Текст книги "Яйцепос. Книга 3"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 35 страниц)

ЩОСЬ СОРОК ВОСЬМЕ. Семишарова легенда

– Учитель бажає довідатися, чи не містяться у валізі прибульця пісні та саги й чи не збирається прибулець прочитати їх уголос, бо вчителеві прочитали вже багато пісень та саг і він більше не може їх слухати.

Ілля Ільф і Євгеній Петров, «Золоте теля».

Серпень 1538 року;

вересень 1333 року;

липень 1012 року;

серпень 489 – квітень 490 років;

490 – 487 роки до нашої ери;

листопад 33 428 року до нашої ери;

22 червня 896 341 року до нашої ери.

Було це чи не було, а розповідають так:

Народила княгиня Милослава хлопчика, а чоловік її, князь Добромисл, незадовго до цього покинув стольний град Великі Дрібки й поїхав до західних Окраїнних Земель, тому що говорили мандрівники, буцімто бачили там великого вепра із золотими рогами; і вирішив князь убити того кабана, щоб піднести дружині ці золоті роги, як подарунок на подяку за народження спадкоємця. У звичайних вепрів рогів, певна річ, не буває, але цей же був не абиякий, а окраїнноземельний.

Таким чином, коли в Добромисла народився син, князь був відсутній і не знав, що вже став батьком.

І призвала породілля, княгиня Милослава, до себе молодого боярина Філофея Ріпу й сказала йому:

– Їдь, Філофею, розшукай мого чоловіка та повідом йому, що син у нього народився. Нехай кидає своє полювання та скоріше повертається. І без рогів обійдемося.

І взяв Філофей із собою кудесника Мирошку – чарівника-ясновидця, бо як же без ясновидця відшукати людину серед отаких-от просторів. І сіли вони на борзих коней, та виїхали з Великих Дрібок, та поїхали на захід.

І застала їх у дорозі ніч. І на небо зійшов місяць у повні. І набрали вони хмизу, розпалили багаття, і стали влаштовуватися на нічліг.

І раптом чують: хтось скиглить неподалік, якийсь звір. І боярин Філофей вихопив меч, кудесник Мирошка підняв палаючу гілку, як смолоскип; пішли подивитися. І блиснули з темряви звірині очі. І заніс Філофей меч, щоб рубанути, якщо звір кинеться. І не кидається звір, а скиглить і скавучить. І підійшли ближче, освітили: вовк!

– Хворий, чи що, поранений? – сказав Філофей.

– Це вовчиця, – сказав Мирошка. – Вона вагітна. Вона народжує.

І народила вовчиця дитинча, і стала його облизувати. І придивився Філофей та ойкнув: новонароджене було людським немовлям!

– Ну й ну! Вовчиця народила людину! Чудеса! Ніколи про таке не чув! – викликнув боярин.

І втупився кудесник Мирошка в звіра очима, поводив у повітрі руками й відповів:

– Це не вовчиця, не справжня вовчиця, а жінка-перевертень, вовкулачка. Вагітна вовкулачка, що в повню перетворилася на вовчицю, а дитя в утробі залишилося людиною, от і вийшло, буцімто вовчиця народила людину. Адже перевертання – явище не спадкоємне, а чисто індивідуальне; у перевертнів, як правило, і діти, і батьки, і брати, або сестри – не перевертні, а звичайні люди.

– І що нам із ними робити? – запитав Філофей, вкладаючи меч у піхви.

– Почекаємо, поки вовчиця знову стане жінкою, а потім допоможемо добратися до якого-небудь житла. Не кидати ж породіллю з дитиною в степу. Тим більше, на них немає одежі.

І дійсно, коли стало світати, вовчиця перетворилася на гарну молоду жінку. Процес перетворення боярин із чарівником не бачили, оскільки задрімали. І прокинувшись, вони першим ділом дали їй дещо зі свого одягу, щоб прикрила наготу й укутала дитину, яка виявилась дівчинкою.

І з'ясувалося, що жінку кликали Мокриною, що вона жила на маленькому хуторі із чоловіком, за якого нещодавно вийшла, десять місяців тому. Чоловік був звичайною людиною, не перевертнем, а вона... Він знав, що вона вовкулачка, Мокрина цього й не приховувала, але так її кохав, що це не стало перешкодою їхньому шлюбу. Цієї ночі він заснув, а Мокрина, будучи на дев'ятому місяці вагітності, під впливом місяця у повні стала вовчицею, і звіриний інстинкт змусив її втекти з будинку на обшири природи. І там почалися пологові перейми...

І коли розвидніло, подорожани озирнулися, і помітили вдалині димок: напевно, якесь житло. Мирошка посадив Мокрину з новонародженою на руках на свого коня й повів його туди за вуздечку, боярин поїхав поруч.

Димок ішов із труби в хатині пустельника.

Пустельник, сивий, але бадьорий старий, поклав жінку з немовлям на постіль зі звіриних шкір, щоб відпочили, а із чоловіками повів бесіду.

– Як тебе звати? – запитав його Мирошка; звичайно, за допомогою ясновидіння цей чарівник і сам міг визначити ім'я пустельника, але в цьому випадку не було необхідності напружуватися.

– Кличте мене Шостим Розповідачем, – відповів старий.

– Розповідачем? Отже, ти знаєш і розповідаєш усякі перекази й легенди? Розкажи й нам що-небудь таке, – попросив боярин Філофей Ріпа.

– Ну, слухайте, – почав Шостий Розповідач. – Було це чи не було, а розповідають так:

☼ ☼ ☼

Років двісті тому в одному селі на окраїні Кремезної пущі жила красуня Ніга – дівчина з рудим, як вогонь, волоссям. І був у неї брат Єгорій. І в Нігу був по вуха закоханий парубок Собірад, високий красень із широкими плечима. Уже він навколо Ніги ввивався, і подарунки їй пропонував, і вмовляв, і навіть погрожував: мовляв, стань моєю, а то не знаю, що я зроблю; мовляв, жити без тебе не можу; мовляв, так тебе хочу, що сили немає... Але Ніга Собірада не кохала й цуралася. Не до нього тягнулося її серце. Нізі подобався хлопець Борислав, хоч і непоказний зовні, але щиросердечний. І Борислав кохав Нігу.

І пішли якось дівчата в ліс по ягоди. Збирають, та перегукуються, друг від дружки далеко не відходять, щоб лісовик – лісовий ґвалтівник – не схопив. Лісовик бо нападає на жінку, якщо вона одна, а якщо їх ціла юрба, то не чіпає; бач, не любить багатоголосого жіночого вереску.

І Ніга ягідки рве, у козуб кладе, та подружкам аукає, а ті їй відповідають. І вже майже повний козуб нарвала, як раптом на неї з кущів вискочив хтось волохатий, брудний, великий та сильний. І Ніга тільки рот розкрила, щоб крикнути, а той їй рота затис та в нетрі потяг. І як вона не пручалася, а сили були нерівні, і заволік її волохатий так далеко, що кричи не кричи, а вже ніхто не почує. І зґвалтував її там брудний бешкетник. І, ґвалтуючи, примовляв: «Я лісовик Вархол, запам'ятай, я лісовик Вархол...»

І зробивши мерзенну справу, ґвалтівник утік. Пошкандибала Ніга назад, заплакана, розпатлана, подряпана, у рваній одежині...

Коли довідалися в селі, що красуню зґвалтував якийсь лісовик Вархол, піднявся шум так гамір. Голосніше за всіх кричав красень Собірад: «Доки кляті лісовики знущатимуться з наших жінок і дівиць?! Перебити їх усіх, починаючи із цього Вархола! Смерть ґвалтівникам! Озброюйтеся, хлопці, і гайда лісовиків винищувати!» І, надихнувши своєю промовою розлючених чоловіків, Собірад очолив загін месників. Звичайно, у цей загін увійшли і Єгорій, брат Ніги, і її коханий Борислав.

І цілий вечір шустали лісом грізні лісовикоборці, але жодного лісовика так і не побачили.

І вийшли вони на галявину, де жив старий пустельник. І вирішили: тут переночуємо, а зі світанком продовжимо пошуки.

І стали розпитувати пустельника, чи знає він тамтешніх лісовиків. І той відповів, що багатьох знає; дружби він із ними не водить, але й не ворогує; він їм не заважає жити в лісі, а вони йому; зрідка, зустрівшись, перекинеться з ними декількома слівцями, і не більше того; але за іменами багатьох із них знає.

– А лісовика Вархола знаєш? – запитав Собірад.

– Ні, це ім'я мені невідомо, – відповів пустельник.

– А як нам взагалі розшукати лісовиків? Де їх можна побачити? – викликнув сердитий Єгорій.

– Побачити їх можна тільки якщо вони самі вам покажуться, а якщо не захочуть показатися, то ви їх і не побачите, навіть якщо пройдете поруч. Непомітні вони, дуже непомітні.

– А сам ти хто? – запитав Борислав. – Як кликати тебе, старий?

– Називайте мене П'ятим Розповідачем.

– Розповідачем? Отже, ти розповідаєш різні історії, – зміркував Собірад, – ну так повідай нам одну з них, поки ми отут відпочиваємо.

– Ну, слухайте, – почав П'ятий Розповідач. – Було це чи не було, а розповідають так:

☼ ☼ ☼

Років триста тому у Великому Світі, у славному місті Києві княжив Володимир Красне Сонечко. І кохав цей князь жінок, і неодноразово одружувався: то з Олавою, то з Малфридою, то з Адлагою, то з Рогнідою, то з якоюсь грекинею – удовою брата Ярополка, то з якоюсь чешкою, то з іншою чешкою, то з якоюсь болгаркою, то з іншою болгаркою, то з Ганною – візантійською царівною, то ще з кимось... Крім дружин були в нього й коханки, яких взагалі ніхто не рахував. Дружини народили йому дітей: Вишеслава, Ярослава, Станіслава, Святослава, Предславу, Всеволода, Премиславу, Бориса, Гліба, Болеслава, Судислава, Марію Добронігу, Ізяслава, Мстислава, Людмилу, що вийшла за Руслана, й інших. А скількох народили від нього коханки, того знову ж ніхто не лічив. І серед незаконнонароджених його дітей був хлопець Терентій. Говорили, що його матір'ю була дніпровська русалка, якою спокусився князь Володимир якось прекрасною місячною ніччю. І коли виповнилося Терентію чотирнадцять років, прийшов він у князівські хороми, і щось сказав Красному Сонечку. І попрохав князь трьох кращих своїх дружинників – Олешу Поповича, Добриню Микитича та Іллю Муромця – навчити цього синка бойовому мистецтву.

І славний вийшов із Терентія витязь. Різними видами зброї він прекрасно володів, але найкраще – бойовим топором, через те й прозвали його наставники: Терентій Топір.

Постарілий князь Володимир дарував своїм синам князівства: Вишеславові – Новгородське, Станіславові – Псковське, Святославові – Деревлянське, Всеволодові – Володимир-Волинське, Борисові – Ростовське, Глібові – Муромське, Ізяславові – Полоцьке, Мстиславові – Тьмутороканське тощо.

І схотілося й Терентію Топору отримати власне князівство: теж, мовляв, князівський син. Але оскільки, будучи незаконнонародженим, одержати в дарунок уже існуюче він не міг, то вирішив заснувати нове на безлюдних східних землях. І навколо Терентія згуртувалися люди, чимсь незадоволені: одні були роздратовані високими податками, інші – свавіллям бояр; волхви, лісовики, русалки, водяники, перевертні, упирі були ображені утисками з боку християнської церкви, що оголосила їх «нечистою силою», з випливаючими із цього неприємностями. І усі ці скривджені та незадоволені вирішили йти з Топором, щоб створювати й облаштовувати нове князівство, більш справедливе, ніж уже існуючі на Київській Русі.

І рушила ця компанія переселенців на чолі з Терентієм Топором на схід.

І дорогою на них нападали бойові загони хазар, половців, печенігів, та й своїх же слов'ян-розбишак, але завдяки, з одного боку, бойовій майстерності Терентія й навчених ним соратників, а з іншого боку, магічній майстерності волхвів-чудотворців, переселенцям вдавалося перемагати агресорів. Однак ці напади навіяли на Терентія сумнів: а чи зможе нове князівство благоденствувати, якщо навколо аж кишать агресивні вороги.

І якось вони зустріли старого пустельника, слов'янина, що жив у землянці.

– Як тобі вдається отут жити, коли навколо нишпорять агресивні кочівники? – зачудувався Терентій.

– Так от живу. Майна в мене практично немає, тому пограбувати мене не можна. Сам я немічний старий, тому раб із мене не вийде. Приїдуть чергові кочівники, побачать, що з мене нема чого взяти, плюнуть і поїдуть далі.

– Виходить, у нашім світі вигідно бути бідним і старим, – зробив парадоксальний висновок Терентій. – А як тебе кличуть, старий?

– Кличте мене Четвертим Розповідачем.

– Ага, так ти знаєш сказання! – зрадів Топір. – Ну, розкажи що-небудь, а ми послухаємо й заодно відпочинемо перед подальшою дорогою.

– Ну, слухайте, – почав Четвертий Розповідач. – Було це чи не було, а розповідають так:

☼ ☼ ☼

Років п'ятсот тому, коли на попелищі міста Данпрштадира – спаленої гунами столиці великого Остроготського королівства – роксолан Кий із братами Щеком і Хоривом, та сестрою їхньою Либідь відродили місто, давши йому нову назву – Київ, жила в Дніпрі красуня-русалка на ім'я Славута.

Якось на зорі купалися князь Кий і його брати Щек і Хорив у Дніпрі, і раптом зринула біля них Славута. Побачив її Щек, середній брат, і остовпів: зроду він не бачив такої жіночої вроди. І закохався в неодягнену зеленоволосу діву з першого ж погляду. А Славута з першого ж погляду закохалася в Хорива – молодшого брата. І старший брат, князь Кий, побачив, як витріщається Щек на русалку, а русалка на Хорива, і відчув, що добром це не скінчиться. І після цього став Щек ходити на берег і виглядати красуню, але та до нього не припливала, бо не його покохала. І Князь Кий звернувся до чарівника Сварбуга: мовляв, поворожи, чарівнику, що вийде із цих любовних поглядів. І Сварбуг розкинув своє чаклунське причандалля, подивився й відповідає: мовляв, через те що сподобалася русалка Щеку, розгориться в ньому пристрасть, а через те, що русалка покохала Хорива, Щек почне ревнувати Славуту до молодшого брата, і від цих ревнощів виникне між братами смута.

– Ні, не можна допустити, щоб мої брати не злюбили один одного через якусь мокру дівку! – закричав Кий. – Треба негайно зайнятися чимсь, що відволіче Щека від любовного дурману! Відправитися в похід куди-небудь... та от хоча б у Константинополь! Нехай імперська пишність Візантії вразить і захопить увагу Щека, щоб та русалка забулася їм геть-чисто!

І швидко були споряджені човни, і три брати – Кий, Щек і Хорив – з декількома десятками витязів-соратників попливли Дніпром до Чорного моря...

За якийсь час, уже наближаючись до низов'їв ріки, побачив Кий на березі хатину, і стало йому цікаво: хто там живе.

(– Даю звивину на випрямлення, – говорить раптом Ліва півкуля авторського мозку, – що це був черговий пус...

– Цить! – обриває Автор.)

І човни причалили. Виявилося, у хатині жив пустельник-слов'янин.

(Ліва півкуля:

– Ну що я гово...

– Цить! – обриває Автор.

– Цей пустельник звався Третім Розповідачем, і Кий захотів від нього почути яке-небудь сказання, – угадала Ліва півкуля авторського мозку, ігноруючи «цить». – Особисто мені така одноманітність починає набридати, а безцінному читачеві, мабуть, тим більше.

– Якщо цей Розповідач – Третій, виходить, попереду залишилося ще тільки два: Другий і Перший, – зауважує півкуля Права. – Не так уже й багато, можна й потерпіти.

– Золоті слова! – схвалює думку останньої Автор. – Потерпіти й помовчати.)

– Як кличуть тебе, пустельнику? – запитав Кий... тощо.

Коротше кажучи, Третій Розповідач почав:

– Ну, слухайте. Було це чи не було, а розповідають так:

☼ ☼ ☼

Майже тисячу років тому, коли Греція вела війну з Персією, афінський учений Арістіон відправився в подорож на північний схід у пошуках грифонів. У самій Греції грифони на той час давно вже не жили, і деякі грецькі вчені навіть уважали, що ніяких грифонів взагалі ніколи не було, що це, мовляв, чистий міф. Але Арістіон почув від одного грека, що приїхав в Афіни з міста Ольвії – грецької колонії на північному березі Понта Евксинського – так греки називали Чорне море, – що, мовляв, говорив йому знайомий скіф, начебто у верхів'ях ріки Борисфен хтось зі скіфів бачив тварин, за описом схожих на грифонів. І вирішив Арістіон піднятися до верхів'їв Борисфена – так греки називали Дніпро – і пошукати легендарних звіроптиць. Супутників собі вчений не знайшов, тому що всі вважали його задум занадто небезпечним і безперспективним, довелося відправлятися на самоті.

Спочатку Арістіон на попутній галері переплив із Греції на заселене греками північне узбережжя Чорного моря, потім перемістився сушею в місцевість, де грецькі поселення межували зі скіфськими, де греки й скіфи жили, можна сказати, упереміш, де й ті й інші знали обидві мови – грецьку й скіфську. І, поживши там біля року, Арістіон вивчив скіфську мову й тільки після цього рушив у дорогу скіфськими землями – уздовж Дніпра на північ. Бо культурні люди, збираючись тривалий час перебувати в іншій країні, першим ділом учать мову тамтешнього народу, на відміну від безкультурних суб'єктів із психологією окупантів, які, живучи в іншій країні, не знають і знати не хочуть її мови, а нав'язують тубільцям свою.

Маючи природну принадливість і товариськість, грецький учений легко сходився із зустрічними скіфами й знаходив їхню підтримку, завдяки чому без усіляких проблем переміщався від одного скіфського поселення до іншого. І в одному з поселень його попередили, що північніше знаходиться територія войовничих жінок, які вороже ставляться до чоловіків, тому йому варто бути обережним, щоб не потрапити до них у полон, бо, якщо бранець цим бойовим бабам не подобається, вони його просто вбивають. Так це ж легендарні амазонки, подумав Арістіон; ех, от би їх побачити! Про амазонок він знав тільки з легенд. Понадіявшись на власну принадливість і прикинувши, що йти до своєї мети напрямки, а не в обхід, вірніше й швидше, вирішив ризикнути – познайомитися із загадковими войовницями. І вступив на їхні землі.

Незабаром учений дійсно був схоплений войовничими скіфськими вершницями й поміщений у темницю, де вже перебували два бранці – скіф і перс. Перс, на ім'я Ксератустра, як виявилося, теж був ученим і теж прийшов на скіфські землі в пошуках легендарних грифонів; а скіф, на прізвисько Другий Розповідач, заблукав на територію так званих амазонок, займаючись збором народних сказань, переказів і легенд.

– Якщо ви виявитеся хорошими людьми, ми вас відпустимо з миром, – говорили полоненим чоловікам загарбниці. – Але якщо з'ясується, що ви негідники, а серед вас, чоловіків, негідників чимало, це будь-яка жінка знає, або що ви іноземні шпигуни, заслані сюди з підступною метою, то ми вас, звичайно ж, уб'ємо: негідникам і шпигунам немає місця на землі. Посидіть у неволі, поки ми не розкусимо, хто ж ви є насправді.

Втім, над бранцями так звані амазонки не знущалися й голодом їх не морили, тому в'язні в полоні в жінок не страждали. Більше того, їм дозволялося гуляти селищем, але тільки в супроводі й під наглядом охоронниць, які у випадку, якби бранці спробували втекти, повинні були б їх убити. Але таких спроб ці чоловіки не робили, тому були живі й здорові.

Незважаючи на те що в той період Греція й Персія перебували в стані війни одна з одною, грек Арістіон і перс Ксератустра міцно потоваришували, бо обидва були вчені; так би мовити, одного поля ягоди. Взагалі, патріотизм, тобто любов до батьківщини, хороший лише в поєднанні з совістю, благородством, справедливістю, людяністю, терпимістю і здоровим глуздом. Якщо ж він витісняє, викреслює, виїдає з душі ці якості, заповнюючи собою всю душу, роблячись фанатичним пріоритетом, то перетворюється на велике зло і причину жахливих мерзенностей. Арістіон і Ксератустра не були «патріотами» в поганому сенсі цього слова, тому що були хорошими, порядними людьми.

Оскільки Другий Розповідач, Ксератустра й Арістіон були особистостями цікавими, що володіють масою знань, і талановитими оповідачами, войовничі жінки обожнювали чути їхні теревені. І по вечорах, коли закінчувалися бойові заняття й господарські справи, усе плем'я так званих амазонок збиралося навколо бранців, і ті базікали, а жінки їх із насолодою слухали. Другий Розповідач віщав скіфські, і не тільки, перекази й легенди, Ксератустра захоплююче розповідав історію Персії, Арістіон знав напам'ять поеми Гомера та інші твори грецького епосу...

В один із таких вечорів так звані амазонки й Арістіон із Ксератустрою попрохали Другого Розповідача повідати чергове сказання.

– Ну, слухайте, – почав той. – Було це чи не було, а розповідають так:

☼ ☼ ☼

Більше тридцяти тисяч років тому жило північніше цих місць плем'я мисливців на мамонтів (це такі великі волохаті слони; у ті часи було так холодно, що навіть слони й носороги були вкриті хутром, пояснив Другий Розповідач; але скіфські жінки знали про слонів і носорогів тільки із чуток, і Ксератустра для них намалював цих звірів паличкою на ґрунті). І полювали на мамонтів чоловіки, а жінки займалися домашнім господарством – куховарством, шиттям одягу зі шкір тощо. Однак дві дівчини із цього плем'я захотіли порушити традиції й стати мисливцями, а не домогосподарками. Кликали цих авантюристок Рись і Росомаха. Спостерігаючи за чоловіками, вони навчилися майструвати списи й користуватися ними. Спроби їх угамувати й посадити за жіноче рукоділля виявлялися безуспішними; Росомаха й Рись рвалися на полювання. Чоловіки спочатку від них відмахувалися, мовляв, не жіноча це справа – мамонтів завалювати, але дівиці були наполегливими й, зрештою, домоглися свого – стали полювати разом із чоловіками. На полюванні вони показали себе з хорошого боку й здобули повагу навіть старих мисливців. І одні більше хвалили Рись, а інші говорили про перевагу Росомахи. І між дівчатами виникло суперництво, кожна хотіла довести, що вона мисливець більше славний, ніж подруга. І дійшло до того, що вони стали сваритися на цьому ґрунті, а оскільки одні члени плем'я підтримували Росомаху, а інші Рись, то скандали стали загрожувати розколом плем'я.

І тоді вождь, на ім'я Бик, щоб припинити смуту, запропонував:

– Щоб раз і назавжди визначити, хто із цих двох краща мисливиця – Рись або Росомаха, – нехай обидві відправляться на пошуки мамонтів. Нещодавно те стадо, що давало нам їжу, кудись пішло з колишнього пасовища. Та із двох, хто першою виявить це стадо, буде визнана кращою мисливицею, і друга повинна буде із цим погодитися й більше не скандалити. А щоб усе було чесно, разом із дівчатами піде Ведмідь.

І відправилися Росомаха з Риссю в супроводі досвідченого Ведмедя по занесеним снігом просторам на пошуки здобичі.

І прийшли вони в ту долину, де раніше паслися мамонти.

– Тепер, дівчата, я вас буду чекати отут, а ви йдіть у різні боки й займайтеся пошуками. До вечора вертайтеся до мене й повідомляйте про свої успіхи, – сказав Ведмідь.

І Рись відправилася на схід, а Росомаха на захід. І Ведмідь став будувати невелику хижу, щоб не ночувати під відкритим небом.

І коли сонце опустилося до засніженого обрію, мисливиці повернулися до одноплеменця.

– Мамонтів я не знайшла поки, – заговорила Росомаха, – зате бачила рідкісне видовище: битву носорога з єдинорогом! Обидва звіри агресивні, тому опинившись на одному пасовищі, де з-під снігу здобували примерзлі рослини, вони схопилися як скажені. Це треба було бачити! Ух, як вони один на одного наскакували й буцалися. У кожного свої переваги: носоріг більш масивний, захищений товстою шкірою й хутром; проте в єдинорога ріг у півтора рази довший, та й більш вивертливий він.

– Ну й хто з них убив іншого? – запитав Ведмідь.

– Убити ніхто нікого не вбив, але поранити один одного поранили, після чого стомлено розбіглися.

– І я мамонтів теж поки не знайшла, – заговорила Рись, – зате вбила крилатого дракона.

– Убити дракона, та ще наодинці – справа непроста, навіть для досвідченого й сильного чоловіка, – уразився Ведмідь.

– Це було зовсім нескладно, – продовжила Рись, – адже, сказати по правді, дракон був поранений, він би, напевно, і так сконав; я його лише добила. Судячи з рани, він був травмований бивнем мамонта. Напевно, напав на мамонта, та невдало: жертва покалічила агресора.

– Мамонт – занадто велика здобич для драконів, поодинці дракони на мамонтів не нападають; напевно, дракони збилися в зграю й напали спільно, але одному з них не пощастило, – прикинув Ведмідь. – Зазвичай дракони полюють поодинці на дрібну дичину, і лише з голоду могли зважитися гуртом напасти на настільки сильного суперника, як мамонт.

– Шкода, що в драконів м'ясо неїстівне – тверде й несмачне, його тільки шаблезубі кішки й полярні гієни можуть жерти, та й то якщо немає іншої їжі, – пошкодувала зголодніла Росомаха.

– Поки ви шукали мамонтів, я вбив лиса, – похвалився Ведмідь, – не доведеться спати натщесерце.

І лис був вийнятий зі шкіри, і засмажений на багатті, і дівчата з мисливцем ситно повечеряли. Шкіру, звичайно, викидати не стали – придасться.

– Ти, Ведмедю, розкажи що-небудь цікаве, – попрохала Рись, коли вони влаштовувалися на нічліг у зібраній із соснового гілля нашвидкуруч хижі. – Адже ти багато історій знаєш.

– Недарма тебе називають Першим Розповідачем, – додала Росомаха.

(– От, нарешті, ми добралися до Першого Розповідача, і Нульового Розповідача, або якогось Половинного Розповідача, напевно, не буде, – зауважує Ліва півкуля авторського мозку. – І тепер, наскільки я розумію, ми рушимо в протилежному напрямку, поки не повернемося до Шостого Розповідача, Філофея Ріпи, Мирошки й Мокрини?

– Правильно мислиш, – хвалить півкулю Автор.

– Мене, наприклад, заінтригувала історія зі зґвалтуванням Ніги, – повідомляє півкуля Права, – і не терпиться довідатися – зловили Собірад із компанією того лісовика-ґвалтівника, чи...

– Потерпи – довідаєшся, – говорить Автор.)

– Ну, добре, – погодився Перший Розповідач. – Було це чи не було, а розповідають так:

☼ ☼ ☼

Давним-давно жили на землі крилаті чудотворці – істоти, схожі на нас із вами, але такі що мали крила й уміли літати. Саме завдяки їм з'явилися на землі люди. Крилаті чудотворці за допомогою своїх надприродних здатностей створювали такі умови, що комахоїдні звірки, схожі на щурів, перетворилися на мавп, а один із видів мавп – на людей. І крилаті чудотворці пишалися, що створили істот, які схожі на них самих, хоч і без крил.

І одного разу в одного із крилатих чудотворців, на ім'я Шатанель, був день народження, і до нього в житло злетілися друзі – такі ж чудотворці й чудотворки, щоб поздоровити й разом відсвяткувати.

І в процесі цієї гулянки було помічено, що чудотворка Ксанель, котра подарувала Шатанелю красивий білий кристал, не дуже-то весела.

– Що з тобою, Ксанко? Ти, начебто, чимсь засмучена? Тебе ніхто не скривдив? – запитав її рудокрилий Оріель.

– Сьогодні я стала свідком події, що мене шокувала, – заклопотано відповіла Ксанель, нервово здригаючись крильми кольору слонової кістки.

– А що трапилося? – зацікавився брюнет Шатанель.

– Я нещодавно бачила, як одна людина вбила метелика. Спочатку довго за ним ганялася лугом, потім піймала, відірвала йому крильця, ніжки, вусики, і, зрештою, розчавила.

– Метелика? Дивно, – здивувався кучерявокрилий Олексель. – Люди ж метеликів не їдять, а метелики людей не кусають, навіщо ж їй було вбивати? Якщо вбивають, щоб з'їсти або захиститися, це зрозуміло, а тут навіщо? Яка людині від цього користь? Не розумію.

– Мені здалося, що вона просто одержувала задоволення через те, що мучила й убивала іншу істоту, знищувала красу, – продовжила, щулячись, Ксанель. – Мене дуже турбує, що в людях є такі схильності, нехай не у всіх, але все-таки...

– Передчуваю я, що люди ще завдадуть багато, дуже багато шкоди всьому живому на Землі, – задумливо вимовив веснянкуватий Геніель, що славився даром віщуна і ясновидця. – Люди з різних причин і без усяких причин знищуватимуть природу, у тому числі й один одного. Багато живих істот у майбутньому приречені на повне вимирання через такі схильності наших безкрилих двійників.

– Який кошмар! – сплеснула ручками русокоса Харамель. – Ми створили жахливих душогубів, монстрів, нелюдів!

– На жаль, незважаючи на наші хвалені технології, ми не застраховані від помилок, – констатував мудрий Конфучель. – Пам`ятаєте провал з ящерами: наші предки мільйони років тому домоглися бурхливого розвитку розуму в ящерів; і до чого це привело – ящери, за винятком крилатих драконів, самі себе знищили. Схоже, створення людей – наших безкрилих двійників – теж може виявитися нашою помилкою, і привести до сумних наслідків для біосфери планети.

– А може, щоб запобігти тій шкоді, що людство принесе в майбутньому всьому живому на планеті, треба людство знищити поки не пізно, поки в нас ще є така можливість, поки люди настільки нечисленні? – викликнув темний Шатанель.

– Ой, шкода, – скривилася Ксанель. – Стільки сил і часу витрачено на їхнє виникнення, стільки поколінь наших предків протягом мільйонів років трудилися над цим проектом, і люди вийшли такими гарненькими, такими схожими на нас, принаймні, зовні... І тепер взяти й знищити?! Та у кого ж із нас рука підніметься...

– У мене... може бути... – непевно вимовив Шатанель.

– Так, знищувати людство шкода, дуже шкода; стільки часу, сил і надій... Та і як знати, може, коли-небудь, за сотні тисяч чи то мільйони років люди дійдуть до такого рівня самовиховання, що вже не шкодитимуть ані собі, ані іншим жителям планети, – зауважив Конфучель. – Шанс, принаймні, є, я сподіваюся.

– Сотні тисяч чи то мільйони років? Так на той час безліч форм життя буде людством безповоротно загублено! – заперечив Шатанель.

– Виходить, треба подумати над тим, як дати шанс цим формам життя зберегтися, не знищуючи при цьому людство, – запропонував Оріель.

– А що, якщо до цього світу, так би мовити, пристебнути фрагменти ненаселених територій з інших вимірів, на взірець отаких кишень, у яких зможуть сховатися істоти, приречені на загибель від людей у цьому світі. Отакі паралельні невеликі світи-заповідники! – придумала Харамель. – Коли в цьому світі якийсь вид живих істот виявиться на межі повного зникнення, ці істоти крізь чудесний прохід перемістяться в один із тих «світів-кишень», або відразу в декілька, і там вид благополучно збережеться. А за сотні тисяч чи то мільйони років, коли людство дійде до потрібного рівня самовиховання й уже не становитиме загрози, – ті істоти зможуть повернутися із заповідних «кишень» у цей світ.

– Геніальна ідея! – вигукнув Конфучель. – Мені здається, таке завдання нам до снаги. І якщо вже вибирати між знищенням людства та порятунком різних форм життя за допомогою паралельних «світів-кишень», то я однозначно вибираю другий варіант!

– А хіба немає небезпеки, що й люди крізь чудесні проходи проникнуть у ті паралельні заповідники? – засумнівався Шатанаель.

– Є, звичайно, є, але... Будемо сподіватися на краще, – сказав Геніель.

– Ну що ж, тепер у нас з'явилася ще одна мета. Варто засукати рукави й працьовито зайнятися створенням таких заповідних «світів-кишень»! – проголосив урочисто Олексель.

– За це й вип'ємо! – запропонував гостям Шатанаель, піднімаючи посудину з нектаром.

Мудрі люди говорять, що крилаті чудотворці таки створили заповідні світи, з'єднані з нашим світом чарівними проходами, тільки от де ці проходи – навіть мудрі люди не знають.

☼ ☼ ☼

Так закінчив сказання Перший Розповідач, він же Ведмідь.

Рись, не дослухавши закінчення сказання, заснула, що й не дивно, з огляду на її утому, а Росомаха крізь дрімоту розчула останні слова й запитала, позіхнувши:

– Хто тобі це розповів, Ведмедю? Або ти сам усе це придумав?

– Чесно кажучи, мені ця історія наснилася, і я вирішив зробити зі сновидіння сказання.