Текст книги "Яйцепос. Книга 3"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 35 страниц)

Повідомивши це, аеронавт Парамон Полігаменко покинув русалку Явдоху й відбув у невідомому напрямку, не залишивши своєї адреси. А Явдоха за дев'ять місяців народила дочку Прісю.

Русалка Пріся (точніше, напіврусалка, адже русалкою вона була тільки за материнською лінією) виросла й вийшла заміж за водяника Уласа, і народила від нього дочку Лесю...

Русалка Пріся з дитинства мріяла побачити батька, який не підозрював про її існування, мріяла, щоби мама з татом знову зустрілися... На жаль, цього не трапилося.

В 1991-ому році русалка Пріся дізналася, що в місті Задвірполі існує клуб повітроплавців імені Євстигнія Досифеєва – першого терентопського аеронавта. І вирішила в членів цього клубу довідатися що-небудь про свого батька Парамона Полігаменка.

Для цього попливла до Задвірполя. Спочатку за течією Рідини до того місця, де в Рідину впадає Волога. Потім проти плину Вологої до самого Задвірполя, що має місце на її лівому березі...

Як згадувалося в десятому розділі цього так званого епосу, у королівстві було близько тридцяти повітроплавців (не взагалі, протягом усієї історії, а в дев'яностих роках двадцятого століття). З них приблизно половина – п'ятнадцять людей – були задвірпольцями, а решта були розсіяні по інших населених пунктах. Тому саме в Задвірполі був єдиний у королівстві клуб аеронавтів...

Задвірпольский аеронавт Тимур Хмаринка сказав русалці Прісі, що хоч Парамон Полігаменко жив не в Задвірполі, а в селі Смачні Шкарпетки, він відомий задвірпольским повітроплавцям як ветеран цієї справи. На жаль, – засмутив Прісю Т. Хмаринка, – в 1990-ому році Парамон Полігаменко вмер на вісімдесят шостому році життя...

Як читач, звичайно ж, второпав, русалка Леся побачила білий аеростат не в перший раз. А в другий. Уперше вона уздріла його три роки тому, ще будучи чотирнадцятилітньою дівчинкою. Її так захопив героїзм чоловіка в кошику, який здалеку видався не більшим за мураху, що вона заочно в нього закохалася й стала мріяти про зустріч із ним.

День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, рік за роком вона дивилася в небо в надії знову вгледіти білу кулю сміливця...

Який щасливий збіг, що в момент, коли вона врешті удруге побачила той аеростат, поруч виявився чарівник, котрий за допомогою магії зумів його приземлити!

А тепер, читачу, нарешті повернувшись до фрагмента поеми Франческо Губанедурського, ми, говорить Автор, довідаємося, ким виявилася людина в кошику.)

 
«"Ви – жінка?!" – закричала Леся-русалка, взрівши-от ознак
Того, хто прилетів в корзині. Відповіла людина: " Так,
Я жінка. Добре розумію, чому так здивувала вас:
Бо спершу жіночок не було повітроплавців певний час,
Лиш феї небо борознили на мітлах, швабрах, кочергах...
А на повітряних-от кулях мужчини були в небесах;
Пасивних дам-от пасажирок я не рахую. Я одна
Аеронавтка лиш в країні". Блищала снігом сивина
У зачісці аеронавтки: солідні мала вже літа,
Та шустрою була та дама. " Мій чоловік раніш літав, –
Вона продовжила, – та шкода: він умер років п'ять тому;
Я замінить його рішила, віддать борг пам'яті йому,
Щоби улюблена ним куля як і раніш злітала вверх
І за життя як Парамона літала біла, наче стерх.
І от п'ять років я літаю на честь подружжя-от свого".
Спитала Леся: "Парамоном, сказали ви, зовуть його?
А де жили ви? Не в селі Смачні Шкарпетки?" – "Так. І там
Він і похован". – "Полігаменко його фамілья?" – "Бачу, вам
Мій муж відомий". – "Так, від баби. Бо він же мені рідний дід!
Одного разу із корзини він випав в річку. Сорок літ
Тому це сталось. Утопився б, та бабця падшого спасла.
Він з ней пів місяця проживши, до вас вернув, та понесла
Русалка від нього дитину – дівчатко – мати це моя". –
" Збрехав: у велета в полоні в той час страждав два тижні я!
Ах він пустун! Ну добре, що вже, то справи давні; я сама
Йому ту зраду вибачаю, тим більш – в живих уже нема"»...
 

(Дійсно, повітроплавець, у якого три роки була закохана русалка Леся, виявився Улитою Імярековою-Полігаменко – удовою діда Лесі!

Улита Імярекова була четвертою дружиною Парамона Полігаменка, до неї він встигнув три рази побувати в шлюбі. Одружилися Парамон з Улитою в 1955 році, за півроку до того, як цей аеронавт шубовснув у річку (слава Богу, що аеростат у той момент пролітав над Рідиною, інакше б Парамон убився б на смерть або серйозно покалічився). Улиті тоді було двадцять років, а Парамону сорок шість. При такій чималій різниці у віці вони дуже кохали одне одного й прожили разом тридцять п'ять років, до самої його кончини, незважаючи на те, що Улита, як з'ясувалося, не могла родити дітей. Бездітність Улити не означає, що русалка Пріся була єдиною дитиною Парамона Полігаменка; у нього було ще четверо нащадків від трьох попередніх дружин.

Село Смачні Шкарпетки, де все життя прожили Парамон із Улитою, лежить приблизно посередині між містом Свистоніздринськом і містом Яєчнею-Ясною.)

 
«Спитали лицарі ту даму, що протягла у небі путь:
Не знає про яйце дракона і шахрая чого-небудь?
Вона, на жаль, того не знала. Русалка же була тужна:
Бо ж мріяння її розбились й чекала марно-от вона.
І Леся чесно в тім зізналась вдові літаючій. Вдова
Надію німфі повернула: "Повітроплавця цілих два
Прекрасних, холостих, нестарих мені знайомі. Я б взялась
Вас, Лесю, з ними познайомить; прекрасно розумію вас,
Сама колись бо закохалася в аеронавта до кінця –
В покійного вже чоловіка, а вашой матері отця.
Ті двоє – хлопці те що треба; про вас повідаю я їм,
І прилетять сюди, і, може, любов знайдете ви з одним
Із них". – "Ура!" – сказала Леся, торкнувши видру по вусах.
– А можна чи на кулі вашій проїхатись по небесах?" –
"Звичайно! Лізьте у корзину, і я вас, Лесю, прокочу
На кулі діда Парамона". Русалка крикнула: "Лечу!"
І, відпустивши видру Муську, у кошик влізла, а вдова
Пальник ізнову запалила, той спалахнув, немов дрова,
Наповнив кулю теплим газом, і легким став аеростат.
Русалочка трьом чоловікам устигла ручкой помотать
І крикнуть: "Лицарі та магу, спасибі вам!" Балон злетів
Неспішно у блакитне небо: як крейда, цукор, сніг білів.
А лицар Юрій Капітальний, і Цвях-чудесник, і Абрам,
Кінцівками почеберявши тим двом злетілим вверх жінкам,
Свій шлях продовжили: герої на зюйд, на конях через луг;
На північ, крутячи педалі, маг пухлий – парадоксів друг»...
 

(Так, розлучившись з піднесеними на небо вдовою-аеронавткою і юною русалкою, і з чудотворцем-велосипедистом, герцог Абрам і Юрій Капітальний продовжили переміщення до спортбази аквалангістів «Мумутілус» верхи на Саулі і Фрідріху, причому герцог знову розтягнув свою улюблену гармошку і продовжив співати частівки, які колекціонував, а деякі сам склав. А Гліб Любомирович Цвях поїхав у протилежному напрямку до витоків Рідини.

За кілька днів вгодований ясновидець зустріне добрих знайомих: Лицаря Пивної Кружки та Річарда Левове Копито, які їхатимуть зі столиці на захід. І в результаті цієї зустрічі маг зробить відкриття у терентопській історії.

Але про те, чому Мгобокбекбе Гальба та Річард Лойковицький опинилися в тій місцевості, у «чужому» секторі пошуку, і про те, як Цвях зробив історичні відкриття, ми дізнаємось пізніше...

– До речі, щодо Мгобокбекбе та Річарда! – загомоніла Ліва півкуля авторського мозку. – Повідомивши, що лицар Мгоцько отримав телеграму Ісака Гільденштерна про зникнення Естер, ти, громадянине Авторе, абсолютно забув про цих персонажів і базікаєш про персонажів другорядних, як я вважаю, а бідний читач протягом твого базікання змушений мучитися від тортур цікавості!

– Справді! – підхоплює півкуля Права. – Як на мене, вже давно настав час повернутися до Мгоцька та Естер і з'ясувати, що трапилося з донькою корчмаря, і що у зв'язку з цим утнув колишній кухоль-мовець!

– І зовсім я про них не забув! – заперечує Автор. – Я запланував повернутися до цих персонажів після того, як розповім читачеві шість епізодів із мандрівок дванадцяти лицарів Напівкруглого Столу. Чотири епізоди виклав, залишилося ще два. Нехай читач потерпить ще два розділи, а потім дізнається, що змусило корчмаря послати таку телеграму, і що з тими персонажами сталося після.

Що ж до Юрія Персівальйовича Ковалинського і Абрама Лазаревича Глімпельштейна – такі повні імена лицаря Юрія Капітального і герцога Абрама, – то вони, побувавши на базі аквалангістів і запитавши єдиного її мешканця – сторожа, який про яйце дракона і про яєчного шахрая нічого не знав, продовжили мандри у десятому секторі, що дістався їм для пошуків...)

ЩОСЬ ТРИНАДЦЯТЕ. Марновірство

– Аґону донь уссіс ву денаґез альгару, ну день фару заміст вус марістон ульбру, фускез ву броль, там бредаґез мупретон ден ґуль густ, даґездаґез ну крупісфост бардуннофліст ну ґру.

Франсуа Рабле, «Ґарґантюа та Пантаґрюель».

– Трока мовоузус, карґо, карґо, карґо.

– Карґо, карґо, карґо, вільянда пар корбо, карґо...

– Боскос тромульдо боскос.

Вільям Шекспір, «Кінець діло хвалить».

Птр.. р.. інґ – твінґ – твенґ – прут – трут… Трут – прут… – тр. а. е. і. о. у – твенґ… – трут… прут… – Тілі-тілі, тілі-тілі, тілі-тілі… – Далі-тілі, делі-тілі, – ділі-тілі, – далі-пілі, – дулі-пілі – прут-трут – кріш-креш-краш. – Тілі-тілі, тілі-тілі, тілі-тілі – гам – там – трам… – трут-прут – прут-трут.

Лоренс Стерн, «Трістрам Шенді».

– Кра кра тріф траф сґнієфлет

Канатаута ріоґна.

Карло Ґоцці, «Король-олень».

– Тара, бара, мара, деларжан!

Пуру, буру, туру, акерман!

Бендер, кардаш,

Дюпень, мар’яж,

Йок пшик, йок пшик.

Грицько Основ'яненко, «Сватання на Гончарівці».

– кумара!

Ніх, ніх заполам бада,

Ешохомо лаваса шиббада,

кумара!

Олександр Вельтман, «Серце й думка».

дзін аха дзін аха бобобо Туао оахііі хіі хіі хєбум ієха ієхо

Трістан Тцара, «Перша небесна пригода пана Антипірина».

ре мікі мікі мікі

шанґ танґ

лілє люліт лілят лінґ

оелят

Ґео Шкурупій, «Ляля».

– Гм! Гм! Гм! Макекембе-ла-моту-ма-моту-ма!

Майк Йогансен, «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших».

– Руа рєо кіо лау коні фіу пєу боу. Мис. Мис. Мис.

Даниїл Хармс, «Помста».

«Варза ґракка, Марлаґраме, о террарма вава марваґріста демоґорґон!»… «Варза ґракка, Мальґріме!... О терра марвіна ґрудумагістерра Білзебуб!»

Джон Б. Прістлі, «31 червня».

Будь-який день будь-якого року.

Існує марновірство, мовляв, число 13 спричинює неприємності та невдачі. Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга не бажає, зрозуміло, писати невдалих розділів, тому, піддавшись марновірству, тринадцятий, не встигнувши як слід і розпочати, про всяк випадок одразу закінчує, щоб швидше перейти до чотирнадцятого. Тож цей розділ, тобто щось тринадцяте, можна вважати не тільки найкоротшим у цьому, так би мовити, епосі, але й доволі беззмістовним. Тому в якості епіграфів до нього й підібрані беззмістовні ж (незрозумілі) цитати із творів класиків.

Автор знову назвав себе «покірним слугою» читача. Про всяк випадок, Автор додає, що читач не повинен ці слова розуміти буквально. Щоб читачеві не надумалося наказувати Авторові: «А ну, мій покірний слуго, почисти мої черевики», або «А ну, мій покірний слуго, збігай у магазин і купи мені пива». У цьому випадку Автор стане в горду позу і зневажливо вигукне: «Сам чисть і сам бігай! Бач, який хазяїн вишукався! Хоч я і називаю себе для красного слівця твоїм покірним слугою, насправді я нічиїм слугою не є! Я вільна незалежна людина, роблю те, що сам вважаю за потрібне, і ніхто, зокрема навіть читач, не сміє мені наказувати!»

ЩОСЬ СОРОК СЬОМЕ. Меч Халазюк

– А цей меч також чарівний?

Герберт Уеллс, «Чарівна крамниця».

– Цей меч – найбільша рідкість; це меч Карла Великого, що зберігається в Обергофі понад тисячу років, і не втратив своєї влади й сили.

Карл Лебрехт Іммерман, «Мюнгґаузен».

23 жовтня – 1 листопада 1995 року.

– Я хочу тобі щось розповісти.

– Розповідай! Із задоволенням послухаю!

– А сміятися не будеш?

– Не буду, клянуся!

– Ні, не буду розповідати.

– Чому?!

– А який сенс розповідати тобі анекдот, най його равлик копне, якщо ти клянешся, що не будеш сміятися!

– Ага, знову ти мене розіграв! – зрозумів Річард Левове Копито й засміявся.

Так, мій безцінний читачу, тут ми повертаємося до лицаря Мгоцька, тобто Лицаря Пивної Кружки, тобто Мгобокбекбе Зямалаговича Гальби, і його напарника по мандрівках – Річарда Левове Копито, тобто Річарда Ілліча Лойковицького, які, як ти, можливо, ще пам'ятаєш, відправилися з Жорикбурга до міста Безбаштового Замку, де таємничим образом зникла зі столиці Естер чекала на свого коханого лицаря, якщо вірити її листу, отриманому Лицарем Пивної Кружки в корчмі «Під Рятівною Мухою».

До цього моменту, коли ми до них повернулися, лицар Мгоцько й Річард Левове Копито вже проїхали більшу частину шляху, і до Безбаштового Замку залишилося всього кілометрів двадцять. Для економії часу відстань від Жорикбурга до Великих Дрібок вони подолали не верхи, а на поїзді: лицарі в пасажирському вагоні, а їхні коні – у вагоні для худоби. А з Великих Дрібок до Безбаштового Замку – вже на Тутанхамоні та Ігорі Святославичі. Тепер вони переміщалися прямою дорогою, уздовж якої на зміну один одному йшли гаї, лани, бори, луки, діброви...

Написавши ці рядки про подорож своїх героїв, Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга раптом згадав висловлення Павла Загребельного у його веселій епопеї «Левине серце»:

«В усіх романах герої кудись їдуть. Очевидно, автори прагнуть компенсувати власну непорушність пересуванням героїв, окрім того, це помагає розставити тенета цікавості для довірливого читача і викрасти його душевну свободу».

– Я давно хотів тебе спитати: а чому твоє прізвисько – Левове Копито? Англійський король Річард Перший, най його равлик копне, котрий жив у дванадцятому столітті, мав прізвисько Левове Серце; це зрозуміло – у левів є серця, і малося на увазі, що серця суворі. Але копит же в левів немає.

І Річард повідав, що це прізвисько прилипло до нього ще в дитинстві. Як і всі пацани, він полюбляв грати в лицарів. Одного разу вистругав собі меч зі штахетини й шукав, із чого б зробити руків'я. Знайшов біля сміттєвого ящика викинутий кимсь старий черевик із товстою підошвою, нарізав ту підошву на кружечки, проколупав у них дірочки й, намазавши клеєм, нанизав на штир: вийшла зручна й цілком симпатична рукоять. А сусідські хлопці, з якими він грав, довідались, що той черевик викинув літній сусід на ім'я Лев Сигізмундович. І тоді хтось із них склав дражнилку:

 
Лев копито відкинув,
Річард забрав, не проминув.
 

Зрозуміло, що під «копитом» малася на увазі підошва Лева Сигізмундовича.

– От із того часу й стали хлопці кликати мене Річардом Левове Копито. Я спочатку гнівався, а потім звик. Так і залишилось...

– Цигани, – сказав Мгобокбекбе.

Дійсно, попереду даленіла циганська кибитка й аналогічний намет. Це був не циганський табір, а лише одна циганська родина, та й та не в повному складі.

Біля дороги, дивлячись з-під долоні на вершників, що наближаються, стояла вже літня циганка в квітчастій спідниці й строкатій хустці, з великими сергами у вухах; а віддалік виднілися літній циган, що чистив щіткою коней, випряжених із кибитки, і орава дітлахів, котрі азартно грали в якусь гучну рухливу гру. Дітлахи були, скоріше всього, онуками й внучками цигана й циганки, як на синів і дочок вони були дрібнуваті. Циган і дрібнота були так захоплені своїми заняттями, що, на відміну від циганки, не звертали уваги на доспіхоносців.

– Панове лицарі, позолотіть ручку: скажу, що було, що буде, чим серця заспокоїте, – вимовила ворожка традиційний для її професії слоган.

– А де гарантія, що ваші пророкування не висмоктані з пальця? – посміхнувся Річард, який не дуже довіряв ворожкам, котрі не мали солідного фейського диплома.

– Я спочатку скажу, що з вами було, і якщо це виявиться правдою, виходить, я не шахрайка, а справжній професіонал, і моїм пророкуванням можна довіряти.

– Ну, давайте, для початку вгадайте, що було в минулому, – погодився Левове Копито. – А ви як ворожите: на картах, по лініях на долоні, на кавовій гущавині, на...

– На комп'ютері, – відповіла циганка.

– Овва! – вигукнув Мгоцько. – І тут прогрес!

– Моя молодша донька у Великому Світі вивчилася в університеті на програміста, зібрала для мене комп'ютер, навчила мене ним користуватися, створила оригінальну ворожильну програму, і за допомогою цієї програми я даю досить точні прогнози. Проходьте в намет.

У наметі лицарі сіли на квітчасті лежанки, схрестивши ноги по-татарськи, а циганка, сівши навпроти, перед невисокою дерев'яною підставкою або дуже низьким столиком, на якому нагромаджувалися компоненти комп'ютера – системний блок, монітор, клавіатура й так звана миша, усі небового кольору (еее... точніше кольору безхмарного літнього полуденного неба; це уточнення необхідне, бо небо буває різних барв і відтінків), – подивилася на Лицаря Пивної Кружки й сказала:

– Почну з вас.

Посувала рукою, прикрашеною численними браслетами й обручками, так звану мишу й заходилася топтати перстами клавіатуру, набираючи якийсь текст.

– Заношу дані, – пояснила вона.

– Але ми ж не повідомляли вам наших даних, – зачудувався Річард, – ані імен, ані дат народження, ані адрес, ані...

– Ті дані, які потрібні, я сама визначила, подивившись на вас. Я досвідчена ворожка. Цього цілком достатньо.

Вона знову посувала так званою мишею й натиснула одну з мишачих кнопок, потім завмерла, втупившись у монітор.

– Ну й що там? – не стерпів Левове Копито.

– Ви з'явились на світ дуже незвичайним способом, – відповіла циганка, дивлячись на Мгоцька, – пов'язаним зі скляним посудом.

– Це правда, – кивнув Мгобокбекбе.

– Точно! Треба ж! – захопився Річард. – А тепер що-небудь про мене.

– Вам не щастило в особистому житті, – відповідала ворожка, зробивши маніпуляції з мишею й клавіатурою. – Усі дівчата, до яких ви намагалися залицятися, уникали з вами так званих серйозних відносин, або їх у вас, так би мовити, «відбивали» інші кавалери. Через те ви дотепер парубкуєте, хоча мрієте про дружину й дітей.

Це була правда: жодна з дівиць, до яких Річард залицявся, не стала його нареченою й дружиною. Наприклад, Оксану Цукерку в нього шість років тому «відбив» лицар Аркадій, і тепер вона дружина Аркадія й мати його сина. Естер Гільденштерн, до якої Левове Копито несміло намагався залицятися торік, однозначно йому відмовила, і тепер вона кохана Мгоцька, напарника по мандрівках. І з іншими виходило так само. Та й інших було, чесно кажучи, раз-два та й годі.

Тобто, звичайно, він не був дівичем і мав сексуальні контакти. Але то були так звані випадкові зв'язки з дівицями легкої поведінки, без романтики, без серцевих хвилювань. Просте задоволення статевого інстинкту, чистісінька фізіологія і не більш того. А йому хотілося взаємних високих почуттів і щасливого сімейного життя. Але цього не було, не виходило.

Річард трохи комплексував від невдач на любовному фронті, і проклинав свою надмірну соромливість, боязкість, і недорікуватість у спілкуванні з жіноцтвом, адже, як усім відомо, жінки люблять жвавих, рішучих баляндрасників із добре підвішеним язиком, а нерішучих скромників називають «ні риба ні м'ясо».

Погодитися зі словами ворожки йому було неприємно, а заперечувати було б не чесно, тому Левове Копито, знітившись, промовчав, а мовчання, як відомо, знак згоди.

– Як бачите, інформація, яку я видаю, не висмоктана з пальця, а відповідає дійсності, – сказала циганка. – Отже, виходить, нема підстав не довіряти й моїм пророкуванням на майбутнє.

– Переконливо, – погодився Мгоцько. – І що ж на нас чекає в найближчому майбутньому?

– Ми знайдемо викрадене яйце дракона? – вовтузився Річард.

– Втім, справедливості заради треба сказати, що ніяке ворожіння не дає стовідсоткової гарантії, тому не треба його сприймати з фанатизмом. Можуть бути, як говориться, варіанти. Ворожіння лише вказує, що ймовірність такого ходу подій більша ніж іншого, – пояснила ворожка. – Отже, щодо яйця дракона... – вона потоптала перстами клавіатуру, і втупилася в монітор. – Ви яйце дракона не знайдете. Його знайдуть інші... – вона запнулася.

– ... лицарі, – закінчив за неї Річард.

– Ні, не лицарі, – заперечила вона. – Яйце знайдуть не лицарі, а представники іншої професії.

Міліціонери, подумав Мгоцько.

– Ну, а ми? – совався Левове Копито.

– Ви за декілька днів урятуєте своїх колег-лицарів із полону, так би мовити, чарівної сили, – віщала циганка, жмурячись на монітор. – На вашім шляху два лицарі нудяться в оточенні злісних образів; ви приїдете туди й визволите їх з оточення.

– Може, це Остап Окрошколюб і Остап Електричка? – запитав Лицар Пивної Кружки. – А де конкретно вони перебувають?

– Не вимагайте від мене з комп'ютером занадто багато; ворожіння не видає такої скрупульозної інформації, як конкретні імена й інші паспортні дані, чи конкретне місце з точністю до метра.

– Добре. Ми зараз прямуємо на зустріч із моєю коханою дівчиною, – зізнався Мгобокбекбе. – Можете пророчити, як у нас із нею...

Ворожка попрацювала пальцями на клавіатурі.

– Ви з нею зустрінетеся, але не так швидко, як ви думаєте, благополучно повернетеся додому, одружитеся, а приблизно за три роки у вас народиться перша дитина. Далі всяке буде, але кохання ви пронесете через усе життя.

– А що на мене чекає в майбутньому? – запитав Левове Копито.

Вона порадилася пальцями з комп'ютером і відповіла:

– У найближчі дні хтось мститиме вам за злодіяння вашого предка.

– Хто? Якого предка? Яке злодіяння?

Вона знизала плечима. Глянула на монітор і додала:

– І ще: під час цих мандрів ви познайомитеся зі своєю майбутньою дружиною.

Після сеансу ворожіння лицарі згадали про головне питання своїх мандрівок і, показавши ворожці портрет так званого Траляляліні, запитали, чи не зустрічала вона такого суб'єкта, чи не знає, де він перебуває. Вона уважно подивилася й відповіла, що не знає, але може на нього поворожити. Занісши в комп'ютер дані, які вигляділа в портреті, і поманіпулювавши мишею, вона зачитала висновок комп'ютера:

– Цей чоловік працює в сільському господарстві, зайнятий збором урожаю коренеплодів.

– Не дуже прояснило, – зітхнув Левове Копито.

Про всяк випадок питання про драконяче яйце і яєчного шахрая вони задали й циганові з дітлахами, але й ті нічого не знали. За прогресивне ворожіння (прогресивність якого полягала у використанні комп'ютера) Мгоцько й Річард «позолотили ручку» ворожці; дали по п'ятдесят шурхотиків. Плата була надмірною за таку роботу, але узявши до уваги ораву дитинчат, яких цим циганам треба годувати, одягати й таке інше, лицарі не стали жадувати. Циганка гаряче подякувала шляхетним подорожанам за таку щедрість, і побажала щасливої дороги...

– Комп'ютер – прилад електричний, – виражає свій сумнів Ліва півкуля авторського мозку, – щоб ним користуватися, його підключають до електричної мережі. Як же циганка могла ним користуватися в чистому полі, де немає електричних розеток?

– У цих циганів були кілька акумуляторів, які вони возили в кибитці, – відповідає Автор. – Під час перебування в населених пунктах, вони ці акумулятори заряджали від електромережі. А перебуваючи, як ти сказала, у чистому полі, користувалися електроприладами, підключаючи їх до акумуляторів.

– А, – погоджується Ліва.

☼ ☼ ☼

До міста Безбаштового Замку відстань залишилася невелика, але їхні коні – Тутанхамон та Ігор Святославич – брели стомлено, та й у самих вершників спини й сідниці нили від тривалої їзди верхи.

Лицарі побачили біля дороги стовпчик із дерев'яною дощечкою-вказівником у вигляді стрілки, що тикала вістрям убік, на стежку, котра відгалужувалась від шляху, що на тій дощечці було вирізано ножем літери:

«ПУСТЕЛЬНИК ХРЄНОВ, 1 КМ. ЛАСКАВО ПРОШУ!»

І лицарі вирішили скористатися запрошенням: відпочити в гостинного пустельника Хрєнова.

Збочили з дороги на стежку й, проїхавши кілометр, опинилися біля хижі пустельника на мальовничій галявині мальовничого ж осіннього калинового гаю.

Пустельником Амбрось Миколайович Хрєнов, богатирського вигляду сорокадворічний блакитноокий білявий бородань, став не з релігійних міркувань і не від мізантропії, а тому що життя на лоні природи, без суєти й проблем, створюваних суспільством, вільне життя, коли в тебе немає ані начальників, ані підлеглих, сприяло, на його думку, філософствуванню, самопізнанню й художній творчості. Втім, зими Хрєнов проводив у місті Безбаштовому Замку, але, як тільки сходив сніг, переселявся в хижу, що в сімох кілометрах від міста, і жив там до пізньої осені, поки знову не піде сніг. Їжею йому в цей період слугували, крім прихоплених із міста круп і консервів, овочі, що виростали на створених ним на галявинках у гаю городах, і козяче молоко, з якого він робив сир. На зиму своїх кіз він віддавав знайомому фермерові, що жив поблизу. У вільний від роботи на городі й із козами час цей пустельник писав картини, вірші й філософські трактати. Полюбляв також спілкування з подорожанами, тому й установив біля дороги вказівник, що запрошує в гості. Тож, хоча слова «пустельник» і «відлюдник» вважаються синонімами, пустельником його називати можна, а відлюдником – не зовсім правильно.

Лицарів Напівкруглого Столу Річарда Левове Копито й Мгоцька Амбрось Миколайович гостинно почастував супом, інгредієнти якого – з його городу, а вода – із джерела; сиром із молока його кіз, а також чаєм, точніше смачним і корисним відваром із зібраних ним трав. Лицарські коні теж не голодували, адже в гаю було багато апетитної рослинності.

Зрозуміло, яйцешукачі запитали його про викрадене драконяче яйце і яєчного шахрая, показавши портрет останнього, але пустельник, на жаль, нічого про це не знав. Потім Хрєнов показав гостям свої живописні полотна, які виявилися не пейзажами, як можна було припустити, а абстракціями з геометричних фігур. Мандрівники похвалили. Потім він почитав їм свої вірші, настільки філософсько-мудрі, що лицарі майже нічого не второпали; але однаково похвалили.

Продовжуючи відпочивати в затишному кріслі, сплетеному Хрєновим із лози, та гладячи голову чорної кози з білою мордою (гм, «лози – кози», впнулася незапланована рима), що її той найменував Козеттою, Мгобокбекбе запитав пустельника: чи знає він які-небудь народні легенди, казки, перекази та інші фольклорні твори. Автор нагадує, що одним із головних стимулів, що підштовхнули Мгобокбекбе взяти участь у Великій Яєчній Експедиції, було бажання зібрати невідомі йому легенди та інші народні сказання.

Пустельник Хрєнов повідав Лицареві Пивної Кружки декілька народних сказань, які чув у дитинстві від бабусі. Більшість цих творів Мгоцько вже читав, ще будучи пивним келихом, у книгах – збірках терентопського фольклору. А от одна легенда виявилася для нього зовсім новою, і він із задоволенням записав її в загальний зошит, спеціально для цього призначений.

Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, не згадував досі про сказання, зібрані Лицарем Пивної Кружки під час Великої Яєчної Експедиції, тому що сподівається колись видати їх окремою книжкою, а тут не хотів відволікати на них увагу читача. Однак легенду, розказану пустельником Хрєновим, Автор вирішив помістити отут, виділивши їй навіть окремий розділ – щось сорок восьме, що опинилося всередині щося сорок сьомого. Що ж до сорок сьомого, за назвою «Меч Халазюк», то його продовження триватиме відразу ж по закінченню легенди.