Текст книги "Тому, що ти є"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

– Кудлаю, залишися зі мною, а то ще покусаєш самого проректора університету, тоді не розплатимося, – зупинив Сашко пса, який вже рушив було за Оксаною.

9. Снігова королева

Оксана стояла перед батьком Влада приголомшена і спантеличена. Її трохи млоїло, тож і фізичний стан, очевидно, впливав не лише на настрій, а й на зовнішній вигляд. Сигізмунд Владиславович намагався не дивитися у вічі дівчині, старанно відводячи погляд. Новини сипалися на голову Оксани одна за одною. Наче шторм на морі. Накочує хвиля, а за нею друга і третя, вже навіть не сподіваєшся, що колись той буревій припиниться, бо насправді ти не капітан вишуканого суперсучасного лайнера, а лише мандрівник у ветхому дерев’яному човні. Після так званого побачення з Владом від розмови зі свекром вона анічогісінько доброго не очікувала. О, так, замість слів підтримки від коханого чоловіка вона почула дошкульні слова на свою адресу, наче сама Ірена Георгіївна промовляла голосом Влада. Бридко повторювати те, що він їй тоді наговорив.

– Розумієш, дитинко, Владик погарячкував! З ким не трапляється? І ти погарячкувала. Для молодих родин це норма, поки люди звикнуть одне до одного, притруться. Бо ж і різне виховання, і різне походження даються взнаки. Та ми вам не дорікаємо, Боже збав, ви ж у цьому не винні. Та зараз не про це. Владичок дуже переживає. Ви, тобто ти, знаєш добре, він наша єдина дитинка, наш світоч у житті, а тому, – Сигізмунд Владиславович перевів подих, – а тому батьківське серце розривають розпука та жаль, коли воно бачить страшні душевні муки свого єдиного сина. Не знаю, Оксанко, що між вами сталося, але після розмови з тобою синок зовсім не при собі, замкнувся у кімнаті, випив майже весь алкоголь з бару, він у нас майже не п’є, ти ж знаєш, а тут… Не голиться, не вмивається, на матір кричить. Бідна Іренка аж в лікарню потрапила після того, як він у всіх бідах звинуватив її. Ой, не знаю, що ти там йому на нас наплела. Але зараз не про це. Владик тебе справді кохає. Він пропаде без тебе, дівчино. Як би я того не хотів, та…

Оксана здивовано стенула плечима. Вона взагалі майже нічого Владові не розповідала, не встигла. Наплів цілу купу різних бздур про так звану моральну відповідальність, не даючи навіть слово вставити. От вона зопалу і бовкнула, що їй начхати на всю його родину і на їхні цінності і що вона анініц спільного з ними, живими муміями, хай навіть присипаними золотим пилом століть, мати не хоче. Тоді зняла з пальця обручку і кинула Владу під ноги. От і все. Спалила мости, так їй тоді здавалося. Правда, після того пару ночей проревіла, як дурепа, в подушку, і от маєш – знову за рибу гроші.

– Мені байдуже до вас, Сигізмунде Владиславовичу, до ваших проше-перепрошую, ваша величносте, чи світлосте, чи ще щось типу такого! Я не розумію, чого вам від мене треба. Маєте шанс нарешті позбутися такої прикрості, як я, тим паче що зараз і я цього прагну навіть більше, ніж ваша дружина. Я розчарувалася у вашому синові. – Оксана прискіпливо дивилася в очі проректора. Той, опустивши очі долі, мовчки слухав роз’ярену дівчину. – Що ж сталося? У вашого Владика забрали улюблену цяцьку, і він вередує. А мені начхати: і на вас, і на лицемірство, в якому ви живете, і на фарисейство у ваших вчинках та помислах. Навіть жменя інколи важить більше, ніж монолітна гора, бо гору може підірвати жменька тротилу, а що взяти в гори, яка породжує лише миші!

Оксана поправила чорну пов’язку в себе на голові, яка від активного та емоційного розмахування руками сповзла їй на очі. Сердито докинула:

– І що ви мені на це скажете?

– Овва, а ти – філософ! Сенеки перечиталася чи Софокла? Не сміши мене, дівчино. Ти повернешся до Влада, повернешся, бо я цього хочу. О, ти ще нас не знаєш. Не змушуй мене вдаватися до крайнощів.

Нарешті терпіння Сигізмунда Владиславовича випарувалося, мов вода під сонцем. Він підняв на Оксану свої вицвілі банькаті очі, зморшки під очима враз розгладилися, кутики уст затремтіли. Нічого доброго це не віщувало.

– До крайнощів? До яких? Ви мене виженете з університету? Ой, як страшно! Будь ласка, виганяйте! Чи ви мене засадите до цюпи?

– Будеш багато галайкотіти, то засадимо. Чи, думаєш, у нас замалі зв’язки для цього? – випнувши груди і карбуючи кожне слово, злостиво вів чоловік.

– Ніхто не сумнівається у ваших так званих зв’язках, але воно якось не в’яжеться ані з коханням, про яке ви щойно співали соловейком, ані з політичною ситуацією, га? – Оксана майже кокетливо іронізувала.

– Дівчинко, люба! А якщо у твоєму наметі цілком випадково знайдуть наркотики, а зробивши так званий аналіз крові, доведуть, що ти їх вживала або розповсюджувала серед мешканців наметового містечка, то чим це все закінчиться, скажи, чим? Не думаю, що тобі подякують друзі за таку ведмежу послугу. – Важка артилерія в дії, схоже, що це далеко не останній туз в рукаві проректора.

Оксана криво посміхнулася. Вона згадала дурнувате серіальне жіноче кіно, що крутили недавно по телевізору, одну з тих пришелепуватих героїнь, що зараз би відчайдушно ридали та навколішки благали прощення. Слова професора не мали того ефекту, на який він розраховував, бо дівчина не злякалася. Професор аж рота від здивування відкрив, тому що Оксана тихенько сміялася – то був глумливий жорстокий сміх молодої дівчини.

– Ой, не можу! – Оксана пирскала, аж сльози з’явилися на очах. – І ви думаєте, у вас усе вийде і вам повірять? Повірять, що вагітна жінка, невістка проректора, може продавати наркотики і, тим паче, їх вживати? У мене взяли аналізи, і не тільки крові, мене поставили на облік у жіночій консультації. Мені зробилося погано через голодування – свідків моїх поневірянь лікарняними кабінетами достатньо. А тепер забирайтеся звідси якнайдалі – до вас я не повернуся нізащо, до вашого сина також. А своїй дитині, яка народиться, розкажу про те, якими покидьками були її тато, дід і бабуся. Або ні, ще краще ніц не розкажу.

– Що, що, що? Та як же це? Як? Ти вагітна? Таке не могло трапитися, не так швидко і не з нами, тобто не з тобою і… Е-е-е-е… А Владик про це знає? – Професорова зверхність раптом розчинилася, натомість прийшла розгубленість.

– Невже не знаєте, як це робиться? Таке буває в молодих родинах, коли люди одружуються, то часто-густо з’являються й діти, чи, мо’, вельмишановний пан професор ще досі вірять, що дітей здибають у капусті або їх приносить лелека? Цікаво, а яким чином ваш Владичок з’явився на світ? – Оксана гучно, театрально розсміялася, розвернулася і пішла геть, навіть не озираючись на спантеличеного і заскоченого зненацька новиною професора.

О, так! Вона народить цю дитину, і трохи шкода, що не стрималася та вибовкала про це професору, бо могла ж розлучитися тихо і спокійно, без сентиментів. «Не з того тіста роблена» дружина Влада хотіла непомітно піти, але язик мій – ворог мій. Не стрималася, хай йому грець, чомусь не стрималася. Так, оті професорські закиди щодо наркотиків таки її добряче стрепехнули.

Оксана недооцінила супротивника. Коли вкотре черговий по табору передав Оксані, що до неї прийшли, але не заходили всередину, а чекають біля лівого входу до підземки, то здалося наступною серією отого дурного серіалу, де всі багаті – нещасні і то плачуть, то сміються. Оксана йти не хотіла, однак бентежити друзів присутністю поруч чергової особи з так званої дорогої родини ще менше хотілося. І так забагато співчутливих поглядів поруч. Навіть Кудлай, і той, коли вона поруч, тицяється мордою в руку і жалібно скавулить, наче бажає щось сказати, можливо, заспокоїти. А Сашко, той взагалі майже постійно ходить за нею назирці. Бо давно закоханий у неї. Так, Сашко – хороший, чесний, відданий, ніжний, але тільки друг. На жаль, тільки друг. Довго міркувала – чи змогла б покохати Сашка. Напевне, так – він справжній, але про це навряд чи вона колись дізнається.

Коли Оксана наблизилася до підземки, серед пістрявої юрби людей здалеку угледіла знайомий силует – високо піднята голова, стиснуті в тонку лінію губи. Порода власника крижаних очей здіймалася здалека над людським морем.

– Доброго дня, Ірено Георгіївно. То це ви мене хочете бачити? Невже насправді все так погано у вашому раї, після того як вигнали з нього підступну Єву? Райські яблука не родять?

Оксану ніби щось лихе тягнуло за язика, не могла стриматися. Ірена Георгіївна ж мовчки дивилася на неї своїми крижаними очима, гордо і впевнено тримаючись поки що. Лишень рука, зодягнена в ажурні чорні рукавички, раз по раз стискалася в кулак. Це і тільки це видавало її настрій, не з доброї волі вийшла Снігова королева зі свого палацу. В очах – холод, на диво ненависті не було, і це чомусь іще більше обурило Оксану.

– Розумію, очевидно, Сигізмунд Владиславович переповів нашу розмову, тому хочу вас заспокоїти – ні мені, ні моїй дитині від вас анічогісінько не потрібно. Якщо ви принесли гроші, щоб відкупитися, – Ірена Георгіївна саме відкрила сумку, нишпорячи у ній, і Оксані здавалося, що вона передбачає все безпомилково, – то запевняю – даремно.

Тим часом жінка витягнула зі шкіряної сумки мережану білосніжну хустинку. Звісно, у снігових королев все бездоганно біле. Оксана вчепилася поглядом в хустинку. Жінка потягла її до очей, і раптом Оксана від несподіванки просто втратила дар мови – Снігова королева плакала.

Дві особи сидять одна проти одної. Дівчина в дивному вбранні – протерті джинси з дірками на колінах, худі плечі накриті теплим шерстяним синім светром під шию, на ногах – кросівки, що на ладан дихають, довге русяве волосся зібране назад і пістрявою гумкою стягнуте у вузлик. Голову обперізує чорна стрічка. Зелені очі втупилися в ту, що напроти. Навпроти – старша, елегантно вбрана пані. Чорний строгий костюм доладно скроєний, очевидно пошитий на замовлення, з-під маринарки визирає сліпучої білизни блузка-жабо, яка серпанковою оборкою лише додає вишуканості всьому ансамблю. Манера Ірени отак завжди чепурно і витончено вбиратися нагадує Оксані Полінчину, тому що кожна дрібничка в одязі продумана. Очевидно, в часи молодості Ірена вважалася модницею, не тільки зарозумілою аристократкою. Колежанки свекрухи, що час від часу навідувалися в гості, були лише блідою тінню Ірени. Це стосувалося манери говорити й уміння одягатися. Начепити на себе недешеву річ ще не означало мати «дорогий» вигляд. Вмінню носити одяг нелегко навчитися. Ірена це знала і вміло цим вмінням користувалася. Ось і зараз – на ногах, як завжди, туфлі лише на високих підборах. Оксану часто дивувало, як пані Ірена в шістдесят пересувається на тих каблучиськах. Пані ніколи не те що не падає з них, вона навіть не хибить ногою – не перечіпається. Оксана на мить заздрісно думає, що хотіла б мати подібний смак… Однак, як каже Ірена Георгіївна, «гени вирішують все». При згадці про гени Оксана огидливо морщиться. Руки Ірени ледь торкаються столу, пальці в ніжному плетиві, на майже кожному – «сімейна коштовність». Цього разу – золоті персні з холодними камінчиками сапфіра всередині. У вухах сережки з такими ж камінцями. Чергова родинна коштовність, подарована Сигізмундовим батьком, яка має чи то три, чи то чотири сотні літ. На голові свекрухи майстерно вкладене недешевим перукарем, пофарбоване у світло-русявий колір волосся. Можна було б навіть щиро захоплюватися досконалим смаком пані, що сидить напроти Оксани, якби не очі – крижані та беземоційно-порожні. Та, що напроти, привела дівчину в цей ресторан, бо знала – зараз тут мало людей і їх не потурбують. Оксана не любила ресторанів – вона там завжди чулася загубленою. З Владом вони ходили до ресторану лише два чи три рази, і то на якісь сімейні урочистості, які просто неможливо було пропустити.

Сьогодні при вході була спроба не впустити Оксану досередини, але Ірену, схоже, тут добре знали, бо вона навіть нічого не говорила, тільки зміряла швейцара одним зі своїх «добрих» поглядів. Оксана замовила собі склянку води, Ірена – чай. Дівчина заінтриговано мовчки очікувала початку бесіди. І от коли замовлення було принесене і Оксана навіть зробила один чи два ковтки води, Ірена Георгіївна заговорила:

– Коли я мала сімнадцять років, дівчино, у моєму житті з’явився перший і єдиний мужчина – Сигізмунд Владиславович Брех. Так, із Сигізмундиком ми прожили довге щасливе подружнє життя. Він – вірний турботливий чоловік, добрий батько. Чого ще може бажати дружина? Та зараз не про це.

Ірена справді нагадувала Оксані Снігову королеву, тому що говорила про начебто прості життєві речі, які, очевидно, мали б розчулити Оксану, дещо пафосно. І побачені нещодавно сльози на обличчі Ірени здавалися навіть витвором уяви. От зараз очі наче дивляться на Оксану і разом з тим – поза нею.

Тим часом жінка продовжувала – повільно і чітко, наче зважувала кожне сказане слово:

– Так, у нас народився синок, очевидно, вам вже повідомили про те, що він прожив коротке життя – лише шістнадцять літ.

Ірена запитально подивилася на Оксану. Оксана гойднула головою, пригадавши розповідь Сигізмунда про старшого сина та про його страшну хворобу, яка забрала дитину на той світ.

– І, очевидно, вам повідомили, що він помер від невиліковної хвороби?

Оксана ще раз ствердно кивнула головою.

– Це стало страшним потрясінням і для мене, і для чоловіка. Едичок був не простою дитиною, а справжнім генієм – довершеним у всьому. І як би я не любила Владиславчика, розумію: йому ніколи не стати таким, як його старший брат, бо народила його надто пізно. В такому віці взагалі рідко народжують і майже ніколи не народжують геніїв, хоча мені це майже вдалося. Боже – тільки шістнадцять років! Так мало, і таке лихо. Авжеж, дівчино, вам сказали правду. Мій янгол помер від невиліковної хвороби, однак це не лейкемія. Це набагато гірше. – В Ірени раптом задрижав голос, і вона тремтячою рукою потягнулася до горнятка з чаєм. Рука трусилася помітно, і вона навіть трохи розхлюпала чай. – Невиліковна хвороба, проти якої немає ліків. Навіть лейкемію можна побороти, а ось це лихо – нізащо. Тож коли з’явилися в полі зору нашої родини ви, дівчино, я заприсяглася, що зроблю все від мене залежне, щоб та хвороба не зачепила другу мою дитину. Бо ви так нагадуєте ту пройдисвітку. О, Господи! Не вберегла, не вберегла…

Жінка потяглася до сумки, витягла з неї вже знайому білосніжну хустинку та приклала її до очей.

– Господи, Ірено Георгіївно, що ви таке говорите? Я абсолютно здорова, запевняю вас. Вашому сину анічогісінько не загрожує. – Оксана дивилася на жінку як на божевільну. Що та верзе, невже й справді материнська ненависть до невістки така сильна, що зробила з її свекрухи навіжену?

– Я знаю, що ти фізично здорова, дівчино. Бо ти, на жаль, лише збудник, тобто розповсюджувач тієї хвороби. Та хвороба забрала мого старшого і ось тепер прийшла за Владичком. Ця хвороба безжалісна. Її ви називаєте збочено коханням, я ж – найвищою фазою божевілля, бо хіба може людина при здоровому глузді, нормально вихована людина, з довершеним генетичним тисячолітнім паспортом, бути адекватною, коли рідну матір ставить на найнижчий щабель в порівнянні з якоюсь зайдою, без освіти, без належного аристократичного виховання, без історії за плечима? Хіба це не хвороба? Едуардик у шістнадцять років захворів. Він, він…

Ірену знову почало трусити, і вона, потягнувшись за чаєм, ледве не впустила його на підлогу. Потім закрила очі, притулила до них хустинку і так просиділа деякий час.

Не відкриваючи очей, вона прошепотіла:

– Едуардик покінчив із собою через ту пихату задрипанку, через ту… Я не могла йому дозволити в шістнадцять літ занапастити своє майбутнє, всі перспективи, які лягали до його ніг, не могла… А він, він… Невдячний, невдячний…

Ірена вхопилася руками за серце, не відкриваючи очі, вона потягнулася вкотре до сумочки, доволі швидко витягла з неї велику білу пігулку та кинула собі до рота.

Оксана від почутого сиділа мов пришпилена до свого місця, не рухаючись. Жінка навпроти здавалася бридкою ропухою, нічого, крім огиди, дівчина до неї не відчувала, і все більше їй робилося шкода Влада. Цікаво, що таке Ірена наговорювала на неї синові, щоб «вилікувати»? І дівчина не втерпіла:

– А ви, Ірено Георгіївно, невже нікого ніколи не кохали, свого чоловіка наприклад? Чи, може, це так швидко забулося?

Слова Оксани наче привели до тями жінку:

– Кохання? О, ні! Тільки не це – спорідненість душ, інтересів, виховання, добре ставлення одне до одного, однакове поривання душ, поєднання аристократичних родин! Так, я у свій час мала великий вибір наречених, однак Сигізмундик дав усім фору – найблагородніші наміри та гени, історія його родини чи не давніша за історію моєї, тож поєднання таких двох величних родин – то грандіозне надбання для наступних поколінь…

Оксана несподівано різко обірвала Ірену, бо вже напам’ять знала знайому тираду про аристократичність і благородні гени родини свого чоловіка:

– А що ви від мене хочете? Я віддаю вам вашого смертельно хворого на кохання сина і не претендую ні на ваші гени, ні на вашу золоту клітку. Ви ж ненавидите мене всіма фібрами душі, як самі ж любите говорити.

Ірена враз стала такою ж розгубленою, як і тоді, коли дістала хустинку із сумки, очі з крижаних стали вологими:

– Будь ласка, дівчино, не покидай мого сина. Одного я вже втратила, будь ласка, не йди. Він без тебе загине, він такий вразливий. Хочеш, я благатиму навколішки?

Раптом Ірина схопилася зі свого місця і кинулася до Оксани, впала перед тою на коліна.

Оксана перелякано дивилася на той цирк, який її свекруха щойно влаштувала:

– Встаньте, Ірено Георгіївно, негайно встаньте. Ви перечиталися книжок. Не принижуйтеся, будь ласка.

Оксана розгублено дивилася, як похнюплена та знічена своїм вчинком Ірена похапцем піднімається з підлоги і всідається навпроти. Цього разу голова опущена, навіть рамена не випнуті догори, як зазвичай. Жінка наче змаліла. Оксана трохи винувато встала з оббитого червоним оксамитом крісла:

– Я мушу подумати. Передайте Владові, що ми маємо з ним дещо обговорити. Коли буде готовий – нехай прийде.

Ірена, не підводячи голову, ствердно кивнула головою.

– До побачення, хоча ліпше було б сказати: прощайте. Але, як каже мій тато, ніколи не кажи «ніколи». Тому до побачення, Ірено Георгіївно.

Оксана зробила в бік виходу декілька кроків і, наче щось згадавши, раптом озирнулася:

– І ще одне, Брех Ірено Георгіївно. Не називайте мене більше «дівчино». У мене є ім’я.

– До побачення, Оксано, – карбуючи кожну букву, чемно відповіла Ірена.

Через декілька днів з’явився Влад. Стояв перед не здивованою зовсім Оксаною навколішки, склавши, наче в молитві, руки. «Ще один Брех впав до моїх ніг, першою була сама Снігова королева, – подумала з гіркотою дівчина, скептично посміхаючись сама собі й слухаючи упіввуха сльозливі Владові балачки. – Які вони передбачувані, „блакитнокровні“. Тільки щось не так – нервове потрясіння, і рятунку шукають у пляшці. Як то сусід бабусі Мар’яни тракторист Левко каже: і горе, і щастя – на дні пляшки лежать. Тре випити, щоб дістати. Може, того разу повезе і трапиці щастя? Але на те вони й „шляхетної крові“, щоб піти далі простого люду, наступна фаза – на коліна, квіти в зуби, і слова, слова, слова, нічим не підкріплені слова».

Так, Владислав клявся в коханні, вимолював прощення, кинувши їй під ноги величезний букет червоних троянд… Вбраний у французький чорний костюм, облитий недешевим французьким парфумом, випещений, доглянутий молодий чоловік навколішки перед худенькою постаттю юнки, вбраної абияк, у вицвілий від багаторазового прання колись ніжно-блакитний спортивний костюм. Чорна стрічка на русявому волоссі лише підкреслювала блідість її обличчя, і якби не величезні смарагдові очі, то вся статура, худа та бліда, здавалася б карикатурним страшком. Дівчина, слухаючи тираду хлопця, дивилася кудись в небо, і тільки час від часу бліді губи, одної барви зі шкірою, стискалися в тонку лінію, майже невидиму… Коли Влад закінчив, Оксана просто розвернулася та пішла, не сказавши у відповідь і півслова.

Про що вона думала в той момент? Її впевненість вже не була такою потужною, навпаки – всередині зродився страшний понівечений звір і вишкірив свої гострі зуби: жалість до Влада, який без неї пропаде, бо поруч залишаться Брехи і збочений брехівський світ.

А вона?

Він – батько її дитини, точніше ще не народженої дитини…

І дитині потрібен батько.

А вона?

Чи готова замиритися з усім тим посагом, що завжди висітиме за спиною нехай закоханого, та все ж не впевненого у собі чоловіка? Чи готова вона повернутися знову в родину, яка її не тільки не сприймає, а й люто, не приховуючи цього, ненавидить? Та найважливіше питання, на яке мусила сама собі дати відповідь, – чи кохає вона Влада? Бо якщо так – то тоді однозначно байдуже до його родини, важливим є тільки він – коханий, жаданий… І кохання прощає все, і коханим прощається майже все… І вкотре вона себе перепитувала – чи кохання це?

Вранці наступного дня під наметом стояв Сигізмунд Владиславович. Як вони її дістали! Вигляд мав стурбований. Знову купа слів про те, що вона мусить серйозно поміркувати, що навряд чи вона знайде ще когось, щоб так її кохав, як це робить Влад, бо ладен відмовитися від батьків заради неї. Але «цього» робити не слід, тому що Іренка «цього» не переживе і смерть матері буде висіти карою небесною на сумлінні невістки. Перед Оксаною стояв не тільки професор, а насамперед – батько, який розіб’ється на друзки, але все зробить для щастя сина. І раптом Оксана в Сигізмунді реально побачила портрет власного тата, який також настільки одержимий нею, що ладен на все, вона впевнена – навіть на протизаконне, лише б його доня стала щасливою.

– Оксано, не мучте нас, будь ласка, ви ж мудра дівчина. Подумайте про нашого онука, тобто про майбутнє вашої, нашої, тобто дитини… Нема нічого такого у світі, що не можна було б направити. Благаю, люба!

Оксана вже майже все вирішила. Дитині потрібен батько, а якщо Влад буде захищати і боронити свою дитину, як це робить Сигізмунд, і ставати на сторону дружини, як він стає, то чого ж іще бажати жінці. Можливо, лише одного – спокою.

– Так, я повернуся до Влада. – Сигізмунд Владиславович з полегшенням зітхнув, Оксана це помітила і ледь помітно кивнула, продовжуючи: – Але лишень до Влада. Не до вас, не до вашої дружини, не під один дах з людьми, які ще вчора виганяли мене на вулицю і, впевнена, якщо трапиться нагода, зроблять це знову. Передайте Владові – таке моє рішення. Жити з вами під одним дахом я не маю жодного бажання, не ображайтесь.

Сигізмунд Владиславович було відкрив рот, щоб заперечити щось, однак Оксана випередила його піднятою вгору рукою:

– Хвильку, заперечення та аргументи не приймаються, тому що можу й передумати. Але щоб я не забула… – Оксана дістала з кишені штанів складений вчетверо аркуш паперу в клітинку й простягла його чоловікові. – Це списки студентів, яких завтрашнім указом збираються виключити з київських вишів. Ви тут мене лякали вашими зв’язками, дозвольте тепер мені полякати. Побачимо, наскільки вони міцні та великі, ваші зв’язки. Я хочу, щоб люди у цьому списку й надалі залишалися студентами. Заперечення не приймаються, пане професоре. Маєте час на роздуми до завтра.

Оксана тицьнула професору в руку аркуш паперу й, не озираючись та не прощаючись, квапливо пішла в бік галасливого гурту студентів, які святкували свою маленьку перемогу. Бо сьогодні, у вівторок 16 жовтня, Верховна Рада нарешті спромоглася на створення тимчасової погоджувальної комісії для розгляду вимог голодуючих студентів.

– Ой, Оксанко, ти б бачила, що творилося біля Верховної Ради, – то такий цирк і комедія, – захоплено розповідав Сашко. – Оті наші недоторканні, поспішаючи на перерву чи з перерви, проходять крізь міліцейський захисний кордон з похиленими головами й затуленими вухами. Вони нас бояться, розумієш – ми сила!

«Так, як і моя свекруха тепер мене. Але то страх позірний, тому що найменша хиба з мого боку – і я розчавлена…» – думки сумні-невеселі роїлися в голові Оксани. Вона наче через пелену слухала Сашка.

– Всі кажуть – завтра все вирішиться. Тут нещодавно приходив один чоловік, розповідав, що він комуніст уже тридцять років. «Усе, – каже, – більше не можу. Сьогодні здаю партквиток». Знаєш, Оксанцю, а на початку в мене була навіть думка, що то все намарно, що наш табір так і залишиться атрибутом площі. І раптом на очах усе змінилося. Не витримали такого напруження чужі дорослі люди. Невже то ми їх примусили?

– То сталося не враз, – промовила сумно Оксана. – Нічого в тому світі легко не дається. За все слід боротися – і за щастя, і за волю, і за кохання.

– Кохання? Оксанко, ти про що? – Сашко враз сполохано подивився на дівчину. – Оксаночко, що з тобою? У тебе все гаразд?

Ні, у неї не все гаразд. Але хіба зараз це важливо? Вона через силу посміхнулася та махнула рукою. Той помах нагадав Сашкові скривджене крило підбитої чайки. Він не розпитував ні про що. Бачив – Оксані й так сутужно, а тому продовжував переповідати їй останні новини, щоб якось відволікти від сумних думок. Пес Кудлай, який лежав поруч, поклавши морду на лапи, здається, уважно слухав розмову цих двох і раз по раз жалібно скавчав.

Середа 17 жовтня. Що там казав Сашко? Засідання сесії транслюють на вулицю. Про яку таку совість говорить той пан, думає собі Оксана, – в того, хто вважає, ніби упіймав Бога за бороду і сам вже є майже Богом? Страх – ось найважливіший двигун, який може щось зрушити всередині їхніх душ. Але не совість. «Совісних людей в політику не пускає совість», – каже її тато. І вона йому вірить.

Такими щасливими Оксана пам’ятатиме своїх майданних друзів завжди. Минуть роки, багато чого зміниться в її житті, в житті кожного, хто був на тому майдані в жовтні 1990 року, в житті її країни, однак ніколи з пам’яті не зітруться ані щира надія, яка вела їх тоді за руку, ані велика віра у свою щасливу зорю, бо правда перемагає попри все. Хоча згодом з’ясується, що все зовсім не так.

Так, у той день відбувся великий фарс, тому що ті, хто пропонував студентам здатися, і ті, хто погрожував, і ті, хто проклинав, і ті, що ще вчора готові були, не мигнувши оком, переступити через мертві тіла дітей, – відступили. Фарисейство – не пережиток минулого, а будні для таких людей.

І все ж завжди з трепетом Оксана згадуватиме той майдан, який для себе назве майданом любові до правди, котра буває лише одна справжня, і цього разу вона стояла пліч-о-пліч із тими, хто хотів, щоб вона перемогла.

Радість, велике натхнення рухало тоді Майданом. Хто б не був тим митцем, що витворив те дійство, яке зворохобило сонне царство, але він напевне знав, що робить. Бо, штовхнувши з місця жовтневим майданом машину, яка зветься Україна, хтось випхав її з застійного болота примарної стабільності. Гидке те слово – «стабільність», бо в болоті також присутня стабільність, однак болото не перестає тхнути болотом. Так, рух вперед. Куди? Тоді думалося – до світла, волі, щастя, тоді про це мріялося і, здається, разом з молодим юним майданом про це мріяв сам Господь. Бо увечері, в середу, на тоді ще площі Жовтневої революції служили молебень. Кожен молився, як умів, хто правильними молитвами, канонічними чи що, хто своїми словами, щиро зліпленими докупи. І раптом у чистому блакитному небі з’явилася блискуча срібляста куля. Її бачили усі. Куля повільно рухалась в одному напрямку, наче по прямій лінії.

– Сашо, глянь! Око Боже, – щасливо прошепотіла Оксана.

– В Україні все буде гаразд. Ось побачите! – І Сашко радісно заусміхався сам до себе, і до Оксани, і до всіх, хто сидів чи стояв поруч. – Бо хтось там, – і хлопець тицьнув пальцем у небо, – пильно стереже її.

Оксана пригорнулася до Сашка, ніжно поцілувала його в губи і прошепотіла йому на вухо:

– Ангели не сплять, мій любий Пансо, ніколи. Ніколи.

А вранці вони проводжали Сашка додому. Так, вони – пес Кудлай і Оксана. Хтось із симпатиків голодуючих охоче погодився підкинути хлопця до Луцька, бо їхав у той бік у відрядження.

Довго стояли мовчки, тримаючись за руки, дивилися одне одному в очі й німували. Пес лизав руки, то одному, то другому. То було дивним, бо вважався донедавна дуже гордим і ніколи цього не робив, ні з ким. Оксана відчувала мокрі теплі доторки Кудлая на своїх пальцях та пальцях Сашка. І чого у ній все так намішано? А хто тобі в цьому винен, мала? Тільки ти сама. Рояться, сперечаються думки. Її зустрічають сумні очі Сашка, питально зазирають в душу. Вона йому майже все розповіла і про свекруху, і про дитину. Вона знає, що він хвилюється через неї, тому що… Хай без «тому що», бо це вже забагато на один раз. От вчора навіть захотілося все лишити в отому столичному місті та разом з Сашком чкурнути додому, де ти можеш бути собою, де немає золочених канделябрів, крижаних очей, де небо завжди низьке і глибоке, а річка маленька і бездонна, де ти завжди – то ти, де… Стоп. Ти носиш дитину і вже не відповідаєш лишень за себе, і то початок іншої історії, вже не тільки твоєї.

На німе Сашкове запитання винувато стенула плечима:

– Я залишаюся. Дитині потрібен батько, сім’я. Будь щасливий!