Текст книги "Тому, що ти є"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

Загавкав собака, Сашко повернув голову на голос. Пес наче його кликав кудись… Першого разу він правильно його привів. Чоловік, навіть не струшуючи зі своїх рамен сніг, чемно побрів слідком. Пес біг попереду, показуючи дорогу, назирцем за ним – людина. От і будинок його Оксани, але собака не завернув до нього, а до будинку навпроти, з отим електронним годинником на фасаді. Сашко задер голову. Годинник справно показував час – 23:45. Довкола порожньо, тому що ніч, тому що зараз ліпше бути вдома, їсти кутю та запивати узваром… Пес загавкав, показуючи на двері будинку з годинником. Олександр потягнув дверну ручку на себе, будучи впевненим, що там замкнено. Як не дивно, двері легко відчинилися, і чоловік ледве втримався на ногах від несподіванки. В темряві холу знову ледве не впав, перечепившись через поріг. Рухався навмання, вслід за собакою, який, здається, добре знав дорогу. Звісно, будинок порожній, ліфт не працює, і лише сходи нагору вільні для пересування. Важко дихаючи, минув дев’ятий поверх. Зупинилися перед східцями, що вели на дах. Навпомацки на стіні намацав умикач, моргнуло ледь-ледь тьмяне світло. Собака стояв перед дверима, зліва від сходів. На дверях якимось жартуном виведено крейдою: «Кімната ∞. Числобог».

– Авжеж, кімната в безкінечність, вище тільки Числобог. Жартівники ще ті, – пробурмотів чоловік, слухаючи свій поривчастий подих та відсапуючись.

Пес став на задні лапи і зашкрябав у двері, дістаючи лапою до ручки та б’ючи по ній. Олександр взявся за ручку. Двері не відчинялися, були замкнені. От і все, а на що ти сподівався? Спересердя гримнув кулаком у двері, копнув їх ногою. Раптом послизнувся і почув, як внизу щось дзенькнуло. Під ногами килимок, нагнувся, підняв його. Під ним лежав ключ від дверей. Вилаявши себе за неуважність, заходився відмикати двері.

Ключ у дверях двічі повернувся, і вони відчинилися. З дверей кімнати на сходову клітку падало блакитне світло, яке лилося, очевидно, від циферблату табло. То була годинникова кімната. Сашко зайшов досередини. Озирнувся – пса поруч не було.

23:59 – показували цифри, навіть зі зворотного боку легко читався напис. Годинник ізсередини здавався дзеркальним, як оті вікна: зсередини бачиш, що відбувається назовні, а от тебе ніхто не бачить. Сашко бачив лапаті сніжинки, які густо мерехтіли під голубими софітами циферблату годинника. Кімната була майже порожньою. Якщо не рахувати стола перед табло, стільчика та справа від столу на стіні репродукції картини Моне, де пастельне сонце, як надія, вилазило з-за горизонту, повідомляючи, що попри все воно таки є. Підійшов до столу. На ньому лежали недбало розсипані кимсь сірники. Та це тільки так здавалося, тому що коли придивився, то побачив, що хтось акуратно і обережно виклав з них рік, місяць і сьогоднішню дату. Сашко провів рукою по сірниках, майже не торкаючись їх. За стінами шумів вітер, у годиннику щось ледь чутно муркотіло. Зненацька у годинниковому механізмі лунко ляснуло, і цифри змінилися на нулі – 00:00, перестрибнувши в безчасся. Від того ляскоту рука чоловіка, що лежала на столі, враз стрепенулася та зачепила цифро-сірнички, котрі показували дату та рік. Вони змішалися. Зупинка… Це відчув не тільки внутрішньо: раптом стих вітер, через вікно годинника побачив, що й сніжинки перестали мигтіти, а просто зависли в повітрі. Жодного звуку, тиша. Здавалося, що планета зупинилася і зробив це він, власною необережністю. Тому першою думкою було повернути все назад, скласти з сірників цифри. І раптом пригадав слова старого зі сну чи не зі сну – про можливість усе виправити, бо «ангели не сплять ніколи». Вже знав, що має змінити, яку дату поставити, куди повернутися разом з тими нулями, в який день. Почати все хай не з початку, хай з середини, але почати нове для себе, не відаючи, звісно, чи стане воно добрим, але іншим – то правда. І байдуже, що це все – божевілля… Нехай, нехай, нехай!

Остання цифра лягає на стіл. Сашко закриває очі, чуючи гучне ляскання всередині годинника після її доторку до поверхні столу.

Він стоїть посеред білої кімнати, біло-сірий, наче припорошений попелом, сумний та зажурений. Сніжні крила складені докупи, ледь-ледь торкаються підлоги.

Оксана трохи наполохано підходить до зажуреного ангела.

– Чому ти відрізала крила, дівчино? – сумно запитує він.

Оксана не знає, що відповісти. Лише розгублено кліпає очима. Ангел підносить руку до її щоки, торкається. Рука тепла і легка, мов дотик Ангела. Жінка заплющує очі. Хочеться плакати і сміятися, так добре.

– Навіщо ти відрізала крила?! – наче докір і твердження теж. – Коханню крила не заважають – пам’ятай про це.

Здається, цілу вічність нічого не відбувається, і раптом голову чоловіка заполонюють звуки, запахи любистку і кави, вітру та доторк м’якого волосся до щоки. Сашко розплющує очі, просто на нього дивиться смарагдове небо, чисте-чисте й безмежне.

Її волосся духмяніє любистком, кінчики пальців – кавою, її тіло пахне вітром. Навпроти нулі на табло сусіднього будинку. Ті самі нулі! Оксана не хоче, щоб він закривав вікно шторами. А він і не буде. Не варто закривати небо, хай заходить до хати. З нього на нас дивляться не тільки зорі. Сашка ті нулі вже не дратують і не лякають. Він поруч з Оксаною, живою та здоровою, рідною, своєю, якої нікому не віддасть, ніколи, нікому. Її губи накривають його хвилею шаленства, і, коли він нарешті висуває краєчок свого єства з-під тої хвилі, нулів уже нема. Трійки та одинички.

Час рухатися вперед.

Оксана спить, загорнувшись калачиком, поклавши голову на його груди. Він боїться навіть порухом чи надто глибоким подихом сполохати її. Не вірить у своє щастя, торопіє, вкотре вдихаючи запах любистку.

Вранці вони на кухні п’ють чай, і він запитує про те, що його зачіпає, тривожить:

– Оксано, ти і я. Розумієш? Я давно тебе кохаю. Ти ж знаєш. Для мене сьогоднішня ніч – не просто переспати, скористатися тобою, твоєю самітністю, горем. Ти не думай. Все дуже серйозно. В мені майже нічого не перемінилося з того часу. Хіба що роки додали смутку…Ти така! Я кохаю тебе! Завжди тільки тебе! Кохаю!

Вона нахиляється над столом, притуляє до його губ пальці, що пахнуть кавою, а він не може стриматися і цілує, цілує ті пальці.

– Сашко! Я знаю! – Оксана перехоплює другою рукою його руку, притискає до своєї щоки і посміхається, так посміхатися вміють тільки кохані. – Кажеш, переспали? Ні, ми не просто переспали. Ми кохалися. А кохатися можна тільки з тим, кого кохаєш! Сашо! Сашо! Я мушу вертатися в Київ. Там у мене хвора донька, моя Мар’янка… – вона робить маленьку паузу, ніби вирішує, чи казати те, що поривається сказати, додає: – і… чоловік, батько Мар’янки. Так, і крім того ще купа проблем. Але це мої проблеми, і тільки мої. Пробач! Ми не можемо бути разом, є певні обставини. За все в житті слід платити. І за жалість також, за слабкість, за розкіш. Інколи плата непомірно висока, але сама винувата, бо прирекла себе на ці торги… А ти? Одружись, заведи дітей. Ти станеш добрим батьком.

Але Сашко говорить, що він відмовляється розуміти, відмовляється слухати її пояснення. Бо він кохає її, а хто заслуговує найбільше на щастя? Так, ті, кого ми любимо, найперше на нього заслуговують, і, що б вона не робила та не казала, лаяла, просила, запевняла, він не залишить і не відмовиться від неї нізащо, бо і вона його кохає, саме так – зараз він знає напевно, бо кохатися можна тільки з тим, кого любиш, хіба ні?

– Я тебе саму нікуди не відпущу, і, навіть коли ти того не захочеш, люба, я все одно буду завжди поруч. Не обтинай собі крила… І Бог з ними, з твоїми вітряками, ми разом впораємося з ними.

Десь зовсім поруч, можливо за стіною, лунає музика…

Оксана, збентежена почутим, але й щаслива, кладе свою долоню в Сашкову, притуляється до його плеча:

– «Мелодія» Скорика… Вальс?

– Ні, Оксано, ні! То музика мого серця…

8. Крила

– Юрасику, а злазь-но, голубе, з тієї груші, кому сказала! – Під деревом сердита жінка. Смарагдові очі говорять, що гніву в словах таки більше, ніж у погляді.

Карі очі малого світлячка та матері зустрічаються.

– Мамо, я злізу, та тільки ти, той, пообіцяй, що не дуже лаятимешся.

– Він мені ще й ультиматуми ставить. Погляньте на нього! Добре-добре, сиди там. Прийде тато з лікарні, тоді й ременяки скуштуєш. І нема чого дивитися на мене майже безвинним поглядом, знаю, що у своє виправдання якусь каверзу вигадаєш.

Слова про татів ремінь діють майже миттєво, і, поки Оксана договорює тираду до кінця, білявий хлопчина років шести, сумно шморгаючи носом та тулячи до себе щось загорнуте в поділ темно-синьої курточки, стоїть внизу, винувато опустивши додолу очі.

– Господи, лише шість років, а він на таке високе дерево заліз! А якби впав та вбився? Чим ти думав? – Голос уже зовсім лагідний. Оксана пригортає до себе сина, помітивши, що той щось тримає у пазусі. – Що там у тебе?

Звичайна для Юрка історія. Хлопчина підібрав сороченя, що випало з гнізда, та поліз на дерево повертати маля додому, до мами. Але не зовсім розрахував сили, бо гніздо таки трохи зависоко. От і застряг дорогою. Що воно далі чинити – лізти вперед чи вернутися назад? І коли саме над цим міркував, мама нагодилася. Ото халепа, сороченя не врятував і ще й покарають. Але ж він хотів якнайліпше, бо всім-всім на світі, малим і великим, потрібна мама.

– І що мені з тобою робити, га? В понеділок була кішечка, позаминулої середи – ворона з переламаним крилом, а ще миші, хом’яки, про дрібну комашню і не згадую. Добре, що не біля лісу живемо, а то, гляди, і вовки, і лисиці, і дикі кабани у квартирі поселилися б. Бабуся Василина того б точно не пережила.

– А бабуся Оля? – Малий зацікавлено задивився на маму.

Бабуся Оля добра-предобра, завжди заступається за нього перед батьками. Каже: «Юрчик має добре серце, як і його дідусь, – то дар Божий. Не сваріть за це». А його, правда, не дуже й сварять. Він знає – це для годиться мама з татком бурчать, у дорослих так заведено – виховують. Бо ще жодного разу нікого з підібраних ним безхатченків на двір не викинули. Дехто з врятованих друзів зараз мешкає у квартирі бабусі Олі, дехто у них, дехто у добрих людей. Бабуся Оля ніколи не відмовляє в прихистку знайдам, каже, що їй так навіть веселіше. Але ж Юрчик знає, що насправді тут геть інше. Бабуся у нього добра-предобра. Щодня Юрко з матусею та татком відвідують бабусю, а заодно і песика Бровка, і котика Білика, і хом’ячка Яшку, його Юрчик знайшов місяць тому переляканого, хворого і ледь-ледь живого під лавкою в дитячому садочку. От би було класно мати свого маленького вовчика чи лисенятко!

– Так-так, молодий чоловіче, повільніше, будьте ласкаві, з мріями. Вас ще не прощено і навіть не покарано. – Малий і не помітив, як почав мріяти вголос. – Розумію, що то благородно – таке чинити, але ж не самотужки, га? Дерево зависоке для вас, козаче. От прийде тато з роботи, і тоді разом можна, а так… Якби впав з груші, то що б тоді робила твоя мама?

– Мамо, я не подумав. – Юрко опустив очі додолу і був готовий розревітися. Мама ж у нього найкраща, а якби й справді впав?

– Ну, все, шибенику, ходімо до хати. Бабуся Василина хвилюється, а їй не можна. Ти ж знаєш – хворе серце. Називається, онучок пішов гуляти, визирає у вікно – тебе у дворі нема. Тривожиться старенька, телефонує мені у школу. Я ж добре знаю, де ти можеш бути. Поруч – у шкільному садочку.

Звісно, сороченя слід забрати додому і зачекати тата. Хлопчина розмірковує вголос: може, тато дозволить залишити малюка, якщо, звісно, мама-сорока не прийме дитинку. Таке інколи трапляється, тато розповідав. От вороненко вже майже здоровий, татко крильце склав, загоїлося. Вже досить гарно літає, лише ночувати повертається. Ще декілька днів, тато каже, і він повністю одужає. Тоді й не повернеться. Ну, хіба що, може, інколи залітатиме в гості. От класно було б, якби залишився той сороченко у них жити. І малий починає фантазувати, як він вчитиме сороченка літати, говорити. А чому б і ні? Он папуги вміють. А чим сороки гірші від папуг? Навіть кращі.

Оксана раз по раз посміхається, слухаючи мрії малого Юрчика. Вони йдуть весняним подвір’ям. Сонце лагідно і ніжно пестить обличчя. Хіба вона не щаслива жінка – люблячий чоловік, розумний синочок, талановита донька, студентка Краківського університету? Мар’янка телефонувала вранці – казала, що родину чекає великий сюрприз від неї, бо незабаром Великодні свята – от і приїде в гості. Ой, здогадується Оксана, що то за подаруночок. І звати його Анджеєм, надто часто в розмові Мар’янка згадує це ім’я. Та хай, аби тільки те, що відчуває її доня, було справжнім, як у неї з Сашком.

– Мамо, мамо! – Юрко шарпає Оксану за рукав. – Малому сороченку гніздо потрібне. Можна я тут галузок сухих назбираю? А ти потримай малюка, тільки ніжно.

Оксана погоджується. Притуляє тендітне тільце наляканого сороченяти до себе. Сідає на лавку, спостерігаючи за сином. Як добре, що тоді Сашко все-таки поїхав з нею до Києва, майже силою забрав і її, і доньку сюди, додому. Владислав робив в’ялі спроби просити вибачення, навіть одного разу приїжджав перепрошувати. Але тоді їй вже було зовсім байдуже до всього, що він їй говорив, до куплених троянд, до масних слів. Промайнув майже рік після тих подій, і Оксана не захотіла повертатися до столичного життя. Її цілком влаштовувала відсутність Брехів, нова робота вчителя молодших класів у школі. Але навіть перед стратою злочинцю дають виговоритися. Тож таке право мав і Владислав. Оксана запропонувала йому зробити вибір, доволі простий – або вона, донька і квартира для дружньої родини в маленькому провінційному волинському містечку, або столиця, але без них і решта, що мається на увазі під тим словом, тобто брехівщина. Вибір без вибору. Найдужче переживала Мар’янка. Але ніжність і терплячість Сашка з часом зробили своє. Сполохане збентежене пташеня, яке силою вирвали з його золотої клітки й поселили в звичайнісінькому лісі, здавалося не просто наляканим, а панічно вибитим із дійсності. Але як багато важить любов! Вона переходить і на тих, хто є частинкою твого залюбленого чи залюбленої. Бо вона – Сонце. Минув рік, і проміння того Сонця терпляче й обережно розтопило кригу, відігріло збентежену душу Мар’янки, і настав день, коли доня дозволила ще комусь крім мами стати частинкою свого життя. Так, вона прихилилася до Сашка, тим паче що Оксана не боронила доньці спілкуватися ані з батьком, ані з Брехами. Влад одружився з Віолетою, щастя Ірени Георгіївни видавалося майже вимріяно-досконалим. Чому майже? Віолета не може мати дітей, хоча й досі не полишає такої надії, лікуючись в найкращих світових клініках, знаючи, що чоловік і далі не пропускає жодної спідниці у своєму університеті, тим паче що він тепер декан. Про це якось розповідала Мар’янка, повернувшись із чергових відвідин Брехів. Сама Віолета їй у цьому зізналася. Тож, на біду Ірени, задрипанка Кущинська поки що і далі залишалася матір’ю єдиної спадкоємиці брехівського трону. Однак доні, здається, поки що на той трон начхати. Вона замість Київського універу, здається Оксані, на зло Брехам, вступила до Волинського. Закінчила його і от тепер вчиться у Кракові. Вона, як і її тато, дуже любить вчитися, але, як її мама, – не любить, коли на неї тиснуть.

Сашко, її коханий, добрий, ніжний, лагідний, вірний і наполегливий Сашко. І як би далі не склалося життя, вона найщасливіша жінка, бо кохана і кохає. Коли наближення свого коханого відчуваєш навіть фізично, наче через пелену бачиш, як він іде повз міст Скупого кохання, піднімається східцями, і на мить випереджуєш його з’яву перед дверима. Це щастя, коли починаєш чекати на його прихід вже зранку, хоча лише декілька хвилин минуло, як він пішов на роботу. Це щастя – так кохати, донині так кохати, коли тобі вже за сорок і зморшки не додають тобі краси, а для нього й досі ти – Єдина, Жадана, Музика його серця.

Полінка з Сергієм одружилися і відразу ж переїхали жити до Львова. Пізніше Поля розповідала Оксані, що так вирішив Сергій після розмови з Сашком. Що Сашко йому сказав, невідомо, однак вона навіть рада, що так сталося. Бо в новому для Полі місті ніщо не нагадує про минуле – хіба що шрами від порізів на руках та зламана рука, яка трохи судомить на зміну погоди. Поля з Сергієм часто бувають у них. Донечці Оксанці, так, так, Оксанці, вже вісім років.

Врешті малий Юрко справився зі своїм задумом.

– Мамо, мамусю, чуєш, агов? – Оксана задумалася, а русло думок та роздумів малого вже бігли в іншому керунку.

– Що, любий?

– Чому воно так? Ось сороки й ворони мають крила, правда?

– Так. – Оксана весело відповідає.

– І ангели мають крила, так? – Юрко зупиняється.

– Так. І ангели мають крила.

Оксана уважно дивиться на сина. Той серйозно замислився.

– А люди? Чи всі люди мають крила, мамо?

Він не спитав – чому люди не мають крил, він спитав – чи всі…

– Всі, певне всі, але не всі про це пам’ятають. – І враз зрозуміла, що зовсім не те говорить малій дитині. Ще не вистачає, щоб той пробував літати. – Але, синку, любий, то зовсім інші крила, не такі, як у птахів, і тому не смій…

– Мамо, я знаю. – Юрко розважливо дивиться на Оксану. – Мені вже шість років. Ті крила отам. – Він кладе руку на груди. – Бо ми ж – люди…

Епілог

У дверях гучно повертається ключ, і вони відчиняються.

До палати заходять двоє чоловіків. Один старий – сивочолий з розкішними довгими вусами, другий – молодий, жвавий, худорлявий, схожий на жердину. Спиняються в центрі невеличкої кімнати. Під вікном письмовий стіл, поруч – стілець. У правому кутку кімнати як-будь застелене брудною сірою шматою ліжко. На ліжку сидить білявий чолов’яга років сорока – сорока п’яти. Сидить, мрійливо дивлячись перед собою темно-карим поглядом великих очей. Руки склав перед собою у вузол. Темно-синя сорочка підкреслює блідість і худобу його обличчя. Чорні парусинові штани надто широкі для його худющої фігури, безпорадно звисають довгою спідницею. На босих ногах зелені капці.

– Отже, Сергію, знайомся – це той самий пан, що я тобі про нього оповідав, – гугнить хриплуватий голос старого чоловіка. – Звати його Олександр, у минулому досить успішний лікар-хірург. Одного зимового ранку його знайшли на горищі дев’ятиповерхівки в непритомному стані. Так, можна сказати, і не прийшов до тями. Діагноз невтішний – повна амнезія, час від часу в пацієнта спостерігається сопоративний стан, тотальний і глибокий розлад свідомості, він перебуває в стані цілковитої байдужості до оточуючого і оточуючих, повна дезорієнтація в просторі. Вже два роки він отакий. І все це наслідки пережитого стресу. Та, на загал, дуже сумирний пацієнт. Часто посміхається, навіть у сні. Чемно виконує всі приписи. У нас із ним повна гармонія, якщо можна так сказати про взаємини лікаря та божевільного пацієнта.

– Андрію Костянтиновичу, а що стало причиною розвитку хвороби? – Молодик зацікавлено оглядає хворого, авжеж – пан професор поганого не порадить, схоже, для написання наукової роботи то добрий матеріал.

– Олександр Петрович втратив кохану жінку, вона померла – а він… захворів. Ну от, я ж кажу – унікальний випадок. Історію його хвороби можеш взяти у мене в кабінеті на письмовому столі, саме сьогодні переглядав – добротний матеріальчик набирається для твоєї дисертації та й, зрештою, для моєї майбутньої книги. Та знаєш, що найжахливіше в отій всій ситуації? Так-так, і то тобі говорить старий професор, через кабінет якого пройшов не один пацієнт, і історія хвороби кожного з них, звісно, унікальна. Але ця… Не приведи Господи аж так кохати…

Сашко вкотре прокидається в липкій холодній воді, точніше навіть не прокидається, то Оксана його силоміць будить, розштовхує, бо він так голосно стогне уві сні, що навіть малий Юрко з дитячої чує ті звуки і будиться налякано.

– Сашуню, коханий, сонечко моє, знову той сон… А щоб йому. – Оксана лагідно торкається обличчя Олександра рукою, тоді нахиляється над ним і цілує-цілує-цілує… Жива, тепла, справжня, солодка, ніжна, кохана…

Чоловік ніжно пригортає жінку до себе, вдихаючи запах любистку та вітру, слухаючи, як гучно калатає його злякане скаженим сном серце, у якому він – завжди пацієнт божевільні і в якому немає ані Оксани, ані сина Юрка… Є тільки невеличка кімната, притулок для втраченого-загубленого тіла, ліжко в куточку, застелене сірим смутком, вікно поруч, що зирить оченятами завжди на захід, і єдина його розрада – дивитися через те вікно, як плаче-ридає вмираючий день і повільно гасне натомлене сонце.

Сашко ще якихось півгодини лежить, переводячи подих, приходить до тями. Ось і Оксанка заснула – ледь помітно підносяться її груди та кутики вуст посміхаються. Сни, його божевільні сни. Вони прийшли відразу ж після тої зимової ночі. Ті сни завжди настільки реальні, що він уже й не може визначитися, хто він такий насправді і де він справжній – там, у білій палаті з вікнами на захід сонця, самітник та божевільний, чи тут, поруч з Оксанкою та сином Юрком, із вікном у спальні на той самий годинник.

Олександр обережно встає з ліжка, щоб не сполохати сон Оксаночки. Підходить до вікна, відхиляє вбік гардину і довго дивиться на будинок навпроти, на годинник з цифрами у минуле, з цифрами у майбутнє… Він знає, що рано чи пізно він повернеться в ту кімнату з дурнуватим написом на дверях «Числобог», щоб, можливо, віднайти втрачене, віднайти себе, загубленого.

Львів, червень 2010 – січень 2011