Текст книги "Яйцепос. Книга 3"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 35 страниц)

Вірніше розгледіли спочатку одного, що був до них обличчям.

Це виявився дійсно так званий Траляляліні, достоту як на картинці.

Другий стояв до них спиною, так що лиця вони не бачили.

Траляляліні фігурував у джинсовій камізельці з багатьма кишенями і джинсових штанях, пістрявій сорочці, із золотавим ланцюгом на шиї. Тобто у своєму звичному вже для читача вигляді. Проте поверх цього на ньому цього разу була не застебнута легка темно-коричнева куртка, бо жовтень був вже холоднішим за минулий спекотний вересень. Його супутник теж був у куртці, але із каптуром і темно-зеленій.

– Зробимо так, – шепотів на вухо напарникові граф Василь так, щоб ті двоє, продовжуючи сперечатися, його не почули, – зараз вистрибнемо і, що кажу, погрожуючи металевими мечами, притиснемо їх у кут та зв'яжемо. На щастя, тут і мотузка є: он, бачиш. Потім я їх пильнуватиму, а ти, що кажу, збігаєш знов на телеграф і викличеш телеграмою із Задвірполя наряд міліції.

– Ага, – погодився майже беззвучно Юрій Тигровий, витягуючи з піхов меча. – Вискакуємо на рахунок «три». Приготуйся. Один, два...

Викрикнувши одночасно голосно «три», лицарі смиконулися убік полемізуючих плутяг.

– Стояти і не рухатися! – наказав граф Василь, занісши над головами присілих від несподіванки суб'єктів гостру зброю. – У разі спроби втечі, шо кажу, наношу удар!

Ясна річ, коли пролунали ці крики, супутник Траляляліні теж повернув здивоване обличчя на звук.

Побачивши це обличчя, доспіхоносці не змогли втриматися від здивування:

– Це ти?!!

– Я, – машинально відповів той.

– Тут?!!

– Тут.

Так, було чому Василю з Юрієм Тигровим здивуватися.

Бо співучасник афериста Траляляліні виявився Лицарем Пивної Кружки! Тобто лицарем Мгоцьком! Тобто Мгобокбекбе Зямалаговичем Гальбою!

Який в цей час мав би шукати драконяче яйце в сімнадцятому секторі разом із Річардом Левове Копито!

Така несподіванка ошелешила яйцешукачів. Юрій Тигровий, майже не вірячи своїм очам, бурмотав:

– Тож, виходить, ти заодно із цим?

– Заодно, – майже машинально відповідав, із острахом дивлячись на смертельно небезпечну зброю Юрія та Василя, Мгоцько, на котрому чомусь не було ані металевих лицарських обладунків, ані якоїсь зброї, лише звичайна цивільна текстильна одіж.

– Отже, виходить, що ти зрадник і злочинець, – зробив висновок граф Василь, не опускаючи меча. – Вступив у наш колектив, втерся до нас у довіру, а насправді, що кажу, є нашим ворогом, служиш злу!

– Тут явна по... – почав був Траляляліні, але Василь перебив:

– Мовчати!

– Ви нас не за ти... – продовжив спробу шахрай, але у відповідь знову:

– Мовчати!

Граф Василь знав, що деякі шахраї вміють здорово морочити людям голови теревенями, завдяки чому не тільки залишаються безкарними, але й отримують від обморочених людей усі їхні гроші. Деякі з аферистів володіють даром навіювання, близьким до гіпнозу, і людина, що почала їх слухати, перетворюється на їхню слухняну маріонетку. Тому, вирішив граф, не можна допустити, щоб шахраї вступили з тобою в розмови.

– Мотузка, – нагадав напарникові граф, не зводячи очей із затриманих.

– Ага, – погодився той і зняв із гачка моток якоїсь брудної мотузки.

– Та послу... – вчинив третю спробу Траляляліні, але граф так загрозливо махнув над його головою мечем, що аферист, ще більш присівши, перелякано замовк.

– Зараз, що кажу, мій колега вас зв'яже, – попередив Василь. – Якщо спробуєте чинити опір – вам же буде гірше. – І знов махнув мечем, показуючи, наскільки загроза реальна. – І мовчіть! Ані пари з вуст! Бо якщо не мовчатиме добровільно, ми вам у роти, що кажу, запхаємо кляпи. Розмовляти будете вже з міліціонерами, прокурорами, адвокатами і суддями. Наша справа вас затримати і, що кажу, віддати міліціонерам, без усяких балачок.

Налякані гострими лезами мечів, обидва махляри німували і не сміли поворухнутися, завдяки чому Юрій Тигровий швидко і успішно зв'язав їм руки і ноги.

Після чого вирушив бігом на телеграф.

А граф Василь, сівши на перекладину, височів над сидячими на купці сіна суб'єктами, граючи мечем над їхніми головами.

До речі, подумав Василь, а де сумка з викраденим драконячим яйцем, про котру вони щойно базікали. Порухавши очима, сумки він не побачив. Може, сховали у сіні, чи поклали у місце поза його полем зору. Питати не став, бо сам же заборонив їм говорити. Нехай вже міліція ту сумку шукає, допитує затриманих.

Ну що, безцінний читачу, хіба не заінтригував тебе Автор цим епізодом? Ну, признайся, що заінтригував. Особливо – таємницею перетворення такого позитивного Лицаря Пивної Кружки на поплічника організатора викрадення.

Як таке могло статися, думаєш ти.

Після того, як душа Мгобокбекбе була переселена з пивного кухля в копію тіла Бандюги, ясновидець Гліб Цвях, просканувавши нову людину, запевнив, що від Бандюги до нього не перейшло ніяких злочинних нахилів. Так, може, Цвях помилився, і такі нахили все ж перейшли і тепер проявилися?

А може, Мгобокбекбе зовсім і не став справжнім шахрайським посіпакою, а лише прикинувся таким, аби добути яйце? Як совєтський розвідник Штірліц прикинувся гітлерівцем, будучи насправді борцем проти гітлеризму.

Але як і коли Мгоцько зустрівся з Траляляліні, і куди подівся його (не Траляляліні, а Мгоцька) напарник Річард Левове Копито?

А може, це зовсім і не Мгобокбекбе, а якимось дивом воскреслий Бандюга, як дві краплі на нього схожий?

А може, і не Бандюга, а якийсь новий їхній двійник, вірніше, вже трійник?

І поки ти ламаєш голову над цією загадкою, безцінний читачу, Автор перериває розповідь про лицарів, щоб тимчасово повернутися до теми «Харків і кінематограф».

☼ ☼ ☼

Отже, в кінці дев'ятнадцятого і на початку двадцятого століть у Харкові став рости і зріти кінематограф. Будувалися затишні кінотеатри, в які валом валила публіка. Оскільки іноземні та іногородні фільми не могли повністю задовольнити апетити харківських глядачів, то харківські кінотеатри, щоб заповнити дефіцит, самі стали знімати фільми, зробившись маленькими кіностудіями.

Крім кінохроніки ці студії знімали і ігрові фільми. В тому числі, на українські теми. У тому числі – екранізації творів української літератури. Наприклад, за період до Першої світової війни в Харкові було знято зокрема три екранізації «Шельменка-денщика» Грицька Основ'яненка, три екранізації «Ночі проти Різдва» Миколи Гоголя, дві – «Москаля-чарівника» Івана Котляревського та його ж «Наталки-Полтавки», і ще чимало тому подібного.

Після розвалу Російської імперії та захоплення влади більшовиками, в 20-30-ті роки, коли Харків був столицею Української Совєтської Соціалістичної Республіки, в ньому працювали державні кіностудії, які знімали документальні та навчальні фільми. А зйомки ігрових повнометражних фільмів в Україні здійснювалися Одеською та Ялтинською кіностудіями. А потім і Київською. Коли статус столиці перейшов від Харкова до Києва, то і кіностудії документальних та навчальних фільмів перемістилися до нової столиці. І залишився Харків без великих професійних кіностудій.

Це не означає, що харків'яни після того не брали участі у створенні фільмів, зокрема і повнометражних ігрових. Ні, багато хто з них доклали руки до цієї славної справи. Просто для цього їм доводилося виїжджати з Харкова до інших міст, де були великі кіностудії.

Для прикладу, Автор згадає історію харківського художника на ім'я Сашко. Ага, саме так він підписував свої малюнки та інші художні роботи: просто Сашко, а не Олександр, без прізвища і без по батькові. Його приятель, український письменник Майк Йогансен, що також жив у Харкові, цього Сашка навіть устромив, в якості одного з персонажів, у свій авантюрний роман «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших». Малював цей Сашко карикатури і дружні шаржі для газет і журналів, ілюстрації до книг та інше. І, між іншим, кіноафіші. А щоб правильно намалювати афішу до фільму, художнику бажано цей фільм подивитися. Відповідно, Сашко дивився багато фільмів. І так полюбив кінематограф, що сам захотів знімати кіно.

Оскільки в Харкові він здійснити цієї мрії не міг, то змушений був виїхати до Одеси, на Одеську кіностудію. До слова сказати, засновником Одеської кіностудії теж був харків'янин, Дмитро Харитонов. Побудувавши до того в рідному Харкові кілька кінотеатрів і заснувавши одну з невеликих харківських кіностудій. В Одесі Сашко навчився знімати фільми як режисер. Два перші його фільми – комедія і пригодницький бойовик – не принесли йому всесвітньої слави, а от третій фільм, знятий, до слова, за сценарієм харківського приятеля Майка Йогансена, зробив Сашка знаменитістю. А наступні фільми ввели його в когорту найвидатніших режисерів людства. Ерудований читач уже здогадався, що мова про Олександра Петровича Довженка, чиї фільми тепер вивчають студенти всіх кіношкіл світу.

(Між іншим, у 1950-і роки Довженко планував зняти науково-фантастичний фільм про політ землян на інші планети, робив начерки сценарію. Але цей проект не здійснився через передчасну смерть великого режисера.)

Однак народився Довженко не на Харківщині, а на Чернігівщині, додає Автор, щоб чернігівці на нього не образилися.

Харківське коріння мають деякі зірки світового кінематографа. Наприклад, французька кіноакторка Мілен Демонжо є донькою харків'янки Клавдії Трубникової, а американська Наталі Вуд – донькою харків'янина Миколи Захаренка. Вихідці з Харкова доклали руки до створення відомих голлівудських фільмів, і дехто з них навіть отримав за це «Оскара». Скажімо, харків'янка Варвара Каринська, дизайнерка одягу, в 1948 році отримала «Оскара» за костюми до історичного фільму «Жанна д'Арк». А харків'янин Євген Мамут, аніматор і майстер ефектів, дістав «Оскара» у 1987-ому за спецефекти до фантастичного фільму «Хижак», того самого, де в головній ролі блискуче фігурує Арнольд Шварценеггер.

Але більшість харків'ян, які присвятили себе створенню кінофільмів, робили це на совєтських кіностудіях.

Іноді в совєтський період повнометражні ігрові фільми знімалися і в самому Харкові або його околицях. Але це робили не жителі Харкова, а кіностудії з інших міст: Одеси, Києва, Москви, Ленінграда...

А жителі Харкова знімали фільми аматорські, короткометражні: видові, документальні, ігрові та анімаційні, не для кінопрокату, а для власного задоволення. Зазвичай – на маленьких аматорських, або, як ще говорили, народних кіностудіях при палацах культури різних організацій. У вільний від роботи час, безкоштовно, в якості хобі. Наприклад, вищезгаданий оскароносець Євген Мамут, до еміграції в США, знімав мультфільми, на ним же самим змайстрованому верстаті, будучи одним із учасників харківської народної кіностудії «ХПІфільм», що мала місце на вулиці Пушкінській у Палаці Студентів Політехнічного інституту.

Крім того, ігрові фільми іноді знімала Харківська телестудія, для показу по харківському телебаченню. Кращим фільмом, знятим харків'янами в околицях Харкова Автор цих рядків вважає саме роботу Харківської телестудії «Тореадори з Васюківки» за однойменним твором українського письменника Всеволода Нестайка. Короткометражний чорно-білий фільм 1965 року. Ця стрічка навіть отримала головні призи на міжнародних фестивалях телефільмів у Мюнхені (Німеччина) та Александрії (Єгипет). І самому Нестайкові цей харківський фільм подобався.

Але, повторює Автор, великих професійних кіностудій, які знімали б повнометражні ігрові фільми, котрі демонструвалися б у кінотеатрах різних міст і країн, у Харкові, на жаль, не було.

А от у Терентопськім королівстві з 1986 року діє професійна кіностудія «Задфільм».

І терентопці достобіса пишаються, що в цьому аспекті вони переплюнули аж самий Харків.

☼ ☼ ☼

Отже, безцінний читачу, повернемося до Цегляних Галушок.

Якщо адміністрація кіностудії «Задфільм» має офіс у місті Задвірполі (отчого кіностудія і отримала назву, яка у розгорнутому вигляді означає «Задвірпольський фільм»), то знімальний павільйон цієї студії знаходиться за межами Задвірполя, за одинадцять кілометрів від цього міста і за чотири кілометри від Цегляних Галушок.

Оскільки найближчим до цього павільйону готелем був «Позолочена Хохуля», то знімальні групи, виїжджаючи з міста на павільйонні зйомки, як правило, зупинялися саме у «Хохулі».

От і знімальна група, очолювана кінорежисером Валентином Тюхтієм, запланувавши 30 жовтня 1995 року зняти важливу сцену нового фільму в цьому павільйоні, ввечері 29-го зайняла кілька номерів у готелі. Приблизно за чотири години до того, як там зупинились і лицарі Василь та Юрій Тигровий.

Попервах, правда, збиралися фільмувати цю сцену не в павільйоні поблизу Цегляних Галушок, а на залізничному вокзалі в Жорикбурзі, бо саме там відбуваються, згідно з кіносценарієм, події цієї сцени. Але потім прикинули, що дешевше зняти це у павільйоні. Для цього там навіть декорації, що зображають вокзал, майструвати не треба. Актори та статисти зіграють сцену на тлі великої зеленої тканини, а потім маг Онік безпосередньо на кіноплівці, завдяки винайденій ним чарівній технології, замінить зелене тло натуралістичним зображенням столичного вокзалу.

– Чародій Онік? – ловить Автора на слові його Ліва мозкова півкуля. – Слово «онік» є перевернутим задом наперед словом «кіно». Не думаю, що це випадковий збіг.

– Ти права, півкуле, – погоджується Автор, – це не...

– Я не Права, а Ліва, – поправляє та.

– Та ні, права у тому смислі, що маєш рацію. Це дійсно не збіг. Можливо, і ви, півкулі, і ти, безцінний читачу, пам'ятаєте, що жорикбурзький чарівник Веремій Святославович Унітазів-Непропонуватько придумав собі псевдонім Акмус, перевернувши задом наперед слово «сумка». Так от, задвірпольський чарівник Кирило Сергійович Манюня-Недострибайло, знаючи про це, вирішив отримати псевдонім у такий же спосіб. За основу взяв слово «кіно», оскільки дуже любив кінематограф і хотів присвятити йому свою магічну майстерність як спеціаліст зі спецефектів. З того часу його і називають просто магом Оніком.

Присутність у подвійному прізвищі цього чудотворця слова «Манюня» напевно викликало в безцінному читачеві здогад про його (не читача, а чарівника) спорідненність із Гектором Манюнею. Здогад цілковито правильний. Так, цей Манюня-Недострибайло був черговим (і не останнім у цій книзі) нащадком Гектора Манюні. Так, і в Оніка був удома портрет предка, написаний Леонардо Ґудзиком, де знаменитий чародій зображений у білій перуці й рожевому в червоний горошок жустокорі. Так, і в Кирила Сергійовича був фрагмент пророцтва Гектора Фроловича. Що той фрагмент Автор Терентопських хронік негайно пред'являє для ознайомлення читачеві:

Оніку в жовтні 1995 року було тридцять шість років; він був чоловіком високого зросту, худорлявим брюнетом, коротко стриженим і ретельно поголеним. З сіро-зеленими очима, додає Автор (а раптом, читач настільки педантичний, що навіть ця дрібниця має для нього значення). Йому так подобалося спостерігати за кінозйомками, що він, будучи учасником знімальної групи, був присутній на всіх кінозйомках, включно з тими, де магічна допомога була непотрібна, і, відповідно, присутність мага не була необхідною. От і зараз у Цегляних Галушках Онік супроводжував режисера Валентина Тюхтія.

Окрім режисера Валентина Тюхтія, спеціаліста зі спецефектів Оніка та акторів, до цієї знімальної групи входили: асистент режисера Роман Хрязєв, сценарист Аскольд Мояхатаскрайченко, оператор Оскар Пустгальтер, художник Ігор Цуцик, звукорежисер Григорій Папонтов, монтажер Олег Чмихало, гримерка Аріадна Шпільман, костюмерка Раїса Піпко, композитор Модест Моцартський, а також освітлювачі, шофери, підсобні робітники і т.д.

– Модест Моцартський? – ловить Автора на слові Права півкуля авторського мозку. – Цей композитор, якщо не помиляюся, вже згадувався побіжно на сторінках Терентопських хронік.

(«Це все, що застрягло в правій частині решета власного мого мозку...» – думає Автор Терентопських хронік, і тут же тямить, що це не власне його висловлення, а цитата – фраза з роману Лоренса Стерна «Трістрам Шенді».)

– Я навіть пам'ятаю, де саме згадувався, – уточнює скрупульозна півкуля Ліва. – У розділі дев'ятнадцятому, як автор опери «Мовчання – золото», у розділах двадцять другому та двадцять сьомому, як автор балету «Засідання», у розділі двадцять дев'ятому, як автор опери «Пів кіло духовної їжі», та у розділі тридцять дев'ятому, як автор музики до фільму «Життя за грифона».

– Так, – погоджується Автор Терентопських хронік, – і крім названих творів цей маестро написав чимало й інших. Саме він, наприклад, обробив Дев'яту симфонію Людвіґа ван Бетховена для виконання її на бубнах, кастаньєтах, тріскотках і дерев'яних ложках. Крім іншого, композитор Модест Моцартський написав інструментальну композицію для органа «Політ глиста». Хтось може вигукнути, що, мовляв, глисти не літають, що це, мовляв, нонсенс. Але я заперечу: глисти таки іноді літають. Як і люди. Але якщо люди літають переважно у літаках, то глисти, як правило, літають у какашках. Втім, такий політ триває недовго, лише стільки часу, скільки потрібно, щоб какашка перемістилася від кишечника до водної поверхні в унітазі, або, скажімо, до ґрунту під кущиком. Однак короткочасність такого переміщення не означає, що його не можна вважати польотом. Навіть падіння, що триває мить, – це теж політ, тільки дуже короткий. Тому можливо, що композиція «Політ глиста» Модеста Моцартського – найкоротший у світі музичний твір. За що Моцартського навіть внесли до «Книги рекордів Терентопії». Триває він секунду і складається з однієї ноти. На довшу музику політ глиста не тягне. Глист – це вам не джміль якийсь. Зауважу ще, що Модест Моцартський – не справжнє ім'я композитора, а творчий псевдонім. Справжнє ім'я – Амадей Петрович Мусор. На відміну від мага Оніка та інших членів знімальної групи, він не поїхав на кінозйомку в Цегляні Галушки, а займався творінням музики для нового фільму у себе вдома у Жорикбурзі, контактуючи з рідним роялем. Отримавши завдання від режисера, який, як міг, описав словами, якого характеру має бути музика для того й іншого епізоду, і скільки має тривати (з точністю до секунди).

Так от, знімальна група нового кінофільму під керівництвом режисера Валентина Тюхтія, сорокадворічного дещо гладкого брюнета з пишними вусами, увечері 29 жовтня приїхала, повторює Автор, із Задвірполя до Цегляних Галушок, розмістилася в готелі «Позолочена Хохуля» і переночувала, аби з ранку 30-го переміститися до знімального павільйону та зняти заплановану сцену.

У цій сцені мали брати участь два популярні кіноактори – Нестор Драконюк та Степан Деревін, а також масовка – статисти, набрані з добровольців у Задвірполі та Цегляних Галушках.

Прокинувшись, зробивши ранкову гімнастику, почистивши зуби і здійснивши інші ранкові гігієнічні подвиги, поснідавши в їдальні при готелі, група стала готуватися до майбутньої роботи. Окрім іншого, гримерка Аріадна Шпільман гримувала Драконюка та Деревіна. Грим був складний. Він мав повністю змінити обличчя відомих акторів. На це у Шпільман пішло аж дві години. Зате результат вийшов чудовий. Що ж до статистів масовки, то їм такий складний грим не був потрібний, помічники Шпільман просто припудрили їм обличчя, щоб не бликали. Потім костюмерка Раїса Піпко надала Драконюку та Деревіну костюми їхніх персонажів, у які артисти й одяглися. Персонаж, якого грав Нестор Драконюк, був угодованішим, ніж сам актор, тому під одяг були додані ватяні підкладки. А для статистів масовки костюмів не готували. Оскільки дія фільму розгорталася в сучасну епоху, то статисти і одягнені мають бути по-сучасному. А для цього абсолютно годиться їхній власний повсякденний одяг, тож немає необхідності переодягатися, вирішила знімальна група.

Після цього асистент режисера Роман Хрязєв, двадцятисемирічний стрункий парубок із рудою шевелюрою і конопатим обличчям, оголосив п'ятнадцятихвилинну перерву, після якої всі члени групи і всі статисти повинні, мовляв, зібратися перед готелем «Позолочена Хохуля», куди за ними під'їдуть два автобуси та вантажівка, щоб перевезти до знімального павільйону.

Справді, у вказаний час цей транспорт під'їхав. У вантажівку завантажили кінокамеру, освітлювальні прилади та іншу кінотехніку, в один автобус, поменше, сіла знімальна група, в іншій, побільше, – масовка. І машинерія покотила за межі селища Цегляні Галушки. Ніщо не віщувало проблем.

Оскільки знімальний павільйон мав місце неподалік від селища, то їхати довелося недовго, хоча машини котили, за мірками Великого Світу, дуже неспішно.

У другій половині нетривалого шляху режисер Валентин Тюхтій провів очима по вмісту автобуса, вразився, знову провів очима, переконався, що зір його не обдурив, і здивовано запитав у Романа Хрязєва:

– А де Драконюк із Деревіним?

– Еее? – зчудувався у свою чергу і той, і теж обшукав зіницями автобус. Дійсно, двох акторів у автобусі не було. – Вони напевно сіли до другого автобуса, разом із масовкою, – зробив висновок асистент.

– А, – заспокоївся режисер.

Нестор Драконюк та Степан Деревін мали репутацію акторів дисциплінованих, які ніколи не спізнюються на репетиції та зйомки.

Коли транспорт зупинився біля павільйону, Валентин Тюхтій, вийшовши з одного автобуса, спостерігав за виходом людей з другого. Двох акторів серед них не було. Нецензурно вилаявшись, режисер запитав асистента, як таке могло статися.

– Напевно, вони вирішили під час п'ятнадцятихвилинної перерви прорепетирувати зайвий раз свою сцену, і відійшли в затишне місце, де їм ніхто не заважав би. І, може, так захопилися, що проґавили автобус, – припустив Роман Хрязєв.

– От шлапаки! Через них даремно час втрачаємо! Ну, поїхали з тобою назад до «Позолоченої Хохулі», заберемо цих суб'єктів.

Оголосивши групі та масовці, щоб ті чекали їхнього повернення з акторами, режисер і асистент знову сіли в менший автобус, і наказали водієві везти їх зворотним маршрутом.

Під'їжджаючи до готелю, Валентин із Романом злякалися. Бо побачили поряд із ним автобус міліцейський та групу міліціонерів. Міліція приїжджає, як правило, коли сталася якась біда. Мабуть, ця біда і завадила Нестору зі Степаном вчасно вирушити на кінозйомку, одночасно подумали обидва діячі кіно.

Тут слід сказати, що між кіностудією «Задфільм» та задвірпольською міліцією були дуже добрі, можна сказати, теплі стосунки. Зазвичай при натурних зйомках, щоб у кадр не лізли цікаві роззяви, потрібно бувало оцеплення, яке не пропускало сторонніх на знімальний майданчик. На прохання студії таке оцеплення і здійснювала міліція. А натомість міліціонери отримували автографи від зірок місцевого кінематографу та право безкоштовно дивитися фільми цієї студії. Тому режисери та інші кінодіячі були досить добре знайомі якщо не з усіма міліціонерами, то принаймні з міліційним керівництвом.

От і полковник Степан Корнійович Монстриков, п'ятдесятиоднолітній сухорлявий блондин в окулярах, який очолював цю групу міліціонерів, мав знайомство з Валентином Тюхтієм. Тому вивергнувшись разом з асистентом зі студійного автобуса і побачивши Монстрикова, Тюхтій кинувся до нього з розпитуваннями. Чому, мовляв, тут міліція, що тут, мовляв, сталося?

Полковник Степан Корнійович відповідав, що щойно наряд міліції під його керівництвом затримав тут шахрая, якого міліція шукала майже півтори місяці, а також його спільника. Наряд викликали, мовляв, два мандрівні лицарі Напівкруглого Столу, виявивши шахраїв у стайні при готелі.

Почувши, що не сталося нічого страшного, що всі живі та здорові, Валентин Тюхтій запитав у Степана Монстрикова, чи не бачив він і його підлеглі тут кіноакторів Нестора Драконюка та Степана Деревіна. Той відповів, що не бачили. І тут же додав, що затримані правопорушники брешуть, що вони є акторами Драконюком і Деревіним. Але міліція на цю брехню не піддалася, оскільки і він, Монстриков, і інші міліціонери чудово знають, як виглядають справжні Драконюк із Деревіним, позаяк бачили їх не лише на кіноекранах, а й на знімальних майданчиках, які оціплювали. А зовнішність шахрая, який назвався Драконюком, цілковито відповідає портрету так званого розшукуваного Траляляліні.

– Траляляліні? – зрозумів режисер. – Так це і є актор Драконюк! Бо у нашому новому фільмі він грає роль Траляляліні, тому загримований і одягнений так, аби виглядати наче той шахрай. А Деревін грає роль Бандюги, тому, відповідно, загримований і одягнений так, аби виглядати Бандюгою. Ми зараз у павільйоні маємо знімати сцену, де Бандюга на Жорикбурзькому вокзалі віддає Траляляліні викрадене драконяче яйце. А ви затримали наших акторів. Відпустіть їх, Степане Корнійовичу.

– Загримовані актори? – перепитав полковник. – Якщо актори, то, звісно, відпустимо. Але ми маємо бути цілком упевнені, що саме актори. Бо не можна виключати, що за дивовижним збігом у цей час у Цегляних Галушках знаходиться справжній так званий Траляляліні зі схожим на покійного Бандюгу поплічником, і саме їх ми й затримали. І якщо ми їх відпустимо, вважаючи акторами, то потім сильно шкодуватимемо. Відпустимо лише коли побачимо справжні акторські обличчя без гриму. Розгримуйте їх. Вони сидять у нашому міліцейському автобусі під охороною та в кайданках.

– Розгримовувати? А потім наново гримувати? Це займе багато часу, – втрутився асистент режисера Роман Хрязєв. – Гримерка Шпільман і так витратила дві години, аби їх загримувати.

– Так, ми гаємо час, а знімальна група та масовка простоюють без діла. А хто їм за цей простій платитиме? Ви? – вигукнув режисер.

– Я? Ні, чому це я? – не погодився полковник Монстриков.

– Отож! А ще із цими розгримуваннями та новими гримуваннями згаємо купу часу. Через таку затримку студія зазнає непередбачених збитків!

– Я все розумію і вам співчуваю, Валентине Геннадійовичу, – кивав Монстриков, – але відпустити затриманих не маю права, не будучи стовідсотково упевненим у їхній безневинності. А от, до речі, і ті два лицарі, що зловили цих двох підозрілих і викликали сюди наш наряд.

Дійсно, в полі зору полковника, режисера та асистента з'явилися лицарі Напівкруглого Столу Юрій Тигровий та Василь. Монстриков їх підкликав і представив їм своїх співрозмовників.

– Режисер Валентин Тюхтій?! – зрадів граф Василь. – Я є, можна сказати, прихильником вашої творчості! Я, що кажу, бачив ваші фільми! І «Таємницю пареної ріпи», і «Пригоди на безлюднім унітазі», і «Загадкове мовчання котлети», і...

– А нову короткометражку «Життя за грифона» вже бачили? – уточнив, перебивши, асистент Хрязєв.

– Ой, ні, не встигнув. Її прем'єра у Жорикбурзі відбулася, що кажу, десятого жовтня у кінотеатрі імені Ланцелота, а ми виїхали зі столиці у Велику Яєчну Експедицією дев'ятого. А під час експедиції, що кажу, не було нагоди.

– Тут така колізія, панове лицарі, – став пояснювати Монстриков. – Можливо, що ті шахраї, що ви їх упіймали, аж ніякі не шахраї, а загримовані кіноактори... – І далі виклав те, що читачеві вже відомо із попереднього діалогу міліціонера з кіношниками.

– Я вважаю, що можна розрулити цю ситуацію, що кажу, таким чином, щоб залишилися задоволені і кінематографісти і міліціонери, – запропонував, чухаючи в задумі лоба, граф Василь.

– А ну, а ну, – зацікавився полковник.

– Нехай підозрювані будуть доставлені до знімального павільйону, що кажу, під конвоєм міліції, – продовжив граф. – І у знімальному павільйоні знаходяться, що кажу, під наглядом міліції, що стоятиме по периметру майданчика. Так міліція буде впевнена, що підозрювані не втечуть. А після закінчення зйомки, якщо це актори, то будуть розгримовані, і міліція, переконавшись, дасть їм, що кажу, спокій.

– Хороша ідея! – вигукнув режисер Валентин Тюхтій. – Ви згодні, Степане Корнійовичу?

– Згоден.

– А можна, і ми з колегою перебуватимемо на кінозйомці? – запитав лицар Юрій Тигровий. – Ніколи не бачив, як знімають художнє кіно.

– Можна, – дозволив режисер. – Але так, щоб не заважати нашій роботі.

– Ми тихесенько.

– Сідайте у наш автобус.

Тюхтій, Хрязєв, граф Василь та лицар Юрій Тигровий сіли в автобус кіностудії, міліціонери з полковником Монстриковим – в автобус міліцейський, де знаходилися і затримані Драконюк із Деревіним у наручниках, і обидва автобуси рушили у бік знімального павільйону.

☼ ☼ ☼

Нарешті у павільйоні почалися зйомки.

Звільнені від кайданків Нестор Драконюк та Степан Деревін, зображуючи Траляляліні та Бандюгу, дубль за дублем розігрували сцену передачі викраденого драконячого яйця. (До речі, «у ролі» драконячого яйця був знятий восковий муляж, але не той, котрим Бандюга підмінив справжнє яйце в Абрикосовій печері, а другий, що його на замовлення кіностудії виготовив майстер Ігор Слюноплюєв, той самий, що змайстрував і перший муляж для Жорикбурзького краєзнавчого музею). Режисер Валентин Тюхтій робив зауваження, підказував і уточнював, що ті репліки актори враховували при черговому дублі. Статисти масовки ходили повз акторів, ніби пасажири, проводжаючі та інші представники публіки залізничного вокзалу. Оператор знімав сцену з різних ракурсів і в різних масштабах, щоб потім, вирізавши шматочки з численних дублів, можна було змонтувати з обрізків епізод якнайкраще. Кілька разів влаштовувалися п'ятнадцятихвилинні перерви, щоб знімальна група і статисти передихнули. Міліціонери оточували знімальний майданчик і стежили за двома підозрюваними, але так, щоб самим не потрапляти в об'єктив кінокамери. З інтересом і захопленням спостерігали за кінозйомкою і два мандрівні лицарі.

Планувалося, що у фільмі цей епізод триватиме менше п'яти хвилин. Але на його зйомку витратили майже шість годин.

Нарешті режисер об'явив:

– Зйомку закінчено! Усім дякую! Аріадно Соломонівно, розгримуйте акторів.

Позбавляння лицедіїв гриму переконало і міліціонерів і лицарів, що перед ними не Траляляліні із посіпакою, а таки дійсно популярні кіноактори Нестор Драконюк і Степан Деревін. Ідентифіковані актори вимушені були виконати обов'язок зірок: дати міліціонерам і лицарям автографи, та сфотографуватися з ними. Після чого міліціонери на своєму автобусі покотили назад до Задвірполя. А група кіношників зі статистами та лицарями на своєму транспорті вирушила до Цегляних Галушок. Завтра у тому ж таки павільйоні планували зняти ще одну сцену, тож мали ще раз переночувати у «Позолоченій Хохулі».

Після трудів уся група обідала у їдальні при готелі. Юрія Тигрового і графа Василя кіношники запросили розділити з ними трапезу, на що ті із радістю погодилися.

Там Валентин Тюхтій пояснив яйцешукачам у доспіхах, що в цьому новому фільмі (котрий поки не має остаточної офіційної назви, а тимчасова робоча назва – «Викрадення та пошук») йтиметься про те, як зловмисники викрали драконяче яйце, і як їх шукали міліціонери на чолі з полковником Варлаамом Оникійовичем Папірусюком. Тобто це, мовляв, буде стрічка у жанрі реконструкції реальних подій. Втім, у ній будуть присутні й художні доповнення. Наприклад, звучатиме музика Модеста Моцартського, яка під час реальних подій не звучала.