Текст книги "Яйцепос. Книга 3"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 35 страниц)

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ СЬОМЕ. Непросихаючі громадянки

Він бачив, як з позад осоки випливала русалка, миготіла спина й нога, опукла, пружна, уся створена із блиску й трепету.

Микола Гоголь, «Вій».

19 жовтня 1995 року.

 
«І знов дорога... Сонце... Вітер... І знов вони живуть в путі.
Копита знову топчуть землю. Шемрить сухих листків мотив,
І гілки тикають в забрала, в доспіхи, бій дають щитам...
Такий уділ доспіхоносців. Не ниють Юрій і Абрам.
Глядь – на шляху село ізнову, з іменням сміховинним Щось.
Тамтешню опитали людність – яйця дракона не найшлось.
Недовго погостивши в Щосі, Абрам і Юрій – знову в путь,
Куди їх кличе довг героїв, бо в героїзмі їхня суть»...
 

(– Тпру! – кричить Авторові Ліва півкуля його головного мозку. – Це ще що таке! Викладав-викладав прозою й раптом у графоманське рифмоплетство вдарився! Геть рифманувся! Знову випендрюєшся?

– Справа в тому, – став пояснювати Автор, – що в цьому розділі буде епізод з мандрівок лицаря Юрія Капітального й герцога Абрама, а мандрівки цієї пари напівкруглостолових лицарів уже описані терентопським поетом Франческо Губанедурським у його поемі «Без відриву від сідла, або Поема мандрівок».

Після закінчення Великої Яєчної Експедиції цей поет зустрівся зі згаданими лицарями, докладненько розпитав їх про пошуки драконячого яйця та, з їхньої згоди, написав про це поему.

Між іншим, найдавніші епоси були не тільки прозаїчними, але й поетичними, а в деяких епосах – наприклад, у кельтських – проза чергувалася з поезією.

От і я, дотримуючись таких традицій створень епосів, щоб трохи розбавити прозу поезією, вирішив у своєму, м'яко виражаючись, епосі дати місце фрагментові згаданої поеми згаданого поета.

Я усвідомлюю, що Франческо Губанедурський аж ніяк не геній, а «Без відриву від сідла, або Поема мандрівок» аж ніяк не шедевр всесвітньої поезії. Але кращих поем про лицаря Юрія Капітального та герцога Абрама поки ніхто не написав. Тому візьмемо те, що є. А щоб ніхто не сказав, що я ухиляюся від роботи, підсуваючи замість своїх чужі писання, я даватиму в дужках коментарі, перший з яких читач уже прочитав.)

 
«І їдучи по бездоріжжю, на берег прибули ріки,
Що Рідиною зветься. Катма моста в тім місці. Їздоки
Вздовж річки Фрідріха з Саулом пустили: може буть, пором
Враз попадеться... Та безлюдне те місце – хоч коти ядром.
На карту глянув Капітальний й напарнику тоді сказав:
"На південь, де ріка Мокриця впадає в Рідину, спортзал
Аквалангістів. Край спортбази місток є. Тож без перешкод
Спортсменів заодно спитаєм та переїдем ріку-от".
Щоб веселіш була дорога, Абрам гармошку в руки взяв,
Заграв, співаючи частівки, а Юрій слухав й реготав.
Притихла жовтая природа, плескався лиш в воді карась,
Та над холодною рікою гармошка герцога лилась,
І як відбиток в водній гладі пливли ледь-ледь в очеретах
Комар в червоном, серп і молот у фіолетовом щитах»...
 

(Настав час прокоментувати. Згадані Фрідріх і Саул – це, звичайно, коні. Кінь Юрія Капітального названий Фрідріхом на честь чи то одного з королів або імператорів, що носили таке ім'я: серед західноєвропейських правителів Фрідріхів було хоч греблю гати; чи то на честь усіх їх разом узятих. А кінь герцога Абрама названий Саулом на честь єврейського царя, що царював із 1040 по 1012 рік до нашої ери. Фрідріх – ігреневої масті, Саул – масті попелясто-вороної.

В останніх двох рядках мова про герби цих яйцешукачів. На гербі лицаря Юрія Капітального зображені чорні серп і молот у фіолетовому полі, а на гербі герцога Абрама – білий комар у червоному полі. Так само виглядали й щити цих лицарів, чиї віддзеркалення у воді переміщалися серед очеретів...

– Серп і молот на лицарському щиті?! Невже лицар Юрій Капітальний був комуністом?! – дивується Права півкуля авторського мозку.

– Білий комар у червоному полі? Так це ж щит барона Аркадія, як зараз пам'ятаю! – ловить Автора на слові півкуля Ліва.

– Відповідаю. Юрій Капітальний не був комуністом. Гербу, що прикрашав його щит, приблизно чотириста років. Лицар Юрій Капітальний був нащадком лицаря Микити Коваля – одного з перших терентопських лицарів, що його в лицарі присвятив сам Мирополк Романтик. До присвяти в лицарі Микита Коваль був князівським ковалем. Саме він викував обладунки для першого контингенту лицарів Напівкруглого Столу. Коли Мирополк запропонував лицареві-ковалеві придумати для себе герб, Микита вирішив, що на гербі повинні бути: молот, як нагадування про його попередню професію; і серп, тому що свою кар'єру він почав саме з кування серпів. З тих пір усі терентопські лицарі з династії Ковалинських носили на щитах серп і молот. Але якщо на комуністичному символі серп і молот перехрещені, то на даному лицарському гербі вони розташовані горизонтально й паралельно: вище молот, нижче серп.

А в тому, що щит герцога Абрама виглядав майже так само, як щит барона Аркадія, немає нічого дивного: і герцог Абрам і барон Аркадій були представниками династії Глімпельштейнів, обоє вони були нащадками великодрібкинського рабина Іцхака бен Захави, якого в лицарі присвятив той же Мирополк Романтик.

Коли Мирополк запропонував рабинові, котрий упокорився з думкою, що участі лицаря йому не уникнути, придумати для себе герб, єврейський священик приречено промимрив: «Ай, не знаю, та що завгодно, мені це однаково. Ну, нехай там буде лев який-небудь, наприклад». – «Ні, лев уже зайнятий: його узяв для свого герба лицар Феодосій. Візьми що-небудь інше», – відмовив монарх, а лицар Феодосій (який до присвяти в лицарі був князівським кухарем) повертів перед рабином щитом, де був зображений лев. «Ну, тоді нехай буде... ну, не знаю... ну, ведмідь», – запропонував Іцхак. «Ні, і ведмідь уже зайнятий: він буде зображений на гербі лицаря Лойко», – говорячи це, король показав рукою на брудного цигана, що чухав за вухом живого ведмедя. Рабин згадав ще декілька хижаків, але всіх їх уже розібрали для своїх гербів інші лицарі. І отут, відчувши, що його хтось кусає в чоло, єврей ляснув себе долонею й, побачивши розчавлену закривавлену комаху, констатував: «Комар». – «Комар? – стрепенувся Мирополк. – Так, комара ще ніхто для герба не узяв. Комара можна».

От так на гербі рабина і його нащадків, що одержали згодом прізвище Глімпельштейни, з'явився комар. У всіх лицарів із цієї династії на щитах були білі комарі у червоному полі, але, щоб щити й лицарів можна було відрізняти, комарі були різних розмірів, у різних ракурсах, і розташовувалися в різних частинах щита. Наприклад, у барона Аркадія білий комар завбільшки із дрозда, розташований вертикально – головою нагору, черевцем униз – ближче до лівого верхнього кута щита; у незалежного лицаря Петрухи білий комар з горобця й розташовується горизонтально в нижній частині щита; у герцога Абрама білий комар розміром з куріпку, перебуває в центрі щита уздовж діагоналі, нібито летить із лівого нижнього кута в правий верхній; і т.д. Герцог Абрам доводиться баронові Аркадію чи то чотириюрідним небожем, чи то п'ятиюрідним братом, чи то шостиюрідним дядьком, а може, навіть семиюрідним онуком або восьмиюрідним дідом. Щоб уточнити їхню кревність, треба неабияк пошастати по гілляках їхнього генеалогічного древа, чого Автор робити не має наміру, бо це не настільки важливо.

Абрам був одним з восьми терентопських герцогів і главою одного з восьми терентопських герцогств. Уся територія королівства ділиться на двадцять п'ять областей, що у колишні часи йменувалися губерніями, обласними центрами яких працюють сімнадцять міст і вісім великих сіл і селищ. Вісім з областей значаться одночасно герцогствами:

Локшиновуха область, центром якої є село Локшиновухе, – Бульбонхрикінським герцогством, главою якого вважається герцог Конан Дрисленко, незалежний лицар, що проживає в Бульбонхрикінському замку біля Локшиновухого.

Тупокутська область, центр якої – містечко Тупий Кут, – герцогством Хупізматським, глава якого – герцог Нестор Аронович Хрін, незалежний лицар, що проживає в Хупізматському замку біля Тупого Кута.

Вухатоміхурська область, центр якої – містечко Вухатий Міхур, – Мордромбякським герцогством, глава якого – герцог Олігарчук, незалежний лицар, що проживає в Мордромбякському замку біля Вухатого Міхура.

Пукалкська область, центр якої – село Пукалка, – герцогством Єжикуляпським, глава якого – герцог Онисим З., незалежний лицар, що проживає в Єжикуляпському замку біля Пукалки (його Автор згадав серед лицарів, що брали участь у турнірі в День Шляхетного Мордобою).

Ямитививінвонавонипольска область, центр якої – місто Ямитививінвонавониполь, – Футилекрюмським герцогством, глава якого – герцог Агов'яктебетам, незалежний лицар, що проживає у Футилекрюмському замку біля Ямитививінвонавониполя (і його Автор згадав серед учасників того турніру, а ще згадає в розділі сорок третьому «Народний людожер»).

Жабенятинська область, центр якої – містечко Жабенятинськ, – герцогством Гриньмасяльським, глава якого – герцог Леонід Коліно, лицар Напівкруглого Столу, що проживає в Гриньмасяльському замку в Жабенятинську.

Задвірпольска область – Трюхтрюхзельським герцогством, глава якого – герцог Харитон, лицар Напівкруглого Столу, персонаж попередпопереднього розділу, що проживає у Трюхтрюхзельському замку біля Задвірполя.

І нарешті, Свистоніздрінська область – герцогством Шриньзякобубудинським, главою якого і є персонаж цього розділу, герцог Абрам, лицар Напівкруглого Столу, що проживає у Шриньзякобубудинському замку (який спроектував, нагадує Автор, тесть нинішнього короля, перше ніж із архітекторів перекваліфікуватися в жебраки) біля Свистоніздринська.

До речі, герцогові Абраму і його напарникові випав жереб займатися розшуками драконячого яйця в десятому секторі, який захоплював і частину Шриньзякобубудинського герцогства, так що Абраму не довелося сильно віддалятися від рідних пенатів, на відміну, наприклад, від герцогів Леоніда Коліно й Харитона, яким випало займатися пошуками вдалині від своїх герцогств.

Що ж стосується напарника герцога Абрама, лицаря Юрія Капітального, то він, як уже повідомлялося в тридцятому розділі, не мав власного замку й проживав із дружиною в лицарському гуртожитку.

Герцог Абрам – сорокачотирирічний чоловік з великим носом і густими бровами, кароокий кремезний брюнет середнього зросту в окулярах. Лицар Юрій Капітальний – двадцятидев'ятирічна блакитноока людина із каштановою чуприною та борідкою, стрункий, вищий за середній зріст.

Герцог Абрам полюбляв грати на кнопковому акордеоні, який у нас часто називають баяном. Але баян – інструмент не дуже маленький і не дуже легкий. Тому незручний для транспортування під час тривалих подорожей. (Втім, це дивлячись, із чим порівнювати. Якщо з роялем, або, тим більше, великим органом, то баян є багажем набагато зручнішим.) Для подорожей герцог мав маленьку легку гармошку, так звану концертино, на якій собі акомпанують естрадні куплетисти.

Але давайте, мої півкулі й мій читачу, покінчивши із цією низкою коментарів, повернемося в поему Франческо Губанедурського. До слова, Франческо – це не справжнє ім'я поета, а псевдонім. А справжнє ім'я, зафіксоване в паспорті, – Павло Семенович Губанедурський.)

 
«Отут двом нашим персонажам назустріч – третій персонаж:
Вздовж Рідини крутив педалі котрийсь-от дядько, пітний аж;
Він їхав на велосипеді, хоч пухлий був, а не худий.
Абрама з Юрієм уздрівши, жбурнув свій голос вздовж води:
"Привіт вам, лицарі!" – "Вітаєм!" – гукнули лицарі вперед.
"Я маг Гліб Цвях", – так той назвався, хто осідлав велосипед.
Абрам, представившись, промовив, утнувши ввічливий уклін:
"Яйце де може буть дракона?" – "Не знаю, – відгукнувся він. –
Я над цією сам проблемой все думаю, але на жаль,
Мені суцільною загадкой ця залишається деталь.
Я також в пошуках тиняюсь, та не яйця, а молока
Русалки. Досліди магічні. Мета у мене отака.
А вам русалка попадалась, що груддю кормить немовля?"
"Не попадалась", – Капітальний чарівникові промовля»...
 

(Дійсно, незабаром після похорону людського тіла макакоподібного чарівника Леоніда Леонідовича Перевертайла-Замийського, чарівник Гліб Любомирович Цвях, як і сказав колегам на поминках, осідлавши велосипеда, пустився мандрувати в пошуках русалчиного молока.

Для початку він опитав русалок, що жили в річці Струмищі на околицях столиці. Русалок, котрі годують грудьми, там не виявилося, зате русалка Катя, яка працювала на човновій станції, повідомила, що її далека родичка, русалка Васса, нещодавно народила й, звичайно, годує дитину грудьми, у неї-от й можна добути кілька крапель молока для магічних дослідів. Тільки проживає Васса не в Струмищі й навіть не в Замийці, куди Струмище впадає, а аж у Рідині, вище за течією міста Свистоніздринська, а може, – у Мокриці, що впадає в Рідину. Більш точно вказати місцеперебування Васси Катя не змогла – дуже вже далека родичка, Катя про неї майже нічого не знала, а про пологи почула від іншої родички, що живе в Замийці, а та почула від родички, що живе у Вологій.

Щоб швидше добратися до цієї русалки Васси, Гліб Цвях скористався послугами автомобільного транспорту: поїхав із Жорикбурга до Свистоніздринська на міжміському автобусі, прихопивши велосипед в якості багажа; це було швидше, чим на велосипеді.

Вже будувалася вузькоколійна залізниця від Великих Дрібок до Свистоніздринська, але поки вона не добудована, єдиним видом громадського транспорту, що переміщали пасажирів з обох столиць (теперішньої і колишньої) у Свистоніздринськ і назад, були автобуси. Звичайно, на літаку колеги Акмуса це було б ще швидше, але, як ми знаємо, читачу, Гліб Любомирович панічно боявся висоти, нагадує Автор.

У Свистоніздринську, що лежить на березі Рідини, маг пересів на велосипед і рушив уздовж берега проти течії. Якщо в Рідині Васси не виявиться, Цвях продовжить пошуки уздовж Мокриці.

Там, де Мокриця впадала в Рідину, розташувалася спортивна база аквалангістів, де займалися, переважно, аквалангісти зі Свистоніздринська, але навідувалися й жителі інших населених пунктів. Називалася база «Мумутілус». Як читачеві відомо, річки Терентопії, в основному, мілководні й вузкоруслі. Але в цім місці, де Мокриця впадає в Рідину, вода відносно широка й глибока. Тому дане місце й облюбували місцеві аквалангісти для занурень.

У літню пору тут було багатолюдно – бажаючих попірнати у теплу воду хоч греблю гати. Бажаючих же занурюватися в воду холодну було значно менше, тому в осінньо-зимньо-весняний період ентузіасти на базу навідувалися рідше й у менших кількостях.

От і у той промозглий осінній день напередодні листопада чарівник Цвях зустрів на спортбазі лише одного сторожа. Сторож показав магові базу «Мумутілус» і напоїв гарячим смачним чаєм.

Уся роздягальня була обвішана фотознімками, як підводними, так і надводними. І майже на всіх фігурувала одна неодягнена дівиця.

– Це русалка Леся. Люблять аквалангісти її фотографувати, – пояснив сторож. – По-моєму, вони всі в неї улопалися. Та я й сам, якби помолодше... Кхе. А їй усі аквалангісти пофігу, як молодь висловлюється. Вона все чекає на якогось прекрасного аеронавта на білій кулі. Їй краще журавель, то пак аеронавт, у небі, ніж синиця, то пак аквалангіст, у руці. Романтична дівчина.

Цвях запитав сторожа про русалку Вассу.

– Про таку не знаю. Може, аквалангістам вона й знайома, але вони ж мені не доповідають, – відповів той.

«Мене трохи здивувала назва цієї спортивної бази, – втручається раптом Права півкуля авторського мозку. – Ніколи раніше не доводилося ані чути, ані читати слова "Мумутілус". Звідки воно узялося й що означає?»

Розуміючи, що таке питання могло виникнути й у читача, Автор відразу пояснює:

Коли з'явилася база аквалангістів, з'явилося і питання, як її назвати. Аквалангісти вирішили, що назва повинна бути пов'язана із чимсь або кимсь, відомим своїм зануренням під воду. Пропонувалися різні варіанти: і «Офелія», і «Чапаєв», і «Атлантида», і «Садко», і «Князівна Степана Разіна», і «Іхтіандр», і «Китеж», і «Титанік», і «Жовта субмарина»... Найбільше число голосів набрали варіанти «Наутілус» і «Муму». Якби на користь одного із цих двох була перевага хоча б в один голос, то він і озаглавив би базу. Але кількість голосів збіглася. Прихильники кожного з варіантів заходилися переконувати опонентів, сперечаючись до хрипоти. Страсті розпалялися, і суперечка могла перерости в склоку. І тоді найавторитетніший аквалангіст, щоби примирити сперечальників, запропонував з'єднати у назві обоє варіанти. Так «Наутілус» і «Муму», змішавшись, стали «Мумутілусом».

До слова, про Муму. У Франції, у містечку Онфлер, що в Нормандії, на місцевому ставку встановлений пам'ятник цій втопленій німим Герасимом собачці з повісті Івана Тургенєва. Але не звичайній собачці, а такій, що набула після втоплення фантастичного вигляду. Муму, судячи з пам'ятника, не загинула, а перетворилася на живу амфібію: наполовину собаку, наполовину рибу. Тобто замість задніх ніг і собачого хвоста в неї риб'ячий хвіст. Собачий різновид сирени. Пам'ятник установлений у тому місці, де намагався утопитися французький письменник Гі де Мопассан, і де цей недосамогубець зустрівся й спілкувався з Іваном Тургенєвим.

Але повернемося до Цвяха.

Товстий чарівник, покинувши базу аквалангістів, продовжив велопробіг уздовж Рідини.

І, приблизно за годину, зустрів двох лицарів...

Що було далі, довідаємося з писання Ф. Губанедурського.)

 
«"Дивіться: он верби ліворуч корч... бачте..." – зашептав Абрам,
Рукою над рікою тицьнув; маг й Юрій подивились – там
Сиділа, де вода осіння, прекрасна, наче давній міф,
Зеленовласая русалка, свій погляд в небо устромив;
Юна, струнка і довгонога, "Плейбоя" нібито звізда,
Тримала на колінах видру та гладила як кішку. Та,
Та німфа-от була шикарна! Мужчини, скривши голоси,
Русалкой мовчки любувались, заціпнувши від той краси.
Не знаю, довго чи дивились (дивився сам би я без слів)...
Маг прошептав: "Русалка Леся! На фотографіях вже зрів!"»...
 

(От і прийшов час, безцінний читачу, докладніше потеревенити про терентопських русалок, вирішив Автор.

Глибоко й ґрунтовно тему русалок Автор погрожує освітити в п'ятому томі свого майбутнього восьмитомника «Самовчитель колупання в ніздрі та інших цікавих точках Всесвіту». Але дещицю інформації про водоплавних громадянок усипле безцінному читачеві вже отут.

Русалки або німфи відомі багатьом народам під різними найменуваннями. У багатьох народів існували культи водних «духів» або водної «погані». Але, мабуть, ніде культ русалок не був таким романтичним, поетичним, музичним, як в Україні. Русалкам присвячені сотні українських народних пісень. Культ русалок існує в Україні й понині, тільки він перейшов зі сфери обрядності в сферу художньої творчості. Українські літератори пишуть про русалок оповідання, повісті, п'єси, вірші, поеми... Українські художники зображують русалок на картинах, рисунках, офортах, у скульптурах... Українські композитори пишуть про русалок опери, кантати, балети, естрадні пісеньки... Українські режисери ставлять про русалок спектаклі й знімають фільми... Одним словом, русалки були і є одними із найпопулярніших персонажів в українській культурі.

Терентопські ж русалки, на думку всіх терентопських русалкознавців, походять від русалок українських. Однак терентопські русалкознавці категорично не згодні з оманою, що існувала в Україні, нібито русалки – це утоплениці або діти, котрі вмерли не хрещеними. З погляду терентопського русалкознавства, русалки й водяники – це живі представники водного підвиду гомо сапієнсів. Колись, тисячі або десятки тисяч років тому, частина людства перейшла до водного способу життя, мовляв. Деякі русалкознавці вважають, що це відбулося в епоху Всесвітнього Потопу, який згадується в міфах і переказах різних народів. А, наприклад, апчхиградський русалкознавець Ефраїм Сигізмундович Кац висунув гіпотезу, нібито русалки й водяники – нащадки жителів Атлантиди...

У прадавні часи русалки й водяники були звичайними істотами Великого Світу. Їх можна було знайти майже в будь-якій водоймі: річці, озері... навіть у деяких колодязях, про що відомо з міфів, легенд і переказів. Потім релігійні фанатики-мракобіси оголосили водоплавних людей представниками нечистої сили, і стали їх винищувати. Довелося русалкам і водяникам перебиратися з Великого Світу в паралельні світи, у тому числі – у Терентопію, аби урятувати життя.

Більшість терентопських русалкознавців уважає, що русалки з водяниками прийшли в Терентопію в ті ж часи, коли туди потрапили й звичайні сухопутні люди. Але є й такі, хто вважає, що русалки завелися в підпільній країні раніше за сухопутних людей. А є й такі, але їх зовсім мало, хто вважає, що русалки з'явилися в країні пізніше сухопутних гомо сапієнсів.

Ті ж русалки й водяники, які залишилися у Великому Світі, у новітній час були виморені промисловими забрудненнями рік, озер, морів, екологічними катастрофами. У наш час зустріти в нас, у Великому Світі, русалку або водяника майже нереально.

Доказом того, що русалки, як і ми, є живими представницями виду гомо сапієнс, служать діти, яких русалки іноді народжують від звичайних сухопутних чоловіків. Ці діти також дають потомство, що буває лише при сексуальних контактах особин одного біологічного виду; будь-який біолог вам це підтвердить.

У Великому Світі існувала думка, що русалки, вони ж німфи, бувають не тільки водними – річковими й морськими, але й сухопутними: лісовими, луговими, польовими й навіть гірськими. Терентопські русалкознавці вважають подібну думку оманою. Русалки бувають тільки водними, уважають тамтешні фахівці; але на відміну від ледачих водяників, які майже увесь час проводять у воді, шустрі русалки часто залишають воду й гуляють сушею: по лугах, полях, лісах і навіть горах; звідси й походить омана.

У сиру, дощову, мрячну, росисту погоду ці неодягнені красуні можуть відходити досить далеко від рідних водойм. А от посуху та спеку вони погано переносять, тому в суху спекотну погоду тримаються у воді. Саме тому вони названі Автором у заголовку цього розділу НЕПРОСИХАЮЧИМИ громадянками. Епітет «непросихаючий» найчастіше вживається у переносному сенсі щодо особи, яка зловживає алкоголем. Але тут, як бачить читач, вжитий у прямому сенсі і не має до алкоголю стосунку.

Може, за мільйони, десятки мільйонів років, водний спосіб життя за допомогою еволюції змінить вигляд русалок і водяників до невпізнанності: їхні руки й ноги перетворяться на ласти, тіло прийме більш обтічну форму, вони стануть схожими на тюленів або дельфінів... Саме так еволюціонувало людство у фантастичному романі американського письменника Курта Воннеґута «Ґалапаґос». Але поки що русалки й водяники майже не відрізняються від сухопутних людей, тому що ті кілька тисяч років, як вони живуть у воді, занадто мізерний, за еволюційними мірками, строк. Хоча деякі зміни у фізіології відбулися: вони можуть близько півгодини перебувати під водою без повітря, на що ми не здатні. Ніяких зябер у них, звичайно ж, немає; як і ми, вони дихають легенями.

Загадкою залишається – яким чином теплокровним русалкам і водяникам вдається уникати переохолодження. Інші водні теплокровні зберігають тепло завдяки товстому шару жиру, непромокальному хутру або пір'ю (приклад: кити, тюлені, пінгвіни). Ні хутра, ні тим більше пір'я русалки не мають. Що ж стосується жиру, то хоч і серед русалок попадаються гладенькі, все-таки багато русалок, особливо юні, досить стрункі, не кощаві, як манекенниці, а просто стрункі; тож виходить, про надлишковий жир не може бути мови.

Не цілком ясно також, куди русалки діваються взимку. Більшість русалкознавців уважає, що, як і деякі тварини цих широт, русалки на зиму впадають у сплячку. Однак котрісь очевидці стверджують, начебто бачили русалок узимку на льоді біля ополонки, що гріються в променях зимового сонця, наче пінгвіни. Самі русалки чомусь не афішують інформації про зимовий період свого життя.

Автор певен, що коли-небудь і на ці питання русалкознавці зможуть дати однозначні відповіді.)

 
«Та видра, що коліна гріла русалці Лесі, углядів
Трьох подорожніх, хвать за пальці найкращую із водних дів;
Та, згляд від неба відірвавши й прослідкувавши видри згляд,
Помітила, як з брега річки три типи в бік її глядять.
Русалка стала на корчагу ногами в чудній наготі
І в воду – буль! – пірнула шустро, мигнули тільки ноги ті.
Рішивши, що вона злякалась і не появиться уже,
Маг з лицарями засмутились, аж та в краплинках-негліже
Враз випірнула поруч з ними: "Вітаю, – каже, – мужики,
Аеростат ви не видали весь білий в небі край ріки?" –
"Привіт вам, гарная русалко, – галантно герцог відвічав, –
Ні, не видали". – "Жаль", – зітхнула, і в голосі була печаль.
"А ви-от, часом, не видали такого типа?" – і Абрам
Дістав із рюкзака картинку та показав русалці. Там
Зображений був той зловмисник, той самий... "Ні, – відповіла, –
Не бачила". Спитав утнув що велосипеднії діла:
"Ви знаєте русалку Вассу? Де можу я її найти?" –
"У бік джерел котити треба: десь тижні два туди путі".
Маг, шлях торуючи на північ, а лицарі собі – на зюйд,
Уже з русалкою прощались, як німфа, в небо зиркнув, тут
Вся стрепенулась, оживилась (рум'янець виник на щоках,
А перса томно колихнулись) і прошептала томно: "Ах!"
Туди зирнувши, де кидала русалка свій кохання згляд,
Маг з лицарями угляділи: вгорі білів аеростат.
Горошиною сніжной, ясной, він плив по небу не спіша,
А німфа, очі устромивши, все пильнувала, ледь диша.
"Закохані", – рік чародійник; "Закохана, – йому вона. –
Без чоловіка, що на кулі, я є печальна, є сумна.
Хоч з ним я зовсім не знайома, не був зі мною той мастак,
Лиш силует його здалеку я зріла, закохалась, так.
Заочно серце він поцупив моє та мужністю пленив;
Повітроплавець таємничий відважний дуже мені мил.
Аквалангісти, водяні-от до мене сватаються; та –
До водоплавних отих хлопців кохань не більш ніж до кота;
В воді плескатись, шубовстатись, зринати може той і той,
А щоб у небі плавать мужньо – мужчина має буть герой.
Ах, жаль: русалка я – не фея; на швабрі к ньому змила б я
І, вразивши красой своєю, йому би стала милая.
О, якби він тут приземлився поблизу річки, хлопець цей,
Щоб я із вод йому з'явилась у всій красі, і щоб очей
Не міг відвесть від еротичних дівочих-от принад моїх,
І щоб роман любовний стався і увібрав би нас двоїх!
Напевно, в спадщину далася від бабці пристрасть ця мені:
Вона спасла аеронавта, що опинився раз на дні
Ріки – він випав із корзини... Пройшло з тих пір вже сорок літ.
Аеронавт той – мамин тато, мені, звичайно же, він дід.
Мабуть, симпатія к мужчинам летючим у мене в крові,
І цей-от хлоп на білій кулі збудив в мені вогонь любві!" –
Сказала так русалка Леся й замовкла, дивлячись увис,
Де біла куля із корзиной і чоловіком піднеслись.
"Недобре: діва від любові така тут ледве не в сльозах,
А там літун ні сном ні духом... витає в хмарах, небесах, –
Заговорив так герцог. – Треба на землю хлопця опустить
І носом ткнуть в любов русалки, щоб зміг побачить, полюбить".
"А як же ми його опустим? От якби був би арбалет –
Із арбалета в оболонку..." – прикинув Юрій. Герцог: "Ет! –
Кликнув. – Це-от не годиться! До того ж з нами чарівник.
Чаклуйте, пане чародію, щоб сів небесний мандрівник.
А може, ви могли б русалку закинуть на аеростат?
Коротше, чудо сотворите, аби хороший результат".
Гліб Цвях задумався: "На кулі людині зараз я встругну
Бажання спішно приземлитись, а кулю ближче підтягну
Телекінезом, щоби сів він отут край річки у води.
Жаль, високо міхур піднявся... Та спробую... Рушай сюди..."
Направивши магічний погляд на той повітряний балон,
Руками паси став робити і втнув магічний лексикон;
І чоловік, що був в корзині, під дією чарівних сил
Враз дуже захотів на землю та швидко пломінь погасив;
Повітря в кулі остигало, став падати аеростат;
Об'єкт, від ґрунту улетівши, до нього сунувся назад.
Русалка, зрячи це, шепнула: "Можливо, сон це лиш один?! –
І видру в ніс поцілувала від радості. – Вже близько він!"
Спускалась куля нижче, нижче, як сонце у вечірній час,
Як яблуко к главі Ньютона, як екскременти в унітаз,
До дна: Садко, Муму, Чапаєв, "Титанік", Іхтіандр, Кусто...
Спускалась так к землі та штука. Спускалась. Двісті метрів. Сто.
Вже п'ятдесят. Вже двадцять. Десять. П'ять метрів. Три. І метр всього.
Отже, з небес об'єкт скотився, землі торкнувся низ його.
Він сів удало – поруч з річкой (тож хай живе телекінез!);
Повітроплавця Леся зблизька побачила насамкінець»...
 

(Але перш, ніж ми розглянемо людину в кошику, безцінний читачу, внесу кілька уточнень до тексту Ф. Губанедурського, говорить Автор Теретопських хронік.

Поет, зокрема, упустив таку деталь: коли русалка Леся зринула поруч із лицарями й магом, вона першим ділом забризкала цих трьох чоловіків. Лицарі, на обличчя яких упало трохи крапель, оскільки забрала були підняті, вирішили, що німфа просто розметала річкову воду, тому що жвава дівчина. А чарівник Цвях зрозумів, що вона обтьопала їх не річковою водою, а Засобом Манюні, засобом, який Гектор Манюня винайшов для профілактики зґвалтувань, засобом, який, потрапивши на шкіру чоловіка, робить його на кілька годин імпотентом і тим самим забезпечує жінці сексуальну безпеку. Таке бризкання було звичайним явищем, коли русалки спілкувалися із чоловіками, з якими не збиралися вступати в статевий контакт. Про всяк випадок, щоб співрозмовників не збуджувала їхня нагота. Засіб Манюні не мав явно вираженого кольору й запаху, тому часто ті, кого оббризкали, вважали його за звичайну воду. Якби герцог Абрам, лицар Юрій Капітальний і маг Гліб Цвях прагли оволодіти Лесею, то відчули б розслаблюючу дію цієї чарівної рідини. Але оскільки вони й так цього не прагли, а лише любувалися дівочою вродою, дії Засобу Манюні вони не відчули. Цей засіб цілковито не заважає любуватися жіночою вродою й одержувати від цього естетичне задоволення. А на таємничого повітроплавця бризкати Засобом Манюні русалка Леся не збиралася.

Русалка Леся дійсно була внучкою такого собі повітроплавця Парамона Полігаменка, якого врятувала від утоплення в 1955 році русалка Явдоха, бабуся Лесі. Витягнувши на берег аеронавта котрий захлинувся, Явдоха зробила йому штучне дихання рот у рот, що привело не тільки до порятунку його життя, але й до бурхливого роману між ними. Але роман, який не був платонічним, протривав усього пів місяця. Потім Парамон зізнався, що в нього є молода дружина, яку він дуже кохає, і яка, звичайно, місця собі не знаходить у зв'язку з його зникненням, що він комплексує через зраду коханій дружині; що дякує русалці за прекрасні дні і ночі, проведені разом, просить вибачення за те, що не може з нею залишитися, і вертається до законної половини.