Текст книги "Яйцепос. Книга 3"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 35 страниц)

Можливо, це Дюк Брунька?

Портрет роботи невідомого живописця

кінця XX – початку XXI століття.

Графіті на паркані.

Дюк Брунька

ЯЙЦЕПОС

ЯЙЦЕПОС, або Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова

Нібито химерна, бешкетна й курйозна спроба ушкварити чарівно-лицарський, так би мовити, епос. З детективною, м'яко висловлюючись, фабулою. Для благодушного й поблажливого читача, обдарованого почуттям гумору. Читача, не спотвореного надмірною солідністю та снобізмом.

У трьох книгах

Книга третя. ЛИЦАРІ ТА ІНШІ ОРГАНІЗМИ

Я певен, що в цій історії ви знайдете все, чого тільки можна вимагати від цікавого читання; в недоліках ж її, якщо тільки такі виявляться, винен, на мій погляд, безперечно, собака-автор, а не сам предмет.

Мігель де Сервантес.

ЩОСЬ СОРОК П'ЯТЕ. Дірка в кальсонах

Вам ніколи не випадало бути в товаристві справжніх тварин?.. О, то ви не знаєте, скільки чесноти, скільки дійсної моральності й невимушеної веселості завжди буває в подібних зібраннях!

Осип Сенковський, «Осіння нудьга».

Однак немає сумніву, що розум у тварин часто наближається до нашого.

Ян Потоцький, «Рукопис, знайдений у Сарагосі».

24 – 27 жовтня 1995 року.

Ти, безцінний читачу, можливо, помітив закономірність: у кожному другому розділі, то пак щосі Терентопських хронік про мандрівки лицарів Напівкруглого Столу присутній фрагмент пророцтва чарівника Гектора Манюні. У попередньому щосі, сорок четвертому, за назвою «Лісовий колектив Рабіновича» такого фрагмента не було. Виходячи із чого, ти, напевно, уже зміркував, що в цьому щосі, сорок п'ятому, фрагмент пророцтва буде. Тому Автор вирішив, не відкладаючи, уже на початку розділу відразу ж ознайомити тебе, читачу, із цим черговим фрагментом.

От він:

А про те, хто був власником цього клаптика папірця з текстом, ти, читачу, дізнаєшся трохи згодом.

☼ ☼ ☼

Коли граф Яків (Яків Ганелонович Слюнявчиков) верхи на коні Оттокарі (названому так на честь чеського короля Оттокара Другого Пржемисла, що правив зі 1253 по 1278 рік) і лицар Хома (Хома Сергійович Аріельченко) на коні Монтесумі (названому на честь ацтекського правителя Монтесуми Другого, що правив зі 1503 по 1520 рік) в'їхали в село Нижні Драконопаси, то першим ділом вирішили відвідати тамтешню корчму з назвою «Під Розвісистою Локшиною». Бо ці два лицарі Напівкруглого Столу, які вчиняли пошуки викраденого драконячого яйця і організатора викрадення у наданому їм жеребом п'ятому секторі королівства, дещо зголодніли в дорозі, а від корчми тягнуло спокусливими апетитними ароматами.

Поруч із цим пунктом громадського харчування – досить великою хатою з побіленими стінами і покритим дерев'яною черепицею дахом – були хата корчмаря і господарські споруди: комори, хлів, лазня, льох, нужник... Між садовими деревами була натягнута мотузка, на якій, прикріплена дерев'яними прищіпками, сушилася постільна білизна: пошивки, простирадла, підковдри.

З дверей корчми, над якими була прибита фанерна вивіска з назвою, мальовничо нанесеною олійними фарбами, тягло, крім ароматів, і музикою в народному стилі.

Граф Яків і лицар Хома, спішившись і прив'язавши Оттокара з Монтесумою до дерев'яної перекладини, увійшли «Під Розвісисту Локшину».

У корчмі панував святковий настрій.

Доспіхоносці думали, що музику виробляють сільські музики, а виявилося, що музикує магнітола “National Panasonic RX-CW50F” (придбана корчмою, ясна річ, у Великому Світі).

Зо два десятки відвідувачів обох статей злегка випивали, закушували, лопотіли, сміялися, а дві пари навіть танцювали під музику на вільнім від столів майданчику.

До лицарів одразу ж кинулися корчмар – дядько з висячими світлими вусами – і його дружина – соковита рум'яна дамочка зі жвавими чорними очима, в хусточці, пов'язаній так, що кінці її стирчали над чолом наче ріжки, – гостинно запрошуючи присісти і пригоститися.

Граф Яків сказав цій парі, що хотів би для початку зробити в корчмі два оголошення. Господиня з «ріжками» негайно перемістилася до магнітоли і зменшила звук.

– Шановні пані та панове, – почав граф, і всі присутні повернулися до нього, – я, лицар Напівкруглого Столу граф Яків, так би мовити, страждаю на клептоманію, тобто непереборну хворобливу ​​тягу до крадійства. Попереджаю наперед, що можу у когось із вас щось украсти, тому будьте уважні, пильнуйте своє майно. Ну, а якщо у когось із вас щось пропаде, не хвилюйтесь, а відразу звертайтесь до мене: якщо це щось вкрав я, то я вам його негайно поверну, бо я хоч і клептоман, але чесний і шляхетний лицар...

Дійсно, Яків був обуяний непереборною тягою до крадіжок. В юності він був звичайним кишеньковим злодюжкою. Кілька разів потрапляв до в'язниці і піддавався «спілкуванню» з катом. Потім вступив до лицарів Напівкруглого Столу, скоїв лицарський подвиг (приборкав гігантського крота, що влаштовував землетруси в селі Підпахвочухівці; до речі, вийшов каламбур: зробив КРОТа КРОТким), за що отримав від короля титул барона; потім вчинив другий подвиг (врятував двадцять дев'ять тарганів із палаючого будинку), за що отримав титул графа. При цьому він продовжував у навколишніх що-небудь красти, але як чесна й благородна людина заздалегідь про це оточуючих попереджав і вкрадене, як правило, повертав. Чарівник Акмус, дізнавшись про цю його манію, запропонував її видалити за допомогою гіпнозу, але Яків відмовився, сказавши, що, по-перше, якщо змінити його нахили, то йому чогось не вистачатиме, він почуватиметься не в своєму посуді, так би мовити; а по-друге, крадійство приносить йому задоволення, а задоволення – це позитивні емоції, а позитивні емоції, з погляду медицини, дуже корисні для здоров'я; нехай, мовляв, манія залишається, адже вона нікому особливо не шкодить.

Отже, попередивши відвідувачів корчми «Під Розвісистою Локшиною» про свою клептоманію, граф Яків тут же зробив і друге оголошення: повідомив, що і кого вони з лицарем Хомою розшукують, попросив повідомити, якщо хтось із присутніх про це щось знає, і продемонстрував портрет організатора викрадення драконячого яйця: раптом хтось впізнає. На жаль, ніхто в корчмі зображеного не впізнав і нічого нового з цього питання не повідомив.

Після цього два лицарі сіли за стіл, за яким вже сиділи двоє чоловіків: один худорлявий в окулярах – явний сільський інтелігент, а другий коротконосий і шировилиций – явний землероб; ці два аборигени самі запросили лицарів приєднатися до них.

Худорлявий очкарик виявився вчителем сільської школи, викладачем історії, літератури – терентопської та іноземної – і біології, а його сусід фермером, що з'ясувалося з розмови з ними лицарів.

Корчмар і його дружина принесли лицарям пляшку дулівки, тобто грушевої наливки, і гарячу ароматну локшину – мабуть, фірмові частування цього закладу.

Отже, граф Яків і лицар Хома заходилися їсти без відриву від спілкування з двома нижньодраконопасивцями, що просторікували про тутешнє сільське життя-буття.

Раптом двері в корчмі відчинилися, в них сунулася сива бабця і високим голосом завищала:

– Одарко! Люди кажуть, що той перевертень десь поблизу!

– Ой, а у мене у дворі постільна білизна сушиться! – сплеснула руками дружина корчмаря.

– Так отож бо! – підтакнула старенька.

Господиня слідом за бабцею метушливо покинула свою корчму.

– Побігла простирадла з пошивками і підковдрами знімати та ховати, – прокоментував коротконосий фермер.

– Навіщо? Що там ще за, м'яко кажучи але грубо виражаючись, перевертень? – заінтригувався лицар Хома.

– Та то люди брешуть, – посміхнувся учитель в окулярах. – Полюбляє простий народ придумувати небилиці. Антинауково це.

– Ви що, не вірите в існування перевертнів? – здивувався граф Яків.

Перевертні в Терентопії були явищем звичайним, тому терентопець, який заявляє, що він не вірить в існування перевертнів, виглядає там так само дивно, як в нашому світі, безцінний читачу, людина, яка заявляє, наприклад, що вона не вірить в існування корупціонерів.

– Я і сам перевертень, – відповів учитель, протираючи хусточкою скельця окулярів.

– Ага, він перевертень, – підтвердив фермер.

– Опівночі повного місяця я перетворююсь на великого пса, кавказьку вівчарку, – додав учитель.

– А ви? – запитав лицар Хома у фермера.

– Він – ні, я єдиний перевертень в Нижніх Драконопасах, – відповів за фермера педагог. – Безумовно, я вірю в існування перевертнів, тим більше що я один із них. Але хтось тут розпускає чутки, що десь за Кухулінівкою завівся перевертень, який пожирає текстиль...

– Текстиль?! – здивувався граф Яків.

– Таке набрешуть, що ні в які ворота не лізе, – посміхнувся учитель-перевертень. – Ну як це перевертень може вживати в їжу мануфактуру?! Перевертні, це люди, що перетворюються тимчасово на вовків, собак, ведмедів та інших великих ссавців. Але ніякі ссавці тканини не жеруть. Ні, в перевертня-текстилежера я не вірю. А тутешні жінки вірять, і як тільки чують побрехеньки, що той перевертень десь близько, одразу кидаються ховати текстильні вироби.

– А може, він перетворюється не на вовка, чи там... а на міль. Міль же текстиль жере, – заперечив фермер.

– Міль це комаха, а людина – ссавець, зовсім інший генотип, – відмахнувся учитель. – Людина – ссавець, і вовк – ссавець, і собака, і ведмідь... Перевертень перекидається з одного ссавця на іншого, тобто залишається завжди представником того самого класу живих організмів. А комахи відносяться не до класу ссавців, а до класу членистоногих, це зовсім, зовсім інше. У молі цілковито інакші розміри, абсолютно інша вага, інша кількість кінцівок... Ні, я не вірю, що людина-перевертень може ставати міллю, і вважаю таку думку антинауковою.

– Може, і брехня, – знизав плечима фермер.

– А з якого приводу тут панує таке пожвавлення? – запитав граф Яків, указуючи на веселих громадян у корчмі. – У вас у селі якесь свято?

– До нас у Нижні Драконопаси приїхав знаменитий столичний кат-віртуоз Інкогнітечко, – відповідав фермер. – Ніколи такі знамениті кати не гастролювали в нашому селі, так що для нас це, можна сказати, що свято.

– Казали, що цей знаменитий Інкогнітечко дає гастролі тільки в великих містах, а він надав честь і нашому маленькому селу, – підхопив учитель. – Шибениці в нас у Нижніх Драконопасах, на жаль, нема, тому Інкогнітечко продемонструє на добровольцях із публіки тільки віртуозні катування кремовими тортами. У нас всі тутешні жителі вже купили квитки на це шоу. Воно пройде ввечері в місцевому клубі.

– Оце класно! Ну хто б міг подумати, що я зустріну Інкогнітечка у такій глухомані! – зрадів граф Яків. – Ми з ним друзі, – пояснив він аборигенам.

Яків познайомився з Інкогнітечком, коли той піддавав його тортурам тортами за чергове злодійство, ще до того, як Яків став лицарем.

Тортури тортами (гм, виглядає наче каламбур), як уже зазначалося раніше, полягають у тому, що кат метає кремові торти в фізіономію засудженому. При цьому засуджений має право ухилятися. Але Інкогнітечко був таким віртуозом, що як клієнт ні огинався, кат незмінно улучав у ціль, викликаючи регіт глядачів. Жертва навіть мала право кидати торти в ката (аби не відчувати себе дискримінованою), але Інкогнітечко був настільки верткий, що ще жодному з його клієнтів не вдалося гепнути його тортом. Багато засуджених, знаючи про верткість Інкогнітечка, відмовлялися скористатися цим правом, мовляв, навіщо дарма намагатися, якщо і так ясно, що нічого не вийде. Яків не відмовився і чесно метав у ката торти, але, як завжди, вони пролетіли повз віртуоза. Інкогнітечко ж Якову незмінно заліплював голову заварним кремом на радість регочучому глядацькому залу.

Після цього Яків з Інкогнітечком подружилися.

– Інкогнітечко зараз з дороги париться в моїй лазні, – повідомив лицарям корчмар, який чув останні слова графа Якова.

– Зараз доїм і піду до нього. Кортить побачити старого друга, – сказав Яків і прискорив поглинання їжі.

Після закінчення трапези граф Яків і лицар Хома заплатили корчмареві за частування.

(«Ти ж казав, громадянине Авторе, що терентопці пригощали мандрівних лицарів безкоштовно», – нагадує раптом авторська Ліва мозкова півкуля.

«Так, пригощали безкоштовно, – пояснює Автор, – ті, для кого частування не було бізнесом, ті, хто заробляв гроші в інших сферах діяльності: селяни, чудотворці, ремісники... Але для корчмарів і шинкарів саме частування є єдиним способом заробляння грошей, і якби вони пригощали клієнтів безкоштовно, то розорилися б і зубожіли. Лицарі прекрасно це розуміли, тому розплачувалися з працівниками громадського харчування, не чекаючи, коли їх про це попросять. Можливо, цей корчмар і не став би просити лицарів, щоб вони заплатили, але вони самі дали йому гроші, маючи на увазі, що від цього залежить добробут його сім'ї. А от якби вони селянам, чудотворцям і ремісникам пропонували гроші за гостинність, ті навіть образилися б».

Ті діяли так, як ченці Курязького монастиря (що мав місце дещо західніше Харкова), в гумористичній поемі «Заснування Харкова» (1815) поета-гумориста, сатирика та байкаря Василя Масловича:

 
Обсушили там його,
Славно накормили
І за все оце нічого
З лицаря не збрили.
 

До речі, чи помітив ти, безцінний читачу, що на відміну від російської мови, де словосполучення «общественное питание» зліпилося в одне слово «общепит», в українській мові «громадське харчування» залишилося «громадським харчуванням», не ставши ні «громахарчем», ні «грохаром», ні чимось подібним.)

Коли граф Яків і лицар Хома встали з-за столу та дали гроші, корчмар поліз у кишеню, і, ніяковіючи, повідомив:

– У мене в кишені був гаманець...

– Ага, це я його поцупив, – чесно зізнався Яків і гаман корчмареві повернув.

Учитель і фермер, почувши це, заходилися метушливо обстежувати і свої кишені.

– А у мене в кишені була срібна цигарниця, – сказав фермер.

– Теж моя робота, – зізнався граф і портсигар фермеру віддав; потім запитав у вчителя: – А у вас нічого не пропало?

– Начебто нічого, – знизав плечима, обмацавши всі кишені, очкарик.

– Ну як же нічого! А годинник? – вигукнув Яків і простягнув педагогові-перевертню наручного часоміра, який устиг непомітно зняти під час трапези з руки співтрапезника.

– Ой, а я й не помітив! Дякую! – зрадів той.

Вийшовши з корчми «Під Розвісистою Локшиною», лицар Хома і граф Яків переконалися, що на мотузці між яблунею і грушею вже таки немає пошивок, простирадл і підковдр.

Яків рішуче попрямував до дерев'яної лазні, з рури якої здіймався димок, а на ручці дверей висіла табличка з написом: «Не входити! Зайнято!»

– Ти що, м'яко кажучи але грубо виражаючись, ввійдеш? – запитав Хома.

– Звісно.

– А може, почекати? Він же там, м'яко кажучи але грубо виражаючись, голий.

– Ну то й що, мужик же, не баба, і до того ж ми з ним друзі, чого тут соромитися. Ця табличка адресована стороннім, а я Інкогнітечкові не сторонній, а близький товариш, тож мене це не стосується, мені можна.

– А я, м'яко кажучи але грубо виражаючись, краще тут почекаю.

Яків рішуче відчинив двері і ввійшов усередину.

Сонце, увірвавшись у проріз двері, осяяло висячі на цвяшку знамениті Інкогнітеччині чорний комбінезон і клоунську маску з червоним пластмасовим носом, великими поролоновими вухами, кривими окулярами і фіолетовими вусами, а також ще якісь речі, до яких граф не придивлявся. Ця катівська уніформа та інше знаходилися в маленькому передбаннику, сама ж парильня містилася за наступними дверима.

Коли входиш з освітленого сонцем світу в сутінкове приміщення, то спочатку сутінки здаються тобі непроглядною темрявою і ти нічого не бачиш. Так і Якову сутінкова парильня здалася темрявою єгипетською. Він не встиг дочекатися, поки очі звикнуть до нестачі яскравості, і щось в цій напівтемряві розгледіти, коли його раптом оглушив жіночий вереск.

– Ой, вибачте, пані, я не... – пробурмотів граф і спритно покинув лазню, почервонівши наче варений рак.

– Що? – запитав лицар Хома у зніяковілого рум'яного напарника.

– Інкогнітечко там не один, а з якоюсь жіночкою, – буркнув Яків.

– Будемо, м'яко кажучи але грубо виражаючись, чекати тут?

– Ні, займемося опитуванням населення. А з Інкогнітечком зустрінемося під час його шоу. Він викличе добровольців із публіки, і отут вийду я. Буде йому сюрприз.

☼ ☼ ☼

Лицар Хома і граф Яків методично обійшли всі хати Нижніх Драконопасів. Ніхто з жителів цього села нічого нового про драконяче яйце і намальованого шахрая не сказав.

Тим часом настав час катівського шоу, і лицарі разом з корінними жителями цього населеного пункту з'явилися в клуб, чесно придбавши квитки у керівника будинку культури.

Сидінь у клубі не вистачило на всіх глядачів, тому були принесені стільці і табуретки з навколишніх хат.

Перед початком шоу граф Яків, як і в корчмі, гучно оголосив, що він клептоман і може у присутніх глядачів що-небудь вкрасти. Але попросив їх із цього приводу не турбуватися, оскільки вкрадене він їм чесно поверне.

Коли на сцену вийшов Інкогнітечко у своїй знаменитій клоунській масці і в чорному комбінезоні, нижньодраконопасивці зааплодували, а граф Яків сказав на вухо лицареві Хомі:

– Щось Інкогнітечко ніби став менший на зріст і щупленьким. Раніше він був вищим і щільнішим.

А коли Інкогнітечко оголосив, що для катування тортами йому потрібні добровольці з публіки, Яків додав:

– І голос у нього не такий. Був голос низький, як у дорослого чоловіка, а тут пищить, наче дитя.

Лицарі перезирнулися.

– Аферист? – запитав лицар Хома.

– Так, це не справжній Інкогнітечко, це самозванець, – кивнув граф Яків. – Мені Інкогнітечко скаржився, мовляв, до нього доходять чутки, що під його маркою по країні гастролюють шахраї. Обманюють публіку, видаючи себе за знаменитого ката, і заробляють на цьому гроші. Мало того, що вони наживаються за рахунок чужої популярності, так ще завдають шкоди репутації Інкогнітечка, бо розчаровують глядача своєю халтурою. Подивиться глядач на роботу такого лже-Інкогнітечка, плюне і промовить: мовляв, кажуть, Інкогнітечко, Інкогнітечко, великий кат, знаменитий віртуоз, а насправді він повна бездарність! І іншим стане говорити, щоби не ходили на Інкогнітечка. Інкогнітечко грозився: якщо б мені ці шахраї попалися, я б їм, мовляв, показав, як дурити людей. Зараз я вийду добровольцем, нехай він зі мною попрацює, а я його відразу викрию.

І граф Яків підняв руку, мовляв, я доброволець. Раніше нього руки підняли ще кілька людей, але побачивши, що і заїжджий граф бажає взяти участь, кінцівки опустили: з поваги до лицаря Напівкруглого Столу надали йому почесне право першим піддатися тортурам.

Граф вийшов на сцену.

Видаюча себе за Інкогнітечка людина в масці пов'язала на шию добровольця клейончатий чохол, що опускався до колін, щоб обладунок лицаря не забруднити тортом. Яків підморгнув Хомі, мовляв, зараз подивимося, на що пройдисвіт здатний. Помічники, з місцевих жителів, винесли кілька тортів і поставили їх на двох столах у протилежних частинах сцени.

– Починаємо! – оголосив фальшивий Інкогнітечко, жваво схопив один торт і запустив у графа.

Яків не встиг ухилитися, і кремова маса гепнулася в його фізіономію. (На шоу граф прийшов, ясна річ, без шолома). Зал вибухнув сміхом. Навіть лицар Хома не зміг втриматися, адже далеко не все смішніше за людське обличчя, забруднене тортом.

Граф протер очі, схопив інший торт з другого стола і метнув у лже-ката. Той спритно ухилився, і торт розквасився об спеціально підвішену позаду клейонку.

Людина в масці метнула новий торт. Яків шугнувся праворуч, але суперник ніби передбачив цей маневр, і кремова маса знову гепнулася об фізіономію лицаря, а зал знову гримнув сміхом.

Яків, протерши очі, знову схопився був за торт, але в залі пролунали ремствування: мовляв, не захоплюйтеся, пане лицарю, інші теж хочуть, бажаючих багато, на всіх може тортів і не вистачити.

Яків залишив торт, махнув рукою, мовляв, гаразд, йду, і пішов за лаштунки вмиватися. (Там для цього був установлений умивальник, про що було заздалегідь оголошено глядачам). Замість нього на сцену вибіг інший доброволець, з місцевих...

Коли вже чистий і без клейончастого чохла граф Яків повернувся до залу, його напарник лицар Хома здивовано ворухнув на його адресу бровами: мовляв, що ж не викрив. Яків, виправдовуючись, зашепотів:

– Цей самозванець працює не гірше за справжнього Інкогнітечка. Я навіть в якийсь момент засумнівався: а чи дійсно це не Інкогнітечко? Його майстерність мене, так би мовити, підкорила, і я навіть цього афериста заповажав за такий талант. Тому вирішив його не ганьбити при всіх, а поговорити з ним після шоу віч-на-віч.

Подальший виступ лже-Інкогнітечка підтвердив слова графа: цей самозванець у клоунській масці вчиняв так звані тортури тортами так само віртуозно, як і справжній Інкогнітечко.

Добровольці, що виходили один по одному на сцену, незмінно отримували тортом в обличчя, як би не ухилялися, а от фальшивого ката забруднити тортом нікому не вдалося.

Після закінчення цього шоу нижньодраконопасивці довго аплодували гастролерові за доставлене задоволення.

Обидва лицарі теж насміялися до втоми животів.

Потім глядачі брали у виступальця автографи.

Граф Яків теж підсунув лже-Інкогнітечкові аркуш, і той, не дивлячись, черканув на папірці розмашистий підпис.

– Він і підпис навчився підробляти: схожий на Інкогнітеччин, – повідомив Яків Хомі, вибравшись із натовпу катівських шанувальників.

Потім граф Яків чесно-благородно роздав деяким глядачам те, що встиг у них під час шоу непомітно поцупити.

Кілька шанувальників проводжали людину в масці аж до хати корчмаря, де цей приїжджий збирався переночувати.

Лицарі пройшли за ними.

Біля корчми проводжаючі розійшлися, залишилися тільки людина в масці, корчмар із дружиною та граф Яків з лицарем Хомою.

– Кхе... пане... еее... кате, ми хотіли б з вами побалакати. Віч-на-віч, – сказав граф.

Корчмар, сказавши «Не будемо заважать», з дружиною пішов у хату.

– Я вас слухаю, – сказав самозванець, схрестивши руки.

– Гм... Ти хто? – запитав дещо фамільярно граф Яків.

– Тобто як «хто»?!.. Кат Інкогнітечко, ви хіба не зна... – почав був чоловік у масці, помітно знітившись, але граф перебив:

– Інкогнітечко мій друг, тому не треба нам тут... Думаєш, надів таку ж маску і можеш вішати локшину, мовляв, я Інкогнітечко? Питаю по-хорошому: ти хто? Маску зніми.

Гастролер підупав, зіщулився, пробурмотів «Феніта ля комедіа» і приречено стягнув з голови клоунську маску.

– Отже, юначе, яке твоє справжнє ім'я? – продовжив допит граф.

– Герміона Бісквітова. Я не юнак, а дівчина.

Яків згадав жіночий вереск у лазні і знову зніяковів.

Ця дівчина дійсно була схожа на вродливого юнака: у неї було коротке світле волосся, маленькі груди і вузькі стегна. Невеликі зовнішні відмінності приховував просторий чорний комбінезон.

– Ну от, така мила дівчина, а займаєтеся нехорошими речами, шахрайством, видурюєте у людей гроші, видаючи себе за відомого ката. Ну хіба ж це добре?! – знову заговорив граф, але вже не так суворо.

– Недобре, – погодилася Герміона, опустивши голівку. – Мені соромно, що я... Але що мені було робить, якщо мені подобається ця робота, але люди хочуть ходити на Інкогнітечка, а не на Герміону Бісквітову.

– Так, мушу зауважити, що в катуванні тортами ви не поступаєтеся самому Інкогнітечкові! – похвалив Яків. – У вас явний талант. Погано тільки, що це шоу пов'язане з ошуканством.

– Я хотіла влаштуватися на роботу катом, але мені в ратушах усіх міст відповідали, мовляв, нема вакансій, та й не жіноча, мовляв, це справа – катівство. Я пробувала була самостійно гастролювати під своїм ім'ям, але я не маю відомого популярного імені... Виявляється, що людям потрібна не стільки наявність у гастролерів великого таланту, скільки наявність відомого імені. Переді мною став вибір: чи то відмовитися від улюбленої роботи і зайнятися нелюбимою, чи займатися улюбленою, прикрившись чужим, відомим ім'ям. Визнаю: видавати себе за іншу людину – це афера, це недобре, але нічого розумнішого і правильнішого я не придумала.

– Гм... Знаєте, панно Герміоно, я вас познайомлю з моїм другом, справжнім Інкогнітечком, не зараз, бо зараз ми зайняті пошуками, а після закінчення Великої Яєчної Експедиції, – запропонував граф Яків, – і він вам допоможе у вашій проблемі: чи дасть вам рекомендацію, чи дозволить вам використовувати його псевдонім і маску, чи ще якось...

– Ой, це класно! Дуже дякую! – зраділа дівчина.

– Але ви мусите нам пообіцяти, що з завтрашнього дня більше не видаватимете себе за Інкогнітечка. Гастролюйте не як Інкогнітечко, а як пародист Інкогнітечка, – продовжив граф. – Можливо, як пародисту Інкогнітечка вам менше платитимуть, ніж зараз, коли вас вважають самим Інкогнітечком, але зате все буде чесно.

– Обіцяю! – вигукнула Герміона. – Пародист. Мені це чомусь не спало на думку. Дякую за підказку.

– У вас рідкісне ім'я: Герміона, – зауважив лицар Хома.

– Батьки назвали мене так на честь королеви Герміони зі «Зимової казки» Шекспіра, головної героїні, дочки руського імператора і дружини сицилійського короля. А взагалі це ім'я грецьке.

– Я так, м'яко кажучи але грубо виражаючись, і подумав, – кивнув він.

(Всякому, хто читав «Зимову казку» Вільяма Шекспіра, або дивився вистави чи фільми за даним твором, абсолютно очевидно, що королева Герміона, між іншим, стає і тещею богемського принца Флорізеля, вже за рамками цієї п'єси. Але, зрозуміло, не того богемського принца Флорізеля, що є героєм детективних повістей Роберта Льюїса Стівенсона «Клуб самовбивць» і «Діамант раджі». Адже Флорізель, придуманий Стівенсоном, фігурує в дев'ятнадцятому столітті, аж за пів тисячоліття після Флорізеля, придуманого Шекспіром. Втім, мабуть, не зовсім правильно казати, що Шекспір його от так от просто з нуля і придумав. Правильніше, напевно, сказати, що Шекспір запозичив із роману Роберта Ґріна «Пандосто» вигаданого Ґріном принца Дораста і перейменував його на Флорізеля. Так само, як придуману Ґріном королеву Белларію він, запозичивши, перейменував на Герміону. Помінявши місцями і географічну приналежність їхніх титулів: богемську королеву перетворив на королеву сицилійську, а сицилійського принца – на принца богемського. Автор вибачається перед читачем за те, що вперся в діалог персонажів із цими літературознавчими подробицями, котрі читач може обізвати авторським занудством, але не зміг в черговій раз Автор утриматися від бажання розширити читацький світогляд, поповнити читацьку ерудованість.)

Потім лицар Хома запитав її адресу, мовляв, аби зв'язатися з нею після закінчення експедиції, щоби допомогти. Вона повідомила. Виявилося, вона теж проживає в Жорикбурзі. Герміона повістила, що завтра вона мала намір виступити в селі Громопукове, і там, мовляв, вона вже відрекомендується пародистом, що зображує Інкогнітечка, а не Інкогнітечком як таким.

Побажавши розкаяній аферистці подальших творчих успіхів на ниві катівства, граф Яків і лицар Хома вирушили до хати голови Нижніх Драконопасів, де і провели наступну ніч.

Хома зізнався перед сном напарникові, що дівчина Герміона Бісквітова йому сподобалася, хоч вона і не дуже, як то кажуть, фігуриста. І він, будучи неодруженим молодим чоловіком, вирішив після закінчення яєчних пошуків познайомитися з нею ближче, для цього і випросив її адресу...

Автор не сказав про опитування Герміони щодо розшукуваного яйця і шахрая, з демонстрацією портрета останнього, оскільки впевнений, що ти, читачу, і сам здогадався: вона цього, як всі інші зустрічні, не уникла. І відповідь, на жаль, була стандартною.

☼ ☼ ☼

Наступного ранку, двадцять п'ятого жовтня, поснідавши з сім'єю голови, лицар Хома і граф Яків покинули Нижні Драконопаси, кілька годин їхали лісостеповими просторами і прибули до села Кухулінівки.

Там вони провели решту дня, займаючись опитуванням, переміжним прийняттям їжі і водних процедур, і заночували. Опитування, як читач здогадався, не додало їм інформації про розшукуване.

Вранці двадцять шостого вони покинули Кухулінівку і продовжили путь.

Терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко вже повідомляв читачеві, що чим далі від центру королівства, тим менше щільність населених пунктів. Ці два лицарі віддалилися від центру настільки, що час переїзду від одного села до іншого займав іноді по пів дня, а то і цілий день.

Кухулінівка вже давно залишилася позаду.

Яків і Хома ґрунтовою дорогою їхали, їхали, їхали, але чергового населеного пункту все не було і не було.

Сонце плавно піднеслося на вершину небесної бані і неквапливо з неї зісковзувало до західного горизонту.

Якщо до сутінків ні до якого житла вони не доберуться, доведеться напинати намет на лоні природи, і ночувати в ньому.

Оскільки бесіди та інше голосове спілкування створюють ілюзію, що шлях стає коротшим, то Хома з Яковом у дорозі базікали та співали дуетом пісень, як терентопських, так і з Великого Світу.

І нарешті, коли вони заспівали харківську пісню «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...», в їхньому полі зору з'яви...

(– «Дивлюсь я на небо...» – одна з найвідоміших і найпопулярніших українських пісень, – каже раптом, перебивши, Права півкуля авторського мозку, – але чому, громадянине Авторе, ти оголосив її саме харківською? Запевняю тебе: її співають не тільки в Харкові, але і по всій Україні і за її межами.

– Співають де завгодно, – погоджується Автор, – але створили її в Харкові харків'яни. Якщо читач мало-мальськи знає історію української літератури, то йому відомо, що нова українська література почалася з творів Івана Котляревського та харківських романтиків. Котляревський жив у Полтаві, а харківські романтики (в тому числі перший український прозаїк Грицько Основ'яненко) – у... ні, не у Харбіні, не у Хараре і навіть не у Хартумі, а де саме – читач, будучи особистістю розумною, і сам уторопав. Тому батьківщиною нової української літератури можна вважати саме Харків із Полтавою. Так от вірш «Дивлюсь я на небо...» написав поет із гуртка харківських романтиків Михайло Петренко. А музику до нього склала харків'янка Людмила Александрова. Отже – хто має право заборонити мені називати таку пісню харківською?

Остап Вишня (який був харків'янином у столичні роки Харкова) в своїй книжці «Як із Харкова зробити Берлін» гостро покпив із тих українців, хто, згідно з піснею, загрузли в дивленні на небо та думках про сокола:

«Найнеобхідніша, найконечніша умова для того, щоб з Харкова зробити Берлін, – це 75% харківського – та не тільки харківського, а й всеукраїнського – населення поробити соколами.

Не менше бо, як три чверти нашого "медлительного в движеніях" люду божого, все життя своє сидить і співає:

 
"Дивлюсь я на небо,
Та й думку гадаю,
Чому я не сокіл,
Чому не літаю".
 

Оце в його в голові.

Бо як би йому "бог крильця дав, він землю покинув, на небо злітав".