Текст книги "Тому, що ти є"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

5. Крижана намітка

Трохи збентежена та захоплена зненацька почутим, Оксана кинулася з кабінету проректора, заледве не бігом. У приймальній було порожньо. На столі секретарки лежала недбало розкидана косметика.

Полінка, очевидно, впала в істерику та побігла плакатися комусь в жилетку. Хоча ридаючою чи, принаймні, засмученою Полінку Оксана ні разу не бачила. Те, що та вміла ховати свої прикрощі, робило лише честь її незворушності. Чомусь здалося, що ось такі сцени з приниженням – не первина для секретарки. Але то таке, як каже мама, «до пори, до часу, бо коли сієш вітер, обов’язково пожнеш бурю». Щоб зібрати докупи думки, Оксана мусила мати якийсь час, тому не пішла в гуртожиток. Там доконче Ориська причепиться з розпитуваннями. Звісно, новина про те, що батько Влада покликав її на килим, уже розлетілася громовицею. Тому вирішила пройтися зовсім не лагідною березневою київською вулицею. Сіяв дрібний дощик, під ногами хлипала слізно змокла каша. Після майже годинного блукання парком та власними думками Оксана зрозуміла, що анічогісінько путнього вимудрувати не може, і відчула, що намочила ноги. До гуртожитків добиратися далеченько, тому вирішила зазирнути кудись на чай та спробувати зігрітися. Певна річ, відразу подумалося про студентську їдальню. Однак думка про те, що там доконче зустріне когось знайомого, зупинила її. Не хотілося ні з ким бачитися. Оксана запхала руку до кишені: чи вистачить грошей на чай в рядовій київській кафешці? Грошей вистачало. Оксана зайшла в пиріжкову, взяла собі каву з молоком та пиріжок з капустою, сіла за столик в кутку, спиною до дверей. Каву майже залпом випила, стало тепліше, принаймні зуби перестали дріботіти в гуцульському ритмі.

Зненацька на плече їй лягла несміло чиясь легка рука. Оксана озирнулася. Позаду неї з тацею та з паруючим горням на ній стояла секретарка ректора Полінка й винувато та трохи дурнувато посміхалася.

– Перепрошую, той, Оксано… біля вас, тобто біля тебе, можна, тобто вільно?

Оксана здивовано кивнула головою.

Навпроти всілася Поліна, вродлива, мов промінчик сонця, з таким же волоссям. Інтуїтивно розуміла – ця зустріч не випадкова.

– Оксано, я хочу з тобою поговорити, – трішки збентежено почала Поліна. – Не буду, певна річ, запевняти, що наша зустріч ненавмисна.

Полінка виставила перед собою праву руку з вишуканим манікюром, повертіла ним, поворушила пальцями. Швидше за все, це було звичкою, однак Оксану це роздратувало, коли вона перевела погляд на свої руки, як-будь доглянуті. Однак Оксана їх не забрала зі столу, навпаки, демонстративно залишила на столі, ніби підкреслюючи, що не все у тому житті вирішується формою нігтів.

Полінку можна звинуватити в самозакоханості та пихатості, однак лише не у відсутності розуму. Вона майже ніяково та надто швидко забрала зі столу руки і продовжила говорити:

– Оксано! Прошу, вислухай мене. Знаю, що поводжу себе нерідко, як стерво, однак…

Поліна відсьорбнула чаю, при тому гидливо скривившись. Звичайно, чай бридкий на смак, не такий, до якого вона звикла. Оксана криво посміхнулася, спостерігаючи мовчки всю цю виставу. Поки що все видавалося аж надто дивним.

Поліна продовжувала:

– Я народилася в дуже бідній родині: мама все життя тяжко гарувала – то прибиральницею, то посудомийкою, вона ж бо дитбудинківська. Відповідно, ані бабусі, ані дідуся у мене ніколи не було. Батько? Мене годували міфами про тата-полярника, доки… Одного разу мама напилася і розповіла, що мій татко – випадковий чолов’яга, чи то ба «єдине велике кохання її життя», якого вона знала лише місяць і який в її гуртожитівській кімнаті вкупі з нею тимчасово замешкав. Здається, він попросту використовував наївну закохану дурепу. Певна річ, клявся у вічному коханні з першого погляду, а потім враз щез, коли дівчина чи то, швидше, житло стало непотрібне. Так, залишив після себе спогад, точніше дар, – мене, а ще точніше – не зовсім мене, а свою сперму всередині яйцеклітини. – Полінка зашпорталася на останніх словах, ковтнула чаю, скривилася.

Оксана мовчки слухала, втупившись очима в брудну пляму на столі.

– Мама і досі вірить, що той покидьок повернеться. Уявляєш? Вона тоді його навіть розшукувала довго і нудно. Бігала по лікарнях та медвитверезниках, навіть у трупарні була й у міліції. Свята простота. Поза тим, через вісім місяців на світ білий з’явилася я – плід кохання, так би мовити… Гірко згадується мені моє дитинство – безконечне безгрошів’я, випадкові мамині коханці, часті запої. Ех, зараз не про це! Я не знаю, хто мій батько, і знати не хочу, однак, схоже, гени він мав непогані. Навчання мені давалося доволі легко, бо ж до всього доводилося допетрувати самій. Ні з математикою в п’ятому класі, ані з фізикою в сьомому мама допомогти мені не могла. Так, моя матуся зі шкіри лізла, щоб я таки закінчила десятирічку та спробувала вступити до вишу, впереміжку з запоями працювала майже цілодобово. Я закінчила школу без трійок. Подала документи в універ. Моя зарозумілість тоді зіграла зі мною кепський жарт – здала я документи на іноземну філологію. Природно, іспити завалила. Ті, що вступили в тому році, майже всі були випускниками спецмовних шкіл, а інших репетитор рік готував до вступу або ж мали знайомство в приймальній комісії…

Оксана з плями перевела погляд на Поліну. Та жалібно посміхалася – тільки їй відомо кому. В очах красуні стояв біль, сталевий блиск з очей кудись зник. Оксана збагнула: Поліна вперше говорить про себе, не те що чужому чи своєму, взагалі вперше.

Поліна знову відсьорбнула тої гидотної рідини з надщербленого білого горнятка зі спеціально відбитою ручкою, щоб не вкрали.

– Я сиділа під аудиторією, просто на підлозі, сльози котилися з очей водоспадом, і не могла зупинитися. Не пригадаю навіть, скільки пройшло часу після заціпеніння, та раптом чиїсь міцні руки поставили мене на ноги, взяли лагідно за плечі і повели. Я йшла слухняно за тими добрими руками, здавалося, що такі ніжні руки нічого злого вчинити не можуть. Отямилася в тому самому кабінеті, з якого годину тому вистрибнула ти, в отій розкоші, в теплі, з горнятком запашної кави в руках. Я вперше бачила і золочений годинник, і такі розкішно-сніжні горнятка і вперше пила таку смачну каву. Сигізмунд Владиславович запропонував майже буденним голосом мені роботу в нього секретаркою, тому що його колишня раптом звільнилася. Згодом він «посприяв» моєму вступу до омріяного університету, правда, на заочний. Я думала, такого не буває, не буває таких добрих та порядних людей. Здалося, небеса змилувалися наді мною та зіслали нещасній сирітці ангела-охоронця чи, принаймні, батька, якого у мене ніколи не було. Свята простота, все має свою ціну. Так, платня. Ну, ти вже, напевне, здогадалася – молоде розкішне тіло та спотворені збочення підстаркуватого дідугана. Оце дороге шмаття на мені, прикраси, взуття, косметика – його дарунки, як і квартира, котру він допоміг нам з мамою отримати позачергово, і не однокімнатну, а три кімнати. А щоб мама не заважала… – Поліна закашлялася. – Ну ти ж розумієш у чому? То для неї придбали хатинку недалечко від Києва – зелений садочок, розкішний квітник під вікнами, чиста вода в криниці, газове опалення, курочки-чубатурочки подвір’ям походжають. Краса… О, так, довірливі душі в універі вірять, що то гроші моєї неіснуючої тітоньки з Чикаго, менш довірливі вважають мене чиєюсь утриманкою. Такі думки задовольняють і мене, і професора. Чи гидко мені? А ти як гадаєш? Утриманка, думаєш? Так! Я – утриманка. А кохання-зітхання, то…

Очі Поліни блищали:

– Знаєш, коли довго говорити на оселедець «кориця», навіть запахне нею. А смак? Важко перебити смак оселедця, навіть корицею…

Поліна зосереджено подивилася на Оксану. Та мовчала, не зводячи очей з молодої жінки.

– Ота сцена, сьогоднішня, з моїм приниженням, вона не перша і не остання. Згодом буде бурхливе примирення, щедрі дарунки… Шість літ терплю, університет встигла закінчити, однак розумію, що такого матеріального забезпечення та достатку вбога вчительська зарплатня мені не принесе. До всього звикаєш. І до принижень, і до розкоші теж. Такі, як ти, мене не розуміють, однак, принаймні, намагаються не гудити. Про свої решту принижень і говорити не стану. Нащо це тобі? Але дещо для себе і для тебе, сподіваюсь, таки зроблю. Знаю добре сімейку Брехів, не тільки заочно. Вибач, але вашу розмову з Сигізмундом я підслухала. Звичка. Владислав – розбещений юнак. Хоча, можливо, щось людське у нього таки зосталося, якщо він зумів аж так закохатися. Ще ні разу Влада таким не бачила. Чула колись від свого професора, слово честі, то не його думка, взагалі сумніваюсь, чи є у нього власні думки, чи лише позичені – в прочитаних книжках, підслухані, повторені вслід за дружиною, але все одно приємно це чути, попри всю марноту, – кохають не за щось, а просто так, тому що лише одна з’ява її змушує трепетати прискорено твоє серце, голос – наймиліша серцю мелодія, а її аромат – це коли ти ще її не бачиш, але знаєш – вона поруч, бо повітря навколо наповнюється запахом твоєї жінки, від якого тобі хочеться і сміятися, і плакати водночас. Знаю, знаю, дурні сентименти, але такі потрібні, і коли хтось тобі говорить таке, то ти прощаєш йому все на світі. Навіть якщо ти його не любиш, лиш дозволяєш це робити. Думаю, ти мене поки що не розумієш… Байдуже.

Поліна сумно посміхається і виглядає якоюсь втомленою.

– Та зараз не про це. Твоя справа, Оксано, влізати чи ні в той вулик, однак, якщо так станеться і ти туди потрапиш, маєш мати чиюсь підтримку в тому тераріумі. А підтримки чекати нема від кого. Але, як кажуть, з вовками жити – по-вовчому вити. Так, про всяк випадок, коли вже буде зовсім нестерпно, натякни шановному проректору, що знаєш про мене і про нього, бо він лише зверху такий солодкий та чиколядовий, а насправді… Боїться лише одного – ні, не Бога, такі в Господа не вірять. Він боїться своєї дружини. Ірена – то правдива мегера, в порівнянні з нею відьма з гоголівського «Вія» – вівця білосніжна. Інколи мені здається, що вона навіть поглядом вміє вбивати чи, щонайменше, як Медуза горгона, перетворювати людей на камінь.

Поліна залпом допила все, що залишалося в горнятку, вже не кривлячись. Встала з крісла, очі знову набрали дошкульного металевого блиску.

– Тільки не думай, будь ласка, що я така насправді – людяна та благородна. Життя вчило мене не ставати такою. Я роблю це лише для себе, і тішить мене одне: що Брехам з тобою буде нелегко. Даруй, але багато про тебе знаю – робота така, до того ж Сигізмунд Владиславович змусив провести майже детективне дослідження стосовно твоєї особи. Ти нестандартна і незакохана. Незакохана, незакохана – то видно відразу. І ще тобі від них анічогісінько не треба. Знаєш, з чого я зловтішаюся найбільше? Що б вони не радили зараз своєму коханому Владику, які б істерики не влаштовувала мамця, той зробить по-своєму. Добряче ти його зачепила, навіть заздрісно. А я ще посміюсь над їхніми руїнами – отим примарним збоченим графсько-баронським генофондом та антикварною квартирою-музеєм і, зрештою, таким самим вигаданим життям.

Оксана здивовано звела брови. Поліна це помітила.

– Не зважай! Про гени ж тобі натякали, точніше про їх значення. Це лише квіточки! Попри все, якщо стане вже надто важко, приходь – принаймні порадою допоможу. Хоча мені здається, що такі, як ти, навіть на шибениці не проситимуть допомоги.

Поліна якусь хвилю ще дивилася на Оксану. В очах крізь металевий блиск прозирало співчуття. Тоді тріпнула невдоволено головою, ніби скидаючи з себе пелену майже людського, яке таки у ній досі жило, розвернулася та пішла. Кучерики її золотавого волосся загойдалися в танці, поли кашемірового червоного пальта розвівалися від впевненої ходи його власниці, вишукані черевички зацокали підлогою кафе, а згодом і бруківкою міста.

Наступного дня після пар Оксану під університетом чекав заклопотаний Сигізмунд Владиславович, переминаючись з ноги на ногу. Оксана пригадала слова Поліни і вже зовсім без жалю, навіть трішки з огидою, глянула в очі проректору, майже силою висмикуючи свою руку з рук приголомшеного такою реакцією професора. Його рука здавалася липкою на дотик, мов павутиння, яке отак ловить всіляку дрібноту, а згодом висмоктує з неї життя. Чому вона погодилася? Ні, не заради сліз батька чи горя матері. Плювати на них після почутого. Заради Владислава. Зрештою, хлопець не винуватий, що у нього такі батьки, як і в тому, що захворів і що закохався.

В клініці пахне ліками, той гидкий запах в’ївся в стіни, в підлогу, в білі халати, які завідувач майже силоміць начепив на них. Проректор привіз її сюди на службовій «Волзі». «Феофанія», суперлікарня для суперпацієнтів. Оксана тут вперше. Дбайливо наклеєні усмішки медсестер та санітарів, чистота, стерильність, тиша. Вони заходять в палату. Оксана й не знала, що бувають такі – на одну людину, мов готельний номер. Біля Влада, який лежить з заплющеними очима, сидить жінка зрілого віку. Жінка повертає голову в бік тих, що увійшли. Волосся пофарбоване в блонд, швидкі сірі очі, як у Влада. В них біль та відчай. Оксані від того розпачу, побаченого в очах жінки, аж перехоплює подих.

– Іренко, – майже шепоче Сигізмунд Владиславович, – як Владик?

Слова чоловіка виводять жінку із заціпеніння. Вона переводить погляд на Оксану, і враз її обличчя зі згорьованого й розгубленого перетворюється на жорстоке.

– Ти що тут робиш, пройдисвітко? Хто тебе сюди впустив? Як посміла прийти, як посміла вкрасти у мене найдорожче? Ненавиджу, ненавиджу… – Ліпше б вона кричала, а не шипіла отак, майже по-зміїному.

Оксана після почутого хоче розвернутися та піти, однак професор тримає її міцно за руку.

– Не звертайте уваги, голубонько, вона сама не знає, що говорить… Мати, самі розумієте, а тут таке лихо, – шепоче на вухо Оксані лікар.

Жінка раптом зривається на ноги. Проректор спритно перехоплює її, однак вона продовжує з ненавистю дивитися на Оксану. Дівчина розуміє – сьогодні вона отримала ворога, нещадного та жорстокого, розбите серце матері, яке впевнене, що розбила його оця ненависна чужинка.

Далі все мов у тумані. Ірена Георгіївна продовжує нагороджувати Оксану дошкульними епітетами, робить це неголосно, слава Богу, очевидно, не хоче турбувати сина. Врешті її майже силою вдається лікарю та Сигізмунду Владиславовичу вивести з палати. Старий професор згодом повертається, виправдовуючись перед Оксаною та перепрошуючи через поведінку дружини, бо та дві доби не спала – от і дістала стрес, а насправді вона так не думає, і щось іще в такому ж дусі. Бо сину не ліпше, а вона вже на межі.

Оксана обіцяє ніч почергувати біля хворого замість Сигізмунда Владиславовича. Жалість інколи перетворює нас на рабів і змушує йти на самопожертви. Але чи може жалість перетворитися на щось більше?

Оксана сидить біля ліжка хворого. Владислав наче з хреста знятий. Синці під очима, хворобливий рум’янець. Торкає рукою його лоба – хоч чай на ньому заварюй, такий гарячий. Оксана співчуває проректору і навіть його дружині, бо матері бувають навіженими, коли доля їхнього дитяти майже на волосині. Так, Оксана жаліє хлопця. Але це не кохання, лише співчуття, і вона нічого з собою вдіяти не може. Частенько навідується медсестра, запопадливо посміхаючись. Міряє температуру, міняє щось там у крапельницях. Один раз робила укол. Влад навіть не зреагував. На запитання, що там, лише винувато посміхається, відповідаючи чемно, що вона тільки медсестра і радить за додатковою інформацією звертатися до лікаря. Оксані стає млосно від невідомості і від того, що вона таки відчуває себе винною. Дівчина бере Влада за руку – рука безвільна і гаряча на дотик.

Мимоволі в голову приходять слова колискової, які співала мама в дитинстві:

 
Коні бігають по колу, воронії,
Люлі-люлі, вітер в полі їм співає.
Коні бігають по колу воронії.
Владиславко наш тихенько спить-дрімає…
 

Оксана стримала слово і цю ніч провела в палаті біля хворого, сидячи на твердому табуреті й поклавши голову на краєчок ліжка. Вранці її розбудив кволий голос:

– Оксанко, Оксаночко! Таки прийшла.

Оксана розплющила очі. Кімнату заливало тепле весняне сонце, а на неї згори вниз дивилися сірі-сірі очі, і було в них стільки журби, радості та ще чогось такого, від чого всередині теленькнуло і задзвеніло:

– Як ти, Владику?

– Ти поруч, тому вже добре… Тому що ти є, тому і варто, таки варто…

Оксані здалося, що Владислав знову марить. Вона поклала йому руку на лоба, але він не був таким гарячим, як учора, може, лише трішки теплим.

– Що варто, Владику, що варто?

Владислав кволо посміхається. Бере Оксану за руку своєю слабкою рукою і промовляє:

– Тільки тому, що ти є, і варто жити, Оксанко. Я не зможу без тебе, не зумію. Будь моєю дружиною.

Оксана сподівалася, що Владова пропозиція – лише потьмарення розуму від високої температури. Тому перевела розмову на інше. Десь біля дванадцятої з’явився майже щасливий Сигізмунд Владиславович, схоже, лікар уже встиг повідомити йому радісну новину. Влад до того часу майже оклигав, навіть пробував жартувати. Оксана попрощалася з усіма, пообіцявши Владу навідати його завтра, і вийшла з палати. В коридорі було порожньо, лише звідкись долинав знайомий жіночий голос. Оксана поволі рухалась коридором до виходу і вже доволі чітко розрізняла слова:

– …але це все результат вашого вдалого лікування, шановний професоре. Я розумію, що пневмонію вилікувати доволі легко, але ж це не лише пневмонія, і вам це добре відомо. Ця дівуля ніякого стосунку до одужання мого хлопчика не має. Повернути дитині душевний спокій можна було б і в інший спосіб, запевняю вас. Як вам, такому поважному спеціалісту, могло таке уявитися? Це ж не шаманство. Ви ж науковець.

Біля дверей з табличкою «Головний лікар» дівчина зупинилася.

– Сигізмундика я розумію – від розпачу чоловік геть розум втратив. Але ви? Відколи це депресивні стани лікуються навіюваннями чужорідних осіб? Я забороняю впускати до сина цю, цю… Тільки-но мій синочок остаточно одужає, я відкрию йому очі на цю профурсетку, перепрошую, у мене бракує слів… Невже може бути щось спільне в гордого величного орла та облізлого злодюжки горобця?

Оксана стала на поріг кабінету і трохи заголосно, бо почули не лише ті, що були в кабінеті, крикнула:

– Небо у них спільне! Небо!

Відповіді Оксана не стала слухати, бо майже вибігла з лікарні, вирішивши більше не повертатися попри обіцянку, дану Владиславу. Благими намірами вистелено дорогу до пекла, так кажуть мудрі люди. «Схоже, я сама собі її і вистеляю», – з гіркотою подумала дівчина.

Час від часу Ритка, сусідка Влада, розповідала останні новини про здоров’я юнака. Оксана ніколи спеціально не випитувала, однак їй все ж було приємно довідатися, що Влад одужує. Хворого на пневмонію хлопця мамця хотіла перетворити на трохи божевільного. Люблячі батьки точно розум втратили – один запевняє, що то йому пороблено через кохання, друга взагалі верзе нісенітниці про психічні розлади… Хоча, як каже тато, «абсолютно психічно здорових людей – катма». Егеж, то у нього такі жартики. Тьху, і все тут! Найважливіше, що місію вона наче виконала, зробила послугу поважному пану професору та власному сумлінню. Проректор більше її не чіпав, не кликав до себе, хоча, принаймні, щире дякую заслужила. Та від поважного пана професора Оксана іншого і не чекала, схоже, використовувати людей – звична манера поведінки для декого. Владислав також не з’являвся. Отже, мамі таки вдалося «відкрити» синові очі?

За активним навчанням та невеселими думками, які гнала від себе якнайдалі, майже промайнула весна. У двері міста стукав гарячий парубок Червень… Київ розквітав, пашів життям та молодістю, радував, тішив, кликав, манив. Оксана майже забула і про Влада, і про історію з так званим коханням та розлюченою Іреною. На носі висіла, зазирала настирливо в очі сесія. Дівчина майже весь вільний час мліла в бібліотеці, дописуючи курсову роботу. Розплата за ледарювання. Сьогодні в читальному залі порожньо, тому що суботній вечір. Однак бібліотека під час сесій працює навіть суботніми вечорами і тільки отакі навіжені, як вона, користаються з цього. Схоже, що сьогодні вона була єдиною навіженою на весь універ. Весна не лишила байдужими до своїх пахощів ні закоханих, ані тих, хто поки ще не у вищій лізі, лише на підході до неї.

Бібліотекарка Ярина Павлівна давно пішла, по-зрадницьки попросивши її замкнути самостійно читальний зал. Заглиблено впірнувши в читання, втратила лік часу. Якесь надокучливе шерхотіння та квітковий запах змусили відірвати очі від книжки.

Оксана підвела голову і завмерла. Перед нею стояв Владислав, тримаючи в руках розкішний букет червоних троянд, і винувато посміхався… Був одягнений дуже урочисто, ніби перед виступом на якійсь науковій конференції чи перед врученням мінімум державної премії.

О, так. Певне, всі на світі дівчата мріють про те, щоб їм тільки так освідчувалися – навколішки, вплівши у букет для коханої зорі, планети, поклавши до ніг світи та галактики. Віршами лилися слова, звучала в них п’янка мелодика… І було то все щирим, справжнім. Оксана відчувала – ні крихти фальші. Знову з’явилося те дивне відчуття, яке вона так хотіла пригасити в собі, отой передзвін усередині, що вперше почула у лікарні.

А потім вони їхали проректорською службовою «Волгою» в ресторан, який начебто був закритий на спецобслуговування, однак їх туди чемно пропустили. Грала класична музика, скрипка плакала гірко, п’янко краяло тишу піаніно, пахло жасмином та трояндами. А музика Моцарта вливалася в кожний атом її свідомості і виростала там чимсь таким, чого вона сама собі не хотіла роз’яснювати. «Чи була то любов?» – потім вона перепитувала себе не раз. Певне, ні, бо крила від цього не виростали, ноги досі торкалися землі, але робилося так приємно під промінням чужого сонця, твоє ж сонце лише сходило. Хіба можна лишатися байдужою, коли тебе так люблять? Можна лише дозволити себе кохати і спробувати самій відповісти взаємністю.

В залі стояв святково накритий стіл. За столом сиділи люди. Оксана остовпіла. Там були її батьки.

– Сюрприз! Оксанцю, донечко! Цей молодий чоловік попросив у нас з мамою твоєї руки. Ми не проти, але… Зрештою – це лише твій вибір, вирішуй сама.

Влад спеціально їздив до них в містечко, знайомився з батьками, просив дозволу на одруження з донькою, робив усе, щоб сподобатися в першу чергу майбутньому тестеві. Здається, це йому вдалося. Оксана стояла, обеззброєна такою промовистою реакцією батьків. Її матуся скромно світилася від втіхи та гордості за доньку, тато стримано посміхався.

Ні, Оксана тоді ще не сказала «так». Тому що заміжжя – це завжди переміна, велика, бурхлива. Тому що заміжжя – це початок нового життя з тим, з ким би хотіла ділити його, бути одним цілим і в радощах, і в біді, як би то банально не звучало. А найважливіше: вона поки що не була впевнена у своїх почуттях. Оксана не знала, що таке кохання до чоловіка. Те почуття до Влада, яке все-таки жило в ній, було незрозумілим, але чи коханням? Той, хто про кохання знає лише з книг, розповідей колежанок та кінофільмів, не зможе дати йому визначення. Однак поки вона не була готова ні на подвиги заради Влада, ні ще на щось таке неординарне, що зазвичай роблять закохані. Ніякої тобі ватри, лише виважене і стримане горіння. Та й родичі Владика бентежили – вона для них здавалася такою собі білою вороною, точніше чорною вороною в зграї білих.

Однак після того дня все в житті перемінилося. І як вона не стримувалася, а вирва уваги Влада нестримно затягувала її. Що це – обставини, жалість, емоції, кохання – штовхали її у цю вирву? Вірніше, вона сама дозволила це з собою вчинити. Розуміла, що це радше лише її вибір, аніж доля, про яку так любить гомоніти її співмешканка Орися.

Те літо складалося в її пам’яті в яскраве полотно веселого розвою та волі. Тбілісі, Алма-Ата, Єреван, Москва, Ленінград – подарунок від закоханого Влада своїй нареченій. Так її нарекли в універі, хоча Оксана з цим не поспішала. Звісно, Влад їй подобався все дужче. Ерудований, уважний, вихований, добрий, розумів її з півслова, здавалося, краще навіть за неї, на диво не розпусний, руки тримав при собі, виражаючи емоції іншим чином. Так, вона з Владом того літа стала щасливою. Поцілунки на березі Білого моря, Чорного моря, білі ленінградські ночі…

Так, і найнедоступніші фортеці здаються в полон, інколи й зброя не має вирішального значення. Скоріше то політ птаха, який летить на високій швидкості і вже не може загальмувати.

Все відбувалося надто стрімко, мов у якомусь дуже гарному та красивому кіно. Оксана наче дивилася фільм про себе і виконувала головну роль у ньому. Її несла течія, підхопивши шхуну-пір’їнку в міцні свої обійми, і чи не вперше в житті вона не пручалася, а, навпаки, майже завмирала від казкової мелодики тієї течії, бо вона зачаровувала… Але чи можна бути таким бевзем у відкритому морі, де крім благородних дельфінів та рядових риб мешкають кровожерливі акули та пекучі медузи, а ще ж існують стихії – шторми та дев’яті вали, рифи та скелі…

Чому вона не зупинилася тоді на старті, а гнала мов навіжена? Чому? Якби знав, де впадеш, то підстелив би собі. Закрутило її у шаленому танку, завертіло. І найважливіше, що чомусь і не робила спроб зупинитися.

В Києві, на місточку Кохання вона сказала Владові «так»…

Весілля зробили гучним, попри невдоволення Влада, бо ще хтось буде милуватися його дружиною – це неподобство. Він навіть до власного весілля ревнував свою Оксанку. В найкращому київському ресторані зібралася еліта Києва. З Оксаниного боку – лише найближча родина, від Влада – знані та потрібні люди міста. Таких назбиралося до півтисячі. Оксані до всього цього було байдуже, вона далі відчувала себе легкою пір’їнкою над тим безвільним морем людських образів та вад. Її батьки піднесено прийняли своїх так званих нових родичів. Це ж так приємно, коли ти знаєш, що віддаєш свій найбільший скарб в добротні руки.

Батьки Владислава – окреміша розмова. Сигізмунд Владиславович наче й радів за сина, принаймні це досить вміло показував. Дівчинка ж бо позитивна в усіх відношеннях, а те, що з не зовсім їхнього кола, у світлі останніх віянь у державі здавалося навіть цікавим. Так і сказав єлейним голосом. Хоча, швидше за все, то була чергова личина, запопадливо приклеєна на обличчя. Навіть дволиким Янусом це не назвеш. Дивувала реакція Ірени Георгіївни, вірніше відсутність будь-якої. Зустрічалися для обговорення весільних питань лише з Сигізмундом Владиславовичем. Так, одного разу вона прийшла на спільний обід з Оксаниними батьками. Стиснуті до білого губи, сірі шкляні очі. Вона за дві години перемовин не зронила і півслова. Лише мовчки сиділа, бліда, наче мармурова статуя, зосередивши погляд на стіні навпроти, і раз по раз відсьорбувала мінералку. Влад час від часу зиркав у її бік, очі сина при цьому не обіцяли нічого доброго для матері. Оксані аж похололо всередині від поміченого. Однак коли він переводив погляд на Оксану, то відразу змінювався, виходило сонце, і воно було таке лагідне… Дивувало дівчину ще одне – Ірена Георгіївна не робила жодних спроб зустрітися з нею, навіть випадково вилаяти, пригрозити або ще якось отруїти життя. Не вірила Оксана, що жінка перемінилася, швидше за все, чекала слушної нагоди. Женячка сина – це ж не вирок. Але, можна не сумніватися, вона надолужить згаяне, як вмілий та терплячий хижак, лише зачаїлася…

Весілля пригадується Оксані калейдоскопом безконечно-пістрявих образів, наче блискучий новорічний дощик.

От нареченій з голови свекруха скидає фату, звичай такий, натомість кладе хустину – символ жіноцтва. Очі жінок зустрічаються: тієї, що віддає у руки тій нахабній чужинці селючці найбільший у світі скарб – свого сина, і тієї, молодої-нареченої, залюбленої у життя, в добро, у людей, яка ще досі вагається, чи готова нести нову для себе ношу. Оксанине сонце в очах вдаряється об кригу в погляді Ірени Георгіївни, навіть підняті кутики вуст у дбайливо приклеєній усмішці не рятують ситуації. Оксана відчуває, як з її плеча злітає додолу легка фата безтурботності, а натомість жінка, яка мала б стати її другою мамою і, Оксана впевнена, нею ніколи не стане, кладе хустину важкою крижаною наміткою.

У вітальні восьмикімнатної квартири у центрі Києва (зліплена квартира з двох чотирикімнатних на двох поверхах) Оксана почувається немов у музеї. Полотна-оригінали знаних та відомих колись митців на стінах, під ногами перські килими, в яких ноги тануть, занурюючись немов у сніг, вази з різних китайських епох, золочені годинники, такий само посуд, хіба з нього можна їсти, кухарка Женя на кухні, прибирання та прання – це також не для ніжних рук володарок цього будинку… Мама старости групи Ритки, пані Валентина, або, як її кличе свекруха, – Валюша, тут за покоївку, принаймні так її посаду називає Ірена Георгіївна. Влад лише посміхається, дивлячись, як Оксана раз по раз озирається та сахається. Після їхньої першої шлюбної ночі він, здається, ще дужче її кохає, майже не випускає зі своїх обіймів. Те, що вона виявилася незайманою, розчулило його до сліз. Казав, що думав – такого зараз не буває. Оксана червоніла аж до кінчиків вух та тільки стенала плечима.

Найдужче в палатах царських, як жартома для себе називала Оксана апартаменти-помешкання Брехів, дівчині припала до душі бібліотека з розкішним каміном, над яким гордо пишався фамільний герб Брехів. На сірому щиті – червона троянда. Внизу підпис латиною – «Consilio melius vinces, quam iracundia». Владик чемно переклав: «Швидше переможеш розсудливістю, аніж гнівом». І в цій кімнаті Оксана майже постійно пропадала. Стільки цікавих книг – в одному місці, лише назви яких приводять тебе в трепет побожний. І це все раритетні видання, деякі навіть п’ятнадцятого століття, зустрічаються й рукописні. Але раєм для Оксани робило бібліотеку геть інше – сюди ніколи не зазирали крижані очі свекрухи, та, напевне, боялася, що сяйво від світлих голів тих, хто написав книги, розтопить кригу в її серці. Зате Сигізмунд Владиславович із задоволенням годинами міг розповідати зацікавленій «квіточці-невісточці», як він її улесливо називав, про кожну книгу зі своєї колекції, мов про дитинку, радив, що читати і навіть як.

– У тебе чарівна дружина, синку, – говорив професор синові, коли той заходив в бібліотеку. – Ет, вливання свіжої крові нашій родині піде лише на користь, я таки мав рацію.

Або ще таке:

– Знаєш, що я тобі скажу, Владику? Оксаночка – найпрекрасніший фоліант у так званій бібліотеці нашої родини. Лише не варто мої слова переказувати мамі, – по-зрадницьки підморгував професор. – Вона й не здогадується, що ми з нею вже давно поставали трухлявими літописами.