв колег пограти на флейті, але Бородавка замінив флейту скомороськими дудками); де бурий Гамлет над могилою блазня Йорика згадував, як Йорик катав його на собі верхи, при цьому данський принц так потішно нюхав і лизав кінський череп покійного блазня у своїх кігтистих лапах; де кудлатий Гамлет заламував Полонія, Лаерта й Клавдія, і де сам, кувиркнувшись, химерно подихав; де бурий Отелло довго боровся з атлетичною Дездемоною (її грав Тимоша Пузир), а потім вимовляв, потираючи лапою об лапу: «Так, чорний я, чорний» і пускався в танець; де клишоногий Ромео комічно дерся на балкон бородатої Джульєтти (у виконанні Маври Бевзь), а вона кокетливо жбурляла йому в голову вазони з пап'є-маше; і, нарешті, де волохатий Ромео біля труни хроплячої бородатої дружини потішно вбивав сам себе ударами головою об підлогу. Під час вистав «Гамлета», «Отелло» і «Ромео та Джульєтти», в інтерпретації Бородавкинської трупи, в залі не замовкав гомеричний регіт, глядачі валилися з лавок і, витираючи сльози, верещали: «Ха-ха-ха! Сміх та й годі! Ха-ха-ха! Ой, ну і комік цей Шекспір! Ха-ха-ха!» Шекспір, певно, був, крім іншого, видатним комедіографом, але, зрозуміло, не припускав, що публіку так насмішать саме ці його твори. Втішений таким успіхом, Никанор Бородавка вирішив поставити й «Макбета», але не довелося: дресированого ведмедя Буряка несподівано викрали цигани, а без нього ефект був би не той.

Згодом, звичайно, до Терентопського королівства потрапили справжні Шекспірівські тексти, які були перекладені терентопською мовою, і інші трупи ставили «Гамлета», «Отелло» і «Ромео та Джульєтту» більш адекватно задуму автора.

Інший курйоз.

З 1872 по 1926 рік у Жорикбурзі існував «Театр Перевертнів». Тобто театр, у якому нібито акторами були перевертні. У ньому ставилися звичайні п'єси традиційних класиків: Арістофана, Шекспіра, Мольєра, Чехова тощо. Постановки були так собі, не шедеври. Проте театр збирав аншлаги. Ну де ти ще побачиш «Сон літньої ночі» або, скажімо, «Вишневий сад» у виконанні перевертнів?!

Люди-перевертні перевертаються на вовків, ведмедів та інших хижаків, як відомо, лише опівночі у період повні, а решту часу вони люди як люди. Тому актори цього театру, спектаклі якого мали місце вдень чи ввечері, але задовго до півночі, на сцені нічим не відрізнялися від акторів інших театрів, хіба що грали гірше.

Коротше кажучи, «Театр Перевертнів» процвітав, успішно гастролював, мав повні зали, поки в 1926 році не гримнув скандал, ініціатором якого виступив журналіст, кореспондент «Королівської правди» Патрікей Кацман, рідний дід іншого відомого журналіста – Потапа Кацмана (що його Автор згадав у щосі одинадцятому «Божественні клоуни»).

Цей скрупульозний Патрікей вирішив перевірити: а чи справді актори «Театру Перевертнів» є перевертнями. І став по черзі стежити за лицедіями. І з'ясував, що жоден з артистів «Театру Перевертнів» у повню не вкривається хутром, кігтями та іклами. Тобто трупа складалася з таких перевертнів, як і ми з тобою, безцінний читачу, каже Автор.

Спочатку, коли театр тільки організувався, кістяком трупи справді були п'ять перевертнів. П'ять індивідів не могли грати всіх персонажів, яких у п'єсах зазвичай більше п'яти, тому трупа була доукомплектована звичайними людьми. Але актори-перевертні старіли і йшли на пенсію, а нові перевертні до театру не надходили, тож їх заміняли звичайними людьми. Так до 1919 року в «Театрі Перевертнів» не залишилося жодного перевертня. Адміністрація театру розуміла, що якщо з назви прибрати згадку про перевертнів, то театр не зможе конкурувати з іншими та збанкрутує. Тому не стала нічого міняти.

Патрікей Кацман написав розгромну статтю «Брехливий ажіотаж», і глядачі подали на театр позов до суду. Директор театру виправдовувався, мовляв, назву не змінювали заради традиції, на згадку про перевертнів-засновників... Але театр уже не можна було врятувати: глядачі від нього відвернулися; і він припинив своє існування.

Третій курйоз.

У сімдесятих роках двадцятого століття у Великому Світі в моді були спектаклі на виробничу тему: про те, як совєтські робітники відмовляються отримувати премію на знак протесту проти низької якості своєї праці; про те, як дуже хороший совєтський інженер бореться з просто хорошим совєтським інженером за підвищення культури праці на заводі і т.д. Точніше сказати, такі спектаклі були популярні не у всьому Великому Світі, а в 1/6 його частині, що оточує двері до Терентопії, що та частина називалася СССР. Якоїсь миті такі віяння проникли і в підпільне королівство. І Стайня Опери та Балету замовила місцевому композиторові Модесту Моцартському написати балет за мотивами роману якогось маловідомого совєтського письменника Абдулли Урмасовича Рабіновичидзе «Прокатний стан».

Моцартський балет написав, а Стайня поставила.

Балет називався «Засідання».

От як коротко виклав зміст балету театральний критик газети «Вечірній Жорикбург», який був присутній на прем'єрі:

«... На Західнотяпляпський завод прибуває комісія з міністерства на чолі із Сидором Сидоровичем Наковьорним. У кабінеті директора заводу Вахтанга Регімантасовича Шестернюка розпочинається спільне засідання заводського комітету та комісії. Першим бере слово раціоналізатор Віктор Колесіді, котрий викликав комісію. Своїм стриманим строгим адажіо він буцімто повідомляє, що винайдений ним шпиндель штекера переднього кронштейна задньої штанги махового коліна перехідного шатуна вперто не впроваджується адміністрацією у виробництво, що негативно впливає на якість продукції та економію енергоресурсів. Плавною задумливою варіацією директор Шестернюк начебто вказує, що використання шпинделя штекера переднього кронштейна задньої штанги махового коліна перехідного шатуна неможливе через низьку якість заготовок, що поставляються Малошуминським комбінатом. Наковьорний телефонує на Малошуминський комбінат і хвацьким, шаленим танцем як би висловлює невдоволення якістю їхньої продукції. У глибині сцени виникають силуети працівників Малошуминського комбінату, які нервовим, роздратованим вальсом ніби пояснюють, що якість заготовок низька через браковану сировину, яку їм постачає Східноавралівська фабрика. У цей момент у кабінет директора Шестернюка безшабашно втанцьовує Тарас Кравчукіс – постачальник із Східноавралівської фабрики. Наковьорний гнівним тустепом ніби запитує: чому Східноавралівська фабрика виробляє браковану сировину? Кравчукіс скорботним, важким гопаком ніби відповідає, що якість сировини низька через те, що вона виготовляється на поганому устаткуванні, яке постачає на Східноавралівську фабрику Західнотяпляпський завод. Члени міністерської комісії динамічним жорстким хороводом буцімто висловлюють осуд директору Шестернюку. Той скривдженим чарльстоном як би пояснює, що обладнання не відповідає світовим стандартам через недосконалі штекери передніх кронштейнів задніх штанг махових колін перехідних шатунів, а покращити їх за проектом Віктора Колесіді немає можливості через низьку якість заготовок з Малошуминського комбінату... Завершується балет танцем Наковьорного. Цим імпульсивним, сповненим величезної напруги танцем голова комісії ніби погрожує, що за низьку якість продукції директора Західнотяпляпського заводу буде знято з посади і переведено директором на Малошуминський комбінат. А директора Малошуминського комбінату буде знято з посади і переведено директором на Східноавралівську фабрику. А директора Східноавралівської фабрики буде знято з посади і переведено директором на Західнотяпляпський завод...»

Незважаючи на модну виробничу тему, цей балет не мав успіху і на третю виставу квитків уже ніхто не купив...

І наприкінці теревенів про терентопські театри Автор скаже дещо про Театр Абсурда.

Крім Жорикбурзького Театру Абсурду (імені зжертої ковбаси), існував у королівстві і Театр Абсурда у місті Свистоніздринську. У Жорикбурзькому ставилися п'єси, у яких справді більшою чи меншою мірою був присутній абсурд. А у Свистоніздринському – п'єси, автори яких не вважаються творцями абсурду: твори Євріпіда, Шекспіра, Чехова та інших класичних драматургів. Театром Абсурда він називався тому, що засновником та керівником цього творчого колективу був режисер Давид Соломонович Абсурд. Ну, не винні ж люди, що їм від предків дістаються дивні прізвища. Антон Павлович Чехов пожартував: «Немає такого предмета, який би не підійшов єврею для прізвища». У терентопця Давида Абсурда справді єврейське коріння. Однак те саме можна сказати і про прізвища у багатьох інших народів. Напевно при великому бажанні, якщо як слід пошукати, можна виявити чи то українця з прізвищем Абсурденко або Абсурдчук, чи то росіянина з прізвищем Абсурдов або Абсурдін, чи то білоруса з прізвищем Абсурдевич або Абсурдевський, чи то грузина з прізвищем Абсурдідзе або Абсурдошвілі, чи то вірменина з прізвищем Абсурдунц чи Абсурдян, чи то молдаванина з прізвищем Асурдару або Абсурдеску, тощо.

Прізвища взагалі мають схильність іноді бути курйозними та комічними. Видатний український письменник – сатирик і гуморист – Остап Вишня (а от це прізвище не дісталося йому від предків, а було ним самим вибране як літературний псевдонім; справжнє ж його ім'я Павло Губенко), який, до речі, протягом тринадцяти років був харків'янином, одного разу, прийшовши в гості до сестри, взяв із полиці книгу, почав гортати і розреготався. Крізь регіт зізнався, що це найсмішніше видання, яке йому доводилося читати. Сестра подумала, що там гумористична проза, сатиричні вірші, комедія чи щось подібне. Але виявилось, що гуморист гортав харківський телефонний довідник. І насмішили його, зрозуміло, прізвища харків'ян.

☼ ☼ ☼

Але повернемося до дракона Інокентія Карловича, якому детектив Папірусюк доручив намалювати портрет Траляляліні.

Після того як представники Театру Абсурду імені зжертої ковбаси, попрощавшись з новим драматургом, залишили Гірчичну печеру, дракон узяв альбом, олівця і почав робити начерки, намагаючись проявити на папері самовдоволену фізіономію шахрая з металевим зубом.

Спочатку виходило несхоже. Окремі деталі, рисочки, начебто, вловив, а загальне враження – не те.

Поступово, від ескізу до ескізу збираючи дедалі більше схожих рис і пропорцій, крилатий художник відчув, що з кожною спробою він наближається до бажаної мети.

Але тут його відволікли.

– Алло, тут є хтось? – пролунало питання від входу до печери.

– Так-так, заходьте, – відповів дракон, поклав альбом із олівцем на клавесин і обернувся на голос.

Спочатку на кострубатій стіні тунелю заворушилася невисока тінь, потім з'явився і сам відвідувач.

То був чоловік у червоному велюровому костюмі, володар великого носа й конопатого, трохи припушеного прозорим волоссям, черепа.

– Це ж ви грали на роялі в Стайні Опери та Балету? Здрастуйте, – спитав він, жмурячись на дракона.

– Доброго ранку. Так, це був я, – відповів Інокентій Карлович.

– Ну, нарешті я вас знайшов.

– Сідайте.

– Дякую. Я адміністратор Стайні. Заступник головного. Мене вже замучили питаннями: коли той дракон знову виступатиме? А я тоді навіть не встиг поговорити з вами і нічого не знаю. Так все стихійно сталося. Навіть не знаю, як...

– Інокентій Карлович.

– А я – Лазар Касянович Дулівка. Дуже приємно.

– І мені.

– Ви в кого навчалися?

– Грати? В Архипа Жановича де Грангузьє.

– О, талановитий був музикант! Я одразу визначив гарну школу.

Лазар Дулівка докладно розпитав дракона, які твори він виконує, прослухав його клавесинне виконання «Гавоту» та «Сарабанди» Йоганна Себастьяна Баха і запропонував:

– Хочете дати сольний концерт у Стайні у День Шляхетного Мордобою? Звичайно, не безкоштовно, як минулого разу, а за п'ятдесят відсотків від збору? Скажімо, якщо квитки будуть по двадцять шурхотиків, і зал буде повністю заповнений, а я думаю, так і буде, бо того разу своїм безкоштовним концертом ви зробили собі гарну рекламу, то за концерт ви отримаєте близько десяти тисяч шурхотиків. Повірте, це дуже непогано для музиканта, який тільки починає концертувати. До повернення у Жорикбург нашої трупи із гастролів ще більше пів місяця, а публіка вимагає гарної музики. Ну, погоджуйтесь.

– Згоден, – не довго думаючи відповів Інокентій Карлович.

А чого довго думати, якщо тобі пропонують роботу, яку ти любиш, можливість порадувати чимось інших індивідів, та ще й гроші. Інтелігентний дракон не був жадібним до грошей, але він мріяв придбати хороший музичний центр та колекцію аудіокасет і вінілових та компакт-дисків з класичною та іншою хорошою музикою у виконанні найкращих віртуозів світу. Зі скромною зарплатою екскурсовода йому довелося б довго збирати на цей муз-центр і записи, а запропоновані тисячі наближали мрію до реальності в стислі терміни. І головне, що заробити пропонувалося саме улюбленою справою!

Ще поговоривши, адміністратор оперного театру та талановитий крилатий ящір домовилися, що 5 жовтня 1995 року Інокентій Карлович на сцені Стайні Опери та Балету дасть концерт англійської клавесинної музики XVI-XVII століть, де виконає композиції Вільяма Берда, Джона Булла, Орландо Гіббонса та, звісно, чудового Генрі Перселла. У театрі не було клавесину, тому вирішили перевезти туди інструмент із Гірчичних печер, а після концерту, звичайно, назад.

☼ ☼ ☼

Тільки печеру покинув Лазар Дулівка і дракон узяв у пазурі олівця, як нагрянули туристи: група колгоспників із колгоспу «Червоний Огірок», що у Замийській області. Продавши на базарі в столиці свої огірки, вони вирішили оглянути столичні визначні пам'ятки, зокрема знамениті каменіанські печери.

Інокентій Карлович провів для них екскурсію, наприкінці якої почув, як загудів повітряний насос біля входу. Це означало, що друг Гавриїл Святославович почав переміщатися своїм пневмометрополітеном із редакції журналу «Буряківництво та гній» на вулиці Войцеха Жукровського сюди, в Гірчичну печеру.

Дракон закінчив екскурсію та розпрощався з колгоспниками.

Знову сів малювати; під гудіння насоса.

Погудівши двадцять хвилин, насос затих. Це означало, що він висмоктав із землі черв'яка-мутанта і автоматично відключився.

– Привіт, Інокентію Карловичу, – пропищав Гавриїл Святославович, наближаючись до рисуючого дракона методом розтягування себе до метра і стягування до тридцяти сантиметрів.

– Вітаю вас, Гавриїле Святославовичу, – люб'язно кивнув головою хвостатий художник. – Добре, що ви прибули. Допоможете мені вивести образ шахрая Траляляліні. – І дракон розповів про завдання детектива.

Гавриїл Святославович підповз до приятеля, підняв вертикально передню частину тіла, як кобра перед кидком, і скельцями пенсне оглянув малюнок. Потім сказав:

– Треба трохи зсунути очі до центру і вниз, розсунути ніздрі, розширити щіки, укрупнити брови і зменшити лоба.

Дракон перекинув аркуш альбому і став творити олівцем новий малюнок з урахуванням підказок дощового хробака в пенсне.

Творячи, міркував:

– Цікаво, хто ж він такий? Звідки він узявся? Найняв злодія Бандюгу, щоб той викрав воскове яйце в краєзнавчому музеї і підмінив ним справжнє яйце Агнеси та Щелепенка, а заплатив йому, Бандюзі, за це лиходійство, мабуть, нашими грошима, що одержав за свій фальшивий концерт.

– Тоді зрозуміло, чому цей квазімузикант, продавши квитки, не втік із грішми, а чесно з'явився на цей свій, з дозволу сказати, концерт, – закивав рожевою гострою мордочкою Гавриїл Святославович, поблискуючи скельцями. – Бо йому були потрібні не наші шурхотики, а драконяче яйце і можливість легально перебувати в Жорикбурзі до того часу, поки яйце потрапить до нього в руки. Адже якби він не з'явився на концерт, а зник із грішми, глядачі звернулися б до міліції, і його стали б шукати, і це могло б йому завадити у придбанні яйця. А так усе як годиться. І концерт він такий-сякий нібито дав, і на суді викрутився, і ніхто його не шукав, і яйце у ​​Бандюги купив без перешкод. Усе прорахував, гад, усе передбачив! Але навіщо йому драконяче яйце? Що він збирається з ним робити?

– Коли зникло яйце, я одразу згадав чаклуна Авдія Мотлоха з його пекельним варивом, варивом для підпорядкування злих духів, варивом, для якого потрібне яйце дракона. Ви ж знаєте ту історію, що трапилася у вісімнадцятому столітті, якщо вірити чарівнику Гектору Манюні.

– Так, ти мені розповідав. Манюня зачаклував Каменіану, і в чорнокнижника Мотлоха нічого не вийшло, – пригадав черв-мутант.

– Вже значно краще, – сказав Інокентій Карлович, відсторонивши альбом і милуючись зображенням. – У вас хороша зорова пам'ять, Гавриїле Святославовичу. Краще, але все ж...