Текст книги "Тому, що ти є"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

Зі свекрухою вони майже не бачаться. Хто кого уникає – невідомо, здається, це у них синхронне. Хоча довкола відчувається її присутність і тверда рука господині палацику. Слава Богу, незабаром навчання і Оксана врешті випурхне зі своєї золоченої клітки на волю. Дівчина не хотіла сама собі зізнатися – вона таки боялася свекрухи. Так-так, боялася. Часто пригадувала оте Іренине знічев’я кинуте:

– Що спільного в гордого величного орла та облізлого злодюжки горобчика?

«Небо!» – повторює вкотре для себе дівчина.

Той, хто ніколи про нього не мріяв і завжди ходить лише землею, цього не зрозуміє. Як і не розуміла Ірена свого сина. Після кожної розмови з матір’ю він робився похмурим та мовчазним. Оксана стала для Влада небом, а його хотіли замкнути в клітці серед позолочених цяцьок – майже силоміць. Чи можна приручити орла? Можна! А горобця?

Спробуйте. Ще нікому не вдавалося…

6. Єдина

Це був третій рік перебування Олександра на посаді завідуючого хірургічним відділенням районної лікарні. Пропрацював звичайним хірургом п’ять років, а потім запропонували очолити хірургічне відділення. Ніякого везіння чи супердосягнень, лише пекуча необхідність начальства перекласти на його плечі весь тягар відповідальності. Все видавалося паскудним, зовсім не таким, як малювала колись уява: він – рятівник зболених за допомогою віртуозного володіння скальпелем та засвоєних знань. Тут люди помирали через недбало поставлений діагноз, невчасно або й недобросовісно зроблену операцію. Він не міг розірватися. Це перетворювалося на війну з вітряками, яку неможливо виграти. А він далеко не Дон Кіхот. У лікарні не вистачало спеціалістів, а ті, молоді-зелені, що приходили за розподілом, працювали вряди-годи: аби відбути термін і чкурнути з цієї глушини куди подалі. А лікарське покликання? То велика омана. Ті, що справді мають хист до лікарського ремесла, залишаються зазвичай поза бортом касти «обраних». Вступають у медвузи здебільшого грошові мішки зі зв’язками чи престижними батьками. Серед них лише п’ять відсотків розкриваються як правдиві професіонали. Решта – кукіль, не пшениця. Хіба з цього спечеш хлібину? Так, отой кукіль частенько задувало у районні лікарні, ним затуляло очі. То правдивий жах. Сашко майже змирився. Його клятва, яку він малим давав на маминій могилі, перетворювалася на пустоцвіт. І тоді…

…Оксана приїхала на похорон батька. Стояла пізня осінь, якраз така пора, що нині за вікном, і його Оксана на цвинтарі, тиха й печальна, немов зіткана зі смутку. З зелених листочків очей спадала роса. Сьогодні ховали її батька, майора міліції Юрія Тарасовича Кущинського, чесну, порядну, непідкупну людину. Невтішний діагноз: інфаркт, не витримало серце. Оксана не голосила, як її мама та бабуся Мар’яна. Вона приїхала на похорон самісінька, гарний привід для пліток, без чоловіка та його родичів, без доньки. Стояла осторонь, мов готична статуя, витесана з білого мармуру журби. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі. Смутна вода текла по кам’яному обличчі. Так плаче весняне небо чи осіння ніч, коли боїться сполохати чийсь спокій, спокій того, хто відходить у вічність. Грав військовий оркестр, посадовці по черзі говорили пишномовні слова про відвагу великого мужа, героя, міліціонера, сина, чоловіка і батька. Театр абсурду… Оксані, здавалося, байдуже, про що говорять ці люди, як і ті, що перешіптуються у неї за спиною. Поруч лежало мертве тіло її батька, а їм не давали попрощатися по-людськи. Сашкові хотілося підбігти до неї, пригорнути, забрати подалі від цього мітингу, в який перетворювався похорон.

Юрія Кущинського поховали. Вся «похоронна процесія» рушила разом з родиною до міліцейської їдальні, де був організований силами міліції поминальний обід. Сашковій бабусі після похорону стало зле. Старе серце, однак вона не могла не прийти на похорон Юрка, колишнього учня та хорошої чесної людини. Бабуся увечері розповіла онуку, що Юрій до останнього відстоював право покарати винного в убивстві її сина та батька Сашка. Однак його заповзяте махання шаблюкою закінчилося сумно – розжалування і примусовий перехід на іншу роботу. Дісталося тоді всім Кущинським. Оксанину маму попередили: якщо її чоловік не перестане комизитися, то її також чекають непереливки на роботі. Та це мало турбувало впертого міліціонера, і Юрко продовжував боротися, намагаючись впливати на слідство вже через пресу. Одного дощового жовтневого вечора до них прийшли двоє чужинців. Шестирічний Сашко добре пригадує заховані під каптурами обличчя. Мама відразу спровадила малого спати. Приклавши вухо до шпарини між дверима та підлогою, хлопець міг вловити лишень уривки розмови: «Якщо не припинить – закопаємо малу. Нас не чує – послухає вас. Сина вашого не повернути». Згодом надто голосне бабусине: «Вдавіться вашими грошима, тримайте на вітаміни убивці». Коли чужинці пішли, бабуся похапцем почала кудись збиратися. Тільки вчора розповіла, що ходила вона тоді до Кущинських, благала Юрка припинити «копати». Він послухав її.

Бабуся так і сказала:

– Я мушу прийти на похорон. Тому що ховають в землю не тільки тіло, а честь і гідність, яких з відходом Юрчика ще менше залишається на землі.

За цвинтарною брамою Сашко озирнувся. Над свіжою могилою стояла Оксана. Їм нарешті дали спокій, і вони можуть наостанок погомоніти: батько та донька.

Розчарування заполонили серце молодого чоловіка, напевно, смерть Юрія Тарасовича підштовхнула Олександра до вибору, який він вирішив зробити. Містом ходили чутки, що майор Кущинський помер не від банального інфаркту, вірніше навіть не чутки. Коли Юрія Тарасовича з міліційного відділу привезли в лікарню «швидкою» вже мертвого, чергував його приятель Данило. Він оглядав тіло. От і розгледів на тілі майора свіжий знак від ін’єкції. Є такі ліки, які легко провокують інфаркти при вмілому дозуванні. Однак після співбесіди приятеля з деким було поставлено «вірний» діагноз, який не викликав сумнівів – майже не викликав. Смерть настала в результаті перенесеного інфаркту міокарда. Комусь перейшов дорогу – от і списали. Друг сказав, що йому за цю маленьку послугу пообіцяли гарне місце в обласній лікарні і наказали мовчати, коли хоче жити.

Через три дні після похорону, увечері, Сашко йшов через парк на автостанцію. Декілька днів назад зателефонував однокурсник з Луцька. Пропонував перспективну роботу в приватній клініці. Нарешті Олександр вирішив, що досить з нього тих поборювань, він втомився. От і надумав поїхати, роздивитися все на місці і, можливо, наважитися на переїзд. Брів парком. Самотні ліхтарі блимали розчаровано своїми оченятами. Листопад, темніє швидко. На містку ще здалеку між віттям голих дерев запримітив темну постать. Підійшов ближче. Оксана! Вона стояла на містку Скупого кохання, дивлячись згори на холодну темінь води. На воді від погойдування вітру зарябіло. Сашкові здалося, що то сум колами розходиться плесом річки.

– Оксанко, привіт! – тихенько, щоб не сполохати її печаль, покликав Олександр.

Вона озирнулася. Стільки болю було в її очах, стільки жалю… Він хотів сказати, як її розуміє, бо сам добре пам’ятає похорон і тата, і мами. Хотів сказати, що сумує і тужить разом з нею і ладен перелити її біль у своє серце, тільки щоб важка ноша не здавалася такою дошкульною. Він волів пригорнути її до себе, висушити сльози, які завмерли на крилятах вій і готові були будь-якої миті полетіти додолу. Та натомість бовкнув затерте:

– Мені дуже прикро, Оксанко, і шкода твого татка. Він був хорошою людиною.

Оксана повернула обличчя до ріки. Стояла і дивилася на воду.

– Мама з бабусею поїхали в село. Бабуся перебереться до мами жити. Ця смерть зовсім її підтяла. А я втекла з порожньої квартири, пішла на цвинтар, погомоніла з батьком, поплакала, а додому йти лячно. Там порожньо і сумно. Мені чомусь здається, що з відходом тата стане ще гірше, і не лишень в моєму житті. Прикро, що я не можу ні довше побути тут, ні повернутися додому назавжди, зараз не можу ніяк. – Оксана ніби говорила сама з собою, чи з водою внизу під мостом, чи з деревами в парку. – Донечка Мар’янка прихворіла. Грип, тож мусила сама їхати на похорон. Довше лишитися не можу, хвилююсь.

Вона нарешті відриває погляд від води, озирається і пильно дивиться на чоловіка:

– Сашку, ти дуже поспішаєш?

Йому стає байдуже до автобусів, що ходять згідно з розкладом, адже поруч його Оксана, така зажурена. Як він міг тоді поїхати?

Вони бредуть пізньоосіннім парком. Шарудить під ногами змарніле від старості листя, вітер розносить доріжками шматочки смутку впереміж із краплинами води. То пробиваються крізь пелену небесного жалю сльози. Ще мить – і вони затоплять світ.

Олександр несподівано для себе розповідає Оксані про свої негаразди, розчарування, прикрощі, жалі. Востаннє вони розмовляли по-справжньому в Києві, в далекому дев’яностому. Так, по-справжньому: тоді і наговорилися вдосталь, і чи не вперше отримав від неї надію на взаємність, яка досі тримає його на плаву. Якось так складалися життєві обставини, що бажані зустрічі пробігали мимохідь. Точніше, навіть не мимохідь, а так, по-зрадницьки втікали. Сашко згадав, як пару разів він, будучи в Києві то на конференції, то у відрядженні, так і не зумів зустрітися з Оксаною. Хоча і телефонував їй по декілька разів на день, та жодного разу не заставав удома. Принаймні сталевий жіночий голос так йому відповідав. Лишав, звісно, і номер свого телефону, щоб передзвонила. Та все дарма. Чомусь був упевнений: їй просто нічого не передавали. Коли вона приїжджала до батьків у рідне містечко, він або цього не знав, або зустрічав її не саму – чи з донькою, чи з чоловіком. При зустрічі відбирало мову і всі слова панічно розбігалися, мов мурахи в зруйнованому мурашнику. Тоді справді ставало не по собі, бо він щось таки читав у її смарагдових очах. Чи була там надія, а чи лише смуток – не знав. Оксана здавалася найріднішою, і водночас такою далекою, і, що найгірше, чужою дружиною і матір’ю не його дитини… Злодійкувато ховав очі, бо, здавалося, ті можуть зрадити, і намагався чкурнути якнайшвидше подалі від неї і від самого себе. І що то за дурень вигадав: очі не бачать – серце не болить? Болить, та ще й як! Але чи можна заховатися від кохання, якщо воно не сонце, навіть і не хмара, а частинка тебе? Від себе не утечеш.

Йдуть парком, розмовляють. Про роботу, про життя-буття, про Оксанину доньку. Олександр про свої невдалі одруження, трішки з гіркою іронією. Про те, зрештою, що на роботі зайшов у безвихідь.

– Сашку, скажи мені, якби до тебе звернулася за допомогою я, звичайна жінка, що живе лишень на зарплату? Ти, оглянувши мене, зрозумів, що можеш врятувати? Однак у мене немає ні грошей, ні зв’язків, невже б ти мене просто відпустив додому помирати? Не вірю! Тільки не ти! Дорогий мій Санчо Панса! Тільки не ти! Врятувати всіх ти не зумієш, але скільком родинам зможеш подарувати надію, правда? Лишень надію. О, то таки багато. Хтось мусить і її повертати, як це робив мій тато. Думаєш, я повірю, що у нього стався інфаркт? Ніколи. Він вліз в таку справу, про яку краще нічого не знати. Тиждень тому приїжджав до мене в Київ, дещо розповідав. Його вбили оті, що співали дифірамби на похороні. Та я впевнена: всім нам віддячиться сторицею за справи наші. Можливо, декому лише після життя, на жаль, та хай…

Вони стоять під її будинком.

– Сашо, може, зайдеш на чай? – говорить Оксана якимсь таким зболеним голосом, заледве не благаючи.

Хіба можна відмовити?

Вона мовчки ставить на плиту чайник, він робить канапки. Вечеряють, розмовляють. Чоловік знає, що треба про щось говорити, щоб відволікти її від гірких думок. Оксана скинула з голови чорну хустину. Довге русяве волосся заплетене в тугу косу. Сашко перехиляється через стіл, щоб дістати з того боку сир. І торопіє. Знайомий запах любистку. Волосся Оксани завжди ним пахне. І самого запаху вистачає, щоб знову втратити голову.

Оксана піднімає наполохано на нього свої зелені очі, вона відчуває, що відбувається з ним. Раптом рвучко встає з-за столу, підходить до Сашка впритул, дивиться на нього знизу вгору. Вона ледве дістає головою до його підборіддя. Чоловіку робиться від цього ще гірше. Серце тіпається, мов скажене, в роті пересихає, руки починають тремтіти. Оксана торкається кінчиками пальців його щоки і цілує просто в губи. І Сашко відривається від землі і летить, летить, як тоді, в десятому класі, коли вона вперше його поцілувала.

Трапляються в житті моменти, коли ти не в змозі бодай щось контролювати. Бо та правдива стихія не просто валить тебе з ніг своїм дев’ятим валом, а й несе, несе, несе… Допіру їй знано куди.

Її волосся духмяніє любистком, її кінчики пальців – кавою, її тіло пахне вітром… На годиннику навпроти нулі. Оксана не хоче, щоб він закривав вікно шторами. «Не варто ховати небо, хай заходить до хати, – шепочуть губи коханої. – З нього на нас дивляться не тільки хмари». Сашка ті нулі на табло дратують. Він поруч із ними сам маліє до нуля. Але губи Оксани накривають його новою хвилею шаленства, і, коли він нарешті висуває краєчок свого єства з-під тої хвилі, нулів уже нема. Трійки та одинички.

Кохана спить, загорнувшись калачиком, вклавши свою голову на його груди. Він боїться порухом чи надто глибоким подихом сполохати її. Не вірить у своє щастя чи у своє горе, торопіє, вкотре шалено вдихаючи запах любистку. Ліпшої ночі в його житті досі не було, як і щасливішої миті.

А вранці вони сидять на кухні і п’ють чай. Оксана ніжно посміхається, а Сашко не може відвести від неї очей:

– Оксано, ти і я. Розумієш? Я давно тебе кохаю. Ти ж знаєш, правда?

Оксана ствердно киває, Сашко продовжує:

– Тоді в Києві на майдані, пригадуєш? Мені здалося, що у нас могло бути воно взаємним, тобто кохання… Ти сказала, що любиш свого чоловіка, хоча я зовсім інше читав у твоїх очах. Але як склалося – так склалося. Не будемо перевертати минуле. Не перебивай мене, будь ласка.

Сашкові здалося, що Оксана хотіла щось сказати. Та вона не зводила з нього очей і мовчки уважно слухала.

– Для мене сьогоднішня ніч – це не просто переспати, скористатися тобою, твоєю самотністю, горем. Ти не думай. Все дуже серйозно. В мені нічого не перемінилося в почуттях до тебе. Хіба що роки додали смутку. Тобі, зрештою, вирішувати – лишатися зі мною чи з іншим. Я кохаю тебе, Оксанко!

Він замовкає.

Вона нахиляється над столом, притуляє до його губ пальці, що пахнуть кавою, а він не може стриматися і цілує, цілує ті пальці.

– Я знаю! – Оксана перехоплює його руку, пригортає до своєї щоки і посміхається, так посміхатися вміють тільки кохані. – Кажеш, переспали? Ні, ми не просто переспали. Ми кохалися. А кохатися можна тільки з тим, кого кохаєш! Сашо! Сашо! Все надто складно, і, найжахливіше, в тому винувата лише я. Тому мушу повернутися в Київ. Там у мене хвора донька, та… – вона робить маленьку паузу і додає: – та… законний чоловік і його болото. То камінь під гору, який я кочу, змушена котити, бо коли перестану, то він розчавить мене. Це мої проблеми і тільки мої, Сашо. Пробач! Ми не можемо бути разом, є певні обставини. За все в житті слід платити. І за жалість також, за слабкість, за розкіш, за власну сліпоту. Інколи плата непомірно висока, але сама винувата, бо прирекла себе на ці торги… Багато та довго розповідати, але чи воно того вартує, щоб переводити на всякі пусті придибенції чесні слова? І, можливо, ти і донечка – єдині світлі промінчики у моєму житті. Знаєш, я інколи жалкую, що не повернулася в жовтні дев’яностого з київського майдану разом з тобою додому. Можливо, якби це зробила, то все могло скластися по-іншому. Так, я сказала, запевнила тебе і себе, що люблю свого чоловіка, тому що у нас із ним буде дитина, й таке інше. І це на той час було правдою, я його любила, нехай не так сильно, як він мене, можливо, швидше то я дозволяла себе любити. Кохання інколи перетворюється на залежність, гірше від наркотичної, повір, і це навіть не боляче, це – смертельно. І я тепер розумію, що та залежність настає тоді, коли одна сторона кохає, а інша лише милостиво дозволяє. Але так не має бути, бо потім доводиться розплачуватися і за кохання, і некохання також. Коли ж до того всього домішується жалість… Тоді біда повна. Ех, свята простота – війна з вітряками, яку не можна виграти… Але я продовжую далі воювати, зараз, скоріше за все, інерційно. А ти, Сашо, не чекай мене, я не хочу ламати життя ще одній людині, точніше навіть не одній, все так заплутано. Одружись, любий мій Пансо, заведи дітей, для цього ще зовсім не пізно. З тебе буде гарний батько. А я? Я – мов каліка, чужа серед своїх і чужа серед чужих. Я – метелик в незнайомих долонях. І, здається, той, хто вершить долі, ще не вирішив, що зробити зі мною – випустити на волю чи розчавити.

Олександр хотів їй заперечити, але вона лише захитала головою, не дала і слова промовити, затуливши несказане поцілунком.

Десь зовсім поруч, можливо за стіною, зазвучала музика… Чи то співав вітер за вікном або перші сніжинки у своєму танку.

– Я запрошую вас на вальс, пані. – Сашко схиляє голову зворушливо.

Оксана трохи знічено кладе свою долоню в Сашкову, притуляється до його плеча:

– «Мелодія» Скорика… Вальс?

– Ні, Оксано, ні! То мелодія мого серця…

Сашко таки поїхав до Луцька, однак не до друга, як думав раніше, а проводжати Оксану на потяг. Він залишився у своєму провінційному містечку і тепер про це не шкодує. Бо він таки тут потрібний. У першу чергу самому собі. Шкодує зараз лише про одне: чому він тоді її відпустив? Так легко дозволив піти?

– Залишайся, Сашо, залишайся вдома. Завжди будь там, де твоє серце, де ти найпотрібніший. Інколи наші бажання і мрії заступає фатум безнадії, не давай йому тебе поглинути. А я? Я постараюсь стати щасливою, хоча б заради своєї донечки, обіцяю тобі, – сказала Оксана на прощання.

Вона тоді вернула в Київ. До Мар’янки, до чоловіка, до свого столичного життя. Хтозна, можливо, вона стримала обіцянку! Принаймні він щиро на це сподівався і бажав коханій цього. Коли при випадковій зустрічі розпитував Оксанину маму про життя-буття доньки, та задоволено відповідала: «Все гаразд». Але й донині серце гріють слова: «Кохатися можна тільки з тим, кого кохаєш!»

Оксана поїхала, сліди замела завірюха. Минула зима, тоді вернули з весною тепло і надія. Весна – це завжди надія. А де надія, там і віра, і любов. Влітку того року трапилася подія, яка змінила його життя, бо, коли тобі здається, що ти йдеш линвою над проваллям, але йдеш не зупиняючись, з’являється хтось (рука Господня), яка несе тебе на собі, не дає впасти над тим місцем, де несподівано линва закінчується. Тільки треба вірити, вірити інколи і в людей, сотворених помислом Господнім. Буває і таке, що в душах зашкарублих, можливо випадково, прокидається саме ця Господня сутність, бо сотворені ми таки на подобу Божу…

7. Горобчик

Оксана їхала на схід. Думки, почуття, мрії, біль, горе, жалобу і ще щось, в чому навіть собі не хотіла зізнаватися, вона везла у купейному вагоні у Київ. Ледве вдалося взяти квиток. Слава Богу, Сашкова бабуся допомогла – у неї непогані зв’язки всюди, тобто колишні учні, які добре пам’ятають свою вчительку.

Оксана роззирнулася. Куди їдуть всі ці люди, заповнюючи почуттями та емоціями весь простір, навіть у тамбурі? Дурне думаєш, дівко! У кожного свій лантух за плечима. Хто за покликом душі, хто за покликом обов’язків, хто внаслідок обставин… Так, обставини. Ті, що повсякчас обплутують спрутом.

Стояла в коридорі купейного вагона, дивилася у вікно. Потяг заколисував, мерехтіла вервечкою сумна пізньоосіння безвихідь за вікном, майже голі поля, ледь-ледь припорошені снігом, зажурені дерева, наповнені відчаєм та жалем. Дорога нав’язувала вузлики на нитку думок, і тоді відчай переплітався з радістю, а горе з теплом долонь Сашка. Намагалася переконати себе – це лише помста зрадженої жінки і вони з Владом квити, але… Але ж так добре поруч із Владом їй ніколи не було. Стільки ніжності та кохання струменіло в кожному дотику Сашка, в цілунках, навіть в тому, як він дивився на неї. Тому і не вдається переконати себе, що це помста і ще горе глибинно-бездонне штовхали її до Сашка, як до соломинки посеред вирви, і це таки порятувало від божевілля. Досі на губах вона відчуває ніжне тепло його губ, у волоссі оксамитові сонячні зайчики його поцілунків, на тілі – лагідні руки, які ніколи не зроблять боляче, ніколи, бо і вони також кохають її більше за все у світі. Сашку начхати на те, що не хоче вона ставати доцентом чи то професором, як того вимагає статус дружини доцента та невістки вже академіка, а хоче залишатися далі звичайною вчителькою в середній школі, яка понад усе закохана у свою працю. Він не соромиться її минулого, її батьків, спадковості, надто примітивної освіти… Він її кохає такою, якою вона є, не намагаючись переробити чи під себе, чи під обставини…

Тоді, в дев’яностому, через рік після одруження, вона ледве не перемінила життя… Але обставини, ті кляті обставини. І ще обіцянка, дана батькові, – не рубати з плеча, остання обіцянка перед його смертю. Так, в людини має бути любляча родина, прихисток від буревіїв шаленого світу, а коли та родина ще й матеріально забезпечена – це лише плюси.

Ех, тато-тато! Який там прихисток? Темниця! Так, і вона для заблудлих душ може стати порятунком, однак Оксана не настільки заблукала, щоб погодитися на це, а тому продовжує плисти проти течії.

– Все одно, доню, всіх вітряків не переможеш. От я, бачиш, думав, що тут, у столиці зв’язки твого свекра допоможуть, та й мої старі приятелі зі студентських літ. Але, знаєш, ніхто не хоче залазити до вулика, де мешкають шершні. Мені ж пізно здаватися, люба. Я вже у тому вулику. Прошу тебе, Оксаночко, шануй свою родину – вони ті, що вміють прощати.

Сидів навпроти зажурений та розгублений, враз здався їй старим та немічним дідом, що несе на горбі лантух з бідою, навіть змалів під тим тягарем, загубився у надто великому м’якому кріслі. Так, тато мало що знав зі справжнього її життя. Майже нічого не розповідала ні йому, ні мамі. А при тих нечастих спільних зустрічах родичі Владислава завжди показували себе якнайліпше. Спектаклі вони давати вміли, і акторська майстерність, звісно ж, – найвищого ґатунку.

Київська еліта: коріння Ірени – дворянське, голуба кров, прабабуся Ізольда – графиня Шереметьєва, бабуся по батьковій лінії свого часу віддала свою доньку за когось там з англійської королівської родини. Сигізмунд – напівнімець, прадід якого був ерцгерцогом та бароном при дворі англійського короля, а бабуся по маминій лінії – графиня Адлерберг. Вишукані манери, зарозумілість, пиха. Оригінали картин Рєпіна, Шишкіна, Моне в будинку на стінах, раритетні меблі з червоного дерева, китайські вази з різних епох, піаніно самого Шостаковича – це не музейні експонати, це щоденні будні молодої дівчини з далекого волинського містечка, яку привів у цю розкіш Владислав. Тільки Попелюшка, на жаль, не захотіла ставати королевою, тобто стервом, а золота клітка не перетворилася для неї на палацик.

Рай чи то, точніше, передпокій раю для Оксани там і закінчився – в передпокої.

Владик вступив до аспірантури, паралельно працював у науково-дослідному інституті – йому подобалося бути активним, тому його зовсім не дивувала активність дружини. Він її підтримував – поки молодий, маєш бути діяльним. Зустрічалися лише увечері вдома, подекуди вже в спальні, не витрачаючи часу на вечері, – любощі та поцілунки стали добротним їх замінником. Вони стали хорошим подружжям. Навіть видавалося на початку, що й Ірена Георгіївна замирилася з обставинами. Принаймні вона невістку не зачіпала. Ба навіть більше – вона її уникала. Отак минув рік, найспокійніший у житті Оксани та, зрештою, в бутті країни, яка доживала своє. Неспокійно ставало в університеті. Студенти розмахували прапором студентського самоврядування, дратуючи керівництво вишу, створювалися студентські організації, що мали на меті захистити студента в його правах. Але і це не все. В повітрі столиці духмяніло волею, здається, осінь – час помирання, але враз так по-живому війнуло весною. Одного вечора Орися затягнула Оксану на засідання Української студентської спілки, що вже рік як діяла в університеті. Оксана захоплено слухала розмови молодих людей, ловлячи уважно кожне слово. Говорили багато, полум’яно, з деяким максималізмом та запалом, але це сприймалося швидше навіть за перевагу, аніж за ґандж. Вона завтра обов’язково приведе з собою Влада, хай і він послухає. О, так, бажання змінити світ на ліпше – хронічна хвороба юності, що передається через мудрі думки і тільки тим, хто вміє слухати та чути. Оксана вміла. Владик спокійно вислухав свою кохану дружину, однак дбайливо та тактовно розтовкмачив їй, що його це мало цікавить, бо він – науковець і без того клопоту має чимало. А якщо їй подобається громадська праця, то він, зрештою, не проти і не може бути проти, тому що це її, і тільки її вибір. І ще у нього наймудріша та найдовершеніша в усьому дружина, тож дурниць вона не накоїть, певен. Тим паче він вже не зовсім студент, а до викладачів у студентів своєрідний стосунок.

Настав жовтень дев’яностого року. Її чоловік поїхав у відрядження до Відня. Якась там чергова наукова конференція. Оксана вперше залишалася сам на сам зі свекрухою. Тому намагалася йти з дому якнайраніше та повертатися якнайпізніше. Очі не бачать – серце не болить. Правда, це зробити було неважко. Тому що засідання студентської спілки зазвичай затягувалися допізна. Сьогодні особливо бурхливим видався день. Оксана поверталася з університету додому, перед тим сходивши з Ориською на засідання УСС вже міста. Її вибрали в Раду. Жаль, що Влада нема поруч, він порадів би за неї, впевнена.

Оксана навіть не встигла витягнути з кишені ключі. Двері відчинила кухарка Женя, співчутливо глипнула на неї, опустивши похапцем очі в поділ фартуха, і прошмигнула швидесенько на кухню. Манірно обіпершись на стіну та гордо задерши голову, перев’язану махровим рожевим рушником, в передпокої стояла її величність Ірена Георгіївна. Лише крижаний холод в очах говорив – це людина, а не статуя, бо ладна своїм поглядом вбити. Поруч Сигізмунд Владиславович переминався винувато з ноги на ногу. Її, як з’ясується згодом, з нетерпінням чекали.

– Доброго вечора! – чемно привіталася Оксана. – Що трапилося? Щось із Владиком? – Вона сполохано заморгала очима.

– Добрий вечір, дівчино. Зрештою, як для кого. З Владиком, хвала Господу, все гаразд, тому що він зараз не поруч тебе. І, до решти, як ти смієш, селючко невмивана, промовляти своїм паскудним язиком його ім’я? Це все за наше добре до тебе ставлення така віддяка, витягли зі свинюшника задрипанку на свою голову. – Ірена Георгіївна порушила «обітницю мовчання».

Оксана нічогісінько не розуміла. Господи, звідкіля пані професорова, в жилах якої тече голуба кров, знає такі слова?! Та події лише розгортались. Оксана не могла нічого второпати і тільки продовжувала вислуховувати набридливі нотації сердитої свекрухи, яка, схоже, знайшла врешті відповідну нагоду вилити на осоружну невістку всю лють, що зібралася у серці.

Коли Ірена вмовкла на секунду, переводячи подих чи то, може, придумуючи нові добротні слова для невістки, Оксана на диво спокійно озвалася:

– Сигізмунде Владиславовичу, ви наче адекватна людина, професор, проректор, може, повісте, що трапилося?

Ой, ліпше б вона мовчала про адекватність.

– Мерзотнице, забирайся з нашого помешкання. Наволоче, це я неадекватна? Сигізмундику, ти чуєш, що воно верзе? Ой, моє бідне серденько! Женечко, любонько, де мої ліки?

Театрально заломлені руки, блідість обличчя, перелякана кухарка Женя зі склянкою води, старий професор, що махає стосом паперів перед носом у Ірени, наче віялом, роблячи їй побільше повітря.

Оксана зрозуміла, що це ще не кінець вистави. Свекруха вхопила кураж і так просто його не відпустить. Але й вона не груша для биття. Мовчки обійшовши «театральну трупу», Оксана піднялася до себе в спальню. З гуртожитку вона не виписувалася спеціально, там за нею рахується ліжко, навіть перепустка є, умисно це зробила для дівчат, а то селять їх в маленьку кімнатку, колись розраховану на двох осіб, по четверо, тож хоч так вона їм допомагає. Зібрала свої речі, тільки ті, що направду належали їй, куплені батьками чи нею на стипендію, навіть прикрас, подарованих Владом, не взяла, не зачепила і духи, дорогі, французькі. Лише обручку з сумом зоставила на пальці, її вона віддасть Владу при зустрічі. Дівчина тихо спустилася вниз. Сподівалася, що з передпокою процесія таки перебереться у вітальню. Так і трапилося. Старалася рухатися якнайтихіше. Однак щезнути непоміченою не вдалося, тому що двері вітальні були навстіж розчинені і її відразу побачили.

– Ти куди, нетіпахо? – заверещала щойно помираюча Ірена Георгіївна і за якусь мить з лежачого стану просто-таки блискавично опинилася в стоячому перед Оксаною.

– А ви мені ніхто, щоб я звітувала перед вами, куди йду і чому. З істеричками та базарними бабами справ краще не мати. Кажуть, то заразне.

Оксана, здається, також відпустила гальма і летіла назустріч Ірені на шаленій швидкості.

– Ах ти, паскуднице, як ти смієш мене, графиню, так називати, та ще й у моїй господі?! Та я ж тобі зараз твоє личко так розцяцькую, що твоя вошива мама тебе не впізнає!

Ірена була з роду не лише блакитнокрових, а й драгунських. Висока повновида жінка, тому дивилася на Оксану згори додолу.

Оксана лише посміхнулася на почуте кутиками вуст:

– Не раджу, Ірено Георгіївно. Ви ж збирали на мене інформацію, тобто досьє. Я майстер спорту з вільної боротьби, навіть ваш ріст тут не допоможе.

Ірена здивовано перевела очі на чоловіка, той стовбичив за спиною дружини і ствердно кивав головою.

– Все, досить, Іреночко, побережи, голубонько, серце. Оксано, що ти собі думаєш? Поводиш себе, мов розбійниця. Неподобство, дівчино. Як це – ми тобі ніхто? Ми – батьки твого чоловіка! Ми до тебе всіма фібрами душевних поривань, а ти… Ми ж переступили через прадавні звичаї в родині, лише щоб наш єдиний син став щасливим. А воно он як повернуло! Ні встиду, ні совісті, безсоромнице! Так підставити нашу благородну родину. Ірена Георгіївна мала слушність, коли була проти вашого шлюбу, тепер я це розумію! Так нас осоромити на весь Київ!

– Осоромити, вас? Чим? Я вам не Полінка після проваленого іспиту, – випадково злетіло з уст дівчини.

Професор відразу пополотнів і від несподівано почутого вмовк. Оксана пізніше картатиме себе, що тоді не стрималася.

– Що ти мелеш, нещастя наше?! До чого тут якась там Полінка та іспити? Зараз мова про тебе! Сигізмундику, серденько, що воно верзе? Хай забирається геть, тільки мусимо добре перевірити квартиру, чи, бува, чого не поцупила. Я ту босоту добре знаю. Закрутила голову синові і тепер нас усіх хоче по світу з торбами пустити.