Текст книги "Яйцепос. Книга 3"

Автор книги: Дюк Брунька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 35 страниц)

Завершивши в Харкові поточні справи і взявши на роботі відпустку за свій рахунок, зібравши у картату валізку речі, які йому могли знадобитися, він перемістився в Терентопське королівство, і на якийсь час оселився в Жорикбурзі, винайнявши квартиру в однієї тамтешньої бабусі.

І почав вивчати чарівну країну. Зокрема – характер, звичаї та звички тамтешнього народу. Будучи професійним шахраєм, він мав великі здібності легко заводити знайомства і входити в довіру до різних людей, видобуючи від них потрібні йому інформації. Оскільки так звана терентопська мова мало відрізнялася від харківської говірки, то йому неважко було в Терентопії видавати себе за місцевого.

Прикидаючи, яка саме здобич із чарівного королівства може принести йому найбільше грошей у його світі, що його терентопці називають Великим Світом, Вітольд зупинив свій вибір на драконячому яйці. Така рідкість за межами Терентопії може коштувати мільйони, а то й десятки чи навіть сотні мільйонів доларів.

Вітольд знову відвідав Жорикбурзький краєзнавчий музей, але вже не під виглядом заїжджого містера з далекого зарубіжжя, а під виглядом місцевого терентопського туриста, приєднавшись до групи, що приїхала з Яєчні-Ясної. У музеї від екскурсовода дізнався, що представлений там муляж драконячого яйця виготовив майстер Ігор Слюноплюєв, а справжнє драконяче яйце зараз можна побачити в Абрикосовій печері. Вітольд довідався в екскурсовода адресу цього майстра, припускаючи, що муляж може стати у нагоді для придбання справжнього яйця.

І навідався на квартиру цього Слюноплюєва. Майстра вдома не виявилося, а його дружина відповіла, що він перебуває в апчхиградській області, в санаторії «Кришталеві Джерела», і найближчим часом його у Жорикбурзі не буде.

Можна було дочекатися повернення Слюноплюєва до столиці та замовити йому виготовлення другого муляжу. Але Вітольда охопило таке нетерпіння, що ждати не хотілося. І він вирішив скористатися муляжем із музею. Сам Вітольд власноруч красти муляж у музеї не волів, і тим більше не бажав красти справжнє яйце у ​​драконів, яких боявся майже до непритомності. Отже, для цієї операції йому потрібний був досвідчений злодій. Але знайти відповідного було не так просто, оскільки, як уже встиг з'ясувати Вітольд, у Терентопії навіть злодії та інші злочинці, отримавши типово терентопське виховання, були готові далеко не до всякого злочину. Тим більше, до викрадення драконячого яйця, що могло створити проблеми для їхньої батьківщини, яку вони любили, будучи патріотами. («Злодії, бандити мають також свій кодекс чести», як сказав один із головних героїв гумористичної повісті дотепного і талановитого українського письменника Івана Керницького «Герой передмістя». Сказано про львівських кримінальників тридцятих років двадцятого століття, але до терентопських кримінальників ця фраза підходить ще в більшій мірі.) Отже, потрібен був якийсь унікальний, нетиповий, безсовісний і безпринципний злодюга.

Під час поїздки в одному з жорикбурзьких трамваїв, Вітольд помітив, як один суб'єкт краде з сумок та кишень пасажирів дрібні предмети, вкладаючи замість візитні картки. Вітольд уже знав про існування в королівстві законослухняних легальних злодіїв, і второпав, що це один із них. Простежив за ним і ненав'язливо познайомився. Звали трамвайного злодюжку Богдан Топець, а злодійська кличка його Горбок.

Шахрай запропонував злодієві погуляти у ресторані за рахунок першого. Гуляти в ресторані за чужий рахунок – справа вигідна, тому Горбок охоче погодився. І вони опинилися у жорикбурзькому ресторані «Харків». Там Вітольд, підливаючи в чарку Горбка алкоголь, ненав'язливо випитував про наявність у місті якогось, що називається, «бєзбашенного лиходія-бєспрєдельщика», готового за гроші на будь-яку крадіжку. Горбок машинально відповів, що таких немає. Але після чергової чарки, згадавши, млявим від сп'яніння язиком промурмотав, що є такий Федір Роженкранц на кличку Бандюга. Від такого всього можна очікувати. Але він зараз сидить у в'язниці. Проте днями його термін закінчиться, і його мають відпустити на волю.

Вітольд уже дізнався, що в Терентопії шанують права та свободи людини. У тому числі права ув'язнених. Тому їхнє поштове листування не перевіряють. Тож, нічого не боячись, він відправив до жорикбурзької в'язниці листа Федорові Роженкранцу з пропозицією вкрасти яйце дракона і обіцянкою заплатити за яйце аж п'ятдесят тисяч шурхотиків. Незабаром отримав відповідь, що той погоджується.

Але п'ятдесяти тисяч шурхотиків у Вітольда не було. І треба було швидко провернути аферу, яка принесе йому одразу велику суму.

Вивчивши тамтешній народ, Вітольд уловив, що шахраювати в Терентопії легше, ніж у так званому Великому Світі. Оскільки терентопці наївніші і довірливіші, ніж мешканці Великого Світу. «Розбалувало» їх благородство та інші лицарські риси, які там прищеплювалися мешканцям із дитинства. Не готові вони до зухвалих обманів. Цим і треба скористатися, вирішив шахрай.

Взагалі, місцеві жителі справили на Вітольда враження простаків, довірливих та романтичних, як діти. Там навіть дорослі чоловіки цілком серйозно грають у лицарів, ніби дітлахи. Вітольда смішила ця їхня, як він називав, «інфантильність». Країна неляканих роззяв. Таких обкрутити кругом пальця – це раз плюнути.

Дізнавшись, що серед жителів Жорикбурга чимало шанувальників класичної музики, які в цей період не можуть задовольнити своїх потреб, оскільки трупа міського оперного театру гастролює в інших містах, Вітольд ухвалив цим скористатися, і вигадав уже відому читачеві аферу з «листом, брамсом та бахом» .

Серед його шахрайського реквізиту, покладеного в картату валізу, були зокрема фальшиві дипломи, надруковані латинськими літерами. Якби якийсь поліглот спробував би ці «іноземні» тексти перекласти, то в нього нічого не вийшло б: «мови», на яких вони написані, не існує в природі.

З цими паперами Вітольд явився в Стайню Опери та Балету, і відрекомендувався тамтешньому адміністратору Лазарю Дулівці музикантом-віртуозом на ім'я Ріккардо-Джузеппе Траляляліні, пред'явивши фальшиві дипломи як доказ. Сказав, що готовий дати в Жорикбурзі один концерт, заплативши десять тисяч шурхотиків театру за оренду приміщення. До того ж театру не доведеться витрачатися на афіші та розповсюдження квитків, оскільки все це маестро бере на себе. Дулівка зрадів і погодився: мало того, що глядачі, котрі скучили за гарною музикою, послухають віртуоза, так ще театр несподівано отримає непоганий прибуток за оренду. Вдарили по руках і домовилися, що концерт відбудеться 18 вересня, початок о 19 годині.

Потім шахрай сходив у друкарню і замовив терміново надрукувати афіші та квитки.

Бандюзі, який мав вийти на волю саме 18 вересня, у другому листі Вітольд написав, що чекатиме на його вихід біля дверей в'язниці, і описав прикмети, за якими злодій впізнає шахрая.

Отримавши у друкарні замовлення та заплативши за роботу, Вітольд сам розклеїв афіші у всіх районах Жорикбурга.

Вісімнадцятого вересня рано вранці він справді зустрів Бандюгу біля в'язниці, дав йому сіру сумку, в якій лежала фомка, і завдання: треба викрасти з Жорикбурзького краєзнавчого музею муляж драконячого яйця, а потім в Абрикосовій печері підмінити цим муляжем справжнє яйце драконів. Завтра вранці о пів на дев'яту ранку вони, мовляв, зустрінуться на залізничному вокзалі, де Бандюга віддасть сумку з яйцем, одержавши натомість п'ятдесят тисяч.

Потім з розкладним столиком Вітольд перемістився на перехрестя вулиць Гоголя і Шекспіра, де біля пам'ятника Івану Никифоровичу Фальстафу, як було зазначено в афіші, заходився продавати квитки на свій, м'яко кажучи, «концерт» (так само, як інший шахрай, Остап Бендер, продавав квитки харківським міліціонерам та іншим громадянам у тридцять шостому розділі роману «Дванадцять стільців» Іллі Ільфа та Євгенія Петрова). Першим намагався купити сам король, але так званий Траляляліні ненав'язливо вмовив його проігнорувати цей захід, боячись, що присутність глави держави може ускладнити вчинення афери.

Серед покупців квитків був один дракон. Коли він наблизився до Вітольда майже впритул, той від страху мало не знепритомнів. Але все ж не зомлів, і абияк квиток дракону збув.

Продавши квитки, він мав на руках десять тисяч шурхотиків. Тут же сходив до Стайні і віддав десять тисяч Лазареві Дулівці за оренду зали.

Вітольд, він же Траляляліні, все точно розрахував: і як пройде «концерт», і як відбудеться суд, куди його глядачі притягнуть за шахрайство, і як вчиниться невинне і не боляче його побиття глядачами в підворітті. Сталося точно відповідно до задуманого. Якби він не явився на «концерт» і втік із грошима, глядачі прожогом звернулися б до міліції, та невідкладно кинулася б його шукати, і придбання яйця опинилося б під загрозою. А так все пройшло, як по маслу, без втручання міліції. Якщо не брати до уваги спілкування з дільничним Миколою Ратицею в Стайні Опери та Балету, що те спілкування не завдало Вітольдові шкоди.

Після всіх цих подій того ж вечора 18-го вересня у пункт прокату він повернув концертний костюм і розкладний столик, заплативши за їхнє використання, та отримав назад свій золотий нашийний ланцюжок, який залишав у заставу.

☼ ☼ ☼

Наступного ранку, тобто дев'ятнадцятого вересня, Вітольд розплатився зі старенькою за оренду квартири, сказавши, що, можливо, ще повернеться (на той випадок, якщо Бандюзі поки не вдалося добути яйце дракона), а якщо, мовляв, протягом трьох годин не повернеться, вона може здати квартиру комусь іншому. І, забравши картату валізу, поїхав на вокзал.

Там за півгодини до відправлення поїзда до Великих Дрібок справді відбулася зустріч із Бандюгою, який вчора успішно впорався з поставленим йому завданням. Вони обмінялися: один вручив другому сумку з яйцем, другий першому п'ять тисяч шурхотиків. Бандюга пішов із вокзалу, а Вітольд сів у вагон поїзда.

Потяг ішов повільно, роблячи численні зупинки на дрібних станціях. Тому стокілометрову дистанцію подолав лише за три години.

Ті, що залишилися в нього після афери з «концертом» і розрахунку з Бандюгою сорок тисяч шурхотиків, Вітольд у пункті обміну поміняв на валюти Великого Світу, оскільки, зрозуміло, у Великому Світі терентопські шурхотики і даром нікому не потрібні, і там обміняти їх неможливо.

Біля великодрібкінського вокзалу Вітольд узяв таксі та попросив довезти його до Державних Дверей.

Коли таксі наближалося до цілі, шахрай побачив, що там стоїть міліцейський пост, який перевіряє багаж. І збагнув Крисопупов, що крадіжку драконячого яйця виявлено, і розпочато його пошуки. Попрохав зупинити автомобіль, не доїжджаючи до Дверей. Потім, нібито згадавши, що забув вимкнути на кухні газ, сказав таксисту терміново повернути його назад до вокзалу.

Отже, втеча до Великого Світу зірвалася. Як бути далі, задумався Вітольд.

По-перше, міліція рано чи пізніше вийде на Бандюгу, і він може описати їм зовнішність Вітольда, вони складуть його портрет і за портретом зможуть його, Вітольда, знайти. Отже, насамперед треба змінити зовнішність до невпізнання. По-друге, треба тимчасово оселитися в якійсь глушині, де немає міліції. Може, не знайшовши організатора викрадення з викраденим яйцем, міліція вирішить, що він уже встиг втекти з країни, махне на цю справу рукою, прибере пост, і він зможе врешті-решт повернутися до Харкова з коштовною здобиччю. Але в якому саме затишному місці пересидіти ці дні?

Йому на очі потрапила дошка оголошень, і він почав читати приклеєні на ній папірці. Окрім інших, там було запрошення якогось фермера Христофора Оладьєва допомогти йому у збиранні врожаю та інших осінніх роботах. Ферма, що загубилася серед ланів, далеко від міліції, – це, мабуть, те, що треба. Місце досить глухе, тихе, малолюдне, відірване від цивілізації.

Вітольд не любив фізичної роботи, тим паче сільської. Але заради майбутніх мільйонів доларів, які йому принесе продаж драконячого яйця, можна попрацювати і на фермі. І Вітольд відірвав від оголошення пелюстку з описом, як дістатися ферми. А потім, подумавши п'ять секунд, відірвав і решту пелюсток, щоб позбутися потенційних конкурентів.

Потім він зайшов до громадського туалету, і там, замкнувшись у кабінці, змінив зовнішність. Дістав з валізки грим, перуку, накладні вуса і бороду, і, дивлячись у дзеркало, акуратно прикрасив цими аксесуарами свою голову. Особливою прикметою Вітольда була золота коронка у роті. Пишні вуса, що нависли над ротом, прикрили її, зробивши непомітною. А ще начепив окуляри з синюватими скельцями. Джинсову камізельку з безліччю кишень він вивернув навиворіт, і вона перетворилася на вовняну картату камізельку червоно-коричневих тонів. Міліція шукатиме чоловіка лисуватого та голеного в джинсовій камізельці, а на довговолосого брюнета, бородача та вусаня в окулярах та картатій вовняній камізельці, не звертатиме уваги. І інші громадяни не зможуть у ньому впізнати того, кого шукають, та повідомити міліцію.

Так, з погляду міліції, таємничий Траляляліні зник після відвідування громадського туалету.

Оскільки для подальшого життя в Терентопії на невизначений період йому могли знадобитися шурхотики, то він у пункті обміну поміняв зарубіжну валюту назад на місцеві гроші.

Купивши квитка на поїзд і дочекавшись, коли транспорт приготується вирушати з Великих Дрібок до Жорикбурга, Вітольд зайняв місце у вагоні.

Йому треба було вийти приблизно посередині цього маршруту, на станції Іканьці, що мала місце в однойменному селі. Оскільки ферма Христофора Оладьєва була у тих місцях, як значилося на пелюстці оголошення.

У вагоні, щоб убити час, він приєднався до п'ятірки чоловіків, які почали грати в карти, у «підкидного дурня», не на гроші, а на інтерес, ставши шостим учасником гри.

Нарешті зійшов в Іканьці. Запитав у чергового по станції, і той указав дорогу до ферми Наполеона, що під тим прізвиськом був тут відомий Оладьєв.

Дотупавши із картатою валізою та сірою сумкою до ферми, і, назвавшись Геннадієм Задериногою, залишився на фермі жити і працювати.

☼ ☼ ☼

Крім іншого, у екскурсовода в Жорикбурзькому краєзнавчому музеї Вітольд Крисопупов, він же Ріккардо-Джузеппе Траляляліні, він же Геннадій Задеринога дізнався про подробиці інкубації драконячих яєць. Тому знав, що від моменту відкладання яйця до вилуплення з нього драконенятка минає чимало часу. Птахам для появи нащадків потрібно сидіти на яйцях, зігріваючи їх своїм теплом. Драконам цього не треба. Дракони не гріють яйця своїм теплом. Розвиток зародка під шкаралупою відбувається і за нормальних температур довкілля. За більш високих температур – швидше, за холодних – повільніше. Але в будь-якому випадку набагато-набагато довше, ніж у птахів. А дракони й не поспішають. Головне – якість, а не швидкість; так, мабуть, вирішила природа щодо їхнього розмноження.

Таким чином, завдяки своїй допитливості в музеї, Вітольд Крисопупов, він же Ріккардо... і так далі, знав, що яйце в Абрикосовій печері було знесено дванадцятого липня цього 1995-го року, і, якщо не поміщати його спеціально в тепле місце, то вилуплення юного дракона відбудеться не раніше, ніж у липні наступного 1996-го року, а якщо тримати його в холодному місці, наприклад, в холодильнику (але не в його морозилці), то вилуплення може відкластися ще на кілька років. Тож часу у Вітольда було достатньо. Якби драконеня вилупилося передчасно, до продажу яйця, то це створило б для шахрая велику проблему, особливо з огляду на його драконофобію. Але, на щастя, це, як він думав, йому не загрожувало, бо він був певен, що зможе якось досягти свого задовго до літа наступного року.

(– Я пам'ятаю, – пожвавлюється раптом Ліва півкуля авторського мозку, – що дракон Інокентій Карлович, ще не вилупившись із яйця, вже умів розмовляти і вів крізь шкаралупу інтелігентські розмови з дощовим черв'яком Гавриїлом Святославовичем. Не віриться, що протягом року після відкладання цього яйця він настільки встиг усередині розвинутися.

– А він, – відповідає Автор, – перебував у яйці не рік, а три роки. Я повідомив, що від відкладання драконячого яйця до вилуплювання драконенятка минає рік в умовах звичайного клімату, тобто зокрема коли має місце і літня спека. Але в печерах клімат прохолодніший, там не буває спеки, тому там інкубація яйця триває не рік, а три роки. Але у три роки і людські діти вміють цілком стерпно розмовляти. А Інокентій Карлович був не просто драконячим дитинчам, а вундеркіндом, тому до трьох років уже вмів міркувати про літературу, кінематограф та інші високі матерії, яких, звичайно, не міг бачити в яйці, але про які чув крізь шкаралупу з розмов батьків.

– Твоя відповідь, громадянине Авторе, мене задовольнила, – каже Ліва, і замовкає.)

Оселившись на фермі, Вітольд поклав сумку з яйцем під виділене йому ліжко. Переконавшись, що у Терентопії, завдяки з дитинства щепленому жителям лицарському вихованню, порядність є для місцевих нормою життя, він був упевнений, що ніхто тут не обшукуватиме його речей, і, відповідно, яйця не виявить. А якби й виявили, то прийняли б за страусове, у чому немає криміналу. Від музейного екскурсовода ж знав, що дракони щодня перевертають яйце, аби не лежало постійно на одному боці. Це, мовляв, корисно для розвитку зародка. Тож і Вітольд раз на добу перевертав. Щоби майбутній покупець не звинуватив, що йому підсунули бракованого дракона, та не вимагав грошей назад.

Неділя була вихідним днем, коли обидва найняті працівники залишали ферму і займалися своїми справами. Ігор Тапочкін їздив у рідне село Королівку, що, як і Іканька, лежало на шляху поїзда між нинішньою та колишньою столицями, вбік Великих Дрібок від Іканьки, і де, як і в Іканьці, була залізнична станція. А Вітольд Крисопупов щовихідних приїжджав у Великі Дрібки, щоб дізнатися, чи не зник міліцейський пост від Державних Дверей. Але тижні проходили за тижнями, а пост залишався, тільки міліціонери там, звичайно, позмінно мінялися.

За пару тижнів після поселення Вітольда на фермі, фермер Наполеон приніс із поштамту в Іканьці свіжі журнали. Там було надруковано його, Вітольда Крисопупова, портрета, і текст про його пошуки. Але родина фермера і другий працівник, Ігор Тапочкін, не змогли в Геннадії Задеринозі впізнати розшукуваного Ріккардо-Джузеппе Траляляліні.

Люди, що шукали викрадене яйце, дісталися, нарешті, і ферми. Двадцять шостого жовтня. Але не міліціонери, а лицарі Напівкруглого Столу: барони Аркадій та Панас. У них також був його, Вітольда Красопупова, портрет. І вони теж його не викрили.

Коли обидва лицарі наступного ранку покинули ферму, всі її мешканці (крім кішки, собаки, курей та інших тварин) дивилися їм услід, поки їхні фігури не зменшилися вдалині до мікроскопічних розмірів. Потім зайнялися роботою.

Без відриву від роботи, Вітольд Ростиславович Крисопупов продовжував вигадувати спосіб, як, обдуривши міліцейський пост біля Державних Дверей, винести таки безкарно яйце у свій світ. Але поки що всі способи, що спадали на думку, визнавав невдалими. Проте оптимізму не втрачав, і вірив, що його задум розбагатіти за допомогою яйця здійсниться...

☼ ☼ ☼

Тут знову пожвавлюється Права півкуля авторського мозку:

– На початку цього щося, Авторе, ти написав про персонажів твого Терентопського так званого епосу, що (цитую) «деякі з них по-своєму недоладні, кумедні, безглузді... роблять вчинки курйозні, помилкові, не завжди розумні». А я б уточнив, що не деякі, а чимало. І у твоїх лицарів часто-густо замість справжніх подвигів виходять якісь безглуздя (взяти хоч «битву» Аркадія з драконом). І магічні відкриття твоїх чарівників призводять самих чарівників до якихось проблем. Один хотів омолодитися, і став безпорадним сином власної онуки. Інший змінив стать своєму синові і прирік його бути статевим перевертнем. Третій перемістився до інших вимірів, але його нога застрягла в попередніх. Четвертий витратив роки роботи на те, щоб табуретка залишилася табуреткою. П'ятий винайшов спосіб переміщення в часі і втратив рідного сина. Шостий придумав спосіб переселення душі, і на багато років зробився мавпою. І так далі. І в інших твоїх персонажів трапляються усілякі невдачі. Товариство твоїх героїв, це якась колекція невдах. Складається враження, що саме до невдах ти відчуваєш слабкість, може, навіть і симпатію. А люди успішні, удачливі, у яких все виходить як по маслу, тобі не цікаві.

Автор замислюється, чухає волосся, гмикає і, нарешті, вимовляє:

– А й справді. Це ти, Права, точно помітила. Я не ставив собі такого завдання. Якось само собою виходить. Чому? Не знаю. Схоже, саме до персонажів-невдах я відчуваю... ну, може, не так симпатію, як співчуття.

– Може, – підключається півкуля Ліва, – тому що й тобі самому в житті далеко не завжди щастить, у тебе часто-густо не виходить те, чого тобі хотілося б? Тому інші невдахи тобі ближчі і зрозуміліші, ніж щасливчики, у яких все в ажурі. А про тих, хто ближчий і зрозуміліший, писати легше, ніж про інших.

– Еее... – тільки й може сказати Автор, не знаючи, що заперечити.