Текст книги "Тому, що ти є"
Автор книги: Дара Корний
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)
Нічне чергування позаду. Все майже як завжди, операції, втомлені очі, руки, ноги та задоволене сумління. Робота, яка подобається, яку ти робиш на відмінно, не хибиш ні перед собою, ні перед Богом, ні перед людьми, – це завжди задоволене сумління чи то, як поетично називають цю річ писаки, – Совість.
На виході з лікарні Сашко очима наштовхується на самітню постать старого, побитого життям пса. Собацюра радісно крутить хвостом, наче побачив старого приятеля. Один бік обпечений, інший повиїдав лишай. Пес, очевидно, радо зустрічає кожного, хто не лає і не шпетить його, либонь інтуїтивно чує волю людини. О, так – інстинкти, які дозволяють тварині виживати у світі, бути частинкою його. Людина – також частинка того самого світу, але, на жаль, втратила інстинкт, бо це плата за вміння говорити, ходити на задніх кінцівках, вважати себе наймогутнішою. Олександр усміхнувся сам до себе. Чув би його думки професор Савєльєв, незарах. гарантований.
Сашко уважно придивляється до пса. Той здається йому наче трішки знайомим. Так, колись давно він зустрів схожого. Так, схожого, бо то не може бути той самий, аж ніяк. Той був столичним мешканцем і наче не таким пошарпаним, але очі, може закластися на що завгодно, очі такі ж. Ні, не запопадливі чи голодні. Той пес наче вивчав його, міг годину лежати під наметом, дивитися незмигно, наче хотів щось йому сказати. Та це, напевно, дофантазовувала бурхлива молодеча уява, приперчена голодом, тому що діялося це в далекому 1990 році, в жовтні. Як те дійство тепер називають – «революція на граніті». Нехай! На граніті, то на граніті. Але це виявилися чи не найліпші дні його життя, тому що поруч була Оксана, правда, тоді вже не зовсім його, на жаль. Але він міг легко торкнутися кінчиками пальців її волосся, довго-довго дивитися, як вона спить, розмовляє, сміється, тужить, плаче. Це ніколи не набридало, так міг просидіти й вічність, тільки б вона поруч. І лише схожий от на цього собацюру заблудлий кудлатий чотириногий друг його тоді розумів, а може, він сам вимислив собі оте розуміння чи хотіння, аби бодай хтось його у тому світі зрозумів. До безтями закоханого? Ні, не так – не закоханого, бо той стан закоханості часто-густо минає, а щось майже космічне, коли від першого погляду на неї розумієш – вона для тебе ВСЕ. І варто жити тільки тому, що вона Є.
Щось він справді сьогодні зовсім розклеївся. Осінь, пізня, солодко-гірка, як калина, що примерзла від перших морозів, як дивний спомин про те, що було чи могло б бути, якби… За останнє оте «якби» хапався наче за ниточку. Що якби, хлопче? Наче з підсвідомості випливає розуміння того, що у всьому винен він сам, лише він, вчинивши колись щось не так, бо мучить досі, перевертає душу, не тільки бентежить, а й болить, майже фізично болить.
Пес висмикує чоловіка з його споминів гучним гавканням, і Сашко раптом пригадує, що у нього в сумці лежать неторкані бутерброди, турботливо покладені руками бабуні. Як завжди, за клопотами не знайшлося часу для чаювання. Чоловік відкриває портфель, дістає пластикову коробку. Добуває з неї бутерброди і простягає собаці. Той недовірливо нюхає повітря.
– Розумію, друже, життя тебе навчило не довіряти людям, – говорить Олександр і кладе гостинець поруч на суху та прив’ялу від приморозків траву.
Відходить вбік, даючи можливість псові поїсти. Пес жадібно ковтає поживу.
– Все. Більше у мене нічого немає. Вибач, хлопче. От бабуня втішиться, подумавши, що я нарешті з’їв бутерброди. Ти ж їй нічого не скажеш, правда? – по-зрадницьки підморгує лікар собаці. – Мені час, бувай, втомлений дуже. Побалакаємо при нагоді більше, добре?
Пройшовши десять метрів, Олександр озирається і привітно махає рукою собаці. Пес сидить на тому ж місці і, здається, уважно дивиться вслід тому, хто щойно пригостив його. «Вивчає. Треба буде завтра взяти чогось їстівного для цього парубка», – вирішує чоловік.
Вдома на нього чекають бабуся і котик Вушко – його маленька родина. Бабуня назвала так чорного, мов сажотрус, котика за біленьке праве вушко. «Ледве не забув. Треба зайти в крамницю купити презент Вуханеві. От навчив на свою голову».
Олександр забігає в крамницю, що розташована поряд з лікарнею в просторому пластиковому павільйоні. Тут продають все: і хліб, і капці кімнатні, і котячу їжу. Як кажуть, потреба народжує пропозицію. Поруч лікарня – тому є і одне, і друге. Продавець Маша, густо нафарбована двадцятирічна блондинка, яка через це виглядає на тридцять, теревенить з подругою. Машу Олександр знає давно, років вісім, робив їй операцію на апендикс, звідси й інформація про вік. Батьки Маші – приємні люди. Тато – водій маршрутки, великий фанат футболу й пива. Мама – продавець на базарі. Маша у них єдина дитина, «робить, що хоче, носить, що хоче, і спить, з ким хоче». Це вона йому сама сказала. Сашко не любить влазити в чужі справи. Він вміє слухати, в лікарській практиці це дуже важливо. А коли ти прекрасний слухач, то приготуйся до того, що люди без попереджень, навіть коли заледве тебе знають, будуть розповідати тобі про себе такі речі, які б вони не розповіли нізащо ні рідним, ні коханим, ні психіатрам, ні навіть на сповіді, вільно запускаючи до себе в душу.
Олександр втуплюється очима у вітрину, розглядаючи котячу їжу та розмірковуючи, що б то смачненьке придбати вухатому шибеникові.
– Послухай, Мар’яшо! Я ж йому, типу, кажу: «Сєрий! А, Сєрий! Слабо?! Ні, скажи, слабо заради мене стрибнути з мосту Скупого кохання в річку?» А він, босота галіма, обізвав дуриндою малахольною і послав мене, не при людях буде сказано куди. А ти кажеш – кохання-зітхання, лицарі, джентльмени. Таких тепер і в кіно нема, одні тіко чупачупси лощені в стрінгах барвистих та трансвестити. Так, для подвигів сучасні кавалєри не годяться.
Олександр Петрович усміхається на такий порив гніву й зачудування Маші.
– Машо, розумієш, наша Стирка, хоча і не глибока і не гірська, та все ж холоднюча річка. Втопитися, може, і не втопишся, однак від переохолодження помреш через три хвилини. Якраз під мостом в річку впадає три джерела. Так що твій товариш не злякався, а досить мудро вчинив. Запевняю тебе як лікар. Інстинкт самозбереження, Машо.
Маша якусь мить ошелешено дивиться на нахабу, який посмів перервати її. Але замість «не лізь не в свої справи, старий козел» – о, вона ще й не таке сказати може, Олександр на свої вуха чув, – запопадливо посміхнувшись, привітно промовляє:
– Доброго дня, Олександре Петровичу! Ой, я тут з подругою так забалакалася, що й не помітила вас.
– Нічого, діло молоде. А от з такими стрьомними, чи як там ви, молоді, зараз кажете, завданнями я б не поспішав. Знаєш легенду про міст Скупого кохання, який ти щойно згадувала? Таке купання може дуже погано закінчитися.
Маша заперечливо хитає головою:
– Розкажіть, Олександре Петровичу, будь ласка. Ви так рідко щось розповідаєте. Все я талалайкаю.
Подруга Мар’яша, принаймні так її назвала Маша, стоїть мовчки та розглядає на вітрині цінники на продуктах, навіть голови не повертає у їх бік, уникаючи розмови.
Олександр, несподівано навіть для себе, каже:
– А чому б і ні? Розкажу, може, тоді тобі, Машо, в голову не будуть приходити такі-от ідеї.
Отож, місточок Скупого кохання. Ніхто не знає напевне, чому його так назвали. Розповідають різні легенди. Одна з них дуже правдивою видається чи, принаймні, поетичною. Кажуть, що мешкала колись у нашому місті дуже вродлива і дуже самозакохана панночка, красивішої від якої не було в околиці і поза нею. Звісно, не мала вродливиця спокою через надокучливих кавалерів. А оскільки кохала щиро панна лише себе і ніхто їй не був потрібен, то вигадала заради забави таку гру: давати-загадувати залицяльникам різні нереальні завдання. Ну майже така, як ти, Машо. Хто виконає їх – міг стати чоловіком красуні. Завдань було лише два, а не три, як то зазвичай буває у казках. Перше: побороти здоровенного бика голіруч. Після першого завдання всі кавалери, які погоджувалися на це, або гинули під копитами страшного розлюченого звіра, або залишалися каліками. Ні разу справа до другого завдання так і не доходила. Можливо, тому що жоден хлопець не припав до серця вродливиці, а можливо, тому що насправді любила вона щиро тільки себе. Та ось одного разу проїздив містом бравий козак Іскра. Врода дівчини засліпила розум відважного парубка. Хоча хлопець сподобався панночці, все ж вирішила вона для годиться і його випробувати. Іскра на диво швидко розправився з лютим биком, позбивавши йому руками роги. Друге завдання здалося козакові ще легшим. Викупатися в річці між трьома джерелами. Він стрибнув у воду і… не випірнув. Легенда запевняє, що річка забрала мужнього козака собі за чоловіка і навіть тіла не віддала. Жаль охопив душу вродливиці, підійшла паночка до краю річки, і скотилася з її щоки скупа сльоза простісінько у воду, одна-однісінька. Хоча до того вона ніколи не плакала та й не усміхалася, щоб не псувати красу свого личка зморшками. Це був єдиний чоловік з-поміж тисячі, який їй справді сподобався. Наказала панна побудувати через річку, в якій загинув козак, міст і назвати мостом Втраченого кохання. Та наперекір бажанню вродливиці міст стали називати мостом Скупого кохання. Про яку любов можна говорити з такими бажаннями? Що трапилося далі з панночкою, легенда не розповідає, як і не зберегла для історії імені гордячки. А от міст і досі називають мостом Скупого кохання.
– І звідки ви все знаєте, Олександре Петровичу?! Ах! Напевне, я зателефоную Сєрому і вибачусь. Таки дуринда я, переконали.
Олександр скосив очі на Машину колежанку: та продовжувала витріщатися на вітрину, стоячи впівоберта, однак кутики губ у дівчини були трохи підняті, вона посміхалася.
– Це, Машо, зробиш згодом, а зараз дай мені, будь ласка, для мого Вушка три пакетики того, що завжди.
Маша кидається з завидним завзяттям до прилавка:
– Олександре Петровичу, тут тільки один. Зачекайте пару секунд. Я миттю в підсобку, винесу.
Дівчина біля вітрини навздогін Маші ледь чутно гукає:
– Машо, я піду! На роботу спізнююсь. Зателефоную ввечері, тоді й договоримо. Бувай!
Вона повертається до Сашка обличчям, пильно якусь мить дивиться на нього, кидає ледве чутне: «До побачення» – й миттю вибігає з крамниці.
Та це ж новенька санітарка з їхнього відділення. Дуже тиха й спокійна дівчинка. Медсестра Лідочка не нахвалиться нею: «Працює, мов у себе вдома. Молодець. Думала, що молоді так працювати не вміють. Тільки вже надто мовчазна, зайвого слова з неї не витягнеш. І очі чомусь ховає. Мені здається, що вона часто плаче. Нерозділене кохання, напевне. У молодих це часто». Чоловік стоїть, мов паралізований. До цього Олександр не звертав уваги на дівчину. Та, що ховає очі, щойно обпекла його ними… На нього дивилися Оксанині очі. Але цього не може бути. Оксані зараз, як і йому, сорок. Та й живе вона у столиці, щаслива та сімейна. Бабуся казала, що десь місяць назад зустрічала Оксанину маму і та запевняла, що у доньки все гаразд, внучка збирається на навчання в Англію. Та й ця дівчина не так вже й схожа на Оксану. Чорнява, висока, ніс інший, губи. Але очі? Оксанині очі – смарагди під сонцем.
– Олександре Петровичу! Візьміть, будь ласка. О, Мар’яшка вже пішла… Ви не думайте, вона не горда, лише мовчазна. Мар’янка дуже хороша. А ви її хіба не знаєте? Вона у лікарні санітаркою працює, здається, навіть у вашому відділенні. У неї вдома якісь там неприємності, Мар’яшка не каже які, але думаю, що то проблема з предками, тобто батьки вміють настрій зіпсувати, повірте мені, от вона і журиться. Передавайте вітання від мене Василині Степанівні та Вушку.
Олександр автоматично розраховується з Машою, кидає через плече лаконічнe «Дякую. Обов’язково. До побачення» та виходить з крамниці.
Що, допрацювався? Знову примари минулого заполонюють розум.
Спогади, осінь, морок осені, вже б швидше сніг випав, чи що, щоб закутатися в його чистоту від думок та від себе утекти. Спогади – і прикро від них, і гірко, і солодко.
Коли Сашко повернувся з армії, вдома його очікувала неприємна новина – Оксана стала заміжньою жінкою. А чого ти чекав, невже на щось сподівався? Бабуся розповідала захоплено майже казкову історію про те, як син проректора університету закохався в Оксану до нестями з першого погляду. Звісно, спробуй в таку не закохатися! А потім навіть через неї чи то стрілявся, чи під поїзд кидався. Ой, щось то видавалося Сашкові жіночими домислами, тому що й бабуся переповідала це з іронією. Новина стала грандновиною не лише для неї. Містечко смакувало нею довгенько, кожного разу доплітаючи все нові та нові дрібнички. А про вишукане весілля складали легенди, вже було й не добрати, де правда, де вигадка… Олександрові надії розбилися об щастя його, точніше вже не його, Оксани… Як скупа сльоза панни, що побудувала міст Скупого кохання.
А ось і той самий міст. Тихий, сумний осінній ранок, пусті алейки, і тільки вітер жене доріжками змарніле до чорноти листя…
Олександр підходить до перил містка. Спирається на них і якусь мить дивиться на темну воду, яка дріботить унизу в дикому танці, висмикуючи з надр землі холодний крижаний морок.
Несподівано озивається телефон. Це бабуся.
– Все, бабусю, зараз буду. Через десять хвилин. Ні-ні, не затримуюсь. Цілую. У вас все гаразд? Вже біжу.
Олександр підходить до свого будинку. Тут у трикімнатній квартирі він мешкає з незначними перервами вже сорок років. Старіють і помирають, народжуються й переїжджають його мешканці, а будинок продовжує жити життям тих, хто у ньому вікує, щемко вловлюючи звуки смутку, бід і радощів, буденних клопотів днів та ночей світу. Під будинком постаріли клени, посаджені відразу по заселенні у нього перших мешканців. Загинула стара сосна, яка була старшою від будинку. До неї часто навідувалася білочка, прибігаючи з міського парку. Влітку 1988 року, коли він був в армії, у сосну влучила кульова блискавка, спаливши вщент. От і мандрівна білка перестала навідуватися. А решта залишалoся без змін.
Бабусі-всезнайки на лавочках біля під’їзду вже з самого ранку теревенять, незважаючи на сиру погоду, йде обмін інформацією.
– Доброго дня, вельмишановні пані! – Вони люблять, коли він так з ними вітається.
У відповідь навперебій чує звичне і таке приємне:
– Доброго здоров’ячка! А Василина Степанівна вже зачекалася. Декілька разів на балкон виходила, виглядає вас. Затримуєтесь, Олександре Петровичу.
Сашко заходить в під’їзд. Піднімається побитими життям східцями на другий поверх. Не встигає навіть пірнути в кишеню за ключами, як двері квартири розчиняються. Бабуня завжди чує його кроки, певне серцем. Навіть коли він крадеться навшпиньки, все одно випереджає його хоч на мить. Відчиняє завжди сама. Він ніжно цілує її в щічку, вислуховуючи дорогою якісь банальності про непослуха Вушка, про гастролі модного львівського театру «Воскресіння» у їхньому містечку, про те, що вона таки мусить піти на цю просто шалено розгойдану виставу «Лісової пісні» цього театру… Слова звучать приємною музикою. Коли він задовго мовчить, не мугикаючи і не підтакуючи, це насторожує бабуню:
– Ти не захворів, хлопчику мій?
– Ні, бабуню! Все гаразд, лише втомився. Багато роботи.
Під ногами ніжно муркає Вушко, не розуміючи, чому на нього не звертають уваги і де ж такі звичні гостинці.
– Там в торбі для Вушка, як завжди. Дайте йому, а я піду перепочину.
Бабуся розуміюче киває. Хай відпочине, у нього така важка робота.
Сашко миє руки і втомлено дивиться в дзеркало, не помічаючи в ньому себе, стараючись пояснити своє збентеження – погодою, змореністю, юнкою в крамниці, схожою на Оксанy. Вона могла би бути її донькою. Але Оксана далеко – в Києві, донька ще далі – в Англії.
Він заходить у свою кімнату, з книжкової полиці бере медичний словник, відкриває його і дістає чорно-білу світлину. На ній – усміхнена школярка. Смішні кіски з пишними білими бантами, немов величезні сніжні метелики на голові. Сашко посміхається, згадуючи, як він поцупив цю світлину з Оксаниного шкільного aльбому в десятому класі. Чоловік вмикає музику, лягає на ліжко і закриває очі.
Третя симфонія Моцарта.
Він любить цілий світ, крига на душі тане, трепет й неспокій, принесені додому, розчиняються у теплі. Його наповнює музика і єдине бажання – хай тільки на мить, хай лише у сні, побачити її, рідну і чужу Оксану.
В десятому, випускному, класі шкільний театрально-літературний гурток «Лісова пісня» на чолі зі Світланою Михайлівною, особою, закоханою в свою справу, до річниці від дня народження Гоголя ставили власними силами театральну виставу «Ніч перед Різдвом». Коли Свєтка-канфєтка (так називали її позаочі учні за добродушну любов до солодощів) взялася за цю справу, то запрягла до цього всю школу. Гурток «Умілі руки» разом з художньою студією займалися оформленням сцени. На замовлення дошивалися й костюми, вірніше те, чого не могли добути з бабусиних скринь. Сценарій написала Свєтка-канфєтка. За допомогою слів «Будеш мати двійку з літератури, якщо не…» силами Світлани Михайлівни були задіяні най-най-найкращі таланти школи. Оксану грала Оксана. Світлана Михайлівна на дуже активні спроби шкільних красунь витіснити Оксану з цієї ролі відповіла чітко та зрозуміло: «Хто написав сценарій – той замовляє музику». Свєтка-канфєтка завжди мала про все власну думку. І навіть натяки директора школи, що головну роль у виставі мала б зіграти майбутня золота медалістка Оленка Кругленко («золото – не дитина»), а не ще донедавна найприкріша в школі шибайголова – Оксана Кущинська, промайнули повз її увагу. Однак розголос про те, що Оксана в кінці вистави цілує у вуста Вакулу, мав ефект розквітлих взимку на стужі троянд. Конкурс на роль Вакули був несамовитий. Ще б – оця неприступна, навіжена, дика особа, говорячи: «Не потрібні мені черевички. Я й без них тебе кохаю», когось з власної волі, без примусу поцілує… Сашко навіть не пробувався, знаючи власну недолугість.
Хлопчина не пропустив жодної репетиції. Він навіть проґавив кілька занять з музграмоти через це. Хлопець сидів в актовому залі школи і ловив кожне слово, кожен рух… Оксана грала неперевершено. Микола Лебедко з 10-Б грав Вакулу – і грав препогано. Мав симпатичну мармизу, спортивну статуру (майстер спорту з дзюдо), гарне почуття гумору й паскудну пам’ять. Йому так важко давалися слова Гоголя, вкладені в уста героїв. Він пітнів, у нього тремтіли голос, руки і навіть ноги. Фізично міцний хлопчина змалів, пропав на сцені… Однак не покидав цієї справи, хоча друзі йому настирливо радили. Вона мала його поцілувати. На репетиції, зараза, відмовлялася це робити, категорично!
Йшов час. Всі приготування до вистави майже закінчилися. До прем’єри залишалося три дні. Як завжди, о третій годині всі зібралися на репетицію. Не прийшов лишень Микола. Десять по третій. Світлана Михайлівна почала нервувати. І раптом відчинилися двері, в актовий зал влетів переполоханий Олег, однокласник Миколи:
– Світлано Михайлівно, біда! Микола на уроці фізкультури зламав ногу. Його сьогодні не буде.
Фінальна сцена «Ревізора» тривала хвилину.
Що тут почалося! Світлані Михайлівні стало зле. Її відливали холодною водою, вона хапалася за серце, медсестра Марина принесла заспокійливе. Сашко збентежено сидів на своєму звичному місці. І тут погляд Світлани Михайлівни випадково впав на Сашка. Не дивлячись на свої пиріжкові габарити, вона блискавично опинилася біля хлопця:
– От хто нас врятує! Сашку, ти ж не пропустив жодної репетиції?
Сашко лише стенув плечима.
– У тебе прекрасна пам’ять, хлопче. Слова Вакули знаєш?
Не чекаючи його відповіді, вона силоміць поволокла його на сцену.
От так Сашко став Вакулою. Він і справді пам’ятав всі слова. Говорив їх легко і зворушливо, він не мусив вдавати з себе закоханого. Все йшло чудово до останньої генеральної репетиції.
Перед репетицією навели лад на сцені: всі сценічні атрибути й реквізити стояли на своїх місцях. Актори в костюмах, гарно записаний на магнітофон народний супровід линув залою.
Розпочалася репетиція. Світлана Михайлівна від задоволення просто світилася.
Остання, фінальна сцена. В голові гупає лише одна думка: «Все має бути по-справжньому, мов на виставі. Вона мене поцілує, вона мене поцілує».
– Ось, візьми. Це черевички з ніг самої цариці. Такі ти хотіла, моя кохана Оксано?
– Не потрібні мені твої черевички. Я і без них тебе кохаю!
Оксана підходить до нього зовсім-зовсім близько. Він може розгледіти кожний хрестик на розлогих рукавах її вишитої сорочки, вона поволі наближається до хлопця. Обличчя мрійливо усміхнене, дівчина увійшла в роль. Сашко помічає над лівою бровою дівчини шрам – слід від травми під час гандбольного матчу в сьомому класі… Його ніс вловлює ледь чутний аромат любистку, ніжний і літній. Так пахне завжди її волосся. Смарагдові очі, мов сама весна, в них широко та просторо, наче в зеленому небі, залитому сонцем, вії, як налякані крила пташенят, пурхають у ньому, і Сашко відчуває, майже фізично, а не лише у своїй голові, що летить… Паморочиться голова, й серце всередині тремтить, калатає, сіпається, тіло стає тепловим реактором. Він летить у смарагдовому небі. Її уста, кольору стиглої калини, наближаються. Він відчуває їх м’який шовковий дотик і підіймається все вище та вище. Тут так просторо й прекрасно, і…
Сашко розплющує очі. Він лежить на долівці сцени. Навколо нього схвильовані актори, перелякана Світлана Михайлівна з горнятком води, якою плюскає на нього. Сашко втратив свідомість. Ікар хріновий – одлітався. Оксана присіла біля Сашка й гладить ніяково хлопця по голівці.
Вистава пройшла з приголомшливим успіхом. Оксана у фінальній сцені цілувала Вакулу в щічку.
– Нешкідливо для здоров’я, – пояснила Світлана Михайлівна.
Дивно, однак у школі ніхто не дізнався про цей інцидент на репетиції: чи то Світлана Михайлівна постаралася, чи, може, й Оксана…
