Текст книги "Яйцепос. Книга 3"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 35 страниц)

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ШОСТЕ. Заручниця мрійника

Читачу! Чи насмілишся ти ще раз увійти до печери великого чарівника? Якщо серце твоє не сповнене відваги, утримайся: не читай далі.

Льюїс Керролл, «Палиця долі».

Ніхто, певно, не стане заперечувати, що це – парубійко забавний, а почасти навіть і чарівний, але ж і чарівництво має свої межі, які навіть найбезпардонніша людина не в змозі переступити...

Якщо сьогодні виявляється можливою і безкарною така очевидна чарівнича дія, то запитайте себе, які розміри прийме це чарівництво завтра?

Михайло Салтиков-Щедрін, «Помпадури й помпадурші».

18 вересня – 3 листопада 1995 року.

«Автор залишає тут Мгоцька й Річарда Левове Копито, щоб повернутися до них за шість розділів, у щосі п'ятдесят шостому з назвою "Заручниця мрійника". Там, безцінний читачу, ми побачимо не тільки цих двох лицарів, але, нарешті, й прекрасну Естер; там от і з'ясується вся правда про її таємниче зникнення й переміщення». Таку обіцянку Автор дав в останньому абзаці щося «Меч Халазюк». І обіцянку виконує.

Отже, виїхавши зі Шмарклова першого листопада, вищеназвані лицарі продовжили їхати на захід, тобто в напрямку Неголених гір. Оскільки посередині між Шмаркловом та Неголеногір'ям знаходилося селище Геннадьївка, де Естер в останньому листі призначила Мгоцькові зустріч.

З голови Річарда не йшло ворожіння старої циганки, яку вони зустріли, наближаючись до міста Безбаштового Замку, що те ворожіння було вчинено за допомогою комп'ютера. Там ворожка передбачила, крім іншого, що під час цієї подорожі Річард познайомиться з дівчиною, яка стане в майбутньому його дружиною.

Тому Левове Копито придивлявся до всіх зустрічних дівчат, намагаючись вгадати – яка з них... І страшенно боявся помилитися: а раптом познайомиться не з тією, яку мала на увазі ворожільна комп'ютерна програма, і помилкове знайомство замість сімейного щастя призведе до розчарування, а призначене йому кохання залишиться поза бортом.

Вранці наступного дня, тобто другого листопада, Річард із Мгоцьком допомогли зустрічній особі позбутися проблеми. Назвати це подвигом було б перебільшенням, але назвати доброю справою можна, особливо з погляду згаданої особи.

Особою був лицар, на щиті якого було зображено рожеве ведмежа в кремовому полі. Ведмедик виглядав не реальним живим юним звіром, а іграшкою. Лицар сидів на товстій колоді, що лежала біля дороги. Поруч пасся лицарський кінь агатової масті. Але він був там не єдиним транспортним засобом. Поруч, притулений до найближчого дерева, стояв зеленої масті велосипед «Україна» (виробництва Харківського велосипедного заводу). Не важко було здогадатися, що «вершником» цього велосипеда був хлопець років вісімнадцяти, високий блондин у спортивному костюмі, котрий сидів на колоді поруч із лицарем. Було зрозуміло, що обидва вони – лицар і велосипедист – теж їхали цією дорогою, і вирішили відпочити на зрубаному стовбурі.

Проїжджаючи повз відпочиваючих, Левове Копито і Лицар Пивної Кружки виявили, що поміж сидячими на колоді відбувається сварка. Лицар скрикнув:

– Відчепися від мене!

– Не відчеплюся! – відповів велосипедист.

– Я не бажаю!

– А ти забажай!

– Ні!

– Так!

Видно, що велосипедист вимагав від лицаря чогось, що було тому неприємно, нав'язував щось, що для співрозмовника було неприйнятним. Судячи з голосу і з обличчя (забрало лицарського шолома було піднято) доспіхоносець був досить юним, мало не школярем, який напевно робить лише перші кроки на лицарській ниві. Тому Річард і Мгоцько подумали, що, можливо, цей юнак потребує захисту від нав'язливого суб'єкта.

– Вибачайте, – звернувся до юного лицаря Мгоцько, коли обидва лицарі Напівкруглого Столу привіталися та відрекомендувалися сидячим на колоді, – може у вас проблема? Може вам потрібна допомога?

– Немає у нас жодних проблем, – грубувато відповів замість лицаря велосипедист. – Не втручайтесь у чужі справи. Їдьте своєю дорогою, куди їдете.

– Є проблема, – заперечив лицар. – Я хочу, щоб Ігор від мене відчепився, а він продовжує чіплятися. Мені це неприємно. Я вимагаю, аби ти, Ігорю, припинив і залишив мене в спокої. І взагалі, я більше не хочу, щоб ти мене супроводжував. Хочу, щоб тут наші шляхи розійшлися: я поїду далі, а ти повертайся додому.

– Ні, я від тебе не відчеплюся, поки не доб'юся свого! – наполягав Ігор.

– У такому разі я прошу вас, панове лицарі, захистити мене від цього приставали і змусити його лишити мене в спокої. Не хочу я цілуватися з ним! А він вимагає моїх поцілунків. Настав час це припинити!

– Так, я хочу з тобою цілуватися, Васю, тому що дуже тебе кохаю! – підтвердив Ігор. – Я хороший. Я красивий. Я розумний. Я гідний кохання. То чому тобі мене не кохати та не цілувати?

– Бачите, лицарі: він мене кохає, а я його не кохаю. Серцю не накажеш. Його спроби нав'язати мені кохання мене дратують. Досить! Їдь, Ігорю! Нашій спільній подорожі кінець!

– Не можна нав'язувати нікому насильно ні поцілунків, ні свого кохання, ні свого товариства, – сказав Річард Левове Копито. – Тому ви повинні залишити лицаря Васю і поїхати геть, якщо він так хоче. Ми не дозволимо вам цілувати його без його згоди.

– Ех, Васю, Васю, дарма ти так! Я ж до тебе з усією своєю любов'ю, а ти... З нас може вийти прекрасна пара, – бурчав Ігор, встаючи з колоди. – Ну що ж, поїду. Я не ґвалтівник якийсь. З поваги до лицарів Напівкруглого Столу виконаю вимогу. Але сподіватимусь, що ти передумаєш. А поки – до побачення.

Він сів на велосипеда і покотив дорогою у бік Шмарклова.

– Дякую, лицарі, що позбавили мене його приставань, – сказав лицар Вася. – А то хто знає, скільки часу він мені ще шарпав би нерви вимогою поцілунків. Давайте знайомитись, рятівники. Я Лицар Рожевого Ведмедика або лицар Вася.

Одразу ж новим знайомим Вася зізнався, що він поки що не справжній лицар, а, так би мовити, кандидат у лицарі. Поки що не має офіційного лицарського посвідчення, оскільки не пройшов обряду посвяти у лицарі. Тільки збирається подати Його Величності заяву щодо посвяти. Але для початку вирішив неофіційно взяти участь у Великій Яєчній Експедиції, щоб піднабратися в цій справі будь-якого початкового досвіду. Оскільки терентопське законодавство не забороняє носити лицарських обладунків і зброї та називати себе лицарями навіть тим, хто не має лицарських посвідчень, то він, Вася, придбав доспіх за розміром та найменував себе Лицарем Рожевого Ведмедика. Але для успішнішого оволодіння цією справою, було б краще, щоб він мандрував не один, а в компанії справжніх лицарів, які були б його наставниками. Тому він, Вася, просить дозволу у Річарда Левове Копито та Лицаря Пивної Кружки приєднатися до них, просить взяти над ним, так би мовити, шефство, і дати можливість переймати їхній досвід. І, крім того, перебування в їхній компанії вбереже його від нових приставань Ігоря, якщо той повернеться: побачивши Васю в товаристві двох лицарів, він не посміє Васі набридати, побоїться.

Мгоцько відповів, що наставник з нього нікудишній, оскільки він сам робить перші кроки у лицарській справі, сам лицар, що називається, «без ночі не тутешній». А от Річард є лицарем уже кілька років, тож досвіду у нього більше. А Річард додав, що він не проти, щоби Вася став їхнім супутником.

Лицар Рожевого Ведмедика відразу осідлав свого коня, якого звали, як виявилося, Бантиком. І далі лицарі заходилися переміщатися не у вигляді, висловлюючись музичними термінами, дуету, а у вигляді тріо.

Негативним ставлення Мгоцька та Річарда до спроби Ігоря цілувати Васю було не через ханжество цих лицарів Напівкруглого Столу, мовляв, кохання між представниками однієї статі не має права на існування. Ні, вони вважали, що право на кохання мають не лише люди зі стандартною сексуальною орієнтацією. Якщо, мовляв, чоловікові надало закохуватися не в жінок, а в інших чоловіків, бажати з ними цілуватися та інше, то в цьому немає його провини, таким він уродився, таким його створила природа. А якщо він не винен, то не можна дискримінувати його, забороняючи кохати того, кого хоче. Самі Мгоцько з Річардом кохали жінок і лише жінок, але не прагнули нав'язувати своїх вподобань іншим. Їхнє негативне ставлення до потуг Ігоря було викликане тим, що він Васю, який не хотів цілуватися з ним, примушував. Якби, мовляв, бажання було взаємним, тоді інша справа. А без згоди – зась.

Лицар Пивної Кружки, маючи начитаність і гарну пам'ять, згадав, що в епосі Томаса Мелорі «Смерть Артура» є епізод, де славетний лицар Ланцелот сто разів поцілувався з не менш славним лицарем Трістаном. Але там поцілунки були проявом просто чоловічої дружби, а не одностатевого кохання. Обидва були по вуха закохані в жінок: Ґвіневеру та Ізольду.

Якщо щодо Ігоря у Річарда та Мгоцька не було сумніву, що він чоловік із нетрадиційною сексуальною орієнтацією, то щодо лицаря Васі було неясно: він не хотів поцілунків Ігоря, оскільки був взагалі проти того, щоб цілуватися з чоловіками та крутити з ними кохання, чи йому не хотілося поцілунків саме цього чоловіка, а з якимось іншим він, може, й не проти.

Лицар Рожевого Ведмедика, переміщаючись верхи на Бантику убік Геннадьївки, розповідав новим супутникам, що він з Ігорем знайомий зі шкільних часів, оскільки були однокласниками. Коли Ігор дізнався, що Вася вирушає у лицарські мандрівки, то вмовив взяти його з собою. Вася, вирішивши, що це не більше ніж прояв безневинної дружби, погодився. І вони вирушили разом: один на коні, другий на велосипеді. А сьогодні з'ясувалося, що Ігор у Васю закоханий, і хоче, щоб вони були не друзями, а коханцями. І став виявляти нахабну наполегливість, чим Васю розсердив, бо Ігор був можливий для Васі просто приятелем, але аж ніяк не коханцем. І Вася ще раз подякував новим супутникам за те, що вони позбавили його цього нахабника. І припустив, що їхня із Ігорем дружба на цьому припиниться.

Начитаний Мгоцько сказав, що справді так буває: коли один із друзів пропонує іншому поміняти дружні стосунки на любовні, то й кохання не стається, і дружба вмирає. І навів два приклади. Письменник Микола Гоголь дружив із графинею Анною Вієльгорською. Зустрічався з нею, спілкувався, листувався... Загалом, між ними була чудова дружба. Але йому цього було мало, і він запропонував їй вийти за нього заміж. Вона відмовилася. І на цьому їхня дружба припинилася. Така ж історія трапилася і з письменником Федором Достоєвським. Він дружив із Анною Корвін-Круковською (котра згодом стане відомою революціонеркою; а, до речі, її рідна сестра – Софія Ковалевська – відомим вченим-математиком). І міг би дружити далі, якби не зробив їй пропозицію заміжжя. Вона відмовилася. Дружба померла. Тож спроби досягти більшого іноді призводять до втрати того, що вже маєш, підвів риску Лицар Пивної Кружки. Річард Левове Копито сумовито погодився, бо й сам мав такий досвід: дружба з дівчиною закінчувалася, коли він намагався поміняти дружбу на кохання...

☼ ☼ ☼

Зелений велосипед «Україна» приставучого Ігоря виявився не єдиним представником цього типу транспорту, який зустрівся лицарям цього дня.

Після того, як вони пообідали і трохи відпочили в придорожньому кафе «Закуси не вудила», продовжили поїздку і знаходилися значно ближче до села Жирпатьївки, аніж до міста Шмарклова, звідки вчора виїхали, їм зустрілися ще три велосипеди. Вони були різними у колірному аспекті: один червоний, інший рожевий, а третій бузковий. Але в аспекті моделей були близнюками: усі троє представляли марку «Турист». Як і вищезгадана «Україна», «Турист» також вироблявся на Харківському велосипедному заводі.

Як і ці велосипеди, різний колір мали і волосся тих, хто на них їхав: на червоному їхала людина з чорним волоссям, на рожевому – з рудим, і на бузковому – з жовтим. Від Ігоря вони, схоже, не відрізнялися віком: на вигляд їм усім трьом теж було років по вісімнадцять. А от статтю відрізнялися: вони були дівчатами. Як і Ігор, вони були одягнені у спортивні костюми, очевидно, досить теплі для кінця жовтня та початку листопада. Адже їздити на велосипеді, одягненим у сукню та пальто не дуже зручно.

Дівчата їхали у тому напрямі, що і лицарі. Порівнявшись, велосипедистки та вершники привітали одні одних. Перекинувшись із дівчатами кількома фразами, лицарі з'ясували, що ті здійснюють туристичну поїздку тутешніми місцями, і зараз прямують до села Жирпатьївки, де трохи перепочинуть, а звідти поїдуть у напрямку села Регунів. До Регунів та до Геннадьївки з Жирпатьївки вели різні дороги. Але до Жирпатьївки лицарі з дівчатами могли їхати разом, на що ті та інші охоче погодились.

Брюнетку звали Анею, руденьку Катрею, а білявку Вірою.

Зрозуміло, Річард Левове Копито, пам'ятаючи пророцтво ворожки, припустив, що одна з них і може бути його майбутньою дружиною. І уважно до них приглядався, намагаючись зрозуміти, яка з них йому більше до серця. Всі троє на його естетичний смак були дуже симпатичні, так що будь-якій із них він у цьому аспекті був би радий. Але зовнішність – це не єдиний критерій для спільного життя. Для кохання з переходом у шлюб бажано, аби обраниця була не лише гарною щодо зовнішності, але й мала споріднену душу.

Спочатку всі шестеро, вершники та велосипедистки їхали однією шеренгою: ширина дороги дозволяла. Це було зручно для розмови.

Окрім іншого, Катря сказала, що у селі Жирпатьївці, до якого вони наближаються, живе її двоюрідний дядько із родиною. У нього і дівчата й лицарі можуть зупинитися на короткочасний відпочинок. А оскільки при його будинку є лазня, то можна буде попаритися і помитися, змивши піт і бруд доріг та підбадьорившись для подальшого шляху. Це було дуже доречно і порадувало лицарів.

Потім дорога звузилася, і не можна було їхати шеренгою, не створюючи перешкоди зустрічному транспорту. І шеренга розпалася на дві частини: дівчата та лицар Вася поїхали попереду, а Річард із Мгоцьком позаду. Тому жвава балаканка в передньої четвірки продовжилася, а лицарі Напівкруглого Столу опинилися поза бесідою.

Левове Копито і Лицар Пивної Кружки тепер не чули, про що патякають Вася з дівчатами, але бачили, що вони захоплені розмовою, і що їм спілкування дуже приємне. Часом дівчата вибухали сміхом, що свідчило про дотепність Лицаря Рожевого Ведмедика. І взагалі було видно, що юний лицар, щойно встигнувши познайомитися з красунями, вже повністю опанував їхніми серцями та їхньою увагою, майже миттєво став їхнім кумиром.

Такий його успіх переконав Мгоцька з Річардом, що він хлопець із традиційною сексуальною орієнтацією, шанувальник жіночої статі та великий майстер закохувати у себе дівчат. Тобто бабій та ловелас, донжуан та казанова.

Це викликало у Річардові заздрість. Він так не вмів. Дуже хотів бути підкорювачем жіночих сердець. Але при спілкуванні з дівчатами губився, соромився, ставав недорікуватим і незграбним. Тому дівчата вважали за краще мати справи не з ним, а з такими, як цей Вася. «Коли б не моя проклята соромливість, не знаю ще, яку насолоду послала б мені доля», як висловився з аналогічного приводу один із персонажів іронічного оповідання «Хвороба Дубинського» у веселій книжці «Станція Знам'янка» дотепного українського письменника Леоніда Чернова (котрий останні роки свого життя був харків'янином, до речі).

«Бідний Йорик!» – так сказав живий данський принц Гамлет про мертвого королівського блазня у п'єсі Вільяма Шекспіра. «На жаль, бідний Йорик!» – так сказав живий Йорик про себе самого в романі Лоренса Стерна... ні, не «Трістрам Шенді», а «Сентиментальна подорож Францією та Італією», де згаданий Йорик є головним героєм, від імені якого ведеться розповідь. Звісно, це не той Йорик, череп якого короткочасно прикрасив долоню Гамлета. Обидва ці Йорики мали данське походження, але один (у Шекспіра) був данським же мешканцем, а другий (у Стерна) – англійським. Втім, і у згаданому романі «Трістрам Шенді» цей другий Йорик також персонажить, але будучи героєм не головним, а другорядним. Він не блазень, а священник. (Щоправда, в паспорті, з яким він здійснював сентиментальну подорож Францією, було написано, що він таки королівський блазень. Але це була просто помилка людини, яка виписувала паспорт. А серед книг, написаних Лоренсом Стерном, є, до речі, і «Проповіді містера Йорика».) У розділі «Божественні клоуни» Автор Терентопських хронік згадав, що в романі «Трістрам Шенді» є дві сторінки чорного кольору без літер. Так от вони символізують жалобу з приводу смерті цього бідного Йорика, не блазня, а священника.

Перефразуючи Шекспіра і Стерна, Річард Левове Копито про себе самого міг би сказати: «Бідний Річард!», маючи на увазі перевагу лицаря Васі над собою у аспекті спілкування з жіноцтвом. Проте Йорик з романів Стерна в цьому аспекті був не бідним, а щасливим, тобто мав дар дуже швидко і легко завойовувати симпатії жінок, наче Дон Жуан.

Двоюрідний дядько Катрі та його дружина гостинно зустріли у своєму домі в Жирпатьївці молоду родичку, двох її подруг і трьох мандрівних лицарів, що прибилися до них.

Дівчата з лицарем Васею та господарями увійшли до будинку, а Річард Левове Копито з Лицарем Пивної Кружки сіли відпочити в гарному осінньому саду біля житла, на лаву під розлогою грушею.

І тут, безцінний читачу, Автор Терентопського, м'яко кажучи, епосу тимчасово залишає цих персонажів, аби звернути увагу на іншого...

☼ ☼ ☼

Цей інший персонаж для читача є новою особою. Хоча в історії про викрадене драконяче яйце він діє вже третій місяць, але діє поки, образно кажучи, за лаштунками відомих читачеві подій. Настав час виштовхнути його з-за лаштунків на освітлену сцену. Втім, кілька разів він уже на сторінках Терентопського так званого епосу мимохіть майнув, кілька разів Мгобокбекбе та Естер відчули його дії.

По-перше, коли Мгобокбекбе та Естер вперше вдавалися до сексуальної близькості, обом здалося, що за ними хтось спостерігає.

По-друге, у День Шляхетного Мордобою, поки Мгобокбекбе з Естер були на лицарському турнірі, хтось вчинив у лицарському гуртожитку, у квартирі Мгоцька обшук. А закохана парочка помилково подумала, що розгардіяш утнув рудий кіт Мурло.

По-третє, якщо читач пам'ятає, у ніч перед початком Великої Яєчної Експедиції Лицареві Пивної Кружки наснилося, що в його голові чинить таємничі пошуки невідомий чоловік з гострим носом, довгим чорним волоссям, але білими (сивими) бакенбардами. Розповівши цей сон коханій Естер, лицар почув у відповідь, що їй наснилося те саме: ніби такий чоловік «порпався» в її мозку.

По-четверте, коли Естер зникла, патріарх Іполит Четвертий повідомив її батькові, що бачив того дня цю дівчину разом із невідомим чоловіком, який мав гострий ніс, довге чорне волосся, але білі бакенбарди.

На прояви його дій Лицар Пивної Кружки та Річард Левове Копито наразилися і під час своїх мандрівок.

Як читач уже здогадався, саме цей таємничий чоловік причетний до зникнення Естер, і саме про цю загадкову людину йтиметься тут.

Ти заінтригований, читачу? Автор думає, що заінтригований, адже тут пахне таємницею, а таємниці у творах для того й існують, щоби інтригувати читача, не даючи йому припинити читання.

Якщо читачу властива хоча б примітивна інтуїція, то вона може підказати, що та загадкова людина мала, крім іншого, дві брови, дві ніздрі і один рот. А якщо читачеві властива інтуїція не примітивна, а феноменальна, то вона могла б підказати читачеві, що загадкова людина звалася Арсенієм Артуровичем Архиповим. Але Автор цих рядків дуже сильно сумнівається, що інтуїція читача є аж настільки феноменальною.

Народився цей Арсеній Артурович Архипов у 1945-му році, і, отже, під час описуваних подій був п'ятдесятирічним. Його тато, Артур Аркадійович Архипов, був чарівником. І дід, Аркадій Адамович Архипов. І прадід, Адам Артемович Архипов... Тобто це була родина потомствених чудотворців. Народження Арсенія сталося у місті Шмарклові, де мешкали його батьки. Але коли йому (не Шмарклову, а Арсенію) було три роки, батьки пригледіли покинутий порожній двоповерховий особняк серед Неголених гір, біля села Великих Мотлохів. Будівля потребувала серйозного ремонту, і, придбавши це житло, родина і розпочала ремонт. Коли перший та частково другий поверх були відремонтовані та придатні для затишного життя, Архипови переселилися туди із квартири у Шмарклові.

Арсеній із дитинства захопився читанням, благо сім'я мала хорошу бібліотеку. У ній були не тільки книги з магії, а й багато іншого. У тому числі писання давньогрецьких та давньоримських авторів. Арсеній, читаючи твори Гомера, Гесіода, Псевдо-Аполлодора, Гая Юлія Гігіна, Публія Овідія Назона, Нонна Панополітанського та багатьох інших античних письменників, по вуха залюбився у давньогрецьку міфологію. Світ тих міфів здавався йому ідеальним. Саме у такому світі йому хотілося жити.

Як зазвичай водиться в сім'ях чарівників, син чародія отримував і домашню магічну освіту від чародія-батька. У хлопчика виявився великий талант до магії, і він опановував чудеса легко і швидко.

Крім двох поверхів, їхній старовинний особняк мав і велике горище. До його ремонту чи бодай прибирання руки поки що не дійшли. А там, як зазвичай, скупчилась всіляка давня всячина, запилена і задрапірована павутинням. Зрозуміло, юний Арсеній якось опинився на цьому горищі і виявив там багато цікавого.

Окрім іншого, там була скриня з рукописами. З них Арсеній дізнався, що у вісімнадцятому столітті цей особняк належав чаклунові-чорнокнижнику Авдію Мотлоху. Рукописи були його записами про чаклунську діяльність і секрети чаклунства. Вони були зашифровані, і звичайна людина не змогла б їх прочитати. Але Арсеній вивчав магію, тому шифр був йому знайомий. Через що читання законспірованих текстів не становило йому проблеми. Були там і всілякі чарівні предмети. У тому числі кришталева куля, в якій, при впливі на неї відповідними заклинаннями, можна бачити цікаві тобі події, наче у прямому ефірі по телевізору. Арсеній, захопившись читанням писань Авдія Мотлоха, заходився осягати Чорну Магію. Потай від батьків. Адже тато був добрим чарівником, адептом Рожевої у червоний горошок Магії, і до Чорної Магії ставився вкрай негативно. Дізнайся він про захоплення сина, відразу відібрав би в нього шкідливі рукописи і вилаяв би за їхнє читання.

Досягнувши повноліття, Арсеній Архипов був уже доволі тямущим магом, який володіє як Рожевою в червоний горошок, так і Чорною Магією.

Минали роки. Батьки Арсенія постаріли і переселилися назад у Шмарклів, оскільки ходити гірськими стежками Неголених гір їм було вже важко; інша справа – рівнинні вулиці Шмарклова. Арсеній залишився єдиним мешканцем особняка. Чотири рази одружувався, але не сходився характерами з обраницями, і всі шлюби закінчувалися розлученнями, не встигнувши дійти до появи потомства.

Серед писань Авдія Мотлоха був і рецепт, за допомогою якого, мовляв, можна розбудити давніх сплячих демонів і змусити їх служити тобі. Авдій писав, що він уже майже досяг цієї мети, але не зміг її здійснити, оскільки недоступним виявився останній інгредієнт рецепту: яйце дракона. Не вдалося Авдію отримати яйце, оскільки добрий чарівник Гектор Манюня, якось дізнавшись про плани чаклуна, обвів Каменіану чарівною рисою, за яку Авдій не міг переступити, а за межами Каменіани яєць драконів не було. Авдій налаштував чарівну кришталеву кулю таким чином, що як тільки яйце дракона виявилося б за межами Каменіани, то куля засвітилася б внутрішнім світлом, і в ній з'явилося б рухливе зображення виносу яйця. А далі вже, як то кажуть, справа техніки... Але Авдій так і не дожив до спрацьовування кулі: драконячі яйця з каменіанських печер ніхто не виносив...

Навесні 1995-го року Арсенію спало на думку, що якби за допомогою рецепту Мотлоха він розбудив демонів, то з їхньою підтримкою зміг би захопити владу в Терентопії і переробити рідну країну на свій смак. А смак був із дитинства: світ античних міфів. Йому не подобалося, що Терентопія є лицарським королівством, створеним Мирополком Романтиком на основі середньовічних епосів. Арсеній хотів, щоб Терентопія була як світ давньогрецької міфології. Щоб терентопці ходили не в лицарських доспіхах чи сучасному одязі, а в античних хітонах та гіматіях чи хламісах. Щоб то там, то там паслися пегаси і скакали кентаври, щоб, окрім драконів, грифонів і єдинорогів, що вже існують у країні, були також циклопи, мінотаври, гарпії, мантикори, сирени, горгони, василіски, сатири, химери, гідри, сфінкси та інші епічні чудовиська... А сам Арсеній у такому світі став би кимось на зразок Зевса.

Терентопцям Терентопія подобається такою, якою вона є, і вони не хочуть змін. Тому добровільно вони не погодяться на кардинальну перебудову. Отже, треба нав'язати їм нові умови насильницьким чином. Для цього і потрібні демони. Співвітчизників, які не бажатимуть підкоритися Арсенію, демони запроторять до влаштованих демонами ж концтаборів, де піддадуть їх суворому «перевихованню». Ще впертіші терентопці підуть як сировина на виготовлення циклопів, кентаврів, мінотаврів та інших монстрів. Ну а найупертіших доведеться просто згодувати демонам. Бо демони потребуватимуть людських жертв. Так, Арсенію доведеться пожертвувати тисячами співвітчизників, а може і десятками тисяч, а може і сотнями тисяч, а може... Але ж заради великої мети: заради світлого майбутнього, схожого на світле міфологічне минуле. Заради великої мети він був готовий до великих жертв.

Отже, треба зібрати інгредієнти для варева Мотлоха, і за допомогою варева розбудити демонів.

Тож наводив довідки щодо драконячих яєць. У липні дізнався про появу яйця в Абрикосовій печері.

Видобути його вирішив простим способом: ввівши пару драконів, що жили в цій печері, в гіпнотичне заціпеніння. Мало хто з чарівників мав здатність гіпнотизувати драконів. Арсеній, будучи сильним магом, міг.

Але, наблизившись від Жорикбурга до Каменіани, він уперся в невидиму стіну, як колись Авдій Мотлох. Спробував наблизитись з інших боків, але всюди скупчення пагорбів було захищене від нього невидимою стіною. Це означало, по-перше, що відповідне чарівництво вже давно покійного Гектора Манюні продовжує діяти. А по-друге, що Каменіана була ним захищена не лише від безпосередньо Авдія Мотлоха, а й від усякого, кому відомий той його рецепт.

Якщо власноруч не можу винести з Абрикосової яйце, вирішив Арсеній, то треба змусити когось, кому рецепт невідомий. Якогось злодія. Але злодії, як і інші терентопські громадяни, люблять Терентопію такою, якою вона є, і не захочуть добровільно допомагати її зміні. Значить, злодій має здійснити викрадення не добровільно.

На роль піддослідного Арсеній вибрав такого собі Богдана Топця на прізвисько Горбок, що крав речі з кишень і сумок пасажирів трамваїв, легального злодія із салону злодійських послуг «Золоті Пальці». Не входячи з ним у контакт, тобто не заводячи знайомства, Арсеній його дистанційно загіпнотизував і наказав дійти до Абрикосової печери. Спочатку просто дійти, без крадіжки яйця. При спробі крадіжки дракони могли обійтися з цим піддослідним дуже суворо, а яйце залишилося б у печері. Арсенію не було шкода злодія. Просто він поки не придумав способу, як той міг винести яйце непомітно і безкарно. Спочатку просто хотів переконатися, що гіпноз спрацює.

На його жаль, не спрацював. Загіпнотизований, переступивши невидиму чарівну рису Гектора Манюні, отямився, ніби прокинувся, не розуміючи, як і для чого він там опинився, і, знизуючи плечима та чухаючи потилицю, поплентався назад до Жорикбурга. Отже, Гектор Манюня передбачив і такий варіант, і від цього застрахував Каменіану.

Тож Арсеній Архипов, як і його попередник у цій справі – Авдій Мотлох, – повернувся на Неголені гори, спіймавши облизня.

☼ ☼ ☼

Таким чином, до вересня 1995 року чаклун Арсеній Архипов майже повністю втратив надію здійснити захоплення влади в королівстві.

Аж раптом...

18 вересня він у своєму кабінеті в особняку серед Неголених гір, сидячи у фотелі, перечитував один із творів давньогрецької міфології, а саме – поему Аполлонія Родоського «Аргонавтика». Дійшов у третій частині поеми до рядків:

 
Видні Ероту, що лине в безмежнім Ефірі,
То долі земля живоносна та гради людськії,
То токи священних річок та окружнеє море.
 

І в цей момент бічним зором уловив у кімнаті появу нового світла. Повернув на нього голову. Світло виходило з кришталевої кулі, що лежала на полиці книжкового стелажу. Це була та сама чарівна куля Авдія Мотлоха, знайдена Арсенієм у дитинстві на горищі. Світло зменшилося, змінившись рухомим зображенням, ніби куля пародіювала роботу телевізора. Це означало, що в ці секунди відбувається винесення драконячого яйця за межі Каменіани!

Зрозуміло, Арсеній «Аргонавтику» навіть не відклавши, а миттєво відкинувши, кинувся до скляної магічної сфери.

У кулі він побачив знайомий краєвид Каменіани. І в тому пейзажі хлопця років на вигляд трохи більше двадцяти, русявого, досить симпатичного, хоч і не так званого «солодкого красунчика». Зображення було кольоровим, а не чорно-білим, але без звуку на відміну від телевізорів. Хлопець був біля підніжжя одного з каменіанських пагорбів, явно щойно спустившись із цієї піднесеності. Це, впізнав Арсеній, той самий пагорб, у якому зяє вхід до Абрикосових печер. У правій руці хлопця була сіра сумка. Саме в ній, здогадався Арсеній, знаходиться яйце дракона, яке цей суб'єкт щойно вкрав із печери.

За допомогою потрібного заклинання чаклун Архипов дав чарівній скляній кулі наказ зафіксувати цього хлопця, налаштуватися на нього. Аби у будь-який потрібний час чаклун Архипов у кулі міг побачити, де цей викрадач перебуває зараз і що робить. Куля на мить посилила свою яскравість. Це означало, що вона запрограмувалася на виконання наказу.

Продовжуючи спостерігати, Арсеній бачив, як незнайомець дійшов від Каменіани до східної околиці столиці. Там, сівши на лаву трамвайної зупинки, дочекався потрібного трамвая. У трамваї доїхав до залізничного вокзалу. У приміщенні вокзалу підійшов до камер зберігання речей. Вибравши там порожню комірку, поклав у неї сіру сумку, зачинив дверцята, і замкнув її, набравши обертанням чотирьох ручок цифровий шифр – 7217. Арсеній прожогом записав і цей шифр, і номер комірки – 97.

Залишивши порожнем, тобто без поклажі, вокзал, незнайомець перемістився в ресторан «Харків», де віддався випиванню алкогольних напоїв, закушуванню і танцям із дамами, що були в ресторані, під музику ресторанного ансамблю. Це вже чаклунові не було цікаво, і він, промовивши відповідне заклинання, тимчасово «вимкнув» чарівну кулю.

Отже, тепер яйце дракона було чаклунові Архипову доступне: між ним і цим предметом уже не було чарівної незримої стіни Гектора Манюні. І Арсеній знав точне місце перебування яйця. Так що йому залишалося пересунутися в Жорикбург, увійти в будівлю вокзалу, підійти в камері зберігання до комірки 97, відкрити її, набравши шифр 7217, і – ура! – довгоочікуване драконяче яйце в його руках! Зостається, виготовивши потрібне варево, викликати демонів, захопити з їхньою допомогою владу у державі, і розпочати реформи, жорстоко придушуючи опір маси співгромадян.