Текст книги "Яйцепос. Книга 3"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 35 страниц)

– Ні, не зовсім так, – заперечує Автор. – На початку Харкова не було. Спочатку була м'яка іграшка. Точніше, м'якої іграшки не було, була лише думка пошити м'яку іграшку.

– Розкажи докладніше, – просить Права півкуля авторського мозку.

– Розповідаю. На початку дев'яностих років двадцятого століття чомусь спала мені на думку мисль: а чи не пошити мені м'яку іграшку – дракона, зовні текстильного, а внутрішньо поролонового. Аби той штучний дракон був декоративним елементом інтер'єру мого житла. Але замість того, щоб засісти за шиття, я задумався про те, що у цього майбутнього дракона має бути якась історія. І написав оповідання про битву дракона Інокентія Карловича з лицарем Аркадієм. Оповідання, надруковане на друкарській машинці, перемістилося до купки макулатури, яку я патетично назвав своїм архівом. Але після створення словесного дракона ентузіазм щодо створення дракона текстильно-поролонового чомусь зійшов нанівець. Тож цей декоративний елемент інтер’єру так і не був пошитий.

У тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятому році спало на думку написати більший за обсягом твір, щось на кшталт чарівно-лицарського епосу. У якості, образно кажучи, зерна, з якого мало вирости велике гіллясте дерево, я взяв вищезгадану історію битви лицаря і дракона. Це ніби як у Льюїса Керролла: він спочатку написав маленьке казкове оповідання «Помста Бруно», а згодом роман із двох книг «Сильві та Бруно», до якого «Помста Бруно» увійшло як два розділи. Але якщо в роман Керролла казка «Помста Бруно» увійшла майже не зміненою (або взагалі не зміненою, про це краще знають керроллознавці), то історію битви Інокентія Карловича з Аркадієм я переписав повністю, значно змінивши, навіть не виймаючи з архіву і не перечитуючи початкового варіанту.

У другому варіанті сцену, де дракон привозить до Королівського замку переможеного і закутаного в капронову сітку лицаря на гіппомобілі, я написав сімнадцятого вересня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року. Тому вивів, що і сама ця битва, і прибуття дракона до замку відбулися саме цього дня: сімнадцятого вересня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року. І подальшу хронологію терентопських подій уже будував, відштовхуючись від цієї дати.

Так от, Ліва півкуле мого мозку: у тому первісному варіанті, який опинився в моєму так званому архіві, схожому на купку макулатури, ніякого Харкова зовсім не було. Терентопія була, а Харкова – ні. Ідея зробити Терентопію та Харків сусідами прийшла пізніше, вже при написанні Терентопського так званого епосу. Тому в цьому випадку й не можна сказати: «На початку був Харків».

Писав я Терентопські хроніки дуже-дуже неспішно, роблячи в роботі паузи, що тривали іноді кілька тижнів, а то й кілька місяців, так що робота розтягнулася навіть не на роки, а на десятиліття. (Відомо, що Джон Роналд Руел Толкін творив текст свого епосу «Володар кілець», тицяючи у клавіші друкарської машинки лише двома пальцями, а не більшою кількістю, як роблять фахівці у справі машинопису. Маю сором зізнатися, що навіть до рівня Толкіна я піднятися не зміг, і свій так званий Терентопський епос друкую на машинці «Любава» (купленій, приблизно за десятиліття до початку створення цього так званого епосу, в універмазі «Будинок Торгівлі», що поруч із Благбазом) одним пальцем, вказівним правої руки, значно повільніше, ніж це вчиняють усіма пальцями обох рук майстри такої роботи). До кінця написання я наблизився впритул лише за тридцять років після початку.

Ага, так буває, що літератор закінчує свій твір лише за десятки років після того, як почав його писати. Наприклад, Франсуа Рабле свою епопею «Ґарґантюа та Пантаґрюель» писав приблизно двадцять років, і продовжував би писати, якби роботу не перервала смерть. Іван Котляревський свою «Енеїду» почав писати 1794-го року, а закінчив лише 1842-го. Віра Панова свій роман-казку «Котра година? Сон зимової ночі» почала писати під час Другої світової війни, а закінчила за двадцять років (а опублікований він був уже за сорок). І Войцех Жукровський перший твір своєї казкової дилогії про Тютюрлістанське та Блаблацьке королівства написав під час Другої світової, а другий твір цієї дилогії – аж за сорок років потому. Юрій Коваль свою іронічну епопею «Суєр-Виєр» почав писати 1955-го року, а закінчив 1995-го. Такі приклади, звісно, ​​можна продовжувати.

Що ж до квасного харківського патріотизму, продовжує Автор Терентопських хронік, то він, правда, мав місце при написанні цього мого поблизухарківського, так би мовити, епосу. Якщо британці мають свій епос про короля Артура та лицарів Круглого Столу, французи – свій епос про графа Роланда та лицарів Карла Великого, германці – свій епос про королевича Зиґфріда та нібелунґів, ірландці – свій епос про героя Кухуліна та уладських витязів, і так далі і тому подібне, то чому б і харків'янам не мати якого-ніякого чарівно-лицарського епосу, вирішив я в нападі харківського патріотизму. Визнаю, що цей, м'яко кажучи, епос вийшов не солідним, не серйозним і не патетичним, як вищеназвані іноземні, а курйозним, бешкетним, химерним, навіть майже божевільним. Але інших поблизухарківських, і тим більш харківських епосів поки немає, тож, як то кажуть, на безриб'я і лангуст мойва.

– Якщо взяти до уваги, що у всесвітній літературі вже є величезна кількість фентезійних творів про чарівні світи, в тому числі і так чи інакше пов'язані з нашим світом, то вигадування тобою, громадянине Авторе, Терентопського королівства є банальністю та епігонством, а не чимось новаторським та оригінальним. А банальність та епігонство – це ганьба для творця. Творець має бути оригіналом і новатором, – припечатала Автора до ганебного стовпа Права півкуля авторського мозку.

– Я в щосі «Користь нудотної попси» вже висловився про труднощі створення чогось принципово нового. Мало кому це вдається, – крехтить Автор, намагаючись відірвати своє тлінне тіло від ганебного стовпа. – Сучасний письменник і діяч мистецтва майже не може не бути епігоном! Так, кожен, хто займається художньою літературою та традиційними видами мистецтва – музикою, танцями, живописом... навіть кінематографом та фотографією, хоча останні значно молодші – кожен, повторюю, майже приречений бути більшою чи меншою мірою епігоном, бо всі можливі сюжети та всі можливі форми викладу вже давно людством винайдені та багаторазово використані! Навіть великий Шекспір ​​був, можна сказати, махровим епігоном, у тому смислі, що майже у всіх своїх п'єсах використовував чужі сюжети і навіть чужих персонажів! Вимагати від сучасного автора, щоби він не був епігоном і не повторював того, що було створене раніше, це все одно, як від сучасного хіміка вимагати, аби він працював лише з такими елементами, яких немає в таблиці Менделєєва. Ті нинішні письменники і митці (або «творяни», як назвав письменників і митців Майк Йогансен), які патетично величають себе новаторами та авангардистами, або свідомо вводять публіку в оману, або самі перебувають у омані через те, що недостатньо добре знайомі зі спадщиною минулих часів і просто не знають, що їхньому так званому новаторству та авангардизму десятки, сотні, або навіть тисячі років. Нині новаторство зводиться до вигадування нових термінів для ненових явищ. Досить на старе явище навісити нову вивіску, і вона стає новаторством та авангардизмом. Отже, якщо і на моє махрове епігонство навісити якийсь нечуваний раніше термін, позаковиристіше, то я теж стану виглядати новатором і авангардистом. Нехай це буде, скажімо, термін «зюзюблямізм». Тепер достатньо, аби екзальтовані пустодзвони розтрубили, що я став основоположником зюзюблямізму, і репутація новатора і авангардиста мені забезпечена... Ні, повторюю я, жодного кардинального новаторства за великим рахунком у художній літературі та традиційних мистецтвах утнути майже не можна. Людина, яка бажає ушкварити щось принципово нове, чого раніше не існувало, протоптати, образно висловлюючись, нові дороги, повинна йти в науку та техніку – там непочатий край роботи, там стільки непротоптаного, незвіданого, стільки попереду відкриттів та винаходів, такі перспективи. А в мистецтві та літературі, на жаль, все давно витоптано і пережовано, тут лише можна тупцювати чужими слідами і дожовувати розжоване... У зв'язку із цим мені пригадався діалог з роману Льюїса Керролла «Сильві та Бруно». Цитую:

«– Але якщо чесно, у наші дні й справді не знайдеш по-справжньому нової мелодії. Те, що нам підносять як "остання новинка сезону", завжди нагадує мені щось, що я вже чула в дитинстві.

– Прийде ще день – якщо світ проіснує досить довго, – сказав Артур, – коли всі можливі мелодії виявляться вже придуманими, і складені всі можливі каламбури... і гірше того, написані всі можливі книги! Адже кількість слів обмежена.

– Для авторів великої різниці не буде, – вплутався і я в їхній диспут. – Замість того щоб вирішити: "Яку книгу мені написати?", автор запитає себе: "Котру книгу мені написати?" Різниця в словах, і тільки».

– Втім, це не означає, – продовжує Автор Терентопських хронік, – що сучасний «творянин» повинен відмовитися від прагнення до оригінальності і скотитися в плагіат, бо хоч і неможливо в цій сфері створити щось абсолютно нове за великим рахунком, зате можливо створити нове за рахунком малим, так би мовити, ввернути якісь нові аспектики, детальки, дрібнички. От узяти хоча б мене...

– За що взяти? За носа? За вухо? За горлянку? Або за... ги-ги... – пирснули мозкові півкулі, але Автор, проігнорувавши сарказм мозку, продовжує:

– От узяти хоча б мене з цим моїм Терентопським, м'яко кажучи, епосом. За великим рахунком, ця моя писанина – таки дійсно махрове епігонство, згоден, не заперечую, бо творів про чарівні паралельні світи, у тому числі і пристиковані до нашого, про лицарів, драконів, чарівників і т.д. – хоч греблю гати. Від найдавніших епосів до сучасних фентезі на цю тему списані тонни паперу. Але водночас у жодному з тих минулих чарівних епосів, як я думаю, дія не розгорталася восени тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року, і жоден із тих чарівних світів не був пристикований саме до міста Харкова. Отже, в цих аспектах я виявив якесь новаторство, якусь оригінальність. Виходить, я пишу не лише черговий чарівний лицарський епос, а й ПЕРШИЙ У СВІТІ МАЙЖЕ ХАРКІВСЬКИЙ чарівний лицарський епос!

– Автора понесло, – каже Права півкуля.

– І якщо цей мій почин підхоплять і інші автори, і теж писатимуть харківські, саме харківські, чарівні лицарські епоси, то я навіть набуду репутації адепта, патріарха, основоположника харківського напрямку чарівно-лицарської літератури!

– Манія, – констатує півкуля Ліва, – величі. Куди тільки психіатри дивляться?

Автор, заговоривши про себе як про основоположника, розпалюється, його очі загоряються, на щоках виступає гарячковий рум'янець, він пітніє від збудження, гордо випинає груди і навіть підводиться навшпиньки.

– А пафосу, пафосу! – осаджує його Права. – А хто постійно наголошує, що, мовляв, цей так званий епос із мінімумом пафосу?

Автор і сам помічає, що заходився мовити пафосно, а це суперечить його обіцянкам, тому прикушує язика... Втім, Автор спілкується з безцінним читачем не через ворушіння язиком, а через ворушіння пера по папері, і, отже, правильніше сказати: Автор прикушує перо... Але перо тут присутнє тільки для романтичного антуражу, а насправді Автор наносить літери на папір за допомогою друкарської машинки, і, значить, зовсім уже правильно буде сказати: Автор прикушує друкарську машинку. А якби Автор був прогресивнішим, або, як нині кажуть, просунутішим, то йому довелося б прикусити аж цілий комп'ютер! Прикусивши друкарську машинку, Автор відразу її випльовує, щоб додати:

– Але якщо сучасний письменник все ж таки зможе написати щось абсолютно оригінальне, абсолютно несхоже на все, що було раніше, і тим самим доведе, що навіть у наш час можна не бути епігоном, що мої міркування про неможливість новаторства за великим рахунком є ​​помилковими, і що я сам, розмірковуючи таким чином, є бельбасом, то я буду цьому тільки радий.

– А я не згодний з тим, що ти, пане Авторе, навіть самого великого Шекспіра приплів до категорії епігонів, – протестує Ліва півкуля. – Епігон, це не той, хто просто повторює створене іншим, а той, хто робить це гірше, ніж цей самий інший. Так, Шекспір запозичив чужі сюжети. Але його твори виходили кращими, чим у тих, у кого він ті сюжети запозичив. Тому, з мого погляду, він не епігон, а геній.

– Саме так, – додає Права.

– Гаразд, гаразд, півкулі, умовили. Шекспіра й інших геніїв із категорії епігонів викреслюю. Але генії є меншиною. А основна маса...

– Можу припустити, що твоїм читачам, якщо такі взагалі знайдуться, або принаймні деяким із них, – продовжує дискусію Ліва півкуля, – можуть сподобатися твої, громадянине Авторе, терентопські історії про лицарів, чарівників, драконів тощо, але не твої діалоги із власними мозковими півкулями. Мовляв, вони тут зайві, гальмують сюжет, стомлюють багатослівністю і так далі. Нашпигувавши ними Терентопські хроніки, ти, мовляв, усе зіпсував.

– Нічого подібного, – заперечує Автор. – Я зіпсував не все. От, наприклад, планети, як крутилися навколо Сонця, так і продовжу...

– До чого тут планети? – дивується, перебивши, Ліва.

– Планети також є частиною поняття «все». Та й окрім Сонячної системи у Всесвіті є багато такого, чого я не зіпсував. Тому не треба перебільшувати, говорячи, що я зіпсував усе. Взагалі, якщо порівняти у відсотковому відношенні те у Всесвіті, що я зіпсував, з тим, чого я не зіпсував, то зіпсоване взагалі можна вважати дуже близьким до нуля.

– Я мав на увазі, що дехто може сказати, що діалогами з мозковими півкулями ти зіпсував Терентопські хроніки.

– От це інша розмова. Лише одні Терентопські хроніки, а не безмежне і всеосяжне «все». То хай так і кажуть, а не приписують мені нереальної поломки Всесвіту. Кожен читач має право читати ті фрагменти твору, які йому цікаві, пропускаючи ті фрагменти, які нецікаві. Немає такого суду, який засудив читача поглинати мої діалоги з мозковими півкулями всупереч своєму читацькому бажанню. Читач, який страждає на алергію щодо таких авторських випендрювань, побачивши, що у Автора почався черговий напад внутрішньочерепного рейваху, може благополучно перескочити ці абзаци або сторінки, поки в його поле зору не потраплять «нормальні» абзаци і сторінки про пригоди лицарів, чудеса чарівників, та інше, миле його читацькому серцю. У тому числі, пропустивши цей мій із вами, півкулі, діалог, одразу перейти до наступного розділу. Але серед читачів трапляються й такі диваки, яким цікаво не лише те, що відбувається з персонажами автора, а й те, що відбувається в авторській голові. Діалоги Автора з мозковими півкулями показують, що Автор не піддає таких диваків дискримінації, а намагається задовольнити і їхні запити.

Розмови, дискусії і навіть суперечки Автора зі своїми мозковими півкулями є не проявами шизофренії або ще якогось психічного розладу, а літературним прийомом, запозиченим у багатьох попередніх літераторів минулих століть. Цей прийом – переривати розповідь про пригоди персонажів розмовами автора з уявними співрозмовниками – був винайдений у незапам'ятні часи і давно є у художній літературі творчою традицією. Можна навести безліч прикладів, але Автор обмежиться мінімальною кількістю.

Лоренс Стерн у своєму романі «Трістрам Шенді» періодично розмовляє (правда від імені Трістрама Шенді) як зі своїм уявлюваним читачем, так і з якоюсь уявлюваною таємничою дамою. А в романі «Сентиментальна подорож Францією та Італією» (де про подорож Італією нічого не говориться, оскільки Стерн умер ще на етапі писання про подорож Францією), англійський автор розмовляє з якимось уявлюваним Євгенієм (правда, від імені Йорика, якому приписує цю подорож).

Дені Дідро у своєму романі «Жак фаталіст і його пан» (написаному під впливом Лоренса Стерна, чого Дідро й не приховує), перериває оповідання про забавні пригоди своїх героїв бесідами з уявлюваним читачем.

Микола Гаврилович Чернишевський у своєму досить дотепному романі «Що робити?» перериває оповідання своїми розмовами навіть не з одним, а із трьома уявлюваними читачами: проникливим читачем, просто читачем, і читачкою. У спілкуванні із проникливим читачем класик навіть одного разу вдається до насильства:

«– А я знаю...

Що це? знайомий голос... Оглядаюся, – так і є! він, він, проникливий читач, так недавно вигнаний з ганьбою за незнання ні бе, ні ме, ні кукуріку в галузі художності; він вже знову отут, і знову зі своєю колишньою проникливістю, він вже знову щось знає!

– А! я знаю, хто писав...

Але я квапливо хапаю перше, зручне для моєї мети, що потрапило під руку, – потрапила серветка, бо я, переписавши листа відставного студента, сів снідати – отже, я схоплюю серветку й затикаю йому рота: "Ну, знаєш, так і знай; що ж репетувати на все місто?"»

Ліва півкуля авторського мозку, перебиваючи, вигукує:

– У щосі сороковому «Нюхання дороги» є такі слова: «Потім Ніздреслав звернув із вулиці Арістофана на вулицю Чернишевського; пробігши повз пам'ятник у вигляді двох чоловіків в одязі дев'ятнадцятого століття, один з яких запихав серветку в рот іншого». Це...

– Так, – відповідає Автор, не чекаючи кінця питання. – Пам'ятник відображає саме цю сцену. Терентопці дбають про своє здоров'я і знають, що для здоров'я корисні сміх та веселощі, тому для пам'ятників найчастіше обирають кумедні ситуації.

Іноді в якості уявлюваного співрозмовника, бесідами з яким переривається оповідання, письменник використовує іншого письменника, що вже вмер, з минулих епох.

Майк Йогансен таким співрозмовником узяв шотландця Чарльза Кінґзлі (1819-1875 рр.), письменника, священника, мандрівника й ботаніка. У своїй досить дотепній (втім, у Йогансена багато творів є такими) книзі «Подорож у радянську Болгарію». Приводом для цього стала книга шотландця «Нарешті: Різдво у Вест-Індії», яку Йогансен прихопив у подорож. Закінчилося уявлюване спілкування Йогансена із британським священником «трагічно» для останнього – у тридцять дев'ятому розділі свого твору Йогансен «викинув святого отця Чарльза Кінґзлі за вікно в грязюку. Там саме стояв колгоспівський гиндик. Він роззявив дзьоба й ковтнув преподобного отця Чарльза Кінґзлі, попа, письменника, подорожнього і ботаніка. Так у череві гиндиковім... загинув критичний піп Чарльз Кінґзлі, виконавши свою роль горохового блазня, що розважає читача, коли в оповіданні потрібна пауза».

А Олександр Житинський у своїй іронічній епопеї «Втрачений дім, або Розмови з мілордом» перериває розповіді про персонажів – простих совєтських людей – бесідами з названим вище Лоренсом Стерном (1713-1768 рр.; саме він і є згаданим у заголовку мілордом). Спілкування з покійним класиком для Житинського у цій епопеї настільки суттєво, що він величає його там не тільки своїм учителем, а й співавтором цієї своєї епопеї.

А Павло Загребельний у своїй іронічній епопеї «Левине серце» періодично перериває розповідь про персонажів спілкуванням із таким собі уявним Варфоломієм Кнурцем, «доктором ерудичних (не плутати з юридичними і єрундичними!) наук».

– Отже, маючи на увазі такі напрацювання своїх літературних попередників, – говорить Автор Терентопського, м'яко кажучи, епосу, – я вирішив, що і мені непогано б розповіді про моїх персонажів переривати бесідами з уявним співрозмовником, або навіть кількома. Але спілкуватися найлегше з близькими. А хто є ближчим, ніж твої власні мозкові півкулі? Тому ви, півкулі, Ліва та Права, і стали такими співрозмовниками. Втім, крім вас, я спілкуюся також зі своїм уявним читачем і уявним терентознавцем Ім'яном Побатьковичем Прізвищенком.

– Великим недоліком твого Терентопського так званого епосу сучасні читачі можуть вважати те, що його кінець знаходиться надто далеко від його початку, – висуває нову претензію півкуля Права. – Тобто його дуже великий обсяг. Багато сучасних читачів вважають за краще мати справу з творами більш лаконічними, а вигляд книг товстих і важких їх так лякає, що вони не наважуються приступитися до читання настільки розгонистого нагромадження розділів, сторінок, абзаців, речень, слів і літер.

– Не сперечаюся, – відповідає Автор. – Але я намагався дотримуватися традицій епосів, а епоси, як правило, досить великі. Багатьом епосам можна пред'явити цю претензію. Наприклад, давньоіндійський епос «Махабхарата» складається аж із дев'ятнадцяти книг. Багатотомним твором є персько-арабський епос «Тисяча і одна ніч». Британський епос Томаса Мелорі «Смерть Артура» складається з восьми книг. І так далі. Це стосується й сучасних епосів. Наприклад, епос Джоан Роулінґ про Гоґвортс включає понад десяток книг, і з'являються нові. А епос Террі Пратчетта про Дискосвіт налічує понад сорок книг. Бувають, звісно, ​​і винятки. Скажімо, давньогрецький епос «Батрахоміомахія» (пародія на «Іліаду» Гомера) дуже невеликий, лише кілька сторінок. Але винятки лише підтверджують правило. Звинувачувати епос у тому, що він великий, це те саме, як звинувачувати афоризм у тому, що він маленький. Афоризм має бути маленьким, інакше він не афоризм, а епос має бути великим, інакше він не епос. Оскільки навіть серед сучасних читачів трапляються такі, хто не боїться читати немаленьких текстів, то, можливо, і мій Терентопський так званий епос знайде кілька своїх читачів.

☼ ☼ ☼

Діалог Автора з вмістом черепа продовжується.

– Цей твій, громадянине Авторе, Терентопський, м'яко кажучи, епос, – каже Ліва півкуля, – нагадує мені шашлик. Як у шашлику шматочки баранини та цибулі нанизані на шампур, так у тебе безліч різних історій нанизані на сюжет про викрадення та пошуки драконячого яйця.

– А мені, – заперечує півкуля Права, – цей так званий епос нагадує скоріше дерево...

– Ні, не дерево, а шашлик, – сперечається Ліва.

– А я кажу – дерево! – наполягає Права, починаючи суворо хмурити звивини.

– Сам ти дерево дубове! Шашлик і крапка!

– Мовчи, а то я з тебе самого шашлик зроблю, дурисвіте!

– Тільки спробуй! Зараз як вріжу тобі боляче ось цією звивиною!

– Звивини короткі! Я сам тобі...

– Стоп-стоп-стоп, півкулі, вгамуйтесь! – кричить Автор. – Бракувало, аби мій череп став боксерським рингом!

– А чого він... – бурчить Права.

– Сам чого... – ниє Ліва.

– Своєю схильністю до жорстких суперечок одна з одною ви суперечите Джонатану Свіфту, який у «Подорожах Гуллівера» написав, що «дві різні половинки головного мозку, змушені співіснувати в тісному просторі одного і того ж черепа, рано чи пізно дійдуть згоди та примирення і створять рівновагу в думках».

– Якщо ти, Авторе, цитуєш англійську класику (втім, Свіфт жив не в Англії, а в Ірландії), то я зроблю те саме, – каже Ліва півкуля. – Цитую: «Ми – схиблені, бо ми не дві людини, а одна людина. Ми – схиблені, тому що ми дві половинки одного і того ж мозку, розколотого навпіл... Ми з вами не більше як дві половинки мозку одного орача». Це з роману Ґілберта Кіта Честертона «Наполеон Ноттінгільський».

– Не гнівайся, Ліва півкуле, але порівняння Правої Терентопських хронік із деревом мені більше до шмиги, ніж твоє – з шашликом, – каже Автор. – Від головного сюжету про викрадення та пошуки драконячого яйця, як від деревного стовбура, ростуть інші сюжети, наче гілки, а від тих сюжетів іноді відростають свої сюжетики, як гілочки. Місцями різні гілки перетинаються, десь навіть зростаються одна з одною. А шматочки баранини та цибулі в шашлику не гілкуються.

Ліва півкуля замислюється, і, нарешті, погоджується:

– Так, скоріше дерево, ніж шашлик. Численні історії тут розгалужуються і перетинаються, наче візерунки в арабесках.

Автор фантазує:

– От допишу Терентопський так званий епос до кінця, а потім... Можливо, він буде опублікований і стане доступним досить великій кількості читачів. І, можливо, буде чимало таких, кому він сподобається, як серед харків'ян, так і мешканців інших регіонів чи навіть інших країн. Може, виникне товариство фанатів Терентопії. Може, до Харкова іногородні та іноземні фанати поїдуть як туристи. Може, харківські комерсанти, бачачи таке зацікавлення, використовуватимуть терентопську тему собі на користь. Якщо у Харкові є (або донедавна були) заклади, названі найменуваннями з британського епосу про короля Артура та лицарів Круглого Столу – ресторан «Екскалібур», клуб англійської мови «Камелот», спортивний клуб «Авалон», студія меблів «Ланцелот» тощо – то назви з ближчого до Харкова епосу (нехай і «так званого») тим паче будуть у Харкові доречні. Наприклад, з'явиться готель «Терентопія», ресторан «Жорикбург», бар «Лицар Пивної Кружки», кафе «Меч Халазюк», спортивний клуб «Лицар Аркадій», магазин зоотоварів «Дракон Інокентій Карлович», супермаркет «Жорик Дев'ятий», кінотеатр імені чарівника Гектора Манюні (як у місті Манюнинську), басейн «Русалка Леся», клуб собаківників «Нізреслав»... Можливо, будуть вироблятися і продаватися іграшки у вигляді персонажів Терентопських хронік. Можливо, будуть вироблятися і продаватися футболки та інший одяг із портретами героїв цих хронік, або з гербами лицарів Напівкруглого Столу, або гербами терентопських міст. Можливо, будуть вироблятися та продаватися кружки та інший посуд із такими зображеннями. І решта сувенірної продукції з терентопською символікою. Тощо. Можливо, у Харкові з'являться пам'ятники персонажам Терентопських хронік. Наприклад, скульптури у вигляді лицаря Аркадія та дракона Інокентія Карловича в момент їхньої битви. Або чарівника Акмуса у кабіні однокрилого літака. Або короля Жорика Дев'ятого, який розмовляє з детективом Варлаамом Папірусюком. Або Лицаря Пивної Кружки з Річардом Левове Копито, що тримають в руках чарівний меч Халазюк... І як харків'яни, так і приїжджі фотографуватимуть ці статуї, і зніматимуться на їхньому фоні...

– Манія величі розігралася в Авторові не на жарт, – констатує Права півкуля авторського мозку. – Ще трохи, і він уявить себе Шекспіром, Сервантесом або Рабле.

– Дивишся, він у психіатричній лікарні опиниться в одній палаті з якимось «Александром Македонським», «Наполеоном Бонапартом» та «директором Всесвіту», – додає півкуля Ліва.

– А що, вже й помріяти не можна? – ображається Автор. – Ну і що, що сказаного мною не буде насправді, зате думати про це приємно. А приємні думки є позитивними емоціями. А позитивні емоції корисні для здоров'я. На відміну від мрій чаклунів Авдія Мотлоха та Арсенія Архипова, від моїх мрій немає нікому жодної шкоди, а отже, я маю повне моральне право потішити себе нездійсненними фантазіями. Взагалі, скажу вам, півкулі, без зайвої скромності, що я феноменально скромний. Настільки скромний, що навіть категорично відмовляюся отримувати Нобелівську премію з літератури.

– А хіба тобі присудили премію?!! – дивуються обидві півкулі.

– Ну... Еее.. Кхе... Гм... Не важливо – присудили чи не присудили, головне, що я навідріз відмовляюся її одержувати через свою неймовірну скромність. «Краще бути скромною людиною, аніж нескромним мікробом», як сказав аж сам... От, до речі, вам, півкулі, питання на ерудованість: хто таке сказав? Га?

– Не знаю, – потискує звивинами Ліва. – Може, аж сам Гомер?

– Не в курсі, – підтакує Права. – Чи, може, аж сам Данте?

– Які ж ви в мене, півкулі, невігласи! Так сказав аж сам якийсь невідомий перехожий!

– Ти декілька абзаців тому згадав, Авторе, що людей, котрі витівають твори, Майк Йогансен назвав «творянами», – зауважує Ліва півкуля. – А я гадаю, що «творянами» можна називати тих, хто робить творі хороші, а тих, хто свідомо клепають твори погані, халтурні, правильніше називати не «творянами», а «творюками».

– Це ти, бува, не на мене натякаєш? – підозрює Автор.

– Ні, ти не «творюка», а «творняжка», у найкращому смислі цього слова.

Але доволі патякати, півкулі, підводить риску Автор. Настав час закінчити цей передостанній п'ятдесят дев'ятий розділ і перейти до останнього, шістдесятого.

Переходжу.