Текст книги "Яйцепос. Книга 3"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 35 страниц)

– А, – промурмотала Росомаха й теж заснула.

А Ведмідь ще якийсь час не спав і думав: а може, дійсно існують проходи в інші світи; а може, дійсно люди коли-небудь знищать майже всіх мамонтів, драконів, носорогів, єдинорогів, ведмедів, грифонів, левів і інших звірів, і недобитим доведеться ховатися від людей у тих світах...

Наступного дня дівчата продовжили пошуки стада мамонтів. І Росомаха знайшла останки мамонта – обгризений кістяк зі шматками хутра. Сліди свідчили, що мамонта з'їли дракони, а недоїдками поласували полярні гієни. Напевно, це був той самий мамонт, що покалічив бивнем дракона, якого добила Рись. Ця знахідка допомогла визначити напрямок, у якому переміщалося стадо хоботних.

І нарешті, на третій день стадо найшлося. Воно паслося на засніженому пасовищі, де тварини добували з під-снігу примерзле зілля, біля замерзлої ріки. Виявила його першою Росомаха, і Рись надулася – засмутилася, що не її, а подругу стануть уважати кращою мисливицею. Пасовище було великим, а отже, мамонти залишаться тут надовго, тому можна зі спокійною совістю відправлятися назад і порадувати одноплеменців, що голод їм найближчим часом не загрожуватиме.

Дорогою назад за Ведмедем, Росомахою й Риссю вв'язалися небезпечні хижаки – чотири молоді шаблезубі кішки. І мисливці відлякували їх списами й вогнем, але кішки були голодні й не відставали, вичікуючи момент, коли можна буде накинутися на людей, якщо вони заґавляться.

– Вони нас не залишать у спокої поки не наситяться, – зрозумів Ведмідь і запитав у Рисі: – А де ти вбила дракона? Веди нас туди.

Обороняючись від шаблезубих супутників, трійця перемістилася до дохлого дракона; голодні хижаки накинулися на падло, батуючи іклами-шаблями міцну шкіру й перетинчасті крила; і мисливці змогли від них ушити...

І Рись недовго горювала через те, що Росомаха була визнана кращою мисливицею, оскільки незабаром Рись завагітніла й народила славного карапуза, і тепер Росомаха стала їй заздрити. Вгадайте, хто був батьком дитини. Так, він самий, Ведмідь або Перший Розповідач.

☼ ☼ ☼

Так закінчив сказання Другий Розповідач.

– Цікава історія, – сказав грек Арістіон. – Між іншим, у наших грецьких міфах теж фігурують крилаті чудотворці; зокрема: Зет, Калаїд, Борей, Ерот...

– І в перських міфах крилаті чудотворці згадуються, – зауважив Ксератустра.

Три бранці – Арістіон, Другий Розповідач і Ксератустра – усе більше й більше подобалися так званим амазонкам. І, зрештою, бойові жінки вирішили, що бранці, хоч і чоловіки, люди дуже хороші, а тому варто відпустити їх на волю, після того як ці чудові особистості запліднять декількох дівчат, тому що, думали войовничі дами, аби плем'я не вимерло, треба розмножуватися, а народжувати нових людей краще не від будь кого, а від отаких хороших – розумних і порядних – чоловіків. Більше того, довідавшись, що Ксератустра з Арістіоном мають намір подорожувати на північ у пошуках грифонів, дві дівчини – Аела й Протоя – за згодою всього плем'я викликалися супроводжувати вчених як провідники, мисливці й охоронці, тому що вчені місцевості не знали, бойових і мисливських навичок не мали.

Переконавшись, що декілька дівчат після контактів із бранцями завагітніли, скіфські войовниці подарували грекові й персові конів, постачили продуктами й необхідними в експедиції речами, і, нарешті, два дослідники в супроводі Аели й Протої покинули селище так званих амазонок і рушили вздовж Дніпра на північ. А скіф, Другий Розповідач, затримався в бойових панночок та жіночок, щоб поповнити свою колекцію сказань і їхніми легендами, а потім продовжив свою подорож на захід.

Коротше кажучи, учені із двома дівицями три роки нишпорили дикими лісами і степами у пошуках грифонів, але жодного живого грифона так і не побачили. Знайшли лише кістки, які могли бути фрагментом кістяка грифона, але стовідсоткової впевненості не було.

А закінчилася експедиція тим, що грек Арістіон повернувся до Греції з дружиною Протоєю, а перс Ксератустра – до Персії з дружиною Аелою. Не знайшли грифонів, зате знайшли собі коханих дружин, що теж, погодьтеся, дуже непогано.

☼ ☼ ☼

Так закінчив сказання Третій Розповідач.

– Цікава легенда, – сказав князь Кий.

– А крилаті чудотворці, між іншим, фігурують і в наших слов'янських віруваннях, – нагадав супутникам Хорив. – Наприклад: Святобольд, Анчутка, Полель-Годун, Боглаз, Вілліса, Здухач...

– У багатьох народів є міфи про крилатих чудотворців, – зауважив мудрий Третій Розповідач, погладжуючи чорну борідку.

– Ну що ж, спасибі за гостинність і за захоплюючі розмови, пустельнику, – сказав Кий. – Попливемо далі. А може, і ти з нами? Розповіси нам і інші свої сказання, помилуєшся Константинополем...

– У Константинополі я вже був, так, чимало я помандрував, тепер хочу відпочити від мандрівок, пожити на природі, порозмислити... Тому, вибач, княже, але з вами не попливу.

– Ну як знаєш, твоя воля, – відповів Кий.

І разом із братами й дружинниками князь ізнову зійшов на човни, і вони відчалили, і продовжили плавання вниз Дніпром.

– Агов, русалко, не ховайся, я тебе помітив, – викликнув потім Третій Розповідач. – Не бійся, я тебе не скривджу.

– Ніхто тебе й не боїться, пустельнику. Ти сам мене не бійся, – відповідала гола зеленоволоса діва, виходячи з Дніпра крізь очерет.

Це була Славута. Вона пливла за човнами, щоб хоч час від часу бачити Хорива, що полюбився їй. Коли кияни слухали сказання пустельника, вона тихенько підплила до берега й теж чула його розповідь. Гарний голос, талант оповідача й сюжети сказання так її зачарували, що вона зажадала познайомитися із Третім Розповідачем замість того, щоб продовжувати переслідувати красунчика Хорива. Кралям властиве легковаження, вони можуть іноді легко змінювати об'єкта симпатії.

Третій Розповідач закохався, як і Щек, у водну красуню з першого погляду. Вона попрохала його ще які-небудь легенди й перекази розповісти, і закоханий пустельник із радістю заходився базікати; висловлюючись поетично – затьохкав солов'єм, тішачи слух красуні найзахоплюючими історіями. Правду кажуть, що чоловіки більше люблять очима, а жінки – вухами. Третій Розповідач зачарував русалку оповідками, а Славута пустельника красою...

А князь Кий із братами Щеком і Хоривом та із дружинниками, спустившись Дніпром до Чорного моря, переплили його й причалили в порту Константинополя. Візантійський імператор Флавій Зенон Ісавр, довідавшись про прибуття «катархонта таврів», як називали Київського князя візантійці, зустрів слов`янських гостей із належною врочистістю. Кий підніс імператорові дорогі дарунки.

За дивним збігом, у той же час у Константинополь прибув із візитом юний Артур, гулетік (вождь) британських кельтів, зі свитою й зі старим своїм наставником, мудрецем і чудотворцем Мерліном. Князь та імператор вразилися, що ватажок кельтів такий молодий, адже Артурові тоді було лише чотирнадцять років. Легендарні монархи – Кий і Артур – познайомилися один з одним. Із цього приводу у Візантійській столиці і її околицях улаштовувалися бенкети й бойові турніри, де грецька, кельтська й слов'янська дружини вражали ратною майстерністю. Кий так сподобався Мерліну, що кельтський волхв, або, їхньою мовою, друїд подарував засновникові Києва чудесний білий кристал.

У таких забавах Кий, Щек і Хорив прогостювали в Константинополі з вересня по кінець листопада. Щек так захопився бенкетами й турнірами, що русалка Славута випала з його пам'яті, на що, властиво, і розраховував Кий, організовуючи цей похід. У листопаді Кий прикинув, що тепер вертатися не варто, бо на носі зима, Дніпро затягне льодом; і вирішив затриматися у Візантії до весни, щоб перейняти в греків знання й досвід у державному устрої.

У березні слов'яни покинули Константинополь і рушили назад до Києва. У низов'ях Дніпра човни знову причалили до берега біля житла пустельника. Тепер, як виявилося, Третій Розповідач жив не один, а з молодою дружиною, у якої випиналося пузо – вона була на восьмому місяці вагітності. У вагітній Щек із подивом упізнав прекрасну русалку Славуту, про яку на час забув, і засмутився.

Втім, сум був недовгим – у Києві він закохався в молоду кудесницю Жалицю, на якій й оженився. Молодший брат, Хорив, теж незабаром одружився, із прекрасною Оболонню. А Кий уже шість років як був одружений із Милавою. Сестра їхня Либідь вийшла за мудрого Моза. Три брати й сестра були щасливі в шлюбі, але, на жаль, у братів не було дітей, зате купа племінників, яких народила Либідь.

☼ ☼ ☼

Так закінчив сказання Четвертий Розповідач.

– Цікавий, цікавий переказ, – сказав Терентій Топір. – А крилаті чудотворці, згадані Першим Розповідачем, це, мабуть, ті істоти, яких християни називають ангелами.

– А іудеї – малаками, – повідомив Гомер, один із супутників Терентія. Він був хазаром і, як більшість хазарів, іудеєм. Навіть ім'я для нього батьки взяли з іудейського священного писання, де Гомером звався один з онуків Ноя, того самого, що під час Всесвітнього Потопу на ковчегу...

– Мене зацікавили чудесні заповідні світи, створені ангелами, – продовжив Топір. – Якби такі світи дійсно існували, і ми знайшли б прохід в один із них, і влаштували саме в ньому наше князівство, то ніякі половці, печеніги, хазари... вибач, Гомере, я, звичайно, не тебе маю на увазі, ти хороший хазар, але є ж... («У кожному народі є агресивні воїни, хазари не виключення», – погодився Гомер) та інші агресори йому були б не страшні.

– Старі кудесники говорили нам, молодим, що такі заповідні світи в інших вимірах дійсно існують, – зауважив інший супутник Топора, кудесник Лядо.

– А вони не говорили, як знайти прохід у такий заповідний світ? – запитав лісовик Свида, теж із гурту переселенців.

– Проходи дуже непомітні, – відповідав замість Лядо кудесник Ляль, – знайти їх непросто. У тварин є особливе чуття, що може їх привести у випадку великої небезпеки до такого проходу, а люди такого чуття не мають. Лише кудесники у випадку небезпеки можуть, начебто, знайти такий прохід, та й то якщо він поруч, а звичайна людина тільки зовсім випадково може в ньому опинитися, але це малоймовірно.

– Якби це було дуже просто, то в нашім світі мало хто гинув би від насильства – приречені тікали б у заповідні світи, – зітхнув Четвертий Розповідач. – Але, на жаль, багато хто гине, а якщо комусь і пощастить урятуватися в таких світах, то, звичайно, дуже небагатьом.

І після спілкування із Четвертим Розповідачем переселенці рушили далі на схід.

І на третю добу їм зустрілася якась агресивна кочова орда. І побачивши переселенців та вирішивши, що можна поживитися, убивши подорожан і привласнивши їхнє майно, вершники-кочівники з диким гиканням помчалися до колективу Терентія Топора. Ця орава ворогів була більш численною, ніж ті, що зустрічалися раніше. І переселенці зрозуміли, що справи погані: їхньою зброєю таку армаду не переможеш, а магічної енергії, щоб не допустити її нападу, чарівникам надовго не вистачить. І вороги оточили переселенців, але наблизитися не змогли – чудотворці з команди Топора втримували їх магічною енергією на відстані в пару сотень кроків.

– Нам вистачить сили протриматися тільки до наступного ранку, – повідомив Терентію Ляль. – Потім наші сили вичерпаються, і вороги зможуть нас атакувати. Залишається сподіватися, що або кочівникам набридне навколо нас кружляти, і вони підуть, або трапиться яке-небудь чудо.

Прийшов вечір, потім ніч. Агресори, не маючи можливості наблизитися до жертв, оточили місце перебування останніх настільки щільно, виставивши вартових і розклавши багаття, що навіть, як говориться, миша не могла б просочитися через оточення непоміченою. Самі кудесники могли б ушити, скориставшись, наприклад, гіпнозом або левітацією, але вивести з оточення сотні своїх супутників не змогли б, а кидати їх не захотіли.

І раптом кудесник Лядо прошептав:

– Я відчуваю: десь поблизу є прохід в інший світ.

– Я теж відчув, – підтакнув Ляль.

І вони стали робити руками паси, намагаючись визначити місце проходу, у той час як інші кудесники продовжували тримати навколо табору силове поле. Чуття привело Ляля й Лядо до колючих кущів; розсунувши їх, чарівники ввійшли в зарості... а коли вийшли, радісно повідомили супутникам, що знайшли інший, заповідний світ, один із тих, про які говорилося в сказанні. «Урятовані!» – вигукнув Терентій Топір, але тихенько, щоб вороги не почули. Один по одному, вервечкою, прихопивши пожитки, переселенці йшли в кущі. Останніми пішли Терентій і кудесники, після чого силове поле, що рятувало їх від кочівників, зникло.

У тім світі, куди вони потрапили, теж була ніч, тому переселенці нічого не побачили й ніякої різниці не відчули, і багато хто навіть засумнівалися: а чи не помилилися кудесники. Але коли настав світанок, переконалися, що перебувають у зовсім іншій місцевості.

Кочівники ж на світанку винишпорили територію всередині оточення, але... сотні людей як крізь землю провалилися. У колючі кущі агресорам і на думку не спало сунутися, тому що не можуть же, мовляв, сотні людей сховатися в настільки дрібних заростях. І спіймавши облизня, дивуючись такому чуду, кочівники пішли.

А переселенці в новому світі заходилися облаштовуватися, і розбили перше поселення, що згодом стало містом Великі Дрібки. Так почалося зародження нового князівства, що згодом було названо Терентопським, а Терентій Топір зробився першим тутешнім князем.

☼ ☼ ☼

Так закінчив сказання Четвертий Розповідач.

– Заколисав ти мене, пустельнику, своїми балачками, – промурмотав, позіхнувши, Собірад. – Давайте спати...

Наступного ранку Четвертий Розповідач запропонував гостям:

– Я хотів би оглянути те місце, де трапилося зґвалтування: може, там залишилися якісь сліди, які допоможуть знайти ґвалтівника.

– Та що там оглядати, нічого там особливого – осики як осики; ожина як ожина; треба шукати клятих лісовиків і знищувати, як скажених собак, а не гаяти час на непотрібні огляди, – заперечив Собірад.

– Звідки ти знаєш, що на місці зґвалтування ростуть саме осики й саме ожина? Ніга про це не говорила. Ти що, був на тім місці? – зацікавився Борислав.

– Не знаю... не був... це я так сказав, навмання, – насупився Собірад. – У лісі ж діло було, а в лісі ростуть дерева й кущі, от я й назвав перші, що спали на думку.

– А я згодний із пустельником: нехай Ніга відведе нас на те місце, оглянемо його ретельно, може й виявимо які сліди, що виведуть нас на бешкетника, – сказав Єгорій, брат зґвалтованої.

– Робити більше нема чого, як гаяти час на отаку дурню, а лісовики тим часом... – занив Собірад, але бачачи, що інші підтримують Єгорія, знехотя поплівся слідом за всіма назад у село...

Ніга привела хлопців із пустельником на місце насильства, сказала: «Отут це було»; і заплакала.

– Ти вгадав, Собіраде; тут, дійсно ростуть переважно осики й ожина, – відзначив Борислав.

Собірад на це нічого не сказав, а тільки тужно висякався.

– Так, так, так, – шепотів П'ятий Розповідач, схилившись над потоптаною землею. – От воно що...

– Що там? – схилився і Єгорій.

– От сліди Ніги, а от сліди ґвалтівника, – указав пустельник, – і виявляється, що ґвалтівник зовсім не лісовик – не носять лісовики такого взуття, даю голову на відсікання, я те знаю, – а звичайна людина, як ми з вами.

– Та що ти мелеш, лісове опудало! Усім відомо, що це був лісовик Вархол, Ніга же сама говорила, – спалахнув Собірад. – Усе ясно: цей пустельник у змові з лісовиками, от він їх і вигороджує. Він і сам живе в лісі як лісовик – одного з ними поля ягода. Не слухайте його!

– Так, ґвалтівник був великий, брудний і кошлатий, типовий лісовик, і говорив: «Я лісовик Вархол, я лісовик Вархол...» – підтвердила Ніга.

– А це що таке, от, у кущі ожини? – Пустельник обережно, щоб не поранитися колючками, сунув руку в кущ. – Якась прикраса або оберіг.

Вийнята з куща цяцька була невеликим гарним виробом зі шкіри й дерева у вигляді сонця на тонкому шкіряному шнурі, але шнур цей порвався.

– Це твоє? – спитав пустельник у Ніги.

– Ні, – відповіла та.

– Мабуть, відбиваючись від ґвалтівника, Ніга зірвала з нього оберіг, і він упав у кущ ожини, – припустив П'ятий Розповідач.

– Такі обереги в нашім селі майструє стара Правиця, для мене теж зробила, от, – Єгорій дістав з-під сорочки схожу цяцьку на шкіряному шнурі. – Але кожний її оберіг відрізняється від іншого, тому якщо їй показати цю штуку, вона, напевно, згадає, для кого її зробила. Ідемо до неї.

Єгорій, Ніга, П'ятий Розповідач, Борислав та інші знову пішли в село...

Коли Єгорій показав знайдений на місці насильства оберіг старій Правиці, та ствердно закивала головою:

– Так, пам'ятаю, пам'ятаю, я цей оберіг зробила для...

– Пожежа!!! – раптом заверещали жінки на окраїні села. – Село горить! На допомогу!

Не дослухавши Правицю, усі кинулися гасити вогонь. Зайнялося відразу кілька хат на сході оселища. Селяни стали гарячково черпати цебрами воду з колодязів і невеликого озерця біля села й, передаючи цебра по ланцюжку, хлюпати на палаючу деревину. На щастя, пожежа селом не поширилася, однак два двори спалила вщент, а ще п'ять тільки частково. Боротьба з вогненною стихією закінчилася глухою ніччю. Слава Богу, людських жертв не було, та й худобу встигли випустити зі хлівів і стаєнь, що зайнялися.

Через цю тривожну суєту лише наступного дня Єгорій, Борислав, Ніга та П'ятий Розповідач (він допомагав гасити пожежу й ночував у селі) знову прийшли до старої Правиці, щоб, нарешті, з'ясувати, хто був хазяїном того оберегу. Майстриня відповіла, що зробила його спеціально для Собірада.

– А де Собірад? – викликнув, оглядаючись, Борислав, і отут усі пригадали, що з тих пір, як найшовся цей оберіг, вони Собірада, здається, не бачили.

– От хто тебе зґвалтував, а ніякий не лісовик, – сказав Нізі П'ятий Розповідач.

– Він давно хотів Нігу, але вона не хотіла з ним бути, – заговорив Борислав, – і, виходить, не домігшись свого словами, він вирішив оволодіти нею силою.

– А щоб залишитися безкарним, зробив це так, аби у всьому звинуватити лісовика, – підхопив Єгорій. – Він сам великий, як лісовик – високий, широкоплечий. Вимазався, мабуть, брудом, обліпився якимсь пухом, і став ще більше схожий; а оскільки накинувся зненацька, Ніга не встигла його як належить роздивитися. При цьому називав себе лісовиком Вархолом.

– От гад! Ну, він за все відповість! – Борислав стиснув кулаки. – Гайда по нього!

Дорогою до обійстя Собірада ці четверо розповідали зустрічним про викриття справжнього ґвалтівника, і зустрічні приєднувалися. Коли ця орава ввалилася у двір злочинця й обшукала подвір'я й хату, з'ясувалося, що не тільки сам Собірад відсутній, але й усі найкоштовніші пожитки, кінь і віз.

– Утік, прихопивши майно, – констатував Єгорій.

– Упевнена, що це саме він підпалив хати, щоб під час гасіння непомітно зібратися й безкарно втекти! – заявила Ніга.

– Зрозумів, що знахідка оберегу його викриє, що йому в нашім селі вже не жити, от і влаштував підпал, щоб на час відволікти нас від розслідування й зникнути, не одержавши по заслугах, – додав Борислав. – Знав, що за зґвалтування його проженуть із села, а за те, що у своєму злочині обвинуватив інших, ще й поб'ють, от і пустив вогонь, щоб уникнути побоїв.

Дійсно, з тих пір Собірада в цьому селі ніхто ніколи не бачив.

Спільно селяни побудували нові хати замість згорілих, а потім усім селом же зіграли веселе весілля Борислава й Ніги.

☼ ☼ ☼

Так закінчив сказання Шостий Розповідач.

– Так, от воно як... Що ж, пустельнику, спасибі тобі за цікаву розповідь і за гостинність, – говорив Філофей Ріпа, – а тепер нам із Мирошкою треба прямувати далі – князя Добромисла шукати. А ти вже, будь ласка, допоможи Мокрині з дівчинкою добратися до дому.

– Допоможу, – кивнув Шостий Розповідач.

І боярин із чарівником осідлали коней і поїхали.

І коли Мокрина трохи зміцніла після пологів, пустельник дійсно доставив її на хутірець, де томився стурбований зникненням вагітної дружини чоловік.

І не один день, і навіть не один тиждень витратили Філофей Ріпа з Мирошкою, щоб знайти Добромисла. Якби не ясновидіння Мирошки, шукати довелося б ще довше. Рогатого кабана князь в Окраїнних Землях не зустрів, але виявив тут безліч не менш дивних тварин, і ввійшов у такий азарт, полюючи на них і добуваючи унікальні трофеї, що про все геть забув. Серед найдивніших трофеїв варто назвати гарне пір'я пернатого летючого осетра, ласти водяного ведмедя, копита гігантської непарнокопитої куріпки, голки колючого дятла, панцир панцирного борсука, луску лускатої лисиці, шкіру смугастого деревного крота, роги рогатого вовка й пазурі шістнадцятиногого гігантського вужа.

І коли Філофей і Мирошка, що неочікувано з`явилися перед очами володаря, проінформували князя про народження спадкоємця, Добромисл зрадів, і з лантухами трофеїв у супроводі боярина, кудесника й слуг-мисливців поспішив назад у Великі Дрібки...

І дав Добромисл новонародженому спадкоємцеві ім'я Мирополк. Як відомо, син Добромисла – Мирополк Романтик – став князем Терентопії й перетворив князівство на лицарське королівство.

А дочка Мокрини одержала ім'я Килина. І за роки, уже ставши дорослою жінкою, ця Килина, торгуючи моченими яблуками, забрела на будівництво першого королівського замку у Великих Дрібках, де зненацька була присвячена Мирополком у лицарі Напівкруглого Столу, і, як не дивно, виявила себе надалі хоробрим і вмілим лицарем, від котрого пішов лицарський рід Килиницьких.